Культура мови

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Поняття «культура мови». Культура мови — як мовознавча наука. Культура мови — як лінгводидактична наука

Культура мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й уживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов’язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденних форм спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Мовознавство (лінгвістика) — наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників.

Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки.

Як окрема дисципліна мовознавство оформилася в середині 19 століття. Мовознавство — наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.

Крім практичних мовних порад, що поставали в процесі конкретної мовної дiяльностi, культура мови як наука окреслюється у вiдповiдних дефiнiцiях, наведених у посібниках, підручниках, енциклопедичних та енциклопедично-лінгвістичних виданнях. Звернемо увагу на визначення поняття «культура мови» в термінологічному словнику: «1. Нормативність мови, її відповідність тим вимогам, які ставляться перед мовою в певному мовному середовищі в певний історичний період… Нормативність мови включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистота… 2. Розділ філологічної науки, який вивчає мовне життя суспільства в певну епоху (аспект об'єктивно-історичний) і встановлює на науковій основі правила користування мовою як основним засобом спілкування людей, знаряддям формування і вираження думок (аспект нормативно-регулювальний). Зіставлення різних форм усної і писемної мови, з’ясування норм літературної мови на всіх рівнях мовної системи дають можливість не тільки виявити тенденції її розвитку, а й впливати на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проводити цілеспрямовану мовну політику».

Культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української літературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.

Як прагматична дисципліна культура мови займається вихованням мовної особистості, дослідженням мовної поведінки в контексті людської діяльності. Комплексна теорія культури мови охоплює вивчення й опис літературної мови, функціонування й динаміку розвитку літературних норм; вивчення й опис загальної мовної ситуації у даному суспільстві; соціологічні дослідження ставлення носіїв до своєї мови, мовних норм і їх кодифікації (реальної і прогностичної), виявлення рівня володіння мовою; вивчення і використання попереднього досвіду в цій сфері.

Лінгводидактична термінологія усе більше привертає увагу як методистів, так і мовознавців. Хоча українське мовознавство має глибокі корені й термінологічна лексика в українській мові складалася століттями, лінгводидактична термінологія є відносно молодою. Вона відбиває розвиток методики викладання української мови як науки, що увібрала кращі традиції вітчизняної, російської та європейської методичної науки. Наукові знання формуються в поняттях і термінах. Уперше спробу їх узагальнення й ідентифікації в галузі лінгводидактики було здійснено М. Львовим.

Зародки методичної термінології помітні в часи Київської Русі, козацьких шкіл, Києво-Могилянської академії. Методична лексика тоді не була окремою галуззю словникового фонду української мови й органічно формувалась із понять, пов’язаних із навчанням грамоти. У цей період з’являється й термін школа грамоти, що означав школу, в якій діти набували елементарної початкової освіти.

Поступове збагачення дидактичної й лінгводидактичної лексики в XIV-XVI ст. відбувається шляхом запозичення із старослов’янської (російської), грецької, латинської мов: каліграф, диктант, мета, текст, принцип, орфографія, лекція — латинського походження; тема, грамотність, дидактика, метод, лексика — грецького; мовлення, мова, списування, робота, бесіда — старослов’янського (російського); вправа — польського тощо.

Упродовж XVI-XVIII ст. прогресивна діяльність братських шкіл і Київської колегії сприяли зародженню и поступовому розвитку наукового стилю в українській мові. З’являються трактати з різних галузей науки, багато навчальної й навчально-методичної літератури: азбуки, граматики, лексики, глосарії (рукописні словники).

У середині II пол. XIX ст. плідною для розвитку шкільної освіти була праця українських «Громад» — осередків української інтелігенції. Відкриття Громадами недільних шкіл з українською мовою навчання, створення й видання для них україномовних підручників, вивчення в цих школах української мови спричинили творення термінологічної лексики, викликали дискусії з проблем термінології. Аналіз тогочасної навчальної літератури переконує: у підручниках, посібниках, граматиках, букварях з української мови майже відсутня лінгводидактична термінологія. Шкільні букварі містять лише тексти для читання й навчання грамоти без вправ, методичних порад і вказівок.

Більшість учителів українських шкіл XIX ст. отримувала освіту в Росії, тому значна частина українських лінгводидактичних термінів запозичена з російської мови. Система вправ поповнюється завданнями на редагування речень, доповнення, продовження (окремої назви як вид списування вони ще не отримали); одним із завдань вивчення мови в школі називається формування вмінь толкове викладання своєї думки на папері.

Окремим етапом становлення вітчизняної школи й формування лінгводидактичної лексики вважаємо початок XX століття. Розбудова термінологічної системи української мови здійснювалась тоді не лише в Галичині, а й на Сході. Наддніпрянські вчені зверталися до того, що вже було зроблено на заході країни. Вони усвідомлювали, що вироблення української термінології в Галичині й на Буковині - заслуга не тільки галичан і буковинців, а й тих наддніпрянців, котрі друкувалися в західноукраїнській періодиці. Це зумовило активізацію діяльності авторів українських граматик, букварів. Майже всі вони були побудовані із застосуванням нового на той час звукового методу навчання грамоти.

Втім, помітних зрушень у розвитку вітчизняної лінгводидактичної термінології в цей період не було. Основними причинами, що відсунули 1905−1917 рр. спроби видання українських підручників, вироблення термінології на наддніпрянській мовній основі були: заборона й переслідування української мови царським урядом, заборона української школи загалом.

На початку XX століття з’являються перші праці з методики викладання української мови в школі. Так, у 1909 р. М. Гаврищук у «Методиці науки в народній школі» подає поради щодо навчання грамоти учнів народної школи, збагачення їхнього словникового запасу, формування навичок усного мовлення. Для назви лінгводидактичних явищ і понять автор уживає такі терміни: дотична вправа (необхідна вправа), навчальний план з мови, підручник, хиби й недостачі (помилки), збагачення засобу слів (збагачення словникового запасу), підготовляючи вправи (підготовчі вправи), форма бесіди (метод бесіди), дидактичні загальноприйняті засади (загальнодидактичні принципи навчання мови) тощо. Посібник спрямований на розвиток усного мовлення, творчого мислення, уяви учнів і має велике значення для розвитку української лінгводидактики та її наукової мови.

Для формування української лінгводидактичної термінологічної лексики на початку XX ст. були актуальними такі проблеми: брак навчально-методичних посібників з єдиною впорядкованою термінологією (методичних підручників і посібників майже не було); відсутність шкіл з українською викладовою мовою; заборона вивчення української мови в усіх школах України; відсутність шкільних навчальних планів і програм з української мови.

Процес упровадження методичної лексики в українській школі в 1917—1920 р.р. відбувався у складних умовах розбудови національної системи освіти. Гостро постає проблема видання шкільних програм і підручників з української мови, професійної підготовки вчителів і розробки усталеної професійної термінології, зокрема лінгводидактичної, що була б зрозуміла як викладачам шкіл, закладів педагогічної освіти, так і їх слухачам. Аналіз методичних посібників 20-х р. переконує, що поряд із корисною розробкою принципів активізації та самостійності праці учнів недооцінюється значення систематизації знань учнів, засвоєння граматики, граматичних визначень і правил, а також слова вчителя як методу навчання тощо. Характерною для того періоду була відсутність чіткого розуміння лінгводидактичних понять, нерозбірливість у вживанні термінів.

Хоча лінгводидактична термінологія 20−30-х років не була досконалою, саме в цей період починається активне її становлення. Виникають нові поняття й терміни, що вживаються в шкільних програмах, навчально-методичних посібниках, статтях тощо. Автори підручників, програм, методичних посібників починають уживати нові для тогочасної лінгводидактики терміни: спостереження над мовою, самостійна робота, звуківка (метод навчання грамоти), краснопис (правопис), метода навчання грамоти, комплексний підхід до вивчення мови, орфографічні навички, стилістичні навички, вільний диктант, навички мовних актів (комунікативні уміння), письмові навики, колективне і групове навчання мови. Деякі з цих термінів були запозичені з російської лінгводидактики, із загальної педагогіки, інші - утворювалися на україномовній основі. Наприклад, терміни самостійна робота, комплексний підхід, метод, прийом, принцип, форма навчання перейшли до української лінгводидактики з педагогіки, оскільки ці поняття і явища охоплювали всю тогочасну систему шкільної освіти.

Прикметно, що значного впливу, починаючи з 19 ст., українська методика зазнала з боку російської лінгводидактики.

У 20−30-ті роки відбувається широке розгортання україномовної освіти. Практичні заходи українізації освіти виявилися насамперед у заміні російської викладової мови українською в школах і ВНЗ, був визначений термін для професури вищої школи, за який вона мала перейти на викладання свого курсу українською мовою. Викладання всіх шкільних і вузівських дисциплін українською мовою, створення й видання навчальної літератури для шкіл різних типів зумовило потребу вироблення україномовної термінологічної лексики.

Активно розробляються в цей час питання методів, прийомів і засобів навчання мови.

У 40−60-х роках активно досліджуються проблеми типології уроків з української мови, методів і прийомів вивчення мови, питання теорії й практики розвитку мовлення учнів, використання наочності тощо.

У 60−80-ті роки лінгводидактика продовжує розвиватися: розробляється теорія розвитку мовлення, досліджуються питання паралельного викладання російської та української мов, формування граматичних понять, проводиться робота над підвищенням орфографічної й пунктуаційної грамотності учнів.

Здобутками лінгводидактичної термінології в 60−80-х pp. є: удосконалення термінологічної лексики, класифікація типів уроків, методів і засобів навчання, проблемне навчання, робота із стилістики. Плідним періодом у розвитку методики викладання української мови став і кінець XX — поч. XXI ст. Реформа шкільної освіти, інноваційні процеси, що охопили сучасну загальноосвітню й вищу школу, спричинили появу нових лінгводидактичних понять і термінів. Методична теорія збагачується ідеями вдосконалення змісту й методів навчання, прийомів і форм роботи, видів вправ, переказів, диктантів тощо. Проводиться робота з удосконалення шкільних програм, створюються нові підручники тільки для загальноосвітніх шкіл нового типу.

Заслуговують на увагу сучасні лексикографічні праці з лінгводидактики. Актуальність словників визначається потребами підготовки вчителя — словесника в умовах реформування змісту шкільної освіти. Автори їх зробили чималий внесок у розвиток, систематизацію й упорядкування лінгводидактичної термінології, тлумачення багатьох нових термінів. У цих працях здійснено спробу впорядкувати лінгводидактичну лексику, розкрити значення багатьох нових понять і термінів, поява яких пов’язана з реформою шкільної освіти: комунікативна особистість, змістова лінія шкільної програми, аудіювання, комунікативна компетенція, інтерактивні методи навчання мови, технологія уроку мови тощо.

Удосконалення й оновлення одного з основних розділів методики викладання української мови — розвитку мовлення, комунікативне спрямування вивчення мови зумовили потребу чіткого визначення багатьох мовленевознавчих понять, що часто трактуються неточно, побутово, особливо ті, що є новими й тільки формуються. Зауважимо, що в термінологічній системі лінгводидактики існує низка проблем. Багато лінгводидактичних термінів потребує уточнення, конкретизації та уніфікації. Так, методисти не розрізняють терміни інтегроване, інтеграційне, інтегральне навчання на уроках української мови, функціонально-стилістичний — стилістично — функційний підхід до навчання мови. Багато понять, що формуються, не мають чіткого визначення, а ознайомитися з ними можна лише в періодичних виданнях з лінгводидактики та нормативних документах. Це такі поняття: пріоритет у навчанні мови, синтезований диктант, диктант-алгоритм, диктант-диспут, технологія уроку мови, комунікативна компетенція тощо. Деякі поняття, не отримавши чіткого визначення свого змісту, змінюють свою назву: культурологічна — соціокультурна — українознавча, комунікативна — мовленнєва, лінгвістична — мовна змістові лінії програми тощо.

Процес становлення лінгводидактичної термінології не можна вважати завершеним. Зміна пріоритетів у навчанні, поява нових аспектів викладання української мови в школі, запровадження сучасних технологій приводить до появи нових лінгводидактичних понять.

мовознавчий лінгводидактика термінологія методичний

2. Роль греко-латинських запозичень у формуванні української економічної термінології

Економічна термінологія — історично сформована сукупність термінів, яка виражає систему економічних понять і призначена забезпечувати специфічні потреби спілкування у сфері економічної науки та практики.

Ця сукупність є спеціальним об'єктом вивчення як в економіці (зокрема в економічній теорії), так і в мовознавстві (насамперед у нових її галузях) — термінознавстві (теоретичні основи вчення про термін і термінологічну систему економіки) і лексикографії (наука про теорію і практику укладання словників).

Формування економічного словника в системі мови відбувається під впливом зовнішніх і внутрішньомовних факторів. На характер і динаміку його розвитку впливають конкретні суспільно — політичні умови: тип виробничих відносин, співвідношення класових сил, зміни суспільно-державного устрою, міжнародні відносини, мовна політика.

Рівень розвитку терміносистеми економіки залежить від накопиченого державою (нацією) досвіду економічного врегулювання суспільних відносин, глибини наукового вивчення економічних явищ і категорій, заходів щодо упорядкування, систематизації та лексикографічного опису терміносистеми економіки.

Економічна термінологія як система назв економічних явищ і понять, що функціонують в економічних сферах законодавства, ділової документації економічних наук, становить великий і надзвичайно важливий пласт словника будь-якої національної мови. Увага до термінології та її розбудови на власній мовній основі, ступінь опрацювання та впорядкування, стан і глибина наукового вивчення — це показники рівня розвитку держави, національної свідомості загалом і економічної свідомості зокрема, національної культури в конкретних її проявах (інтелектуальна, мовна, правова, політична).

Економічна термінологія не раз була об'єктом аналізу українських мовознавців (Т. Панько, Г. Чорновол, О. Чуєшкова). Однак в українському слов’янознавстві економічна термінологія ще не стала предметом спеціального аналізу. Дане дослідження актуальне насамперед у зв’язку зі зростанням інтересу українських вчених до термінологій різних галузей знань загалом і економічної зокрема, а також їх пошуками шляхів розв’язання загальних практичних питань розбудови новітніх терміносистем в сучасній українській літературній мові. Аналіз економічної лексики сучасної мови розширює теоретичні обрії українського термінознавства, бо воно не тільки дозволяє простежити процеси формування новітньої економічної термінології, а й сприяє виявленню загальнослов’янських тенденцій та виявленню специфічних національних особливостей розбудови новітніх терміносистем у посттоталітарний період розвитку слов’янських мов.

Аналіз у сучасній українській економічно-правовій термінології показав, що найчисленнішою групою термінів є ті, що створювалися на основі запозичень з класичних мов — давньогрецької і латинської чи створені за допомогою грецько-латинських елементів і майже на 30−40% базуються на цих мовах.

Серед економічно-правових термінів фіксуємо такі грецькі запозичення: автаркія, іпотека, криза, економія, агрономія, монополія, олігополія, монопсонія, хартія, поліполія, тезаврування. Латинських запозичень на позначення економічно-правових понять в українській мові значно більше, ніж грецьких, незважаючи на те, що проникли вони у словниковий склад значно пізніше. «Словник іншомовних слів» фіксує понад 300 термінів латинського походження на позначення соціально-економічних понять, зокрема: акція, актив, абсентеїзм, аукціон, бонус, віндикація, дебет, девальвація, декларація, дефіцит, дивіденд, дотація, інфляція.

На сьогодні важливо визначити роль вказаних запозичень у формуванні української економічної термінології, прослідкувати початкові етапи входження їх до питомого словникового складу. Взаємодія грецької та української мов не припиняється протягом віків, особливо після прийняття християнства, в епоху Київської Русі, коли вплив грецької мови відбувався як усно, так і через писемність, а з ХVІ ст. (із збільшенням в Україні мережі навчальних закладів, де вивчалася грецька мова) з’являється багато наукових понять, наукових термінів. Запозичення передавалися вже не через грецькі писемні джерела, а найчастіше через латинську мову, з якої засвоювалися терміни грецького походження.

Проникнення латинських слів до української мови інтенсивно розпочинається з виділення її в самостійну мову української народності (ХІV-ХV ст.). Терміни-латинізми прийшли в українські писемні пам’ятки двома шляхами. Один був пов’язаний з тим, що латинська мова стала на той час мовою науки й важливим навчальним предметом у братських школах та Києво-Могилянській академії, виконуючи роль посередника у запозиченні. Латиною були перекладені праці давньогрецьких філософів Ксенофонта, Платона, де зустрічаються міркування з економічних питань, зокрема в трактаті Аристотеля «Економіка» описано організацію багатства в маєтку рабовласника. Латиною писали свої твори такі визначні діячі, як С. Яворський, Ф. Прокопович, а пізніше Г. Сковорода.

Крім того, латинські терміни найширше були представлені в актових книгах української мови, і потрапили вони в українські ділові документи через посередництво чеської та польської мов. Про це свідчать «Волинські грамоти» ХVІ ст., де зустрічаються латинські терміни на позначення майново-правових понять.

Доба раннього капіталізму була й добою народження сучасних наук, зокрема політекономії, яка відчувала гостру потребу в науковій термінології. Особливо українській науковій мові бракувало абстрактної лексики, здатної обслуговувати різні сфери суспільного життя.

Разом з тим у цей же період відбуваються бурхливі дискусії щодо чистоти української літературної мови, в яких дуже гостро ставиться питання про вживання іншомовних слів. Пуристи-реформатори прагнули очистити українську термінологію від інтернаціоналізмів, замінивши їх питомими еквівалентами: кризи — перелом; дивіденд — подільний бариш; дебет — довг, винне; дамно — збиток; гарантія — забезпека; конкуренція — навперегінки; кредит — позичання; функції - відправи. Частина іншомовних слів подавалася в народній трансформації: контрахти замість контракти, дзбанок — банк, рандарство — орендарство та ін.

У системі економічно-правової термінології спостерігаємо випадки паралельного вживання термінів — інтернаціоналізмів та суто українських термінів: економіка — господарство, акумуляція — нагромадження, індустрія — виробництво, віндикація — відчуження (майна), аукціон — торги, експлуатація — визискування, оптація — право вибору, репродукція — відтворення, цесія — передання прав, юриспруденція — правознавство.

Українські відповідники мають латинську основу без флексій: агент, бонус, інвентар, номінал, актив, абсентеїзм, дефіцит, дивіденд і т. п. Грецькі та латинські терміни набули українізованої граматичної форми: економіка, іпотека, емісія, індексація, контрибуція, оренда, квота і т. п.

Чимало термінів латинського походження потрапило до української економічної термінології через німецьку, французьку, італійську, англійську мови. Наявні термінологічні одиниці змішаного типу: мікроекономіка, макроекономіка, суборенда, квазігроші та ін.

Основну масу термінів цього розряду становлять терміни-словосполучення, що з’явилися в українській економічній термінології переважно на сучасному етапі і свідчать про усталеність в українській мові цих лексичних одиниць: економічна експансія, економіка виробничої сфери, емісійний прибуток, курс облігацій, золоті аукціони, інвестиційні цінні папери, нуліфікація грошей та ін.

Проаналізовані терміни — інтернаціоналізми свідчать про те, що в українській мові вони добре адаптувалися відповідно до її фонетичних та граматичних законів, що наявність іншомовних слів збагачує мову, оскільки «інтернаціональне не протистоїть національному, а втілюється в ньому».

Можна стверджувати: сила мови полягає в тому, що вона, запозичуючи чуже слово, адаптує і використовує як власне, автохтонне, пристосовуючи до своїх парадигм.

Отже, запозичення з давньогрецької та латинської мов за кілька століть свого функціонування в економічній термінології відіграли лише позитивну роль у формуванні словникового складу, міцно утвердилися в українській мові і становлять її невід'ємну частину.

Завдяки інтернаціоналізації національної термінології мова виходить на міжнародну арену, дає можливість народові глибше оволодіти кращими зразками світової культури.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой