Література для дітей Івана Франка

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Іван Франко любив дітей. «Життя, — говорив І. Франко, — мені мало всміхалося, а діти були ти весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце».

Алла Швець зазначає: «Світ дитини у творчості Івана Франка — це своєрідний мікрокосм дитячої екзистенції, в якому оприявлено й експресивне різнобарв'я перших вражень, і глибинну, засновану на філігранній образності й незвичайній асоціативності, фантазію, дитячу здатність сприймати світ крізь „рожеве“ скельце власної уяви й ще цікавішу властивість інтерпретувати та артикулювати побачене. Письменник завжди цікавився дитячою психологією, внутрішнім світом дитини, сповненим мрій, емоцій, вражень, щирих почуттів» [8; 53].

Івана Франка не тільки згадують, з гордовитістю називаючи провісником щастя, дружби і свободи, а й вдумливо вивчають його спадщину, починаючи з ліричних поезій і казок в молодших класах середньої школи і кінчаючи творами, що завоювали всесвітнє визнання, в середніх та старших класах. Чимало його творів, уривків з них доступні дошкільнятам [4; 87].

Іван Франко боровся за передову дитячу літературу і сам написав чимало художніх творів для дітей. Уже в 1876 році письменник вміщує у журналі «Друг» статтю «Женщина-мати», в якій підкреслює, що дитину не слід натаскувати безглуздими оповіданнячками, побудованими на наслідуванні; зовсім зайві в книжках для малят дитячого способу розмови, в яких нема ніякого змісту. Не слід підсовувати їм сентиментальні і романтичні нісенітниці. Дитині потрібні твори, що пробуджують розум, облагороджують почуття.

Іван Франко не раз повертався до цього питання, знову і знову наголошуючи на тому, що молоді треба давати «зразки найкращих поезії на соціальній, науковій і політичній підкладці» [5; 65].

І. Збірка «Коли ще звірі говорили»

Видатним явищем в українській дитячій літературі був вихід у світ збірки казок письменника під назвою «Коли ще звірі говорили» (перше видання — 1899 р., друге — 1903 р.). До цієї збірки Франко додає передмову, в якій писав: «Оці байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро… Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи. «

Збірка I. Франка «Коли ще звірі говорили» складається з 20 казок, які перед тим, у 1898 р., друкувалися на сторінках прогресивного дитячого журналу «Дзвінок». Всі ці казки оброблені письменником з російських, німецьких, грецьких, перських та індійських зразків, причому почесне місце в цих обробках посідають російські казки. Казки цієї збірки мають переважно дидактичний, повчальний характер.

Такий добір казок не випадковий. Їхнє ідейне та моральне спрямування цілком відповідає революційно-демократичному розумінню письменником завдань виховання молодого покоління. Через усі твори проходить ідея боротьби сильного і слабкого, чесного і підступного, розумного і тупого; завжди перемагають справедливість і правда, а підлість та підступність розвінчуються, зокрема, це розкривається в таких казках, як «Вовк, Лисиця і Осел», «Три міхи хитрощів», «Мурко й Бурко» та ін.

У казках «Ворони і Сови», «Королик і Медвідь», «Лис і Дрозд», «Заєць і Медвідь» показано перевагу розуму слабосилих, пригнічених над тупоумною грубою силою, перевагу організованої єдності, правди і справедливості.

У казці «Осел і Лев» автор показує царя звірів в зневажливому плані, вдало використавши народне порівняння: «І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немов хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води».

Надія Тимків зазначає, що саме на прикладі «Фарбованого Лиса» увиразнюється синтез трьох різних жанрів: народної казки, літературної казки і новели. Тут цар звірів теж показаний у непривабливому світлі. Він — брехун, хвалько, кар'єрист, ошуканець, лицемір. Пообіцяв справедливість, а що вийшло? — «хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, той ніколи не вигравав справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що живе» [7; 12].

Галина Сабат каже, що у казці «Вовк війтом» висміяно тупих цісарських чиновників, їх жадобу влади. Знову виявляється, що дурний Осел більше вартий, ніж хижак Вовк. Шукаючи виходу з прикрого становища, в яке поставила його зустріч з Вовком, Осел використовує владолюбні устремління хижака — пропонує йти війтом у село. Ніби ненароком тут виникає аналогія: війт — вовк. Для хижака все закінчилось повним крахом, хоча в реальному житті класового суспільства здебільшого торжествували хижаки [6; 43].

Турбуючись про підростаюче покоління, Франко прагнув виховувати у дітей трудящих почуття власної гідності, високі моральні якості. Це важливий виховний аспект казок, спрямований на становлення таких рис характеру і поведінки, як нескореність, відчуття переваги над експлуататорами, віра в свою перемогу. Більшість казок побудовано на мотиві боротьби слабого і сильного, чесного і підступного («Заєць і їжак», «Королик і Ведмідь», «Три міхи хитрощів» та ін.). Як і в народних казках, перемагав слабий, чесний, добрий. Якими б, наприклад, не були маленькими порівняно з Ведмедем пташки королики, а вони не дозволили сильному звіру ображати їхньої гідності: «Мусив Ведмідь іти й просити в Короленят пробачення. Аж тоді Короленята задовольнилися й почали знову їсти і пити». Інша ситуація виникла в казці «Три міхи хитрощів». Потоваришувавши з Лисицею, їжак двічі рятував її від неминучої загибелі! Та ось він сам спіймався в сильце, а Лисичка відмовилась допомогти, хоч раніше говорила про свої «три міхи хитрощів». І Їжак вирішив покарати невірного друга: «Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, — просив Їжак.- Адже ми вік звікували, як брат з сестрою. Нахилилася Лисичка до їжака, щоб його поцілувати, та ледве торкнулася своїм язичком до його зубів, а їжак тільки клац! Їжак держав зубами за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що їжак спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, впіймав Лисицю, а Їжака відпустив на волю».

Найменшим читачам прийдеться до вподоби казочка «Лисичка і Журавель», яка також побудована на мотиві приятелювання. Ця казка дає багатий матеріал для проведення з малятами бесіди про морально-етичну тему, яку Франко вважав дуже важливою у вихованні підростаючого покоління. Із народних казок вони можуть знати, що іноді тільки завдяки хитрощам вдається провчити негідника, покарати його за поганий вчинок. Отже, Журавель -- позитивний персонаж, що, скривджений підступністю Лисички, вирішив покарати її таки її ж зброєю. Це майстерно передасться інтонацією: ображений Журавель невдоволено дякує Лисичці «пісним голосом», а пізніше, коли він частує Лисичку в себе вдома, у його словах звучить одверте глузування [4; 91−93].

Керуючись виховною метою, І. Франко вносить ряд змін у запозичені сюжети, по-новому насичує образи, виразно акцентуючи ідею казки, надаючи їй соціального, а інколи і політичного звучання. Як відзначає сам письменник, він «не вагався декуди відступати від оригіналів, уводити нові мотиви в старий засновок, бажаючи звернути думку малих читачів та слухачів від казкових фікцій на дальший, ширший обрій життєвого змагання та наукового досвіду» [5; 76].

Всі казкові твори Франка, незважаючи на їх вільну і дотепну казкову розповідь, сповнені серйозної думки, глибокої моралі та соціальної ідеї.

Казкову форму, її ліро-епічний стиль Франко вважав найдоцільнішою формою літератури для малих дітей. Мовне оформлення казки, манера викладу матеріалу лаконічна, але легко доступна, цілком відповідає психології, життєвому досвіду та розумовим можливостям дітей. У казках Франка досконалі й викінчені усі художні компоненти -сюжет, композиція і мовне оформлення [8; 54].

Образна система казок у Франка збагачується насамперед за рахунок безпосереднього використання образних багатств фольклору — специфічних епітетів, порівнянь, приказок, прислів'їв, символічної персоніфікації тощо.

І. Франко вживає здебільшого поряд два або кілька синонімічних епітетів, які поєднуються інколи з відповідним порівнянням. Такі ампліфікації не створюють враження зайвого скупчення слів, а, навпаки, доповнюють слова одне одним, повніше розкривають думку: «Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха!»

Порівняння, подібно до фольклорних, мають здебільшого зображально-описовий характер. Це допомагає малим читачам і слухачам наочно сприймати зображуване у казці. Саме у цій легкості і простоті асоціативних образів полягає велич майстерності письменника.

У дусі народної казки вживає письменник і так звані гіперболічні порівняння. Підсилюючи гіперболічними рисами, втіленими в порівняннях, висловлену думку, письменник завжди зберігає внутрішню правду: «Іде нога за ногою, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна іде».

І. Франко при застосуванні тропів, так само як і інших образно-виражальних прийомів, широко використовує невичерпні надбання народнопоетичної мови, але не копіює їх, а використовує творчо, збагачуючи й удосконалюючи їх [5; 79−80].

ІІ. Автобіографічні оповідання

Темі навчання і виховання дітей молодшого шкільного віку письменник присвятив низку творів, позначених рисами автобіографізму. Серед них були «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «У кузні» [3; 1].

«У І. Франка є ціла низка оповідань про дітей, в яких показано поступове виховання селянської дитини на різних «щаблях» віку і під впливом різних обставин життя. У передмові до збірки «Малий Мирон і інші оповідання» автор писав: «Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчика перед 40−30 роками, починаючи від перших поблисків власного думання, а кінчаючи найвисшими ступенями середньої школи». Франко засуджує дорослих, батьків, які не розуміють поривань дитини, не вміють пояснити те, що її хвилює, не вчать її мислити, а навпаки, затуркують, насміхаючись над ним, бо він думає «не так, як люди…» — зазначає Л. Маляренко [5; 84].

Відомо, що велике значення для становлення таланту молодих письменників мають їх автобіографічні твори. Для Франка найбільш «особистим» є оповідання «У кузні», тобто і найбільш інтервертним за стилем і самим близьким до серця письменника.

В ньому автор змальовує картини його раннього дитинства — майбутнього письменника, осяяного добротою батька, людини чесної, розумної, порядної, справжнього майстра своєї справи. Франко-дитина зростає між розмовами у кузні, там він знайомиться з персонажами майбутніх своїх творів, селянами, робітниками, там вбирає в своє серце сердечний біль свого народу. Оповідання Франка «У кузні" — про силу впливу дитячих вражень на все подальше життя людини, значення для її виховання родинного вогнища.

Сам Франко, говорить про це оповідання наступне: «На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі». Франко дуже яскраво описує для читачів ту важливість спогадів дитинства на власному прикладі. Як проніс він крізь життя той вогонь, який зародився в ньому в дитинстві, і далі абзац закінчується словами «Се вогонь у кузні мого батька» [2; а].

Батько посіяв у душі свого сина перші зерна сердечної діяльності, прищепив любов до праці й трудівника, власним прикладом учив дбати про загальне добро. Так наприклад, це видно у таких рядках оповідання «Йшлося до коваля, як у гості, як до сусіди, а не як до ремісника, щоб зробив те, що треба тай бувай здоров, я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Батько такси ніякої за роботу не мав, „що людьом, той мені“, а нема готових, той підожде. Але любив щоб у кузні було весело, гамірно».

Тепер ми можемо прослідкувати який слід лишили по собі ті далекі дитячі враження вже у внутрішньому світі дорослого Франка, так згадуючи пізніше про батькову кузню і її відвідувачів, І. Франко скаже про себе: «Сорок літ вже минуло від тої пори, як у невеличкій кузні в нашій слободі останній раз лунав ковальський вербель, відіграний батьковою рукою молотом по ковалі. Скільки змінилося за той час! Але на дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугілля, і яриться в його глибині щось іще більше, промінясте. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І ще він не погас і досі» [2; б].

За Миколою Легким: «У оповіданні «Грицева шкільна наука» (1883) Франко осуджує антипедагогічну систему австрійської школи. У цьому оповіданні автор змалював образ психологічний портрет дитини, де центральною проблемою виступає неможливість отримання кваліфікованої освіти через бідність"[3; 1].

Неможливо було тоді пробитись дітям з народу до світла науки, а кому й пощастило попасти до початкової школи, то їх учителі гнали «йти свині пасти», як це було й з Франком. Одні через шкільні умови змушені були кидати навчання, а інші, прагнучи вибитися з темряви, гинули в розквіті молодих сил.

У оповіданні перед нами предстає хлопчик Гриць, якого батько відправляє до школи вчитися. Професор не переймався тим фактом, що дитина уперше прийшла до школи, не має розуміння шкільних наук, і навчити розумінню учнів намірів не мав. Так Гриць ніколи «не міг спізнати букви, котре ш котре т. Букви мішалися перед очима».

Схоластична наука була не для Гриця, від неї він став «туманом вісімнадцятим». І знову Гриць — пастух. Він з великим здивуванням почув від гусака «а баба галамага» — саме те, що рік вчив у школі. «Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в одній хвилі переймив і повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!»

Людмила Даниленко зазначає, що в оповіданні «Малий Мирон», автор, описуючи вчинки героя, риси характеру, внутрішній світ, ставлення до навколишнього, мову, показує на його неповторність. Через свою інакшість йому важко пристосуватися до суспільних умов [1; 23].

У «Малому Мироні» знайомимося з тим, як думає 5-літній Франко.

В оповіданні «Малий Мирон» для нас залишається загадкою, яке майбутнє чекає на хлопця. Воно може бути полярно протилежним: якщо йому не давати знань, яких він прагне, затримувати його розвиток, то «всі приголомшені здібності дитини заніміють». Коли ж вона виросте серед любові й розуміння, тягнеться в школі до науки, значить буде перейматися пошуками правди [1; 25].

Справжніми садистами зображені учителі в оповіданнях письменника «Отець гуморист», «Олівець». Вони є втіленням усіх найогидніших рис австрійської школи. Катування дітей у школі для таких учителів — це високий священний «педагогічний акт», різка — «педагогічне знаряддя», а крейда і ганчірка — «знаряддя премудрості». Діти тремтять перед появою учителя, ніби «якого грізного царя», «красне писання» є для них найбільшою мукою, руки школярів виводять з ляку «кручки, гачки та ковбаси», перо крутиться, скрипить, порскає [2; б].

В оповіданні «Олівець» бачимо добре серце 6-річного героя цього оповідання. Він знайшов олівець, і бачив, як збив вчитель учня Степана за те, що не мав олівця, і як пізніше ще й рідний батько побив свого сина за той самий олівець. Тоді герой, що знайшов олівець, переживав такі самі муки, як той Степан, якого бив і вчитель і батько.

Звичайно, важко не погодитися з думкою науковця М. Походзіло, що чимало творів Франка, які носять автобіографічний характер, мають широкі типові узагальнення. Вони розкривають не лише долю самого Каменяра, але й загалом антинародну реакційну систему навчання та виховання в тогочасній Галичині, яку без перебільшення можна назвати розсадником темноти і мракобісся, вбивцею всякої живої думки, дитячою каторгою [2; а].

Іван Франко писав не лише про дітей свого народу. Важке, часто трагічне життя польських, єврейських, циганських дітей поставало з багатьох його творів, зокрема таких, як «Яндруси», «До світла!», «Цигани». Іван Франко був і в дитячій літературі пристрасним інтернаціоналістом.

дитячий література франко казка

Висновки

Великий внесок в українську дитячу літературу зробив І.Я. Франко. Важка праця була справою всього його життя. Оповідання з життя селян і робітників, дітей і школярів, повісті, що відображали побут і мораль усіх верств суспільства, поезії з широкою амплітудою думок і почуттів — від суспільно-політичного інтиму, поеми, драми, переклади з багатьох мов, починаючи з російської, польської і кінчаючи гінді, іспанською.

Франко надавав казковому жанру особливого значення у вихованні дитини. Він хотів, щоб казка була для малих слухачів засобом пізнання дійсності, щоб від «казкових фікцій» думка дитини спрямовувалася «на дальший, ширший обрій життєвого змагання».

Саме в казковій одежі, в алегоричних обрядах, на думку письменника, можна краще донести до дитячої уяви велику правду людного буття, розбудити в малят цікавість та уяву до явищ природи, навчити ненавидіти зло й несправедливість, сміятися і думати.

І. Франко вважав, що спочатку доцільно знайомити дітей з людськими взаєминами саме через казкові форми, бо гола правда життя може бути болючою для них. Казка ж передасть малому читачеві мудрий народний погляд на життєві конфлікти, оптимістичну віру в перемогу добра і правди. Сприймаючи казкових героїв, сміючись над ними або співчуваючи їм, дитина винесе звідси «перші і міцні основи замилування до чесноти, правомочності справедливості».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой