Культура стародавнього Єгипту

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби КНУВС

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни

«КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

тема:

«КУЛЬТУРА СТАРОДВНЬОГО ЄГИПТУ»

Виконав:

слухач 3 «Д» курсу

Биканов Валерій Юрійович

область: Київська

залікова книжка № 1679

Науковий керівник:

Київ — 2007

Суспільно-політичний устрій, господарство, соціальна структура

Іригаційне землеробство, інші галузі сільського господарства. Основою основ економічного життя стародавніх єгиптян завжди було сільськогосподарське виробництво, передусім добре поставлене іригаційне землеробство, ефективність якого залишалася високою навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство переважало у Верхньому Єгипті, родючі землі якого використовувалися головно для розвитку зернового господарства, землі ж Дельти, відвойовані у боліт, більше годилися як пасовиська. Об'єднання країни в єдину державу посприяло будівництву та експлуатації іригаційної мережі, створювати яку населення почало ще в Додинастичну добу, а завершило вже в епоху Середнього Царства.

Стародавні єгиптяни побудували оригінальну іригаційну систему, не схожу на ту, яка виникла в Месопотамії. Якщо в долині рік-близнюків система каналів і дамб мала, як уже зазначалося, передусім дренажне призначення, то в долині Нілу склалася проста й надійна басейнова система іригації, покликана якомога довше, впродовж усього посівного періоду, затримати воду на полях. Будувати й експлуатувати таку систему штучного зрошення землі можна було лише усім миром, злагодженими зусиллями всіх номів, що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства.

Споруджувати саме басейнову систему іригації єгиптян спонукав рельєф Нільської долини. Справа в тому, що на природно високих берегах Нілу мул під час паводку відкладався товщим шаром, ніж у долині, яка через це понижувалась також на захід і схід, у бік Лівійського та Аравійського плато. Скориставшись цією особливістю рельєфу Нільської долини, єгиптяни поділили її повздовжніми та поперечними греблями і дамбами на більші й менші басейни, через що вона зовні стала схожою на гігантську шахову дошку. Напередодні розливу Нілу чи коли вода вже починала прибувати, селяни проривали крізь високі нільські береги (їх вони, до речі, ще й штучно нарощували) короткі канали, якими впускали воду в басейни, звідки її потім розподіляли на поля за допомогою невеликих земляних валів. Коли мул осідав, паводкову воду відводили назад, у річку. Вода заодно промивала грунт, оберігаючи його від засолювання. Нільський мул, що залишався на полях, зберігав вологу впродовж двох місяців, проте цього часу цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур (нільський мул був справжнім поживним бульйоном для рослин, він давав найшвидші сходи в світі).

Басейнова система іригації в Єгипті виявилася значно ефективнішою, аніж дренажна — в Месопотамії. Вона чинила менший тиск на природу і забезпечувала сприятливу екологічну обстановку в країні. Вода в Нільській долині стояла в каналах лише під час повені, тобто впродовж б-9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими, за каналами ж у Месопотамії доводилось наглядати протягом цілого року. Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнували Асуанські греблі. Нині вона почасти збереглася лише у Верхньому Єгипті.

Майже кожен єгипетський фараон приділяв увагу іригаційному будівництву в країні. Проте найграндіозніші іригаційні роботи було здійснено в епоху Середнього Царства на території Фаюмського оазису та за царювання Рамзеса II — в Дельті.

Спорудження басейнової системи іригації поєднувалося з іншими технічними засобами зрошення полів. Так, ще в IV тис. до н. е. єгиптяни винайшли ніломір, який широко використовувався ще в епоху Стародавнього Царства. Він допомагав хліборобам досить точно прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка.

В епоху Нового Царства було винайдено шадуф. За допомогою цього нехитрого пристрою два робітники, працюючи по-змінно, могли полити за світловий день до півгектара землі. Шадуф дозволив єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв, насамперед, розвитку їхнього садівництва. Нарешті, в І тис. до н. е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються й нинішні єгипетські селяни.

Система штучного поливу землі забезпечувала високий валовий збір зернових у країні. За підрахунками єгиптологів, одна сім'я хліборобів могла прогодувати з єгипетських грунтів ще три сім'ї.

Сільськогосподарський рік починався у Єгипті в серпні зриттям завчасно побудованих гребель, щоб врятувати поля й канали від затоплення. В листопаді, коли повінь спадала, єгиптяни приступали до посіву зернових і садіння городніх культур. Із зернових вони вирощували переважно пшеницю-еммер (вид полби), ячмінь і сорго, з городніх — часник, огірки тощо, з технічних — льон, з волокон якого місцеві ткачі виробляли напівпрозору тканину, значно тоншу за сучасний шовк чи капрон. Пора жнив наставала у березні - квітні, у південних номах на місяць раніше, ніж у північних.

Приділяли увагу єгиптяни також садівництву й виноградарству, передусім вирощуванню фінікової пальми, хоч її господарська роль у Єгипті була значно скромнішою, ніж у Месопотамії. Сади до середини II тис. до н. е., коли в країні з’явився шадуф, поливали вручну (воду для їхнього поливу носили в горщиках).

Культура землеробства в Єгипті була архіпримітивною. До глибокої оранки землі єгиптяни не вдавалися, бо вона призвела б до появи солончаків. Сяк-так дряпали землю лише у Верхньому Єгипті, в Дельті ж зерно висівали прямо в неспушений мул й відразу ж вигонили на засіяне поле домашню худобу (здебільшого баранів), щоб вона своїми копитами повтоптувала ного в мулистий грунт. Жали високо, зрізаючи самі колоски, які потім молотили на току копитами віслюки.

Основним багатством єгиптян вважалися худоба й домашня птиця, проте культура їхнього тваринництва й птахівництва була вкрай примітивною. Про це свідчить той факт, що впродовж тривалого часу єгиптяни відгодовували на м’ясо чи намагалися приручити антилоп, газелей, гієн, журавлів, пеліканів, лебедів тощо. З домашньої птиці їм найбільше припали до вподоби гуси й качки, хоча тримали вони й курей, яких зачудовано називали «птахами, які народжують щодня». Знали єгиптяни й бджільництво, причому, найімовірніше, саме вони й винайшли його. В епоху Середнього Царства вони вже тримали коней, проте широко використовувати їх стали лише після гіксоської навали. В І тис. до н. е. конярство досягло в країні таких масштабів, що єгиптяни вже постачали своїми кіньми передньоазіатський ринок. Допоміжну роль у їхньому господарстві відігравали із давніх-давен мисливство та рибальство. Характерно, що в епоху Стародавнього Царства єгиптяни використовували в мисливстві не лише собак, а й приручених левів.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в Стародавньому Єгипті впродовж всієї його історії виключно екстенсивним шляхом (валовий сільськогосподарський продукт зростав завдяки розширенню посівних площ, а не підвищення врожайності) і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні. Іригаційне землеробство не тільки забезпечувало економічне процвітання єгипетського суспільства, а й значною мірою визначало його соціальний устрій та політичну систему. Кожен басейн у країні був складовою частиною єдиної іригаційної мережі, і це об'єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив. Басейнова система іригації потребувала централізованого керівництва й, зрештою, послужила одним із визначальних факторів для появи дрібних, «номо-вих», держав з подальшим об'єднанням їх під егідою сильної монархії.

Розвиток ремісничого виробництва. Щодо ремісничого виробництва, то воно, на відміну від сільськогосподарського, зазнавало в країні суттєвих якісних змін. Вже на порозі цивілізації єгиптяни досягли вагомих успіхів у таких галузях ремесла, як столярство, каменярство, чинбарство, будівництво, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо. В епоху Стародавнього Царства вони, наприклад, виробляли за допомогою примітивних кам’яних та мідних інструментів п’ятишаровий дикт, будували надійні парусні та веслові судна з папірусу та деревини, виготовляли з кедрової смоли чудове ароматичне масло, навчилися ливарництву. Тогочасні вироби єгипетських ювелірів із золота, срібла та електрума славилися далеко за межами країни. Справжніми віртуозами були єгипетські будівельники-каменярі, які змережували стіни гробниць і храмів філігранними рельєфними зображеннями, так ретельно шліфували й припасовували одна до одної багатотонні кам’яні брили, що між ними й нині годі просунути кінчик цигаркового паперу. Вражає їхнє вміння споруджувати над внутрішніми галереями й камерами пірамід надміцні перекриття, які надійно витримували колосальний тиск на них (вага піраміди Хеопса, наприклад, сягає 6 млн 200 тис. т, причому ¾ цієї ваги тисне на поховальну камеру, тимчасом на стінах і стелі її немає жодної тріщини!). Більше того, єгипетські будівельники пробивали нові тунелі й камери в уже побудованих пірамідах. Приголомшує обсяг робіт, виконаних ними упродовж доби Стародавнього Царства, який лише на спорудженні пірамід перевищував 12 млн. куб. м. Підраховано, що з кам’яних брил, з яких складено лише три гізехські піраміди, можна було б звести двометрову стіну навколо наполеонівської Франції.

В епоху Середнього Царства єгиптяни почали освоювати бронзове виробництво, хоча все ще користувалися переважно кам’яними та мідними знаряддями праці, навчилися виготовляти скло, досконало освоїли технологію видобутку та обробки золота. В тогочасному Єгипті, особливо на території Фаюмського оазису, виростали нові міста, оточені захисними стінами, здійснювалося (здебільшого в районі перших нільських порогів) інтенсивне фортифікаційне будівництво.

Епоха Нового Царства стала періодом найвищого розквіту староєгипетськоі економіки. На той час єгиптяни вже вступили у вік бронзи, причому бронзу вони виплавляли з шести різних компонентів, що робило її дуже твердою. В середині II тис. до н. е. в Єгипті з’явилися перші вироби із заліза, проте залізо тоді ще коштувало дорожче за золото. Єгиптяни удосконалили виробництво скла, ливарництво, суднобудування, до-сягли справжніх вершин у мистецтві бальзамування. В І тис. до н. е. вони навчилися виробляти з фарфороподібної маси особливий фаянс, який користувався великим попитом на міжнародному ринку.

Розквіту єгипетських ремесел сприяла забезпеченість Нільської долини наинеобхіднішою промисловою сировиною. Єгиптянам доводилося завозити лише дефіцитну промислову деревину (з Нубії та Східного Середземномор’я), срібло та олово (для виробництва бронзи).

Торгівля. Примітивна обмінна торгівля існувала в країні ще в епоху Стародавнього Царства. Єгиптяни, які впродовж, усієї своєї стародавньої історії не користувалися грошима, обмінювали товар на товар, причому мірилом вартості їм спершу служило зерно. Отож, йдучи на ринок, вони брали не гаманець з грішми, а торбу із зерном. Щоправда, в епоху Нового Царства в країні з’явилася одиниця вартості - дебен (шматок міді вагою близько 90 г), проте це ще не були гроші, адже дебен сам по собі ще не мав обігу, просто вважалося, що той чи інший товар коштує стільки-то дебенів і на нього можна було виміняти інший товар такої самої вартості. Упродовж майже трьохтисячолітнього існування Стародавнього Єгипту його економіка залишалася натуральною. Товарне виробництво в країні було відсутнє, збувався не товар, а надлишки продукції, виготовленої для власних потреб. Номи, господарство яких було однотипним, між собою практично не торгували, розвивався майже виключно зовнішній ринок, особливо в найдавніший період староєгипетської історії. Проте навіть зовнішня торгівля до епохи Пізнього Царства не особливо процвітала в умовах значної географічної ізольованості країни, забезпеченості її власною промисловою сировиною та можливості для єгиптян легко грабувати суміжні території.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни вимінювали на свої ювелірні вироби ароматичні масла, мед, тканини, алебастровий посуд тощо в нубійців — бивні слона, хутра, пахощі, ебенове дерево; у жителів екзотичної країни Пунт (знаходилась, скоріше всього, на території Сомалі чи на півдні Аравії) — міррову смолу, дошки, електрум, карликів (для забав малолітньому фараону); в сирійських племен-промислову деревину; в мешканців фінікійського міста Бібл, яке поступово стало найважливішим центром єгипетської торгівлі в Азії, — деревину, оливкове масло тощо. Вели обмінну торгівлю єгиптяни в ті далекі часи також з островом Крит.

Утім, для характеристики тогочасних міжнародних економічних зв’язків Єгипту слово «торгівля» не завжди підходить, бо вони нерідко зводились до банального воєнного пограбування сусідів. Ось як «торгував», наприклад, елефантинський номарх Хуфхор із нубійцями. Він з’являвся до них на чолі сильного військового загону — й перелякані нубійські вожді задарма віддавали йому своїх биків і кіз, аби він лише довго не затримувався в гостях.

В епоху Середнього Царства фараони споряджали напів-торгові-напіввійськові експедиції, як і раніше, в Нубію, країну Пунт, на острови Егейського моря (передусім на острів Крит). Тісні торгові контакти встановили тоді єгиптяни з Месопотамією та Східним Середземномор’ям, яке, по суті, стало їхньою вотчиною. За придбаний товар вони платили зерном, одягом, часом міддю, а наприкінці Середнього Царства — й золотом.

В епоху Нового Царства, незважаючи на значне розширення єгипетських кордонів, товарообмін у країні залишався дуже низьким. Лише наприкінці цієї епохи почав складатися загальноєгипетськии ринок. Становище істотно змінилося вже в І тис. до н. е., коли в господарське життя єгиптян владно вторгнулися товарно-грошові відносини. Тодішніх єгиптян навернули до торгової діяльності значною мірою греки, що відзначалися, як відомо, комерційною жилкою. Проте для активізації в епоху Пізнього Царства ринкових відносин існували й більш вагомі спонуки. Раніше, коли Єгипет був могутньою передньоазіатською державою, він одержував залізо, мідь, олово, промислову деревину тощо у вигляді воєнної здобичі та данини васальних народів, тепер же все це він мусив купляти. Єгипет налагодив стабільні торгові зв’язки з багатьма своїми сусідами. Фараон Нехо II, щоб зручніше було запливати в країну Пунт, навіть розпочав будівництво каналу від східного, пелузійського, рукава Нілу до Червоного моря *. Він же, близько 600 р. до н. е., велів хоробрим фінікійським мореплавцям обігнути Африканський континент, на що вони затратили два роки. Пожвавішав і внутрішній ринок у Єгипті, причому найбільший інтерес до торгової діяльності виявляли храми, земельні латифундисти, малоазійські та грецькі купці, що поселилися в цій країні. В Єгипті доби Пізнього Царства розквітло лихварство з усіма його соціальними наслідками.

Соціальна структура Єгипту, її державне регулювання. Про суспільство Єгипту доби Раннього Царства мало що відомо. Того часу в країні, очевидно, існувало велике багатогалузеве царське господарство й, можливо, господарства вельмож, але хто працював у них і на яких умовах — про це джерела мовчать.

Досить туманну уяву мають єгиптологи й щодо соціальної структури Єгипту в епоху Стародавнього Царства. Ясно лише одне: вона відзначалася разючою своєрідністю і, за словами Ю. Я. Перепьолкіна, не була ані рабовласницькою, ані кріпосницькою.

Тогочасне єгипетське суспільство було соціальне страти-фікованим. Соціальна еліта складалася з фараона, царедворців, які майже поголовно вербувалися з царських родичів, номової знаті, жрецької верхівки, яка займала особливе місце в соціальній ієрархії. Купецтва в Єгипті тоді не існувало. Фараону належали обширні маєтності, набагато більші аніж ті, що їх мали месопотамські володарі. Він роздавав значну частину їх своїм вельможам у службове користування, причому разом із селянами цих маєтків, зобов’язаними працювати на вельмож. Нерідко вельможі додатково обзаводилися власним господарством, яким вони могли розпоряджатися набагато вільніше, ніж службовою нерухомістю.

Трудовий люд у господарствах фараона, храмів та вельмож офіційно називався терміном мерет. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об'єднувались у робочі загони і працювали під наглядом чиновників, їм задавали уроки — норми виробітку, за невиконання яких частували бамбуковими киями. Власних господарств мерет не мали, а жили на повному утриманні своїх власників.

Якийсь відсоток єгипетських селян був звільнений від примусових робіт на вельмож. Однак повністю вільними і вони не були, оскільки сплачували податок за користування землею та водою для її зрошення, а також виконували каторжні загальнодержавні роботи: будували царські гробниці, храми, іригаційні споруди тощо.

У єгиптологічній літературі тих селян і ремісників, що працювали на царя та вельмож, часом називають кріпаками. Однак подібне визначення необгрунтоване, адже в єгипетському суспільстві трудову повинність виконували також воїни, дрібні чиновники (крім писців) та жерці. Така організація виробничого процесу була викликана тим, що за умов користування тодішніми примітивними знаряддями праці трудомісткі польові роботи можна було виконувати лише колективними зусиллями, всім миром. Примусові роботи на царя та вельмож доречніше кваліфікувати як загальнодержавну повинність, виконання громадського обов’язку, а не форму феодального визиску.

Вже в епоху Стародавнього Царства в Єгипті були робітники, яких офіційно називали баку. їхня праця використовувалась, очевидно, виключно в домашньому госпбдарстві. Деякі єгиптологи вважають баку рабами, інші ж — залежним не-рабським населенням. Баку не був абсолютно безправним, «живим інвентарем». Він міг одружитися на вільній єгиптянці, свідчити в суді проти свого пана, користуватися й вільно розпоряджатися майном, у тому числі землею. Кількість баку не могла бути значною, адже впродовж III тис. до н. е. єгиптяни військовополонених ще вбивали.

Активізація воєнної політики фараонів в епоху Середнього Царства сприяла майновому та соціальному розшаруванню суспільства. Воєнна здобич розподілялася нерівномірно, левова пайка її діставалася знаті, простим єгиптянам майже нічого з неї не перепадало. До того ж участь у воєнних походах, воєнні тягарі призводили до зубожіння багатьох трудівників. Тодішні тексти називали зубожілих єгиптян неджесами, тобто «маленькими людьми», протиставляли їм уру, тобто «сильних людей» — представників розбагатілої верхівки, з якої рекрутувалися дрібні чиновники, писці, жерці.

Матеріальний достаток у Єгипті доби Середнього Царства створювався працею переважно «царських хемуу» (в сучасній соціально-економічній термінології відповідника для терміна хему немає). До складу «царських хемуу» входило майже все трудове населення країни, представники всіх існуючих у ній професій. Працювали вони на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, руками жінок велося домашнє господарство. «Царський хему» не міг обрати собі професію за власним уподобанням, це робили за нього спеціальні чиновники. Умови праці для «царських хемуу» були однакові практично в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. «Царські хемуу», як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном і закріплювалися за тією чи іншою посадою в державному апараті. Успадкування батьківської посади та закріпленого за нею майна, включаючи «царських хемуу», могло відбуватися лише з дозволу фараона.

Суспільний статус «царських хемуу» дискутується в єгиптології. Дехто вважає їх рабами, інші з цим не погоджуються, стверджуючи, що терміном хему називали в Єгипті всіх, хто перебував у реальній соціально-економічній залежності.

Існували в Єгипті доби Середнього Царства й баку, однак їхня праця як і раніше відігравала досить скромну роль у суспільному виробництві. Баку не підлягав державній практиці обліку й розподілу робочої сили. Його можна було придбати на ринку, одержати в подарунок від фараона, що, на думку деяких єгиптологів, створювало умови для зародження в Єгипті работоргівлі.

Фараони пригонили до Єгипту чимало військовополонених, які за своїм соціальним статусом займали проміжне місце між баку та «царським хему». Так, для них також складали наряд на роботу, проте використовували їхню працю не в полі, а в домашньому господарстві.

Трудова повинність на державу в епоху Середнього Царства не зникла. Це були будівельні та земляні роботи, включаючи іригаційні, каторжна праця в каменоломнях, веслування на суднах тощо. «Царські хемуу» відбували цю повинність незалежно від того, в якому господарстві вони працювали. Якщо виникала нагальна потреба (здебільшого під час сівби чи жнив), то частину робітників, залучених до виконання «царських робіт», тимчасово перекидали в господарства вельмож. Єгиптяни сахалися «царських робіт», бо умови життя в трудових таборах, вочевидь, були нестерпні.

Отже, система суспільного виробництва в епоху Середнього Царства залишилася традиційною. Проте в ній мали місце й певні зміни. Так, якщо в добу Будівників пірамід селяни несли колективну відповідальність за сплату державі зернового податку, то тепер кожен хлібороб ніс за це індивідуальну відповідальність. Весь хліб, зібраний з селянських наділів, йшов у державні засіки, селянину ж потім виділялася певна пайка сільськогосподарської продукції.

В епоху Нового Царства штатних робітників царсько-храмового господарства чомусь називали вже іншим терміном — іхуті (іхутіу). Реальне становище їх не змінилося: той же примусовий характер праці, та ж урочна система, та сама порція київ за невиконання норми виробітку. Як і раніше, якась частина селян — їх називали «великими людьми поселення» — не належала до іхутіу. Очевидно, це були приватні земельні власники, хоча прямих доказів існування в Стародавньому Єгипті приватного та общинного землеволодіння немає.

Гостро дискутується саме на матеріалах Нового Царства проблема єгипетського рабовласництва. Спираючись на мем-фіський надпис фараона Аменхотепа II, в якому згадується прибуття до Єгипту великої кількості військовополонених, ряд єгиптологів стверджує, що нібито «рабовласництво досягле в Новому Царстві поширення, раніше нечуваного», і що «рабовласницькі відносини проникли мало не в усі прошарк» єгипетського суспільства…". Інші ж єгиптологи переконані що масовий пригін військовополонених ще не означав, щ< єгиптяни обертали їх на рабів, до того ж достовірність фактів наведених у мемфіському надпису Аменхотепа II, на думку цих дослідників, вельми сумнівна. Французький єгипто лог К. Жак переконаний у тому, що варто говорити не пр специфіку рабовласництва в староєгипетському суспільств, а про його цілковиту відсутність там.

Численним і строкатим був у Новому Царстві ремісничий люд: каменярі, штукатури, маляри, ткачі, металурги тощі В царсько-храмовому господарстві ремісники об'єднувала у робочі загони, працювали під наглядом майстрів, несли колективну відповідальність за виконання кожним декадної, місячної чи річної норми виробітку. Начальники царських майстерень мали щодекади вихідний, жили в достатку, деякі з них навіть будували для себе гробниці. Прості ремісники працювали без вихідних і терпіли матеріальну скруту, деякі з них навіть скаржились фараону на свою долю. Втім, офіційно вони могли відпочивати в святкові дні (таких у Стародавньому Єгипті налічувалося понад півтори сотні на рік), до того ж траплялося, що вони прогулювали й у робочі дні, під-шуковуючи для цього десятки різних приводів.

Окремим соціальним прошарком у Новому Царстві були воїни, на той час — уже професіонали. Основна маса їх озброювалася з царського арсеналу, проте найзаможніші з них купували собі бойові колісниці. Командири та власники колісниць жили безбідно, одержуючи за службу пристойну платню та свою пайку з військової здобичі. Рядовим воїнам жилося значно гірше вже тому, що в мирний час їх використовували на каторжних роботах у каменоломнях. В єгипетському війську панувала жорстока палична дисципліна. Характерно, що в епоху Нового Царства це військо значною мірою поповнювалось іноземними найманцями (переважно лівійцями та шердена-ми), яким надавалося єгипетське громадянство.

Елітний прошарок у Новому Царстві ще вище піднявся над простим людом, завдяки напливу військової здобичі він буквально купався в розкошах. Матеріальний добробут знаті істотно залежав також від царських щедрот. Найбільше збагачувалась жрецька верхівка (настоятелі храмів та їхні замісники), особливо жерці фіванського храму Амона та мемфіського храму Птаха.

У Новому Царстві досягла апогею бюрократизація єгипетського суспільства. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювалися царською адміністрацією й були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів, причому робила це, як і раніше, за допомогою системи нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час цих переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства та визначали професію кожного єгиптянина (одних записували в «державні землероби», інших — воїнами, пастухами, рибалками тощо). Інститут громадянства, таким чином, у Єгипті був відсутній. Переписи населення й майна відігравали в житті єгипетського суспільства таку важливу роль, що служили точкою відліку років для єгиптян.

Староєгипетська сім'я. Якщо єгиптологи говорять про дивовижну самобутність староєгипетського суспільства, то це чи не найбільше стосується його основної ланки — сім'ї.

Сім'я у Стародавньому Єгипті ще значною мірою перебувала в полоні матріархату. Єгиптолог К. Жак навіть вважає, що єгиптянка мала більші права в сім'ї та суспільстві, ніж сучасна жінка. Можливо, французький вчений дещо перебільшує, проте факт залишається фактом: єгиптянки могли займатися науковою діяльністю (першою у світі жінкою-лікарем була ще в III тис. до н. е. єгиптянка Песечет), торгівлею, спортом (у тому числі його інтелектуальним видом — грою в кості на 30-клі-тинковій дошці). Сімейне майно в Єгипті належало жінці й переходило у спадок по жіночій лінії, від матері до дочки чи зятя (у царській родині, як про це вже згадувалося, по жіночій лінії, найімовірніше, передавалася й царська корона).

Єгипетська молодь мала рідкісну, в світлі традицій Сходу, можливість одружуватися без батьківського втручання, причому ініціативу у створенні сім'ї здебільшого брав на себе юнак, який намагався завоювати дівоче серце традиційним методом — щедрими приношеннями (дарував їй квіти, колоски, виноградні грона, косметику). Шлюби були ранніми: дівчата виходили заміж, як правило, в 10−12-річному віці, тому в 23−24 роки вже ставали бабусями, а в 35−36 років (якщо доживали до такого «похилого» віку) — прабабусями. Шлюби не завжди освячувалися релігійною церемонією чи реєструвалися адміністративними органами; допускалося життя на віру, адже слово, дане при свідках, прирівнювалося до письмового договору.

Розлучення в Єгипті допускалося, причому з ініціативи як чоловіка, так і жінки, проте якщо сім'ю розвалював чоловік, він повертав жінці її посаг та давав частину спільно нажитого майна, а якщо жінка — вона могла забрати собі лише частину посагу. Отож розлучення по-староєгипетськи було справою непростою, для багатьох узагалі недоступною, і сім'ї в Єгипті залишалися, як правило, міцними.

Жіноча невірність вважалася в Єгипті тяжким злочином й жорстоко каралася. Чоловікам же дозволялося тримати гарем, у якому, до речі, верховодив не євнух, а основна жінка. Щодо фараонів, то вони брали до свого гарему з династичною метою навіть своїх матерів, дочок, сестер. Характерно, що, за свідченням Діодора, дитина наложниці чи рабині вважалася в Єгипті законнонародженою, прирівнювалася до дітей «законної» дружини.

Громадська думка в Стародавньому Єгипті, хоч як це дивно, мало шанувала жінку і, за словами єгиптолога П. Монте, змальовувала її «вмістилищем усіх пороків, мішком всіляких хитрощів, легковажною, капризною, нездатною зберігати таємницю, брехливою, мстивою і, зрозуміло, зрадливою».

Переважна більшість сімей у Єгипті були багатодітними, чому сприяли теплий клімат та надзвичайно висока дитяча смертність. Страбон запевняв, що єгиптяни намагалися виростити всіх своїх дітей. За тих часів це не було для них дуже обтяжливе, адже дітям у Єгипті майже не потрібні були одяг і взуття, та й харчувалися вони переважно стеблами та коріннями папірусу.

Не обійшлося у староєгипетському суспільстві й без проституції - побутової та сакральної. До цього явища єгиптяни, здається, ставилися без упереджень. Принаймні, збереглися легенди, що фараони нерідко примушували займатися найдавнішою професією навіть рідних дочок.

Релігійні вірування

Релігія та органічно пов’язана з нею міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним із усіх відомих йому народів (Історія, II, 37). У єгиптології висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проглошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Тому єгиптологи не впевнені, що в Стародавньому Єгипті існувала цілісна релігійна доктрина (така важлива прогалина в розумінні релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою спричинена також станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів).

Релігія стародавніх єгиптян — це химерне 'переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і страшенно заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першо-предком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Занцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який, за словами єгиптолога, служив істотною підмогою для місцевого патріотизму, щоб не сказати — шовінізму. Ці місцеві культи проіснували впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них у зв’язку з розвитком староєгипетського суспільства, зокрема ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загально-єгипетське визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов’язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію їх засвідчував також факт появи одного й того ж бога відразу в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних іпостасях («Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері»). Тенденція до синкрети-зації багатьох культів проявилася в Єгипті так виразно, що, на думку окремих дослідників, староєгипетська релігія в своєму магістральному розвитку тяжіла до монотеїзму.

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в староєги-петському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тога (його ще вважали богом мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії єгипетських богів відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж інших — унаслідок ускладнення соціальної структури, зростання залежності індивіда від суспільства.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони не обожнювали, але обожнювали її розлив — Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значення солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною заірозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого розміщувалось у Геліополі. Коли Геліо-поль став загальноєгипетським релігійним центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон, злившися поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту доби Середнього Царства, пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ — цього разу на ймення Атон — на роль не просто загальнодержавного — вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. е. з усіх тодішніх близькосхідних цивілізацій завдяки притаманній йому сильній політичній централізації був найбільш готовий до монотеїстичної реформи. Все ж смілива реформа Ехнатона наштовхнулася на непереборну перешкоду — властивий релігії консерватизм та опір впливового столичного жрецтва. «Натомість ідею монотеїзму підхопили й розвинули напівкочові семітські племена стародавніх євреїв, яких на певний строк доля звела з великою імперією фараонів». У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов’язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор’я.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай на-бальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування).

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа-Єлісейські поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя — готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому надривати сили на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті - глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита-небіжчика всю чорну роботу.

В уяві староданіх єгиптян життя і смерть — береги однієї ріки. Померти — значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці - на лівому.

В Стародавньому Єгипті вперше з’явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. У 125-му розділі «Книги мертвих», складеної жерцями в епоху Нового Царства, йшлося про суд Озіріса. Озіріс зважував на спеціальних терезах душу небіжчика й пропускав її на поля Іалу лише в тому випадку, якщо на ній не висів тягар жодного з 42 смертних іріхів, інакше душу грішника тут таки пожирала страшна потвора Аммат. Проте високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували непослідовно. В «Книзі мертвих» знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів. «Так були знищені високі моральні здобутки, — зауважував із цього приводу єгиптолог, — і „Книга мертвих“ свідчить водночас і про їхню наявність, і про їхню сумну долю».

Дорого, дуже дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих. Безприкладне в історії кам’яне будівництво пірамід, скельних гробниць і храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів, значною мірою «завинив» географічний фактор, адже «сама природа країни звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи, вона ж… вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що перебування людини на землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя настає лише після фізичної смерті».

Звичайно, релігійне життя в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього була поява таких вільнодумних творів, як «Пісня арфіста» та «Бесіда розчарованого зі своєю душею», в яких висловлюються сумніви щодо посмертного воскресіння й епікурейські заклики «жити за велінням свого серця», собі на втіху. Автори цих творів не протиставляли релігійному світосприйняттю своє розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів офіційного віровчення.

З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль — дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по ділах людини, що було вже втручанням у сферу соціальної етики.

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої АзГі, передовсім східносередземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.

Мистецтво, архітектура, наука та література

Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами, тому в стародавніх гробницях виявлено чимало пам’яток староєги-петської художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.

Найдавніші літературні пам’ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього Царства. Це «Тексти пірамід», які містять «біографії» вельмож — складені в прозовій і почасти римованій формі твори, що мають не лише історико-пізнаваль-не, а й певне художнє значення. «Біографії» настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної творчості. «Біографії» вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й прославляли його діяння.

В епоху Стародавнього Царства розвивався також дидактичний жанр. Авторство найдавніших єгипетських збірників повчань традиція приписує вельможам Кагемні та Птахотепу. Пробували свій літературних хист у цьому жанрі також окремі фараони. За своїм характером староєгипетські повчання дуже різні. Деякі з них, наприклад, цинічно пропагують надмірний практицизм, безпринципність і холуйство, інші ж узагальнюють життєвий досвід з високоморальних позицій, сіють «розумне, добре, вічне».

Класичною добою розвитку староєгипетської літератури стало Середнє Царство, в якому поряд із традиційними жанрами художньої словесності виникали й здобували популярність у читача нові. Так, на основі колишніх інтимних біографій з’явилися белетристичні твори, розраховані на масового читача. Вони багато разів переписувалися («Розповідь Сінухета» дійшла до наших днів у 25 примірниках). Здебільшого це були описи подорожей — зародкова форма пізнішого пригодницького жанру. В них подибуємо напівреальнин-напівфантастич-ний опис Сирії, Палестини, Фінікії, Ефіопії та деяких інших сусідів Єгипту. Щоб досягти ефекту правдивості, стародавні автори щедро постачали текст побутовими реаліями (що, до речі, збільшує історико-пізнавальну цінність цих літературних пам’яток). Вони апелювали до патріотичних почуттів читача, зворушливо передаючи нудьгу мандрівника за рідною оселею, його непідробну радість від щасливого повернення додому.

Іншим популярним жанром були казки папірусу Весткар (кінець Середнього Царства), які й досьогодні не втратили своєї художньої привабливості. В староєгнпетських казках, які дуже схожі на міфи, хоча й не є ними *, як і в європейських, вимисел подається вперемішку з життєвими реаліями. Через них незмінне проходить ідея про неминучість перемоги добра над злом (вона особливо яскраво виражена в «Казці про двох братів»), у них нерідко звучить іще один сакраментальний мотив: усе зло на світі - від жінок. У «Казці про красномовного селянина» наявні соціально-викривальні мотиви, подані в руслі офіційної догми про втілення в особі фараона гаранта соціальної справедливості. Так, селянин, над яким позбиткувався вельможа, кидає в лице своєму кривдникові такі гіркі слова: «Дивись! Правду прогнали з свого місця, вона пригноблена тобою. Вельможі говорять лихе; справедливість стала упередженою… Той, хто повинен наставляти в законності, наказує грабувати… Той, хто має усувати несправедливість, сам чинить несправедливо». Управу на вельможу-здирцю селянин знаходить при дворі фараона.

Видатною літературною пам’яткою доби Середнього Царства є «Бесіда розчарованого зі своєю душею» — філософського гатунку твір, у якому, ймовірно, відображено діалог двох супротивних напрямків тодішньої громадської думки: консервативного («розчарований») та новаторського («душа»). Тоді ж з’явилися «Речення Іпусера» та «Пророцтво Неферті" — публіцистичні твори, складені, найімовірніше, під свіжим враженням від руйнівного соціального вибуху в Єгипті або внаслідок його гострого передчуття.

Література доби Нового Царства багатша й різноманітніша навіть за літературу Середнього Царства. На її розвиток істотно вплинули перетворення Єгипту в обширну, могутню імперію, подолання ним колишньої певної ізоляції від зовнішнього світу, ускладнення його соціальної структури та політичного устрою, зростання ролі релігійного фактора в політичному житті держави. Саме тоді в окремий літературний жанр виділилася релігійна поезія, одним із шедеврів якої вважається «Гімн богу Атону», складений, імовірно, автором сонцепоклонницької реформи Ехнатоном. Гімн цей написаний простою, загальнодоступною мовою. Новим літературним жанром стали також історичні повісті, в яких знайшли своє відображення визвольна боротьба єгиптян проти гіксосів («Казка про Секененра та Апопі»), війни Рамзеса II з хеттами («Поема Пентаура»), поневіряння у Фінікії єгипетського посла Уну-Амона («Подорож Уну-Амона до Бібла») та інші історичні події, висвітлені, ясна річ, у дусі офіційної ідеології. Складалися гімни та оди фараонам, рядки яких буквально прогинаються під тягарем славослів'я на адресу коронованих осіб.

В епоху Рамесидів окремим літературним жанром стала також сатира, поява якої свідчила про загострення соціальної обстановики та внутріполітичної боротьби в державі. В сатиричній формі зображувалися, зокрема, воєнні невдачі фараонів.

Найвидатнішою літературною пам’яткою доби Пізнього Царства вважається повість про царевича XIX династії Сатні-Хемуасе, який з плином часу перетворився на літературного героя. У цьому творі переважає дидактична основа (стародавні єгиптяни взагалі були схильні до моралізаторства).

Складалися в Стародавньому Єгипті також прості за змістом і літературною формою робочі пісні, в яких трударі нерідко скаржилися на свою гірку долю. Популярними в суспільстві були зворушливі пісні про кохання, що вражають своєю простотою й безпосередністю. Не залишили після себе єгиптяни лише епічних творів, бо, як зауважував Геродот, не мали звички вшановувати героїв (Історія, II, 50).

Староєгипетська література помітно вплинула на художню словесність інших стародавніх народів, передусім — греків, євреїв, а через літературу коптів * - й арабів. Так, існує чимало разючих відповідностей у «Повчаннях царя Аменемхе-та» й ветхозавітних «Притчах Соломонових». Єгипетською літературною традицією явно навіяний біблійний сюжет про перебування в Єгипті св. Йосипа, її впливу зазнала біблійна «Книга Екклезіаст», а 103-й псалом Біблії - явне відлуння єгипетського «Гімну Атону». Через іреків і римлян староєгипетська література вплинула на середньовічну й навіть нову європейську літературу. Наприклад, веселу історію про фараона Рамп-сініта і спритного злодія використав Г. Гейне в поетичному збірнику «Романсеро», староєгипетські сюжети присутні в творчості Лесі Українки, Б. Пруса, В. Брюсова, О. Мандельштама та ін.

Архітектура і мистецтво. Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V-IV тис. до н. е. Проте особливий староєги-петський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов’язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги — в профіль, очі та плечі - анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі - світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам’яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов’язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці - трапеціє-видна мастаба (ця назва походить від слова «лавка», оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині - камеру для саркофага з мумією.

Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула будівельників на думку «поставити» кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити «домом вічності» для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д’Вольнея, «наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням…». Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби «пороздягали» піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст).

Піраміди є складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих кам’яних спорудах використано напівко-лони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам’яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Старо-єгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам’яним монолітом у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його «батьком страху») досі не розгадане вченими.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой