Логічні помилки, які виникають при порушенні законів логіки

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат на тему:

«Логічні помилки, які виникають при порушенні законів логіки»

Дніпропетровськ 2009

Зміст

Вступ

Мислення

Помилки законів логіки

Основні закони логіки як відображення основ правильного мислення

Висновок

Література

Вступ

Логіка — це наука, яка вивчає закони і форми мислення. Як граматика вивчає форми слів та їх поєднань у речення, абстрагуючись від конкретного змісту мовних виразів, так і логіка досліджує форми думок та їх поєднань, відволікаючись від конкретного змісту цих думок.

Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам.

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв’язок між думками.

Людина схильна до помилок. Різних помилок. Серед них досить поширеними є логічні помилки.

1. Мислення

Важко перелічити всі існуючі визначення поняття мислення. Загалом, є дві тенденції в перекручуванні змісту і обсягу цього поняття — надто вузьке визначення і надто широке. Першим різновидом надто широкого розуміння поняття мислення є ототожнювання його зі «свідомістю».

Другим різновидом надто широкого розуміння поняття мислення є те, згідно з яким до мислення відносять діяльність митця в процесі створення художніх образів, інтуїція, а іноді навіть деякі форми відображення високоорганізованих тварин — так зване предметне мислення тощо. Не абсолютизуючи це визначення, будемо виходити з того, що мислення — це вища форма активного відображення дійсності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні істотних властивостей, зв’язків і відношень, предметів і явищ.

Іноді поняттю «мислення» надається надто вузьке значення. Загальновідомо, що до мислення відносять діяльність як розуму, так і розсудку. А «законами мислення», тими законами, які вивчаються формальною логікою, фактично вважаються закони мислення. Тому поняття мислення у визначенні предмета логіки використовується у вузькому значенні. Виходячи з цих обставин, очевидно, раціональніше вважати, що формальна логіка вивчає закони розсудкової діяльності людини. Є проблеми і щодо форм мислення. Оголосивши форми мислення (поряд із законами) предметом вивчення логіки, нечітко визначають, чому в центрі її уваги є саме поняття, судження і умовиводи, а не інші форми мислення.

До того ж залишається не з’ясованим, які з цих форм є формами мислі (думки), а які - формами мислення, тобто руху думок. Деякі автори стверджують, ніби поняття і судження належать до форм думки (мислі), а умовивід — до форм мислення. Поняття, справді, більше тяжіє до форми думки, а судження — до форми мислення.

Поняття істинності характеризує думки, перед усім судження, а поняття правильності - зв’язки між думками у формі мислень.

Мислення — це зіставлення думок, пов’язання їх задля відповідних висновків.

Істинними є думки, які в принципі, загалом, відповідають дійсності за своїм змістом. У формальній логіці абстрагуються від проблеми відносності істини й розглядають думки як такі, за якими закріплене одне і лише одне логічне значення — або істина або хиба.

Правильне мислення — мислення, в якому одні думки (висновки) з необхідністю випливають з інших думок (засновків).

2. Помилки законів логіки

Помилки в міркуваннях, найчастіше виникають через порушення законів формальної логіки, основи якої заклав визначний давньогрецький філософ Арістотель. Помилки, пов’язані з порушенням законів логіки та законів математики бувають двох типів: паралогізми і софізми.

Паралогізми (з грецької - неправильне) — це хибне міркування, логічна помилка, допущена не навмисне, а через втрату послідовності в міркуваннях чи порушення одного з законів логіки. Паралогізми в математиці неприпустимі, бо де є місце помилці, там вже немає місця математиці. Зовсім інша ситуація з софізмами.

Софізми (з грецької - хитрий викрутас, вигадка, хитрий умовивід) — це міркування навмисне побудовані так, що вони містять логічну помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Засновником школи софістів був давньогрецький філософ Протогор із Адбери (бл. 480 — бл. 410 до р. х.).

Введення софізмів сприяло вдосконаленню ораторського мистецтва, підвищенню логічної культури мислення. Щоправда, пізніше в деяких філософів-софістів мистецтво софістики перетворилося на суперечку заради суперечки.

На сьогодні софізми, і зокрема математичні, навчають мислити, доводити й спростовувати, чітко висловлювати свої думки; вони дивують та захоплюють, дають поштовх для творчості, пошуку нового, відкриттів. Найчастіше софізми та паралогізми виникають, коли міркування порушують закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключного третього, закон достатньої підстави.

3. Основні закони логіки як відображення основ правильного мислення

Основними законами формальної логіки є закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього і закон достатньої підстави.

Формально-логічні закони — це закони правильної побудови і зв’язку думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечливість, послідовність і обґрунтованість.

Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, нерозривно пов’язані із законами об'єктивного світу, погоджуються із ними. «Закони мислення і закони природи необхідно погоджуються між собою, якщо тільки вони належно пізнані».

Закони логіки об'єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірності об'єктивного світу. «Закон логіки є відображення об'єктивного в суб'єктивній свідомості людини». Виражаючи основні властивості мислення, закони логіки мають свою основу, своє джерело в об'єктивних речах. Кожний логічний закон відображає певну сторону дійсності, її властивості і відношення, має свій аналог і подібність у природі. Так, закон тотожності є відображенням якісної визначеності речей і явищ, а закон достатнього обґрунтування відображає причинно-наслідковий зв’язок між предметами і явищами світу.

Закони логіки існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить у відповідності до законів логіки.

Виникнення законів логіки матеріалістична логіка пов’язує з людською практикою. Логічні закони не є апріорними нормами, не нав’язані мисленню ззовні якоюсь надприродною силою, а виникли у процесі мисленої, пізнавальної практики людини. Практика переконувала людей, що речі мають певні властивості і певним чином пов’язані між собою і що мислення правильно відображає ці предмети лише тоді, коли думки пов’язуються відповідно до того, як пов’язані самі предмети в дійсності. У процесі праці мислення людини, неодноразово зіткнувшись із одними й тими ж властивостями речей, що повторюються, відображаючи їх, саме набувало подібних властивостей.

«Практика людини, мільярди разів повторюючись, закріплюється у свідомості людини фігурами логіки. Фігури ці мають міцність забобонів, аксіоматичний характер саме (і тільки) в міру цього мільярдного повторення. Практична діяльність людини мільярди разів і мала приводити свідомість людини до повторення різних логічних фігур, щоб ці фігури могли здобути значення аксіоми».

Формально-логічні закони мають загально — людський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої класової чи національної належності. Всі люди мислять за одним і тим же законом логіки. «Оскільки процес мислення сам виростає із відомих відношень, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути тільки одним і тим же, відрізняючись тільки за ступенем, у залежності від зрілості розвитку і, зокрема, розвитку органу мислення».

Якби логічний апарат (у тому числі і закони логіки) у різних класів і національностей був різним, то взаєморозуміння людей взагалі було б неможливим, тоді неможливими були б виробництво, саме життя суспільства.

Закони логіки є загальними, законами. Вони діють у будь-якому мисленому акті, в усіх галузях знання, на всіх рівнях мислення, як у сфері повсякденного мислення, так і в сфері мислення, яка пізнає найскладніші наукові проблеми.

Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необхідною умовою точного, адекватного відображення мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів — закону тотожності, суперечливості; виключеного третього та достатньої підстави.

Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. У практиці мислення трапляються двоякого роду логічні помилки, пов’язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Софізм — це логічна помилка, допущена розмірковуючим навмисне. До софізмів вдаються ті, хто намагається увести в оману, надати вигляд істинного за допомогою логічного виправдання.

Найчастіше софістичні умовиводи будуються за допомогою порушення вимог закону тотожності.

Паралогізм — це логічна помилка, допущена не навмисне, звичайно через незнання логічних правил.

Закон тотожності

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі скільки б разів вона не повторялась. Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка.

Закон тотожності у вигляді формули записується так: А є А, або Л==Л.

У математичній логіці закон тотожності записується такими формулами, що є аналогом змістовного закону тотожності, котрий вивчається загальною формальною логікою є:

1. А->А. Читається: «Із, А випливає Л».

2. А=А. Читається: «А еквівалентне А», або «А рівнозначне А». є

Об'єктивною основою закону тотожності, його джерелом є якісна визначеність предметів і явищ зовнішнього світу. Як відомо, речі та явища реальної дійсності перебувають, у безперервному процесі руху та змін. Але кожна річ, зазнаючи змін до певного часу, лишається само тією річчю, а не іншою, має якісну визначеність, яка робить річ тим, чим вона є, і відрізняє її від усіх інших речей. Ця загальна властивість усіх предметів і явищ об'єктивної дійсності, зафіксована багатовіковою практикою, закріпилась у мисленні у вигляді закону тотожності. У відповідності до того, як кожна річ володіє якісною визначеністю і кожна думка, яка відображає ту чи іншу річ, теж має бути визначеною.

Зміст закону тотожності полягає в таких його вимогах:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

Так, якщо ми обговорюємо Петренка, якийсь його вчинок, то ми маємо обговорювати Петренка, а не когось іншого, і саме цей його вчинок, а не якийсь інший. Закон тотожності вимагає, щоб у процесі міркування було виділено предмет міркування і цей предмет не підмінявся якимсь іншим предметом думки даної предметної області.

Предметна область — це коло предметів, у складі якого перебуває виділений нами предмет; область предметів, у рамках якої визнаються дані, що мають смисл, закони і правила логіки.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного предмету думки до другого, від одного обговорення питання до другого питання, він тільки забороняє підміняти один предмет думки другим предметом, одне питання другим питанням. Якщо ми розпочали розмірковувати про що-небудь, ми повинні протягом усього розмірковування мати на увазі саме цей предмет думки, а не якийсь інший. Звичайно, для того щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний предмет, необхідно розглянути й інші його сторони або інші предмети, з ним пов’язані, але обговорення однієї сторони предмета не може бути незліченим, оскільки несумісне підмінене міркування про іншу його сторону або про інший предмет.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії поняття мають уживатися в одному і тому ж значенні. Думка тотожна сама сові, якщо вона однозначна.

Закон тотожності не допускає вживання поняття всередині якогось міркування у різному значенні поняття, якими ми користуємося, мають уживатися протягом усього розміркування, скільки б вони не траплялися в одному й тому ж значенні, зберігати незмінно свій обсяг і свій зміст. Якщо ж поняття й терміни вживаються у процесі розміркування неоднозначне, то мислення стає невизначеним, процес мислення у таких випадках не досягає мети. «…Справді, — писав Аристотель, — мати не одне значення -означає не мати жодного значення, якщо ж у слова немає (визначених) значень, тоді втрачена усіляка можливість розмірковувати один з одним, а насправді із самим собою».

Тому під час дискусії необхідно визначити, у якому значенні вживається те чи інше поняття або термін. В. І. Ленін у статті «Про карикатуру на марксизм», критикуючи Каутського, який перекрутив поняття «імперіалізм», наголошував: «Спорити про слова, звичайно, не розумно. Заборонити вживати „слово“ імперіалізм так чи інакше неможливо. Але треба вияснити точно поняття, якщо хотіти вести дискусію».

Закон тотожності не можна розуміти у тому розумінні, нібито будь-яке поняття має незмінно зберігати свій раз і назавжди даний зміст і обсяг. Закон тотожності не стверджує, що поняття не залишаються незмінними, вони уточнюються, розвиваються, замість одних понять виробляються інші. Але кожне поняття на певному етапі розвитку знання має певний зміст. Визначеність змісту поняття зумовлена якісною визначеністю відображуваного цим поняттям предмета. Тому всіляке поняття в одному й тому ж розмірковуванні повинне мати одне визначене значення, має бути тотожним самому собі.

Порушення вимог закону тотожності призводить до того, що мислення стає невизначеним, неточним, двозначним, плутаним. Таке мислення не може вести до істини, не здатне правильно відобразити дійсність.

Найчастіше трапляються помилки при порушенні закону тотожності; підміна або змішання понять.

Змішання понять у логічному відношенні є ототожнювання відмінного. Ця помилка має місце тоді, коли різні за змістом поняття приймаються за тотожні.

Суб'єктивно змішання понять відбувається часто через неточне знання змісту вживаних понять, коли розмірковуючому здається, що між поняттями, уживаними ним, немає ніякої різниці, що вони належать до одного й того ж предмета, мають один і той же зміст і відрізняються один від одного тільки мовним висловом; але насправді вони різні. Змішання понять може мати місце і в тому випадку, коли в науці відсутні точно вироблені визначення тих чи інших понять. Змішанню понять сприяє також наявність у природній мові омонімів, слів, що виражають не один, а кілька понять. Штучні мови у цьому відношенні мають перевагу, оскільки для кожного знака в них установлюється чітка однозначність.

Виходячи з цього, можна виразити вимоги закону тотожності такою формулою: не можна ототожнювати різні думки і не можна тотожні думки розглядати як не тотожні, відмінні. Як нелогічне отожнювання відмінного, так нелогічне і розрізнення тотожного.

Закон суперечності.

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому рам одне із них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасником даного злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з них суджень обов’язкової хибне. Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хибним, закон суперечності не розв’язує. Це встановлює конкретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде друге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв’язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: «Усі обвинувачувані мають право на захист», «Деякі обвинувачувані не мають права на захист» — друге судження хибне, а перше істинне. А якщо візьмемо такі два судження як «Іваненко під час здійснення злочину перебував на місці здійснення злочину», «Іваненко під час здійснення злочину був на роботі» — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде третє судження, наприклад: «Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка».

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов’язує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хибності одного з протилежних суджень, не в усіх випадках призводить до визнання другого істинним. Пояснюється це різни характером суперечних суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні судження: і на супротивні (контрарні), і на суперечні (контрадикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судженнями, то, з’ясувавши хибність одного з них, ми маємо визначити істинність другого. У тих же випадках, коли судження є супротивним, то хибність одного судження згідно з законом суперечності, не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон суперечності незастосовний. Так, не є суперечним судження: «Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим» і «Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було коричневим», якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться, про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так судження «Петренко є осудний» і «Петренко є неосудний» — обидва можуть бути істинними, якщо у першому з них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому-інший час (під час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмеї думки береться у різних відношеннях. Наприклад, судження; «Петренко є здібний» та «Петренко не є здібним» — можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності у Петренка до гуманітарних наук, а у другому — про здібності до математичних наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може в той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предмету. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої ознаки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не-Л), котра означає, що не можуть бути одночасно істинними судження, А і його заперечення не-Л, наприклад, «Ця записка написана обвинувачуваним» (А) і «Ця записка написана не обвинувачуваним» (не-Л).

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності «із самим собою». «Логічної суперечності , — при умові, звичайно, правильного логічного мислення не повинно бути ні в економічному, ні в політичному аналізі». Дотримання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнання суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не має бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду за слідства.

Закон виключеного третього.

Закон виключеного третього формується так: У двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.

Наприклад, із двох суджень «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним» та «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним» — одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним є перше судження, то друге буде обов’язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.

У вигляді формули закон виключеного третього записується так: Л або не-Л. У математичній логіці цей закон має формулу А/А.

Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечних судження.

Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно, хибними два суперечних судження і визнавати істинним якесь третє судження.

Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає істинність другою і тому не може бути істинним якесь третє судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним за законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або Л, або не-Л, третього не дано, третє судження об'єктивно не існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).

Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням, він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов’язково істинною.

Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображає той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасне належати суперечливі ознаки: наявність однієї припускає відсутність другої і, навпаки. Так, обвинувачуваний М. або «винен», або «невинен» і не може бути, щоб він був «винен» і «невинен» одночасно.

Закон виключеного третього має схожість на закон суперечності, він, як і закон суперечливості, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при порушенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідовним. Ллє якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними у крайньому випадку одне з них хибне, то закон виключеного третього свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне.

Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закони суперечності поширюються на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні). Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується.

Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вимагає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені запитання. Ленін, викриваючи ліквідатора, який намагався уникнути прямої відповіді на запитання про характер розбіжностей між більшовиками і ліквідаторами, писав: «Одне з двох: мізерні чи не мізерні? Говоріть же прямо. Середини тут нема, бо мова йде саме про те, можлива єдність (так, можлива, якщо незгоди мізерні або малі), чи неможлива (ні, неможлива, якщо незгоди не „мізерні“)».

Послідовність мислення є необхідною умовою будь-якого пізнання, послідовним має бути не тільки наукове, а й звичайне щоденне мислення людини. Послідовність є характерною ознакою всякої справді наукової теорії і науки в цілому.

Закон достатньої підстави.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу.

Із закону достатньої підстави випливає така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коди вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження «Петренко є співучасником цього злочину» було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник нього злочину») не може вважатися істинним.

У науці й щоденному мисленні нічому не можна вняти віри, як цього вимагає релігія; будь-яке положення, всяка думка має бути обґрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу думку — означає обґрунтувати її, тобто навести інші думки (судження), які були б достатньою підставою її достовірності. Достатньою підставою якоїсь думки є такі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливає істинність даної думки.

Судження, котрі наводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою. А те судження, яке випливає з інших суджень, як і підстави, називається логічним наслідком.

У виді формули закон достатньої підстави записується так: А є тому, що є Б, де, А є наслідком, а В — підставою цього наслідку.

Думка, яка наводиться як достатня підстава, у свою чергу має достатньою підставою третю думку, котра теж має достатню підставу і т.д. Де ж межа обґрунтування? Межею обґрунтування думок є очевидність, закони, аксіоми та інші положення і принципи науки. Те чи інше положення вважається обґрунтованим, якщо ми пошлемося на очевидні факти або на закони, аксіоми чи положення науки, з яких неодмінно випливає істинність нашого положення.

У судовому дослідженні межею обґрунтування є достовірно встановлені доказові факти, юридичні закони і положення, котрі виробляються судовою практикою.

Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв’язків і т. д.

Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу.

Закон достатньої підстави забезпечує обґрунтованість, доказовість нашого мислення. Він вимагає, щоб наші думки були внутрішньо пов’язані одна з одною, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну. Будь-яке положення, у відповідності до закону достатньої підстави, набуває логічної сили лише тоді, коли наведені достатні підстави його достовірності. Якою б правдоподібною не здавалася та чи інша думка, вона може бути визнана істинною лише після того, як її істинність буде доведена. Закон достатньої підстави забороняє визнавати істинність думки на віру. Порушення цих вимог призводить до того, що мислення стає необґрунтованим, бездоказовим, голослівним.

Доказу мислення надається велике значення в усякій науці, в будь-якій галузі знання. Жодна наука не може обійтися без доказу своїх положень. Будь-яка нова теорія може бути прийнята тільки після доказу її істинності.

Звичайно прийнято логічні помилки поділяти на дві групи: на помилки логічні у власному змісті і помилки, які відбуваються внаслідок неправильності в словесному вираженні думки. У першому випадку помилка полягає в неправильності логічного процесу, у другому в неправильності вираження. З помилок по словесному вираженню визначають наступну:

Homonymia -- помилка, яка відбувається внаслідок того, що те саме слово служить для позначення різних понять, тобто вживається в різних значеннях. Наприклад, багато хто думають, що «матеріалізм» філософський є той же саме, що і «матеріалізм» практичний, життєвий. У цьому випадку відбувається змішання понять унаслідок змішання слів. Інші помилки, які відбуваються внаслідок неправильності у словесному вираженні думки, вказуються в граматиці.

1. Поняття про індуктивні умовиводи

Індуктивні умовиводи — це міркування, у яких рух думки йде від часткових випадків до загальної закономірності (Україна — країна Європейського континенту. Білорусь — країна Європейського континенту. Обидві країни — європейські);

Серед принципово іншого виду умовиводів — індуктивних виділяють такі:

повна індукція — заключення належить тільки до тих випадків, які розглянуті у посилках. Наприклад: Прямокутні трикутники мають площу, що дорівнює половині добутку (множенню) основи на висоту. Тупокутні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Гостровугільні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Значить всі трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту.

неповна індукція — заключення належить не лише до випадків, які розглянуті у посилках, але і до всіх випадків того ж роду.

2. Найтиповіші помилки в індуктивних умовиводах

До помилок, зв’язаним з індукцією, відносяться насамперед поспішні узагальнення (fallacia fictae universalitatis).

Коли туристи після поверхневого знайомства з яким-небудь народом роблять спроби характеризувати його, наприклад коли вони вимовляють: «греки брехливі»", «турки жорстокі» і т.п., то вони впадають саме в помилку поспішного узагальнення.

Помилка post hoc ergo propter hoc («після цього значить через це») називається також помилкою): nоn causa pro causa («від того, що не є причиною, до причини»).

Якщо хто-небудь помітив, що після якої-небудь події виникає яка-небудь дія, то він вважає першу подію причиною, хоча в дійсності, може бути, є події, від яких дана подія знаходиться в більшій залежності і яка власне є справжньою причиною даної дії.

Коли після появи комети виникали які-небудь нещастя, то звичайно комету вважали причиною нещасть.

Коли в трубці виникала порожнеча і вода в ній піднімалася, то думали, що порожнеча є причиною підняття води.

Якщо після введення якої-небудь форми правління виникають які-небудь події, то звичайно ці форми правління вважаються причиною їх, тим часом як справжні причини, можливо, полягають у чому-небудь іншому, наприклад деякою мірою розумового чи морального розвитку суспільства.

Є випадки, які особливо підштовхують до тих чи інших висновків. Це буває звичайно тоді, коли в нас буває інтерес пам’ятати випадки, які підтверджують одне положення, і забувати випадки, що спростовують це положення, якщо пророкування якого-небудь календаря один раз збувається, то неосвічені люди схильні в цьому випадку черпати для себе впевненість у правдивості пророкування цього календаря, зовсім упускаючи з виду тисячу випадків, у яких його пророкування не збувалися. На цьому заснована віра в різних провісників, шарлатанів і т.п.

Варто привести кілька прикладів помилок індукції по простому перерахуванню.

Деякі часто міркують так: «більшість жінок у минулому не дорівнювало чоловікам по енергії і розуму; тому варто визнати, що жінка взагалі нижче чоловіка».

Але те положення, що в минулому жінки в розумовому житті не дорівнювали чоловікам, є положенням емпіричним, справедливе лише для відомого часу і при відомих умовах.

Іншим часом і при інших умовах може бути зовсім інакше.

Помилкою по простому перерахуванню потрібно вважати твердження, що війна завжди буде між народами, тому що дотепер вона завжди була.

Фактично логічні помилки в індуктивних умовиводах, як і в інших міркуваннях, є недотримання основних законів логіки. У наведених вище прикладах переважає порушення закону достатніх підстав.

Серед доведення чи спростування також можуть бути припущені помилки в індуктивних умовиводах. Ось деякі з них:

1. Хибність основ (аргументів) — основна помилка, яка полягає у тому, що у якості аргументів беруться не істинні, а хибні судження, які видають або намагаються видати за істинні. Класичний приклад такої помилки — хибність аргументів Птоломея, який вважав вірною геоцентричну будову Сонячної системи тому, що Сонце нібито обертається навколо Землі.

2. «Передбачення аргументів» — теза спирається на недоведені аргументи, які можуть бути істинними і тоді теза може бути істинною.

3. «Хибне коло» — теза доводиться аргументами, а істинність аргументів базується на цій же тезі. Прикладом цього може бути таке доведення «Вартість товарів на ринку визначається вартістю праці, а вартість праці повинна залежати від вартості товарів на ринку».

4. Уявне слідування — людина поєднує непоєднувані аргументи словами «значить», «слідує», «отже», «таким чином», «у підсумку маємо» тощо. Тоді складається видимість того, що теза аргументами підтверджується.

5. Аргумент приймається безумовно істинним — він може бути істинним лише з урахуванням певного часу, відношення, місця — він ніколи не є істинним безумовно. Так їжею, отрутою і ліками часто є одна і таж речовина, але її властивості залежать від дози, часу прийняття.

3. Види наукової дедукції та особливості уникнення логічних помилок

Наукова індукція — це умовивід, в якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних і виключення випадкових обставин. В залежності від способів дослідження розрізняють: (1) індукцію методом відбору (селекції) і (2) індукцію методом виключення (елімінації).

(1) Індукція методом відбору, чи селективна індукція — це умовивід, в якому висновок про приналежність ознаки класу (множині) базується на знанні про взірець (підмножині), отриманий методичним відбором явищ з різних частин цього класу. Тут треба врахувати показовість (представительность) чи репрезентативність взірця і різноманітність умов спостереження.

(2) Індукція методом виключення, чи елімінативна індукція — це система умовиводів, в якій висновки про причину досліджуваних явищ будуються шляхом виявлення обставин, які підтверджують, і виключення обставин, не задовольняючих властивостям причинного зв’язку. Причинним є таки зв’язок між двома явищами, коли одно з них — причина — передує і викликає інше — дію.

Важливими властивостями причинного зв’язку, які визначають методичність елімінативної індукції, виступають такі її характеристики, як:

1) все загальність,

2) послідовність в часі,

3) необхідність,

4) однозначність.

(1) Все загальність причинного зв’язку означає, що в світі не існує безпричинних явищ (крім самого світу);

(2) Послідовність в часі - причина — завжди передує дії (зразу — довго) (poct hoc, ergo propter hoc — після нього значить по причині цього) /Блискавка — грім — одне явище/.

(3) Причинний зв’язок відрізняється властивістю необхідності (дія необхідно є, коли є її причина), однозначний характер причинного зв’язку проявляється в тому, що кожна конкретна причина завжди викликає певну, відповідну їй дію.

Сучасна логіка описує п’ять методів встановлення причинних зв’язків:

(1) метод подібності,

(2) метод різниці (відмінності);

(3) сполучний метод подібності і сумісності,

(4) метод супутніх змін;

(5) метод залишку (остач.).

Розглянемо логічну структуру цих методів.

(1) По методу подібності порівнюють декілька випадків, в кожному з яких досліджуване явища настає і при цьому всі випадки схожі в одному і відмінні у всіх інших обставинах. Тобто, цей метод знаходження спільного в різному.

Висновок

Логіка вивчає правильне мислення людини. Мета викладення логіки — формування логічної культури. Вміння критично мислити, активно застосовувати логічні знання в практиці, уникати логічних помилок, спростовувати хибні думки сприяє прогресу в усіх сферах життя.

Література

Гвоздік О.І. Логічні числення: принципи побудови та застосування в юриспруденції. -К., 2003.

Жеребкін В.Є. Логіка. -Х. -К., 1998.

Наумов А.В., Новиченко А. С. Законы логики при квалификации преступлений. -М., 1978.

Конверський А.Є. Логіка для юристів. -К., 2004.

Титов В.Д. Історичні взаємозв'язки між логікою та правом. -Х., 1994.

Титов В. Д. Логическое знание в его социально-исторической детерминации.- Х., 2004.

Щербина О.Ю. Логіка для юристів: Курс лекцій. -К., 2004.

Михалкин Н. В. Логика и аргументація в судебной практике.- С. -П., 2004.

Логіка (За заг. ред. проф. В.Д. Титова) — Х., «Право», 2006.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой