Макроекономічне планування та програмування

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

1. Сутність макроекономічного планування та його завдання

2. Суб'єкти та об'єкти планування

3. Основні форми планування

4. Державні замовлення та державні контракти

5. Програмно-цільове планування

1. Сутність макроекономічного планування та його завдання

Однією з основних функцій управління будь-яким виробничім об'єктом — економікою країни, регіону, галуззю, підприємством — є планування.

Суспільство в цілому, окремі галузі, підприємство і людина постійно потребують певних товарів і послуг. Тому необхідно забезпечувати їх виробництво і постачання кожному споживачу в необхідній

кількості та асортименті, у відповідне місце, у відповідний час, з необхідною якістю, за відповідними цінами. При цьому треба враховувати тенденції соціально-економічного розвитку у власній державі і в світі, напрямки і темпи науково-технічного прогресу, можливі зміни у міжнародних відносинах.

Макроекономічне планування — це планування розвитку економіки на найвищих рівнях управління: національне господарство, галузь, регіон.

Макроекономічне планування передбачає вирішення наступних основних загальнодержавних задач:

зміцнення позицій країни в умовах глобалізації;

комплексне вирішення економічних і соціальних проблем,

концентрацію сил і ресурсів на виконання найважливіших загально

державних програм;

прискорене впровадження у виробництво науково-технічних досягнень, спрямованих на підвищення споживчої вартості і конкурентоспроможності продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках в умовах жорсткої конкуренції;

раціональне використання виробничих фондів, трудових і фінансових ресурсів, посилення режиму економії та скорочення виробничих витрат;

правильне використання пріоритетів у розвитку галузей і економічних районів з метою досягнення прогресивних зрушень в міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорціях, підвищення ефективності використання ресурсів, охорону навколишнього середовища;

* накопичення матеріальних і фінансових резервів, необхідних, для збалансованого розвитку економіки.

2. Суб'єкти та об'єкти планування

Основними елементами макроекономічного планування є суб'єкт, об'єкт і методи.

Суб'єкти — це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, а саме:

держава як виразники загальнодержавних інтересів і координатор господарської діяльності;

великі акціонерні товариства (корпорації);

недержавні установи й організації (профспілки, політичні партії, інші об'єднання й асоціації).

Об'єкти — економічні, соціальні й науково-технічні господарчі процеси в країні, сфери, галузі економіки, регіони, ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни.

3. Основні форми планування

Основними формами макроекономічного планування є директивне та індикативне.

Директивне планування — спосіб управління економікою за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань з обсягу, номенклатури, строків виробництва продукції та послуг.

Практикується в країнах з командною економікою; в ринкових умовах використовується на підприємствах державної форми власності, а також на дочірніх підприємствах.

При директивному плануванні домінують вертикально субординовані відносини — накази, директиви доводяться «зверху»; підприємства перетворюються на простих виконавців наказів. Використовуються в основному адміністративні прямі методи державного регулювання економіки. Органи управління верхніх рівнів проводять обговорення пропозицій підпорядкованих підприємств (підрозділів) щодо структури, обсягів та строків виконання планів, але при ухваленні рішень домінують інтереси структур верхнього рівня.

Основними важелями директивного планування є бюджетне фінансування, ліміти капітальних вкладень, фонди матеріально-технічних ресурсів.

Наслідками використання директивного планування є:

знищення конкуренції, створення умов для монополізму;

диктат керівництва по відношенню до підпорядкованих підприємств та виробника по відношенню до споживачів;

слабка мотивованість в результатах праці;

недостатнє врахування досягнень НТП;

неповне використання потенціалу підприємств;

породження бюрократизму, волюнтаризму та корупції.

Для зменшення цих негативних наслідків при директивному плануванні все частіше починають використовуватись й економічні важелі: ціни, процентні ставки, податки, валютні курси тощо. Також не передбачається покарання за невиконання плану (індирективне планування). В переліку директивних залишаються загальнодержавні норми і нормативи, державні інвестиції, держконтракт і держзамовлення, регульовані ціни на деякі види продукції. Це робить план менш жорстким і надає суб'єктам господарювання певну свободу дій.

Найбільш прийнятною в ринкових умовах формою планування є індикативна.

Індикативне планування — спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів збалансованого ефективного розвитку національної економіки і застосування державних економічних, фінансових й інших стимулів для їх реалізації.

Виділяють два типи індикативних планів: кон’юнктурний і структурний.

Перший спрямований на забезпечення економічної рівноваги на ринку, тобто високої зайнятості, рівноваги платіжного балансу, стабілізації цін тощо. За такого планування завдання щодо виробництва та інвестицій розглядаються лише як прогнозування ймовірного розвитку в межах урядової політики.

Структурне планування розглядається як засіб досягнення певних структурних змін в економіці і полягає в тому, що для забезпечення розвитку пріоритетних галузей держава планує державні інвестиції, стимулює приватні інвестиції та розробку кількісних завдань для галузей.

Індикативне планування є або рекомендаційним (пріоритетним), або суто індикативним (вказівним).

Рекомендаційне (пріоритетне) планування визначає поведінку учасників виробничих і соціальних процесів у передплановий період. Наприклад, з метою ліквідації певних диспропорцій рекомендується збільшити кошти на інвестиції, виробництво тощо.

Індикативне (вказівне) планування формує пропозиції щодо розвитку окремих сфер, секторів, виробничих систем, визначає пропорції, яких потрібно досягти, встановлює певні виробничі квоти, щоб не порушити визначені пропорції.

В Україні індикативне планування запроваджено з 1993 року: воно містить елементи кон’юнктурного, структурного, рекомендаційного та вказівного планування.

Індикативне планування є системою необов’язкових рекомендацій для суб'єктів ринкових відносин, визначає деякі пріоритети, яким надається максимальна державна підтримка. Водночас певна частина індикативного плану є директивною, зокрема це стосується заходів, що фінансуються з бюджету.

Показники, які є в індикативному плані, виражають головні напрями економічного і соціального розвитку. Вони не адресні і є орієнтирами, досягнення яких мають домагатися державні органи шляхом застосування різних стимулів цих заходів і економічних важелів. Регулятором індикативного плану є податки й податкові пільги, економічні норми і нормативи, бюджетне асигнування й дотації, державні кредити, ціни, цінні папери, державні резерви, антимонопольні заходи, засоби тарифного Й нетарифного регулювання.

Головні функції індикативного плану:

ретроспективний аналіз, прогнозування й обґрунтування цілей, темпів та умов збалансованого економічного і соціального розвитку країни;

розробка системи державних рішень прямої дії (адміністративних регуляторів);

визначення економічних важелів і стимулів (економічних регуляторів);

формування цільових комплексних програм, які передбачають раціональне поєднання інтересів країни з інтересами внутрішніх та зовнішніх суб'єктів ринкових відносин шляхом координації їхньої планово-економічної діяльності й економічною впливу;

планування економічного та соціального розвитку підвідомчого господарства;

координація і взаємоузгодження розробленого індикативного плану з бюджетом держави;

застосування як інструменту поточного аналізу та координації виконання окремих елементів, завдань, програм у складі індикативного плану і досягнення основних цілей, затверджених Верховною Радою України.

визначення і реалізація пріоритетних напрямків розвитку економіки.

Процес індикативного планування в Україні охоплює усі ланки господарства — від підприємств до загальнодержавних структур. Виконавцями функції щодо формування окремих розділів індикативних планів (з 1995 р. — Державної програми) є міністерства та відомства, Національний банк України. Під час формування планів на макроекономічному, галузевому, регіональному рівнях враховують багатоукладність економіки, фінансово-господарську самостійність підприємств і організацій, законодавство України щодо управління соціально-економічними процесами.

4. Державні замовлення та державні контракти

Одним з методів впливу на суб'єктів ринку у країнах з ринковою економікою є державні замовлення, які є механізмом формування складу необхідної продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств усіх форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням.

Державне замовлення передбачає забезпечення державних та соціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг); сприяння прогресивним зрушенням у виробництві та соціальній сфері, забезпечення виконання загальнодержавних програм; забезпечення функціонування систем, що гарантують підтримання життєвого рівня народу та його екологічну безпеку; формування державних резервів і запасів; задоволення потреб оборони та інших споживачів.

В Україні державне замовлення запроваджено в 1987 р. Частка продукції, що вироблялась і поставлялась за держзамовленням, поступово скорочувалась зі 100 до 80−70%. У 1992 р. за держзамовленням в Україні вироблялось 1200 видів продукції. Указом Президента України від 4. 05. 1992 р. «Про державне замовлення в Україні» воно було запроваджене у виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини і продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найважливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, вирішення соціальних проблем.

Держзамовлення є базою для добровільної угоди між державою і підприємством. Для підприємства-монополіста на ринку продукції держзамовлення обов’язкове для виконання.

Державне замовлення полягає у формуванні на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщенні державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності країни всіх форм власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначені організаційно-технічні, адміністративно-управлінські відносини при виконанні замовлення.

Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність і довготермінове зростання.

Державний контракт запроваджено в Україні у 1995 р. Він дещо відмінний від держконтракту у країнах з розвиненою ринковою економікою. Держава в особі уповноважених Кабінетом Міністрів України центральних органів державної виконавчої влади забезпечує потреби в товарах, роботах, послугах державних органів управління, у сфері оборони, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, освіти, культури, соціального захисту населення, виконання науково-технічних розробок, створення та поповнення державного резерву через держконтракт.

Замовники здійснюють реалізацію контрактів через закупівлю товарів на ринку відповідної продукції або розміщення їх серед виконавців незалежно від форм власності за договірними цінами. У разі наявності вибору виконавців завдання розміщують на конкурсній основі. Мета проведення відбору в контрактній системі - розмістити замовлення й відібрати постачальників на умовах конкуренції - дає можливість вибрати найефективніші за витратами проекти і заощадити державні ресурси.

Державні контракти укладають на термін від 1 до 15 років.

Усі відомства, які укладають контракти з боку держави, зобов’язані надати підприємствам-підрядникам рекомендації з таких питань: політики держави у сфері розподілу державних контрактів; переліку робіт для контрактів; організаційних процедур, відносин власності на отримані результати; нормативів і стандартів, обсягів фінансування; термінів випуску цінних паперів і кредитної політики; процедур контролю і звітності; податкової політики. Розвиток контрактної системи пов’язаний передусім з персоніфікацією відповідальності. Замовниками за державними контрактами є міністерства, відомства, інші центральні органи державної виконавчої-влади України, обласні державні адміністрації та установи, яким виділено кошти з Державного бюджету.

Державний контракт забезпечує підприємствам гарантований збут продукції.

Виконавці державних контрактів самостійно забезпечують їх виконання матеріально-технічними ресурсами, за винятком спеціальних ресурсів, виробництво і споживання яких контролюють органи державної виконавчої влади.

Найчастіше використовують два методи фінансування контрактів: метод «зваженої дольової участі підрядника» і метод, що застосовується для розрахунків за поставки складної, і нової технології. Обидва відбивають спробу держави пов’язати розмір прибутку підрядника з витратами на виконання держзамовлення. Тип фінансування зводиться до характеру й форми відшкодування витрат виробництва підприємства на виконання держзамовлення і отримання прибутку.

Методи фінансування — залучення власних коштів корпорацій товаровиробників, надання їм позик банками під гарантію держави, поетапне покриття замовником витрат корпорацій, повне або часткове авансування державою всього замовлення, надання податкових пільг у процесі реалізації, звільнення від податків тощо. З цією метою у замовлення включають фінансовий план, який регламентує прямі й непрямі витрати, планову ціну замовлення й планову вартість контракту, кінцеві обсяги компенсації за контрактом тощо.

Мета централізованого фінансування держзамовлень — забезпечити підприємства необхідними оборотними коштами.

За методами ціноутворення контракти поділяють на такі два типи: контракти з «фіксованої ціни» і контракти «відшкодування витрат виробництва». Обидва типи передбачають отримання прибутку підприємством-підрядником. Однак у першому випадку прибуток прихований «ціною» договору, а в другому — його розмір встановлюється у вигляді спеціальної винагороди підряднику. Ці типи контрактів об'єднують у групу заохочувальних. При її розробці механізм заохочення і економічних санкцій формується залежно від виконання умов договору і комерційного ризику.

Участь підприємств у програмах-замовленнях дає їм можливість вирішувати надзвичайно складні завдання, радикально оновлювати свою технологічну базу, залучаючи державні кошти, які використовуються на оплату замовлення. Із створенням розгорнутої конкретної системи в Україні об'єктом державних замовлень стануть. передусім проекти з максимальним ризиком, тобто проекти, реалізація яких може бути пов’язана із значними витратами.

5. Програмно-цільове планування

Програмне-цільове планування є основним способом державного регулювання національної економіки країн з ринковою економікою. Воно реалізується через розробку важливих цільових комплексних програм вирішення найактуальніших соціальних, економічних, науково-технічних, екологічних, регіональних проблем. Для цього передбачається комплекс взаємопов'язаних організаційно-правових та фінансово-економічних заходів, спрямованих на вирішення цих проблем найбільш ефективним шляхом в задані строки.

Основа державного програмування — розробка і виконання довго- (10−20 років), середньо- (4−5 років) і короткострокових (1 рік) програм.

У програмі відображено:

— аналіз сучасного стану проблеми в країні та за кордоном;

— цілі й завдання розвитку;

— макроекономічні показники і пропорції;

— заходи реформування фінансово-грошової системи;

— банківська діяльність;

— соціальний розвиток, доходи та рівень життя;

— загальні ознаки кон’юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків;

— заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності;

— формування відносин власності та охорони навколишнього середовища;

— основні напрямки розвитку регіонів;

— форми і засоби державного регулювання економіки.

Етапи розробки та реалізації ЦКП представлена на рисунку 1.

Учасниками формування та реалізації цільової комплексної програми (ЦКП) є: державний орган-замовник ЦКП, головний розробник ЦКП, державні органи-виконавці ЦКП; підприємства-виконавці заходів ЦКП.

Цільова комплексна програма містить такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний.

У цільовому розділі наводиться постановка й опис проблеми, а також способи її розв’язання.

15

Рис. 1. Етапи розробки та реалізації ЦКП

Конкретність, визначеність строків досягнення і реальність цілей забезпечуються за допомогою побудови дерева цілей. Процедура побудови дерева цілей може містити такий порядок дій:

Експертний аналіз відповідності вихідного формулювання цілі програми до проблеми, яка підлягає розв’язанню.

Виявлення часткових цілей програми та їх аналіз.

Оформлення даних, здобутих у ході експертизи, в установленій формі (у виді таблиці або матриці). Кожен експерт має подати власний варіант набору часткових цілей.

Узгодження думок експертів на підставі аналізу запропонованих варіантів і побудова дерева цілей.

Дерево цілей є основою для визначення альтернативних засобів і методів досягнення цілей, побудови дерева рішень, формування переліку основних заходів і завдань програми. Вибір альтернативних варіантів досягнення цілей здійснюється через порівняння соціально-економічної ефективності кожного з варіантів за допомогою існуючої методики визначення ефективності з урахуванням позитивних і негативних екстерналій.

Зведений розділ програми складається з основних показників програми, переліку основних заходів програми, ресурсного забезпечення заходів програми.

Перелік основних показників програми обумовлений характером та специфікою проблем і цілей. Він може містити показники, які відбивають: обсяги виробництва продукції (робіт, послуг), уведення в дію виробничих потужностей, основних фондів та об'єктів виробничого й невиробничого призначення; приріст запасів корисних копалин; характеристику структурних зрушень в економіці; зростання рівня життя населення і т. ін. Основні показники програми розробляються як в цілому на весь життєвий цикл програми, так і в розрізі окремих цільових рівнів.

Перелік основних заходів програми розробляється в календарному та відомчому розрізах. Програмний захід — це структурно визначена послідовність комплексу робіт (дій), які ведуть до розв’язання конкретного завдання або до досягнення підцілі (цілі) програми. План заходів має висвітлювати хто, що саме та в які строки має зробити, щоб розв’язати певне завдання. Формування завдань на здійснення робіт відомствам-виконавцям має ґрунтуватися на альтернативних засадах.

Реальність заходів програми значною мірою залежить від ресурсного забезпечення. Діагностика проблеми передбачає необхідність визначення ресурсних обмежень.

Для обґрунтування заходів ЦКП розробляються баланси тих ресурсів, які використовуються під час реалізації програми.

Складовою частиною програми є організаційно-економічний механізм управління процесом реалізації програми. Організаційно-економічний механізм передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних і економічних регуляторів.

За виконанням програми здійснюється контроль — запобіжний, поточний і завершальний.

Запобіжний контроль здійснюється ще до фактичного початку робіт. Основними засобами запобіжного контролю є реалізація певних правил, процедур і поведінки учасників програмного процесу.

Його завдання полягає в тому, щоб чітко встановити цілі та функції замовників і виконавців ЦКП, забезпечити виконання завдань трудовими, матеріальними та фінансовими ресурсами.

Поточний контроль здійснюється безпосередньо під час розробки та реалізації програми. Він базується на вимірюванні поточних результатів, одержаних після виконання певних видів робіт.

Завершальний контроль виконує дві функції. По-перше, він надає інформацію, необхідну для планування в майбутньому з урахуванням помилок минулого. По-друге, контроль здійснюється з метою сприяння мотивації за допомогою матеріального та морального стимулювання виконавців. Звіт про виконання програми є своєрідною формою завершального контролю.

Література

1. Гринькова В. М., Новикова М. М. Державне регулювання економіки: навч. Посібник. — Х.: Вид. Дім «ІНЖЕК», 2009. — 756с.

2. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2008. — 176с.

3. Михасюк І.Р., Мельник А. Ф., Крупка М.І., Залога З. М. Державне регулювання економіки / за ред. І.Р. Михасюка. — Л.: Українські технології, 2009. — 640 с.

4. Виробничій менеджмент: Навч. посібник / За заг. ред. д.е.н., проф. С. Ф. Поважного. — Д.: ДонДУУ, 2005. — 493 с.

5. Сілаєв В.І. Планування у виробничій сфері: Конспект лекцій. — Д.: ДонДАУ, 2008. — 125 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой