Конституційно-правові принципи організації та діяльності судових органів країн північної та південної Америки

Міністерство освіти і науки України Юридичний факультет

«Конституційно-правові принципи організації та діяльності судових органів країн північної та південної Америки»

ПЛАН судовий влада америка ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ ОРГАНІВ КРАЇН АМЕРИКИ

2.1 ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ ОРГАНІВ США

2.2 ДІЯЛЬНІСТЬ СУДОВОЇ ВЛАДИ КАНАДИ

2.3 ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ БРАЗИЛІЇ

2.4 ДІЯЛЬНІСТЬ СУДОВИХ ОРГАНІВ КУБИ

3. СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ СУДОВИХ ОРГАНІВ КРАЇН АМЕРИКИ ВИСНОВОК СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Тема даної роботи досить актуальна, адже діяльність суду спирається на принципи, які закріплені у більшості зарубіжних конституцій. Серед таких принципів виділяють ті, що стосуються, передусім, організації судових систем, а також принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя. Це так звані принципи судового процесу, тобто встановленого законом порядку розгляду і вирішення судових справ. У певному обсязі ці принципи визначаються у судово-процесуальному законодавстві, у розділах конституцій, в яких мова йде про судово-процесуальні гарантії прав людини.

Об'єктом дослідження є правові норми сучасного права, що передбачають конституційно-правові принципи судових органів країн.

Предметом дослідження роботи є принципи судової влади країн Америки.

Метою даної роботи виступає правовий аналіз конституційних принципів організації судової влади країн Америки та їх порівняння.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

Зауважимо, що методологічною основою курсової роботи є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких обумовлене змістом і метою поставлених завдань.

Для цього у роботі було використано такі методи: порівняльно-правовий; діалектичний; формально-логічний — при характеристиці конституційно-правових принципів судових органів; формально-догматичний (юридичний) — при здійсненні тлумачення окремих термінів та понять.

Структура даної роботи та її послідовність частин обумовлені об'єктом, метою та завданнями дослідження. Дана робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Основою законодавчої регламентації судової влади є конституція. Практично немає такої сучасної конституції, в якій не було б розділу про судову гілку влади.

До конституційних принципів організації судових систем (організаційні принципи) належать:

1) принцип територіальності. Цей принцип вимагає чіткого визначення місця розташування суду і території, на яку поширюється його юрисдикція. Тобто, він забезпечує територіальне розташування компетенції однорідних судів і тим самим визначає межі судового округу (дільниці). Принцип територіальності не тягне за собою автоматичної прив’язки судового округу (дільниці) до території певної адміністративно-територіальної одиниці, які існують у державі. У різних країнах існують різні варіанти співвідношення судового і адміністративно — територіального округів. Реалізація зазначеного принципу є одним з шляхів застосування права людини на законний суд, якому підсудні всі справи, юридичний спір по яких виник на території певного судового округу (дільниці), а також покликано посилити незалежність суду від інших державних органів та органів місцевого самоврядування;

2) принцип спеціалізації. Цей принцип є одним з факторів забезпечення розгляду справи компетентним судом, який уповноважений здійснювати правосуддя. Тобто, поряд із судами загальної юрисдикції у багатьох країнах у рамках єдиної судової системи діє також мережа спеціалізованих судів, до яких належать адміністративні, трудові, сімейні, ювенальні, податкові, фінансові, екологічні й деякі інші суди. Існування зазначених судів дозволяє ретельніше проводити правове дослідження конкретних справ із залученням різних фахівців.

Зазначений принцип означає спеціалізацію в межах суду загальної юрисдикції одного чи декілька суддів по розгляду певної категорії справ або утворення окремого суду, який наділений повноваженнями здійснювати правосуддя лише за певною, чітко визначеною категорією справ. Одним із головних критеріїв спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура;

3) принцип інстанційності. Цей принцип означає право на оскарження судового рішення. Основними формами оскарження судового рішення є апеляція і касація. Тобто, за апеляційного або касаційного порядку рішення суду, може бути переглянуто судом вищої інстанції. Під судовою інстанцією розуміється судовий орган у цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя.

Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому «каталог» цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них.

1. Гарантія підсудності. Це означає, що кримінальна або цивільна справа буде розглядатися в суді, який наперед визначений правовими нормами про підсудність. Забороняється утворення спеціальних судів для розгляду будь-якої конкретної справи, як і передавання справ із суду до іншого суду, крім випадків, передбачених законом.

2. Відкритість і гласність правосуддя означає, що судові засідання відкриті для публіки і засобів масової інформації. У будь-якому разі ухвали суду оголошуються публічно.

3. Усний характер процесу. Цей принцип надає найбільші можливості для з’ясування усіх обставин справи, з’ясування позиції всіх учасників процесу.

4. Змагальність. Він означає, що всі сторони в процесі рівноправні, мають рівні можливості для відстоювання своїх правових позицій, а хід їх змагальності одного з іншим допомагає суду об'єктивно оцінювати всі обставини справи. В силу цього принципу сторони вільні у наданні суду доказів, але сам суд не вправі спиратися на докази, отримані з порушенням закону. Загальновизнано, що не можуть використовуватися докази, при отриманні яких допущені приниження гідності особи, тортури і насильства, незаконне вторгнення до житла, зловживання сімейною таємницею, несанкціоноване підслуховування телефонних розмов та ін.

5. Право громадян на захист охоплює не тільки судовий процес, але й усі стадії досудового провадження у справі. Ще Білль про права 1791 р. у шостій поправці до Конституції США прописував, що в усіх випадках кримінального переслідування звинувачений має право на допомогу адвоката для свого захисту. З того часу цей принцип увійшов у більшість конституційних текстів. У Конституції Італії він відбитий таким чином: «Захист є непорушним правом на будь-якій стадії і в будь-якому стані процесу» .

6. Презумпція невинуватості. Цей принцип означає, що особа, яка звинувачується у здійсненні злочину, вважається невинною, доки її вина не буде доказана у передбаченому законом порядку і встановлена у вироку суду, який набрав чинності.

7. Ще один принцип діяльності судів випливає з формули: «усі дії судової влади повинні бути мотивовані». Ця вимога легко пояснюється: дії правосуддя настільки відповідальні, настільки значущі для інтересів і долей не тільки окремих людей, але й їхніх колективів, що повинні бути багаторазово зважені та всебічно обгрунтовані.

Перелічені вище принципи — загальні та єдині для усіх судів кожної країни. [6]

Таким чином, діяльність суду спирається на принципи, які закріплені у більшості зарубіжних конституцій. Серед таких принципів виділяють ті, що стосуються, передусім, організації судових систем, а також принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя. Це так звані принципи судового процесу, тобто встановленого законом порядку розгляду і вирішення судових справ. У певному обсязі ці принципи визначаються у судово-процесуальному законодавстві, у розділах конституцій, в яких мова йде про судово-процесуальні гарантії прав людини. Такі принципи, а також гарантії, закріплені у основних міжнародно-правових актах у галузі захисту прав людини: Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Європейській конвенції із захисту прав і основних свобод людини 1950 р. [6, с. 128]

2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ ОРГАНІВ КРАЇН АМЕРИКИ

2.1 Організація судових органів США Своєрідність американського права полягає у тому, що в законах відтворюються норми, сформовані судовою практикою. Норми, вироблені законодавцем, входять до системи американського права лише після їх кількаразового застосування і роз’яснення судами, коли виникає можливість посилатися не на самі норми, а на судові рішення, прийняті ні їх основі. Відомий компаративіст Рене Давид підкреслює цю особливість такими словами: «Якщо немає прецедентів, американський юрист охоче скаже: „З цього питання право мовчить“ — навіть якщо існує цілком очевидна норма закону, що стосується даного питання»

Високе місце судового прецеденту в ієрархії джерел американського права і законодавства США визначається низкою чинників. По-перше, Верховний СУД США є одним з інтерпретаторів тексту федеральної Конституції внаслідок належного йому права конституційного нагляд (в США немає спеціального конституційного суду). По-друге, Конституція містить положення загального і невизначеного характеру, що потребують конкретизації, яку здійснюють у формі судового тлумачення їх змісту в зв’язку з виникаючими конкретними казусами. По-третє, законодавець відчуває ускладнення при регулюванні суспільних відносин, яке лише в загальному вигляді «позначено» у Конституції. Тому в збірниках рішень Верховного суду США містяться тлумачення і визначення майже всіх аспектів діяльності федеральної законодавчої влади.

На відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої Британії пов’язані власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні суди штатів не вважають себе зобов’язаними власними прецедентами. Це надає їм змогу в будь-який момент поміняти свою практику, пристосуватися до умов, що змінилися, мати свободу у винесенні вироку. Верховний суд США, верховні суди штатів можуть відмовитися і від прецеденту конституційного тлумачення.

Судова влада має велике значення і наділена широким обсягом компетенції. Роль суду є настільки значним, що навіть державну систему називають «правлінням суддів», а американську націю — найсильнішою до судового позову. В деяких випадках суди федерації та окремих штатів вирішують спори, що потребують політичної оцінки і розв’язання на рівні загальнодержавних інтересів. [10]

Суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Нерідкими ж випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах пізні рішення, коли суди штатів приймають в аналогічних справах різні рішення, іноді протилежні. Остання обставина призводить до колізії між рішеннями судів штатів і федеральних судів, яким підвідомчі певні категорії справ. Проте, керуючись принципом конституційної спільності штатів, американські юристи прагнуть ураховувати рішення, раніше прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого штату відсутній відповідний прецедент.

Інститут присяжних зберіг у США більше значення, ніж в Англії, де скорочена юрисдикція присяжних і вони поставлені у більшу залежність від судів, ніж це було раніше. Втручання інституту присяжних у США передбачено VІІ поправкою до Конституції. Громадянин має право вимагати, щоб його справа розглядалася присяжними, якщо ціна позову перевищує 20 доларів.

Конституційний контроль здійснюється загальними судами — федерації та штатів. Це підкреслює особливу роль судів у США. Верховний суд федерації, верховні суди штатів можуть визнати відповідно той чи інший федеральний закон або закон штату неконституційним. Про неконституційність закону маже заявити будь-яка сторона при розгляді кримінальної, цивільної та іншої справи в суді загальної юрисдикції. Деякі суди штатів мають навіть більшу владу в судовому контролі, ніж федеральні суди. Це стосується тих судів, на які ну поширюються закріплені в Конституції США обмеження щодо прецедентів і правових спорів, що підлягають їх контролю (хоча багато хто з них мають така обмеження у власних конституціях).

Якщо суд визнає закон неконституційним і справа дійде до Верховного суду федерації, рішення останнього з питання про конституційність закону є обов’язковим для всіх судів. У разі визнання закону неконституційним він не вилучається, залишається у зводах законів, проте не застосовується судами та адміністративними органами держави. Неконституційний закон позбавляється судового захисту. Тобто, формально дуючи, він по суті втрачає юридичну силу. Судові рішення, визнані невідповідними конституційній нормі, анулюються. [9]

Правило конституційного контролю судами є характерним не тільки для США. Співвідношення судів федерації і судів штатів таке: суди штатів мають абсолютну компетенцію, а до федеральних судів можна звертатися лише у разі, коли Конституцією США або законом Конгресу ці суди визнані компетентними. Близько 95% справ розглядаються виключно судами штатів.

2.2 Діяльність судової влади Канади Канада входить до групи американського (позаєвропейського) загального права. Вона сприйняла основний принцип цієї системи: рішення судів вищого рівня набувають сили судового прецеденту.

Джерелами права є:

закон, який видається канадським парламентом;

норма права справедливості, створена Судом справедливості лорда-канцлера в Лондоні в XV-XVІ століттях;

прецедентна норма англійського загального права.

Прагнення канадських судів затвердити свої рішення як національні прецеденти тривалий час зазнавало опору із боку Великої Британії. Рішення канадських судів підлягали оскарженню Судовим комітетом Таємної ради в Лондоні. На цей час система канадського загального права є самостійною. Її єдність забезпечується Верховним судом Канади і вищих судів провінцій, яким підпорядковані всі нижчі судові інстанції. Не втратили значення і увійшли до складу канадського загального права рішення англійських судів, прийняті раніше у результаті тлумачення чинних у Канаді англійських законів і норм загального права.

Лише з 1982 р. Канада одержала можливість самостійно видавати закони.

Канада, як і Англія, не має єдиної кодифікованої конституції. Конституцію Канади заміняють конституційні акти: Квебекський закон 1774 р., Конституційний закон 1791 р., Закон про об'єднання Канади 1840 р., Закон про Британську Північну Америку 1867 р., Конституційний закон 1982 р. [2]

У Канаді існує традиційна англосаксонська правова система, де галузі права формуються за наявності визначеної кількості норм, що регулюють подібні відносини.

Вищою судовою інстанцією Канади є Верховний суд країни, який був створений 1875 p. Він складається з дев’яти суддів, з яких троє повинні представляти Квебек. Суддів довічно признак Генерал-губернатор. На засіданні суду для ухвалення рішення, як правило, досить участі п’яти його членів. Суд розглядає скарги на постанови з цивільних і кримінальних справ, винесені вищими судовими інстанціями провінцій і Федеральним судом, і приймає остаточні рішення. Скарги на рішення судів з цивільних справ можуть бути подані лише з дозволу судів, що їх винесли, або самого Верховного суду, якщо той вважає, що при розгляді справи виникли питання, які «виходять за рамки безпосередніх інтересі в сторін».

Верховний суд розглядає скарги лише у справах про більш тяжкі злочини, якщо початковий виправдувальний вирок був відмінений вищестоящим судом або якщо при розгляді справи виникла суперечка з питання права. На прохання Генерал-губернатора або уряду Верховний суд може як консультативний орган розглядати питання, пов’язані з тлумаченням конституційних актів, перевіркою конституційності законів, прийнятих парламентом і законодавчими зборами провінцій, і суперечки між ними про компетенцію.

Федеральний суд Канади, створений 1970 р. замість колишніх установ, містить у собі судове відділення (13 суддів) і апеляційне відділення (9 суддів). У судовому відділенні розглядаються цивільні позови до федеральної влади і від їх імені, суперечки про громадянство, скарги з питань податків, патентів і торгових марок, суперечки між федеральним урядом і органами виконавчої влади провінцій тощо. Це єдиний суд у Канаді, діяльність якого обмежується застосуванням лише федеральних законів. Усі інші суди застосовують як закони федерації, так і закони провінцій.

Верховний суд кожної з 10 провінцій виступає як суд першої інстанції у найбільш важливих і кримінальних справах, а також розглядає апеляційні скарги на постанови нижчестоящих судів провінцій по всіх категоріях справ.

Суди графств (у деяких провінціях — округів, у Квебеку — Провінційні суди) розглядають у першій інстанції цивільні справи, як правило, із сумою позову від 300 до 3000 доларів, а також кримінальні справи про злочини середньої тяжкості (крадіжки, автодорожні злочини тощо). Цивільні справи у позовах на суму до 300 доларів розглядаються в судах з дрібних позовів (у деяких провінціях — з дрібних боргів). Кримінальні справи про найменш тяжкі злочини, переслідувані в сумарному порядку, а також про деякі злочини, переслідувані за обвинувальним актом, розглядаються магістратськими суддями (у Квебеку — світовими сесійними судами). Обвинувачуваний вправі вимагати, щоб його справа була розглянута за участю суду присяжних. Однак на практиці більшість обвинувачуваних відмовляється скористатися з цього права. Законодавство передбачає розгляд і деяких категорій цивільних справ за участю суду присяжних. Журі присяжних з кримінальних справ складають 12 (у провінції Альберта — 6) членів, і при винесенні вердикту, зазвичай, потрібна їх одностайність. 3 цивільних справ журі складають від 5 до 12 присяжних, і рішення приймається більшістю голосів.

У деяких провінціях Канади є роздільні суди із справ неповнолітніх (розглядають обвинувачення у злочинах і дрібних правопорушеннях) і сімейні суди (суперечки про дітей, позови про сплату аліментів тощо). В інших провінціях вони об'єднані в суди, що розглядають обидві категорії справ. Відповідно до прийнятого 1982 р. Закону про неповнолітніх правопорушників справи про злочини підлітків у віці 12−18 років повинні розглядатися у названих судах за правилами процедури загальних судів, із залученням адвоката і дотриманням інших гарантій прав обвинувачуваного. У Канаді немає системи адміністративних судів: скарги на дії адміністративних органів розглядаються, як правило, загальними судами (провінцій і федерації) на підставі спеціально виданих законів (наприклад, Закон провінції Онтаріо про процедуру судового розгляду адміністративних скарг 1971 p.).

На свої посади усі судді призначаються федеральною владою, за винятком магістратських суддів, призначуваних владою провінцій. Усунення судді з його посади може бути зроблено Генерал-губернатором лише на настійну вимогу федерального парламенту.

Розслідування кримінальних справ проводиться, головним чином, поліцією. Обвинувачення у суді магістратів можуть підтримувати приватні особи, однак генеральні атторнеї федерації або провінції вправі на будь-якій стадії судового розгляду призупинити розгляд обвинувачення, пред’явленого приватною особою. Обвинувачення в судах більш високих інстанцій підтримується представником Генерального атторнея провінції. Ним може бути як постійно виступаючий у такій якості юрист, так і приватно практикуючий адвокат, якому доручається ведення конкретного процесу. Генеральний атторней Канади очолює Міністерство юстиції. Його представники можуть підтримувати обвинувачення у будь-яких судах. Захист у кримінальних справах і представництво інтересів сторін у цивільних справах здійснюють лише адвокати, що є членами корпорацій юристів відповідних провінцій. [6]

Цивільний процесуальний кодекс Квебеку 1965 р. поєднав основні риси цивільного процесу французької моделі і процедури розгляду цивільних справ, правил оцінки доказів англійського загального права. В інших провінціях Канади створюються не кодекси, а законодавчі акти, що регулюють значні правові інститути.

2.3 Організація судової влади Бразилії

Країни Латинської Америки, які довгий час перебували у колоніальній залежності від Іспанії та Португалії, офіційно стали незалежними ще на початку XIX ст., і це відбилося на становленні й розвитку їхніх державно-правових інститутів. [6, с. 468]

Бразильська Конституція — демократична. Вона встановлює систему судових органів, у тому числі і спеціальних судових установ, які б захищали права громадян і конституційний порядок. [6, с. 473]

Бразильська Конституція регулює організацію та компетенцію судів більш детально, ніж будь-яка інша конституція у світі. Судові органи є незалежними і підпорядковані вони тільки закону. Конституція 1988 року посилила цю незалежність, встановивши принцип адміністративної та фінансової автономії судової влади (ст. 99). Суди фінансуються за особливою статтею бюджету, а кошти в рамках цієї статті суди розподіляють самі.

У Бразилії існує дві судові системи — федеральна і штатів, проте вони централізовані. Відповідно до Конституції (ст. 92), органами судової влади в Бразилії є: Федеральний Верховний суд; Вищий суд правосуддя; федеральні регіональні суди та федеральні судді; трудові суди та трудові судді; виборчі суди та виборчі судці; військові суди та військові судді; суди та судді штатів, федерального округу і територій. Глава VIII розділу Конституції, що присвячена організації влади, являє собою своєрідний судовий міні-кодекс. Засновники кодексу включили до цієї глави норми не тільки про судову систему у власному її значенні, а й про прокуратуру, публічну адвокатуру, звичайну адвокатуру та Публічний захист.

Вищим органом судової системи є Федеральний Верховний суд, що складається з 11 членів, призначених Президентом республіки і узгоджених з Федеральним Сенатом. Відповідно до ст. 102 Конституції (з урахуванням Конституційної поправки № 23 1999 p.), головна функція суду — конституційний контроль по відношенню до законів та інших актів Союзу і штатів. Право оскарження в порядку конституційності мають Президент республіки; президії обох палат Національного конгресу, президії законодавчих зборів штатів, губернатори штатів. Генеральний прокурор Республіки, політичні партії, які представлені в Національному конгресі, профспілки або професійні національні асоціації.

Федеральний Верховний суд розглядає суперечки між Союзом і штатами, Союзом і федеральним округом, штатами і округом. До його компетенції входять також питання екстрадиції злочинців, суперечки з іноземною державою, міжнародною організацією та федерацією, штатом, федеральним округом або територією.

У першій інстанції Федеральний Верховний суд розглядає справи про кримінальні злочини, скоєні Президентом республіки, Віце-президентом, членами Конгресу, своїми суддями і генеральним прокурором республіки; про кримінальні злочини, які скоїли міністри держави, члени вищих судів, Федерального Рахункового трибуналу і главами дипломатичних місій; справи про політичні злочини, а також деякі справи в порядку habeas corpus та habeas data.

Конституція 1988 року заснувала Вищий суд правосуддя, передавши йому частину повноважень, які раніше належали Федеральному верховному суду. Члени цього трибуналу (числом 33) призначаються Президентом і затверджуються Сенатом. Вищий суд правосуддя у першій інстанції розглядає кримінальні справи по відношенню до губернаторів штатів і федерального округу, а також великої групи членів судів, членів трибуналів правосуддя штатів і федерального округу, членів рахункових трибуналів штатів та округу та інші справи при здійсненні процедури habeas data по відношенню до актів міністрів штатів і власних рішень.

Цей самий суд розглядає суперечки про підсудність між федеральними трибуналами, між судовою та адміністративною владами федерації, перевіряє кримінальні справи, які розглядали федеральні судові органи і може анулювати рішення обласних судів.

Конституція 1988 року реформувала проміжні ланки судової влади. Вона скасувала Федеральний апеляційний трибунал, судді якого були переведені до створеного Вищого трибуналу правосуддя, і заснувала такі судові органи, як федеральний обласний (регіональний) трибунал.

Регіональні суди відтворюють судову владу на територіях спеціальних округів. Вони розглядають у першій інстанції певні категорії справ, зокрема справи, що стосуються федеральних суддів і прокурорів, а також виступають як апеляційна інстанція. Регіональні суди формуються як мінімум із семи судців. їх добирають, по можливості, у відповідних регіонах і призначає їх Президент республіки.

Нижча інстанція федеральних судів — федеральні судді, розглядають більшість кримінальних і цивільних справ за федеральними законами і законами штатів.

Нарешті, найнижчу ланку загальних судів складають професійні та непрофесійні федеральні судді у штатах (на кожний штат припадає один або кілька судових округів), які розглядають у першій інстанції невелику кількість кримінальних і цивільних справ з можливістю подати апеляцію в суди першої інстанції. Закон про створення таких судів був прийнятий 1995 року.

На федеральному рівні в Бразилії діє розвинена система спеціалізованих судових органів — трудові, виборчі, військові трибунали і судді. Кожна із названих гілок юстиції має свою власну компетенцію, визначену в федеральній Конституції.

Органами трудової юстиції є: Вищий трудовий трибунал; обласні трудові трибунали; жунти (колегії) з примирення і вирішення спірних питань. Вищий трудовий трибунал складається з 17 професійних суддів («міністрів»), яких призначає Президент довічно і затверджуються вони Федеральним сенатом. 11 чоловік призначаються з числа професійних суддів трудової магістратури, троє — з адвокатів і троє — з трудової прокуратури (ст. 111 Конституції в ред. Конституційної поправки № 24 1999 року). Ця Конституційна поправка заснувала замість жунт з примирення і вирішення трудових спорів інститут трудових старійшин, що діє як одноосібний суддя з трудових справ у місцевостях, де немає відповідних юрисдикційних органів.

Органи виборчої юстиції — це Вищий виборчий трибунал; обласні виборчі трибунали; виборчі судді; виборчі жунти. Основне завдання виборчих трибуналів — розглядати виборчо-правові спори. Вищий виборчий трибунал складається із семи членів, три з яких обираються таємним голосуванням зі складу Федерального верховного трибуналу, два — таким самим чином зі складу Вищого трибуналу правосуддя; інші двоє суддів призначаються Президентом із шести відомих адвокатів.

Військова юстиція представлена Вищим військовим трибуналом, військовими трибуналами та суддями. Він включає 15 суддів («міністрів»), призначених довічно Президентом і затверджених Федеральним сенатом; троє суддів обираються з числа адміралів Військово-морського флоту, четверо з числа генералів Сухопутних військ і троє з числа генералів Військово-повітряних сил, п’ятеро суддів призначаються з числа цивільних осіб, троє з них — адвокати, один — військовий суддя, один — військовий прокурор. Військова юстиція компетентна розглядати і вирішувати справи про військові злочини, встановлені законом.

2.4 Діяльність судових органів Куби Основи судової системи закріплені в чолі X Конституції Куби «Суди і прокуратура». Функція відправлення правосуддя належить народові та здійснюється від його імені народним Верховним судом та іншими судами, заснований на підставі закону (ст.121). Суди складають систему державних органів функціонально незалежних від інших органів й підлеглих тільки Національній асамблеї народної влади й Державній раді (ст.122). Судді при здійсненні своїх функції незалежні і підкоряються лише закону.

Відповідно зі ст. 124 Конституції Верховний народний суд є вищої судової інстанцією і його рішення є остаточними. За своє президію він і здійснює законодавчу ініціативу повноваження у відповідності до регламенту, приймає рішення і видає правила, обов’язкові до виконання всіма народними судами, і на основі досвіду їх видає інструкції обов’язкового характеру для встановлення єдиної судової практики при тлумаченні і застосуванні закону. [8]

Положення ст. 124 Конституції відтворюються в п. «б» ст. 21 Закону Про організації судової системи. Пленум Верховного народного суду Республіки може направляти суддів цього суду провінційні і муніципальні народні суди для перевірки винесених вироків, отримання даних про стан злочинності, а також про різні аспектах діяльності названих судів, збору інформації з питань правильного і однакового застосування закону і через виданням відповідних інструкцій. Пленум здійснює через Керуючий рада контроль і спостереження за судової діяльністю всіх судів.

Друга ланка кубинської правової системи складають провінційні суди, що розглядають по першій інстанції певні категорії кримінальних, цивільних та інших справ, а також скарги на рішення муніципальних судів, що складають нижня ланка. Муніципальні розглядають суди по перше інстанції всіх основну масу кримінальних, цивільних та інших речей. Окрему вертикаль утворюють військові трибунали для яких вищої інстанцією є військова палата Верховної народного суду.

Верховний народний суд і провінційні суди мають у своєму складі палати (salas) у кримінальних, цивільних, адміністративних, трудових справах і справах державної безпеки (Верховний народний суд — також військову палату).

Усі суди приймають рішення колегіально. Професійні судді народні засідателі та володіють рівними правами та обов’язками.

Суди звітують у своїй діяльності перед Асамблеєю, яка їх обрала, не щонайменше раз на рік. Право відкликання суддів належить органу, який їх обрав. Стаття 66 Конституції Куби встановлює, що всі суди обираються і періодично оновлюються. Закон про організацію судової системи 1977 детально регламентує порядок вибору суддів засідателів і, а також вказує на ті вимоги, яких необхідно дотримуватися осіб, які обираються на посаду суддів і як засідателів. Відповідно до ст. 66 цього Закону суддя має бути придатним до здійснення адвокатську діяльність; матиме диплом, виданий або підтверджений університетом або уповноваженою офіційним закладом; бути кубинським громадянином за народженням чи натуралізації; брати активну участь у революційній діяльності; володіти високими моральними якостями і користуватися гідною репутацією.

На Кубі, як і раніше діють товариські суди, які розглядають справи про дрібні правопорушення та деякі види громадянських суперечок.

Судове переслідування у кримінальних справах (тільки за злочинами, а не провиною) і здійснює загальний нагляд прокуратура. Відповідно до Конституції (ст.130) головним завданням Генеральної прокуратури Республіки є контроль за дотриманням законності соціалістичної державними органами, господарськими і соціальними установами та громадянами. Прокуратура також збуджує клопотання про застосування заходів безпеки стверджує постанови про виробництво обшуку, перевіряє законність затримання стежить за виконанням покарань, становить суспільний інтерес в Некримінальна видах процесу.

[13]

3. СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ СУДОВИХ ОРГАНІВ КРАЇН АМЕРИКИ

Історія Сполучених Штатів, Канади та країн Латинської Америки характеризується спільними витоками і паралельним перебігом подій. Наприклад, США і Канада є північноамериканські народи є переселенськими націями, що виникли і сформувалися переважно під впливом Британської імперії. Історичні шляхи Сполучених Штатів та більшості країн Америки різняться лише кількісними показниками. Динаміка історії інших країн значно повільніша, ніж американської.

За англосаксонської (англо-американської) моделі судових систем, яка прийнята в Канаді, Мексиці, США та інших країнах, суди утворюють єдину систему, в якій всі судові інстанції замикаються на єдиному верховному суді. Наприклад, у розд.1 ст. 3 Конституції США 1787 р. проголошено, що «судова влада Сполучених Штатів надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх час від часу може призначати й засновувати Конгрес…» .

У країнах загального права (США, Канада), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості.

До однієї з спільних рис віднесемо ту, що Конституція Бразилії побудована відповідно до її конституційних традицій, а в ширшому розумінні були враховані й латиноамериканські традиції, які практично завжди орієнтувалися на державно-правову систему США. Вплив правової системи США вельми помітний, навіть розпочинається Конституція країни з повторення знаменитої фрази із Конституції США 1787 року. Тільки тут читаємо: «Ми, представники бразильського народу…» Мета створення нової бразильської держави значно ширша, ніж та, що вказана в Основному Законі США (преамбула). [6, с. 470]

Зазначимо, що у системі державних органів країн Латинської Америки судовим органам належить особливе місце. Відповідно до їх конституцій суд є самостійною гілкою влади, яка не залежить від законодавчої й виконавчої влади і підкоряється тільки закону. Причому у країнах регіону судова влада щодо виконавчої є більш самостійною, ніж законодавча.

З точки зору державного устрою, всі 33 країни регіону є федеративними президентськими республіками (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика); унітарними президентськими республіками (Болівія, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Еквадор, Колумбія, Коста-Ріка, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Уругвай, Чилі); президентсько-парламентськими республіками (Гайана, Сурінам); парламентськими республіками (Тринідад і Тобаго, Куба); конституційні монархії (Антігуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Беліз, Гренада, Домініка, Сант-Вінсент і Гренадіни, Сен-Кігс-Невіс, Сент-Люсія, Ямайка). В країнах запроваджено різне право — європейське, США, британське, через що і судові системи регіону є неоднаковими. [5]

Підкреслимо, що від американського типу правової системи запозичено принципи побудови і функціонування американської судової системи, особливо Верховного суду. Водночас американську модель дещо видозмінено з урахуванням національних особливостей.

Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сфері приватного права (цивільного та ін.) — романську.

Проте було б невірним вважати правові системи цієї групи країн цілком позбавленими національної самобутності, такими, що ігнорують норми-звичаї. Тексти законів, включаючи й Основний — конституцію, враховують особливості національного державно-правового розвитку, сучасне соціально-економічне становище. Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною. Провідна роль у цьому процесі належить Бразилії, яка бореться за створення Латиноамериканської співдружності націй. [11, с. 356]

Отже, хоча правові системи країн описаних вище належать до однієї правової сім'ї, їх не можна повністю ототожнювати, проте оскільки динаміка розвитку країн повільніша ніж американська, вони завжди орієнтувалися на її правову систему.

ВИСНОВОК Зауважимо, що проведений аналіз юридичної літератури дозволив виявити спільні та відмінні риси конституційно-правових принципів судових органів країн південної та північної Америки.

У процесі проведеного дослідження було зроблено такі висновки:

Основою законодавчої регламентації судової влади є конституція. Практично немає такої сучасної конституції, в якій не було б розділу про судову гілку влади.

До конституційних принципів організації судових систем (організаційні принципи) належать:

1) принцип територіальності;

2) принцип спеціалізації;

3) принцип інстанційності.

Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ.

Історія Сполучених Штатів, Канади та країн Латинської Америки характеризується спільними витоками і паралельним перебігом подій. Історичні шляхи Сполучених Штатів та більшості країн Америки різняться лише кількісними показниками.

Дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему.

Як би конституційно-правові принципи країн не були подібні, їх не можна повністю ототожнювати, проте оскільки динаміка розвитку країн повільніша ніж американська, вони завжди орієнтувалися на її правову систему

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адміністративне право зарубіжних країн: курс лекцій / О. В. Кузьменко, І. Д. Пастух, О. Є. Користін та ін.; за ред. О. В. Кузьменко. — К.: Юрінком Інтер, 2014. — 528 с.

2. Загальна теорія держави та права / За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 320 с.

3. Зайчук О. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку // Право України-2002;7. с.23−26

4. Кириченко В. М. Порівняльне конституційне право: модульний курс [текст]: навчальний посібник / В. М. Кириченко, О. М. Куракін — К.: «Центр учбової літератури», 2012. — 256 с.

5. Кириченко В. М. Суди, судові системи і судова влада у країнах Латинської Америки і Карибського басейну / Право України — науково-практичний юридичний журнал, 2004 — № 1

6. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 544 с.

7. Луць Л. А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник — Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003

8. Саїдов А.Х. Порівняльне правознавство (основні правові системи со-тимчасовості): Підручник, 2003

9. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчіков, С. Л. Лисенков. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 368 с.

10. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: В 3 кн. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1

11. Електронний ресурс — http://www.zen.in.ua/k/kuba/