Ідейна спадщина сучасної соціальної психології

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Ідейна спадщина сучасної соціальної психології

У наш час у соціальній психології зложилися кілька способів організації того величезного матеріалу, що являє історичну цінність. Один з них — найпоширеніший — виявлення значимих для соціальної психології ідей і тем у різних науках, а також причин їхньої появи у філософії, соціології, психології, етнографії, антропології (Андрєєва, Кузьмін). Іншої - аналіз розвитку попередньої й релевантних соціальної психології розробок в окремих, переважно європейських країнах на певних історичних етапах. Як правило, тут мова йде про Древню Грецію, середньовічну Європу й Францію, Англію, Німеччину, Італію XIX столітті. Іноді можна зустріти спроби з'єднати обидва способи. Тоді, як це робить, наприклад, американський дослідник У. Саакян, ми одержуємо «пролог до соціальної психології», представлений соціальною наукою за період від глибокої стародавності (звичайно Древньої Греції) до епохи Відродження, потім період до початку XX століття, представлений внеском різних країн, що плавно переходить в історію американської соціальної психології. Приблизно та ж схема витримана й в авторитетному «Посібнику із соціальної психології» за редакцією Г. Линдзей і А. Аронсона.

Ще один можливий варіант — хронологічна послідовність: від епохи до епохи, від століття до століття.

Це означає, що історична інтелектуальна спадщина соціальної психології розглядається з погляду внеску в розробку елементів, що згодом сформувалися в XX столітті в певні парадигми. Тим самим розвиток соціальної психології буде досліджено в методологічному й категоріальному ключі, єдиному для минулого, сьогодення й, можливо, майбутнього. У певному змісті історичне буде тут підлегле логічному (прийом теж добре розроблений у методології науки).

Як елементи парадигми були виділені - 1) вибір базової науки як дисциплінарна матриця;

2) позиція по питанню про специфіку соціального дослідження;

3) позиція по питанню про відношення теорії й метода й ведучий метод;

4) моделі людини, суспільства й відносини між ними;

5) розуміння предмета соціальної психології й базових категорій, у яких він визначається;

6) головне досліджуване відношення в системі відносин: «індивід» — «група» — «суспільство» і основні об'єкти, на яких воно вивчається;

7) позиція по питанню про роль соціального психолога в суспільстві й сфера практичного застосування отриманих даних.

Отже, перший елемент — вибір базової науки як дисциплінарна матриця. Тут важливо відзначити наступні два моменти. Якщо звернутися до самим древнього й найбільш впливовим письмовим пам’ятникам, що дійшли до нас, — таким, як Біблія або Махабхарата, тобто три й більше тисячоріччя тому назад — те, зрозуміло, ні про який вибір мови не може бути. І в цих пам’ятниках, і протягом наступних століть, аж до епохи Відродження все, що могло б становити інтерес для сучасної соціальної психології, уписувалося в міфологію, теологію, натурфілософію. Людина, її поводження, її зв’язки з навколишнім світом не виділялися із загальної картини світобудови. Однак не можна не помітити, що коли мова йшла про людину в рамках цієї широкої картини, те головним предметом міркування був його етнос, правила й норми належного поводження, що погодяться з якимсь вищим законом, незалежним від волі людей. Це міг бути закон Мойсея, переданий через нього Богом, або Дао — закон правильного перебігу подій у системі Конфуція. Їхнім ядром була етична система норм, правил відносин людини з іншими людьми, у групі, з іншими групами й суспільством, співвіднесена із загальним законом.

Цей лейтмотив досить характерний для таких великих філософських систем як системи, побудовані Платоном і Аристотелем і згодом розвинені їхніми послідовниками в Середні століття як у Європі, так і в арабському світі, Середній Азії. Досить тут назвати імена Августина Блаженного, Фоми Аквінського, Авиценну (Ібн Сина). У цей період погляду на психологію й етику були злиті воєдино. Ця злитість збереглася аж до XVII століття, коли бурхливий розвиток політичного життя в Європі на перший план висунули взаємозв'язок етики й політики, що займали чимале місце й у навчанні Конфуція.

Попередниками сучасної політичної, тобто соціальної психології, сталі М. Макіавеллі й Т. Гоббс. На відміну від Конфуція, для якого гарний політик — це в першу чергу високоморальна, справедлива людина, обоє європейських мислителя трактували традиційні цивільні чесноти скоріше «від противного», або як перешкода на шляху до влади (М. Макіавеллі), або як нав’язані громадянинові насильно, під страхом покарання.

Історично проблема вибору наукової дисципліни була обумовлена прогресуючою диференціацією соціального знання й формуванням в XIX столітті двох соціальних наук: соціології й психології. Вона зв’язана, відповідно, з іменами французького соціолога О. Конта, що вважається засновником сучасної соціології, і німецького психолога В. Вундта, який перший здійснив фундаментальну спробу досліджувати роль психологічних явищ у житті не тільки індивідів, але й цілих народів.

У реальному житті психологічні й соціальні фактори, що детермінують поводження, нероздільні. Їх можна аналізувати окремо лише в абстракції. У кожному із цих випадків одна зі сторін присутня або як фігура, або як тло. Ця нерозв’язна дилема була блискуче обґрунтована в роботі С. Московичи. Результатом того або іншого вибору виявляються в одному випадку — соціологічна психологія, в іншому — психологічна соціологія. Обоє цих варіанта будуть докладно розглянуті в рамках відповідних парадигм.

Як ми вже відзначали, наука є діяльність по встановленню загальних, універсальних, стійких причинно-наслідкових зв’язків: законів і закономірностей. Якщо соціологія й психологія із самого початку були орієнтовані на пошук, у першу чергу, універсалій людського поводження, то інші науки, які вклали свій внесок у соціальну психологію, — етнографія й антропологія в центр уваги ставили розходження між людьми. У спеціалізованій формі вони тим самим додержувалися давньогрецького постулату про принципове розходження між греками й всіма іншими народами, що називалися «варварами» або «степовиками». Забігаючи вперед, скажемо, що антропології й етнографії треба було майже півтора століття на те, щоб перейти до дослідження й того, що є універсальним для різних культур і етносів.

Найважливішим підсумком, з яким соціальні науки підійшли до XX століття, з’явилося відтискування етичного аспекту людського поводження на другий, а те й на третій план. Його перемінили в якості ведучих економічні, політичні, психологічні й соціальні фактори.

Другий елемент — позиція по питанню про специфіку наук про людину в порівнянні з науками про природу. В історії соціальної думки вона найтіснішим образом пов’язана із двома основними філософськими традиціями: ідеалістичної й матеріалістичної. Їхнє протистояння й розходження настільки гарне відомі російському читачеві, що не вимагають докладного опису. Нагадаємо лише, що з погляду ідеалізму первинне свідомість, психіка, дух, а матеріальний світ вторинний, він — продукт творчості невідомої нам сили: Логосу в стародавніх греків, Бога або його аналога у світових релігіях, Абсолютного Духа й т.п.

Духовна реальність підкоряється своїм законам, а людина — у тім ступені, у якій він не тільки природне, але й духовна істота — підкоряється їм же. Він — специфічний об'єкт, якісно відмінний від природних об'єктів.

З погляду матеріалізму, первинна матерія, природний мир, а всі так звані ідеальні сутності, у тому числі свідомість, думка, дух суть продукти еволюції природи. Звідси знаменита теза: «Буття визначає свідомість». І отже, людина мало чим відрізняється від інших природних об'єктів, являючи собою лише певний етап їхнього розвитку.

Іронізуючи із цього приводу, великий російський філософ Вл. Соловйов помітила: «Людина є мавпа й тому повинен полягати душу свою за ближнього». Так само реагує інший видатний російський мислитель С. Франк на слова матеріаліста М. Горького «Людина — це звучить гордо!»: «…чому саме повинне „звучати гордо“ ім'я істоти, що принципово не відрізняється від мавпи, істоти, що є не що інше, як продукт і знаряддя сліпих сил природи?»

Відзначимо, що історично попередники сучасних соціально-психологічних ідей, починаючи із глибокої стародавності й аж до середини XIX століття, переважно були ідеалістами попри все те, що й матеріалістична лінія тією чи іншою мірою в цей період існувала, будучи відтиснутої на другий план. Важливий поворот у розвитку поглядів убік матеріалізму на роль ідеальних факторів, у тому числі психіки, у житті людини й суспільства відбувся в другій половині XIX століття. Він був обумовлений, головним чином, успіхом природничих наук, їхніми разючими відкриттями й всі новими розвінчаннями людини. Н. Коперник, Ч. Дарвін, К. Маркс і 3. Фрейд переконливо показали людству, що Земля, і її мешканці не є ні центром світобудови, ні його вершиною, а всього лише випадковим епізодом, дійсно «іграшкою сліпих сил»: космічних, біологічних або економічних. Стандарти пізнання й перетворення всього, що для цього потрібне, були задані тими науками, які прийняли тезу про принципову подібність людини й природних об'єктів, розробили відповідні методи дослідження й зміни дійсності, довели їхню ефективність, створюючи нові машини, матеріали, відкриваючи нові джерела енергії, роблячи матеріальні умови життя усе більше й більше комфортними для все більшого числа людей. Слово «прогрес» стало магічним до початку XX століття, у прогрес вірили більше, ніж у Месію.

У цій ситуації всі прозріння й здогади мудреців минулого здавалися смішними й примітивними обманами. «Бог умер», — проголосив Ф. Ніцше одночасно з народженням нової, світської віри в могутність науки і її методу, названого позитивним. Наступила епоха «формування нової людини», «на науковій основі», без апеляції до інший, крім матеріальної, реальності.

Констатація цього повороту підводить нас до третього елемента парадигми: співвідношенню методу й теорії.

Будь-яка наука у своєму розвитку проходить чотири основних фази розвитку: опису свого об'єкта, пояснення його природи й зв’язків з іншими об'єктами, пророкування на цій основі його зміни й, нарешті, цілеспрямованого керування ім. Результативність четвертої, прикладної фази вважається одночасно критерієм адекватності попередніх трьох.

До початку XX століття соціальна психологія по більшості оцінок її істориків перебувала в першій фазі, наблизившись до другого. Вона була описової, умоглядної, спекулятивної й т.п., оскільки володіла фактично двома методами — спостереження (споглядання) і міркування (міркування). Пояснення й пророкування були випадковий і ненадійними, як матеріал для цього використовували спостереження й осмислення природного, неконтрольованого ходу подій. Тому провідне положення в парі «теорія — метод» займали теоретичні побудови.

Прагнення перейняти практично стандарт природничо-наукового дослідження було так сильно, що відношення теорії й методу повністю перевернулося. Більше того (як це часто трапляється у світі людей) маятник убік нової моди гойднувся настільки далеко, що кваліфікація дослідження як теоретичного стала сприйматися як визначення його неповноцінності. Критерієм високої кваліфікації стало одержання даних за допомогою експерименту, лише одного з багатьох методів усе тих же природничих наук, зокрема фізики, не говорячи про математика, науку по перевазі «споглядальної».

Індуктивний метод, що застосовувався ними, привів до різних теоретичних визначень слона, як «змії», «колони» і т.п. Лише видючий, тобто здатний бачити, споглядати слона в цілому, міг би визначити його правильно. Але чи можливо в принципі абсолютно «сліпе обмацування» у соціальній психології, сфері знання, настільки насиченої різноманітними уявленнями про об'єкт уже до початку дослідження?

Відповідь на це питання становить суть характеристики четвертого елемента парадигми в соціальній психології: моделей (образів) людини, суспільства і їхні взаємодії, явно або імпліцитно втримуються в соціально-психологічному дослідженні.

Можна з повною підставою затверджувати, що ці образи присутні й можуть бути реконструйовані з матеріалу кожного, більш-менш повного дослідження, що стосується людини. У відомих філософських теоріях і концепціях їхні автори, як правило, спеціально розробляли такі моделі, викладаючи свої погляди на природу людини й суспільства.

Залежно від того, якими моделями керується соціальний психолог, залежить і наступний елемент парадигми — розуміння предмета своєї науки, особливий аспект тієї реальності, що вивчають і багато інших соціальних наук.

Аж до середини XX століття визначення предмета мало займало соціальних учених у силу злитості самого соціального знання. Практично кожний дослідник був вільний створювати свою власну науку, визначаючи її сферу своїм власним розумінням того, що потрібно, або цікаво, досліджувати.

Потреба у визначенні предмета виникає у зв’язку з диференціацією знання, необхідністю міждисциплінарного розмежування, спеціалізацією методів і перетворенням науки в самостійний соціальний інститут.

У наш час її існування визначається звичайними для соціальних інститутів особливостями: структурою, методами керування, типом відносин влади й підпорядкування, приналежністю до «партії влади», що панує точці зору по ключових питаннях або «опозиційній школі», що пропонує альтернативні рішення. У реальному житті досить часто починаючий дослідник, крім чисто наукового інтересу й пізнавального імпульсу, у не меншому ступені змушений ураховувати й ці, привхідні фактори. Тому нерідко воля вибору в нього досить обмежена вибором наукового керівника, що належить до певної школи. Від нього він одержує парадигму, набір ув’язнених у них правил, систему понять, методів та інші засоби наукового виробництва.

Тому без відповіді на питання про предмет науки: «Що вивчати?» у наш час сфера знання, що претендує на статус наукової дисципліни, втрачає теоретичній самостійності, практичній дієздатності й соціальному статусу з усіма наслідками, що випливають звідси.

Прийнявши яке-небудь визначення предмета й зайнявши тим самим методологічну позицію на континуумі «індивідуалізм — холізм», соціальний психолог тим самим визначає вибір головного досліджуваного відношення в системі відносин «індивід — група — суспільство». У свою чергу цей вибір окреслює сферу об'єктів, що підлягають вивченню. До формування соціальної психології у відносно самостійну науку, як це видно з попереднього викладу, така проблема мало хвилювала дослідників.

Крім того, саме їхнє число було настільки незначним, що конкуренції практично не було. Не було й інших, нині життєво важливих проблем: авторського пріоритету, потреби публікуватися й інших, знову ж пов’язаних з інститутом науки. Як приклад, що свідчить про кардинальну зміну в цьому плані, можна привести такий: Еммануїл Кант із кількістю своїх публікацій до 45 років не міг би розраховувати на статус старшого наукового співробітника за американськими стандартами. У цей час, коли пануючим став принцип «publish or perish» («публікуй або пропадай»), писати 25 років одну книгу, навіть таку, як «Критика чистого розуму» — неприпустима розкіш. Це можна було робити в епоху, коли головним критерієм була істина, аж до XIX століття обумовлена як відповідність знання дійсному положенню речей (правило кореспонденції, сформульована ще Аристотелем). У міру розвитку людського суспільства поряд із цим критерієм поступово затверджувався й інший — практичність, практична ефективність знання, його здатність бути інструментом цілеспрямованої зміни об'єкта. Тут тон задавали природничі науки, по яких рівнялися й науки соціальні. Однак вони зштовхнулися із проблемою, малопомітної в дослідженні природних об'єктів — проблемою впливу цінностей, суб'єктивної упередженості дослідника. Вона корениться в простому, фундаментальному й непереборному факті його «людяності», родової приналежності до того самого об'єкта, що він повинен вивчати. Цей момент практично виключає нейтралізацію упереджень і пристрастей, більше можливу при вивченні природи.

Треба сказати, що до середини XIX століття ця проблема майже не виникало. Мислителі або самі брали участь або прагнули брати участь у політичному житті й перетвореннях суспільства (Конфуцій, Платон, Аристотель, Макіавеллі), або були схильні вважати, що істина, якщо вона така, не залежить від особистих пристрастей ученого, будучи частиною миру ідеальних сутностей: ідей і понять (Гегель).

Досить надуманої здалася б у цей час і проблема цивільної позиції вченого, його відповідальності за одержувані знання й даються рекомендації. Мрією багатьох мислителів була ідея про освіченого государя, філософа-імператорі й т.п.

В XX столітті проблеми ролі цінностей у соціальному дослідженні й цивільній позиції вченого встали перед соціальною психологією як ніколи гостро. Головною причиною з’явилося зростання ролі мас, соціальних рухів. Відповідно зріс і попит на знання про керування ними. За аналогією із природничими науками правителі всіх рівнів жадали від соціальних наук якнайшвидшого переходу до фази керування. У зв’язку з тим, що соціальна психологія здавалася наукою найбільш придатної для дослідження ролі ідей, мотивів, потреб у детермінації поводження, їй це соціальне замовлення й був звернений у першу чергу.

Якщо глянути на шлях, пройдений соціальною психологією в XX столітті, то ми виявимо практично ту ж саму закономірність руху, що й у зміні згадуваних вище способів спонукання до дії. Мова йде про рух наукового дослідження від вивчення сугубо зовнішнього поводження, через включення змінних у вигляді установок, когнітивних схем і т.п. до усе більше глибоких рівнів людської сутності: цінностям, життєвим змістам, ідеалам, за межі емпіричної реальності.

Цей висновок зроблений не умоглядно й не апріорно, а в ході систематичного моніторингу, аналізу тих подій, які відбувалися на моїх очах протягом десятиліть у соціальній психології у світі. Рефлексія науки — необхідна умова її саморозвитку. Без цього вона ризикує перетворитися в діяльність по простому відтворенню устояних принципів і прийомів дослідження, що веде до надлишкового кількісного нагромадження даних і фактичному зниженню якості наукового знання, втраті його практичної дієздатності.

У соціальних науках імпульс до такого самоаналізу задають два головних фактори: неможливість пояснення нових фактів у рамках старих підходів і соціальне замовлення на нові знання, необхідні для рішення практичних, злободенних проблем, що виникли перед суспільством. Така ситуація особливо характерна для періодів глибоких соціальних змін. Як приклад з минулого соціальної психології можна привести положення, що зложилося наприкінці 60х років у США й Західній Європі, коли серед інших факторів масовий рух американців проти війни у В'єтнамі й молодіжний рух у Західній Європі підштовхнули західних соціальних психологів до дискусії про стан своєї науки. Інший приклад — дискусії про шляхи розвитку соціальної психології в СРСР, що розгорнулися наприкінці 50-х — початку 60-х років під впливом процесу лібералізації радянського суспільства, потреб науково-технічного розвитку.

Ще більш драматичне положення в цей час, коли фундаментальні зміни відбуваються вже не в окремому регіоні, але глобально: і в капіталістичному світі й у країнах колишнього комуністичного блоку. Екологічна криза, етнічні конфлікти, духовна криза із супутніми йому корупцією, наркоманією, злочинністю в сукупності представляють для людства не меншу погрозу, чим колись — світова ядерна війна.

Спроби теоретично осмислити й взяти практичну участь у рішенні подібних проблем виявили недоліки й обмеження наявних у соціальних психологів засобів: теорій, методів, практичних соціальних технологій. Вони виявилися недостатньо придатними для дослідження тих аспектів соціально-психологічної реальності, які в даний історичний момент пред’явили себе науці й практиці. У першу чергу — того аспекту, що прийнято називати духовним, моральним.

Особливість ситуації, що зложилася до теперішнього часу в соціальній психології, бачиться в тім, що саме цей аспект психології соціальної взаємодії займав протягом багатьох століть аж до початку XIX в. центральне місце в добутках переважної більшості видатних мислителів миру, визнаних основоположниками сучасної соціальної психології. Досить згадати систему Конфуція, «Никомахову етику» Аристотеля, «Теорію моральних почуттів» А. Сміта, що у його концепції доповнювала уявлення про «невидиму руку ринку».

Показові й такі факти. Засновник позитивізму О. Конт планував завершити свою систему наук дисципліною, названої їм la morale, тобто наукою про моральний дух; найбільші соціологи Е. Дюркгейм і М. Вебер завершували свою наукову діяльність дослідженнями проблем релігії й моральності.

Здавалося б, соціальна психологія — наука про психологічний аспект людського поводження — повинна була зберегти й розвити цей інтерес у своїх дослідженнях. Він же, навпроти, на багато десятиліть майже зник і знову відроджується лише в останні роки, демонструючи тим самим неповноту друг друга в соціальній психології уявлень про людину як істоті, «реагуючому», «думаючому», «економічному» і т.п.

Найважливішим і актуальним завданням у цьому зв’язку стає відповідь на ряд наступних питань: чи існує позначена вище логіка саморозвитку об'єкта соціально-психологічного дослідження, якась закономірність, що пробивається крізь зміну досліджуваних аспектів, або ж вони в такій послідовності (може бути навіть випадково) задаються суспільною практикою, залежать від особистих схильностей і доль дослідників; яка їхня ієрархія? Якщо такої логіки ні, то тоді дослідження біологічного, психофізіологічного, загально психологічного, соціологічного й іншого аспектів поводження виявляються рівнозначними, і кожний з них може претендувати в майбутньому на роль ведучого. Якщо ж така логіка є, то необхідно відповісти, у чому вона складається й куди веде, яке значення в її світлі раніше отриманих результатів, які об'єкти й постановки проблем є найбільш перспективними для соціально-психологічної науки і її практичного застосування.

Варто підкреслити при цьому, що мова йде не про штучну побудову нормативної, однолінійної схеми розвитку знання, а про збагнення, розсуд удосталь фактів і підходів об'єктивної, тобто незалежно діючої закономірності, про розкриття саморуху внутрішньої логіки досліджуваного об'єкта, що під тиском суспільної практики реалізується у всьому різноманітті проб і помилок, «маятникових» коливань і повернення до «добре забутому старого».

У цілому є підстави думати, що зміна парадигм у соціальних науках відбувається менш різко й більш складно, ніж у природничих науках. Навіть тоді, коли в суспільних науках з’являється нова доктрина, що швидко завойовує авторитет серед учених, це відбувається набагато повільніше й аж ніяк не виключає паралельного існування раніше, що панували підходів. Вони, часто тимчасово, просто відходять на другий план. Саме із цієї причини представляється більше доцільним говорити про еволюцію, а не про повну зміну, революцію парадигми в сучасній соціальній психології, хоча термін «революція» досить часто застосовується в дискусіях, наприклад, про зміну в загальній психології біхевіориської парадигми на когнітивістську. Ще частіше про революцію соціального знання говорилося стосовно до марксизму. Однак і в цьому випадку оцінка залежить від масштабу часу, що обирається, і крапки відліку.

Сучасна ситуація, що зложилася у вітчизняній соціальній психології, не тільки не знижує, але, навпроти — підвищує актуальність пропонованого порівняльного аналізу, оскільки в ньому не тільки зіставляються західні парадигми між собою.

Однак і в цьому випадку чисто технологічний підхід натрапив на опір з боку того самого фактора, якому необхідно було досліджувати, а саме — фактора людською, обумовленою приналежністю дослідника до роду людському, залучення в соціальне життя з її (і його ж) проблемами. Крім цього в еталонних природничих науках винахід засобів глобального знищення змусило задуматися над тими ж дилемами.

Підведемо деякі підсумки короткому екскурсу в інтелектуальне минуле соціальної психології. Вона вийшла з лона натурфілософії, де людина виділялася з навколишнього світу своїм етносом, звідси центральна роль етичної проблематики при аналізі проблем особистості й суспільства.

Протягом більшої частини своєї історії соціально-психологічні ідеї визрівали на основі ідеалістичного трактування миру й людини в ньому.

Відповідь на питання «як досліджувати» залежав від відповіді на питання «що досліджувати», метод (в основному спостереження й споглядання) був підлеглий теорії.

По своєму предметі соціальна психологія не диференціювалася від філософії і як самостійна наука не існувала.

По змісту головним досліджуваним відношенням у системі соціальних суб'єктів було відношення «індивід» — «суспільство», що опиралося на різноманітні їхні моделі, у тому числі моделі взаємодії.

Нечисленні вчені й мислителі звичайно брали активну участь у житті суспільства.

Наступний розвиток соціальної психології як окремої науки привело до значних змін основних елементів її парадигми. Перша парадигма соціальної психології - парадигма пояснення сформувалася в іншому для себе регіоні - Новому Світі. Загальним принципом цього процесу стало заперечення або ігнорування минулого інтелектуального досвіду.

Література

1. Брушлинський А. В. Мислення й прогнозування. — К., 1999.

2. Дилигенський Г. Г. Соціально-політична психологія. — К., 1996.

3. Московичи С. Машина, що творить богів. — К., 1998.

4. Узнадзе В. Н. Психологічні дослідження. — К., 2004

5. Франк С. Л. Душа людини. — К., 2005

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой