Конституційні соціальні та економічні права і свободи людини і громадянина в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КУРСОВА РОБОТА

Конституційні соціальні та економічні права і свободи людини і громадянина в Україні

Вступ

економічний право громадянин конституційний

Людина встановлює правила, обмеження, цензи і вона ж їх скасовує, пом’якшує, розширює рамки дозволеного, цим самим індивід, як ми можемо ще її назвати, створює навколо себе коло прав та свобод, так зване правове коло. В ході еволюційного прогресу коло прав розширювалось, і щоб уникнути конфлікту «захоплення» чужого простору кожна держава встановлювала певні рамки допустимого, які ми перераховували вище. В даній роботі ми б хотіли б акцентувати увагу саме на економічних та соціальних правах людини і громадянина, адже саме ця сфера прав є основним стержнем в низці людських прав, які забезпечують соціальний добробут та економічну стійкість людини та громадянина, і в цілому й держави. Тому на даному етапі розвитку нашої держави ця тема є досить актуальною, адже ми як молода країна маємо обрати приорітетний курс та заходи забезпечення даних прав.

Мета даної роботи полягає в систематизації, класифікації, порівнянні наукового матеріалу виокремленого з контексту конституційних соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Задання яке ми поставили перед собою:

· з`ясувати історію становлення соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні;

· виокремити та розтлумачити поняття «конституційні соціальні» та «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина;

· визначити регламентацію соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні;

· встановити проблеми реалізації та захисту соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

В курсовій роботі ми опирались на праці відомих вітчизняних та зарубіжних науковців, які досліджували вітхи соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина, такі як: Р. Алексі, М. Оніщук, Т. Ярошевська, М. Цвік, Н. Громандська, П. Рабінович, В. Волкова, Ю. Сульженко, Н. Болотіна, В. Васецький, В. Нерсесянц та ін.

Аналізуючи базові властивості феномену прав людини, зокрема. соціальних та економічних прав людини та громадянина (моральний характер, універсальність, фундаментальність, абстрактність та пріоритетність щодо всіх інших норм), ми дійшли до висновку, що Саме боротьба за права людини ставала каталізатором масштабних змін у суспільно-політичному житті більшості країн світу, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою саме боротьба за права людини ставала каталізатором масштабних змін у суспільно-політичному житті більшості країн світу, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою.

1. Історія становлення конституційних соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві. Тому питання про права людини, зокрема, соціальних та економічних, завжди були предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві. Саме боротьба за права людини ставала каталізатором масштабних змін у суспільно-політичному житті більшості країн світу, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою [21].

У всьому світі вважається, що права людини лежать в основі суспільства. Таке переконання набуло широкого визнання не лише у філософських колах, а й у політиці та праві. Численні договори про права людини та включення до конституцій багатьох країн положень про права людини можна вважати блискавичним тріумфом прав людини після закінчення Другої світової війни. Тобто їх існування здається беззаперечним [16].

Вперше термін «свобода» з’явився у XXIV ст. до н. е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків і для захисту від несправедливих дій тих, хто має владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період Середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена в 1215 р. у Великій хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком і законами країни.

Петиція про право 1628 р. Поклала на англійського короля певні обов’язки, які повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став акт Хабеас корпус 1679 p. Цей акт вперше застосував поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

Остаточне становлення прав людини пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. Розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами, та Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Одним із перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина, яка була прийнята у Франції 26 серпня 1798 р. Цю Декларацію можна вважати попередником Загальної декларації прав людини 1948 р. [25, с. 84]. Не мало важливими документом для становлення соціальних і економічних прав і свобод став Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права прийнятий 1966 р. та ратифікований Україною 1973 р. [1].

Кожний народ зробив свій внесок у розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему залежно від історичних обставин свого буття. Так, ідею прав людини відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя і видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський та ін. Вже у проекті Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу працюючої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу до її гідності.

Також українські та російські дослідники і вчені завжди приділяли значну увагу вивченню проблемних питань прав людини (М. Андронович, В. Буткевич, О. Кістяківський, І. Козуб, А. Колодій, М. Оніщук, П. Рабінович, В. Тацій та ін.). Так, правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини» та найважливішим із них називав право на гідне існування [25, с. 85].

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина розрізняють три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і сво­боди, які визначали межі втручання державної влади у сфери гро­мадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій XVII-XVIII століття — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи і т. ін.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі XX століття були висунуті нові ідеї соціального реформування суспільства з метою пом’якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині вперше законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політичних течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинених країн Європи та Америки соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юридичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо[5].

З наведено вище, ми бачимо, що становлення конституційних соціальних та економічних прав бере свій початок в Європі на рубежі ХХ ст., натомість в силу історичних умов Українська держава поступово формувала нормативно-правову базу захисту, становлення, забезпечення даних прав, а саме Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року підписаний Україною 20. 03. 1968 p., ратифікований Україною 19. 10. 1973 p., вступив у дію для України 3. 01. 1976 p. [4, с. 37]. Немало важливим кроком для України був вступ до МОП у 1954 році. На сьогодні нею ратифіковано більше 50 Конвенцій. Відповідно до ст. 9 Конституції України міжнародні договори, ратифіковані державою, є частиною національного законодавства. Тому випадки порушення цих норм розглядаються як порушення Основного Закону України [20, с. 71].

Отже, ми дійшли до висновку, що становлення конституційних соціальних та економічних прав людини і громадянина взяли свій курс за кордоном, хоча слабкі ідеологічні початки відстоювали ще українські відомі діячі такі, як П. Орлик, Т. Г. Шевченко, П. Рабінович та ін. В період тоталітаризму Україна відхилялась від взятого курсу Європою і США, проте в період незалежності наша держава зробила все можливе для створення стабільних соціально-економічних умов.

2. Поняття «конституційні соціальні» та «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина

2. 1 Поняття «конституційні соціальні» права і свободи людини і громадянина

Дослідження функцій сучасної держави в контексті практичної реалізації конституційно визначеного курсу на побудову демократичної, соціальної, правової держави виступає однією з найважливіших теоретико-правових і конституційно-правових проблем сучасної юридичної науки. Зазначена теоретична і практична роль цих питань пов’язана з тим, що підтвердженням демократичного, соціального і правового характеру тієї чи іншої держави є процес безпосереднього функціонування органів державної влади та їх посадових осіб в частині реалізації цінностей і принципів, які характеризують даний тип держави. В цьому плані процес функціонування держави, ефективність і повнота реалізації тих чи інших її функцій, може бути визначений як зовнішній діяльнісний прояв її сутності. За цієї причини в ході державно-правових досліджень (незалежно від того чи вони мають виключно теоретичну, чи практичну спрямованість) суттєво підвищується роль функціонального фактора, який дозволяє чітко виміряти та встановити якою мірою процес функціонування і реалізації державної влади відповідає тим конституційним засадам, які визначають державний і суспільний лад даної держави. Разом з тим, в загальній системі функції сучасної держави, — особливо якщо ми ведемо мову про процес державно-правового розвитку України, — можна виділити декілька функцій аналіз яких є особливо актуальним. До таких функцій держави, на нашу думку, необхідно віднести насамперед соціальну функцію. Подібна актуальність дослідження соціальної функції в контексті забезпечення соціальних прав людини і громадянина зумовлюється декількома причинами. По-перше, з погляду свого забезпечення соціальні права передбачають активну співпрацю між державою, громадянським суспільством і державою. Дійсно, на відміну від інших прав людини, соціальні права реалізуються не лише за наявності «доброї волі» їх проголосити на рівні конституції та законів, але за умови створення об'єктивних економічних, фінансових і організаційно-технічних можливостей держави здійснювати міри щодо соціального захисту громадян, сприяння підвищенню рівня їх добробуту і соціальної безпеки. В цьому плані науково-теоретичний аналіз соціальних прав і соціальної функції держави є складним і одночасно актуальним предметом сучасних юридичних досліджень. Більше того, через призму аналізу соціальних прав ми отримуємо змогу дослідити на їх прикладі специфіку взаємозв'язку між становленням України як соціальної і правової держави та формуванням розвиненого громадянського суспільства. По-друге, актуальність дослідження соціальних прав людини і громадянина пояснюється важливістю розробки загальної теоретико-методологічної моделі детермінації соціальної діяльності держави. Справді, до сьогоднішнього дня можна зустріти методологічні спроби розмежування процесів реалізації соціальної функції і забезпечення соціальних прав людини і громадянина, коли останні розглядаються виключно як наслідок соціально-спрямованої діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. На нашу думку, такий підхід істотно видозмінює характер взаємозв'язку між функціями держави (в даному випадку ми маємо на увазі насамперед соціальну функцію) і правами людини, що, в свою чергу, актуалізує необхідність обґрунтування чіткої моделі зв’язку між функціями держави і тими чи іншими групами прав людини і громадянина. По-третє, розвиток Української держави, а також вдосконалення системи її функцій передбачають наявність чіткого розуміння не лише загальних орієнтирів цих процесів, але й тих детермінант, які їх визначають. Справді, поза усвідомленням того, що саме є головним стимулом і рушійною силою змін в функціонуванні державної влади, ми не можемо сформувати не лише більш-менш об' єктивної наукової картини цих процесів, але й не в змозі цілеспрямовано впливати на зазначені розвиткові процеси. Тому визначення основних детермінант еволюції і реалізації соціальної функції держави є актуальним і важливим завданням не тільки в загальнонауковому, але в суто практичному плані.

Автори популярної юридичної енциклопедії визначають соціальні права як можливості людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, а саме: право на працю та її вільний вибір, відпочинок, охорону здоров’я, житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника тощо; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини (харчування, одяг, житло); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів [Додаток 1].

У Великому енциклопедичному юридичному словнику соціальні права визначені як громадські права у соціальній сфері, що полягають у можливості набуття соціальних благ, володінні, користуванні й розпорядженні ними та їх захисті або вчиненні певних дій у цій сфері. До соціальних прав віднесені право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування та ін. [4, с. 829].

Соціальні права особи, їх визнання, закріплення, дотримання, охорона і захист структурно є потужним комплексом принципів і норм, що регулюють широкий спектр суспільних відносин.

Соціальні права особи також розуміють як погоджені і визнані міжнародною спільнотою в цілому, закріплені в законодавстві більшості сучасних держав мінімальні правові норми — стандарти прав людини у соціальній сфері, що передбачають такі умови життя, які дозволяють кожному вільно підтримувати і розвивати свою людську сутність.

Соціальні права — права на виплати із соціального забезпечення, що існують у найбільш сучасних суспільствах для всіх громадян.

Існує думка, згідно якої, головна характерна риса соціальних прав полягає в тому, що вони покликані забезпечити особі задоволення найважливіших життєвих потреб, без яких не може йти мова про нормальне людське буття.

Французький правознавець Н. Дельпере (доктор права, експерт Ради Європи і Всесвітньої організації охорони здоров’я) стверджує, що «соціальні права встановлюються з тим, щоб забезпечити кожному безпечне існування. Ці права мають дозволяти кожному таке існування, яке характеризується можливістю самовираження і виключає усунення з суспільного життя. Вони спрямовані на забезпечення свобод, рівності та гідності людської особистості, якими б не були економічні та соціальні умови, вік і стан здоров’я громадянина».

П. Рабінович визначає соціальні права як можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ та відносить до них права власності на засоби виробництва, здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля [11, с. 12].

Отже, соціальні права особи — це можливості особи по реалізації своїх здібностей для забезпечення гідного рівня життя та здійснення трудової діяльності, а також можливості претендувати на отримання від держави певних матеріальних благ.

Проте, не тільки соціальні права залежать від економічних ресурсів і активної політики держави. Як підкреслює А. Хеллер, межа між соціальними правами та правами першого покоління вельми умовна. Всі вони пов’язані з ресурсами держави (проведення виборів і утримання силових структур вимагає не менших коштів, ніж проведення соціальних реформ), більшість з них лише частково універсальні (право отримувати політичний притулок — це право «не для всіх»). Не тільки соціальні права порушують свободу багатих, але й право приватної власності на засоби виробництва неможливе без утиску свободи небагатих.

Соціальним правам особи також притаманні інші особливості. Зокрема, в деяких конституційних актах зарубіжних держав соціальні права закріплені не в розділі про права, що автоматично передбачає їх судовий захист, а в розділі «обов'язки держави». Подібна ситуація призводить до помилкового розуміння соціальних прав не як юридичних прав, а як принципів, похідних від конституційних норм. І якщо у правових системах, де загальні принципи права відіграють важливу роль серед джерел права, юридична сутність прав не зазнає певних істотних змін, то в українському праві є доцільним дублювання конституційно закріплених прав і на рівні галузевого законодавства.

До особивостей, що характеризують соціальні права, можна віднести те, що вони є похідними від так званих класичних, зокрема особистих прав. Так, наприклад, І. Сенюта інтерпретує право на охорону здоров’я, що входить до соціальних прав, як конкретизацію права на життя. Тому що воно відображає загальнолюдські цінності турботи про збереження фізичного і психологічного здоров’я, слугує фундаментом для формування людини як особистості у фізичному, а також психоемоційному відношенні. Відсутність турботи з боку держави руйнує особу.

Наступною особливістю соціальних прав можна назвати їх меншу універсальність порівняно із громадянськими і політичними правами. Оскільки соціальна сфера сама по собі постійно змінюється разом із зміною історичних епох.

Іншою відмінною особливістю соціальних прав особи є наявність нечітких і неконкретних формулювань цих прав, велика кількість оцінювальних понять та категорій, наприклад, «достатній життєвий рівень» тощо.

До особливостей соціальних прав особи також можна віднести те, що вони виступають гарантіями по відношенню до інших прав і свобод. Право на охорону здоров’я є правом-гарантією щодо, наприклад, права на життя, а право на освіту, на безпечне довкілля тощо є правами-гарантіями щодо права на охорону здоров’я [19].

Отже, соціальні права це можливості людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, держава як гарант охорони цих прав має створити належні умови для їх забезпечення, реалізації та впровадження в «життя кожного» громадянина, і, зокрема, людини.

2. 2 Поняття «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина

Економіка (від грецького oikonomiа — управління господарством) зокрема, означає сукупність відносин між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну та вживання матеріальних благ і послуг [13, с. 574]. Інші визначення, по суті, мають таке ж пояснення поняття «економіка», тому поняття «економічні права», на нашу думку, теж слід розглядати в сенсі економічних відносин, тобто — взаємовідносин між юридичними особами — як суб'єктами господарювання, роботодавцями і т.д. та фізичними особами — як суб'єктами господарювання, найманими працівниками тощо. Одразу ж слід зауважити, що разом з двома наведеними суб'єктами, не слід випускати з поля зору й третій — дуже важливий суб'єкт — органи державної влади та їх посадових осіб, без якого дослідження економічних прав та свобод людини і громадянина та їх захисту буде, як видається, неповним і неточним.

Більшість дослідників не дають конкретних визначень економічних прав і свобод людини, обмежуючись лише констатацією функціонального призначення прав і свобод. На думку відомого російського вченого теоретика В. Нерсесянца, економічні права — це права індивіда (людини і громадянина) як незалежного суб'єкта економічних (товарно-грошових, виробничих, ринкових) відносин [8, c. 339]. О. Лукашева вважає, що економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними факторами господарської діяльності [9, c. 161].

Автори юридичного енциклопедичного словника вважають, що економічні права і свободи людини — це сукупність конституційних прав, що визначають юридичні можливості людини в економічній сфері, характер і зміст котрих визначає в кінцевому рахунку економічний, соціальний і політичний порядок у конкретному суспільстві [15, с. 441].

Слід погодитися з думкою російський вченого М. Баглая, який вважає, що економічні права покликані гарантувати людині можливість задовольнити свої життєві потреби, отримати від держави захист своєї економічної свободи та соціальних пільг [7, c. 107].

Розглядаючи економічні права та свободи людини і громадянина слід акцентувати увагу переважно на статичних моментах цієї категорії прав, що надає можливість окреслити сферу суспільного життя в якій означені права виникають і реалізуються, а також відмежувати їх від інших груп прав та свобод: політичних, соціальних, культурних тощо. В той же час, лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їхній зміст та форму. Ю. Фролов виводить таку дефінітивну формулу економічних прав людини і громадянина: економічні права та свободи людини і громадянина в Україні - це самостійний вид прав та свобод у загальній системі прав та свобод людини і громадянина, під якими слід розуміти можливості людини та громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися основними економічними благами, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах і спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

За своїм змістом економічні права та свободи людини і громадянина — це певні економічні блага та права на ці блага, а саме: право на їхнє одержання, збереження, володіння, користування, розпорядження, а також право на реалізацію та захист цих прав. За своєю формою економічні права та свободи людини і громадянина — це міра або спосіб поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей людини і громадянина. Опосередкована змістом та сутністю економічних прав та свобод людини і громадянина, форма — найбільш рухливий та динамічний компонент даного явища.

Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні можна охарактеризувати передусім певними окремими показниками єдності та внутрішньоструктурної диференціації її елементів. Питання про систему й зміст економічних прав тісно пов’язане з класифікацією конституційних прав і свобод людини у в’язку з тим, що назвавши ті чи інші права економічними, ми перш за все повинні визначати підстави для їх виділення. Надалі слід обґрунтувати їхнє відокремлення від соціальних, політичних, культурних і особистих прав та свобод [24]/

Рабінович П.М. виділяє основні складові економічнх права та свободи людини і громадянина [Додаток 2]:

1. право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України);

2. право на працю (ст. 43 Конституції України);

3. право на відпочинок (ст. 15 Конституції України);

4. право на участь у професійних спілках (ст. 36 Конституції України);

5. право на страйк (ст. 44 Конституції України) [12].

Отже, ми можемо впевнено погодитись з тлумаченням поняттям «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина вище вказаних науковців. Підсумовуючи ми дійшли до висновку, що лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їх зміст, форму та місце яке вони займають у житті людини.

3. Регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Міжнародно-правова регламентація соціально-економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими. Але певні труднощі в їх визнанні існують і сьогодні. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р., ратифікована не всіма державами.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., «Ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами». Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши «неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав».

Обов’язок держав у сфері регламентації соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов’язків держав від 12 грудня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст. ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст. ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: «Про примусову працю» (1930 р.), «Про справедливу винагороду» (1951 р.), «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості» (1958 р.), «Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), „Про працюючих із сімейними обов’язками“ (1981 р.),» Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. Іншу групу джерел регулювання соціально-економічних прав складають норми, що містяться у регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. [3], Європейська соціальна хартія 1961 р. тощо). Третя значна група пов’язана з гарантіями дотримання і захисту соціально-економічних прав, закріпленими в національних законодавствах держав.

Економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності. До них відносять:

· право на працю;

· право на власність;

· право на підприємництво;

· право на страйк;

· право на відпочинок;

· право на соціальне забезпечення;

· право на житло;

· право на достатній рівень життя;

· право на охорону здоров’я тощо.

Крім того, трудящі і роботодавці мають право на укладання колективних договорів; право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів.

Головне місце в каталозі економічних прав займає право на працю (ст. 43 Конституції України), що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на котру вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.). Це право виражає постійно діючу потребу людини, необхідну для створення елементарних матеріальних передумов людського існування, а також забезпечення умов усебічного розвитку особистості. Право на працю і захист від безробіття зафіксоване й у ст. 23 Загальної декларації прав людини. Практичне здійснення права на працю втілюється у завданні забезпечення роботою всіх бажаючих, вирішенні проблеми повної зайнятості населення. Таким чином, право на працю припускає право на захист від безробіття, що надається державою будь-якій особі (ст. 23 Загальної декларації прав людини). У Конвенції МОП № 122 «Про політику в галузі зайнятості» зазначається, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості» (ст. 1). Свобода праці містить у собі і право кожної особи на справедливі і сприятливі умови праці. Це право, гарантоване в ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., складається з таких аспектів:

а) винагорода за працю повинна забезпечувати всім трудящим як мінімум справедливу заробітну плату і задовільне існування для них і для їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якого розходження;

б) умови роботи повинні відповідати вимогам безпеки і гігієни;

в) всі особи повинні мати однакову можливість просування по службі тільки на підставі виробничого стажу і кваліфікації;

г) усі трудящі мають право на відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, винагороду за святкові дні.

Сутність права на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в інших випадках, установлених законом) складається в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які в силу об'єктивних обставин позбавлені (цілком або частково) здатності або можливості трудитися й одержувати прибутки від праці, а також поміч сім'ї в зв’язку з народженням і вихованням дітей (ст. 46 Конституції України). Даний комплекс прав закріплений у ст. 22 і 25 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 10, 11, 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ст. 26 Конвенції про права дитини. Здійснення цього права пов’язано з реалізацією інших прав, у тому числі на задовільний рівень життя, на охорону і поміч сім'ї, материнству і дитинству, права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Гарантії забезпечення права на соціальний захист є предметом ряду міжнародних конвенцій і рекомендацій, прийнятих МОП. Конвенція № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» встановлює обов’язок держав забезпечувати дев’ять видів пособий / виплат, зокрема на медичну допомогу профілактичного і лікувального характеру, через хворобу з метою відновлення тимчасово втраченої працездатності, по безробіттю, по старості, по вагітності, по інвалідності або у випадку втрати годувальника. Конвенція № 118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення» закріплює принцип рівних із громадянами прав іноземців і осіб без громадянства.

Умови, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини, зафіксовані в праві на достатній рівень життя, психічного і фізичного здоров’я (ст. 48, 49 Конституції України). Відповідно до ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., будь-якій людині повинні бути забезпечені достатнє харчування, одяг і житло, умови її життя повинні постійно поліпшуватися. Стверджуючи «основне право кожної людини на свободу від голоду», Пакт ставить за обов’язок державі приймати необхідні заходи для поліпшення методів виробництва і розподілу продуктів харчування, більш ефективного використання природних ресурсів. Конвенція МОП № 117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» встановлює, що при визначенні прожиткового мінімуму приймаються в увагу такі основні потреби сімей працюючих, як продукти харчування і їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуговування й освіта.

Для міжнародного захисту соціально-економічних прав людини і для виконання цілей і завдань Організації Об'єднаних Націй (серед який — сприяння підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення, умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, вирішенню міжнародних проблем в економічній, соціальній галузі, у сфері охорони здоров’я, загальній повазі і дотриманню прав людини) створений і діє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головна контрольна інстанція в галузі захисту соціально-економічних прав і основного координатора економічної і соціальної діяльності ООН і її спеціалізованих установ. ЕКОСОР, відповідно до Статуту ООН (ст. 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72), уповноважена проводити дослідження і подавати доповіді з міжнародних питань у галузі економічного і соціального життя, культури, освіти, охорони здоров’я і т. п., готувати проекти конвенцій з відповідних питань, проводити міжнародні конференції з проблем, що входять у її компетенцію. Проте міжнародний контроль у галузі захисту цієї групи прав у порівнянні з захистом громадянських і політичних прав менш значний. Він не містить у собі можливість подачі скарги приватними особами. Відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25), держави зобов’язані подавати доповіді про заходи, прийняті ними з метою реалізації положень Пакту, і про прогрес, досягнутий в соціально-економічної галузі, Генеральному секретарю ООН, який, у свою чергу, направляє їх на розгляд до ЕКОСОР і спеціалізовані установи. Така процедура є практично єдиною формою контролю за дотриманням соціально-економічних прав громадян. Крім того, контроль за виконанням соціально-економічних прав і свобод стикається з особливими труднощами, пов’язаними з порівняно недавнім розвитком цієї групи прав, із деякою невизначеністю основних дефініцій і гарантій, які містяться у міжнародно-правових нормах щодо цього питання. У 1985 р. був створений Комітет ЕКОСОР по економічних, соціальних і культурних правах. Його реальна діяльність почалася в 1987 р. Комітет є самостійним контрольним органом і уповноважений розглядати доповіді держав, приймати по ним загальні висновки і сповіщати щодо цього ЕКОСОР [26].

Ми можемо зробити висновок, що регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні відбувається за допомогою міжнародних договорів, пактів, декларацій та ін., ратифікованих Верховною Радою України, Конституцією України та Законів України, що регулюють дану сферу прав.

4. Проблеми реалізації та захисту соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Розширення Конституцією та іншими законодавчими актами України кола прав і свобод громадян спонукало до розвитку юридичних гарантій їхнього захисту. Реалізація цих прав і свобод повинна визначати сутність та ефективність застосування законодавства. Без дотримання їх та забезпечення державним захистом не може формуватися й зміцнюватися справжня демократія, а також є неможливою розбудова правової держави. Водночас держава (в особі усіх її органів) повинна створювати необхідні умови для самореалізації громадянином своїх прав і свобод та запровадити реальні механізми їхнього захисту. Зокрема, як підкреслює О. Лукашева, захист економічних прав громадян в умовах переходу до ринкової економіки не лише не має бути на другому плані чи зводитися до мінімуму, а й, навпаки, у ситуації постсоціалістичного суспільства повинен ставати «однією з найважливіших функцій держави» [14, с. 105].

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина, до яких відноситься і юридична відповідальність — це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту.

А. Олійник зазначає, що розуміння захисту прав і свобод людини та громадянина включає в себе категорії забезпечення, гарантування та здійснення суб'єктивного права. На думку автора, забезпечення конституційних свобод і недоторканості людини та громадянина в Україні - це створення сприятливих умов для їх здійснення, охорона, захист суб'єктивних свобод від правопорушення, відновлення порушеного права компетентними державними органами чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими або службовими особами та об'єднаннями громадян здійснення матеріальних чи процесуальних юридичних засобів [18].

Економічні права посідають провідне місце у структурі конституційно-правового статусу особи, забезпечуючи економічну свободу, розвиваючи ідеали вільної людської особистості. Саме інститут економічних прав та свобод людини і громадянина є гарантією інших прав людини й громадянина в Україні. Отже, у загальному значенні економічні права та свободи — це закріплені в Конституції та законах можливості людини забезпечувати й поліпшувати свій матеріальний добробут. Ці та інші конституційні права неможливо реалізувати без реальних гарантій щодо їхнього захисту. Згідно з положеннями Основного Закону громадяни України мають право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності (стаття 41 Конституції); мають право на підприємницьку діяльність; для задоволення своїх потреб громадяни можуть вільно користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (стаття 42 Конституції); мають право на користування природними ресурсами та об'єктами права власності українського народу. Право власності українського народу на землю, її надра, водні та інші природні ресурси визначено статтями 13 і 14 Конституції України.

Однак закріплення економічних прав та свобод людини й громадянина у законодавстві будь-якої держави не є показником реальності їхнього захисту. Як відомо, у конституціях держав із тоталітарним режимом правління також проголошувалися широкі права й свободи, проте вони були лише задекларовані. Велике значення мають якраз практичне забезпечення та захист прав та свобод, у тому числі й економічних, що є однією з найважливіших ознак демократичної та правової держави. Визначенню захисту економічних прав об'єктивно має передувати усвідомлення загального поняття захисту прав людини й громадянина. Останнє в юридичній літературі визначають зазвичай по-різному. Конституційне законодавство нашої держави, як і переважної більшості інших демократичних країн, передбачає не тільки визнання за суб'єктами певних конституційних прав, а й їх забезпечення надійною правовою охороною.

Загалом право на захист можна визначити як надану правоможній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушеного права. Отже, право на захист є складовою самого суб'єктивного права разом із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб. Право на захист може реалізовуватися як за ініціативою державних органів, так і за ініціативою самої особи, що потребує такого захисту. Забезпеченість суб'єктивного права можливістю державного примусу — це його невід'ємна властивість, яка існує не паралельно з іншими, закріпленими в суб'єктивному праві можливостями, а властива їм самим у зв’язку з тим, що без цього вони не мали б юридичних можливостей. Як і будь-яке інше суб'єктивне право, право на захист містить, з другого боку, можливість здійснення правоможною особою власних позитивних дій, а, з другого боку, можливість вимоги певної поведінки від зобов’язаної особи. Право на власні дії у цьому разі передбачає такі заходи впливу на правопорушника, як, наприклад, необхідна оборона, застосування оперативних санкцій тощо. Право вимоги певної поведінки від зобов’язаної особи охоплює переважно заходи впливу, що застосовуються до порушника компетентними державними органами, до котрих потерпілий чи особа, права якої порушено, звертається по їхній захист.

Вважаємо, що захист економічних прав та свобод людини і громадянина — це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних прав та свобод людини й громадянина. [23]

У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв'язок і взаємозалежність держав світу, проблема захисту прав людини не є виключно внутрішньо-національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах розвиток національного соціального законодавства не може бути вільним від урахування концепцій і державно-правових моделей зарубіжних держав. Водночас практичного значення набуло питання про дотримання міжнародних стандартів та відповідність таким актам національного законодавства.

Друге тисячоліття завершилося під гаслом все ширшого забезпечення прав людини. І хоча є різні тлумачення поняття прав людини та їх змісту в різних частинах світу, а деякі фахівці висловлюють сумніви щодо універсальності прав людини, видається, що саме завдяки усвідомленню цього, без перебільшення, суспільного феномену людство багато в чому стало більш людяним. Визнання прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення гарантій — найвизначніше надбання XX століття.

У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Прийняття на світовому рівні Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів № 1 і 2 до цього пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), на європейському рівні - Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.) — створило потужну правову базу для визнання, дотримання і захисту прав людини у цілому світі. Право громадян на соціальний захист, передбачене ст. 46 Конституції України, належить до групи соціальних прав. Це право «включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Отже, йдеться про надання матеріального забезпечення у випадку настання так званих «соціальних ризиків», — подій, за яких особа через незалежні від неї обставини втрачає засоби до існування. У радянському законодавстві і нині чинній Конституції Російської Федерації право людини, що має такий же зміст, визначено як право людини на соціальне забезпечення. Що ж до міжнародно-правових актів, вважаємо за необхідне зробити деякі пояснення, пов’язані з перекладом «The right to social security». Термін security — у перекладі з англійської застосовується у кількох значеннях: 1) безпека, надійність; 2) впевненість; 3) охорона, захист; 4) забезпечення, гарантія; застава та ін. [17]

Таким чином, з нашої точки зору, що захист та реалізація економічних, соціальних прав та свобод людини і громадянина — це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних, соціальних прав та свобод людини й громадянина.

Висновок

Cтановлення конституційних соціальних та економічних прав людини і громадянина взяли свій курс за кордоном, хоча слабкі ідеологічні початки відстоювали ще українські відомі діячі такі, як П. Орлик, Т. Г. Шевченко, П. Рабінович та ін. В період тоталітаризму Україна відхилялась від взятого курсу Європою і США, проте в період незалежності наша держава зробила все можливе для створення стабільних соціально-економічних умов.

В даній роботі ми акцентували увагу на таких основоположних конституційних правах і свободах як соціальні та економічні. І переходячи від розділу до розділу намагались «скласти одну картину» в якій зображується перебіг від їх становлення до регламентації, реалізації та захисту в Укрїні.

Для того, щоб поставити курс за яким потрібно працювати ми визначили поняття «конституційних оціальних» та «конституційних економічних» прав. Отже, «конституційні соціальні» права це можливості людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, держава як гарант охорони цих прав має створити належні умови для їх забезпечення, реалізації та впровадження в «життя кожного» громадянина, і, зокрема, людини. «Конституційні економічні» права і свободи людини це певні економічні блага та права на ці блага, а саме: право на їхнє одержання, збереження, володіння, користування, розпорядження, а також право на реалізацію та захист цих прав та міра або спосіб поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей людини і громадянина. Та лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їх зміст, форму та місце яке вони займають у житті людини.

Регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні відбувається за допомогою джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН, ратифікованих у програмних положеннях Загальної декларації прав людини нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: «Про примусову працю» (1930 р.), «Про справедливу винагороду» (1951 р.), «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості» (1958 р.), «Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), „Про працюючих із сімейними обов’язками“ (1981 р.),» Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. ратифікованих Верховною Радою України, а також за допомогою Конституції України [2] та Законів України, що регулюють дану сферу прав.

Захист та реалізація економічних, соціальних прав та свобод людини і громадянина — це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних, соціальних прав та свобод людини й громадянина. Реалізація цих прав і свобод повинна визначати сутність та ефективність застосування законодавства. Без дотримання їх та забезпечення державним захистом не може формуватися й зміцнюватися справжня демократія, а також є неможливою розбудова правової держави. Водночас держава (в особі усіх її органів) повинна створювати необхідні умови для самореалізації громадянином своїх прав і свобод та запровадити реальні механізми їхнього захисту. Вважаємо, що захист економічних прав та свобод людини і громадянина — це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних прав та свобод людини й громадянина. У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Отже, право на захист та реалізації є складовою самого суб'єктивного права разом із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб. Право на захист та реалізацію може реалізовуватися як за ініціативою державних органів, так і за ініціативою самої особи.

Використана література

1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. — 992 с.

2. Загальна теорія держави і права: / М.В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків: Право, 2002. — 432 с.

3. Задорожній О. Конспект лекцій з основ теорії міжнародного права/ Задорожній О., Буткевич В., Мицик В. — К.: 2001. — 145 с.

4. Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо и Л. М. Энтина. — М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. — 832 c.

5. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства / Нерсесянц В. С. — М.: НОРМАИНФРА. — 2000. — 552 c.

6. Права человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М.: НОРМАИНФРА-М. — 1999. — 573 c.

7. Краковська А.Є. Соціальні права людини і громадянина як визначальна детермінанта еволюції соціальної функції держави // Вісник донецького національного університету. — Сер. в: Економіка і право. — Вип.2. — 2009. — с. 394−399.

8. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник / П.М. Рабінович. — Х.: Консум, 2002. — 160 с.

9. Рабінович П.М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник — К.: Атіка. — 2004 — 464 с.

10. Словарь иностранных слов: 11-е изд., стереотип. / Под ред. В. В. Пчёлкина, Л. Н. Комарова, Е. Н. Зазаренко и др. — М.: 1984. — 608 c.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой