Культура Галицько-Волинської держави в ХІІІ-ХІV ст

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра археології, давньої та середньовічної історії України

Курсова робота на тему:

«Культура Галицько-Волинської держави в ХІІІ - ХІV ст. «

Виконала

Студентка 22 групи

Демидюк М.

Керівник

Шабала Я. М

Луцьк 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Історичні умови формування і розвитку культури Галицько-Волинської держави

1.1 Виникнення Галицько-Волинської держави. Основні етапи розвитку

1.2 Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави

Розділ ІІ. Культура Галицько-Волинської Русі ХІІІ - ХІV ст

2.1 Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави

2.2 Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань

2.3 Архітектура та малярство

2.4 Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку Української культури

СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували.

В наш час, коли події минулого виходять на арену сучасності є необхідним і своєчасним момент проаналізувати історико-культурні події Галицько-Волинської держави, яка мала подальший вплив на історію розвитку нашої країни.

В 1199 р. на політичній карті тогочасної Європи, з’явилася держава, яку пізніші історики назвали Галицько-Волинською. Про назву держави між істориками до сьогодення точаться суперечки. Оскільки в історії утворення Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській, точніше Володимирській, землі, яка у пізніших джерелах фігурує під назвою Володимирія. Тому деякі історики схильні називати Волинсько-Галицьке князівство.

Враховуючи подальший історичний розвиток можна було б говорити і про Володимирсько-Галицько-Холмську державу, оскільки наймогутніший і найвідоміший її володар, князь і король Данило Романович своєю столицею обрав Холм. Втім не варто сперечатися про назву. І Волинь, і Галицька земля, і Холмщина зробили свій внесок у розбудові держави, здобутки якої були результатом спільних зусиль всіх її регіонів.

Об'єктом мого дослідження є Давня Русь в період феодальної роздробленості на початковому етапі раннього феодалізму, предметом дослідження є Галицько-Волинське князівство, як прямий нащадок політичних, правових і культурних традицій Київської Русі - держава, що на 90% співпадала по території з нашою теперішньою Україною.

Предмет і завдання курсової роботи полягають у тому, щоб прослідкувати розвиток культурних процесів в Галицько-Волинській державі, прослідкувати як вони впливали на об'єднавчі тенденції, визначити внесок Галицько-Волинської держави як правонаступниці Київської Русі.

Для розкриття теми мною була використана література як українських, авторів.

Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії культури Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності.

Практична значимість роботи. Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні історії України в школі, у пошуковій краєзнавчій роботі, музейній практиці.

Хронологічні рамки даної роботи охоплюють період з ХІІІ -ХІV століття.

Структура курсової роботи визначена метою і завданням дослідження. Курсова робота має у своєму складі два розділи (до складу першого розділу входить два підрозділи, до другого чотири), висновків та додатків. Список використаних джерел і літератури становить 25 найменувань.

Розділ І. Історичні умови формування і розвитку культури Галицько-Волинської держави

«Волинько-Галицьке князівство —

То наша слава, дія й чин…

Одвічне наше прадідівство,

Держави вільної зачин…

Петро Гоць"

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.

Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв’язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність [38, с. 132].

Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі. Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом [19, с. 88].

1.1 Галицько-волинська держава. Основні етапи розвитку

галицький волинський держава освіта

В південно-західній частині Русі, де в 1199 р. з’явилося нове державне об'єднання — Галицько-волинське князівство (див. дод. № 1) відбувається піднесення. Цьому сприяли такі чинники:

— вдале географічне положення;

— необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини;

— енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199−1205 рр.) та Данила Галицького (1238−1264 рр.);

— існування та території багатих родовищ солі, що сприяло економічному розвитку.

Основні етапи державного розвитку:

І етап. (1199−1205 рр.) — утворення та становлення Галицько-Волинської держави. Князь Роман у 1199 р. придушує опір бояр і об'єднує Галицьке та Волинське князівство, веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. В 1201 р. Роман оволодіває Києвом. Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, проте йому не вдалось об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув [15, с. 145].

ІІ етап (1205−1238 рр.) — Тимчасовий розпад. Боротьба за галицький стіл. Характерними рисами державного життя цього періоду були:

— свавілля бояр;

— безперервне втручання Угорщини та Польщі у внутрішні справи держави;

— зростаюча монгольська загроза;

— енергійна боротьба Данила Галицького за відновлення державної єдності, яка успішно закінчилась у 1238 році.

ІІІ етап (1238−1264рр.) — об'єднання та піднесення, активна боротьба з золотоординським ігом.

Данило Галицький відвойовує втрачені позиції, розгромлює тевтонських лицарів Добжинського ордену, поширює свій вплив на Київ, зводить низку міст-замків, одержує в 1245 р. перемогу в битві під галицьким містом Ярославом над військами Ростислава і відновлює єдність Галицько-волинського князівства знов, підтримує контакти з папою римським Інокентієм ІV, приймає від нього королівську корону і в 1253 році стає першим українським королем. Данило Галицький активно проводив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджує європейське самоврядування в містах [12, с. 98].

ІV етап (1264−1323рр.) — характеризується стабільністю та піднесенням. Галицько-волинське князівство проводить незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні зв’язки з німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактує з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римом.

Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави. Значним досягнення Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303−1437 рр.). Вона стала не лише символом державного суверенітету і князівства, але й сприяла зміцненню його незалежності.

V етап (1323−1340 рр.) — поступовий занепад. У середині XV століття польські феодали захопили Галичину і частину західної Волині. Іншу частину Волині після отруєння боярами в 1340 р. останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія ІІ успадкована князем литовським династії Рідеміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдови і Туреччини опинилась Північна Буковина. Так припинила своє існування Галицько-волинська держава [8, с. 58].

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу.

1.2 Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави

Основною рисою розвитку культури Галицько-Волинської держави були її тісні зв’язки з іншими землями Русі. Приєднання Волині і Прикарпаття до Києва в період Володимира і Ярослава стало основою до тривалих культурних і політичних зв’язків. Західні землі були зв’язані з Києвом економічними взаємовідносинами, єдністю матеріальної і духовної культури, політичними інтересами княжих династій.

З Києва і Київщини на Волинь і в Галичину надходили ремісничі і художні вироби, привозні товари зі Сходу. На західних землях поширювалися овруцькі шиферні вироби, київські ковтки, різні твори мистецтва. Для Холмського собору Данило привіз ікони з Києва і Овруча, дзвони з Києва. Через Волинь і Галичину проходили торгові шляхи з Києва до Польщі, Угорщини та в Середню Європу. Київська митрополія була центром церковного життя всієї Русі, і у тісних зв’язках з Києвом перебували також єпископи Володимирський, Хомський, Перемишльський і Галицький. Деякі київські митрополити походили з західних земель [9, с. 68].

Близькі зв’язки західних земель з Києвом засвідчує письменство: Київський літопис подає точні відомості про події на Волині і в Галичині, Галицько-Волинський — про Київ. У близьких взаєминах з Галичем і Володимиром перебували також інші землі. Пінська земля, яка ревниво оберігала свою незалежність, не раз користалася допомогою волинських князів у боротьбі проти литовських набігів. Зв’язки з Новгородом зміцнив Роман Мстиславич, що деякий час був новгородським князем і допоміг новгородцям організувати захист їх землі.

Особливо близькі зв’язки існували між галицькими і галицько-волинськими князями та Суздалем. Початок їм поклав Володимирко. Щоб забезпечитися від наступів з боку волинських князів, Польщі і Угорщини, він увійшов у дружбу з Юрієм Мономаховичем, засновником Суздальського князівства, який добивався Київського князівства. Володимирко допомагав Юрієві у його заходах у Києві, а за те Юрій підтримував Володимира проти волинських князів. Союз було підтверджено шлюбом Володимиркового сина Ярослава з Ольгою Юріївною.

Ту саму політику продовжував Володимир Ярославич, який стояв у близьких взаєминах з Всеволодом Юрійовичем. Коли ж Володимира було вигнано з Галича, Всеволод допоміг йому повернути Галичину [12, с. 145].

Волинські князі в період Юрія Мономаховича належали до ворожого йому табору, бо лякалися поширення впливів Юрія на Волинь. Політика, ворожа суздальським князям, проявилася також у тому, що Роман Мстиславич, перебуваючи на Новгородському князівстві, захищав Новгород проти коаліції князів, очоленої Андрієм Боголюбським.

Але коли виникло об'єднане Галицько-Волинське князівство, Роман, оцінюючи значення Суздальського князівства, увійшов з ним у дружні відносини. Спільні політичні інтереси північно-західної Русі з Галицько-Волинським князівством були зумовлені також потребою боротьби проти німецьких рицарських орденів.

Зв’язки західних земель з північними знайшли свій відбиток у взаємовідносинах в галузі мистецтва. Архітектура Галича і Суздаля має багато спільних рис, які можна пояснити лише взаємними впливами художників обох князівств. Єдність всіх земель Русі проявлялася у спільних виступах проти іноземної агресії. Коли 1189 р. угорський король захопив Галицьке князівство, у Києві зустріли це з великим обуренням, а київський митрополит закликав князів: «Це іноземці забрали вашу батьківщину, треба вам піднятися за неї» 41. Мстислав Мстиславич, новгородський князь, в 1220-х рр. організував боротьбу проти угорського засилля і прогнав угрів з Галичини [7, с. 100].

З другого боку, галицько-волинські князі брали активну участь у походах проти половців, які загрожували в першу чергу наддніпрянським князівствам.

Взаємини галицько-волинських земель з країнами Центральної Європи виявлялися в торгових зв’язках, у політичних переговорах, позначалися в різних ділянках культури. Галицькі і волинські князі не раз бували на Заході, а західні князі, в свою чергу, відвідували Русь. Княжі династії обох сторін часто зв’язувалися шлюбами. Відбувався також обмін мистецькими цінностями. Події у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відбиток у хроніках західних країн, з другого боку, Галицько-Волинський літопис проявляє зацікавлення подіями в Західній Європі. Ці взаємини створювали атмосферу міжнародного довір'я, яка протидіяла інколи жорстоким феодальним війнам того часу [13, с. 94].

Галицько-Волинські землі були найдальшим на заході форпостом східнослов'янської культури. Різні галузі культури — освіта, письменство, мистецтво — розвивалися у тісних зв’язках з усією Руссю. Через Волинь і Галичину культурні впливи Русі переходили до західних слов’ян, на Угорщину і до країн Центральної Європи. І навпаки, Галичина і Волинь використовували культурні надбання своїх західних сусідів і передавали їх іншим частинам Русі.

Згодом зовнішньополітичний курс був переважно широкого спектру. Укладалися союзи із Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захоплювалися ятвязькі землі, Чорна Русь, Німеччина, Велика Моравія, Чехія, Польща (Малопольща), підтримувалися з’язки з військово-релігійними орденами — тевтонським, бенедиктинціанським, орденом тамплієрів, папських курій у Ліоні та Римі [18, с. 88].

Отже, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.

Розділ ІІ. Культура Галицько-Волинської Русі ХІІІ - ХІV ст.

Культура Галицько-Волинської Русі - одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Впродовж кількох століть вона, за словами М. Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ «багатого Волиня — красного Галича» зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ’я. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел. Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави [17, с. 123].

Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам’янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги.

Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам’ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангелієм (див. дод. № 2). До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

2.1 Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави

Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині ХІІІ ст. єпископи, будучи найбільшими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників.

Верхівка духовенства і пізніше зберегла великий вплив на державні справи, але писемність аж ніяк не була монополією духівництва. Буквені клейма на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на повсякденних речах (прясельцях, кістяних рукоятях ножів) свідчать про те, що грамотні люди були й у середовищі ремісників. рядових дружинників.

Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах [25, с. 234−235].

У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича. Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.

Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, а й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині ХІІІ століття в Русі близько 400 осіб володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

У часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віровчення та моралі [28, с. 234−235].

2.2 Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв’язували освіту з діяльністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів.

До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували «бакалярами». Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати «уставом», тобто великими каліграфічними літерами, потім — «скорописом». Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови. Згодом старослов’янська мова розділилася на церковну й українську мову світського характеру [16, с. 56].

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що самостійне навчання в Україні стало традицією і збереглося аж до революції 1917 р. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась «Острозька академія».

Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури. Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем Василем Загоровським. Перебуваючи в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів «дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці у Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві…» [6, с. 77].

В заповіті було враховано й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опікунам знайти «статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови…» Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту.

Так, сирійський мандрівник Павло Алеппський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. «Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях… «

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела засвідчують, що частина митрополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користувалися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип’якевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису «звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов…» Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і вол оди мирських міщан з державними діячами та вельможами європейських країн [3, с. 114].

Ідеалом тієї епохи була людина «тримовна», тобто знавець грецької, латинської й однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. В XI- XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги.

У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почали розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Василькович.

Наука. Самостійної науки на той час ще не було. Наукові знання надходили з Візантії - перекладалися грецькі та римські пам’ятки культури. Так, «Шестиднев» Василія Великого, перекладений болгарським екзархом Іоаном, поєднував у собі біблійне вчення про шість днів творення світу з казково-фольклорними відомостями. «Фізіолог» подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та казкові припущення [14, с. 112].

Великого поширення набули медичні знання, які поступово витискали знахарство та ворожбицтво. Географічні знання, в основному, черпалися з підручника Козьми Індикоплава — олександрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало «Ходіння Данила Мніха», праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палестини — і описав землі, які бачив. Математичні знання зводилися до суто практичних — чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загальнотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окремі уривки були перекладені з творів Платона, Аристотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна.

Літописання та книгописання. Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам’яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.

Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила [10, с. 103].

У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма. середньовічними правилами, що регламентували написання документів.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання. До пам’яток писемності Галицько-волинської Русі XII-XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Волині.

У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст. [17, с. 88].

Існує припущення, що саме в Галицькій землі створена найдавніша східнослов'янська (так звана друга) редакція тексту новозавітних книг, що помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої у південних слов’ян. Ряд давніх пам’яток (Христинопольський апостол XIІ ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. й ін.) зберіг монастир південноволинського села Городище, що був у ХІІІ - ХІV ст. великим культурним центром.

У Холмі при Левкові Даниловичеві переписане Холмське євангеліє XIІІ ст., так зване Галицьке євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 р., писане поповичем іоанновським Євсевієм.

Аналіз холмських рукописів виявляє деякі типово народні мовні риси, які пробивалися крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

З великою майстерністю здійснювалися у Володимиро-Волинському князівстві переплетення книг. Серед розданих Володимиром Васильковичем книг багато. То «окуті сріблом», а золотом писане «Євангеліє-апракос, послане в Чернігівську єпископію, було «окуто сріблом із перлами і серед його Спасу з фініптом». Особливо докладно описане плетіння двох євангелій, замовлених для любомльської церкви. Перше було окуто «усе золотом і камінням дорогим із перлами, і деісус на ньому скований від злата, цяти великі з фініптом — чудно баченням», — із захватом розповідає літописець [9, с. 154].

Отже, плетіння найбільш дорогих книг поверх шкіри прикрашалося золототканими тканинами (оловір), металевими накладками з зображенням фініфтю. Всі ці багаті плетіння виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Таким чином, у Володимиро-Волинському працювала група переписувачів і майстрів художнього оформлення книги.

Візантійські історичні і літературні пам’ятки потрапляли в давній Галич із Києва і Болгарії або безпосередньо з Візантії. На думку акад. А. С. Орлова, саме в галицько-волинській землі був складений всесвітньо-історичний звід, що дійшов до нас у вигляді так званого Архівного хронографа. У нього входять переклади з грецької мови візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, «Александрії» Псевдо-Калісфена, «Історії іудейської війни» Йосипа Флавія.

Літопис XIII ст., який прийнято називати Галицько-Волинським, дійшов до нас у складі Волинського літописного зводу кінця XIII — початку XIV століття. Однак перша його частина (звід Данила Галицького) була створена приблизно в другій половині 40-х — 50-х роках XIII століття. Цей звід був складений у Холмі для обґрунтування політики Данила, що вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київський літописний звід, що включав «Повість Временних літ» і Київський літопис, доведений до 40-х років XIII століття. Перед початком «Повісті временних літ» літописець, що працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра й Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним.

На відміну від багатьох інших літописних пам’яток літопис Данила Галицького — логічна розповідь, без хронологічної сітки. Пізній переписувач за власним розумінням вніс дати в Іпатіївський список літопису, допустивши при цьому грубі помилки. Тому більш близькі до початкового варіанту списки, що не мають хронології, знайдені на Україні, — Хлебниківський, Погодинський, київський список Марка Бундури [21, с. 39]

2.3 Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-Волинської Русі

Архітектура. На жаль, архітектурних памґяток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З 20−40 pp. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Досить сильними виявилися такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне будівництво досягло стильової цілісності [27, с. 30].

У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже 30 церковних будівель, але збереглася тільки романського типу церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. під Галичем. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, Пґятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанци. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора.

З кінця XII ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Ця тенденція з усією силою виявилася пізніше, у формуванні національного ренесансного та барокового зодчества. Вагомішими для розвитку архітектури стають смаки та потреби міського населення. Інтенсивно розвивається будівельна техніка. Замість мурування стін стала використовуватись малоформатна цегла-плінфа, яка за форматом була близькою до романських і готичних типів споруд, та брущата цегла. В містах створюються торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції починають витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують окрасою міста [6, с. 99].

Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів: Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін. Такі процеси свідчили про те, що давньоукраїнське зодчество розвивалося в контексті західноєвропейської архітектурної традиції, а будівельна давньоукраїнська традиція слугувала за взірець в інших землях Київської Русі.

Архітектура Волині розвивалася на основі досвіду Київської Русі. На відміну від Галичини, де сформувалася своя архітектурна школа, на Волині прослідковуються характерні риси архітектури Придніпров'я. В цей час будуються великі князівські палаци, монументальні християнські храми, міцні муровані надбрамні башти в оборонних укріпленнях великих міст.

Забудову і планування міст у загальних рисах можна уявити так.

Дитинець був своєрідним адміністративним центром міста. Там містилися двори князя, бояр та дружинників, житла челяді та ремісників, що обслуговували феодалів. Нерідко тут же розташовувалися церкви, монастирі, єпископський двір та кафедральний собор. Дитинець укріплювався міцними мурами, а в ряді випадків, він правив за притулок захисникам міста. У великих містах дитинець займав площу до 10 га [1, с. 38].

Головну частину давньоруського міста займав «окольний град», що прилягав до дитинця. Тут жила основна маса міського населення — вільні ремісники, купці, нерідко тут же розташовувалися садиби бояр, монастирі.

Забудова міста була густою — вона обмежувалася наявними укріпленнями. Але, порівняно, з містами Західної Європи та Візантії, скупченість будівель у давньоруських містах була меншою.

Вулиця являла собою проїзд між двома рядами дворів. Будівлі здебільшого розташовувалися у глибині двору. Напрям вулиць міста нерідко залежав від рельєфу місцевості. В плануванні міст переважала радіальна та кільцева система — вулиці сходилися до торгової площі, до міських брам, до дитинця. Вулиці в містах вимощувалися дерев’яними настилами. [9, с. 188]

Архітектура Волині ХІІ ст. відома лише з двох пам’яток Володимир-Волинського — Шестистовпних хрестовокупольних храмів типу Кирилівської церкви у Києві. Один із них — це так звана Стара катедра над р. Лугош на околиці Володимир-Волинська. Рештки цього храму виявлено під час археологічних розкопок. Спорудження його можна віднести до сер. ХІІ ст., саме до тих часів, коли Волинь виділилася у самостійне князівство, Володимир-Волинський став великим містом. Навколо нього зводилася ціла система оборонних укріплень, широко забудовувалося передмістя. Стара катедра була, мабуть, собором передміського монастиря.

Друга пам’ятка архітектури Володимир-Волинського — Успенський собор (див. дод. № 4), який зберігся до наших днів. Його збудував у 1160 р. волинський князь Мстислав Ізяславич. За типом — це шестистовповий хрестовокупольний одноверхий храм, подібний до будівель Києва і Чернігова ХІІ ст., але з істотними відмінностями: стіни й стовпи собору тонші, пропорції плану інші. Конструкція, техніка кладки та архітектурні форми споруди близькі до архітектури Кирилівської церкви в Києві, та інших будівель цього типу. Успенський собор у Володимирі, напевно, будували придніпровські майстри або їхні учні [25, с. 205].

Головну увагу будівничі приділяють зовнішньому виглядові споруди, тоді, як раніше першочергового значення надавалося внутрішньому оздобленню. Тут виявилося інше ставлення до самого характеру споруди: це не стільки храм, скільки прикраса міста. Такий підхід до архітектури випливав уже не з церковного, а світського розуміння ролі будівлі [25, с 207].

В Луцьку в 1132 р. у східній частині Нижнього замку була збудована Дмитрівська церква, вона також виконувала роль оборонної споруди. В 1845 р. її знищила пожежа. Рештки стін із залишками оригінального орнаменту і настінних розписів у 1893 р. були розібрані. Та завдяки зарисовкам, виконаним російським художником А. Строковим, який перебував у Луцьку в 1866 р., можна скласти уявлення про унікальність цієї пам’ятки стародавнього зодчества. [21, с. 18]

Стилістичну еволюцію української архітектури можна добре прослідкувати і на зразках культового будівництва ХІІІ --ХІV ст. серед збережених пам’яток др. пол. ХІІІ - пер. пол. ХІV ст. спостерігаємо досить багато невеликих храмів, різноманітних за типом, об'ємно-просторовою композицією.

За даними археології відомий один собор ХІV ст. на Волині - Іоана Богослова в Луцьку. Це був великий тринефний храм, можливо, в п’ятикутному варіанті і за типом близький до триапсидних храмів періоду феодальної роздробленості. [25, с. 240]

Серед пам’яток того часу слід відзначити оригінальну не тільки в українській, але й у світовій архітектурі церкву-ротонду Василя у Володимир-Волинському, збудовану в кін. ХІІІ - на поч. ХІV ст. У плані вона складається з чотирьох великих відтинків дуг, розміщених навхрест, і чотирьох менших між ними.

В ХІV ст. Луцьк стає значним політичним і культурним центром Волині, посилюються його зв’язки з західноєвропейськими країнами, з готичним мистецтвом німецьких і польських земель.

Саме в цей період у волинській архітектурі з’являються деякі конструктивні й декоративні елементи готики (контрфорси, нерв’юрні склепіння, які використовуються в діяльності місцевих майстрів у своєрідній інтерпретації. [25, с. 20]

З луцьких укріплень до нашого часу збереглися Верхній замок та рештки стін Окольного, або Нижнього, замка. Укріплення передмістя не збереглися. Верхній замок займав невеликий мис між річками Стир і Малий Глушець. З напільного боку мис захищав глибокий рів. Спочатку зведено велику надбрамну вежу, трохи пізніше збудовано башти Владича і Стирова та змуровані стіни між ними. Призматичні об'єми башт виглядають могутніми і величними не тільки тому, що вони прості за формою і пропорціями, але й тому, що великі масиви бійниць та вікон у бік двору, оздоблених готичними валиками з лекальної цегли та поясками поребрику в завершенні. Головна брама має багатопрофільований наличник з лекальної цегли, а Стирова башта — білокамінний, стрілчастої готичної форми.

Щоб пом’якшити одноманітний вигляд мурів, в основі зубців -шерлонів, вимуровано полички, які завдяки світлотіні чітко вимальовуються, підкреслюючи їхню строгу ритміку. Крім того, при муруванні стін використано цеглу, яка має поливу на сторчках. Покладено в шаховому порядку, вона виділяється яскравими барвами, що надає стінам мальовничого вигляду. На території замка, крім палацу господаря, були ще житлові будинки бояр, єпископський палац та кафедральний собор. Великий зал палацу господаря був, мабуть, перекритий зірчастим нервюрним склепінням, сліди якого лишалися на замковій стіні. [6, с. 81]

Кременецький замок, збудований з білого каменю — вапняку, стоїть на окремій, ізольованій горі, а поселення з укріпленнями розташовано внизу, під горою видовжений серповидний мис відокремлено з напільного боку глибоким перекопом. Замок мав лише три башти — Надбрамну, Південну або Червлену, розташовану над «Домомновим». Невеликий двір було обнесено мурами з городними, це «околишня шляхта схов мала». Кременецький замок з мурованою церквою посеред двору відзначався особливим лаконізмом форм та силуету, що добре пов’язувався з навколишнім ландшафтом. [12, с. 202]

Малярству, цілком очевидно, належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинської держави, що засвідчує вже самий широкий спектр окремих напрямків його розвитку. Малярська культура Галицько-Волинської Русі репрезентована відомими насамперед з оригінальних пам’яток, але також і з літописних свідчень, монументальним малярством, іконописом, книжковою мініатюрою.

З огляду на дію визначального для середньовічної мистецької традиції закону ансамблю, як і поширене на ранній стадії розвитку мистецької культури княжої України наслідування візантійських зразків, монументальне малярство виступає як провідний напрям розвитку малярської культури Галицько-Волинського князівства [7, с. 112].

На Волині найраніший конкретний приклад монументального малярства дають виконані розписи Успенського кафедрального собору у Володимирі. При його відбудові в 1880-х рр. відкрито цілий ряд фрагментів фресок, зокрема, у вівтаря — сильно пошкоджені фронтальні зображення святителів, манера яких дещо нагадує приблизно сучасні фрески Кирилівської церкви у Києві.

Другий кафедральний собор Волині - Луцький собор Івана Богослова, не був мальованим. Оскільки, мурована церковна архітектура на Волині у ХІІ ст. загалом поширилася мало, тут, правдоподібно, не склалося необхідних передумов для розвитку власної традиції монументального малярства, на що вказують, як вірогідна діяльність київської артілі у Володимирі, так і відсутність малярської декорації у Луцьку [1, с. 94].

Найдавніші ікони Галичини, що збереглися, відносяться до XIII ст. Безцінною памґяткою є ікона богоматері Одигітрії (див. дод. № 5) кінця XІІІ-XIV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині знаходиться в Києві). Видатними памґятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях» (див. дод. № 6). Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздоблені рукописів, які прикрашалися мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий ґатунок книжкової мініатюри виявився, зокрема, в оформленні Остомирового євангелія, «Ізборника» 1073 р. та 1076 р. тощо [5, с 211].

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі XI-XII ст. поруч з апостолами зображено дівочі голівки й «дерево життя». Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва Х-ХШ ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.

Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів — Рим [15, с. 345].

Естетичні засади київської мистецько-архітектурної та літературної шкіл відчутно вплинули на культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. Культурна спадщина IX-XIII ст. стала тією плідною основою, на якій склалася національна культурна традиція в добу пізнього Середньовіччя.

Іконопис. Великого розвитку набув іконопис, який представлений на Волині представлений двома іконами: Доргобузька та Луцька ікона Богородиці Одигітрії. При всіх відмінностях між ними, їх об'єднує визначальна належність до єдиної мистецької традиції на різних етапах її розвитку.

Збережені ікони Волині кінця ХІІІ - пер. пол. ХV ст. демонструють процес послідовної зміни стилю, засвідчуючи як найвище його піднесення перед кінцем століття, так і наростання у ньому нових тенденцій, пов’язаних з наступним етапом розвитку мистецької культури Волині. Обидві вони виступають найголовнішими свідченнями високого рівня розвитку мистецької культури княжої Волині. [7, с. 125]

Ікона «Богородиця Одигітрія» несподівано розширяє пізнання іконопису і при цьому ставить запитань, на які не скоро знайдеться відповідь і найактуальніше з них датування.

Особливістю «Богородиця Одигітрія» є покриття асистом двох постатей — мафорій Богородиці та хітон і гіматій Христа (збереження незадовільне), а також подвійне облаштування опліччя мафорію (подвійна тканина з двома облямівками), що є насправді унікальним варіантом, і червоний сувій в руках Христа (частіший в живописі Балкан). Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. [36,21]

За відсутності достатньої кількості пам’яток настінного та іконного малярства образотворчі особливості раннього періоду можемо простежити лише на деяких ілюстрованих рукописах.

Мініатюри Добрилового Євангелія є скромнішими і, водночас, найбільш про візантійськими, бо за композиційним ладом, за трактуванням сидячих постатей євангелістів перед пюпітрами кольоровим вирішенням вони наближені до мініатюр кодексів, виготовлених даргородських скрипторіях, зокрема, до Євангелія ХІІ ст.

На відміну від візантійських, кольорове розв’язання в Добриловому Євангелії справді тісніше пов’язано з фресковою природою і менш насичене, не втрачаючи при цьому чистоти і свіжості тону. [7, с. 113] Обов’язковою у кожній мініатюрі є присутність блакитної, вохристої та червоної барв (купол, квадратна рамка, килимок піл ногами і подушка), які своїм тризвуччям створюють постатям мажорне середовище [23,с. 115].

Майстер двох мініатюр Оршанського Євангелія змальовує євангелістів в інтер'єрі, що сидить перед пюпітрами з розкритими сувоями на колінах. Колір в них насичений, з перевагою червоного, а манера письма цілком фрескова. У стильовому відношенні візантійська традиція.

Отже, бачимо, архітектура та малярство на Волині знаходилися на високому рівні. До наших днів дійшло декілька шедеврів мистецтва.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів [26, с. 12].

2.4 Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні розвитку української культури

галицький волинський держава освіта

Після утвердження і зміцнення Галицько-Волинське князівство відігравало значну роль в розвитку культури Русі, хоча Київ залишався найвизначнішим центром. Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу.

У часи роздробленості в XIII-XIV ст. князівства Південно-Західної Русі продовжували культурний розвиток на базі того, що вже було накопичено за попередні століття. Галицько-Волинське князівство у своєму духовному житті мало певні особливості. Поряд із використанням вже існуючих у Київській, Чернігівській та інших землях досягнень, тут цінувалися здобутки західноєвропейської культури, найбільше країн Центральної Європи [22, с. 221].

Важливим було те, що духовне життя тут мало чітко визначений національний характер, оскільки більшість населення складали українці. Лише на півночі Волині були вкраплення білоруських груп, а у великих містах проживали німецькі, польські та інші ремісники й купці.

Відбувався подальший розвиток народної творчості, зароджувалися його нові форми. Розвивалися обрядова пісенність, весільні, жнивові, купальські, петрівочні пісні та веснянки. Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новелами, легендами, переказами й притчами.

У Галицько-Волинському князівстві освічених людей залучали до роботи у князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, переважно латинською мовою. Більшість князів і бояр були освіченими людьми. Зокрема, князь Данило мав ґрунтовну освіту, про Володимира Васильковича літописець згадує так: «Це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде».

Архітектура міст та культових споруд Галицько-Волинського князівства відображає вплив не лише візантійський, а в основному європейський, що дістав назву романського стилю. Однак місцеві майстри привносили багато своїх, місцевих мотивів, і він мав досить виразний національний характер. Дехто з учених навіть називає це «автохтонним мистецтвом» [9, с. 150].

У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені Хомські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович [15, с. 215].

З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой