Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики

Історія свідчить, що всі значні злети людського духу супроводжувалися широким просвітницьким рухом. Дане твердження є цілком характерним і для українського національного злету початку XX ст. Українська наддніпрянська інтелігенція, прагнучи національного відродження, розгорнула складну справу просвітництва українських народних мас, вдавшись до витлумачення народові, ким і чим він є серед інших європейських народів, якими прихованими потенціями володіє, якого майбутнього є гідним.

Просвітництво було необхідним не лише задля «зближення» з народом чи заради прискорення емансипації українців від сусідніх націй, а й заради відвернення мас від згубного впливу соціалізму, для проростання зерен якого, як з’ясувалося у ході історії, найсприятливішим виявився темний етнічний ґрунт.

Однак якщо зближення з народом на ділі було не таким уже й складним завданням (українська ж інтелігенція у своїй масі була вихідцем із народного лона), то завдання відвернення від соціалістичних (майже релігійних на російських обширах) ідей залишилось неосягненим українцями-інтелектуалами, а тому навіть не висувалося. Розум цих інтелектуалів на той час уже найтіснішим чином поєднував непоєднуване — ідеї російського соціалізму з українською національною ідеєю, стрижнем якої було унезалежнення нації. Напевно, у цьому й крилася одна з багатьох причин (поруч із такими чинниками, як детермінованість суспільно-історичних процесів умовами самодержавного політичного режиму, незрілість інтелігенції як соціальної сили, амбіційність її представників і т. д.), які стали на перешкоді поширенню просвітництва до галицьких масштабів і результатів у вигляді консолідації національних сил, піднесення їхньої самосвідомості, посилення здатності до самозбереження і самовідтворення власних форм буття.

Попри вади і прорахунки, просвітницький рух початку XX ст. дав позитивні результати, значною мірою зумовлені активнішим прилученням інтелігенції до просвітницької діяльності і, зокрема, її працею над створенням за галицьким зразком таких культурно-національних організацій, як «Просвіти».

Появу на Наддніпрянщині «Просвіт» уможливили революційні події 1905 р. Уже в жовтні 1905 р. «Просвіта» виникає у Катеринославі, потім — в Одесі. 'У наступному, 1906 р. «Просвіти» відкриваються у Києві, Кам’янці-Подільському, Чернігові, а у 1907 р. — у Житомирі та Миколаєві. В цілому протягом 1905−1907 рр. на Наддніпрянщині було зареєстровано дев’ять «Просвіт» у великих містах, які мали близько трьох десятків філій у містечках і селах. Наприклад, свої філії вдалося відкрити кам’янець-подільській, катеринославській «Просвітам». Київській же організації влада не дозволила закладати філії на території губернії (напевно, дався взнаки підсвідомий страх відродження традицій «матері міст руських»). Полтавське «Губернское по делам об обществах присутствие», розглянувши статут полтавської «Просвіти», не погоджувалось взагалі на реєстрацію товариства. Аргументація відмови була досить простою: «Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються у теперішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати непорядки, а ще до того ж Малоросія складає з себе частину однієї Великої Російської Держави і про розбудження національної і політичної свідомості малоросійського народу у цей час не може бути й мови, Губ. Присутствіє… визначаючи, що відкриття товариства „Просвіта“ загрожувало б громадському спокою, постановило не реєструвати українське товариство „Просвіта“». В реєстрації статутів «Просвіти» було відмовлено і в Лубнах, Харкові, Черкасах. Мав рацію Дмитро Дорошенко, зауважуючи, що історія наших «Просвіт» «єсть наполовину історією „мертвих і ненарожденних“, яким завчасно закрито очі, або й не дано навіть побачити світу».

Організаторами і активними членами «Просвіти» ставали представники різних прошарків української інтелігенції - літератори, журналісти, актори, музиканти, науковці, лікарі, земські діячі, а інколи — священики. Так, у створенні катеринославської «Просвіти» брав участь Д. Яворницький, одеської - І. Липа, С. Шелухін, М. Комаров, І. Луценко, полтавської - П. Мирний, кам’янець-подільської - К. Солуха, Ю. Сіцинський, К. Старинкевич, В. Чехівський, чернігівської - М. Коцюбинський, І. Шраг, Ф. Левицька, Л. Шрамченко, О. Андрієвська, О. Калинська, А. Глібов. У київському товаристві працювали Б. Грінченко, В. Леонтович, К. Стеценко, М. Лисенко, С. Єфремов, В. Винниченко, Леся Українка, А. Кримський, М. Старицька, Ф. Мату-шевський, М. Левицький, у миколаївському — М. Аркас, І. Лобко, П. Каракаєв, П. Скляр, Ю. Литвин, Г. Науменко, Л. Ківшик та ін.

Українські «Просвіти» виникали і в інших регіонах Російської імперії - там, де мешкало українське населення: у Криму, Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці, містах Середньої Азії.

Покладаючи на «Просвіти» великі надії, Б. Грінченко зазначав: «Наші просвітні Товариства понесуть хвилі розумного життя, світло науки і мистецтва в найдальші закутки Вкраїни, поширять і зроблять популярними надбання культури нашої української і світової». У статуті, складеному Грінченком для київської «Просвіти», мета товариства була конкретизована: «Товариство має на меті допомагати розвиткові української культури і першим чином прививати українському народу в його рідній мові». Задля цього планувалося видавати книжки, брошури, часописи українською мовою; створювати бібліотеки, музеї, читальні, книгарні; читати публічні лекції з українознавчої проблематики; влаштовувати загальноосвітні курси, спектаклі, конкурси; відкривати школи, притулки, ясла тощо.

Структурно «Просвіти» складалися із комісій чи відділів. Так, у складі миколаївської «Просвіти» працювали літературно-науковий, артистично-музичний, книгарні і книгозбірні, господарський відділи. Вся робота проводилась під контролем Ради товариства. Чернігівська «Просвіта» складалася з педагогічної, артистичної, лекційної комісій. Аналогічною була структура інших наддніпрянських «Просвіт».

«Просвіти» — єдиний, за висловом Лесі Українки, «ясний пункт на темному тлі українського життя» — ставали своєрідними центрами, зусиллями яких активізувалося національне життя українців, плекались тоненькі паростки української традиції, відроджувалася пам’ять нації. Зміцнювалася відпорність русифікації, зрештою, кристалізувалося самодостатнє національне «я», що забезпечувалося на практиці розгортанням роботи у кількох напрямках. Так, у київській «Просвіті» на чільному місці була видавнича справа. Серед її активних працівників були Д. Дорошенко, С. Єфремов, Л. Яновська, Є. Чикаленко і - назвемо окремо — Б. Грінченко, який склав близько півсотні популярних книжечок для народу з найрізноманітнішої тематики.

Видавнича діяльність київського товариства поширювалась на інші міста — Одесу, Могилів-Подільський, Полтаву, Катеринослав та ін. Київські просвітяни проводили акції, спрямовані на створення українських кафедр у Київському університеті; надсилали до українських представників у Державній думі прохання порушити в Думі питання про українізацію шкіл в Україні та про створення народного університету у Києві. Крім того, дбали про створення Народного дому у Києві, будівництво пам’ятника Тарасові Шевченку та ін.

Миколаївська «Просвіта» велику увагу приділяла лекційній пропаганді. «Хто ми і чого нам треба», «Індивідуальні риси української культури», «Україна», «Українські церковні братства і сучасні „Просвіти“», «Мета просвітніх товариств на Україні», «Історія українського театру» — такими були теми рефератів, підготовлених і виголошених просвітянами Миколаєва. Крім того, були прочитані лекції про життя та діяльність І. Котляревського, М. Заньковецької, П. Ніщинського, І. Карпенка-Карого, Б. Хмельницького. М. Аркас, голова товариства, завершивши роботу над рукописом «Історія України: Русі», прочитав курс із 14 лекцій з української історії.

Зусиллями просвітян закладалися недільні школи, створювалися самодіяльні хори, театри, влаштовувались концерти, літературні вечори. Така подвижницька діяльність вимагала коштів, що їх часто-густо надавали самі просвітяни, а також відомі українські меценати. Так, на кошти Є. Чикаленка виходила газета «Рада». І. Зборовський подарував «Просвіті» колекцію етнографічних матеріалів. Але це найвідоміші справи та імена, а були й зовсім невідомі чи маловідомі люди, пожертвування яких, зрештою, й уможливлювали існування й роботу «Просвіт».

Діяльність товариств ускладнювалась, а то й зовсім ставала неможливою внаслідок дій влади. На збори просвітян місцеві адміністративні органи засилали шпигунів, які звітували потім перед цими органами про почуте й побачене. На прохання «Просвіт» дати дозвіл на проведення того чи іншого заходу влада слала численні «откази». На просвітян накладалися штрафи, в їхніх житлах провадились обшуки; нарешті, влітку 1907 р. почались арешти, закриття українських просвітницьких закладів, створених членами «Просвіт».

Ось як описував ситуацію у Чернігові М. Коцюбинський у листі до галичанина А. Чайковського від 3 березня 1907 р.: «…Отож уявіть собі, попросту не дають жити „Просвіті“. Хочемо скликати збори — заборона; хочемо зробити театральну виставу — забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь „Просвіті“ заборонили. їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не помагає. Кажуть — існуйте собі на папері, а жити не дамо».

Намагаючись протистояти владі, підтримувати життєдіяльність своїх організацій, просвітяни прагнули залучати до них нових членів. Проте наддніпрянським «Просвітам» не вдалося стати такими масовими, як у західноукраїнському регіоні. Так, наприклад, членами київської «Просвіти» у 1907 р. були 423 чол., миколаївської - 180 чол. Не перевищувала кількох сотень кількість членів і в інших «Просвітах» підросійської України.

Не вдалося наддніпрянським «Просвітам» і скоординувати свою роботу так, як це вдалося галицьким. Однак ентузіазм купки людей у прагненні, за словами М. Аркаса, «розворушити самосвідомість в земляках своїх, розбудити щиру любов до рідного краю» був подиву гідним. Їхня діяльність у 1905−1907 рр. започаткувала одну з тих українських потуг, дія якої - разом з іншими, минулими і майбутніми — забезпечувала в подальшому самоорганізацію складної системи — українського національного організму. «Просвіта», як писав стосовно одеського товариства сучасник, «підняла дух українців, почуття їхньої національної і людської гідності, підвищила інтерес до свого народу, до своєї культури й літератури і, що стало вже для всіх очевидним, утворила в Одесі українське суспільство, з котрим уже рахуються, про котре говорять і котре повинні визнавати, чого раніше не було. Все це підвищило українців як у своїх власних очах, так і в очах чужих людей». Така характеристика (без перебільшення) була справедливою стосовно всіх «Просвіт» Наддніпрянщини. Українці вчилися цінувати самих себе, свою мову, культуру, пізнавали своїх провідників істинних і фальшивих, зрештою, після тривалого періоду без державності починали активно боротися за свої права.

'Значних зусиль українська інтелектуально-політична еліта разом з демократично налаштованими членами російської спільноти докладала до розв’язання чи не найхворобливішого питання національного життя — скасування обмежень на український друк, відміну «висельного», як вказував С. Єфремов, акта 1876 р. Російському патріотові цього вкрай не хотілось припускати. «Якщо буде офіційно проголошена повна свобода друкованого вживання малоросійського наріччя, то не треба бути пророком, щоб передбачити, що на цьому наріччі ніхто не заговорить ні про любов до Монарха, ні, тим більше, про підтримку існуючого Самодержавного ладу; не обмежиться малоросійське друковане слово і розповсюдженням корисних для селян відомостей», — твердив він. Українці ж все енергійніше починали відстоювати своє слово. Прикметою часу стає відтак подання до урядових установ петицій з відповідними вимогами. їх авторами були представники земств, різноманітних товариств, видавництв, міських дум.

Питання припинення утисків українського слова розглядалось на зібраннях у всіх регіонах України. Так, наприклад, на засіданні Одеської міської думи від 26 січня 1905 р. вказувалось на необхідність відміни циркулярів, які забороняли пояснювати в школах «малоросійською» мовою, на необхідність розміщення в підручниках статей цією мовою — поруч із російськомовними та церковнослов’янською мовою у випадку, «коли б не було можливості проводити в школах все викладання малоросійською мовою, а російську мову зробити особливим предметом викладання в місцевостях з малоруським населенням», допуску в народні та шкільні бібліотеки малоросійських книг на рівних правах з російськими, як «розвиваючого матеріалу»; -- Певної снаги українцям надав той факт, що у кінці 1904 р. світ побачило видання одного з відділів імператорської Академії наук, яке стало знаменним — «Статьи по Славяноведению».

Інтелігенція домагалась зустрічей на найвищих рівнях. Так, делегація у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Косач зустрічалася з головою кабінету міністрів С. Вітте, який запевнив прибулих у швидкому знятті заборон на український друк

За дорученням міністерства освіти ряд установ — Академія наук, Харківський та Київський університети — на початку 1905 р. отримали доручення розглянути питання стосовно необхідності і можливості зняття обмежень використання української мови та подати з цього приводу свої міркування.

У Київському університеті на засіданні історико-філософського факультету були заслухані виступи В. Антоновича і В. Перетца, після чого зібрання одноголосно зробило висновок про можливість скасування усіх обмежень та надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.

Аналогічних висновків дійшла комісія Харківського університету, яку очолював М. Сумцов, а членами були М. Чубинський, О. Русов, Д. Овсянико-Куликовський, С. Соловйов та ін.

Наслідком же праці комісії Академії наук у складі Ф. Корша (голова), О. Шахматова, В. Зеленського, А. Лаппо-Данилевського та ін. стала поява записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Документ став свідченням наукової сумлінності членів академії, їхньої демократичної громадянської позиції, адже в ньому однозначно обґрунтовувалась ідея необхідності припинення утисків української мови. Якщо ж взяти до уваги ту обставину, що записка з’явилася за умов стійких шовіністичних, українофобських настроїв, укорінених в широких верствах імперського суспільства, то факт її появи набирає ще більшої ваги (записку було опубліковано аж у 1910 р., а до того вона була відомою лише вузькому колу фахівців та урядовців).

Виклавши своє бачення історії виникнення і розвитку українців та їхньої мови, автори записки обґрунтували висновок, який зводився до того, що історичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. «…Жива великоруська мова, якою говорить народ у Москві, Рязані, Ярославлі, Архангельську, Новгороді, не може бути „загальноросійською“, всупереч малоросійській мові Полтави, Києва чи Львова». У документі піддавалась критиці русифікаторська політика царизму і наголошувалася думка про те, що держава, яка не вміє забезпечити одного з найелементарніших прав громадян — права розмовляти, друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, а страх за існування. Останній же є джерелом невдоволення та революційних прагнень.

Обстоюючи ідею необхідності утвердження свободи та рівноправності української мови з російською, автори записки ратували за скасування указів 1863 та 1876 рр. «…Великоросійську народність, сильну не одною своєю чисельністю, не лякає існування польської, німецької, латиської, литовської, вірменської, грузинської, єврейської, татарської літератур у межах Росії. Навіщо ж лякатися малоросійської?».

Прямих наслідків означені вище акції університетських та вчених з Академії наук не мали — заборони продовжували залишатися в силі. ,'Однак революційні події привели до появи указів 24 листопада І905 р. та 26 квітня 1906 р., які уможливили появу легальної української преси. Появу власної преси, за метафоричним виразом Д. Дорошенка, міг належним чином оцінити тільки той, хто «з рідним словом тулився як злодій».

Перестаючи мовчати «по-риб'ячому», українство вперше відкрито заговорило зі сторінок лубенського «Хлібороба» — газети, яку наприкінці 1905 р. явочним порядком починає видавати М. Шемет на кошти місцевої «Громади». Світ побачило лише п’ять номерів «Хлібороба». Уже 20 грудня 1905 р. за розпорядженням полтавського губернатора «сеявшая смуту» газета була заборонена.

Прискіпливість влади до української преси, оте планомірне, безоглядне, нахабне нищення української нації всілякими способами, як писав свого часу В. Винниченко, призвели до того, що в цілому ряді випадків проголошені видання так і не з’явились друком, як, наприклад, щоденна київська газета «Громадське слово» (заборонена, за висловом С. Єфремова, «в сповиточку» або місячник «Нове життя». Вони не були дозволені на тій підставі, що у запропонованих губернській владі їхніх програмах «стояла — страшна річ! — автономія України!», на що генерал-губернатор заявив про неможливість таких видань, адже вони домагатимуться «переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративних основах». Замість цих видань з’явилися інші - «Громадська думка» і «Нова громада».

Перший же номер «Громадської думки» був конфіскований -у ньому згадувалося про українську автономію. Було заборонено й №. Із 25 січня по 3 лютого 1906 р. газета не виходила зовсім, а згодом, у серпні, її заборонили остаточно. Далася взнаки соціалістична зваба когось із співробітників редакції, де під час обшуку було знайдено соціалістичну літературу. Замість «Громадської думки» з 15 вересня почала виходити «Рада».

Українці ухилялися, маневрували, та імперія «наздогоняла». Безцензурним життям жити не вдавалося. Був конфіскований перший же номер гумористичної тижневої газети «Шершень», що почала виходити із січня у Києві. Конфісковано № 1 одеського тижневика «Народня справа», а потім заборонено його друк. Така сама доля спіткала у лютому № 1 газети «Запоріжжє», як і катеринославського тижневика «Добра порада», і травневий (перший) номер київської «Боротьби».

У цілому з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. українці декларували готовність видавати 64 періодичні видання, адже розуміли, що «без добре поставленої преси, популярних видань, інформаційних публікацій і організованого, систематичного знайомлення своїх і чужих з нашими змаганнями й завданнями неможлива чисто політична агітація, неможливий успіх ні в організації, ні в здійсненні постулатів».

Одначе насправді у 1905 р. світ побачило лише 3 українські видання. У 1906 р. їх кількість збільшилась до 12 назв, а у 1907 р. — зменшилась до 7. Лише кілька із започаткованих видань спромоглися виходити більше року чи впродовж кількох літ, як, наприклад, «Рада», яка, попри наявність випадків призупинення владою її друку, численних судових позовів до видавців, все ж виходила з 1906 р. по 1914 р. І це всупереч тому, що пихатий великорос не переставав зневажливо заявляти: «…Я решительно себе не могу представить… разрешение политических газет по-малороссийски».

Російська влада не дозволяла оформляти передплату на україномовні видання, а російський священик з церковного амвона закликав не піддаватись «згубним впливам» українського слова. Люди ж із українськими прізвищами (ті, які «вбіралися в чуже пір'я» — «пошилися в ляхів» чи «перекинулися на москалів») — гудили українську пресу в «чужих» газетах, виявляли «дику нетерпимість» до української мови і преси. І все те треба було пережити лідерам української нації, передумати, вистраждати. «Щоб зрозуміти зневагу національну, — з болем писав С. Єфремов, — треба почутити себе членом тієї зневаженої нації і членом самосвідомим, треба цілу низку фактів та розумінь скомбінувати, іноді досить абстрактних і складних, а скомбінувавши поробити відповідні виводи. І тільки тоді, коли я думками пройду вже досить довгий шлях, колективна зневага моєї нації може переважити мої особисті кривди, тоді тільки вона промовить мені до серця і вдариться з такою силою об його, що викреше вогонь рішучої одсічі проти напасників».

Українській періодиці не вистачало талановитих публіцистів, адже, з одного боку, не можна ж «бути публіцистом, коли нема де писати», а з іншого, як скаржився Б. Грінченко, як проявитися таланту, коли за «всяку дрібницю» — конфіскація, штраф, судова справа, арешт газети, видавця, а то й читача, коли треба оминати мовчки «силу найцікавіших фактів нашого громадського життя».

Пресу критикували за «хронікерську регістрацію фактів», за нетерпимість до свого ж, українського, інакомислення («хто не в нашій нірці, той не наш, а хто не наш — тю на його») і зорієнтовували «усі справи» розглядати з погляду «інтересів нашого краю й народу».

Невідрадність ситуації поглиблювалася тим, що періодичні видання потерпали від браку коштів, а ще, як це не парадоксально, -- від браку передплатників українських видань. І те, і те стає зрозумілим, якщо пригадаємо, що українці - селянська нація, в якій багатих меценатів (до того ж національно свідомих) типу П. Симиренка чи Є. Чикаленка було мало. Вбоге селянство могло лише від випадку до випадку робити грошові пожертвування на українські видання. Суспільство, яке об'єктивно гостро потребувало періодики, що сприяла б його національному самоусвідомленню, виробленню певної системи поглядів, матеріально не було готовим до споживання цієї продукції. Тож якщо «Громадське слово» планувалося видавати тиражем 100 тис. примірників, то «Громадська думка» виходила тиражем 3700 примірників, а «Рада» ще меншим — 2600 примірників. Щодо інших українських видань («Літературно-Наукового Вістника», «Світла», «Засіву», «Нашої кооперації», «Українського бджільництва» та ін.), то їхні тиражі були також незначними і становили від кількох сот примірників до кількох тисяч.

Ще однією особливістю ситуації було те, що українці, звиклі до російської орфографії, не готові були читати рідною мовою. У листах до редакцій газет зазвучали нарікання читачів на нерозуміння «галицизмів», «подільського говору» чи полтавського «діалекту». Тож пресі доводилось не лише «стягувати» суспільство докупи у сенсі виявлення, обґрунтування і декларування спільних для українців різних регіонів інтересів і завдань, розповідати масам, що всі вони — галичани й наддніпрянці -українці, а земля їхня — Україна, а й привчати їх елементарно розуміти один одного, напрацьовувати єдиний для нації словниковий запас, розробляти категорії, терміни, які б адекватно відбивали життя, піднімати мову на найбільші висоти понятійного дискурсу. Українські інтелектуали-видавці, редактори, співробітники газет і журналів (ще донедавна, щонайбільше, українофіли, в основному ж — малороси, «загублені», як Шлемкевич казав, українські люди, які користувались виключно російською, французькою і т. д. мовами) взяли на себе грандіозне завдання — навчити українців говорити рідною мовою. З огляду на це, важко переоцінити подвижницьку працю, наприклад, Б. Грінченка чи А. Кримського (авторів відповідно «Словаря української мови» та «Української граматики»), працівників редакцій газет і журналів, усіх тих, хто писав українською.

Розвитку українського слова, а відтак і свідомості, і українського світосприйняття сприяли й новостворені українські видавництва. Так, у Києві 1906 р. з’явилося приватне видавництво Є. Череповського та видавництво «Ранок», засновниками якого стали І. Самоненко та О. Коваленко. У 1907 р. в Одесі діяло видавництво «Просвіта», а у Полтаві - «Рідна хата», «Український вчитель». У 1906 р. в Україні було видрукувано 116 назв українських книжок. У 1907 р. їх кількість у Росії в цілому збільшилася до 156 назв.

Найперше слід звернути увагу на те, що у 1906 р. з’явились перші примірники «Євангелія» українською мовою: у 1904 р. згоду на публікацію українського перекладу дав Синод, а наприкінці лютого 1905 р. надійшло «высочайшее соизволение». Безпосередню ж появу видання уможливила копітка праця подільського єпископа Парфенія (Левицького), священиків Стиранкевича, Сіцинського, викладачів духовних закладів Неселовського, Савчевича, Бичковського, а також членів спеціальної комісії - О. Шахматова, П. Коновця, Ф. Корша, Ф. Вовка, О. Лотоцького, П. Фортунатова, П. Стебницького, О. Русова, М. Славинського, П. Житецького та ін.

Подією стало перевидання, а у 1907 р. (із VII тому) і видання в Києві частин фундаментальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси» (як і саме повернення вченого до Києва зі Львова, де він перебував з 90-х років попереднього, ХІХ-го, століття) — найсильнішого, як писав критик, виразу української наукової творчості, вислову високорозвиненої свідомості, праці, яка «не тільки посунула далеко вперед культурну свідомість нашого народа, але також кристалізовала і кристалізує напрямові форми в нашому життю й політиці, пояснюючи і витворюючи почуття спільноти і матеріяльних та ідейних інтересів на всіх просторах України як колись, так і тепер. Своєю історією подав автор свому народові найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати».

Серед інших робіт М. Грушевського слід виділити збірничок «З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня. 1905−1906 р.» (Київ, 1907), до якого увійшли статті, присвячені актуальним питанням життя українців у роки російської революції, та такі його брошури, як «Про українську мову й українську справу» (Київ, 1907) і «Справа українських катедр і наші наукові потреби» (Київ, 1907).

Злободенній проблематиці, а також питанням української історії, географії, етнографії були присвячені наукові і публіцистичні роботи як добре, так і малознаних сьогодні українських інтелектуалів, — наприклад, Б. Грінченка («Тяжким шляхом. Про українську пресу», Київ, 1906), М. Порша («Про автономію України», Київ, 1907), П. Капельгородського («Українці на Кубані», Київ, 1907), Л. Падалки («Про землю і людність України», Полтава, 1906), П. Мартиновича («Українські записи», Київ, 1906). Виходить ціла низка праць просвітницького характеру (з політичної, медичної, сільськогосподарської тематики), навчальна та інша література. Осібним рядком відзначимо перевидання праць М. Драгоманова — «найбільшого», за визначенням Л. Цегельського, українця попереднього, XIX, століття, який поряд із Шевченком — «серцем України» — став «її розумом». Так, видавництво «Ранок» до середини 1907 р. перевидало такі оригінальні наукові праці вченого, як «Рай і поступ», «Заздрі боги», «Швейцарська спілка», «Про волю віри», «Євангельська віра в старій Англії», «Старі Хартії вільности» (ті зразки високої науки, які лишень і могли забезпечити нації її інтелектуальну присутність на європейських наукових обширах. Якщо Шевченко був «виправданням» існування української мови і літератури, як твердив свого часу А. Пипін, то Драгоманов став незаперечним доказом наукової потуги українців).

Зміцненню позицій українства в Росії сприяв той факт, що з 1905 р. в імперію дістають вільний доступ «Записки Наукового товариства імені Шевченка», які виходили у Львові ще з 1892 р., але, як і інші видання НТШ, належали до «абсолютно заборонених». Іншою подією українського наукового і загалом національного життя стало перенесення М. Грушевським зі Львова до Києва «Літературно-Наукового Вістника». («ЛНВ» видавався з 1898 р. і поширювався і на Наддніпрянщині. Однак у травні 1901 р. часопис був заборонений російською цензурою до ввезення). Водночас відрадним для підросійських українців став і факт розміщення з 1906 р. в «Киевской старине» наукових праць українською мовою і перетворення журналу з 1907 р. в цілком українське видання, що прибрало назву «Україна». Крім того, зусиллями працівників «Киевской старины» (В. Антоновича, П. Житецького, І. Лучицького, В. Науменка) починає провадитись робота із заснування українського наукового товариства в Києві.

Завдяки праці людей, у дослідженнях яких пріоритетною ставала галузь українознавства (у найширшому значенні слова), зміцнювалась політична позиція українців — недарма ж Драгоманов зазначав, що для політики потрібна історія. Зрозуміло, що до кола українознавчих праць входили не лише україномовні праці, а й роботи, написані російською та іншими мовами (на той час — переважно переклади).

Попри все це українству бракувало особистостей, людей масштабу Драгоманова (чиїми ідейно-політичними набутками українці живилися аж до національно-визвольних змагань) чи Грушевського. Не вистачало національно свідомих інтелектуальних велетнів, які б виявилися здатними не лише «переживати» своє українство як вирок долі чи «розуміти» ситуацію в національному середовищі і бажати народові кращого життя, плачучи над «ненькою» і посилаючи прокльони (з класових чи націоналістичних позицій) «поневолювачам» і «чужинцям»; які б не лише виявляли уміння бути «прихильниками» чи «послідовниками», але професіоналів, з-під пера яких вийшли б солідні томи — та «найсильніша зброя»! — з глибоким теоретичним аналізом економічних, політичних засад і перспектив нації, які б заклали в українську культуру яскраве і сильне філософськи-рефлективне начало (щоб цього — і цього! — не довелося робити українському письменництву від Трохима Зіньківського і Лесі Українки до В. Винниченка та ін.), тим самим убезпечивши націю на поворотах долі (історії). їх не було. Українці не висунули із свого середовища і харизматичного лідера-теоретика, інтелектуально й психологічно здатного приборкати амбіції численних «провідників», який би, не сподіваючись на допомогу ізовні, «українськими руками» взявся б до змін.

У своїй масі українці брали те, що давала доля, йдучи в реальному житті лише на півкроку вперед від дозволеного (як Грінченко, таємно навчаючи дітей рідної мови). У 1905 р. влада надала автономію університетам. З 1906 р. було дозволено курси української мови, літератури та історії у приватних гімназіях Славутинської (Кам'янець-Подільський) та Козленко (Київ). Було дозволено відкрити українську школу при одеській «Просвіті» та ввести курс української мови до навчальних програм одеської приватної жіночої гімназії Малиновської та чоловічої прогімназії Ковальчука. З цього ж — 1906 — року в народних школах дозволялося вживати українську для «роз'яснення того, що учні не розуміють».

У травні 1906 р. постало питання про створення в Харківському університеті українських кафедр — історії України, української мови і літератури, етнографії. Однак в університеті на ці заходи бракувало коштів, з приводу чого Б. Грінченко писав: «Надзвичайно оригінальний довід! Харківський університет стоїть на вкраїнській землі, держиться коштами вкраїнського народу і ось у його нема „матеріальних средств“, щоб задовольнити найперші і найважніші вимагання українського народу».

Відмова студентам Київського університету у відповідь на їхнє домагання у жовтні 1906 р. заснувати в університеті чотири українські кафедри — мови, історії, літератури, права — мала дещо іншу, ніж брак коштів, аргументацію. Ректор відповів, що університет утримується на державні гроші, і тому у ньому виклади можуть відбуватися лише державною мовою.

Синод за клопотанням подільського духовенства дозволив викладання української мови та історії у Подільській духовній семінарії, а у церковно-учительській школі міста Вінниці та в усіх початкових школах Подільської єпархії - української мови. Однак шлях від дозволу до його реалізації виявився довгим. Гальмувала справу відсутність підручників. Окрім того, на перешкоді заходів стала місцева адміністрація. Не сприймали прагнень українців і священики православної церкви (російські чи зрусифіковані), які брали досить активну участь у політичній боротьбі. Як відзначав сучасник, доцент Київської духовної академії П. Кудрявцев, участь церковних діячів у політичній боротьбі була «зумовлена історичними причинами тісного зв’язку з відживаючим ладом»: православна церква ніколи не вела самостійної політики і майже завжди виступала на підтримку офіційної політики російської держави, хоч би характер останньої і не виправдовувався так званим християнським світосприйняттям.

Рефлексії П. Кудрявцева над проблемою «церква і політика» підвели його до цікавих, висновків. З одного боку, самозрозумілим для священика було те, що ставлення церкви до політики «аналогічне її ставленню до таких галузей культурного життя, як наука, мистецтво, господарство»: для церкви не може бути байдужим напрям, у якому здійснюється робота у цих галузях, вона перейматиметься тим, чи не веде наука до заперечення релігії або моральності і т. д. З іншого боку, Кудрявцев був переконаний, що політика, участь представників церкви у державному будівництві «дуже слизький» шлях, оскільки може привести тих, хто опанував його, до «недбалості у виконанні своїх прямих обов’язків, до захоплення владою і до перевищення влади, до небезсторонньої оцінки різних політичних напрямів, до участі у партійній боротьбі і т. д.

У реальному житті чітко простежувалась інша ситуація, що якраз і ілюструвала отой «тісний зв’язок» з відживаючим ладом, а точніше — з офіційними імперськими колами та їхньою політикою. Духівництво у своїй більшості виступало за неподільну церкву — знаряддя русифікації, один із засобів утримання мас у покорі, у стані вірності «царю і вітчизні», російській вітчизні. Дана обставина зумовила, приміром, те, що із заснуванням у Петербурзі «Союзу Руського Народу» до нього відразу увійшли архієпископ харківський Арсеній та єпископ єлисаветградський Феодосій. Під час російської революції 1905−1907 рр. силами духівництва на території України створювались відділи СРН особливо активно. До останніх залучалися широкі верстви парафіян. Так, наприклад, у 1906−1907 рр. лише в Уманському повіті було створено близько 40 відділів СРН. Церква стала опорою для монархістів.

Відповідно до вищевказаних настанов організовувалось життя в церковнопарафіяльних школах, здійснювався нагляд за народними бібліотеками, читальнями. Проте, попри намагання російської православної церкви здійснювати тотальний контроль над умами і душами українських мас, серед духівництва були люди, які ратували за самостійну українську церкву.

Звертає на себе увагу той факт, що українська політична еліта надто мало уваги приділяла питанню місця церкви та ролі релігії в житті української нації. Не останню роль у цьому відігравав той момент, що український рух, просякнутий соціалістичними ідеями, був по суті атеїстичним. Суть ставлення до церкви політичних партій — найорганізованіших осередків в українській спільноті - виразно проступала в їхніх політичних програмах. Програмні документи РУП, УПС, УДП, УРҐІ, УДРП закріплювали необхідність «волі… совісті, зібрань, спілок», «знищення всяких привілеїв… релігій», проголошували релігію «приватною справою», акцентували неприпустимість надходження допомоги церквам від держави та необхідність відокремлення церкви від держави, виборності духівництва — і не більше.

Трохи глибше релігійна проблематика була висвітлена лише у програмі Української народної партії. У ній, зокрема, констатувалось, що духівництво «стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищі класи, що державну власть мають в руках». Попівство повчало народ, що «власть от Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога», намагалося «освятити авторитетом релігій» панування, визиск, нерівність. За таку «послугу» влада і вищі класи «опікуються над попівством», «бережуть його інтереси». Відтак УНП декларувала необхідність відокремлення церкви від держави. Стосовно ж України в програмі було записано, що «пануючої релігії» в Україні бути не може, що має існувати «незалежна церков українська», в якій буде запроваджено виборність і утримання священиків церковною громадою. Ці заходи, як вказувалося у поясненнях до програми, мали метою «оборонити релігію національної меншості од втручання націй сильних», щоб не було «таких ганебних фактів, як тепер: в Познані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксензи полонізують дітей українських, в Буковині - румунізують, а на Україні попи москалізують нашого темного брата-українця».

Таким чином, у програмі УНП відбилось розуміння ролі церкви як чинника русифікації (чи колонізації), «обмосковлення» (чи ополячення) мас, сенсу взаємопов'язаності інтересів церкви і держави. Церковна діяльність сприймалась як деструктивний чинник у житті суспільства. Ратуючи ж за творення «української» церкви на широких демократичних засадах, автори програми явно не були готові обговорювати її можливу творчу функцію в середовищі нації (наприклад, консолідуючу, захисну), наголошувалось лише те, що вона має бути своя, «українська», а не «чужа».

Попри всі недоліки, слабкості, суперечності у своїй діяльності й мисленні, українська інтелігенція (і найперше — те молоде покоління, яке виросло із загартованих долею «перших українських дітей») виявилася здатною до розбудови життя нації. Кожна (навіть суто культурна за характером) акція українства (і довершена, і та, що була в зародку придушена владою чи занедбана в результаті власного невміння, а може, й безсилля) не минала безслідно: вона виступала тими «дріжджами», які забезпечували бродіння умів, давала досвід, вела до самоусвідомлення, самоорганізації спільноти, зумовлювала здатність українців до самозахисту і, зрештою, уможливила наступні політичні наслідки (віддалені до 1917 чи 1991 р.). Українці пішли шляхом, уторованим недержавними націями Європи, мислячи тими самими категоріями й долаючи у своєму духовному, політичному розвитку ті самі щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цей шлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному та практичному рівнях, але екзистенційно відчутою і пережитою), що підводить нас до висновку про повноцінні інтелектуальні процеси в організмі нації та нормальний хід політичних процесів всередині останнього.

3 початком століття оголилися і закровоточили хронічні виразки імперського буття. Соціальне, економічне, національне гноблення, політична неміч царату далися взнаки: Росія дозріла до своєї першої революції. Несподівано своєрідну, але однобоку (адже «вихоплено» лише один аспект участі у революційному дійстві) оцінку місця і ролі України в революційному процесі дав Піхно, з приємністю констатувавши, що Малоросія та її центр -Київ — стали оплотом самодержавства. «У Росії, — звертав увагу Піхно, — три столиці. З них нова столиця — Петербург — дала нам січневе повстання Гапона і жовтневий загальний страйк, стара столиця — Москва — дала нам той-таки страйк та грудневе збройне повстання і лише третя, стародавня столиця Русі - Київ — не дала ні того, ні іншого, а, навпаки, — дала відсіч бунтові».

Так, Україна стала заповідником «неляканого» чорносотенства, але разом з тим — і плацдармом для згуртування й вишколу багатоликої російської опозиції. Незалежно від ідейних особливостей, росіяни в своїй масі не сприймали Україну чимось осібним, неросійським. Як для поляків українська земля впродовж віків була лише «кресами», «втраченою батьківщиною», так і для росіян — частиною Росії, її історичним началом, а в економічному, культурному і особливо в політичному сенсі - вже тільки «Малоросією». Росіяни тут почувалися як удома. Податливість українців на соціалістичну ідею, зваблення новими міфами (на зразок міфу про месіанську роль пролетаріату) оберталися для російської опозиції і, зокрема, для російської соціал-демократії людськими — найціннішими в революційний час! -дивідендами. З огляду на це Україна могла бути не лише революційним «задвірком», а й одним із джерел, що живили російську опозицію в часи загострення політичного протистояння. Крім того, страйки і збройні виступи на українських землях (і не лише масштабу «Потьомкіна» в одній із фортець самодержавства — армії, а й селян, — приміром, Полтавської губернії) були одним із тих чинників, що, взаємодіючи між собою, приводили в дію складний революційний механізм у 1905−1907 рр. Виплеснувши запас соціального, національного, політичного протесту, українці, безумовно, зробили свій внесок у боротьбу із царатом.

Отже, з революційної хвилі українська нація винесла не лише досвід боротьби із самодержавством, а й нові національні кривди. В суспільстві ширилося розуміння того, що «елементарність і грубість ідей революції», формульованих більшовиками (силою, чий вплив на розум і дії мас виявиться, зрештою, єдино життєздатним і стійким), у своїй основі мали все той-таки імперський централізм, русифікаторські тенденції.

Українці зробили ще один крок до політичної зрілості - поглибилися процеси структуризації політичних сил, відбулося остаточне оформлення політичних ідеалів, посилилося сприйняття самих себе, як нації, котра має свої особливі інтереси політичні, економічні, культурні.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой