Лабораторні методи діагностики хвороб органів дихання великої рогатої худоби

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Сельскохозяйственные науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство Аграрної політики та продовольства України

Білоцерківський національний аграрний університет

Кафедра терапії та клінічної діагностики

Курсова робота на тему:

«Лабораторні методи діагностики хвороб органів дихання великої рогатої худоби»

Біла Церква

2012

Вступ

Клінічна діагностика — наука про методи клінічних та лабораторних досліджень тварин, а також етапи розпізнавання хвороб та оцінку стану хворої тварини з метою планування та виконання лікувально-профілактичних заходів.

Клінічна діагностика як наукова дисципліна включає в себе три основні розділи: 1) спостереження за хворою твариною і методи її дослідження: фізичні, які здійснюються за допомогою органів чуттів (огляд, пальпація, перкусія, аускультація) і лабораторно-інструментальні, 2) ознаки хвороби, їх діагностична значимість, принципи постановки діагнозу, 3) особливості мислення ветеринарного лікаря при розпізнаванні хвороби — методика діагнозу. Наше знайомство з методами діагностики хвороб тварин починається саме з даної дисципліни.

Клінічну діагностику (з грец. — здатний розпізнавати) називають пропедевтичної наукою (з грец. — попередньо навчаю, підготовляю), так як вона являє собою вступний курс, тобто дає лише попередні відомості, на основі яких можна продовжувати поглиблено вивчати інші дисципліни клінічного профілю — внутрішні хвороби, хірургію, епізоотологію, акушерство та ін. Без глибоких знань методів клінічної діагностики внутрішніх незаразних, інфекційних, інвазійних хвороб тварин неможлива професійна діяльність ветеринарного лікаря. Значення клінічної діагностики полягає не тільки у вивченні методів і прийомів дослідження тварин, а й у формуванні клінічного мислення.

Базою для пізнання даної дисципліни служать фізика, хімія, анатомія, фізіологія, патологічна фізіологія та інші загальнобіологічні науки.

Значення вивчення «Клінічної діагностики» для формування лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спеціалізації господарств, із застосуванням новітніх технологій утримання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з високою продуктивністю тварин, а значить і високим рівнем обміну речовин.

Першочерговим завданням вчених діагностів є удосконалення існуючих і розробка нових експрес-методів ранньої діагностики різних хвороб, впровадження у практику електронної і ультразвукової техніки, автоматизація і комп’ютеризація досліджень.

Розділ 1. Короткі анатомо-топографічні дані легень. Особливості легень ВРХ

Легені - pulmуnes — парні паренхіматозні органи. Разом із серцем та іншими невеликими органами легені заповнюють грудну порожнину. Форма легень нагадує форму грудноі? порожнини. Легені мають блідо-рожевии? колір. Права і ліва легені - pъlmo dйxter et sнnister — за формою нагадують конус із звуженою верхівкою (бpex pulmуnis) і розширеною основою (bбsis pulmуnis). Права легеня дещо більша за ліву, оскільки серце зміщене вліво. Співвідношення розмірів легень становить у великоі? рогатоі? худоби 1,38: 1.

На кожніи? легені розрізняють реберну, або латеральну, — fбcies costбlis, діафрагмальну — fбcies diaphragmбtica — та середостінну — fбcies me- diastinбlis — поверхні, які спрямовані відповідно до ребер, діафрагми та середостіння.

На легенях розрізняють частини та втиснення: хребтову частину — pars vertebrбlis, середостінну частину — pars mediastinбlis, серцеве втиснення — imprйssio cardiбca; стравохідне втиснення — imprйssio esophбgea — та борозну порожнистоі? каудальноі? вени — sъlcus vйnae cбvae caudбlis. Втиснення и? борозни помітні на свіжих, нефіксованих препаратах.

Крім того, на кожніи? легені розрізняють дорсальнии?, або тупии?, краи? — mбrgo dorsбlis, s. obtъsus, якии? прилягає до хребців. Протилежнии? краи? — гострии? — mбgro acъtus, утворении? реберною та середостінною поверхнями. Гострии? краи? кожноі? легені глибокими вирізками — fissъrae interlobбres — поділяється на частки: краніальну (верхівкову) — lуbus craniбlis, серцеву (середню) — lуbus cardiбcus (mйdius) — та діафрагмальну (каудальну) — lуbus diaphragmatнcus. На правіи? легені виділяють додаткову частку — lуbus accessуrius.

Зовні легені вкриті плеврою, яка опускається від хребта до легені двома пластинками, що називаються середостінною плеврою. Простір між правою и? лівою пластинками середостінноі? плеври називають середостінням, у ньому містяться серце, стравохід, трахея, судини та нерви.

Рис. 1.1 — Легені великоі? рогатоі? худоби. 1 — lуbus craniбlis; 2 — lуbus cardiбcus; 3 — lуbus diaphradmatнcus; 3? — lуbus accessуrius; 4 — mбrgo dorsбlis; 5 — mбrgo acъtus; 6 — lуbus cardiacodiaphragmatнcus; 7 — бронхіальне і артеріальне дерево легень; 8 — trбchea; 9 — bifucrбtio trбcheae; 10 — brуnchus principбlis dйxter et sнnister; 11 — a. pulmonбlis; 12 — fissъra interlobбris; 13 — brуnchus tracheбlis; 14 — vv. pulmonбles; 15 — fбcies mediastinбlis; 16 — fбcies diaphragmбtica

Основнии?, або головнии?, бронх у товщі дорсального краю кожноі? легені спрямовується каудально і розгалужується на дрібніші бронхи, утворюючи бронхіальне дерево — бrbor bronchiбlis, тобто головні бронхи розгалужуються на бронхи першого, другого порядку і т.д. Наи? дрібніші бронхи діаметром до 1 мм називають бронхіолами — bronchiуli, у них немає хрящовоі? основи. Бронхіоли входять у легеневі часточки — lуbuli pulmonбles, розгалужуються в них і утворюють альвеолярне дерево — бrbor alveolбris, де и? відбувається газообмін. У часточках бронхіоли поділяються на 20−30 коротких альвеолярних ходів — dъctuli alveolбrеs, які закінчуються альвеолярними мішечками — sбcculi alveolбres. Стінки альвеолярних мішечків утворюють кінцеві легеневі випини — альвеоли — alvйoli pulmуnis. Усі альвеоли, що належать до однієі? дихальноі? бронхіоли ті і?і? розгалужень, утворюють структурну и? функціональну одиницю легень — первинну легеневу часточку, або ацинус — lуbulus pulmonбlis.

Рис. 1.2 — Схема будови легеневих часточок: 1 — v. pulmonбlis; 2 — a. bronchiбlis; 3 — a. pulmo- nбlis; 4 — brуnchus; 5 — bronchнolus; 6 — bronchiуlus terminбlis; 7 — bronchнolus respiratуrius; 8 — dъctus alveolбris; 9 — saccъlus alveolбris

Загальна кількість легеневих часточок у ВРХ становить близько 600 млн.

Слід зазначити, що стінка легеневих альвеол складається з одного шару плоских клітин респіраторного епітелію. Зовнішня поверхня легеневих альвеол обплетена густою сіткою кровоносних капілярів, стінка яких складається з одного шару клітин — ендотелію. Обмін газу відбувається відповідно крізь два шари клітин: респіраторного епітелію і ендотелію кровоносних капілярів, які мають спільну базальну мембрану.

Отже, в легенях розрізняють сполучнотканинну основу і паренхіму. Сполучнотканинна основа добре виражена і помітна на поверхні легень у вигляді багатогранних комірок, всередині яких міститься паренхіма. Сполучна тканина легень містить крім колагенових значну кількість еластичних волокон. Із зменшенням діаметра бронхів не лише хрящові кільця перетворюються на пластинки або зовсім зникають, а и? змінюється кількість сполучноі? тканини. Остання утворює перегородки між часточками, а всередині часточок розділяє альвеолярні ходи. Еластичні волокна надають легеням еластичності. На середостінніи? поверхні кожної легені розміщені ворота легені - hнlus pulmуnis, через які входять головнии? бронх, легенева артерія і нерви, а виходять легеневі вени. Легені мають рухові и? секреторні нерви, больових рецепторів немає.

У великоі? рогатоі? худоби легені мають добре виражені частки. Краніальна частка (верхівка) легені поділяється на дві окремі частини: краніальну і каудальну. До краніальноі? частки відгалужується трахеи? нии? бронх. Сполучнотканиннии? прошарок між частками добре виражении?, що зумовлює характернии? малюнок легень у вигляді багатогранних комірок.

Розділ 2. Діагностичне значення дослідження органів дихальної системи

Дослідження дихальної системи є важливою складовою, оскільки хвороби її органів є досить поширеними серед сільськогосподарських, свійських і промислових тварин. До цієї патології належать запалення слизових оболонок носа (риніт), верхньощелепної (гайморит) та лобної (фронтит) пазух, гортані (ларингіт), трахеї (трахеїт), бронхів (бронхіт), запалення легень (пневмонія), плеври (плеврит), альвеолярна та інтерстиціальна емфізема легень. Найчастіше діагностують бронхіт і пневмонію, рідше — емфізему легень. Бронхіт — це запалення слизової оболонки і підслизової тканини бронхів. Інколи в патологічний процес втягується серозні покриви і зовнішній шар бронхіальної стінки. У такому випадку хворобу визначають як перибронхіт.

Пневмонія — це запалення легень. Захворювання характеризується заповненням альвеол і між альвеолярної сполучної тканини ексудатом, порушенням зовнішнього і внутрішнього газообміну, функцій різних органів і систем, обміну речовин. Найчастіше хворіють телята віком від 1 до 4 міс., поросята — у 2−4 а ягнята — у 3−6 місяців. За поширенням патологічного процесу в легенях пневмоніі поділяються на лобарні і лобулярні. Лобарні пневмонії характеризуються швидким поширенням запального процесу з охопленням великих часток або навіть усіх легень. За таким типом розвиваються крупозна пневмонія, пастерельоз, інфекційна плевропневмонія. Лобулярні пневмонії характеризуються поступовим поширенням запального процесу. На початку захворювання відбувається ураження окремих часточок, у подальшому в процес втягуються нові часточки, запальні осередки збільшуються і зливаються у більш обширні.

Лобулярні пневмонії за характером перебігу поділяються на катаральну (бронхопневмонію), аспірацій ну, ателектатичну, гіпостатичну і метестатичну. В залежності від складу ексудату розрізняють наступні пневмонії: серозну, катаральну (при одночасному ураженні бронхів), фібринозну, гнійну, геморагічну, а також змішані - серозно-катаральну, катарально-гнійну, гнійно-некротичну. Альвеолярна емфізема легень характеризується розширенням альвеолярної тканини внаслідок надлишкової кількості повітря в альвеолах, зменшення дихальної поверхні легень і порушення газообміну.

Найчастіше це захворювання реєструють у коней, особливо спортивних, старших п’ятирічного віку, і собак, які виконують фізичне навантаження (службові, мисливські). Інтерстиціальна емфізема виникає внаслідок скупчення повітря в міжчастковій тканині легень при пошкодженні альвеол або бронхів. Окрім коней і собак, захворювання зустрічається у великої рогатої худоби. Ураження органів дихальної системи досить часто є наслідком дії специфічних інфекцій та інвазій, збудники яких локалізуються в органах дихання. В останні роки значного поширення набули гострі респіраторні хвороби вірусної етіології: парагрип, респіраторно-синтиціальна інфекція, інфекційний ринотрахеїт, аденовірусна бронхопневмонія (у телят), інфекційний ларинготрахеїт (у птиці), бордетельозна пневмонія, мікоплазмоз, гемофільозна плевропневмонія та хламідіоз (у свиней).

У господарствах, спеціалізованих з вирощування і відгодівлі молодняку ВРХ, гострі респіраторні хвороби охоплюють 70−100% поголів'я, спричинюючи зниження продуктивності тварин, відставання іх у рості, загибель та вимушений забій. Крім того у тварин нерідко реєструють запалення легень (пневмонію), бронхів та легень (бронхопневмонію) як незаразної, так і заразної природи, які досить часто є симптомами основного захворювання — сальмонельозу, диплококової інфекції, хвороби Ауєскі, туберкульозу, пастерельозу, чуми. У свиней ураження носових ходів є одним з основних симптомів інфекційного атрофічного риніту, а в собак легенева форма чуми зустрічається так часто, як і інші форми її.

Легенева тканина є місцем локалізації деяких гельмінтів або личинки їх у процесі міграції травмують легеневу тканину, чим сприяють розвитку пневмонії. Таким чином, хвороби органів дихання є досить поширеними, і в структурі захворюваності їм належить друге місце після шлунково-кишкових.

Розділ 3. Лабораторні методи дослідження органів дихання

До лабораторних методів дослідження органів дихання належить:

1. Дослідження крові

2. Дослідження плевральної рідини

3. Дослідження мокротиння

Дослідження крові

Більшість хвороб органів дихання характеризується розвитком запального процесу в дихальних шляхах або легенях, на який організм реагує захисною реакцією — посиленням лейкоцитопоезу (лейкоцитоз). Збільшується як правило, кількість нейтрофілів. У лейкограмі спостерігається просте (регенеративне) зміщення нейтрофільного ядра — зростає кількість паличкоядерних, зрідка з’являються юні нейтрофіли. Лейкоцитоз і нейтрофілія є типовими для мікробронхіту, лобулярних і лобарної пневмонії. Для лейкограми при гострому перебігу пневмонії характерним є також зменшення кількості еозинофілів (еозинопенія) та лімфоцитів (лімфоцитопенія)

Для діагностики і, особливо, характеристики перебігу катаральної бронхопневмонії проводять ряд біохімічних досліджень. Кисневе голодування та інтоксикація зумовлюють розвиток дистрофії гепатоцитів, що у свою чергу призводить до порушення білоксинтезувальної функції печінки. Внаслідок цього в сироватці крові хворого молодняку зменшується вміст альбумінів та збільшується кількість глобулінів. Порушення співвідношення білкових фракцій при бронхопневмонії знижує колоїдну стійкість білків сироватки крові. Враховуючи розвиток диспротеїнемії, професор І.П. Кондрахін (1998) розробив метод прогнозування перебігу бронхопневмонії за біохімічним тестом. Суть цього методу полягає в осадженні грубо дисперсних білків сироватки крові розчином цинку сульфату. Чим тяжчим є перебіг захворювання тим більший у сироватці крові вміст грубо дисперсних білків і тим інтенсивніше вони випадають в осад. Біохімічний тест дозволяє робити об'єктивних висновок про стадію запального процесу в легенях, ступінь тяжкості захворювання та ефективність лікування. У клінічно здорових телят 1−3 місячного віку показник біохімічного тесту становить 1,6−1,8 мл і більше. На початковій стадії хвороби (легкий і середній ступінь тяжкості хвороби) — 1,5−1,3 мл, при тяжкому і затяжному — 1,2 мл і менше. При показнику легеневого тесту 0,9 -0,8 мл і менше прогноз хвороби не сприятливий. Підвищення його свідчить про видужування тварини, а зниження — про ефективність лікування і поглиблення патологічного процесу.

До складу фракції альфа-глобулінів сироватки крові входить білки, які належать до групи білків «гострої фази» — гаптоглобін і церуплазмін. Уміст їх, як і трансферину, у хворих на бронхопневмонію телят, збільшується, що має пристосувальних характер. Водночас із цим знижується інгібітор ний потенціал плазми крові, оскільки зменшується кількість б1-інгібітора, протеїназ та б2-макроглобуліну. Який є також інгібітором протеїназ (Козій Н.В., 2000). У крові хворих тварин підвищується вміст фібриногену, який бере учать у процесі гемокоагуляції, проявляє протизапальну активність. При чому, чим тяжчим є перебіг хвороби, тим вищий уміст фібриногену. Унаслідок цього розвивається пригнічення фібринолізу і посилюється гемо конденсація, що є одним із механізмів, яким обмежує зону запалення. У цих змінах інгібіторів протеїназ і фібриногену є важливий біологічний зміст, оскільки при переважанні фібринолізу та елімінації фібрину запальний інфільтрат поширюється.

Функцію зовнішнього дихання характеризує газовий склад артеріальної крові. Для визначення його в артеріальній крові досліджують вміст кисню і вуглекислоти та парціальний тиск цих газів. Насиченість гемоглобіну артеріальної крові і кисню у здорових тварин становить 96−99%, парціальний тиск кисню -80−90 мм. рт. ст., уміст кисню — 18−20 об%, вуглекислоті - об%. Насиченість венозної крові гемоглобіном при парціальному тиску кисню 40 мм. рт. ст. становить 70−72 об%. При емфіземі легень та пневмонії насичення крові киснем знижується до 70−80% (гіпоксемія). Стан артеріальної гіпоксемії супроводжується вмістом вуглекислоти, тобто гіперкапнією. В останні роки при діагностиці патології окремих органів визначають активність клітинних ферментів. Проте легені не містять специфічних ферментів чи ізоферментів, за активністю яких можна діагностувати патологію в них. У легенях міститься однакова кількість усіх ізоферментів лактатдегідрогенази, а загальна активність якої при пневмоніях зростає.

Окремі інфекційні хвороби вірусної етіології перебігають з ураженням верхніх дихальних шляхів (парагрип, інфекційний ринотрахеїт, респіраторно-синтиціальна інфекція) або легень (аденовірусна бронхопневмонія). Діагноз на них підтверджується серологічним дослідженням — постановкою реакції нейтралізації: у сироватці крові визначають титр специфічних антитіл (на початку хвороби та через 20−26 днів після одужання) збільшення титру антитіл у 4 і більше разів підтверджує діагноз.

Дослідження плевральної рідини

У плевральній порожнині нагромаджується рідина, для визначення характеру якої (транссудат, ексудат, кров, гній) проводять фізико-хімічне, мікроскопічне і бактеріологічне дослідження. Дослідження плевральної рідини має також важливе значення для діагностики деяких хвороб, особливо для диференційної діагностики плевриту і грудної водянки. Ексудат є характерним для плевриту, а транссудат — для грудної водянки.

Транссудат — це абсолютно прозора ледь жовтувата, інколи безбарвна рідина. Серозний і серозно-фібринозний ексудат, як правило, забарвлений в інтенсивний лимонно-жовтий колір і менш прозорий. В ексудаті при відстоюванні випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє. Крім того, у ньому міститься багато лейкоцитів, еритроцитів та епітеліальних клітин. Транссудат при цьому залишається прозорім, у ньому зовсім не утворюються осад або він дуже ніжний і має вигляд хмарки. Серозно-гнійний ексудат мутний, білувато-жовтого кольору. При відстоюванні він розділяється на два шари — верхній (серозний) і нижній (гнійний). Гнійний ексудат густий, зеленуватий, не прозорий. Геморагічний ексудат не прозорий, червоного кольору, при розпаді еритроцитів — червоно-бурий. Гнильний ексудат має брудний колір і неприємний запах. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудат легко розрізняється за зовнішнім виглядом. Певні труднощі можуть виникати при диференціюванні транссудату і серозного ексудату, які за кольором і прозорістю можуть бути подібними. Розрізняють їх за відносною густиною (в ексудату вона більша 1,016, а транссудату — менше 1,015) і вмісту білка (ексудат містить його більше 3,5%, а транссудат — менше 2,0%).

Для одержання плевральної рідини роблять асептичний пробний прокол (торакоцентез), який є безпечним методом дослідження. З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц із голкою та аспіратори. Прокол грудної клітки у великих тварин (коней, жуйних, свиней) проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а в дрібних — у сидячому. Після фіксації тварини в зоні тупого перкусійного звуку, спричиненого нагромадження рідини у плевральній порожнині, визначають місце проколу грудної клітки: у коней — 7-й міжреберний проміжок зліва, або 5−6 справа; у ВРХ, овець і свиней — 6-те міжребер'я зліва або 5−6-те справа. Голку вводять перед ребром вище грудної зовнішньої вени: у великих тварин на глибину 2−4, у дрібним на 1−2 см. Просування голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. При проникненні кінця голки у плевральну порожнину опір відразу ж зникає. Після цього шприцом (аспіратором) засмоктують патологічне випотівання. Голку виймають із плевральної порожнини, після чого обробляють місце пункції.

Дослідження мокротиння

Мокротиння — це патологічний секрет слизової оболонки дихальних шляхів, нерідко — з домішками крові, розпаду тканин, мікроорганізмів та інших домішок, що виділяються назовні при кашлі. Одержують його з трахеї за допомогою зонду Габрійолавічуса або з ротової порожнини. Для цього в ротову порожнину тварини вводять зівник, язик виводять набік, штучно викликають кашель і після кашльового поштовху, просувають руку з тампоном до гортані, збирають слиз. У телят, овець, кіз і собак мокротиння беруть аналогічно, але збирають його фарингальною ложкою невеликого розміру або стерильним ватним тампоном, який тримають артеріальним пінцетом. У коней з цією метою використовують гумову трубку, яку вводять через ніс у глотку або верхню третину трахеї, викликають кашель і нахиляють голову коня вниз.

При макроскопічному дослідженні визначають кількість мокротиння, його консистенцію, колір, запах, різні домішки (повітря, частинки пухлин, кров), при мікроскопічному — наявність у мазку різних клітин, інших формених елементів, бактерій.

При ларингіті, трахеїті, на початку гострого перебігу бронхіту та при хронічному його перебігу мокротиння виділяється мало, а в розпалі катаральної бронхопневмонії, гнійної пневмонії, при гангрені легень кількість його досить велика. Консистенція мокротиння, як правило, в’язка. В’язкість, тягучість і клейкість залежить від вмісту в ньому слизу. Клейкість мокроти підвищується при значному вмісті в ньому фібрину. Велика кількість рідкого мокротиння виділяється при набряку легень. Його називають серозним, оскільки воно має рідку консистенцію, пінисте, а за зовнішнім виглядом нагадує збитий яєчний білок, безбарвне, іноді - з рожевим відтінком (через домішки еритроцитів), прозоре або опалесцентне. Крім серозного, мокротиння може бути слизистим і гнійним. Слизисте складається переважно із слизу, що є характерним для гострого катару гортані і трахеї та катаральної бронхопневмонії. Воно в’язке, прозоре, безбарвне або білувате. Мокротиння часто буває слизово-гнійним, коли до слизу додається гній. Гнійне мокротиння має вершкоподібну консистенцію і жовто-зелений колір, а слизово-гнійне — такого ж, але менш інтенсивного кольору, має ознаки і слизового і гнійного. Червоного кольору мокротиння набуває від домішок крові, що виявляють при туберкульозі, ранах і пухлинах. Абсцесах і гангрені легень, гострій пневмонії, особливо гіпостатичній, застої крові в легенях при серцево-судинній недостатності, а також при захворюваннях верхніх дихальних шляхів. При повільному виділенні крові з гемоглобіну утворюється гемосидерин, який надає мокротинню іржавого відтінку (крупозна пневмонія).

Свіже мокротиння здебільшого не має запаху. Смердючий гнильний запах його зумовлюється діяльністю мікробів — анаеробів, що викликають гнильне розкладання білків легеневої тканини з утворенням індолу, скатолу та сірководню, які й надають мокротинню неприємного запаху, що спостерігається при аспірацій ній бронхопневмонії, ускладненні гангреною легень, та бронхоектазах.

До мокроти при гангрені легень можуть приміщуватись шматочки змертвілої легеневої тканини, які мають вигляд сіро-чорних клаптиків різного розміру, зліпки слизу та фібрину з бронхів, інколи — шматочки пухлин, кров, згустки фібрину, які зустрічаються при дифтерійному ларингіті та крупозній пневмонії.

Мікроскопічне дослідження мокротиння проводять у незабарвлених (нативних) і забарвлених препаратах. При мікроскопічному дослідженні препаратів знаходять лейкоцити, переважно нейтрофіли, а при бронхіальній астмі в мокротинні міститься багато еозинофілів. Крім лейкоцитів, у ньому виявляють еритроцити, епітеліальні клітини (плоскі - із порожнини рота та гортані; циліндричні - з носа і глибоких дихальних шляхів); альвеолярний епітелій — овальні клітини із зернистою цитоплазмою та одним або кількома ядрами. При розпаді легеневої тканини (абсцес, гангрена легень, туберкульоз) у мокротинні зустрічаються еластичні волокна. Для їх виявлення в мокротиння додають 10% розчинний розчин калію гідроксиду (1: 1) і нагрівають до кипіння. Після цього до вмісту пробірки додають 2−3 краплі 1% спиртового розчину еозину, центрифугують, осад наносять на предметне скло і притискають покривним. Еластичні волокна забарвлені еозином у рожевій колір, являють собою двоконтурні різко окреслені блискучі нитки, які сильно заломлюють світло й утворюють сітку або петлі з розгалуженням у вигляді двох гілочок на кінцях. При бактеріологічному дослідженні мокротиння в ньому можна виявити збудників різних легеневих захворювань та перевірити їхню чутливість до антимікробних засобів.

Розділ 4. Дослідження тварини

худоба легені еритроцити

Попереднє знайомство з твариною. Попереднє знайомство із хворою твариною полягає в її реєстрації і зборі анамнезу.

Реєстрація.

Вид тварини: велика рогата худоба

Стать: бичок

Інвентарний номер: 6671

Вік: 5 міс.

Маса тіла: 160 кг

Масть: чорноряба

Порода: українська чорноряба

Напрям: м’ясо-молочний

Власник тварини: ННДЦ БНАУ

Адреса власника: Київська обл., Білоцерківський р-н, с. Бугаївка, вул. Докучаєва, ННДЦ БНАУ.

Anamnesis vitae.

Тварина утримується в корівнику груповим методом. Спосіб утримання — безприв’язний. Стіни корівника цегляні, підлога бетонна, підстилка — солома. Вентиляція комбінована, незадовільна, бо відчувається запах аміаку. В приміщенні наявні сильні протяги. Освітлення комбіноване: штучне та природне. Температура в приміщенні - 14? С, вологість — в межах норми.

Спосіб прибирання — ручний та за допомогою транспортера, виконується два рази на тиждень. Роздача кормів та напування тварин здійснюється вручну доглядачами. Якість кормів, які згодовуються, відповідає зоотехнічним вимогам.

Поголів'я тварин вирощене у господарстві. Епізоотичний стан господарства — благополучний.

Раціон тварини: сіно люцерни 3 кг., силос кукурудзяний 2 кг., сінаж люцерновий 2 кг., дерть (пшениця + ячмінь) 1 кг.

Проаналізувавши раціон, можна зробити висновок про те, що тварини на належному рівні забезпечені енергією. Проте виявлено ряд відхилень по іншим показникам, можливі наслідки яких викладені нижче.

При нестачі сухої речовини може підвищуватись захворюваність на некробактеріоз з ураженням ратиць. Спостерігається надлишок сирого та перетравного протеїну, що при тривалій відносній нестачі вуглеводів призводить до порушення обміну речовин і може стати причиною безпліддя. Цукрово-протеїнове співвідношення менше норми — 0,2, а також в раціоні спостерігається нестача вуглеводів, це в подальшому може призвести до розвитку кетозу. В раціоні спостерігається значна нестача жиру, що може зумовити діарею, дерматит, порушення відтворення, захворювання печінки і нирок.

Відмічається надлишок кальцію та нестача фосфору, про що свідчить і кальцієво-фосфорне співвідношення — 5,7 (при нормі 1,67). Проте розлади, що пов’язані з надлишком Са в організмі, виникають переважно від гормональних порушень чи передозування препаратів Са і ніяк не пов’язані з його надлишком в раціоні. А ось нестача фосфору може призвести до виникнення остеодистрофії, порушується синтез фосфоліпідів, що входять до складу клітинних мембран.

В раціоні спостерігається нестача Кобальту, що в подальшому може призвести до виникнення хвороби — анемія-акобальтоз, що характеризується помітним порушенням обміну речовин, загальним виснаженням.

Також в раціоні нестача віт Д, в результаті цього порушується всмоктування кальцію та фосфору у тонкому кишечнику, здатність до мобілізації кальцію із кісткової тканини, знижується концентрація кальцію і фосфору у плазмі крові.

Каротин та вітамін Е знаходяться в надлишку, але це не є шкідливим для організму тварини.

Решта вітамінів та мікроелементів, за якими визначається збалансованість раціону, знаходяться в межах норми.

Anamnesis morbi.

При первинному огляді відмітили кашель, серозно-слизові виділення з носових ходів, переривчасте утруднене дихання. На основі опитування доглядачів було встановлено, що дані ознаки хвороби проявляються у тварин вже приблизно протягом двох місяців, що дає підставу вважати захворювання хронічним.В приміщенні наявні сильні протяги, що є найбільш вірогідною причиною виникнення хвороби. Це підтверджує і те, що такі ж ознаки захворювання має більшість тварин у даному корівнику.

Тварина не хворіла раніше, лікування тварини ніхто не проводив.

Загальне дослідження

Температура тіла — 39,4?С (норма — 37,5−39,5?С)

Частота пульсу — 98 уд. /хв (норма 50−80 уд. /хв)

Дихання — 33 дих. рухів/хв (норма 15−30 дих. рухів/хв)

Габітус — це зовнішній вигляд тварини, який визначають за сукупністю таких ознак: загальний стан тварини, положення тіла в просторі, вгодованість, конституція, будова тіла. Він дає змогу відрізнити хвору тварину від здорової.

Загальний стан тварин може бути задовільним, пригніченим і збудженим. Положення тіла може бути фізіологічним (природним) -стоячим або лежачим і вимушено лежачим або стоячим. При деяких хворобах тварини приймають неприродні пози або здійснюють вимушені рухи. Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань. Визначають її оглядом і пальпацією за зовнішніми формами тіла, ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини на маклаках, ребрах, у ділянці колінної складки, за об'ємом і пружністю м’язів. Інколи для визначення вгодованості тварину зважують. Конституція — сукупність анатомо-фізіологічних особливостей організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовнішнього середовища і визначає функціональні можливості організму, його продуктивність і реактивність. За розвитком мускулатури, кістяка, шкіри і підшкірної клітковини розрізняють ніжну, щільну, грубу та рихлу конституції. Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка й мускулатури. Визначають її оглядом і пальпацією, інколи за допомогою зняття промірів, ураховуючи при цьому породу тварин. Розрізняють міцну, середню та слабку будову тіла.

При дослідженні було встановлено наступне:

Загальний стан — задовільний

Положення тіла в просторі - фізіологічне стояче

Будова тіла — середня

Конституція — рихла

Вгодованість — середня

Дослідження волосяного покриву, шкіри та підшкірної клітковини.

Воно досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на стані шкіри позначаються багато гострих і хронічних хвороб, викликаючи різні зміни. Деякі зміни шкіри характерні для окремих хвороб і тому є вирішальними при їх розпізнаванні.

Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію, алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: визначають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у ссавців, пера, пуху — у птахів), потім вивчають фізіологічні властивості шкіри — колір, еластичність, вологість, запах, температуру, характер їх порушень, і, накінець, виявляють патологічні зміни в шкірі та підшкірній клітковині - порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні висипи.

Колір шкіри залежить від наявності у ній пігменту і кровонаповнення її судин. Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові та лімфи, ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною клітковиною. Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й випаровування. Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних судин, їх кровонаповнення і швидкості кровотоку. Вона неоднакова на різних ділянках тіла. На вкритих довгим волоссям (чілка, грива), у пахвині, на губах, навколо носа, вух, на черепі, де густа сітка судин, вона вища, ніж на відкритих ділянках (бокові поверхні грудей і черева, кінцівки). У зв’язку з нерівномірністю кровопостачання температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних ділянок тіла.

При дослідженні було виявлено наступне:

Волосяний покрив рівномірно вкриває шкіру, але він скуйовджений та тьмяний. Волосся добре утримується в шкірі, не ламке. Алопеції та депігментовані ділянки не виявлені. Ознаки линьки відсутні.

Шкіра еластична, колір на непігментованих ділянках — блідо-рожевий, що є фізіологічною нормою. Запах шкіри специфічний для даного виду. Температура симетричних ділянок тіла однакова, місцевих підвищень температури не виявлено. Шкіра помірно волога. Патологічних змін у шкірі та підшкірній клітковині, порушень цілісності та болючості не виявлено.

Дослідження слизових оболонок.

За їх змінами можна зробити висновок про стан газообміну в легенях, порушення кровообігу, обміну білірубіну при хворобах печінки і розвитку гемолітичних процесів, стан кровотворення і кількісні зміни в складі крові.

При загальному дослідженні обмежуються оглядом кон’юнктиви, слизових оболонок носа, рота і піхви. Для дослідження глибо-корозміщених слизових оболонок застосовують риноскоп, ларингоскоп, піхвове дзеркало, бронхоскоп, гастроскоп та інші ендоскопічні прилади.

При огляді було виявлено наступне:

Колір кон’юнктиви — блідо-рожевий

Слизова оболонка носа — блідо-рожева

Слизова оболонка рота — блідо-рожева

Усі видимі слизові оболонки помірно зволожені, із носових ходів наявні слизові витікання. Припухання та нашарування відсутні, цілісність не порушена.

Дослідження лімфатичних вузлів.

Діагностичне значення дослідження лімфатичних вузлів полягає у тому, що при розвитку патологічного процесу в них з потоком лімфи із найближчих запальних вогнищ надходять збудники інфекцій і токсини. При місцево перебігаючому запальному процесі уражуються регіональні лімфатичні вузли, а при інфекційних захворюваннях — більшість лімфатичних вузлів організму.

Досліджують лімфатичні вузли оглядом і пальпацією, і лише в деяких випадках застосовують пункцію або біопсію їх з наступним цитологічним або гістологічним дослідженням. Найбільш правильний результат одержують при пальпації лімфатичних вузлів, яку за можливістю, роблять одночасно з обох боків. Це дає змогу порівнювати здоровий вузол зі зміненим. Двобічне ураження є показником генералізації патологічного процесу. У здорових тварин для дослідження доступні лише поверхнево розміщені лімфатичні вузли.

Під час дослідження лімфатичних вузлів звертають увагу на їхні розміри, форму, рухомість, болючість, консистенцію, характер поверхні, температуру шкіри над вузлом.

При дослідженні було отримано наступні дані:

Підщелепові лімфатичні вузли — овальної форми, діаметром 1,5 см. Передлопаткові лімфатичні вузли — продовгуваті, довжиною 8 см, діаметром 1,5 см. Лімфатичні вузли колінної складки — витягнутої форми, довжиною 6 см, діаметром 1 см.

Болючість — відсутня, величина — відповідає нормі, поверхнева температура шкіри над вузлом — не підвищена, консистенція — щільна, рухливість збережена, поверхня гладенька.

Лабораторне дослідження органів дихання.

1. Дослідження плевральної рідини

Для одержання плевральної рідини роблять асептичний пробний прокол (торакоцентез). З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц із голкою та аспіратори. Прокол грудної клітки проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані. Після фіксації тварини в зоні тупого перкусійного звуку, визначають місце проколу грудної клітки: у ВРХ, овець і свиней — 6-те міжребер'я зліва або 5−6-те справа. Голку вводять перед ребром вище грудної зовнішньої вени на глибину 2−4. Просування голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. При проникненні кінця голки у плевральну порожнину опір відразу ж зникає. Після цього шприцом (аспіратором) засмоктують патологічне випотівання. Голку виймають із плевральної порожнини, після чого обробляють місце пункції. Отриману плевральну рідину досліджують візуальними та лабораторними методами.

2. Дослідження мокротиння

Одержують його з трахеї за допомогою зонду Габрійолавічуса або з ротової порожнини. Для цього в ротову порожнину тварини вводять зівник, язик виводять набік, штучно викликають кашель і після кашльового поштовху, збирають мокротиння стерильним ватним тампоном, який тримають артеріальним пінцетом. Досліджують мокротиння також візуальними і лабораторними методами.

Дослідження крові

Підрахунок загальної кількості еритроцитів (меланжерним методом). Кількість еритроцитів підраховують за допомогою мікроскопу в лічильних камерах, серед яких найбільшого поширення набула камера з сіткою Горяєва. Кров попередньо розбавили у меланжері в 200 разів (кров набирали до мітки 0,5, а розбавляли 3%-м р-ном NaCl до мітки 101). Підрахунок вели у п’яти великих квадратах (кожен з яких розділений на 16 маленьких), розміщених по діагоналі сітки Горяєва. Клітини у великому квадраті починали рахувати з лівого верхнього маленького квадратика, потім переходили на наступний, і так — до кінця ряду. Після верхнього рахували еритроцити в нижчерозміщеному ряду, починаючи з першого правого квадрата, і так далі. Рахували еритроцити, що знаходяться всередині маленьких квадратів, а також на лівому і верхньому боках великого квадрата, не враховували еритроцити на нижньому і правому боках.

Кількість еритроцитів в 1мкл крові визначали за формулою:

Х=ac/nsh,

де, а — к-сть клітин, підрахованих в п’яти великих квадратах; с — розбавлення крові (в 200 разів); n — к-сть квадратів, у яких рахували еритроцити (5); s — площа великого квадрата (1/25 мм2); h — висота камери (0,1 мм).

Було нараховано 730 еритроцитів, їх к-сть в 1 мкл крові:

X= 730·200: 5·1/25·0,1= 7,3 (млн/мкл)

Це значення знаходиться в межах норми (норма для ВРХ — 5,0−7,5 млн/мкл).

Підрахунок загальної кількості лейкоцитів (меланжерним методом). Підрахунок к-сті лейкоцитів також ведеться в лічильних камерах з сіткою Горяєва.

Кров у меланжер набирали до мітки 1,0, а 3%-й р-н оцтової к-ти, забарвлений 1%-м р-ном генціанвіолету, до мітки 11 і отримали розведення у 10 разів.

Підраховують лейкоцити при малому збільшенні мікроскопа у 100 великих чистих квадратах сітки Горяєва. К-сть лейкоцитів (Х) в 1 мкл крові визначають за формулою:

Х=ac/nsh,

де, а — к-сть клітин, підрахованих в ста великих квадратах; с — розбавлення крові (в 10 разів); n — к-сть квадратів, у яких рахували лейкоцити (100); s — площа великого квадрата (1/25 мм2); h — висота камери (0,1 мм).

Було нараховано 380 лейкоцита, їх к-сть в 1 мкл крові:

Х= 380·10: 100·1/25·0,1= 9,5 (тис/мкл)

Це значення знаходиться в межах норми (норма для ВРХ — 6−12 тис/л)

Визначення вмісту гемоглобіну. Визначення гемоглобіну проводилось геміглобінціанідним методом. Для приготування дослідної проби до 5 мл трансформуючої речовини додали 0,02 мл крові, ретельно розмішали і залишили на 10 хв, а потім колориметрували при зеленому світлофільтрі в кюветі з товщиною шару 10 мм проти холостої проби. В якості останньої брали трансформуючий р-н.

На основі отриманої екстинції (оптична щільність проби — 0,250) було визначено рівень гемоглобіну, який становив 101,0 г/л, що є нормою (норма для ВРХ — 95−125 г/л).

Визначення колірних показників. Кольоровий показник — це насиченість еритроцитів гемоглобіном у хворої тварини, порівняно з аналогічним середнім показником у здорових тварин даного виду. Визначається за формулою

КП=Hb2/Ер2·Hb1/Ер1= Hb2·Ер1: Ер2·Hb1,

де: Hb2 і Ер2 — к-сть гемоглобіну і еритроцитів в крові у хворої тварини; Hb1 і Ер1 — середній вміст гемоглобіну і еритроцитів в крові у здорової тварини.

КП=101·7,3: 6,34·110=1,05

Отримане значення колірного показника знаходиться в межах норми (норма — 0,85 — 1,15 для даного виду тварин).

Вміст гемоглобіну в одному еритроциті вираховують шляхом ділення кількості гемоглобіну в одному літрі крові на вміст еритроцитів в тому ж об'ємі. ВГЕ виражається в пікограмах, тому к-сть гемоглобіну потрібно збільшити на 1012.

Еритроцити підраховують в 1 мкл. Щоб перевести цю величину в літри, необхідно отриману кількість еритроцитів збільшити в 106.

ВГЕ=101·1012/7,3·106·106=101·1012/7,3·1012=13,8 (пг)

Отриманий результат вмісту гемоглобіну в еритроциті є меншим від норми для даного виду тварин (норма — 15−20 пг) — гіпохронемія.

Виведення лейкограми. Для виведення лейкоцитарної формули мазки фарбували прискореним методом Романовського-Гімзи. Для цього на висушені мазки наливали фабричну фарбу Романовського-Гімзи, розбавлену метиловим спиртом 1: 1, на 2−3 хв (20 крапель). Не змиваючи фарби, на мазок додавали підлужену дистильовану воду (2 мл; для приготування брали 2 мл 1%-го двовуглекислого натрію на 50 мл води). Через 10 хв. мазки промивали проточною водою і висушували.

Підрахунок клітин вели при імерсії 90?10 в середній частині мазка за методом Філіпченка. Було підраховано 100 клітин. Отримані дані наведені у вигляді таблиці:

Таблиця 4.1 — Лейкограма крові тварини

Базофіли

Еозинофіли

Нейтрофіли

Лімфоцити

Моноцити

Юні

Паличкоядерні

Сегментоядерні

-

6

-

8

34

42

10

Норма

0−2

5−8

0−1

2−5

20−35

40−65

2−7

Гематологічні профілі. Для аналізу гематологічних показників використовували гематологічні профілі С. П. Гоженка та Г. В. Домрачева.

Розділ 5. Аналіз симптомів та змін крові при клінічному і лабораторному дослідженні тварини

При проведенні клінічного дослідження в теляти відмітили збільшення частоти дихання (тахіпное). Причиною цьому може бути зменшення дихальної поверхні легень при їх запаленні (пневмонія). Крім того, у тварини збільшена частота пульсу, що в даному випадку також може бути свідченням запального процесу у легенях.

Виявлений кашель також має діагностичне значення. Він не сильний, що свідчить про ураження легеневої тканини, та вологий, що свідчить про накопичення рідкого ексудату в дихальних шляхах (можливе при бронхіті).

При аналізі показників крові відмітили, що кількість еритроцитів та лейкоцитів знаходиться в межах норми. При аналізі лейкограми відмітили відсутність базофілів — анбазофілію. Вона не має діагностичного значення.

Також можна простежити розвиток нейтрофілії з гіпопластичним (регенеративно-дистрофічним) зрушенням ядра вліво — в даному випадку характеризується нормальною кількістю лейкоцитів, але збільшенням кількості молодих (паличкоядерних) форм при нормальній кількості сегментоядерних нейтрофілів. Така нейтрофілія свідчить про порушення функції кісткового мозку на фоні сильного виснаження. Також було встановлено моноцитоз, що свідчить про перебіг хронічних запальних процесів в організмі.

Отже, на основі отриманих даних можна зробити висновок про те, що запальний процес в легенях зумовлений зменшенням їх дихальної поверхні. Слід також відзначити, що цей процес набув яскраво вираженої хронічної форми і є вкрай виснажливим для молодого організму, тому, для попередження розвитку серйозних ускладнень слід негайно вжити заходів щодо лікування хворих тварин та покращення умов утримання в цілому.

Список літератури

1. Анатомія свіи?ських тварин: Підручник / С. К. Рудик, Ю. О. Павловськии?, Б. В. Криштофорова та ін.; За ред С. К. Рудика. — К.: Аграрна освіта, 2001. — 575 с.: іл.

2. Клінічна діагностика внутрішніх хвороб тварин / В.І. Левченко, В.В. Влізло, І.П. Кондрахін та ін.; За ред. В.І. Левченка. — Біла Церква, 2004. — 608 с.

3. Клиническая диагностика с рентгенологией / Е. С. Воронин, Г. В. Сноз, М. Ф. Васильев и др.; Под ред. Е. С. Воронина. -М.: «КолосС», 2006. — 509 с.

4. Нормы и рационы кормления сельскохозяйственных животных. Справочное пособие. 3-е издание переработанное и дополненное. / Под ред. А. П. Калашникова, В. И. Фисинина, В. В. Щеглова, Н. И. Клейменова. — Москва. 2003. — 456 с.

5. Ібатуллін І.І. Годівля сільськогосподарських тварин [Підручник] / І.І. Ібатуллін, Д. О. Мельничук, Г. О. Богданов [та ін.]. — Вінниця: Нова книга, 2007. — 616 с.

6. Дослідження крові тварин та клінічна інтерпретація отриманих результатів: методичні рекомендації для студентів факультету ветеринарної медицини керівників та слухачів Інституту післядипломного навчання керівників і спеціалістів ветеринарної медицини / В.І. Левченко, В. М. Соколюк, В. М. Безух та ін. — Біла Церква, 2002. — 56 с.

7. Внутренние болезни животных / Г. Г. Щербаков, А. В. Коробова; под общ. ред. Г. Г. Щербакова. — 4-е изд., стер. — СПб: Лань, 2005. — 736 с.

8. Смирнов А. М., Конопелько А. Я. и др. Клиническая диагностика внутренних незаразных болезней сельскохозяйственных животных, М. «Агропромиздат», 1988, 512 с.

9. Зайцев В. Н., Сиев А. В. и др. Клиническая диагностика внутренних незаразных болезней сельскохозяйственных животных, М., «Колос», 1981, 336 с.

10. Беляков И. М. Диагностика внутренних незаразных болезней сельскохозяйственных животных, М. «Колос», 1975, 287 с.

11. Смирнов А. М., Беляков В. Л. и др. Практикум по диагностике внутренних незаразных болезней сельскохозяйственных животных, М. «Агропромиздат», 1985 г.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой