Культурно-пізнавальний туризм в Чернівецькій області

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретико-методологічні основи культурно-пізнавального туризму
• 1.1 Поняття та суть культурно-пізнавального туризму
• 1.2 Географія культурно-розважального туризму в Україні
• Розділ 2. Аналіз організаційно-управлінських особливостей розвитку культурно-пізнавального туризму Чернівецької області
• 2.1 Стан туристичних ресурсів Чернівецької області
• Природні чинники розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області
• Культурно-історичні чинники розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області
• Музеї Чернівецької області
• Готелі та туристичні комплекси Чернівецької області
• 2.2 Ринок туристичних послуг областіъ
• В'їзні туристичні потоки Чернівців
• Обсяг туристського споживання на території Чернівецької області за період 2008;2012 рр. (за методикою ВТО)
• 2.3 Регіональний аналіз розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області
• Чернівецький туристичний район
• Туристичний район «Буковинські Карпати»
• Туристична зона «Дністровський каньйон»
• Розділ 3. Стан та перспективи розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області
• 3.1 Стан розвитку культурно-пізнавального туризму в області
• 3.2 Перспективи розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Сучасний туризм стає глобальним чинником розвитку цивілізації, однією зі складових економіки, соціальної сфери, духовної культури. Процеси, що відбуваються в туристичній індустрії світу, позначилися і на розвитку туризму в Україні.

Нове розуміння культури в суспільному розвитку й усвідомлення необхідності збереження культурного різноманіття у світі розширюють перспективи культурно-пізнавального туризму як ресурсу регіонального розвитку, а також впливу на соціальну й культурну сферу, екологію, зовнішньоекономічну діяльність і міжнародні відносини. Це пов’язано з тим, що в сучасному світі туризм із переважно економічного явища перетворюється на соціальний й культурний феномен. З урахуванням строкатої регіональності України, актуальним стає вивчення впливу культурно-пізнавального туризму на розвиток окремих регіонів.

Метою курсової роботи є дослідження особливостей розвитку культурно-пізнавального туризму на регіональному рівні, а також формулювання висновків та узагальнень, що стосуються вказаної проблеми.

Завдання:

1. Дослідити поняття та суть культурно-пізнавального туризму;

2. Охарактеризувати географію культурно-пізнавального туризму в Україні;

3. Проаналізувати організаційно-управлінські особливості розвитку культурно-пізнавального туризму на регіональному рівні на прикладі Чернівецької області;

4. Провести регіональний аналіз розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області;

5. Визначити можливі шляхи покращення та перспективи розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області.

культурний пізнавальний туризм готель Об'єктом курсової роботи є культурно-пізнавальний туризм на регіональному рівні.

Предметом дослідження курсової роботи є тенденції розвитку культурно-пізнавального туризму.

Методи дослідження: науково-методологічною основою проведеного дослідження є положення туризму, готельної справи, краєзнавства туристичного менеджменту. Використовувались методи аналізу і синтезу, порівняння, групування даних, графічного моделювання, причинно-наслідкових зв’язків для дослідження причин виникнення проблем у процесі розвитку культурно-пізнавального туризму.

Проблемами дослідження операційної системи виробничого підприємства займалися такі вітчизняні вчені як В. Архіпов, В. Русавська, О. Головко, В. Кіптенко, М. Кляп, Ф. Шандор, Г. Круль, О. Любіцева, О. Яременко, Т. Маркіна, В. Петранівський та інші.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи культурно-пізнавального туризму

1.1 Поняття та суть культурно-пізнавального туризму

Сучасний туризм стає глобальним чинником розвитку цивілізації, однією зі складових економіки, соціальної сфери, духовної культури. Процеси, що відбуваються в туристичній індустрії світу, позначилися і на розвиткові туризму в Україні. Державні документи про туризм визначають його як одну з пріоритетних сфер розвитку національної культури й економіки.

Нове розуміння культури в суспільному розвитку й усвідомлення необхідності збереження культурного різноманіття у світі розширюють перспективи культурного туризму як ресурсу регіонального розвитку, а також впливу на соціальну й культурну сферу, екологію, зовнішньоекономічну діяльність і міжнародні відносини. Це пов’язано з тим, що в сучасному світі туризм із переважно економічного явища перетворюється на соціальний й культурний феномен. З урахуванням строкатої регіональності України, актуальним стає вивчення впливу культурного туризму на розвиток окремих регіонів.

Незважаючи на всі труднощі, наш час є періодом розвитку нових тенденцій у культурному житті, відроджуються раніше забуті імена, пам’ятки й події, по-новому оцінюється історична спадщина. І тому для більшості українських регіонів орієнтація на культурний туризм стає однією з реальних можливостей економічного, соціального й культурного піднесення. Виявлення його потенціалу, як ресурсу розвитку регіону, пов’язане з потребами управлінської практики, необхідністю допомогти територіальним співтовариствам оптимізувати процеси залучення широких верств населення до співробітництва з іншими культурними співтовариствами, а також процесами, пов’язаними з довгостроковим прогнозуванням розвитку території.

Теоретико-методологічні аспекти розвитку туризму протягом останніх років активно досліджують українські та зарубіжні фахівці. Серед активних учасників у справі вирішення проблем культурного туризму чимало вітчизняних учених-філософів, культурологів, таких як В. Пазенок, В. Федорченко, С. Горський, М. Цюрупа. У своїх працях вони розглядають туризм як явище культури і чинник духовного розвитку особистості, виявляють світоглядні аспекти туризму. Особливий інтерес являють праці англійського філософа Дж. Урі, швейцарських та французьких авторів Г. Марселя, А. Оло, Ф. Депре, Ж. Фереоля, Ж. — П. Норека й інших, які стверджують визначальну роль культури в розвитку міжособистіс-них і міжнародних комунікацій, етнічних і національних культур. Теоретичні та практичні аспекти регіонального розвитку туризму досліджують такі відомі вітчизняні вчені як: О. О. Бейдик, В.Г. Гуляєв, А. П. Дурович, Д. М. Стеченко, Л. М. Яцун, В.К. Фе-дорченко, В.І. Цибух, Л. М. Черчик та ін.

Але аналіз опублікованих наукових праць виявив певну невисвітленість проблем регіонального розвитку туризму, неоднозначність підходів до вивчення туристичної привабливості регіону, формування стратегій розвитку туристичних комплексів.

Поняття «культурний-пізнавальний туризм» («cultural tourism») уперше офіційно на міжнародному рівні застосовано в матеріалах Всесвітньої конференції з культурної політики (1982 р.). Основні документи у сфері культурного надбання продукували дві міжнародні організації - ICOMOS і UNESCO. UNESCO розглядає культурний туризм як відмінний від інших вид туризму, «що враховує культури інших народів». У Хартії по культурному туризму Міжнародної ради по пам’ятках і об'єктах (ICOMOS) культурно-пізнавальний туризм визначається як форма туризму, основною метою якого, крім інших цілей, є «відкриття пам’ятників і об'єктів» [15, с.98−99].

ICOMOS характеризує «культурно-пізнавальний» туризм як «невеликий сегмент ринку, ретельно організований, пізнавального або освітнього і найчастіше елітарного характеру присвячений поширенню й роз’ясненню культурної ідеї».

У сучасних умовах з розвитком авіації, виникненням і поширенням масових форм туризму, «культурний» туризм набув свого сучасного значення.

У XXI ст. культурний туризм покликаний слугувати ідеям інтелектуальної й моральної солідарності людства, затвердженню ідеалів терпимості в суспільстві, тобто повазі, прийняттю й правильному розумінню різноманіття культур нашого світу.

Завдяки безлічі факторів культурно-пізнавальний туризм став світовим соціокультурним феноменом зі своєю гуманітарною і глобальною місією. Зокрема, привернути увагу широкої світової громадськості до проблем збереження культурного надбання, національних етнокультур, культурної самобутності, культурного різноманіття, а також проблем взаємодії туризму і культури, туризму і культурного різноманіття, туризму і міжкультурного діалогу.

Багато міжнародних організацій зосереджують свою діяльність на «культурному» напрямі у формі концепцій, проектів, конгресів, конференцій, декларацій, конвенцій. Ця діяльність зумовлена входженням світової цивілізації в епоху глобалізації, загрозою нівелювання, часткової зміни або повного зникнення національних культур, збільшенням природних і техногенних катастроф, воєн і терористичних актів, які також можуть призвести до знищення культурної спадщини. Тому місією культурного туризму, як інструменту миру, є зближення народів, виховання поваги, терпимості, взаєморозуміння на основі гуманітарних цінностей туризму [4, с.80−82].

Отже, сучасний туризм є глобальним чинником розвитку цивілізації, однією зі складових економіки, соціальної сфери, духовної культури. Процеси, що відбуваються в туристичній індустрії світу, позначилися і на розвиткові туризму в Україні.

Теоретико-методологічні аспекти розвитку туризму протягом останніх років активно досліджують українські та зарубіжні фахівці. Серед активних учасників у справі вирішення проблем культурного туризму чимало вітчизняних учених-філософів, культурологів, таких як В. Пазенок, В. Федорченко, С. Горський, М. Цюрупа.

ICOMOS характеризує «культурно-пізнавальний» туризм як «невеликий сегмент ринку, ретельно організований, пізнавального або освітнього і найчастіше елітарного характеру присвячений поширенню й роз’ясненню культурної ідеї».

Місією культурно-пізнавального туризму, є зближення народів, виховання поваги, терпимості, вивчення надбань народів та ознайомлення із звичаями та традиціями, взаєморозуміння на основі гуманітарних цінностей туризму.

1.2 Географія культурно-розважального туризму в Україні

Сучасний стан культурного туризму в Україні потребує активізації проблем туризму на різних рівнях українського суспільства.

Як відомо, наша країна має значний потенціал для розвитку в'їзного і внутрішнього культурного туризму. На державному обліку в Україні перебуває понад 130 тис. пам’яток, із них: 57 206 — пам’ятки археології (418 з яких національного значення), 51 364 — пам’ятки історії (147), 5926 — пам’ятки монументального мистецтва (45), 16 293 — пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3 541). Функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних. У Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерська лавра в м. Київ, історичний центр м. Львів.

Але слід відзначити, що до 70% об'єктів культурної спадщини перебувають у незадовільному стані (кожен десятий об'єкт — у аварійному) та потребують проведення робіт з реставрації або реконструкції, облаштування для туристичних відвідувань.

На сьогоднішній день не розроблено методологічних аспектів аналізу функціонування пам’яток історії та культури екскурсійного туристичного об'єкта. Внаслідок цього складові історико-культурної спадщини залучаються до туристичної галузі безсистемно, а їх пізнавальна функція зводиться до мінімуму. Серед 418-ти пам’яток археології національного значення лише 54 використовуються як туристичні об'єкти; з 147 пам’яток історії національного значення туристичними об'єктами є 98; з 45 пам’яток монументального мистецтва національного значення в туристичній інфраструктурі представлено 28.

Усе це не сприяє розвиткові культурного туризму в Україні, і нині, в цій царині фіксується спад. Для подолання кризи необхідне об'єднання зусиль працівників сфери науки туризмології, культури та менеджерів туризму.

В Україні є пам’ятки культури світового значення. Але слабкість організації, в деяких випадках неосвіченість гідів, відсутність належної інфраструктури призводять до зменшення чисельності іноземних і вітчизняних туристів, що бажають відвідати культурні ландшафти України. Звернення до наукових засад культурного туризму створює базу для змін на краще.

Також слід відзначити, що нині в законодавстві не враховуються завдання, пов’язані з ефективним використанням історичного й культурного потенціалу країни для поліпшення якості національного туристичного продукту.

Для вирішення цих проблем, на нашу думку також слід звернути увагу на поняття історико-культурного регіону під час розробки іміджевих брендів та маршрутів за напрямом. Саме утворені культурно-історичними об'єктами простори певною мірою визначають локалізацію рекреаційних потоків і напрями екскурсійних маршрутів.

Процес регіоналізації, що став невід'ємною складовою суспільно-політичних і економічних перетворень на пострадянському просторі, поставив на порядок денний не тільки питання про необхідність ефективної регіональної політики, а й проблему наукового осмислення передумов і процесу формування окремих регіонів країни в історичному та культурологічному вимірах, джерел регіональної самосвідомості.

Відзначаючи сталу тенденцію щодо посилення інтересу до проблем історії регіонів, Т. Попова наголошує, що вона цілком збігається із загальною тенденцією, яка чітко позначилася в поступовому русі світового історіографічного процесу останньої третини ХХ ст. і пов’язана з акцентом на вивчення регіональних культур та їх взаємовпливу, аналізом впливу на локальні об'єкти природно-географічних, соціоетнічних, геополітичних, історико-культурних чинників. Утім, як зазначає одна з провідних українських учених-регіоналістів Я. Верменич, у контексті «глоболокалізму» (local-global nexus) традиційні аспекти аналізу регіональної специфіки крізь призму категорій економічної географії і теорії управління визнаються недостатніми.

" На перший план виходить її розгляд в історико-культурологічному аспекті, під кутом зору того, як впливає регіональна строкатість на життєдіяльність соціумів".

На думку тієї ж Я.В. Вірменич, «необхідність уважного дослідження історичних регіонів як певної цілісності зумовлена потребами деталізації історичного процесу, виявлення регіональних особливостей і чинників, що їх зумовлюють, оптимізації аналізу співвідношення загального та часткового в історії. Осмислення таких особливостей зумовлене також практичними цілями, оскільки без розуміння історичного підґрунтя неможливо з’ясувати інтереси і потреби цього регіону. Неабияке значення мають також пізнавальні та популяризаторські цілі - саме на дослідженні „малої батьківщини“ здебільшого грунтуються патріотичні почуття» [9, с.64−47].

Особливе геополітичне положення України, що перебуває на стику Великої Європи і Євразійського регіону, значні розміри території (1 місце в Європі) і чисельність населення (5 місце, після Німеччини, Франції, Великобританії й Італії), розмаїтість природних умов, складна історія формування сучасної незалежної Української держави, різні способи економічного освоєння території й інших факторів стимулювали формування всередині країни регіонів, що мають яскраво виражену специфіку, а часто і внутрішню цілісність.

Складна історія освоєння суспільством території України сприяла виникненню в її рамках декількох самобутніх історико-культурних областей, що сформувалися в результаті взаємовпливу трьох основних історичних векторів геополітичного розвитку — західного, східного й південного. Ці регіони, що мають специфічну природну, етнічну, релігійну основу, описані в дослідженнях (Туровський Р.Ф. «Культурна й політична географія України», Малигін А.Н. «Україна: соборність і регіоналізм»), зважаючи на які перелічимо й стисло охарактеризуємо їх.

Галичина (Львівська, Івано-Франківська та частина Тернопільської області) — західна частина України історично перебувала в складі Польщі й Австро-Угорщини, і тільки з 1939 року ввійшла до складу СРСР.

Волинь (Волинська й Рівненська області) — північно-західна частина України перебувала в складі Польщі, а після її поділу — у складі Російської імперії. Поверталася до складу Польщі між двома світовими війнами.

Північна Буковина (Чернівецька область) — південно-західна частина України перебувала в складі Молдавського князівства, Османської й Австро-Угорської імперій, а між світовими війнами — Румунії.

Закарпаття (Закарпатська область) — крайній захід України, входило в Угорське королівство, Австро-Угорську імперію й Чехословаччину. Регіон має особливу «русинську ідею», основану на слов’янських коріннях і православній вірі.

Західне Поділля (Хмельницька, Вінницька та частина Тернопільської області) — перебувала в складі Литви, а потім Польщі, відійшла до Росії наприкінці XVIII ст. Регіон із православною культурою, що зазнавала польського і єврейського впливу.

Середнє Придніпров'я (Кіровоградська й Черкаська області) — перейшло від Польщі до Росії в XVII — XVIII ст. Один з основних, поряд з Києвом і Дніпровським Поліссям, центрів історичної української культури.

Дніпровське Полісся (Київська, Чернігівська й Житомирська області) — регіон, що перебував у складі Литви й Польщі, за який Росія боролася з початку XIV ст., але остаточно до її складу ввійшов лише наприкінці XVII ст.

Північно-Східна Україна (Полтавська, Сумська й Харківська області) — у складі Росії із середини XVII ст. Цей регіон поєднує Слобожанщину й Гетьманщину (які деякі дослідники виділяють як два самостійні регіони) і вигадливо з'єднує українську і південноросійську культури.

Нижнє Придніпров'я (Дніпропетровська та Запорізька області) — саме тут перебувала Запорізька Січ, входження якої до складу Московської держави й визначило подальшу історичну долю Української держави аж до 90-х рр. XX століття. Як і в ті історичні часи, культура регіону відрізняється самобутністю й своє рідністю.

Донбас (Донецька й Луганська області) — регіон індустріально колонізований Росією в XVIII-XIX ст. Історично дуже близький до Росії.

Українське Причорномор’я (Одеська, Херсонська, Миколаївська області, а також частина Закарпатської) — перейшло до Росії від Османської імперії в результаті російсько-турецьких воєн XVIII століття. Найбагатонаціональніший регіон України. Українське й російське населення на більшості територій з’явилося у XVIII-XIX ст. Спільна колонізація визначила в цілому русофільську орієнтацію політичної культури регіону, іменованого також Новоросією.

Крим — наймолодший поліетнічний і багатоконфесійний регіон, що став частиною Новоросії в 1783 р. і переданий УРСР в 1954 р. [13, с.48−55].

Головною складовою історично-культурних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури, котрий вирізняється своєрідністю, зберігаючись у пам’яті людей як символ етнічної історії. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадії освоєння нових земель, нарешті, вона є пам’яттю про ті землі, що були виокремлені з материнського україн ського етнічного масиву.

Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найвідоміші «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов’яно-Сербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубан-щина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля. На українському етнічному ґрунті нині збереглося також п’ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні нашарування додали етнорегіональної розмаїтості й іншоетнічних вкраплень.

За певних умов регіональна культура може стати уособленням загальноетнічних цінностей, віддзеркаленням справді національного духу. Таких якостей набули культура і ментальність запорізького козацтва. Починаючи з XVI ст. на традиційну українську етніку нашаровується новий могутній пласт — козацька культура і козацький тип національного характеру.

Як уже відзначалося, Україна — одна з найбільших держав у Європі, багата на різноманітні природно-рекреаційні ресурси, численні пам’ятки, які відображають її багатовікову історію й культуру. Серед них найбільше значення мають історико-культурні пам’ятки часів держави «Київська Русь» (ІХ-ХІІ ст.) і періоду національно-визвольної боротьби українського народу в XVII в., архітектурні пам’ятки (оборонні, культові, цивільні) різних епох і стилів; музеї, де зібрані коштовні колекції творів мистецтв; місця, пов’язані з життям і творчістю видатних діячів історії, науки й культури; меморіальні комплекси та ін.

З метою збереження й ефективного використання природно-рекреаційних та історико-культурних ресурсів регіону України, своєрідною віхою якого є найбільша водна артерія країни — оспіваний у століттях Дніпро-Славутич, і була розроблена система туристичних маршрутів.

Ідея туристичного освоєння регіону Дніпра виникла ще в 70-і рр. минулого століття. Проект спочатку мав назву «Давньоруське намисто» і був задуманий як своєрідний аналог російського «Золотого кільця». Система «Намиста» передбачала (мала) кілька маршрутів по князівських містах, палацово-паркові комплекси Чернігівської, Сумської, Полтавської областей і м. Київ. Українська туристична система мала деякі переваги перед своїм прообразом — усі його маршрути були замкнуті, і це означало не тільки їх більшу туристичну привабливість, емоційну насиченість, але й більшу економічну ефективність. Пізніше, з ідеологічних міркувань, назву змінили на «Намисто Славутича».

Нині система туристичних маршрутів «Намисто Славутича» охоплює дванадцять областей України: Дніпропетровську, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Херсонську, Черкаську, Чернігівську й місто Київ. У перспективі планується розширення системи туристично-екскурсійних маршрутів «Намисто Славутича» і створення транснаціональної системи з тією ж назвою із долученням території сусідніх держав Білорусі й Росії [5, с.131−134].

Отже, сучасний стан культурного туризму в Україні потребує активізації проблем туризму на різних рівнях українського суспільства.

Наша країна має значний потенціал для розвитку в'їзного і внутрішнього культурного туризму. На державному обліку в Україні перебуває понад 130 тис. пам’яток, функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних.

70% об'єктів культурної спадщини перебувають у незадовільному стані (кожен десятий об'єкт — у аварійному) та потребують проведення робіт з реставрації або реконструкції, облаштування для туристичних відвідувань.

Виділяють такі регіони культурно-пізнавального туризму в Україні: Галичина, Волинь, Північна Буковина, Закарпаття, Західне Поділля, Середнє Придніпров'я, Дніпровське Полісся, Північно-Східна Україна, Нижнє Придніпров'я, Донбас, Українське Причорномор’я, Крим.

За певних умов регіональна культура може стати уособленням загальноетнічних цінностей, віддзеркаленням справді національного духу. Таких якостей набули культура і ментальність запорізького козацтва. Починаючи з XVI ст. на традиційну українську етніку нашаровується новий могутній пласт — козацька культура і козацький тип національного характеру.

Розділ 2. Аналіз організаційно-управлінських особливостей розвитку культурно-пізнавального туризму Чернівецької області

2.1 Стан туристичних ресурсів Чернівецької області

Чернівецька область знаходиться на південному заході України і розташована в трьох природно-географічних зонах: лісостеповій, яка займає Прутсько-Дністровське межиріччя, передгірській, розташованій між Карпатами та рікою Прут, і гірській, яка охоплює Буковинські Карпати. Територією області протікає 75 річок довжиною понад 10 км. Найбільші з-поміж них: Дністер з довжиною на території області 272 км, Прут — 128 км, Сірет — 113 км. 56% території області займають рівнини, на височини (300−500 м) припадає 26%, а на гори — 18% території. Лісистість області складає майже 30%.

Рис. 2.1 Географічне розташування Чернівецької області

Область Межує з Івано-Франківською, Тернопільською, Хмельницькою, Вінницькою областями, Румунією та Республікою Молдова. По території області проходить державний кордон протяжністю 404,4 км, в тому числі: з Румунією 226,4 км, з Республікою Молдова 178 км. Область займає вигідне транспортно-географічне положення, має досить щільну мережу залізниць і автомобільних шляхів сполучення (див. Рис. 2.1).

Пасажирське залізничне сполучення Чернівецької області здійснюється зі залізничного вокзалу Чернівців. Пряме залізничне сполучення Чернівців здійснюється з містами: Івано-Франківськ, Київ, Львів, Ужгород, Одеса, Харків, Ковель, Окниця, Москва, а влітку ще й Софія (Болгарія).

В Чернівцях є міжнародний аеропорт, що перебуває в комунальній власності міста з 2007 року. Матеріально-технічна база Чернівецького аеропорту не була серйозно модернізована.

Автомобільний транспорт на сучасному етапі є одним з основних видів, який забезпечує пересування регіоном і за його межі. Загальна протяжність автомобільних доріг з твердим покриттям по області становить близько 3 тис. км, а щільність — 354,2 км на 1000 км² території [10, с.76−78].

Природні чинники розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області

Рельєф Чернівецької області складний і контрастний. Тут на порівняно невеликій площі зосереджено такі типи рельєфу як рівнинний, передгірний і гірський. Ці типи на території області утворюють три райони: Прут-Дністровську рівнину, Передкарпатське передгір'я, Буковинські Карпати (див. Додаток А).

Клімат краю визначається як помірно континентальний, м’який і вологий з вираженими сезонами та комфортними періодами не менше 3 місяців як для літнього, так і зимового відпочинку. За даними метеостанції (Чернівці) середньорічна температура повітря становить +7,9°С, найнижча вона у січні (-4,9°С), найвища — в липні (+18,7°С). У середньому за рік у Чернівцях випадає 660 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні та січні-лютому, найбільше — у червні-липні.

Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовища мінеральних вод та грязей. Лікувальні грязі виявлені поблизу с. Брусниця (Кіцманський район), с. Черешенька (Вижницький район) і с. Костинці (Сторожинецький район). В цілому на території Чернівецької області виявлено понад 300 мінеральних джерел і 60 родовищ мінеральних вод.

Велике пізнавальне значення мають такі печери Чернівецької області: найбільша печера регіону Попелюшка, а також печери Буковинка, Піонерка, Скитська (Гострі Говди), Полякова Дуча, Змієва, де можна ознайомитися з природними об'єктами; печерні культурно-історичні пам’ятки: Баламутівський грот, печери Мартинівка, Церквочка, Монастирька. Великий пізнавальний інтерес мають штольні поблизу с. Гринячка (Хотинський р-н), с. Комарів та Нагоряни (Кельменецький р-н) (див. Додаток Б).

В Чернівецькій області нараховується 330 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які займають більше 10,5% території, в тому числі Вижницький, Черемоський та Хотинський національні природні парки, 2 дендропарки загальнодержавного значення, 10 заказників, 9 пам’яток природи, ботанічний і дендрологічний парки Чернівецького національного університету, Чернівецький регіональний ландшафтний парк, 152 пам’ятки природи, 40 парків — пам’яток садово-паркового мистецтва та 38 заповідних урочищ [11, с.65−69].

Культурно-історичні чинники розвитку культурно-пізнавального туризму в Чернівецькій області

Територія нинішньої Чернівецької області почала заселятися ще з часів палеоліту, про що свідчать палеолітичні стоянки, яких виявлено тут понад 130. Найдавніша з них (понад 40 тис. років) виявлена на березі Дністра поблизу села Кормань Сокирянського району.

В 300 пунктах знайдені пам’ятки трипільської культури, які існували за доби міді протягом ІV-ІІІ тисячоліть до н. е.

Ще за доби бронзи (ІІ - початку І тисячоліття до н. е.) територія нинішньої Чернівецької області була заселена тими землеробськими племенами, які жили на інших українських землях Придністров'я. Це були предки слов’ян. Найбільша кількість пам’яток археології виявлена в Заставнівському районі - городища, могильники, первісні поселення (6 об'єктів) становлять певний інтерес з боку туристів, що цікавляться історією заселення даного регіону.

Чернівці - одне з небагатьох міст України, яке по праву вважається перлиною архітектури. На державному обліку в історичній частині столиці Буковини знаходиться 706 пам’яток архітектури, 20 з яких загальнонаціонального значення. Історична забудова старого міста — це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX — початку XX століть.

У розвитку архітектури Чернівців XIX століття чітко виділяються два періоди, межею яких є 1840-і роки. Перший період характеризується, як і в усій європейській архітектурі, стійким пануванням класицизму. Починаючи з 1840-х років, в образі деяких споруд міста простежуються риси, пов’язані з відходом від принципів класицизму і зверненням до архітектурних прийомів італійського Ренесансу.

Із середини XIX століття в архітектурі міста починається другий період, який характеризується пануванням еклектики, зокрема запізнілого класицизму, неоренесансу та необароко. Найбільш яскравою пам’яткою цього періоду є архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, збудований у дусі еклектики з переважанням візантійського та романського стилів. Творцем цього символу міста був видатний чеський архітектор Йозеф Главка.

На зламі ХІХ-ХХ ст. у європейській архітектурі запанував стиль модерн, який в Австро-Угорщині, до складу якої входила й Буковина, був відомий під назвою віденська сецесія. Історичне середмістя Чернівців просто неможливо уявити без стильних сецесійних будівель, створених за проектами учнів і послідовників видатного австрійського зодчого Отто Ваґнера. Серед них: дирекція ощадних кас, залізничний вокзал, готелі «Брістоль» і «Золотий лев» та багато інших споруд. Починаючи з 20-тих років ХХ ст. Чернівці забудовуються архітектурою в стилі ар-деко і конструктивізм.

Будівництво культових споруд Чернівців втілило в собі кращі традиції зодчества минулих поколінь. Найдавніша культова пам’ятка міста — це дерев’яна церква Святого Миколая. Саме такі церкви «хатнього» типу характерні для Буковини XVI-XVIII ст. У 1814 році був збудований римо-католицький костел Воздвиження Святого Хреста, а наприкінці XIX ст. віруючі римського обряду одержали можливість молитися у новому храмі Серце Ісуса, що є чудовим зразком неоготики. Заслуговує на увагу кафедральний собор Святого Духа — головний храм православних Буковини, освячений у 1864 р. владикою Євгеном Гакманом [14, с.143−146].

Хотин — одне з найдревніших міст України. Археологи датують його виникнення рубежем Х-ХІ ст. У цей період постав перший дерев’яно-земляний замок із поселенням біля нього. Найдавніші укріплення Хотинського замку не збереглися, оскільки їх знесли під час спорудження кам’яних стін у XIII ст.

Хотинська фортеця є однією з найвизначніших пам’яток військової фортифікації. Вона розташована на околиці м. Хотина на березі Дністра. В другій половині ХІІІ ст., коли Середнє Придністров'я входило до складу Галицько-Волинського князівства, за наказом короля Данила Галицького на місці старої дерев’яної фортеці виросла кам’яна, яка стала одним із найпотужніших укріплень Східної Європи.

Сьогодні Хотинська фортеця отримала статус історико-архітектурного заповідника й стала одним із «семи чудес» України. Вона являє собою комплекс споруд, що включає фортифікаційні вали й рови, кам’яний замок, церкву Святого Олександра Невського, залишки мечеті та мінарету турецької доби та інші споруди.

На південному заході Чернівецької області у с. Селятин зберігся унікальний зразок сакральної дерев’яної архітектури — церква Різдва Пресвятої Богородиці - найстаріший дерев’яний храм у Буковинських Карпатах. Зведена у 30-ті роки XVII ст. без єдиного цвяха, будівля увібрала в себе елементи буковинського так званого «хатнього типу» та гуцульського купольного.

Хрещатинський православний чоловічий монастир Святого Іоанна Богослова розташований на високому березі Дністра поблизу с. Хрещатик Заставнівського району. За переказами, монастир був заснований у XVII ст. монахами, які тікали від уніатів з Манявського скита у Галичині. Він неодноразово закривався і остаточно відроджений у 1989 р. В старій церкві знаходиться ковчег з частками мощей Києво-Печерських святих.

Щороку останньої неділі травня у селищі Путила проводиться традиційне свято виходу на полонину — «Полонинська ватра». У цей день пастухи збирають отари і відправляються у верхів'я гір, де вони пробудуть до осені. Головним символом свята є величезна ватра, адже цього дня вогонь запалиться на 30 полонинах і буде підтримуватися там аж до завершення літування [9, с.87−92].

Музеї Чернівецької області

Резиденція Буковинських митрополитів з 1956 року й по сьогоднішній день знаходиться у будівлі колишньої Дирекції володінь Православного релігійного фонду на вулиці О. Кобилянської. Сьогодні краєзнавчий музей — це майже 90 тисяч експонатів: колекція стародруків з унікальною Острозькою Біблією, друкованою Іваном Федоровим у 1581 р.; нумізматична колекція, яка налічує понад 3 тис. монет; цікава колекція зброї; археологічна колекція, що нараховує понад 12 тисяч музейних предметів.

Художній музей знаходиться в унікальній пам’ятці архітектури на Центральній площі Чернівців. Сама споруда музею має художню цінність: в її оформленні віртуозно поєднані скульптура, живопис, ліпнина, вітражі, художній метал. Загальна кількість експонатів музею перевищує 8400. Тут створено колекцію унікальних буковинських народних образів та ікон на склі XIX-XX ст., буковинських народних килимів XIX-XX ст., буковинських i гуцульських писанок, а також зберігаються такі рідкісні пам’ятки, як композиція «Страшний суд», буковинські ікони XVII-XX ст. та стародруки, серед них «Апостол» 1632 р. В експозиції живопису художнього музею представлені загалом рідкісні полотна, які належать пензлям знаних буковинських малярів, що працювали переважно в класичній манері.

До найвідоміших Чернівецьких меморіальних музеїв належить:

1) Літературно-меморіальні музеї Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича — класиків української літератури;

2) Меморіальний музей Володимира Івасюка — відомого композитора, автора легендарної «Червоної рути» ;

3) Літературно-меморіальний музей Miхая Емінеску — класика румунської літератури.

Музей Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка, створений у 1966 р. Фонди музею нараховують понад 7 тис. оригінальних творів, виготовлених випускниками та викладачами коледжу. Тут виставлені різьба по дереву, ткацтво, вишивки, ювелірні прикраси, живопис, графіка тощо [3, с.78−81].

Готелі та туристичні комплекси Чернівецької області

На кінець 2010 року в Чернівецькій області функціонувало 102 готелі, туристичні та рекреаційні комплекси, з них в м. Чернівці - 4 «великих» готелі на 1171 ліжко-місць та 19 «малих» готелів на 584 ліжко-місць (див. Таблиця 2.2).

Таблиця 2.2

Заклади розміщення та рекреації Чернівецької області (в 2012 році)

В Чернівцях готельна мережа за кількістю ліжко-місць задовольняє потреби гостей міста, але в більшості готелів рівень обслуговування та пропоновані послуги не відповідають прийнятим в Європі стандартам. При цьому вартість проживання досить висока й постійно зростає, а комфорт і сервіс відстають від міжнародних вимог. Середньорічна завантаженість готелів міста складає 30−40%.

Провідними закладами розміщення в Чернівцях є «великі» готелі «Черемош», «Буковина», «Турист» і «Київ». На них припадає 66% місць від загального номерного фонду готелів Чернівців.

Готельно-туристичний комплекс «Буковина» розташований у центрі паркової зони Чернівців, на межі старого і нового міста. Гостям пропонується 150 номерів на 250 місць, серед яких одно — та двомісні кімнати, «напівлюкси», а також «люкси» та VIP-номери з кондиціонером, холодильником, телевізором і телефоном.

Готель «Турист» розташований у новому мікрорайоні поруч з торговими та офісними центрами. До послуг гостей номерний фонд на 159 місць, який складається з одно — та двомісних кімнат, а також номерів підвищеного комфорту та «люксів» .

Готель «Київ» розташований у старому місті поруч із Центральною площею. Має 84 номери на 150 місць, серед яких одно-, дво — і тримісні кімнати з окремим санвузлом, «напівлюкси» й «люкси». У готелі є ресторан, сауна, перукарня; надаються послуги виклику таксі.

Три готелі «Буковина», «Корал» та «Черемош» позиціонують себе як тризіркові, решта готелів міста не проходили сертифікацію і на сьогодні рівень обслуговування в них не категоризований, що заважає маркетингу їхніх послуг.

2.2 Ринок туристичних послуг областіъ

Для здійснення ґрунтовного аналізу динаміки, структури, цілей та мотивів туристичних потоків у Чернівецькій області були використані: первинні джерела інформації, а саме статистична звітність «Звіт про діяльність туристичної організації» (форма 1-Тур) та «Звіт про діяльність закладів готельного господарства» (форма 1-Готель); оперативне опитування (анкетування) в 15 міні-готелях міста, які не подають статистичну звітність 1-Готель; маркетингове дослідження туристичних потоків, проведене працівниками Туристично-Інформаційного Центру міської ради; розрахунок обсягів туристичних послуг та туристичних потоків Чернівецької області за 2007;2012 роки відповідно до Методики, рекомендованої Всесвітньою туристичної організацією.

З форми 1-Тур використані дані про обсяги послуг, структури та цілей туристичних потоків, а також фінансові показники діяльності туристичної галузі за відповідні роки. З форми 1-Готель використані статистичні дані кількості іноземних туристів, що проживали у закладах готельного господарства. Відповідно варто врахувати, що у формі 1-Готель представлені статистичні дані надані тільки готелями «Черемош», «Буковина», «Турист», «Київ» м. Чернівці. Для більш об'єктивного дослідження, використані оперативні дані про кількість туристів, які проживали у наступних місцях розміщення (готелі, міні-готелі): «Кайзер», «Бульвар», «Леотон», «Магнат», «Магнат Люкс», «Дельта», «Корал», «Вокзал», «Мрія», «Парус», «Преміум», «Апартаменти Кнаус», люкс-апартаменти, оздоровчий комплекс «Прем'єр-клуб». А загальна кількість місць в цих закладах складає 439 або 28% від всіх місць готелів.

Окрім цього, статистична звітність як така, містить в собі похибку (йдеться про те, що певна кількість туристів відвідує м. Чернівці та регіон без поселення в готелях та не користуються послугами турфірм. Це так звані самодіяльні туристи, які зупиняються у родичів, знайомих і знімають квартири, особливо їх багато з Росії, Німеччини, Ізраїлю. А також ділові туристи, які приїжджають для вирішення бізнесових питань на 1 день (Румунія, Молдова).

Згідно з фактичними даними форми 1-Тур за період 2007;2012 рр. в період до 20 010 р. спостерігалася тенденція зростання кількості обслугованих туристів та обсягів наданих туристичних послуг. За 2010;2012 рр. було зафіксоване істотне зменшення майже за всіма показниками туристичної діяльності, що пов’язане з негативним впливом світової фінансово-економічної кризи на туристичний попит через зменшення реальних доходів населення України та європейських країн (див. Табл.2.2).

Кількість внутрішніх туристів, які відвідали регіон у 2012 р. становила 36 732 осіб, тобто порівняно з 2011 р. відбулося скорочення на 1,4%. Що стосується іноземних туристів, то їх кількість у 2012 р. становила 4082 осіб або на 30% менше порівняно з попереднім роком. Серед країн походження іноземних туристів лідирувала Білорусь — 1499 осіб (36,7%); друге місце посіли туристи з німецькомовних країн — 560 осіб або 13,7%, з яких на Німеччину припадало 7,4%, Австрію — 3,9%, Швейцарію — 2,4%; третє та четверте місця посіли туристи з Туреччини — 6,5% і Польщі - 5,8%.

Таблиця 2.2

Туристичні потоки в Чернівецькій області (за формою 1-Тур)

Щодо екскурсантів, які відвідували Чернівецьку область, до 2008 року спостерігалася тенденція збільшення їх кількості, після чого — поступове зменшення, і в 2012 році загальна чисельність екскурсантів становила 6288 осіб або на 60% менше порівняно з попереднім роком.

Зважаючи на те, що обласний центр є провідним туристичним регіоном краю, було проведене дослідження внутрішніх в'їзних та іноземних туристичних потоків в Чернівцях.

В'їзні туристичні потоки Чернівців

І. Дослідження туристичних потоків Туристичним інформаційним центром (ТІЦ) м. Чернівці.

1. ТІЦ міської ради з 2010 року здійснює опитування туристів, які його відвідують. Відповідно до цих даних, у 2010 р. самодіяльних туристів, тобто тих, хто не користувалися послугами турагентів і туроператорів, не зупинялися в готелях, нараховувалося — 5532 осіб, з них 1642 — іноземців; у 2011 р. — 6916 осіб, в т. числі 2045 іноземців. Загальна кількість туристів, що обліковані ТІЦ склала у 2010 році - 6427 осіб, з них — 1882 іноземці; 2011 р. — 7884 осіб, з них — 2334 іноземці.

ІІ. Експертна оцінка туристів за формою 1-Готель, а також тих, хто проживав в " малих" готелях м. Чернівці (не врахованих формою 1-Готель).

У 2011 р. за даними статистичної звітності (форма 1-Готель) у чернівецьких готелях, які обліковуються, було 1150 місць. Того ж року в цих готелях було прийнято 54 250 ос., з них — 5947 іноземці (11%).

Кількість місць у «малих» готелях м. Чернівці - 439. З врахуванням 30% їх заповнюваності, кількість проживаючих у цих міні-готелях за рік становила 48 070 осіб, з них 5247 — іноземці (тобто з розрахунку 11% від загальної чисельності).

Загальна кількість гостей, що проживали в готелях Чернівців становила: у 2010 році - 98 813 осіб (55 013 ос. за формою 1-готель + 43 800 ос. у «малих» готелях), з них 11 496 — іноземці (відповідно 6586 + 4910); у 2011 році - 102 320 осіб (5501 ос. за формою 1-готель + 48 070 ос. у «малих» готелях), з них іноземців — 11 234 ос. (відповідно 5947+5287).

ІІІ. Інтегральна оцінка загальної кількості іноземних туристів в Чернівцях.

Для інтегральної оцінки іноземних туристичних потоків в Чернівцях використані статистичні дані форми 1-Тур і 1-Готель, експертна оцінка кількості іноземних туристів, що розмістились в «малих» готелях міста та дослідження Туристичного інформаційного центру (ТІЦ).

Аналіз динаміки інтегральної оцінки дозволяє стверджувати, що за результатами дослідження кількості туристів, з врахуванням «малих» готелів і даних ТІЦ, за 5 років склалася позитивна тенденція до зростання відвідувань Чернівців, особливо, іноземними туристами. При цьому основна маса іноземців не скористалася послугами туристичних фірм. Все це свідчить про те, що зростає зацікавленість іноземних туристів у відвідуванні Чернівців і вони організовують свій відпочинок не користуючись послугами туристичних посередників і «великих» готелів, у яких рівень обслуговування не відповідає європейським стандартам (крім «Буковини», де іноземці поселяються залюбки). І такі показники спостерігалися на тлі світової економічної кризи.

Таблиця 2.3

Динаміка іноземних туристів, які відвідали м. Чернівці (осіб)

Слід прийняти до уваги, що не всі іноземні туристи відвідували ТІЦ, а показник заповнюваності «малих» готелів для експертного дослідження був обраний мінімальний — 30%, тоді як фактична заповнюваність становила 40−50%.

Іншим важливим кроком дослідження іноземних туристичних потоків у Чернівцях є аналіз структури відвідувачів за країнами їхнього походження. Можна зробити наступні висновки про структуру іноземних туристів, що відвідали м. Чернівці у 2011 р.:

— Основна маса туристів є резидентами російськомовних (Росія, Білорусь), та прикордонних (Польща, Румунія, Молдова) країн, відповідно за даний період їх частка у загальній структурі складає 35% та 21% (1-Тур) або 40% та 32% (1-Готель) відповідно.

— На другому місці знаходяться туристи з німецькомовних країн (Німеччина, Австрія, Швейцарія), зокрема їх частка у загальній структурі іноземних туристів становить 16% (1-Тур) та 10% (1-Готель).

— На третьому місці знаходяться туристи з англомовних країн (Велика Британія, США, Канада), так їх частка складає 2% (1-Тур) та 4% (1-Готель).

— Окрему увагу варто звернути на кількість туристів, що прибули з Ізраїлю, частка яких у загальній структурі лишається стабільною — 1%.

Заслуговує на увагу аналіз структури іноземних туристів, залежно від мети відвідування м. Чернівці у розрізі наступних мотивів: відпочинок, службова та ділова мета (бізнес), лікувальні та спеціалізовані тури [13, с.132−135].

Аналізуючи мотиви приїзду іноземних туристів, слід зауважити, що стабільно високим лишається відсоток туристів, які відвідують регіон з метою відпочинку — 77% За останній рік майже вчетверо зросла кількість туристів, що приїхали на Буковину для вирішення службових, ділових та бізнесових питань. А задля лікування, навпаки, туристів у 2011 році приїхало тільки 4% від загальної кількості. Ці два останніх показника свідчать, по-перше, про значну ймовірність похибки при відображенні статистичної звітності, а по-друге, поєднання високих цін з відсутністю якісного сервісу при обслуговуванні туристів в спеціалізованих турах та лікувальних рекреаційних закладах не спонукає їх до відвідування Буковини.

Для більш об'єктивної оцінки мотивів відвідування Чернівців, слід скористатися дослідженням ТІЦ міської ради. Відповідно відповідей іноземних туристів, що відвідали туристичний центр у 2011;2012 роках, 70% відвідали регіон з метою відпочинку (туризм), 15% - бізнес-поїздка, 15% - для зустрічі з рідними та знайомими.

Якщо розглядати відвідувачів міста Чернівці за віковими категоріями, то близько 95% - це дорослі віком від 29 років, на молодь припадає в середньому 4%, решта — це діти та підлітки (від1 до 3%). Це пов’язано із тим, що, по-перше, діти можуть подорожувати як правило лише у супроводі дорослих, а по-друге, на Буковині ще не розвинутий сімейний відпочинок [8, с.89−90].

Обсяг туристського споживання на території Чернівецької області за період 2008;2012 рр. (за методикою ВТО)

У розробці даної методики були використані рекомендації Всесвітньої туристичної організації та міжнародні методики розрахунку обсягів туристичних послуг. Вона ґрунтується на принципі врахування споживчих витрат кожного з відвідувачів регіону, незалежно від мотивації поїздки, оскільки кожен відвідувач витрачає певні грошові кошти протягом перебування у регіоні, споживаючи товари та послуги різних галузей економіки, що позначаються в цілому на економіці та соціальній сфері регіону. Дана методика передбачає визначення переліку характерних туристичних товарів та послуг, що споживалися туристами в межах області, їх загальної вартості та встановлення відсотку послуг, що припадають на туристичне обслуговування, а також визначення кінцевої вартості товарів та послуг, спожитих туристами. Окрім цього, використовуючи отримані розрахункові показники, можна обчислити кількість туристів, що відвідали місто та область у відповідному періоді.

Для розрахунку обсягу туристичних послуг, наданих підприємствами Чернівецької області за період 2008;2012 рр., використані: державні статистичні спостереження (Ст. зб.); адміністративні дані (А/д); експертні оцінки (Ек. оц.); оперативні дані; дані маркетингового дослідження.

Для кожного показника на основі експертних оцінок визначено приблизний відсоток послуг, що припадає на туристичне обслуговування. За допомогою розрахунків визначено вартість товарів та послуг, що спожиті туристами за відповідні періоди 2008;2012 рр.