Контраверза наукового і філософського розуміння часу

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ПЛАН

ВСТУП

ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСЯГНЕННЯ ПРИРОДИ ЧАСУ

1.1 Історичні витоки філософського осягнення природи часу

1.2 Поняття дійсності та часу у класичному природознавстві

2. ПОНЯТТЯ ЧАСУ В ФІЛОСОФІЇ ТА ПРИРОДОЗНАВСТВІ

2.1 Час як метризована тривалість

2.2 Засади об'єктивності часу як вимірювальної тривалості

3. КОНТРАВЕРЗА НАУКОВОГО І ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗУМІННЯ ЧАСУ

3.1 Філософський аналіз властивостей часу

3.2 Критичний аналіз філософських витоків часу у сучасному природознавстві

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність проведеного дослідження:

Розуміння природи часу є досить неоднозначним. Хоча умоглядно ми ніби розуміємо, чим в дійсності є час, проте визначити його критерії для нас є доволі непростою задачею. Як, досить влучно зазначав, християнський теолог Августин Аврелій: «Що є Час? Коли мене запитують про нього, я знаю, про що йде мова. Але варто мені почати пояснювати, я не знаю, що й сказати! «

Проте не зважаючи на певну таємничість природи часу ми все ж таки активно користуємося цим поняттям, та навіть з впевненістю вказуємо на притаманні йому властивості.

Питання про природу часу і, перш за все, питання про об'єктивність часу, його існування незалежно від людського розуму та свідомості протягом цих століть вирішувалося по-різному. Різні філософські концепції часу змінювали одна одну, проте в ХХ столітті інтерес до категорії часу різко зріс уже не в філософії, а в природознавчій науці.

Насамперед, натхненні філософією позитивізму, вчені пов’язали свої надії на розуміння природи часу з успіхами фізики. Розвиток філософської категорії часу змінився, а часто і підмінювався розвитком категорії спеціально-наукової.

Фізична диференціації знання привела до збільшення кількості контекстів для поняття часу, і слідом за поняттям «фізичного часу» почалася розробка інших природничо-наукових категорій часу, наприклад, часу геологічного і біологічного. Проте саме цей, здавалося б, активний розвиток категорії часу призвів до втрати її вихідного філософського змісту та методологічної цінності. Хоча застереження про Неправомірності зведення філософської категорії часу до природничо -- наукових «зустрічається ще у Іммануїла Канта, воно не було почуто, і відповідь на питання що таке час «був зведено до набору емпіричних даних різних галузей науки, за якими тільки вгадуються численні, часто взаємовиключні і невідрефлексовані філософські позиції отримали ці даних дослідників.

Питання витоків часу майже повністю знято і існування даного феномену розуміється як даність. Тому в даній роботі я прагну зосередити увагу на способах пояснення сутності часу та провести порівняльний аналіз поміж сприйняттям природи часу у природознавстві та розумінням його властивостей на теоретико-філософському рівні.

Об`єкт дослідження:

Розуміння природи та сутності часу.

Предмет дослідження:

Тлумачення природи часу у різних галузях знання, аналіз його властивостей.

Мета дослідження:

Прослідкувати витоки та алгоритм наділення природи часу різними властивостями, проаналізувати філософське підгрунття ствердження цих властивостей. дійсність час філософське

Мета обумовлює наступні завдання:

розкрити зміст основних форм розуміння природи часу на протязі історії розвитку науки та філософії

здійснити критичний аналіз різних підходів до розуміння часу розкрити їх засади, обґрунтованість та проблемні моменти

визначити загальне розуміння природи часу у природознавстві

порівняти спосіб розуміння та тлумачення природи часу у філософії та природознавстві

віднайти філософські витоки у тлумаченні природи часу

При написанні курсової роботи були використані наступні методи:

аналітичний.

дедуктивний

порівняльний.

системний.

інтерпретації

абстрагування

узагальнення

Стан наукової розробки проблеми:

Означена проблематика свого часу розроблялася такими дослідниками та науковцями як:

Акімовим Р.А., Владимировим Ю. С., Золотовим Ю. А., Гайденко П. П., Арістовим В.В., Г. Вейлем, Мостепаненко А. М., Лолаєв Т.П., Владимирский Б. М., Дубровский В. Н., Репченко О. Н., Заславский А. М., Казарян В. П., Каминский А. В., Лазарев С. С., Левич А. П., Москалев И. Е., Павлов. Д. Г., Саркисов В. А., Сарычев В. М., Смолин Л., Хасанов И. А., Шихобалов Л. С. та інші.

Структурно дипломна робота складається зі:

вступу;

трьох розділів;

висновків;

списку використаних джерел;

Загальний обсяг курсової роботи становить 85 сторінок. Список використаних джерел нараховує 53 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСЯГНЕННЯ ПРИРОДИ ЧАСУ

1.1 Історичні витоки філософського осягнення природи часу

Парменід: час як небуття

Поняття дійсності є одним з базових в онтології. Адже в ній відображається увесь зміст буття. Те як ми сприймаємо та розуміємо оточуючу нас реальність і виражається в нашій світоглядній картині, а разом з цим приходить і осмислення таких фундаментальних понять як простір, час, рух і т.д. Якщо ж розглянути питання як саме розуміння дійсності проникає у тлумаченні зокрема поняття часу, то варто перш за все розглянути онтологічні погляди автора поняття «буття», котрим є давньогрецький філософ Парменід Елейський (грец. РбсменЯдет; 540 -- 480 р. до н. д.).

У Парменіда буття є нерухомим, незмінним, перебуває в стані вічного спокою. Все, що бачиться нами як тимчасове, плинне, всякий рух і зміна загалом є ілюзією, що породжена обманом емпіричного досвіду. Реальність, що дана нам у досвіді, непостійна, схильна до розпаду, тому помилково буде приймати її за істину.

«Оскільки не існує руху і множинності і Буття одне, то немає ні виникнення, ні знищення. Так при виникненні (знищенні) повинно бути Небуття, але Небуття немає. «[25; 277 ]

Головна теза Парменіда відносно буття є те, що існує Буття, а не ніщо. Небуття немає, оскільки його не можна ані помислити, ані, тим паче, спостерігати. Якщо ми скажемо небуття є, то тим самим уже надамо йому властивість буття.

«Бо мислити — це те ж, що і бути… Можна лише говорити та мислити, про те що є; буття адже є, а ніщо немає… «[25; 276 ]

Оскільки є тільки буття, а не ніщо, то не може бути ніякого становлення, адже для того, щоб стати чим-небудь, необхідно до того їм не бути. Cтановлення передбачає певний «дефект буття», але справжнє буття є самодостатнім і не може ні в чому мати потребу. Буття не могло бути кимось сотвореним, і не настане ніколи його кінця, воно просто існує, не маючи ані причини, ані наслідку.

«Буття ніким і нічим не породжене, інакше довелося б визнати, що воно сталося з Небуття, але Небуття немає. «[25; 278 ]

До того ж буття Парменіда характеризується нероздільною єдністю:

«Розкриваючи нероздільну єдність буття, Парменід утверджує його безперервність, тобто відсутність певних онтологічних прогалин, визнає буття неподільним, нерозкладним, непроникним (буття — абсолютна повнота) і заперечує в нього всяку множинність частин» [21; 399]. Воно єдине: «…поряд з буттям немає іншого буття».

У концепції Парменіда досить яскраво виражено протиставлення буття і часу, буття є поза часом, а час мислиться як властивість небуття, оскільки небуття немає, то і часу також немає. Таким чином, у Парменіда вічність і час протистоять один одному, при цьому тільки перше наділяється статусом істинно-сущого. За Парменідом для буття є не актуальними такі часові орієнтири як минуле та майбутнє. Існує лише зараз -- все існує лише зараз (водночас).

У Буття немає ні минулого, ні майбутнього. Буття є чисте нинішнє. Воно нерухоме, однорідне, абсолютне і обмежене, має форму кулі. [25; 279]

Варто звернути увагу на одну суттєву деталь, а саме: хід думок Парменіда та його учня Зенона носять виключно раціональний характер. При цьому раціональне мислення осягає світ за допомогою понять, а поняття завжди є статичним, і рух, зміна від нього вислизають. Час наділений алогічною сутністю. Ми можемо переживати його, але важко дати йому скільки б то не було виразне словесне визначення.

Наш звичний розподіл часу на добу, години, хвилини, секунди заснований на уподібненні останнього простору, який можна ділити на окремі частини, час постає подібно кіноплівці, що складається з окремих кадрів. Але час не складається з хвилин і секунд, воно завжди тече безперервно. На уподібненні часу кіноплівці і засновані апорії Зенона Елейського, в яких досить логічно та послідовно доводиться відсутність у світі руху. Зенон в певній мірі доводить до абсурду наше буденне ставлення до часу, що засновано на несвідомому уподібненні часу простору. При цьому учень Парменіда доводить, швидше, не саму відсутність руху, а труднощі раціонального осягнення феномену часу.

Специфічною рисою розуміння буття за Парменідом є наділення його дійсно абсолютним станом. Я наголошую на поняті абсолютності в тому розумінні, що Парменід не намагається розірвати єдність буття, як це буде спостерігатися у наступних грецьких філософів.

Абсолютизуючи буття і прирівнюючи до нього всю оточуючу дійсність, Парменід не може допустити мінливість цієї дійсності, тому і відбувається така критика поняття рух з його сторони. Варто зазначити, що в концепції Парменіда відчутний певний конфлікт між його розумінням дійсності та тією реальністю, яка надана емпірично, який він намагається вирішити зводячи проблему до труднощів раціонального осягнення феномену часу. Проте Парменіду вдалося привнести в історію філософії таке розуміння буття та дійсності, що є для нашого абстрактного мислення досить близьким. Буття Парменіда є раціонально строгим і хоча воно породжує ряд парадоксів, проте ми доволі легко розуміємо його природу.

Ідея вічності та час (Платон)

Розглядаючи питання співвідношення дійсності та часу, варто згадати такого давньогрецького філософа як Платон (грец. РлЬфщн; 427 до н. е. -- 347 або 348 до н. е.). Його розуміння світу як певної недосконалої подоби світу ідей, має своє вираження і в поглядах на природу часу, де час та його плинність виступає однією з найхарактерніших властивостей людського світу.

В системі Платона буття та час виявиляються протиставленими. Платон аналізує поняття часу в контексті поділу всього сущого на буття і становлення. Перше існує вічно, друге виникає і зникає в часі [ 17; 6].

Виходить, що Платон моделює деяку онтологію часу, яка виходить з протиставленості світу ідей та світу речей. А точніше, протиставленість ідеї вічного і мінливого, яке відповідає світу речей. Варто зазначити, що самі ідеї розуміються Платоном як вічні та незмінні, яким за власною природою притаманна певна сутність, а світ речей — існуванням без сутності, що розуміється філософом як існуючим небуттям [41; 327].

Сам час як принцип мінливості належить у Платона скоріше до небуття, ніж до дійсного буття. Проте при цьому, час не протиставляється у Платона буттю за тими ж ознаками, за якими він протиставляється буттю у Парменіда. Адже у останнього буття розуміється нерухомим, єдиним та вічним [43; 296−297]. В такому випадку небуття має постати як множинне, плинне та мінливе, а час саме і є множинним, і плинним, і мінливим.

Проте, за Платоном, час як дещо множинне не протиставляється буттю як чомусь єдиному, за тією простою причиною, що буття — не єдине. Єдине і буття не дорівнюють одне одному, на думку Платона, адже множинність може також поставати буттям. Саме таким є його світ ідей.

Платон відкидає розуміння буття як єдиного, такого, яке не має жодного зіткнення зі світом множинності і становлення, бо множинність може бути лише множинністю єдиних (одиниць), і без єдиного вона перетворилася би на безмежність, хаос, небуття [ 17; 23].

Проте Платон протиставляє час буттю за ознакою незмінності останнього як дечого рухливого і плинного. В діалозі Тімей Платон пише, що творець… замислив створити якусь рухому подібність вічності; облаштовуючи небо, він разом з ним творить для вічності, яка перебуває в єдиному, вічний же образ, рухомий від числа до числа, який ми назвали часом [8; 439−440].

З цього випливає, що саме буття є нерухомим — а час в свою чергу рухається, отже час виявляється протиставленим буттю, а точніше ідеї вічності. Проте і сама вічність, що протиставляється часові, також є свого роду часом, нехай навіть таким, який заперечує час як плинність.

У Платона поняття бЯюн (вічність) і чсьнпт (час) строго розрізняються між собою: вічність є досконалий взірець, а час -лише його образ, який не може бути зрозумілим безвідносно до прообразу [17; 25].

За Платоном було і буде являються за своєю суттю видами часу, і, переносячи їх на вічність, ми здійснюємо помилку, адже ідеї вічності притаманні лише стан є, тобто теперішньому часу, а було і буде можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі [ 8; 440].

Платон зазначає:

Адже ми говоримо про цю сутність, що вона була, є і буде, але, якщо розсудити правильно, їй личить одне лише є, тоді як було і буде можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі, бо і те і інше суть рухи.

Міркування Платона, які можна побачити в Парменіді, не суперечать наведеній позиції, а скоріше підтверджують її.В Парменіді Платон пише:

… бути означає причетність буття теперішньому часу. Було означає його причетність минулому, а буде майбутньому [8; 387]

Звідси випливає, що якщо єдине причетне буттю, то воно причетне і часу. Адже таким чином воно із небуття перетворюється на буття. Є, виходить, означає і вічність (в якій перебуває Єдине) і теперішнє, зараз (в ньому перебуває світ ідей, справжнє буття). А з цього випливає, що буття — це лише теперішнє, що відокремлене від минулого та майбутнього, а минуле і майбутнє є приналежними до становлення, яким у Платона постає світ речей. Отже, самі види часу у Платона не рівнозначні - теперішнє властиве буттю, тоді як майбутнє з минулим — існуючому небуттю. Така протиставленність надає основу для абстрактного розуміння часу: окремо теперішнього, або окремо майбутнього з минулим.

Отже, дійсність Платона має подвійну природу: світ ідей та світ речей. І саме до останього — світу недійсного буття, належить наша реальність, що є скупченням речей, котрі в свою чергу лише одиничні подібності ідеям. У світі речей немає нічого абсолютного і тому навіть сам час набуває характеристик певної подібності. Час є втіленням ідеї вічності. Для онтології Платона з необхідністю існує певний розрив між світом речей та ідей. Ідеї втілюють в собі порядок і саме він є тим фундампентом, на якому будуються погляди Платона. Він повністю відмовляється від хаосу світу речей і тому все, що йому притамане розуміється Платоном як хиба, хаос, небуття.

Телеологічний чинник розуміння часу

У найбільш концентрованому вигляді космологія Арістотеля виглядає наступним чином. Світ вічний, тобто він не має ні початку, ні кінця в часі. У просторовому сенсі космос є кінечним. У центрі світу розташована Земля, навколо котрої обертається Небо з усіма його світилами.

Аристотелів світ існує як сукупність субстанцій, кожна з яких — певне одиничне буття. Ці субстанції постійно рухаються і постають кожна своє місце в єдиній структурі буття. Ця структура складається на основі причинного тлумачення реальності. Невід'ємними рисами навколишнього світу Арістотель вбачав — рух і зміну, при цьому будь-який рух в світі з необхідністю потребує для себе відповідної причини.

Немає ніякої користі, навіть якщо ми встановимо вічні сутності <… > Якщо ці сутності не укладатимуть в собі деякого початку, здатного породжувати зміну <… > має бути таке начало, сутність якого — у діяльності [8; 307.].

Згідно з поглядами Аристотеля буття складається з чотирьох основних начал, або причин: матерія і форма, а також причини руху і мета, заради якої відбувається дія. [7; 102.].

Філософи, що передували Платону, вважали матерією певну конкретну субстанцію, Платон їй вважав ідеєю, для Аристотеля ж матерія — це підстава явищ і їх змін, а також те, з чого створюється субстанція. Крім того, для Аристотеля матерія — основа всіх виникнень, одна з першопричин.

Якби вона виникла, — пише він у Фізиці, — в її основі мало б лежати щось первинне, звідки б вона виникла, але саме в цьому і укладається її природа, так що вона існувала б перш [свого] виникнення [9; 144].

З одного боку, «матерія» — це відсутність визначення (заперечення форми), яке їй належить отримати. Коли в «матерії» виникає певна визначеність (форма), як у випадку з міддю, то може виникнути статуя, куля або будь-яка інша фігура. Але те, з чого виникає форма, не є ані відсутність форми, ані вже реалізована форма, а є щось середнє між відсутністю форми і формою дійсною. Це, згідно до поглядів Арістотелю, буття в можливості. [11; 267.].

Отже, «матерія» — це, по-перше, відсутність форми, а по-друге, можливість цієї форми як вже дійсного буття. Якщо матерія є буттям в можливості, то форма виступає вже як актуальна дійсність. На цьому побудовується онтологічна діалектика Арістотеля: відсутність > можливість > дійсність.

До того ж важливо зазначити, що всілякий процес є процес, що рухається до певної мети. За Арістотелем, предмети наділені не даної їм ззовні метою, а містять її в самих собі. Ця мета полягає в реалізації, або в здійсненні певної «форми», поняття, яке переховується в них самих. Це означає, що «мета» зводиться до «форми» -- дієвості того, що дається як можливість в «матерії» предметів. Найвищою метою і найвищим можливим досяжним благом є евдемонією. У розумінні греків це досконалість особистості або досягнення такого стану, котрого може досягти людина відповідно до своєї природи.

Отже, метою, або те, заради чого, є благо: благо є мета всякого виникнення та руху [7; 70.]. Кінцевим джерелом всякого руху, вищим буттям Аристотель визнає бога. Бог — це своєрідний «першодвигун» світу, безтілесна форма всіх форм, мета світового процесу.

Розглянувши аристотелівську онтологічну структуру світу, варто перейти до розуміння філософом сутності часу. Розробці проблем простору і часу Аристотелем присвячена його 4-а книга Фізики, в главі 10-й якої він ставить питання про онтологічний статус часу: Чи належить (час) до числа існуючих або неіснуючих (речей), потім яка його природа [9; 145].

Аристотель розглядає час у зв’язку з рухом, зміною. При цьому час не є рух:

Зміна та рух кожного (тіла) відбуваються тільки в ньому самому або там, де трапиться бути самому рухомому і тому, що змінюється; час рівномірно скрізь і при всьому. Далі зміна може йти швидше і повільніше, час же не може, оскільки повільне і швидке визначається часом: швидке є таким, що далеко просувається в перебігу малого часу, повільне ж мало просувається протягом більшого часу. Хоча час тісно пов’язаний і з рухом: Проте час не існує і без зміни… Бо коли не відбувається жодних змін у нашому мисленні або коли ми не помічаємо змін, нам не здаватиметься, що минув час [9; 147−148].

Тому досліджувати час необхідно у зв’язку з рухом. З одного боку, Арістотель наполягає на однорідності часу, кажучи, що у всіх частинах світу він тече однаково, але з іншого боку, не визнає існування абсолютного часу незалежного від рухомих предметів. І в цьому він є продовжувачем загальною для греків тенденції -- співвідносити час з рухом. Арістотель визначає час як число або міра руху. Говорити про плин часу ми можемо тоді, коли виділяємо в русі дві граничні точки: стан рухомого в момент початку руху і в момент його завершення, проміжний стан між цими точками і є плинність часу:

І дійсно, ми час розпізнаємо, коли розмежовуємо рух, визначаючи попереднє і наступне, і тоді говоримо, що сплинув час, коли сприймаємо почуттями попереднє і наступне в русі. Ми розмежовуємо їх тим, що сприймаємо один раз одне, інший раз інше, а між ними — щось відмінне від них, бо коли ми мислимо крайні точки відмінними від середини і душа відзначає два тепер — попереднє і наступне, тоді це (саме) ми і називаємо часом, оскільки обмежене тепер і здається нам часом [9; 148].

Вічні сутності, такі як: Бог (він же Першодвигун) або ж форми як такі - перебувають поза часу. В Аристотеля ми також стикаємося з протиставленням часу і вічності. Адже зміна, становлення, можливі там, де є потенційність, недолік дійсного буття. Час пов’язано з певною буттєвою недосконалістю, збитковістю, з небуттям.

Головна риса світу, яким його описував Арістотель — це його телеологічність. В ньому присутня мета, що одночасно вказує на його незавершеність та спрямованість розвитку. Весь світ обумовлений цією метою. Живучи в такому світі людина постійно відчуває динаміку дійсності. Все рухається вперед, в майбутнє, до абсолютності. При цьому така часовість світу має свою специфіку. Одночасно зі світом змін існують незміні сутності, що вже перебувають в стані абсолютності.

Буття розділене — втрачена єдність стану «є», адже одночасно існує світ, що існує лише тепер і існує світ, що рухається від «можливості» до «дійсності». Цікаво зазначити, що таке сприйняття світу є досить близьким для християнства: Бог — втілення абсолютного та незмінного буття, а людський світ існує в процесі реалізації пророцтва. Людство очікує Другого пришестя та Судного дня. Ці події будуть свідчити про кінець нашого недосконалого та тимчасового буття, після котрого всі люди перейдуть до якісно нової форми буття — вічності. Порівнюючи такі погляди на світ у Аристотеля та в християнській релігії ми можемо помітити яскраве протиставлення між світом телеологічним, а отже недовершеним та світом, що існує в єдиному вічному стані і будь-яка зміна цього стану принципово відкидається.

1.2 Поняття дійсності та часу у класичному природознавстві

Зародження субстанційної концепції часу

Глибокі зміни в тлумаченні часу і простору відбулися в Новий час у зв’язку з виникненням і розвитком сучасного природознавства і, перш за все, створенням ньютонівської фізики. Ісаак Ньютон писав, що, якщо ми хочемо використовувати поняття простору і часу у фізиці, то їх необхідно уточнити. Про це він говорить у Математичних засадах натуральної філософії:

Час, простір, місце і рух є поняття загальновідомі. Однак необхідно зауважити, що ці поняття звичайно ставляться до того, що осягається нашими почуттями. Звідси відбуваються деякі неправильні судження, для усунення яких необхідно вищенаведені поняття розділити на абсолютні і відносні, істинні й удавані, математичні і буденні [40; 30].

Для побудови фізичної теорії він вводить поняття абсолютних математичних простору і часу: Абсолютний, істинний математичний час сам по собі і по самій своїй суті, без жодного відношення до будь-чого зовнішнього протікає рівномірно й інакше називається тривалістю… Абсолютний простір за самою своєю суттю, безвідносно до чого б то не було зовнішнього, залишається завжди однаковим і нерухомим… Відносний, що здається або повсякденний час є міра тривалості, що вживається в повсякденному житті замість істинного математичного часу… [40; 30−32 ].

Ті властивості часу і простору, які сформульовані в класичній механіці, стали розглядатися як властивості часу і простору взагалі. Це такі властивості як: одномірність для часу і тривимірність для простору, безперервність, нескінченність, безмежність, однорідність, абсолютність (тобто незалежність часу та простору одне від одного; незалежність їх від властивостей об'єктів, що рухаються в часі і просторі). Крім того, вважалося, що час спрямований в майбутнє. Ця властивість є зовнішньою для фізичної теорії, і вона приймалося, мабуть, як данина традиційному світосприйняттю.

Існує думка, що написання Математичних начал натуральної філософії було обумовлено прагненням Ньютона раціональними методами довести буття Бога. У всякому разі, спроба зв’язати науку і релігію (теологію) природна для мислителя, що був не тільки великим ученим, а й видатним теологом свого часу. Ввівши поняття абсолютного простору, яке пов’язує всі тіла світу в єдиний універсум, Ісаак Ньютон ліквідує невидимий бар'єр, що існував між Богом та створеним ним світом. У зв’язку з цим варто пригадати такий вислів Ісаака Ньютона про його розуміння абсолютного простору:

Чи не там чувствилища тварин, де знаходиться чутлива субстанція, до якої через нерви і мозок підводяться відчутні образи предметів так, що вони можуть бути помічені внаслідок безпосередньої близькості до цієї субстанції? І якщо ці речі настільки правильно влаштовані, чи не стає зрозумілим із явищ, що є безтілесна істота, жива, розумна, всемогутня, яка в нескінченному просторі, як би у своєму чувствилища, бачить всі речі поблизу, проглядає їх наскрізь і розуміє їх цілком завдяки їх безпосередній близькості до нього [16; 233].

Ньютон бачив як у просторі-часі, так і в силах гравітаційної взаємодії щось, що не вкладається в рамки механістичного розуміння часу і, будучм не в змозі дати відповідь на ці питання, схилявся до містичних релігійних рішень, а насправді - до метафізичного тлумачення, назвавши простір-час і сили взаємодії самостійними категоріями.

Аналізуючи погляди Ньютона на дійсність ми можемо з легкістю прослідкувати як видатний вчений математизую природу та світ загалом. Обравши математику як спосіб розуміння простору та часу, Ньютон непомітно для себе субстанціював ці сутності. Абюсолютний час-простір — це саме і є результат перенесення абстрактних понять у природу.

Реляційна концепція часу

Неоціненний внесок в ідею відносності протікання фізичних процесів здійснив Галілео Галілей -- італійський мислитель епохи Відродження. Йому належить авторство принципу відності, згідно з яким: принцип фізичної рівноправності інерційних систем відліку в класичній механіці, який проявляється в тому, що закони механіки в усіх таких системах однакові. Звідси випливає, що ніякими механічними дослідами, що проводяться в якій-небудь інерціальній системі, не можна визначити, чи покоїться дана система або рухається рівномірно і прямолінійно. Це положення було вперше встановлено Г. Галілеєм в 1636 році. Однаковість законів механіки для інерціальних систем Галілей ілюстрував на прикладі явищ, що відбуваються під палубою корабля, що спочиває або рухається рівномірно і прямолінійно (відносно Землі, яку можна з достатнім ступенем точності вважати інерціальній системою відліку):

Примусьте тепер корабель рухатися з будь-якою швидкістю і тоді (якщо тільки рух буде рівномірним і без качки в ту і іншу сторону) у всіх названих явищах ви не виявите ні найменшої зміни і по жодному з них не зможете встановити, чи рухається корабель чи є нерухомим… Кидаючи яку-небудь річ товаришеві, ви не повинні будете кидати її з більшою силою, коли він перебуватиме на носі, а ви на кормі, ніж коли ваше взаємне положення буде зворотним; краплі, як і раніше, будуть падати в нижній посудину, і жодна не впаде ближче до корми, хоча, поки крапля знаходиться в повітрі, корабель пройде багато п’ядей «[18; 147 ]

У висловлюваннях Лейбніца ми знаходимо надзвичайно важливе, ключове для всього реляційного підходу до природи простору-часу поняття відношення. В геометрії відношення не що інше, як метрика (відстані). Проте в її сучасному викладі, як правило, виходять з координатної системи в різноманітті тієї чи іншої розмірності, а потім задається метрика. Але можливий і інший хід міркувань: можна починати з відстаней — парних відносин між точками, а потім вже з них отримувати координати і всі інші поняття.

В умовах панування ньютонівської концепції часу інше тлумачення природи запропонував Ґотфрід Лейбніц, що заперечує ідеї порожніх часу і простору, їх абсолютного, ні з чим не пов’язаного, нічим не обумовленого характеру. Лейбніц розвиває вчення про відносність простору і часу. Він писав:

Я неодноразово підкреслював, що вважаю простір також як і час, чимось чисто відносним: простір — порядком співіснування, а час — порядком послідовностей… Простір і час являють собою лише порядок речей, а не абсолютну сутність [30; 441].

Відома полеміка з питання про природу простору і часу між прихильниками Ньютона і Лейбніцем. У XVII-XIX століттях найбільший вплив мала концепція Ньютона. З подальшим розвитком науки ситуація, треба зауважити, істотно ускладнилася.

Філософія Лейбніца, що представляє собою своєрідний синтез ідей античності, головним чином, системи Арістотеля, і природничо-наукових уявлень його часу, сформувалася в полеміці з позицією Р. Декарта і його сучасника І. Ньютона. На відміну від них, Лейбніц описував фізичну реальність на основі двох категорій, з яких одна є своєрідним об'єднанням категорій частинок (матерії) і простору-часу, а інша — об'єднанням категорії частинок із категорією полів як переносників взаємодій.

Матерія (тіла, речі), згідно метафізичних уявлень Лейбніца, має подвійну природу: пасивну та активну. Пасивна природа може бути співвіднесена з узагальненою категорією, що об'єднує частинки і простір-час, а активна природа — з узагальненою категорією, яка об'єднує частинки і поля переносників взаємодій.

Про пасивну природу матерії Лейбніц писав:

Матерія, узята в собі, тобто гола, утворюється через антітіпію і протяжність. Антітіпією я називаю той атрибут, через який матерія знаходиться в просторі, тобто безперервне поширення за місцем. І ось, коли антітіпія безперервно розходиться, або розтягується за місцем, виникає матерія сама по собі, або гола. Модифікація, або змінність, антітіпія полягає в змінності місця. Модифікація протяжності полягає в змінності величини і фігури. Звідси очевидно, що матерія є щось чисто пасивне, бо її атрибути та їх видозміни не містять в собі ніякої дії. І оскільки в русі ми розглядаємо тільки зміну місця, ми не вбачаємо в ньому нічого, крім чисто пасивного [ 30; 383].

Полемізуючи з механістичною картиною світобудови Ньютона Лейбніц зазначав: Пан Ньютон окрім матерії допускає порожній простір, і, на його думку, матерія займає лише малу частину простору. Однак Демокріт і Епікур стверджували те саме, дещо відрізняючись при цьому від пана Ньютона, і, на їх думку, мабуть, матерії у світі більше, ніж за Ньютоном. Поряд з іншими міркуваннями я дотримуюся тієї думки, що порожнього зовсім немає [30; 434].

Отже можна зазначити, що основою реляційного розуміння часу є сприйняття дійсності виключно у порядку певних відношень між різними об'єктами та предметами. Як результат, час та простір являються похідними від предметів і тому вони позбавлені самостійної форми існування. Вся сутність часу та його плину поміщується у відношення та взаємовпливи предметів, що наповнюють наш Всесвіт. Дана точка зору в подальшоу набуватиме все більш вагомого значення та в результаті стане провідної у способі осягнення часу та природи загалом.

Емпіріокритициська методологія розуміння часу

Перш ніж розглянути розроблену Махом концепцію часу, зупинимося коротенько на найважливіших принципах його філософії. Центральним для Маха як філософа і як фізика стало поняття досвіду: він є одним з найбільш послідовних прихильників емпіризму, продовжувачем тієї висхідної до номіналізму традиції, яку до нього розвивали переважно англійські філософи: Дж. Берклі, Д. Юм, Дж. Ст. Мілль та ін. Як і його попередники, Мах спирається на безпосередні чуттєві дані - відчуття, які надає нам зовнішній і внутрішній досвід.

Всяке наше знання, в тому числі і наукове, являє собою, згідно Маху, по суті лише опис фактів, тобто суб'єктивних переживань і їх функціональних залежностей і зв’язків, їх взаємних відносин. Все, що виходить за рамки можливого досвіду, що не ми можемо споглядати безпосередньо, має бути усунуто з наукового вжитку.

Такі поняття, як субстанція, сила, навіть причина, що не задовольняються принципом споглядання, повинні бути відкинуті, а що стосується такого важливого в науці принципу причинності, то він повинен бути замінений поняттям функції, тобто функціональної залежності явищ один від одного.

Такі загальні теоретико пізнавальні принципи Маха, на яких базується його концепція часу і простору. Як пояснює Мах, у фізіологічному відношенні - а він відштовхується від фізіології - час і простір — це системи орієнтуючих відчуттів, що визначають разом з чуттєвими відчуттями збудження біологічно доцільних реакцій пристосування [36; 432. ].

Варто розрізняти час вихідний — фізіологічний і час метричний, що виходить з тимчасово го порівняння фізичних процесів одне з одним [ 36; 422. ].

Мах при цьому підкреслює, що споглядання як часу, так і простору обумовлено нашої спадковою тілесною організацією.

«Ми безпосередньо відчуваємо час або положення в часі, так само як безпосередньо відчуваємо простір або положення в просторі. Без відчуття часу не було б хронометрії, як без відчуття простору не було б геометрії. Існування своєрідних фізіологічних процесів, що лежать в основі відчуттів часу, являються досить імовірним з огляду на ті обставини, що ми дізнаємося однаковість ритму, форми часу в тимчасових відносинах самих різних якостей, наприклад в мелодіях, які крім ритму не мають нічого схожого [ 36; 422. ].

Таким чином, саме фізіологія нашого організму є, згідно Маху, вихідною основою відчуття часу. Між фізіологічним і фізичним часом, згідно Маху, існує схожість: обидва є безупинними (точніше, за висловом Маха, здаються безперервними) і однонаправлені, безповоротні - течуть в одному напрямку. Але є між ними і відмінності. Так, фізичний час протікає то швидше, то повільніше, ніж фізіологічний, тобто не всі процеси однакової тривалості здаються такими і безпосередньому спостерігачу. Головне ж те, що фізичне розрізнення моментів часу незрівнянно тонше, ніж фізіологічне.

Мах зазначає: Споглядання часу цілком непомітно доповнюється спогадом про минуле і віддзеркалюваним в нашій фантазії майбутнім, причому як те, так і інше є у вельми скороченій часовій перспективі. Цей психологічний аналіз пережитого суб'єктом часу, або, як його називає Мах, споглядання часу, передбачає дослідження часу в емпіричній психології Франца Брентано і у феноменології Едмунда Гуссерля; у останнього ми знаходимо набагато більше поглиблений і розчленований розгляд внутрішньої тимчасовості свідомості. Що ж до свідомості часу, то, на думку Маха, вона відрізняється від простої зміни в часі психічних переживань — відчуттів, уявлень і т. д., оскільки свідомість часу з необхідністю повинно охоплювати деякий кінцевий відрізок часу, достатній для того, щоб сприйняти зміни, що протікають в душі.

Але тут у Маха з’являється цілком зрозуміле утруднення, що виникає у кожного, хто хотів би бути до кінця послідовним емпіриком. Справді, для того щоб помітити зміни станів душі, потрібно мати у ній щось незмінне, стійке, що в метафізиці зазвичай пов’язували з субстанцією душі і що Кант, відкинувши традиційну метафізику, зберіг у вигляді трансцендентального єдності апперцепції, єдності Я мислю, без якого не можливо зафіксувати різноманіття (зміни, що протікають в душі) як ніщо певне, а значить, неможливо усвідомлювати його.

Мах не приймає не тільки поняття духовної субстанції, але і кантівської самототожності Я, тому змушений апелювати до порівняно постійного комплексу нашого Я, що характеризується органічними відчуттями і т. п., в якому ми маємо як би скелю, повз яку протікає тимчасово впорядкований потік змін [ 36; 425 ].

І як фізик, і як філософ Мах виходить з переконання, що поняття відношення має безсумнівний пріоритет перед поняттям субстанції, що грали істотну роль в період становлення новоєвропейскої науки та філософії і опинилися, з точки зору Маха, не більше ніж непотрібної фікцією, що заважає правильно зрозуміти природу наукового пізнання. Мах вказує, що ряд відчуттів часу стає шкалою, в якій розташовуються інші якості наших відчуттів [36; 430. ].

Мах посилається на приклади фізіологічних процесів (биття пульсу, ритмічний крок і т. д.), тривалість яких залишається постійною і які тому становлять для нас сталість фізіологічного часу, з якого розвивається уявлення про рівномірність поточному часу. Однак фізіологічне відчуття часу занадто неточне і ненадійне, занадто суб'єктивне. Тільки перейшовши від фізіологічного до фізичного часу, можна знайти більш об'єктивні і загальнозначущі критерії для його визначення.

Досвід показує, що пара точно певних фізичних процесів, початок і кінець яких коли або збігалися, які сумісні за часом, зберігають це властивість і завжди. Таким точно визначеним процесом часу можна користуватися як масштабом часу, і на цьому заснована фізична хронометрія

Саме хронометрія дозволяє перейти від суб'єктивного переживання відчуття часу, що не передається іншому, до хронометричних понять, які, як підкреслює Мах, одні і ті ж у всіх освічених людей. Встановлення відносин — ось що лежить в основі поняття часу. Якщо фізіологічний час і простір суть системи орієнтуючих відчуттів, що визначають збудження біологічно доцільних реакцій, то

фізичний час і простір особливі залежності фізичних елементів один від одного. Виражається це вже в тому, що чисельні величини часу і простору є у всіх рівняннях фізики і що хронометричні поняття є порівнянням між собою фізичних процесів… [36; 432. ]

Всі поняття фізики — це поняття, що виникли з вимірювання, яке є не що інше, як встановлення відносин між фізичними елементами. Визначення відносин за допомогою різниці тіл є взаємним: жодне тіло не має переваги перед іншим, пояснює Мах.

Тут не можна не відзначити і ще один важливий момент: Махова критика абсолютних простору і часу Ньютона в сутності прокладала шлях до створення філософського фундаменту теорії відносності. І не випадково Альберт Ейнштейн, називаючи імена тих, хто справив на нього вплив і був ніби попередником його в справі створення теорії відносності, нерідко згадує Маха [13; 49). ].

Я повинен сказати, що мені, прямо або побічно, особливо допомогли роботи Юма і Маха. Я прошу читача взяти в руки роботу Маха Механіка. Історико критичний нарис її розвитку — і прочитати міркування, що містяться в розділах 6 і 7 другого розділу (Погляди Ньютона на час, простір і рух і Критичний огляд ньютоновских уявлень). У цих розділах майстерно викладені думки, які досі ще не стали загальними для фізиків… Мах ясно розумів слабкі сторони класичної механіки і був недалекий від того, щоб прийти до загальної теорії відносності. І це за півстоліття до її створення! Досить імовірно, що Мах зумів би створити загальну теорію відносності, якби в той час, коли він ще був молодий духом, фізиків хвилювало питання про те, як слід розуміти сталість швидкості світла… [51; 29−30. ].

Методологія емпіріокритицизму виходить з прагнення очистити досвід і тому відкинути всі зайві сутності. Тому ідея часу, що наділений самостійною формою існування відкидається як така, що немає свого емпіричного підтвердження. Натомість час розуміється як послідовність змін. Немає змін -- немає часу. Дана позиція базується на тому, що в такому випадку ми можемо визначати час як покажчик цих змін. І чим більш постійна періодичність певної мінливості, то тим краще ми здатні орієнтуватися у часі.

Весь час закладений між двома точками «зараз»: зараз, що було і зараз, що є, а між ними нічого немає. Це створює проблемне питання: а чи є певна тривалість часу між двома моментами «зараз»? Хоча на емпіричному рівні ми дійсно можемо конституювати лише певні зміни, проте умоглядно ми вбачаємо певну плинність між цими змінами.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ЧАСУ В ФІЛОСОФІЇ ТА ПРИРОДОЗНАВСТВІ

2.1 Час як метризована тривалість

Починаючи з Парменіда і Аристотеля, широкого поширення набула думка, що нині (тепер) -- це те, що відділяє минуле від майбутнього, певна мить, що позбавлена тривалості. Уявлення про цю «безтривалість» теперішнього часу змушувало багатьох мислителів відмовляти матеріальному світу в істинному бутті. До того ж дане розуміння моменту «тепер» з необхідністю породжувало логічний парадокс: тривалість часу загалом є сумою нульових тривалостей, що в результаті також давало нуль, що в свою чергу свідчило про відсутність часу. Проте в сучасній науці ж поширюється уявлення про те, що будь-яке матеріальне тіло, будь-який матеріальний процес, поки вони існують, — вони існують в теперішньому часі. І хоча наповнюють матеріальний світ конкретні матеріальні об'єкти, що є тлінні і не можуть існувати нескінченно довго, вони не приходять в теперішній час з майбутнього і не зникають в минуле, а виникають і перестають існувати в результаті того, що відбувається в теперішньому часі руху матерії. З майбутнього виникають і в минуле відходять не об'єкти і процеси матеріального світу, а лише їх стани. [39; с. 420−438. ]

Саме поняття стан можна визначити як якісну і кількісну визначеність буття матеріальних об'єктів і процесів. В силу ієрархічної багаторівневості матеріального світу і матеріальних об'єктів кожен об'єкт характеризується системою станів, що володіють різним ступенем стійкості.

Найбільш стійким є стан, пов’язаний з якісною визначеністю об'єкта. Зміна цього стану означає втрату об'єктом своєї якісної визначеності і припинення існування. Але і в цьому випадку сам об'єкт не йде в минуле. Він залишається в безпосередньо поточному теперішньому часі, але залишається у вигляді залишків, продуктів руйнування.

Саме зміна станів об'єктів і процесів матеріального світу і розуміється плином часу. Можна сказати, що виникають з майбутнього і відходять у минуле різні стани об'єктів і процесів матеріального світу, тоді як сам матеріальний світ знаходиться у вічно триваючому теперішньому часі. Це об'єктивно реальне буття, наявне перебування, актуальне існування матеріального світу, його об'єктів, процесів і подій і є тривалістю. Тривати — означає бути в наявності, актуально існувати.

Оскільки з майбутнього виникають і в минуле відходять не самі матеріальні об'єкти, а лише їх стани, то в об'єктивно реальному матеріальному світі немає ніякого минулого і майбутнього часу, а є тільки безперервно триваючий теперішній час.

Минулий час — це відображення в нашій свідомості ланцюжка тих подій і станів матеріальних об'єктів, що об'єктивно існували і змінили один одного, які в реальній дійсності вже перестали існувати, але їх інформаційні образи або збереглися в нашій пам’яті, або формуються в нашій свідомості завдяки отриманій про ці події інформації. Об'єктивність минулого часу означає, в такому разі не актуальне існування в реальній дійсності минулих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, а тільки те, що вони дійсно колись актуально існували в теперішньому часі.

Майбутній час -- це вже наявний в нашій свідомості певний ланцюжок уявлень та образів тих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, що ще не настали, які, змінюючи один одного, можуть реалізуватися в майбутньому як явища теперішнього часу.

Причиною формування в нашій свідомості подібної абстракції є те, що протікаючи в теперішньому часі матеріальні процеси і зміни станів матеріальних об'єктів, підкоряються об'єктивним законам природи, знаючи які, можна з легкістю передбачати майбутні події матеріального світу. Об'єктивність майбутнього часу — це об'єктивність закономірно обумовленого потенційного буття тих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, які з певною мірою вірогідності можуть настати і стати актуально існуючими подіями і станами матеріального світу.

Зазначені вище витлумачення минулого і теперішнього часу чітко вказують на те, як наша свідомість накладає на світ ті якості, які не представлені нам у безпосередньому спогляданні.

Актуально наявне існування, перебування матеріального світу — це процес постійно протікаючих кількісно-якісних змін, що виражаються через матеріальні об'єкти, в в результаті чого виникають нові і зникають раніше існуючі матеріальні об'єкти та предмети і таким чином відбувається безперервне оновлення, або постійне становлення, матеріального світу.

Отже, можна зазначити, що дійсне існування матеріальних об'єктів являє собою процес постійної зміни їх станів. При цьому наявним буттям наділені якісь конкретні стани предмета, в той час як інші стани, в яких даний предмет вже був або ще тільки буде, перебувають або в минулому, а отже їх вже немає, або в майбутньому, і їх ще немає.

Враховуючи все зазначене, ми можемо сказати, що тривалість — це є безперервна одномірність безліч впорядкованих відношенням вже минулої або таких що ще не набули актуальності миттєвостей буття матеріальних об'єктів.

Загальноприйнятим є уявлення про те, що абсолютний час ньютонівської механіки володіє внутрішньо властивою метрикою. [19; 14 ].

Про внутрішньо властивe часові метрику можна говорити на основі того, що І. Ньютон зазначає абсолютну, тобто незалежну від будь-яких матеріальних процесів рівномірність абсолютного часу. Як вказує А. Грюнбаум, згідно І. Ньютону,

Простір і час як вмістища володіють кожне своєї внутрішньо властивою їм конгруентністю (рівністю, співмірністю), існування якої цілком незалежною від існування матеріальних стрижнів і годин у всесвіті; останні є інструментами, і їх функція, в кращому випадку чисто епістемологічна, пов’язана з можливістю встановити внутрішні конгруентні відносини в навколишньому просторі і часі. Таким чином, наприклад, навіть коли годинник на відміну від Землі, що обертається йде рівномірно, з однаковою швидкістю, це періодичний пристрій тільки реєструє, але зовсім не визначає часову метрику [19; 15 ].

Однак, варто зазначити, що поняття істинного та математичного часу були вибудувані від явища обертання Землі навколо своєї осі. Поняття рівномірного поточного математичного часу, що виникло ще за кілька століть до І. Ньютона, з часом віднайшло характер фундаментального математичного поняття, і в епоху І. Ньютона всі змінні величини в математиці розглядалися як величини, що змінюються в рівномірно поточному часу. При цьому походження такого математичного часу та його зв’язок з обертанням небесної сфери поступово був забутий, а точніше набув самостійного значення, і в такому вигляді він набув свого вираження в основі абсолютного часу ньютонівської механіки. Проте зв’язок абсолютного, істинного математичного часу ньютонівської механіки з обертанням Землі навколо осі зберігається і до сьогодні в явному вигляді в загальноприйнятих одиницях виміру часу, які спочатку представляли собою певні частки періодів оберту Землі навколо осі.

Таким чином, під іманентною абсолютному часу метрикою розуміється рівномірне проходження один за одним таких конгруентних інтервалів тривалості, як секунди, хвилини, години, добу і т.д. Проте уявлення про рівномірне слідування таких конгруентних інтервалів тривалості, що є незалежними від матеріальних процесів позбавлене сенсу. Дійсно, якщо ми перебуваємо в середовищі, де є відсутніми матеріальні процеси, то неможливо виокремити такі конгруентні інтервали тривалості, як секунди, хвилини, години і т.д.

Думка про рівномірно проходженні конгруентні інтервали тривалості знаходить свій сенс лише в тому випадку, якщо нас об'єктивно оточують матеріальні процеси, рівні зміни яких відбуваються з певною зазначеною періодичністю. Отже в фізичній науці під об'єктивною метрикою часу необхідно розуміти обумовлене рівномірними матеріальними процесами рівномірне проходження конгруентних інтервалів тривалості. Матеріальними процесами, які задають об'єктивну метрику абсолютного часу класичної фізики, є ті рівномірні і строго періодичні процеси, за допомогою яких зазвичай вимірюється час.

Цілком логічно припустити, що в залежності від того, який клас співмірних процесів розглядається як клас істинно рівномірних процесів, ми будемо мати різні часові метрики і різні типи часу. Наприклад, якщо уявити, що ми потрапили на Місяць з годинником, то наші «земні» хвилини, години, а тим паче доба втрачають свій сенс.

Якщо ми прагнемо зберегти загальноприйняте значення і називати часом інтервали тривалості, що вимірюються в секундах, хвилинах та інших загальноприйнятих одиницях, то ми маємо під часом розуміти вимірювану, або метризовану, тривалість. Об'єктивною основою для встановлення одиниці тривалості і введення часової метрики є той чи інший клас співмірних процесів, який виступає для нас як об'єктивно існуючий стандарт рівномірності. Тому ми можемо визначити об'єктивний час як пов’язаний з тим чи іншим класом співірних процесів рівномірну тривалість.

В результаті ми отримуємо майже ньютонівське визначення часу (час — це рівномірна тривалість), яке відрізняється тільки тим, що мова при цьому йде не про абсолютну рівномірності, а про рівномірність, що пов’язана з тим або іншим класом співмірних процесів. Звідси можна зробити висновок, що в реальній дійсності об'єктивно існує необмежена кількість якісно різних часів, Що являють собою рівномірні тривалості буття співмірних процесів. Але до тих пір, поки ми не пов’яжемо одиницю тривалості з тим чи іншим класом спвімірних процесів, ці об'єктивні годинники існують як би лише в-собі, а не як такі, що можуть використовуватися для виміру тривалості різних матеріальних процесів.

Таким чином, ми повинні розрізняти об'єктивний час як рівномірну тривалість потоку процесів і час як метризовану шкалу, тобто розділену на конгруентні інтервали.

Процес метризації тривалості за допомогою того чи іншого класу співмірних процесів — це, фактично, процес виявлення та встановлення пов’язаного з цим класом стандарту рівномірності (об'єктивного часу), що дозволяє віднаходити ті закономірності, яким підкоряються пов’язані з даним класом матеріальні процеси відповідної сфери матеріального світу.

Поняття часу як метризованої сукупності співмірних процесів слід розуміти як певне «зручне» поняття для природничої науки, а не як філософську категорію часу.

Філософська категорія часу позначає атрибутивну властивість матеріального світу і рухомої матерії, що полягає, по-перше, в постійному об'єктивно реальному існуванні, позбавленому свого початку та кінця, наявному бутті, актуальнійтривалості матеріального світу. І, по-друге, в минущості всіх наявних на даний момент матеріальних об'єктів, процесів і подій. Більш лаконічно філософську категорію часу можна визначити наступним чином: час — це ознака мінливості, минущості об'єктів, процесів і подій при вічності буття в цілому [10; 200].

Час як філософська категорія не передбачає існування будь-яких універсальних, загальних, єдиних для всіх сфер матеріального світу і будь-яких форм руху матерії одиниць виміру часу. Час завжди є рівним лише собі, а не спімвірює свою течію з певними абсолютними величинами, як наприклад швидкість світла. Розглядаючи час як філософську категорію, слід мати на увазі, що будь-які конкретні одиниці виміру тривалості пов’язані з тими чи іншими класами співмірних процесів і завжди існують на загальному фоні «філософського» часу.

Ситуація за якої одним і тим же терміном час позначають філософську категорію та природниче поняття нерідко веде до вельми серйозних непорозумінь. До властивостей філософської категорії час інколи прагнуть додавати ті властивості, що притамані часу у природознавчому розумінні, як то уповільнення або прискорення, що скривлює вірне уявлення про час у найзагальнішому значенні.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой