Конституційні засади власності та економічної діяльності в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого"

Кафедра конституційного права України

КУРСОВА РОБОТА

з конституційного права України

На тему «Конституційні засади власності та економічної діяльності в Україні»

Студента 2 курсу, 14−12−07 групи

Вечірнього факультету

Андрієнко Максима Сергійовича

м. Харків — 2013 рік

Зміст

  • 1. Конституція України про багатоманітність форм власності в Україні. Проблеми співвідношення різних форм власності
  • 1.1 Форми власності в Україні
  • 1. 2 Проблеми співвідношення різних форм власності
  • 2. Гарантування права приватної власності як гарантія розбудови конституційної держави в Україні
  • 3. Багатоманітність форм економічної діяльності в Україні. Межі втручання держави та правового регулювання економічних відносин в Україні
  • 4. Конституційні права громадян України у сфері власності та економічної діяльності
  • 4.1 Положення Конституції України щодо власності та економічної діяльності
  • 4.2 Положення Цивільного кодексу України щодо власності та економічної діяльності
  • Висновки
  • Нормативні акти та література

1. Конституція України про багатоманітність форм власності в Україні. Проблеми співвідношення різних форм власності

1.1 Форми власності в Україні

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника і засобів виробництва.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності - сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є:

Конституція України;

Цивільний кодекс України;

Господарський кодекс України;

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Отже, в сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, Що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розглядають такі форми власності:

власність народу України — надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Чинний ЦК України поділяє юридичних осіб на осіб приватного права й осіб публічного права. Останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст. 81 ЦК). Розробники проекту ЦК намагались відмовитися від застосування поняття «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання суб'єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою за створеними ними юридичними особами. Але згідно зі ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває право власності лише на майно, передане їй у власність [1]. Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв’язку з цим правовідносини виникають не лише між власником і невласником, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з одного боку й невласниками — з другого) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками).

Частина 2 ст. 355 ЦК розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більше співвласників із визначенням часток кожного з них у праві власності (спільна часткова власність) та власність двох або більше співвласників без визначення часток у праві власності (спільна сумісна власність) [1].

У частині другій і третій статті 325 Цивільного кодексу України згадується про два різновиди обмежень права приватної власності [1]:

залежно від виду майна;

залежно від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч.2 встановлюється загальне правило, згідно з яким суб'єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно до закону не можуть їм належати. Ст. 178 ЦК визначає правила недопущення перебування у цивільному обігу окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має міститися в законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження стосовно переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, є в Постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 року. Законодавством про приватизацію окреслюється перелік об'єктів, котрі не підлягають приватизації.

Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не дають правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також приводу доводити достовірність тези про «рівність та різноманіття форм власності» [1]. Економічні відносини присвоєння (власності), зауважує Є. Суханов, виступають у різноманітних формах залежно від того, хто є їх суб'єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому [2]. Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому суб'єктом права власності не можуть бути трудові колективи, громади (крім територіальної громади) й подібні до них утворення, котрі не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, створюється новий самостійний власник (юридична особа), що стає індивідуальним, а не колективним суб'єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно.

1.2 Проблеми співвідношення різних форм власності

Після прийняття Декларація «Про державний суверенітет України», яка започаткувала кардинальні зміни в новітній історії українського народу, серед основних її положень було визначено, що земля, як і всі інші природні ресурси, є власністю українського народу, матеріальною основою суверенітету Республіки й використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. У зв’язку з цим постало ключове питання щодо створення нової системи земельних відносин, яка мала принципово відрізнятися від тогочасної, побудованої на принципах монопольного права державної власності на землю. Розпочалася земельна реформа, що стосувалася передусім питань власності на землю, економічних інтересів селянина-трудівника, мотивації його праці, а в кінцевому підсумку — ефективності суспільного виробництва.

Власність, особливо приватна, означає відповідальність людини перед собою, своїми нащадками і, зрештою, перед суспільством. Від остаточного розв’язання проблем власності на землю залежить подальший соціально-економічний розвиток українського села, Української держави, української нації.

У результаті прийняття Декларації земля як об'єкт державної власності перейшла з власності СРСР у власність України. Зазначений документ має не тільки історичне, але й юридичне значення. Згідно з ним суб'єктом права державної власності на землю була визнана Україна. Перехід державної земельної власності від держави до інших суб'єктів права власності відбувається тільки в порядку, передбаченому Конституцією України, Земельним Кодексом та іншим земельним і цивільним законодавством.

Постановка проблеми. Правовідносини реалізації земельних прав у земельній літературі пов’язуються в основному з підставами та умовами набуття права на землю. Основний земельний закон України встановлює однакові підстави набуття та реалізації права власності на землю для фізичних, юридичних осіб та держави. Вказаний підхід не зовсім повно відображає особливості реалізації права державної власності на землю в аспекті здійснення такого права. Закріплені у Земельному кодексі України підстави набуття прав на землю державою не відзначаються високою системністю і передбачені у різних його статтях. Порядок реалізації права державної власності на землю заслуговує особливого правового підходу, так як закріплення основного способу та умов набуття державою права власності на землю главі ЗКУ, що присвячена набуттю прав на землю громадянами та юридичними особами, є невиправданим. Не вирішує даної проблематики й його закріплення в порядку, передбаченому для юридичних осіб.

конституцій україна власність економічний

Неналежність правового регулювання посилюється нормами Земельного кодексу України, де розділом IV в один ряд ставляться поняття «набуття» та «реалізація права на землю». Аналізуючи зміст термінів «здійснювати», «реалізовувати», «виконувати», «набувати» В.В. Носік приходить до висновку, що зміст поняття «здійснювати» охоплює термін «реалізовувати», «виконувати» і «набувати», оскільки означає заверше­ну дію або ж процес, пов’язаний з матеріалізацією ідеї, задуму, правила, норми, наказу, закону тощо у дійсність? водночас «виконувати» пов’язується з тим чи іншим зо­ бов’язанням у процесі реалізації чого­небудь [3, 255]

1.3 Проблеми існування колективної власності в Україні

Невизначеним залишається правовий статус колективної форми власності, зокрема власності політичних партій і громадських організацій тощо.

Як правило, відносини власності в державах світу закріплюються в основних правових документах, що свідчить про велику значущість вказаних соціальних відносин. Крізь призму прав людини вирішує питання власності і Основний Закон України. Статтею 41 Конституції України фактично проголошується право приватної власності, яке належить фізичній особі. Частина третя цієї ж статті Конституції містить норму, яка надає можливість громадянам для задоволення своїх потреб користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Отже, Конституція України називає приватну, державну та комунальну власність.

Всі форми власності є рівноправними. Неузгодженість норм Основного Закону і головного закону про власність очевидна. Така ситуація розпалює полеміку. Починається вона з того, що деякі науковці стверджують: якщо колективна власність не передбачена у Конституції, значить її вища юридична сила нівелює чинність нормативно — правових актів, які містять у собі дефініцію колективної власності. Такий підхід є суто юридичним і він був сприйнятий розробниками проекту нового Цивільного кодексу України, тобто в ньому не йдеться про колективну власність. Адже категорична відмова колективній власності в існуванні остаточно сформульована у діючих нормативно-правових актах і у перспективному законодавстві не може бути сприйнята без застережень.

Сутність політичних і теоретичних баталій з приводу колективної власності зрозуміла: важливо конкретно визначити суб`єктів об`єктів права колективної власності, чи то будуть особи, які об`єднали своє майно, чи то будуть створені ними юридичні особи. Не останнє місце у вирішенні цього питання займає вміле використання правового інструментарію, тобто викладення основних категорій права власності у «рафінованому» вигляді. «Справа у чіткому вираженні правового режиму власності конкретних суб`єктів і гарантіях забезпечення цього режиму.

Стосовно колективної власності, зокрема суб`єктів права цієї власності, корінь дилеми, як було зазначено вище, полягає у тому, що колективними власниками називаються трудові колективи, колективи орендарів та інші колективи людей або ж юридичні особи, створені цими колективами. На підставі Закону України «Про власність» суб`єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об`єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об`єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20). Згідно з Законом України «Про господарські товариства"7, товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (ст. 12). Отже, не вирішена колізія законодавчих актів з приводу того, що визнається власником: колектив людей, які об`єднали своє майно і діяльність чи юридична особа?

Позиція, що найбільше вдовольняє потребу суспільства і діюче законодавство наступна: за колективом фізичних осіб, згідно з чинним цивільним законодавством, не визнаються права суб`єкта правовідносин, тому юридична особа, яка має правосуб`єктність, суть особливим чином організований колектив учасників, що об`єднали свою працю і капітал. Юридична особа — сталий суб`єкт правовідносин, так як незалежно від змін у складі учасників юридична особа не припиняє свого існування (за виключенням окремих випадків). Їй належить відокремлене майно на праві спільної часткової власності (може належати і на праві колективної власності) її учасників. Тобто юридична особа є суб`єктом права власності на певне майно одночасно з колективом учасників юридичної особи, тому що це тотожні поняття.

2. Гарантування права приватної власності як гарантія розбудови конституційної держави в Україні

Відповідно до основних ознак правової держави розрізняють три найважливіших напрями її становлення:

1) забезпечення верховенства правового закону;

2) гарантування прав і свобод людини;

3) здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.

В статті 1 Конституції говориться, що Україна — правова держава. Забезпечення прав людини і громадянина, розподіл влади є основоположними ознаками правової держави. Така держава характеризується пануванням права, верховенством закону. Встановлюючи правові норми, держава сама зобов’язана їх дотримуватись, підтримувати правопорядок. В правовій державі норми права обов’язкові для державних структур в тій же мірі, що і для громадян. Органи державної влади діють лише в межах, встановлених законом, і їм дозволено лише те, на що уповноважив їх закон. Виходячи з цього, стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією рамках та у відповідності із законами України. Правова держава характеризується верховенством закону в правовій системі. Це означає, що закони мають вищу юридичну силу в системі правових актів, що діють в державі, а тому різноманітні правові акти, що видаються органами влади, повинні відповідати законам і не суперечити їм. Це основа законності.

Правова держава — це така демократична держава, в якій забезпечується верховенство права, рівність всіх перед законом і незалежним судом; де гарантуються права і свободи людини, а в основу державної влади покладені принцип розподілу влади та законність.

Відповідно до основних ознак правової держави розрізняють три найважливіших напрями її становлення: забезпечення верховенства правового закону; гарантування прав і свобод людини; здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.

Економічну основу правової держави становлять виробничі відносини, які базуються на багатоукладності економіки, різноманітних формах власності. Конституція України встановлює: держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну направленість економіки, всі суб'єкти права рівні перед законом; суспільне життя в Україні засноване на принципі економічної багатогранності, кожен має право володіти, використовувати і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї діяльності (стаття 41).

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства, яка вважається сукупністю основних форм власності і економічної (господарської) діяльності.

Власність на засоби виробництва у формі державної і колгоспно-кооперативної була основою економічної системи колишнього СРСР і Української РСР, а вся особиста власність вважалась, похідною від основних форм власності, тобто другорядною формою власності. Крім того, слід зазначити, що господарська діяльність мала головним чином суспільний характер, а вищою метою суспільного виробництва формально вважалось найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних благ людей. Економіка утворювала єдиний народногосподарський комплекс, який охоплював усі ланки суспільного виробництва, розподілу й обліку на території країни, а саме керівництво економікою здійснювалося на основі державних планів соціально-економічного розвитку. Формально забезпечувалось верховенство закону, однак самі закони не завжди були правовими, нерідко суперечили елементарним правам і свободам людини. Заперечувалося, наприклад, право приватної власності, у кримінальному порядку переслідувалася й каралася приватнопідприємницька діяльність, в ім'я побудови соціалізму за статтею про «антирадянську діяльність» кримінального кодексу засуджено й позбавлено життя мільйонів безневинних радянських людей. Закони були обов’язковими не для всіх верств населення та відчувався значний тиск центральної влади на рішення місцевих влад.

Найбільш повне закріплення і регулювання на конституційному рівні вперше одержала така форма власності, як приватна, що зрівняна за своїм статусом з іншими формами власності, знято практично всі обмеження, які мали місце щодо її попередниці - особистої власності. За новою Конституцією, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю практично без будь-яких обмежень, причому право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване, як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, звичайно, якщо ці об'єкти набуті в порядку, визначеному законом.

Конституція України 1996 року спеціально підкреслює рівність всіх суб'єктів права власності, але Основний Закон істотно посилює правовий статус приватної власності, акцентує увагу на її захисті та гарантованості.

Відомо, що в історії марксизму ліквідація приватної власності на засоби виробництва розглядалася як головний зміст соціалістичної революції, і відповідно до цієї теорії в Російській імперії відразу після революції була ліквідована приватна власність у промисловості, на транспорті, у будівництві, в торгівлі, а подальша колективізація на селі замінила приватну власність селян кооперативно-колгоспною, внаслідок чого утвердилося повне панування так званої соціалістичної, чи суспільної (тобто державної і напівдержавної), власності.

Ці та подібні явища в політико-правовій системі, не зникнули одразу з утворенням незалежної української держави. Найважливіше зі зробленого в розбудові в Україні правової держави полягає в конституційному закріпленні її основ — принципів верховенства правового закону (права) і поділу влади, прав і свобод людини.

Приватна власність породжує систему стимулів, що сприяє економічному прогресу. На доказ цього можна привести такі доводи:

заохочує розумне керування майном — якщо приватні власники не можуть належним чином містити свою власність або допускають погане з нею обіг, то вони будуть покарані зниженням її цінності. Якщо власність належить державі або нею володіє спільно більша група осіб, мотиви містити її в порядку слабшають;

спонукує людей збільшувати свій стан і ефективно ним користуватися — в умовах приватної власності люди прагнуть підвищувати свою кваліфікацію, більше й краще працювати, оскільки це їм вигідно. У них з’являється прагнення збільшувати свій стан;

приватна власність сприяє розумному використанню ресурсів і їхньому заощадженню для майбутнього — сьогоднішня експлуатація ресурсів створює поточний дохід, що є слідством попиту сьогоднішніх користувачів. Однак потенційний виграш у результаті збільшення очікуваної в майбутньому ціни ресурсів відображає попит уже майбутніх користувачів. І в приватних власників є стимул урівноважувати ці два попити;

приватні власники прагнуть використовувати свої ресурси так, як це вигідно іншим — хоча закон дозволяє їм робити зі своїм майном «усе, що завгодно», приватні власники виявляються у виграші, коли думають про те, як зробити свою власність найбільш привабливої для інших. Якщо їхньої дії викликають схвалення інших людей, цінність їхнього майна зростає, якщо немає - знижується.

Україна як конституційна держава гарантує розбудову приватної власності і як наслідок — розбудову конституційної держави в Україні. Конституція України, як Правовою держава стає не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки [8].

3. Багатоманітність форм економічної діяльності в Україні. Межі втручання держави та правового регулювання економічних відносин в Україні

Українська економіка являє собою доволі складну систему господарювання, регулювання якої здійснюється на основі як юридичних, так і ринкових законів. Побудувати соціально благополучну правову державу неможливо без міцної економічної бази. Тільки в економічно розвиненій державі індивід може повною мірою реалізувати свої економічні, соціальні права і свободи, а держава зобов’язана забезпечити юридичні та економічні гарантії такої реалізації.

Діяльність підприємств на ринку здійснюється в таких формах:

Експорт та імпорт товарів та послуг. Ця операція передбачає мінімальні зобов’язання і найменший ризик для діючих ресурсів фірми, вимагає порівняно невеликих видатків.

Контрактні, коопераційні угоди — ліцензування, франчайзинг. Ліцензування — надання дозволу на здійснення експортно-імпортних операцій та інших видів економічної діяльності на певних умовах. Також под ліцензуванням розуміють передання однією особою іншій права на використання техніки, технологій, товарів та послуг тощо на певних умовах за плату (ліцензійний платіж). Франчайзинг — система договірних відносин між підприємствами, де одна сторона (франчайзер), надає іншій (франчайзі) право на виробництво або реалізацію певного виду продукції, надання послуг від імені та під товарним знаком франчайзера, а також право на отримання технічної й організаційної допомоги

Господарська діяльність (науково-дослідницькі роботи, банківські операції, страхування, підрядне в-во, оренда). Підрядне виробництво передбачає укладання фірмою контракту із виробником, що може виготовляти товари, реалізацією яких може займатися вказана фірма. Оренда передбачає надання орендодавцем в тимчасове користування орендарю майна за узгоджену орендну плату на певний термін з метою одержання комерційної вигоди.

В економічній практиці розрізняють три види оренди залежно від її тривалості: короткострокова оренда — рентинг, від декількох годин до 1року; середньострокова — хай ринг від 1 до 3 років; довгострокова — на термін більше 3х років.

Портфельне і пряме інвестування. Інвестиційна діяльність може бути пов’язана зі створенням підприємством власної виробничої філії; вкладанням коштів в акції існуючої фірми; інвестуванням у нерухомість, державні цінні папери.

Зміст економічної багатоманітності України:

1) держава визнає можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм господарювання;

2) держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ч.4 ст. 13 Конституції України);

3) громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ч. З ст. 36 Конституції України);

4) держава визнає право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч.1 ст. 42 Конституції України);

5) держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, не допускає неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції (ч. З ст. 42 Конституції України).

Правове регулювання - це діяльність держави щодо становлення обов’язкових для виконання правил поведінки суб'єктів влади. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.

Закріплення і розвиток відносин управління за допомогою правових впливів спрямовані на досягнення цілей функціонування системи та забезпечення застосування методів згідно із законами.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України, укази й розпорядження Президента України, постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. [7]

Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються:

права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;

засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки;

правовий режим власності;

правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби;

організація державної статистики та інформатики тощо.

Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок створення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Отже, правове регулювання - метод державного управління, суттю якого є юридичний вплив на соціально-правову сферу та її окремі елементи у процесі впорядкування суспільних відносин, основним учасником якого є державна влада. Правове регулювання в системі виконавчої влади складається із двох груп методів: а) правового регламентування — видання нормативно-правових актів з метою встановлення загальноприйнятих умов упорядкованості суспільних відносин у сфері державного управління; б) розпорядчо-юридичних дій - правового регулювання поточної управлінської діяльності.

Межі втручання держави в економічну діяльність.

Існують границі необхідного втручання держави в економіку. Насамперед це області, де перестає ефективно діяти механізм ринкової саморегуляції і потрібне втручання держави.

По-перше, це правильна організація грошового обігу.

По-друге, це надання державою суспільних товарів. Механізм вільного ринку дозволяє задовольняти потреби, що виражаються в грошовій формі, через попит. Однак існують такі потреби, що неможливо вимірити в грошах і перетворити в попит. Мова йде про послуги колективного користування: національна оборона, державне керування, єдина енергетична система, охорона суспільного порядку, тощо.

По-третє, усунення державою наслідків зовнішніх ефектів. У процесах ринкового виробництва і споживання можуть виникати своєрідні дефекти, що не мають грошового вираження і не фіксуються ринком (монополії, виправлення недосконалих законів). Ці зовнішні дефекти порушують ринкову рівновагу й обумовлюють неоптимальний розподіл ресурсів, що робить необхідним утручання держави в економіку.

Функції, виконувані державою по організації грошового обігу, наданню суспільних товарів і усуненню наслідків зовнішніх ефектів, складають максимальні границі його втручання в економіку вільного ринку. Разом з тим ці функції утворять мінімально необхідні границі регулювання реального ринку. Нерегульованого ринку взагалі не буває, тому що у визначеному впливі з боку держави потребує навіть ідеальний вільний ринок. [6]

Якщо звернутися до реального конкурентного ринку, то виявляться нові області економічного життя, де виявляється обмеженість механізму ринку, що робить необхідним більш широку участь держави в господарських процесах. Сукупність таких областей визначає максимально припустимі границі втручання в економіку. Позначимо ці сфери.

Перерозподіл доходів.

Ринок визнає справедливими доходи, отримані в результаті вільної конкуренції на ринках факторів виробництва, розміри доходів залежать від ефективності вкладення факторів. У суспільстві ж є люди, що не володіють ні землею, ні капіталом, ні працею (непрацездатні, незаможні). Вони не беруть участь у конкуренції, не одержують ніяких доходів. Існують і люди, що не мають роботу, але працездатні, вони не можуть знайти ринкове застосування своїй праці. Ринковий розподіл доходів незастосовний до тих, хто зайнятий виробництвом суспільних товарів, їхній зміст стає задачею держави, а не ринку.

В усіх перерахованих вище випадках держава вправі втрутитися в перерозподіл доходів, тому що те, що справедливо з позиції ринкового механізму, несправедливо з загальнолюдських норм моралі, порушує право людини на гідне існування в суспільстві.

При рості монополій держава намагається регулювати ситуацію двома способами. Воно утворює державні комісії для регулювання цін і встановлює стандарти на надані послуги. Федеральний уряд також використовує антимонопольні закони. Монополізм і інфляція — це дві великі проблеми ринкової економіки, що має потребу в проведенні антимонопольної й антиінфляційної профілактики. Суть державної політики щодо монополій полягає в тому, щоб під час криз і депресій стимулювати попит на товари і послуги, капіталовкладення і зайнятість. Для цього приватному капіталові надаються додаткові фінансові пільги, збільшуються державні витрати й інвестиції.

Розвиток фундаментальних наукових досліджень із тривалими строками окупності, високим ступенем ризику і невизначеністю у відношенні прибутку практично не під силу ринковому механізмові. Тут держава стимулює структурну політику і науково-технічний прогрес.

Держава проводить регіональну політику, вирішуючи питання, що виникають при впливі на ринкову економіку історичних, національних, демографічних і інших неринкових факторів. Регіональна політика здійснюється за допомогою фінансових стимулів і державних капіталовкладень, що забезпечують привілегіювання положення окремим галузям і регіонам. В одних випадках підтримка виявляється галузям і територіальним одиницям, що знаходяться в стані затяжної кризи; в інші - заохочується розвиток нових галузей і видів виробництв — носіїв науково — технічного прогресу, покликаних привести до прогресивних структурних змін усередині галузей, між галузями і у всьому народному господарстві в цілому, до підвищення його ефективності і конкурентноздатності. У той же час можуть прийматися заходу для пригальмування надмірної концентрації виробництва.

Реалізація національних інтересів у світовій економіці (регулювання зовнішньоекономічних зв’язків) припускає проведення державою відповідної зовнішньоторговельної політики, контроль над міжнародною міграцією капіталів і робочої сили, вплив на валютні курси, керування платіжними балансами і багато чого іншого.

Такі загалом верхні максимально припустимі межі державного втручання в ринкову економіку. Ці рамки досить широкі для того, щоб розумний симбіоз державного регулювання й ефективно працюючого механізму ринку дозволив вирішити основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

Якщо ж держава намагається робити більше, ніж їй вказано ринковою економікою, — продовжує розподіляти виробничі ресурси, утримує адміністративний контроль над цінами, прощає підприємствам заборгованість, зберігає робочі місця в технологічно відсталих виробництвах, веде фіскальну податкову політику, намагається забезпечити високу соціальну захищеність населення без обліку реальних можливостей економіки, то в народному господарстві консервується відстала структура виробництва, низька якість продукції, збільшується відставання від розвитих країн в області науково-технічного прогресу і рівня життя народу. У результаті страждають ті, заради яких держава йшла на перевищення меж розумного втручання в економіку. Тоді рано або пізно стає необхідним роздержавлення економіки, рятування її від надмірної державної активності.

4. Конституційні права громадян України у сфері власності та економічної діяльності

Ефективність державного регулювання економіки в першу чергу зв’язана з проблемою правової основи функціонування економіки, тому що законодавча база в Україні недостатньо розроблена. Багато прийнятих законів не відповідають реаліям сьогоднішнього дня. Законотворчий процес гальмується як малоефективною роботою Верховної Ради, її крайньою політизацією, протистоянням Президентові й Урядові, так і низькою якістю внесених у Верховну Раду законопроектів.

Недостатнє пророблення законів стримує процес реформування економіки, розвиток підприємництва, інвестиційний процес, залучення закордонного капіталу в економіку України. Тому розробка і прийняття економічних законів залишається найгострішою проблемою державного регулювання.

В умовах переходу до ринку важливу роль в економіці України грає антимонопольне законодавство і державне регулювання, що видобувних галузей паливно-енергетичного комплексу, електрозв’язку, залізничного транспорту, житлово-комунального господарства й інших природних монополій, зокрема, стримування цін на їхню сировину, продукцію і послуги.

Актуальним для України є рішення проблем адекватного оподатковування, наповнення бюджету, ефективної кредитно-грошової політики.

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин і величезних значень набуває проблема формування і реалізації програм державного рівня. Загальна кількість таких програм в Україні зараз близько 70, однак для їхнього виконання не створений діючий механізм фінансування й економічного стимулювання, відсутні грошові кошти для їхньої реалізації, система пільг і т.д. Реалізація програм державного рівня повинна сприяти подоланню економічної кризи в Україні і технічному переозброєнні виробництва на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Взявши економічний курс на ринкові відносини, Україна, як і інші постсоціалістичні країни зі сформованою централізованою економічною системою, намагаються в ході роздержавлення відродити за допомогою приватного інтересу, без якого не може бути ринку. Державне регулювання економіки повинне стати, діючим фактором економічних реформ, спрямованих на перехід до ринкової економіки. Підвищеня ефективності економіки повинно досягатися шляхом збільшення інвестицій. [9]

4.1 Положення Конституції України щодо власності та економічної діяльності

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41) [4]. Поділ на зазначені види права власності використано законодавцем і при створенні ЦК. Виходячи зі змісту статей 324−327 ЦК, самостійними суб'єктами права власності виступають український народ, юридичні й фізичні особи стосовно об'єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста [1].

Суб'єктами права власності на землю визначаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава. Конституція надала право кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, визнала право приватної власності непорушним.

Отже, можемо казати про відокремленість права державної власності від права власності українського народу та від права комунальної власності.

Право власності в Україні регулюється статтями 13, 14, 41 та 143 Конституції України.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

У статтях 42 та 43 регулються підприємницькі права щодо набуття власності та права на працю. Згідно з цими статтями, Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом і кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

4.2 Положення Цивільного кодексу України щодо власності та економічної діяльності

В Україні найголовнішою формою права власності є приватна власність. Законодавець остаточно визначає: суб'єктами права приватної власності є не лише особи фізичні, а й юридичні. При цьому фізична особа (зокрема підприємець) є власником майна і відповідає ним за своїми зобов’язаннями. У разі ж, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад або частку в господарське товариство чи виробничий кооператив (членом останнього має бути фізична особа — ст. 163 ЦК), ця нова юридична особа стає власником такого майна так само, як і набутого за іншими підставами. Зокрема, згідно з п. 1 ч.1 ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді або в іншому виді господарського товариства досягається стовідсоткова державна участь або участь територіальної громади, майно, котре належить такому господарському товариству, є об'єктом права приватної власності. У цій ситуації між господарським товариством і державою чи територіальною громадою виникають корпоративні відносини, пов’язані з правами участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило поширюється на всіх юридичних осіб, крім створених розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління [5].

Висновки

В даній курсовій роботі увага приділилася конституційним засадам власності та економічній діяльності в Україні.

В роботі розглянуто форми власності (власність народу України, приватна власність, колективна власність, державна власність) та її регулювання (Власність в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. та іншими законодавчими й нормативними актами). Визначено проблему співвідношення різних форм власності, що виникли після прийняття Декларації «Про державний суверенітет України», пов’язану з переходом землі у власність українського народу і подальшим її використанням.

Розглянуто гарантування Україною як конституційною державою розбудови приватної власності і як наслідок — розбудови конституційної держави в Україні. Зазначено, що України як Правова держава може стати не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки.

Зазначені форми економічних відносин і зазначено їх регулювання та межі втручання держави у власність та обґрунтовано необхідність такого втручання. Максимальні границі втручання держави в економічні відносини складають виконання державою організації грошового обігу, надання суспільних товарів і усунення наслідків зовнішніх ефектів.

Розглянуті Конституційні права громадян України у сфері власності та економічної діяльності, положення Конституції України і Цивільного кодексу України щодо власності та економічної діяльності.

Нормативні акти та література

1. Цивільний кодекс України від 16. 01. 2003 р. Відомості Верховної Ради. — 2003. — №№ 40−44. — с. 356 (з подальшими змінами та доповненнями).

2. Тодика Ю. М. Основи конституційного строю України. 1999 р.

3. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2006.

4. Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, с. 141).

5. Актуальні проблеми юридичної науки: Зб. тез міжнар. наук. конф. «Восьмі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 13−14 листопада 2009 року): У 4-х ч. / Хмельницький ун-т управління та права. — Хмельницький, 2009. — 507 с.

6. Хайек Ф. «Право, законодавство та свобода». — М., 2008 — 480с.

7. Речицький В. — Свобода і держава. — Х 1998.

8. Політологія — Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) Шляхтун П. П. К.: Либідь, 2002. — 576 c.

9. Конституційна економіка/ Редакція Г. А. Гаджиєв — М., 2010 — 256 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой