Магдебурзьке право

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

1. «Магдебурзьке право» — причини появи й суть

1.1 Походження й поняття магдебурзького права

1.2 Особливості магдебурзького права на Україні

2 Міста й городяни

2.1 Міста, загальна характеристика

2.2 Привілеї містам

2.3 Юридики

2.4 Городяни

3 Міське самоврядування

3.1 Міське самоврядування на основі магдебурзького права

3.2 Діяльність самоврядування

3.3 Ратуша, як орган самоврядування

3.4 Литовський статут

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Було б помилкою вважати, що Україна в минулому була «правовою пустелею». Із часу «Правди Ярослава» у цю історію вписано чимало яскравих сторінок. Причому цей одне з найбільших правових джерел тодішньої Європи не міг з’явитися на порожнім місці. Він з’явився як результат широкого розвитку торговельних відносин у Древній Русі - ішла жвава торгівля із Заходом і Сходом. Причому в ті часи відбувався обмін не тільки товарами, але й, безсумнівно, правовими ідеями. «Російська Правда», що відомий історик В. О. Ключевский назвав «кодексом торговельного капіталу», робила свій вплив і за межами Київської Русі. Її норми, наприклад, у незмінному виді ввійшли в інше відоме джерело права — Литовський Статут. Однак часи мінялися, мінялася, у слід за політичної, і правова ситуація в Україні. Вийшло так, що після рятування від татаро-монгольської навали тут на багато міст і села поширило свій вплив так називане «німецьке право», а якщо точніше — це було Магдебурское право. Саме йому Україна зобов’язана пожвавленням свого господарського розвитку протягом декількох сторіч[1, c. 225−226].

Магдебурское право — це насамперед право міського самоврядування й ринкових відносин у містах. Деякими своїми якостями це право становить інтерес і для сучасного юриста. Головне в ньому те, що воно носило комплексний, універсальний характер, тому що у взаємозв'язку регламентувало багато видів відносин — тут регламентувалися торгівля й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, відносини власності й оподатковування. Думаеется, що системність регулювання такого роду відносин, що втримується в Магдебурзькому праві, зберігає свою цінність у наші дні.

Магдебурзьке право — пішло від феодального міського права німецького міста Магдебург. Зложилося в 13 столітті з різних джерел, у тому числі із привелегий даних архієпископом Вахманом міському патриціату (в 1188р.), саксонського зерцала, постанов суду шеффенов Магдебурга й ін. Магдебурзьке право носило універсальний характер, тобто трактувало різні види правовідносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію й порядок судочинства, питання земельної власності «у межах міста», порушення права володіння, захоплення рухомого майна, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д.

Особливе місце займали норми, що регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з’явилося юридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність. Воно надавало місту право на самоврядування й власний чуд, право земельної власності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзьке право виникло наприкінці XІІІ століття в Німеччині й майже відразу ж поширилося на території Бєларусі, що на той момент перебувала в складі Великого Князівства Литовського. Розташування білоруських земель у центрі Європи сприяло їхньому розвитку в руслі світового економічного, політичного й культурного процесів. У той час Бєларусь освоїла багато придбань Заходу, у тому числі й організацію життя міста на основі самоврядування, сполучаючи норми магдебурзького права із традиціями самоврядування, які існували в Полоцьку й у Вітебську й інших древніх містах у часи Київської Русі.

1. «Магдебурзьке право» — причини появи й суть

Одне зі сложнейших завдань будь-якого державного будівництва — пошук рівноваги між владною вертикаллю й місцевим самоврядуванням. Останні півтора десятка років ця тема викликає безперервні дискусії й в Україні. Прихильники полярних концепцій займаються «перетяганням каната», посилаючись, у числі інших аргументів, і на уроки історії, зокрема, на действовавшее сотні років тому в українських містах Магдебурзьке право.

Щоб зрозуміти причини виникнення Магдебурзького права, досить глянути на економіко-політичну ситуацію в Європі на початку позаминулого тисячоріччя. Країни роздирали внутрішні протиріччя між «феодальною вольницею» і правлячими будинками. Глави держав і церква, намагаючись централізувати держава, прагнули знайти підтримку. І вона була знайдена. Центри ремесла й торгівлі - міста — завжди зацікавлені в сильній центральній владі, що припускає відсутність поборовши з боку місцевих феодалів, безпека торговельних шляхів і т.д. Але й зажадали вони за свою підтримку чимало — місцеве самоврядування, що ввійшло в історію за назвою Магдебурзького права.

Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі громадян, а також їхнє право на самоврядування. Крім самостійного управління міста, наділені Магдебурзьким правом, мали податковий і судовий імунітет, правом власності на землю, торговельними пільгами, минулого звільнені від феодальних повинностей. Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання влади, регламентувало їхні функції, основні норми карного й цивільного законодавства, правила судочинства й оподатковування.

Одна з основних особливостей керування «магдебурзьким» містом — поділ міських влада в особі так називаного магістрату на адміністративну й судову. (У німців цей поділ було чітким, в Україні - як водиться, не дуже).

Велика увага магістрат приділяла економічній діяльності - збирав податки, стежив за торгівлею, правильністю мір і ваг, визначав організацію ремесел і торгівлі в місті.

В епоху розквіту Магдебурзького права (XV-XVІ вв.) у його систему входили близько 1,5 тис. європейських міст. Загальний товарообіг між ними досягав 10 млн гульденів, що до європейської «революції цін» було колосальною сумою. Оцінити ж загальні доходи міст просто неможливо.

ДИНАМІКА

виробництва міцних спиртних напоїв на магістратських винокурнях у Києві після одержання ними Магдебурзького права

Причини «вгасання» практики Магдебурзького права так само прості, як і причини його появи. ДО XVІ-XVІІ вв. на місці держав, що роздирають феодальними протиріччями, виникли абсолютні монархії. Центральні влади прагнули до повного контролю над фінансовими потоками, торгівлею й виробництвом. З’явилися «трансгосударственные» торговельні компанії. Крім того, епоха Великих відкриттів і потік золота, що заюшив слідом за ними, у Європу викликали «революцію цін», активний розвиток банківської системи, а також зміна політики інвестування (гроші активно вкладалися у виробництво, розвивалися мануфактури). Економічна основа «магдебурзького» міста — торговельні привілеї й цеховий пристрій виробництва — виявилася підірваною. До того ж «магдебурзьку» систему споконвічно підточували внутрішні протиріччя. Наприклад, ще в 1365 р. польський король Казимир ІІІ заснував Верховний апеляційний суд у Кракові, заборонивши звертання до Магдебурга, де до цього вирішувалися всі господарські суперечки між «магдебурзькими» містами.

Але це не виходить, що досвід Магдебурзького права пройшов безвісти. Він ліг в основу нинішнього територіально-адміністративного європейського самоврядування. У країнах ЄС рішення місцевих виборчих органів влади значать для громадян набагато більше, ніж рішення центральних державних органів. А основні гроші, що надходять від платників податків, акумулюються в руках муніципалітету, що обирає.

1.1 Походження й поняття магдебурзького права

Магдебурзьке право (лат. jus theutonіcum magdeburgense), феодальне міське право. Зложилося в німецькому місті Магдебурзі в XІІ - XІІІ століттях з різних джерел, у тому числі із привилей, виданих архієпископом Вихманом міському патриціату (1188), Саксонського зерцала, постанов суду Магдебурга й ін. Мало універсальний характер, тобто трактувало різні види правовий відносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію й порядок судоведения, питання земельної власності «у границях міста», порушення володіння, захоплення нерухомості, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д. Особливе місце займали норми, які регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з’явилося юридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність. Воно давало місту право на самоврядування й власний суд, право земельної власності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзьке право було перейнято багатьма містами Східної Німеччини, Східної Пруссії, Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі[2, c. 55].

З XІ століття Магдебурзьке право поширилося на міста Великого князівства Литовського. Жителі міст, які одержували Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей, від суду й влади воєвод, старост й інших державних службових осіб. У приватновласницьких містах Магдебурзьке право не звільняло городян від залежності й влади феодалів, однак залежність не мала рис примуса. На основі Магдебурзького права в місті створювався виборний орган самоврядування — магістрат. Із введенням Магдебурзького права скасовувалася дія місцевого права, але не заперечувалася правомірність користування місцевими звичаями, якщо дозвіл справи не передбачалося Магдебурзьким правом. У судовій практиці магістратів Бєларусі разом з Магдебурзьким правом використалися норми загальнодержавного права — Статутів ВКЛ, суднових статутів столиці - Вільно, і власної юридичної практики [3, стр. 443].

1.2 Особливості магдебурзького права на Україні

Конкретна дата введення Магдебурзького права у Києві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов’язують її з грамотою великого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається, що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, і гарантував «збереження містского права… по лавному. как бьіло за великого князя Вітовта». І хоча у грамоті термін «Магдебурзьке право» не вживається (його, очевидно, замінено поняттям «містке право»). Великий князь через п’ять років (1499 р.) у зверненні до київського війта нагадав киянам: «Есмо дали вам право немсцкое"[4, c. 504].

Про який конкретно нормативно-правовий документ («лист доброй пам’яті отца иашего. «) йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і у зв’язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів: та істориків України, Польщі та Литви. На мій погляд, сьогодні вже можна з’ясувати цю прогалину нашої минувшини. Йдеться, поза сумнівом, про «Жалувальну грамоту» короля Польського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457р., адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству, боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста і торговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гданськ. Торунь та ін.) королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всіма привілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І саме ці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо у Казимировій грамоті 1457 р.: володар зобов’язується «…не казнити ниименьи, а ни ленязьми, ни нятством. ни її кровью»; проголошує європейську модель в; відкритого судочинства «очи-в-вочи»; запевняє, шо надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній «винуватець». На відміну від норм середньовічного права, н вже каратися не будуть. Більш того, Казимир декларував шляхті та боярам право добровільного виїзду «з наших земель князьвства великого для лепшого исшастиа набьітья, а любо учинков рьітсрьских, до каждьіх земель, сторон, только вумєняючи стороньі неприятельское». Разом з тим монарх визнав їхнє право на утримання власних маєтків і земель, вільну торгівлю та широкі можливості для підприємницької діяльності, розвитку промислового виробництва та розбудову «городов наших новьіх потреб- ч ньіх, а старьіх поправлсння».

Деякі вчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в 1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374р. до нього приєднався Кам’янець, в 1432 р. — Луцьк, а в 1497 р. — Київ. У нинішній столиці України з’явилися колонії греків, вірменів, генуэзців, мали свої торговельні представництва (двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарок збиралися 10−15 тис. купців.

Серед пам’ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.

Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманов. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356р.); Київ (протягом 1494−1497р.); Станіслав (1663р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелец, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.

Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. «Установи для керування губернією Всеросійської імперії» 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебургсоке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.

В XVІІст. Поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з’явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Перяславские договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них.

Основною перевагою, що є в українських містах, було право на власне винокуріння. Київські міщани, наприклад, мали дозвіл торгувати «пивом, медом, вином і горілкою, при цьому строго платячи місту оброк». Вигода була чимала: за даними різних джерел, у середині XVІІІ століття від винокуріння міський магістрат одержував 100−150 тис. золотих монет. Винокурні були розкидані навколо всього Києва. Хроніки говорять, що тільки на Куренівці й Приорке (тоді пригородах) в 82 хуторах справно диміли 62 винокурні. У результаті, в XVІІ-XVІІІ вв. міський бюджет на 67,5% формувався за рахунок відрахувань від власного виробництва спиртного. Крім того, конкурентами державної «акцизної монополії» виступали й монастирі. Наприклад, з 1725 р. по 1766 р. у Києві працювали близько 20 монастирських винокурень, які здавали в оренду міщанам (монастирський устав забороняв ченцям винокуріння) [14, c. 84].

Природно, це викликало невдоволення центральної влади, що розглядала доходи від продажу спиртного як власну монополію. В 1764 р. імператриця Катерина ІІ веліла «завугільні шинки викорінити…». Фактично були скасовані й всі інші вільності.

В 1782 р. указом Олександра І Магдебурзьке право в сильно урізаному виді (пільги по торговельних митах) було відновлено для жителів Подолу. На честь цієї події в 1802- 1808 р. на гроші, зібрані магістратом, на дніпровській набережній звели Тосканскую колону (архітектор — Меленский). На її меморіальній дошці значиться: «Ретельністю київського громадянства за твердження прав древния сіяючи столиці всеросійським імператором Олександром Й…». Пам’ятник зводився потай від імперської влади, але за згодою генерал-губернатора міста Фенша. Однак подарунок імператорові не знайшов розуміння ні в нього самого, ні у вдячних жителів. В указі від 7 листопада 1802 р. імператор заявив: «Я здивований, що про пропозицію сем від вас повідомлений я не був». Генерал-губернатор поплатився своєю посадою, а київські міщани були обурені «розкраданням засобів» при будівлі колони.

Все це означало одне — Магдебурзьке право до цього часу перетворився в чисту фікцію. І дійсно, як свідчать джерела, коли в 1834 р. магдебурзькі права для Києва були скасовані, в економіці міста змін не відбулося.

Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В. Антонович. Ф. Леонтович, М. Владимирський, М. Грушевський. Р. Лащенко, Л. Окіншевич, І. Крип’якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, «чужого права», шо немало жодного «грунту» в містах України. Він зазначав, шо історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і «що питання це слід розглядати більш всебічно». Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М. Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст [7, c. 318−320].

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, шо на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правитслів-землевласників і набували нового правового статусуя. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

2. Міста й городяни

2.1 Міста, загальна характеристика

У період раннього середньовіччя міста римського походження, що служили центрами ремесла й торгівлі, прийшли в занепад. Тому все господарське життя Західної Європи зосередилося в маєтках, де ремесло було складовою частиною загальної селянської праці. І хоча в Європі зберігалися міські населені пункти, однак соціально-економічне положення їхніх жителів майже нічим не відрізнялося від положення сільського населення, оскільки міста були поглинені феодальними маєтками. Городяни, так само як і сільські жителі, трудилися на ріллях, вирощували худобу, виконували повинності на користь феодалів. Система керування в європейських містах була набагато менш развитой, чим у багатих торговельних містах Візантії й країн Сходу.

З кінця XІ століття почалося економічне відродження європейських міст, викликане насамперед об'єктивним процесом суспільного подолу праці. Головними причинами відділення ремесла від землеробства стали ріст продуктивності сільського господарства, збільшення обсягів виробленої сировини й продовольства, що дало можливість частини населення відмовитися від заняття сільським господарством. Крім того, держава й церква розраховували на створення в містах своїх опорних пунктів, а також на грошові надходження від їхніх жителів, тому вони всіляко підтримували розвиток міських поселень.

Поряд з відродженням старих міст, заснованих ще в часи Римської імперії, виникали нові міські поселення, як правило, на перетинанні сухопутних і водних транспортних шляхів, у стін феодальних замків і великих монастирів. Там починали розвиватися ремісниче виробництво й торгівля, що помітно підвищувало економічний і політичний статус міст. Поступово мінялася їхня роль: з адміністративних і релігійних центрів вони перетворювалися в центри економічного й культурного прогресу.

Слід зазначити, що населення міст було нечисленним, у середньому від 10 до 35 тисяч жителів; були й більше дрібні, у яких проживало від 1 до 5 тисяч чоловік. Як правило, всі міста мали свій центр, що включав ринкову площу, міський собор і ратушу. Довкола нього розташовувалися передмістя, де за принципом сусідства селилися ремісники однієї або суміжних професій. У Середні століття міста оточували кам’яні або дерев’яні стіни й глибокі рови, заповнені водою. Міські ворота на ніч защіпалися, а мости через рови піднімалися. Вулиці були небруковані, неосвітлені, криві й вузькими, тому що кріпосні стіни заважали місту рости вшир — вулиця повинна була бути «не ширше довжини списа». Дерев’яні будинки зводилися впритул друг до друга, верхні поверхи видавалися вперед, поступово замикаючись нагорі, тому сонячне світло майже не проникав у вікна будинків. [9. с. 93−96. ]

Але варто враховувати й те, що феодал не шукав засобів до того, щоб перетворити міста в придаток свого маєтку, тому що дуже незабаром зрозумів вигоду підтримки економічної діяльності міста як центр товарного виробництва й обміну. Більше того, в інтересах її поліпшення він нерідко відмовлявся від одних феодальних повинностей, натуральну форму інших заміняв грошової, тим самим створюючи стимул для розвитку міст.

Феодальна держава з містам і певні адміністративні функції. Самі великі міста стали адміністративними центрами воєводств і поветов.

Малим містам і містечкам приділялася роль адміністративних центрів волостей, войтовств, володінь феодала. Строго говорячи, поняття «адміністративний центр» до міст Бєларусі феодальної епохи застосовно досить відносно й умовно. Роль адміністративного центра певної території місту надавало лише те, що він служив місцем перебування органів влади, судових установ, що становила ланки державного керування або влади приватного власника даної території[6. стр. 19].

Посилення дворянства в Литовському князівстві супроводжувалося занепадом стародавніх міст Західної Русі. У старій Київській Русі області зі своїми волостными містами становили цільні землі, які підкорялися рішенням віча старших міст. Тепер із введенням господарских урядів обласне місто відірвалося від своєї області; місце віча заступив призначуваний великим князем воєвода з підручними йому старостами, кастелянами й іншими державцами; земско-городовое керування замінене було коронним. У той же час подгородные землі, що перебували в общинному користуванні міст, роздані були великими князями в приватне володіння із зобов’язанням ратної служби. Служиві землевласники, бояри й земяне, що колись входили до складу міських суспільств, тепер шляхетскими своїми привілеями відокремилися від міщан (місце по-польському місто, посад), торгово-промислового міського населення, і почали залишати міста, селячись у своїх вотчинах і выслугах, жалуваних маєтках. Стародавні області вічових російських міст поступово розкладалися на князівські й панские вотчини, і знесилене вічове місто залишалося самотнім серед цих далеких і часто ворожих йому власників, що розкрали його споконвічну волость; голос його віча замикалися в його стінах, не доходячи до його пригородів. Великокнязівські урядники, воєводи, кастеляны й старости пригноблювали городян. Щоб вивести міста Західної Русі із занепаду, польсько-литовські государі давали їм німецьке городовое самоврядування, магдебурзьке право, що в XІІІ й XІ вв. проникнуло в Польщу разом з німецькими колоністами, що наводнювали тоді польські міста. Ще в XІ в. це самоврядування уведене було в містах Галицкой землі, що приєднана була до Польщі королем Казимиром Великим в 1340 р.; з половини XV в. магдебурзьке право поширилося й в інших містах Західної Русі. По цьому праву міщани одержували деякі торговельні привілеї й пільги по відправленню казенних повинностей і звільнялися від підсудності воєводам й іншим урядовим урядникам. По магдебурзькому праву місто управлялося двома радами, або колегіями, лавою, члени якої (лавники — присяжні) під головуванням призначуваного королем війта (німецьке Vogt) робили суд над городянами, і радою з обраними з городян радцами (ратманами) і бурмистрами на чолі їх, які завідували справами по господарству, торгівлі, благоустрою й благочинию міста.

Стародавні області, або землі Київської Русі, що тягли до своїх старших міст, як до політичних центрів, у Литовській Русі розбилися на адміністративні округи великокнязівських урядників, що об'єдналися не місцевими осередками, а загальним державним центром. Нарешті, самі старші міста областей, через свої віча обласні мири, що представляли свої, перед князями, відірвані були від цих мирів великокнязівською адміністрацією й приватним землеволодінням, а заміна вічового ладу магдебурзьким правом перетворила їх в узкосословные міщанські суспільства, укладені в тісну рису міської осілості, і позбавила земського значення, участі в політичному житті країни. Панування шляхти, довічні, а по місцях і спадкоємні уряди й магдебурзьке право — такі три новини, принесені в Литовську Русь польським впливом. Люблинская унія своїми наслідками повідомила посилену дію й четвертої новини, раніше подготовлявшейся польським впливом, — кріпосному праву.

2.2 Привілеї містам

У соціально-економічному розвитку міст серйозне значення мали жалувані грамоти, у яких верховна влада надавала їм права й гарантії, що забезпечували їхня життєдіяльність як центрів ремесла й торгівлі, а також установлювали місце й положення городян як стану феодального суспільства.

Ряд заохочувальних привілеїв і пільг містам сприяв економічній діяльності населення. Природно, що чим більше помітної ставала роль міст в економічному житті держави, тим наполегливіше виступали городяни з вимогою політичних гарантій у суспільстві.

У жалуваних грамотах незмінно присутні торговельні привілеї, надання права користування земельними ділянками, загальними вгіддями, звичайно за певну плату, регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади й підсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, установлення місту права власної судової й адміністративної влади, тобто самоврядування. Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутня запевняння про бажання великого князя литовського, що видавав містам привілею, місто «у мері лепшой поставити», сприяти росту числа жителів, установити в ньому «справедливі й добрі порядки» і тим сприяти його добробуту.

У другій половині XVІ - першої половинеXVіі в. вступна частина грамоти розширюється. У грамотах Могильову, Мозиреві за 1577 рік говориться, що надання місту привілеїв допоможе «збільшити доход скарбниці Великого князівства Литовського… Не підлягає сумніву, що де міщани убожіють, там зменшуються доходи й прибуток, а де міщанам забезпечені більші права й більше справедливий порядок, у таке місто стікаються люди, у ньому краще живеться, таке місто краще захищене й доходи ростуть».

Заохочувальні привілеї містам оформлялися у вигляді грамоти на магдебурзьке право. У неї включалися всі види правий, гарантій і заохочень. У грамотах переважають три головні області життя городян: торгівля, міська адміністрація і юрисдикція, побори й податки. Заохочувальні грамоти містам стали постійною рисою внутрішньої політики держави. Головною турботою цієї політики було стимулювання економічного життя міста. Натуральні повинності городян або скасовувалися безоплатно, або замінялися грошовим побором. Правилом було перше. Тим самим верховна влада визнавала своєрідність і самостійність міського життя.

У міру росту зацікавленості в містах магнаты-городовладельцы доводили це «визнання» до надання знову, що оселилися городянам, особистої волі. Причому, серед міщан під магдебурзьким правом власник міста хоче бачити заможних людей. Таким чином, заможний селянин одержував можливість, переселившись у місто, знайти особисту волю.

Важливо відзначити, що міста в XVІ - першій половині XVІІ в. не втратили перспектив подальшого розвитку від зміни вічового ладу магдебурзьким правом, вони скоріше випробовували ряд утруднень тому, що «магдебурзька реформа» виявилася половинчастої, урізаної, того, що вона не усунула феодального засилля в містах. І все-таки значення жалуваних грамот в економічному й соціально-політичному житті міст дозволяє укласти, що перехід до магдебурзького права зіграв у їхньому розвитку позитивну роль. Однак варто враховувати й те, що уряд у міській політиці діяло виходячи насамперед з інтересів панівного класу, — воно найменше було схильне випереджати події й робило лише те, що диктували час й обстановка. Не привілею верховної влади визначали розвиток міст, а, навпаки, спрямованість еволюції самих міст формувала політикові верховної влади. І якщо протягом XVІ й першої половини XVІІ століть спостерігалося розширення різного роду привілеїв, те це можна пояснити насамперед ростом міст, посиленням їхньої ролі в економічному й соціальному житті держави[6. стр. 21−30].

2.3 Юридики

Монопольний характер власності феодалів на землю, їх економічних і політичних привілеїв впливав на формування й розвиток міста. Володіння феодалів не обмежувалися межами маєтків. Їм також належали цілі міста. Але й ті міста, які не перебували у власності феодала, виявлялися в орбіті його володінь і влади. Досягалося це шляхом придбання ділянок землі, що входили в межі міста або належали їм, хоча й розташованих за міською рисою у вигляді передмістя, окремої слободи. Власність феодалів у містах випадала з-під юридичного контролю й впливу правового статусу міста, як і сам феодал. Вона й одержала назву юридики.

Юридики стають, так сказати, постійно діючим фактором економічного й політичного життя феодального міста головним чином тому, що панівний клас включає місцеві ринки, дрібнотоварне виробництво в ті сфери, використання яких сприяє росту його доходів. У цьому насамперед вся суть такого явища як юридики.

Система юридик не локалізувалася межами Східної Європи, зокрема Великим князівством Литовським. Вона була добре відома й країнам Західної Європи. Правда, сеньйоральний режим в історії західноєвропейського міста склав етап його ранньої історії - XІ - XІ вв. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів за муніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичну автономію.

Перші звістки про юридике в містах України ставляться до XV століття.

Верховна влада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не з огляду на, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик. Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремити приватну власність феодала від приватної влади над городянином.

Як ні отрывочны дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являли собою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.

У чому причини устремління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них — втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів не піддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборів передачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові, залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природним виходом з положення.

Питанням першорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документи незмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці, торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цехових майстрів, подмастерьев, навіть цехмистров. Єдиною групою землеробського населення на юридиках були городники.

Юридики в містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости в самоізоляцію усередині міста.

Документи чітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міських володіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскільки формування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста, юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умови розвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик у процесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ - першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічного життя украниских міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міського населення[6. стр. 30−54].

2.4 Городяни

Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського — Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: «…міщан карати не хочем…». Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83−84].

Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу)[3. с. 136].

Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.

Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості «перемкнути» частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьому свою особисту залежність.

Городянин-кріпак виступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому факті особливість всього Великого князівства Литовського. Це — особливість епохи. Так, дослідник феодальних міст В. А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що «все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на три категорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучих ніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебувають у феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідної повинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності».

Подібну із цієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ - першої половини XVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин — фігура постійна для феодального міста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти із себе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.

У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами «люзные», «гультяи». Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає «люзного» міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до «люзным» — городян ставилися ті, «які будинків своїх не мають і не найнялися на рік».

Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов’язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, «оселость свою мети». У цехових уставах обмовлялося, що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен «у місці бути добрі оселым». Отже, «люзный» городянин не мав необхідного майнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте «люзные», «гультяи» заповнюють міста. Вони наймають житлове приміщення в городян й у документах фігурують за назвою «каморники». Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелах терміном «перекупники»; працюючі по найманню — «найманці», «молодці», «паробки»; пошедшие в служіння названі «слугами». Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин. Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальними можливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправному городянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією, виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали «своєї оселости», тобто власного будинку й двору, живучи на положенні «каморника». Про таких майстрів — членах цеху повідомляє ряд міських документів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.

Відома феодальному місту й група городян, що розорилися. За даними про збір «позлотового» побору з міських будинків Вітебського повета в 1601 р., з 1143 будинків 295, або 26%, названі «бідними халупами». З 253 ремісників, що сплатили цей податок, 81 — «бедные», а 23 «гірші», перші платили 15 грошів, другі 12. Про велику чисельність бідних городян якоюсь мірою може свідчити сам факт їхнього оподаткування[8, c. 115].

Верхівку міського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли на чолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Велика кількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявлення про структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи — будинку, крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов’язання, орні, сінокісні вгіддя й фольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмистра спочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні й феодальному господарстві.

Перерозподіл частини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіння зі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненням забезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадки подібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробства й малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарне виробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливості дуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі й приватні війни, постійні спалахи феодальних междуусобиц усередині країни, що ввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельні операції купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів у товарно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштів перетерплював чисто феодальне перетворення, «застигаючи» у землеволодінні.

Немаловажною обставиною для формування структури власності багатої міської верхівки було поповнення числа городян із середовища дрібнопомісного військово-служивого шару — бояр. Улаштувавшись у містах, бояри, не залишаючи меча, обзавелися безміном і ремісничим інструментом. Серед міської верхівки була й шляхта.

Середній шар городян становили головним чином ремісничі майстри, торговельна частина жителів, що володіла крамницями, ларьками на ринках. У цей шар входили подмастерья, учні із числа повноправних городян, що були членами родин ремісничих майстрів і повторявших шлях, пройдений їхніми батьками. Загальну чисельність середнього шару городян у великих містах правомірно визначити в межах 40−50% всіх жителів, з огляду на, що частина їх становило духівництво, чини феодальної й урядової адміністрації[ 6. стр. 54−72].

Найбільш багатими городянами були купці, власники ремісничих майстерень, великі домовласники, лихварі, представники білого й чорного духівництва. Всі вони мали у своєму розпорядженні численну прислугу. У містах жили великі феодали із дружинниками, а також представники королівської й синьориальной адміністрації. Згодом, у міру розвитку науки й культури, тут з’явилися лікарі, юристи, художники, артисти, викладачі шкіл й університетів[9. с. 93−96.].

Отже, з повною підставою можна укласти, що протягом всієї феодальної епохи селянство сформувало міське населення у всій його структурі - від патриціїв до плебеїв, від багатіїв-купців і цехмистров до учнів і найманців — «людей работных», «молодців», «паробков».

З розвитком міст, посиленням їхньої економічної ролі, а з іншого боку, з розширенням станових привілеїв панівного класу міське населення усе більш наполегливо домагалося від верховної влади станових прав і гарантій, без яких йому грозила доля кріпака.

Панівний клас і державна влада уступали в міру того, як переконувалися в перспективності поповнення джерел своїх доходів за рахунок економічної діяльності міст і неможливості ефективної експлуатації міста на тих же принципах, що й кріпака селянства. На цій основі зароджувалася система прав і привілеїв, у яких міське населення конституювалося в стан феодального суспільства в будь-якій феодальній державі, у тому числі й у Великому князівстві Литовському.

Принцип станових гарантій і привілеїв, на якому спочивала соціальна організація феодального суспільства, став вихідним пунктом й у суспільно-економічному й політичному розвитку феодального міста. Найважливішим у системі привілеїв було право міст на організацію самоврядування[6. стр. 54−72].

3. Міське самоврядування

3.1 Міське самоврядування на основі магдебурзького права

Проф. Д. І. Багалей характеризує міське самоврядування в лівобережної Малороссії в 1-ої половині XVІІ в. наступним чином: магдебурзьке право даровалось тут у видах чисто економічних, для збільшення числа ремісників. Усякий, хто мав у місті майно або який-небудь промисел, був під відомством городового магістрату. На чолі міського керування стояв війт, іноді призначений королем (довічно), іноді виборний. Бурмистри, радцы й лавники вибиралися із середовища поспольства, з людей, знаючих у магдебурзькому праві. По грамоті 1625 р. у Стародубе вони повинні були бути католиками, у Чернігові ж і Ніжині це не було потрібно. У перший раз вибір урядників робив війт із поспольством, потім війт, урядники й поспольство. Війт із лавниками й бурмистер з радцами могли судити не тільки місцевих міщан, але й всіх приїжджих при зіткненні їх з місцевими обивателями, навіть у тяжких карних злочинах, як каліцтво, насильство, убивство й т.п. Судочинство повинне було відбуватися по магдебурзькому праві, у Чернігові й Ніжині - мовою польському, у Стародубе, по грамоті 1625 р. — протягом перших 20 років на польському, потім на латинському мові. Апеляційний порядок для різних міст був різний, але останньою інстанцією у всякому разі був король. Міста, що користовувались магдебурзьким провом, мали більш-менш значну земельну власність; поверх того, для поповнення різних витрат, начебто платні міським урядникам і служителям, був уведений цілий ряд міських податків: торговельне мито із усякого роду привізних товарів, ваговое від ваги, помірнє від міри, мостове; потім місто одержувало доходи від віддачі в наймання міських гостинных дворів, лазень, резницких крамниць, млинів, воскобоен, броварень, солодовен, перевозу; у міську скарбницю йшов також податок з купців і ремісників, згідно з їхніми доходами. У витраті всіх цих зборів давався щорічний звіт перед уійтом і всім поспольством. У містах засновувалися торги і ярмарки; міщани одержували різні пільги щодо торгівлі й промислів: вони могли вільно курити пальник, варити пиво й мед, торгувати навіть заморськими винами; вони звільнялися, далі, від багатьох натуральних повинностей, начебто підводний, постойной, сторожовий; військову повинність вони зобов’язані були відбувати, хоча й вона поступово скорочувалася; так, в 1633 р. переяславские міщани були звільнені від явки в обоз і зобов’язані були брати участь тільки в посполитом рушенье. При з'єднанні з Росією в 1654 р. Малороссия одержала підтвердження ненарушимости своїх прав; в 1665 р. були видані містам жалувані грамоти на магдебурзьке право. У грамотах цих, однак, не були зазначені закони, які повинні були визначити сутність магдебурзького права; це робилося життям, практикою [18, c. 15].

У справах «кримінальних» рішення представлялися на твердження вищої інстанції, який спочатку були звичайно полковий суд і полкова канцелярія, сюди ж подавалася й апеляція. У половині XVІІІ в. всі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підлеглі суду генеральному, куди й направлялися апеляції на рішення магістратських судів. На війта приносилися скарги у вищий суд, на урядників — у магістратський. Сфера відомства магістратського суду поширювалася на міщан і посполитых, що жили в місті; чолобитниками на останні могли бути й особи інших станів. Крім міських урядників, у магістратському суді засідали також і представники козацького уряду, напр. у Стародубе — полковник, полковий суддя, полковий сотник. Там, де полковники зловживали своєю владою — напр. у Стародубе — козацький уряд впливав на рішення магістратських судів. Цьому сприяла й та неясність, невизначеність, що існувала в самому понятті й змісті магдебурзького права у Малороссии.

Першою метою, якої домагалися городяни у всіх країнах феодальної епохи, було право організації міського життя на основі самоврядування. Зразком для городян служили норми права міста Магдебурга. Жалувані грамоти на магдебурзьке право проголошували три принципи: скасування действовавших раніше звичаїв, литовського, російського права; скасування влади й суду над міщанами державцев, поміщиків, воєвод і всіх інших чинів великокнязівської адміністрації на місцях; установа самоврядування — раді, що обирає городянами.

Органи великокнязівської влади, зокрема, великокнязівський суд, зберігають за собою право розбору справ міщан лише як апеляційна інстанція на рішення органів міського суду. Але й при цьому у всіх грамотах обмовляється, що розбір такої апеляції буде вироблятися відповідно до норм магдебурзького права.

Те, що міста до магдебурзького права мали свій суд і своє право, підтверджують джерела. Можна лише припустити, що місцеве право видиме мало враховувало специфічні потреби й діяльність городян, нове положення самого міста як центра ремесла й торгівлі. У противному випадку важко зрозуміти сам факт заміни місцевого із чужоземним, з огляду на настільки типову феодальній епосі прихильність традиції, старовині.

Отже, досягнутий рівень міського життя виявився в суперечності із традиційними правовими нормами. Видимо, цей конфлікт назрівав протягом тривалого часу й, природно, раніше інших гострота його позначилася у великих містах. Тільки в зміні соціальної структури населення й у рівні, що змінився, економічної діяльності міст як центри ремесла й торгівлі можна знайти реальний ґрунт для твердження в містах України магдебурзького права. Надання містам самоврядування було, безсумнівно, визнанням за ними певної суспільної сили, важливої ролі в долях держави. Воно склало цілий етап його соціально — економічної історії[6. cтр. 78−84].

3.2 Діяльність самоврядування

Відповідно до магдебурзького права, рада на чолі з бурмистрами повинна була збиратися в ратуші «не менш одного разу в тиждень, або стільки, скільки буде потрібно». Предметом обговорення на цих засіданнях повинні були служити спільного нтерес міста, «множення загального добра», попередження збитку, рішення виниклих позовів, установлення мер до попередження дорожнечі на продукти харчування. Магдебурзьке право також ставило за обов’язок раді вживати потрібних заходів для попередження в місті розбратів, «захищати вдів і сиріт», викорінити азартні ігри (карти, кістки й ін.). Раді повинні були бути «у всьому слухняні всі ремісники міста». Ті з них, хто порушував устав цеху, підлягали покаранню, що визначала рада.

Очевидно, що коло діяльності раді був досить великий, але головне місце приділялося функціям виконавчої й судової влади. Війтові з лавниками магдебурзьке право відводить тільки судові функції[6. стр. 116].

Захист міського ринку від приватновласницьких юридик рада міст нерідко здійснювала шляхом репресій проти ремісників і торговців, що перебували під владою феодалів. У деяких містах рада забороняла їм вести торгівлю й виганяла з ринку, у деяких містах по приписанню раді руйнувалися крамниці, побудовані на міському ринку приватновласницькими городянами. Відстоювання й розширення привілеїв міста відбивало прагнення раді закріпити станові позиції городян.

Поряд із судовими функціями рада несла відповідальність як адміністративний і розпорядницький орган. Вона спостерігала за веденням торгівлі, виготовленням і продажем продуктів пекарями, м’ясниками, рибалками, солодовниками. Рада встановлювала ціни на хліб, єдині міри продажу зерна на ринку. Вона зі збір податків і поборовши, організацію виборів і звітності міського самоврядування, відала міськими доходами й земельними ділянками, установлювала норми й правила внутріміського життя, призначала й звільняла міщан від виконання тих або інших обов’язків як посадові особи.

Рада строго стежила за тим, щоб торгівля велася тільки на ринку й категорично забороняла торгівлю на вулицях й у будинках. Наприклад, в 1643 році рада Полоцька прийняла 7 вересня спеціальне рішення, у якому пропонувала «абы так Заполочане, Заречане й Кабачане не куповали й не важылисе жадібне мови, збожа всякого й будованья жадібного в будинках, а тільки на ринку» щоб уникнути дорожнечі.

Про початок торгівлі возвещала вивішена над воротами ринку «торговельна хоруговка». Перше право покупки продуктів і сировини для ремісничого виробництва надавалося ремісничим майстрам. Доти, поки вони не зроблять потрібні закупівлі, ніхто не мав права під погрозою конфіскації здобувати ці товари. Солодовники мали право перших покупців зерна, ковалі - закупівлі вугілля, кушніри — хутра й т.д. Разом з тим рада забороняла закуповувати потрібні для ремесла товари в кількості, що перевищувала виробничі потреби майстра. Таким шляхом вона прагнула не допустити спекуляції продовольством і сировиною, у яких міста завжди гостро бідували.

Настільки ж ревно стежила рада за збереженням земельних ділянок, що належали місту. Кожна спроба феодалів зазіхнути на ці землі зустрічала опір. Розподіл ділянок, передача їх у володіння, у спадщину, купівля й продаж вироблялися тільки з дозволу раді. Кожен такий акт заносився в книгу раді з обов’язковою вказівкою, що за отриману або придбану ділянку городянин зобов’язаний нести встановлені повинності й побори на користь міста.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой