Легендарний кошовий атаман Іван Сірко

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат

На тему: Легендарний кошовий отаман Іван Сірко

Рівне-2003

План

  • 1. Руйнівні походи татар на українські землі в 50−60-х роках хvіі століття
    • 2. Завоювання турками поділля
    • 3. Кошовий отаман іван сірко
    • 4. Докладніше про кошового отамана івана сірка
    • Література

1. Руйнівні походи татар на українські землі в 50−60-х роках хvіі століття

Від 1654 р., коли почалася московсько-польська війна, Туреччина була союзницею Польщі. Польський уряд заради відновлення своєї влади над Україною дозволяв туркам грабувати населення українських земель. Напади продовжувались протягом 10 років. У середині ХVІІ ст., коли на Правобережній Україні було обрано гетьманом Петра Дорошенка (1665), ситуація дещо змінилася. Саме тоді в Туреччині султаном став Адиль-Гірей, який повинен був укласти союз з Московською державою проти Польщі.

Петро Дорошенко, прагнучи звільнити Україну від будь-якої іноземної влади, опирався на допомогу Туреччини й Криму. Але тяжкою була плата за допомогу, бо, ще починаючи від Б. Хмельницького, союзники постійно грабували українські міста і села, забирали людей у полон. Коли восени 1666 р. між Московією та Польщею відбувались переговори про укладення перемир`я (ціною поділу України між ними), Петро Дорошенко в союзі з татарами завдав нищівної поразки польським військам біля Брацлава. Наступного року гетьман П. Дорошенко з 24 тисячами козаків і кількома тисячами татар оточили польську армію біля Підгайців у Галичині. Але водночас запорожці під проводом кошового отамана Івана Сірка напали на Перекоп, після чого татари уклали сепаратний мир з поляками. П. Дорошенко визнав підданство Польщі.

2. Завоювання турками поділля

У 1672 р. Туреччина в союзі з П. Дорошенком вела війну з Польщею. За Бучацьким договором (1672) Польща відмовилася від Поділля й частини Галичини, що стали турецькою провінцією. Інша частина правобережних земель належала козацькій Україні на чолі з гетьманом і перебувала під протекторатом султана. Населення спішно залишало рідні місця і втікало в спокійніші райони Лівобережної України. Бо ті, які залишалися, гинули під час постійних воєнних сутичок, що точилися протягом кількох років. Багатий колись край перетворювався на пустелю.

Тоді ж турки полонили під Уманню Юрія Хмельницького, вивезли його до Криму, а звідти — до Стамбула, де він став ченцем одного з монастирів.

У 1676 р. гетьман Лівобережної України І. Самойлович перейшов з військами на правий берег Дніпра. П. Дорошенко, розчарований у результатах своїх спроб добитися визволення та об'єднання України, склав перед ним гетьманські клейноди. Однак Туреччина не допустила об'єднання двох частин України під владою гетьмана І. Самойловича.

3. Кошовий отаман іван сірко

Велику роль у боротьбі проти татар і турків відіграв запорозький кошовий отаман Іван Сірко. Ще молодим він ходив у морські походи, у 1646 р. разом з Б. Хмельницьким перебував у Франції, де брав участь у битві під Дюнкерком, пізніше у визвольній війні українського народу.

Його політична орієнтація щоразу змінювалася. Разом із козаками Запорозької Січі у 1654 р. він не прийняв присягу цареві, але виступив проти І. Виговського і П. Тетері за їх пропольську політику. Після Андрусівського перемир`я 1667 р. перебував в антимосковській опозиції, водночас ведучи воєнні дії проти татар.

У 1667−1668 рр. І. Сірко з родиною жив у слободі Артемівці (біля Мерефи), потім обирався харківським полковником і брав участь у повстанні на Слобожанщині проти свавілля царської адміністрації. У 1668 р. І. Сірко знову перейшов на Запоріжжя і продовжував боротьбу з турецько-татарською агресією. Лише за один рік він здійснив чотири походи в Крим. У 1672 р. І. Сірко претендував на гетьманську булаву, але гетьманом було обрано І. Самойловича. Супротивник І. Сірка полтавський полковник Федір Жученко схопив його і видав царській владі. І. Сірка заслали до Тобольська. Але на вимогу запорожців і польського короля Яна ІІІ Собеського, котрий наполягав на звільненні І. Сірка у зв`язку із зростаючою загрозою наступу Туреччини й Кримського ханства на володіння Московії та Польщі, царський уряд був змушений звільнити його.

Щойно повернувшись із заслання, І. Сірко разом із козаками здійснив кілька походів на турецькі фортеці Аслам-Кермень та Очаків. Він був настільки небезпечним для ворогів, що турецький султан видав спеціальний фірман (указ), у якому розпорядився молитися в мечетях про загибель І. Сірка. Татари називали його «шайтаном».

У 1674 р. турецький султан Магомет ІV разом з кримським ханом несподівано напали на Запорожжя, але були розбиті. Навесні наступного року І. Сірко із запорожцями та союзниками — донськими козаками й калмиками — вщент розбили турецьких яничар і ханські орди, які напали на українські землі.

Саме з цими подіями пов`язаний знаменитий сатиричний лист запорожців турецькому султану, що послужив сюжетом для картини Іллі Рєпіна «Запорожці». На вимогу султана Магомета ІV покоритися й не турбувати його своїми нападами запорожці дали йому їдку, сатиричну відповідь: «Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, що голою с… ою їжака не вб`єш. Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колісник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам`янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с… а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден ти матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за це ось куди нас!»

У наступні роки І. Сірко також здійснював блискучі бойові походи, що стримували напади турецько-татарських військ на українські землі. Він брав участь в організації відсічі ворогам під час чигиринських походів. Останній раз І. Сірко пішов у похід 1680 р., і того ж року 1 серпня він помер. Поховали його біля с. Капулівка Нікопольського району на Дніпропетровщині. Він став героєм багатьох переказів, народних дум, пісень, художніх творів.

4. Докладніше про кошового отамана івана сірка

Визначний знавець історії запорозького козацтва Д.І. Яворницький, оцінюючи діяльність кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, писав, що він «являв собою велетенську особистість серед усіх низових козаків… у всі часи історичного існування Запорожжя», говорив про нього як про головне зосередження «свого часу на всьому Запорожжі і в цілій Україні». В устах авторитетного вченого ці оцінки сприймаються як справедливі, об'єктивні і цілком заслужені. І проте уявляються цілком закономірними питання: які причини такої високої похвали І. Сірка; чим прославився цей діяч на політичному терені?

До останнього часу місцем народження Івана Сірка вважалася слобода Мерефа на Харківщині. Одначе не виключено, що його справжнім місцем народження могло бути Поділля (Ю.А. Мицик показав, що наприкінці 50-х — на початку 70-х років ХVІІ ст. цей край займав особливе місце у житті кошового отамана). Досить добре відомі лише деякі факти його біографії. Був одружений, мав двох дочок і сина (за фольклорними джерелами — двох синів).

Можна припустити, що завдяки своїм неабияким особистим якостям І. Сірко невдовзі завоював популярність серед широких верств козацтва. Брав участь у Визвольній війні українського народу ХVІІ ст. (вперше у джерелах його ім`я згадується під 1653 р). Активну роль у політичному житті України І. Сірко почав відігравати лише у другій половині 50-х років ХVІІ ст., будучи вже вінницьким полковником. Досяг він цієї високої посади, безумовно, завдяки природному розумові, хоробрості, принциповому і послідовному курсові у боротьбі проти осіб різних іноземних орієнтацій. Вже у 1659 р. він рішуче виступив проти Івана Виговського. Прямі контакти гетьмана з польським королем та залучення як союзника кримського хана викликали хвилю невдоволення не лише у рядових козаків та селян, а й серед частини старшини. До числа останньої, безумовно, належав і І. Сірко. Щоб попередити подальший наступ татар на Україну, він організував похід козаків на Акерман. Акція, до якої він вдався, виявилася досить успішною: було розгромлено ряд поселень, взято у полон багато татар і одночасно визволено невільників. Після цього, повернувшись на Україну, запорожці знищили загін військ І. Виговського.

У наступні два роки І. Сірко брав участь у козацьких походах на Крим. Одночасно полковник не переставав уважно слідкувати за розвитком внутрішніх подій на Україні. Підтримавши спершу Ю. Хмельницького, він, проте, довідавшись про його зв`язки з урядом Речі Посполитої, негайно виступив проти гетьмана.

1663 р. відбулася подія, що справила великий вплив на подальше життя І. Сірка: його вперше було обрано кошовим отаманом, на посаду надзвичайно впливову й авторитетну у Війську Запорозькому.

І. Сірко став кошовим отаманом у дуже складний і суперечливий період історії. Це був час боротьби за владу в Україні маріонеткових гетьманів, час постійних спустошливих вторгнень на її землі польських, турецьких і кримських володарів, час найбільших у всій історії українського народу визвольних рухів та наступу царизму на автономні права Гетьманщини. Від кошового отамана вимагався талант політичного діяча, принциповість, глибоке знання ситуації і здатність роботи відповідальний вибір. Адже по суті, від позиції Січі, яку протягом багатьох років репрезентував І. Сірко, залежало дуже багато в історичній долі не лише українського, а й інших слов`янських народів. І кошовий отаман усвідомлював свою високу місію. Його політичним кредо стає, по-перше, боротьба проти експансії султанської Туреччини і Кримського ханства на Україну і, по-друге, лінія на підтримку непохитності традиційних вольностей Запорожжя. І. Сірко не лукавив, коли в одному з листів до брата лівобережного гетьмана Івана Самойловича, немов продовжуючи раніше висловлені думки, відзначав: «Бог свидетель на мою душу, что не приходил до разоренья отчизны нашей Украйны; не хвалюся, но истину реку, явне моя печаль и радение на неприятеля нашего всегдашнего, бусурманина, и ныне, при старости моей будучи, не о воинстве только одна мысль до остатних дней моих против того ж неприятеля нашого древнього противности чинити». Лист датований 1677 р. Але й у 1663 р. кошовий отаман думав, а головне — чинив так само. У жовтні й грудні запорожці, очолені І. Сірком, та російські ратники здійснили два походи на Перекоп і визволили невільників, зруйнували кочів`я ординців.

У січні 1664 р. кошовий отаман вів напружену боротьбу проти нового правобережного гетьмана Павла Тетері та його покровителів в особі польських магнатів і шляхти. Поява на Правобережжі загонів запорожців сприяла спалаху народних повстань. Селяни й козаки все ще прагнули тоді визволити Правобережжя з-під влади Польщі за допомогою Москви. Всенародний характер руху проти ненависної всім шляхти змушений був визнати і правобережний гетьман. У листі до польського короля від 5 липня 1664 р. він писав: «Ніде ми не зустрічаємо ворога в чистому полі, але він розсіяний по містечках і містах, і настільки уперто тримається московської зверхності, що нам доводиться хіба що приступом брати кожне із них». Прохаючи допомоги, він визнавав, що «майже вся Україна вирішила умирати за ім`я царя московського» У ході цих подій відбувся ряд кровопролитних битв між козацькими загонами І. Сірка та російськими ратниками воєводи Г. Косагова, з одного боку, й об'єднаними силами полків П. Тетері, а також польських військ С. Чарнецького — з другого. Проте, як показали наступні події, їх прагнення виявилися марними. Успішним був також похід запорожців на Буджак, внаслідок чого вдалося розгромити кілька невеликих татарських загонів. Лише у серпні 1665 р. І. Сірко з козаками, які лишилися, повернувся на Січ.

У другій половині 60-х — на початку 70-х років ХVІІ ст. ми бачимо кошового отамана у битвах проти татар і їх ставленика П. Суховія, організатором походів проти Кримського ханства і турецьких фортець. Одночасно загони І. Сірка виступають у складі армії Речі Посполитої, яка вела бої з полками П. Дорошенка й ординцями поблизу Умані, Бершаді, Ладижина, Кальника та інших міст. Союз з польською шляхтою був вимушеним кроком кошового отамана, який у конкретній ситуації вбачав головну загрозу саме від південного сусіда. Оцінюючи цей аспект діяльності І. Сірка, варто сказати, що він ніколи і ні за яких обставин не відступав од своїх політичних принципів. Боротьба проти Оттоманської Порти залишалася головним сенсом життя кошового отамана.

1668 р. застав І. Сірка на посаді зміївського полковника (Слобідська Україна). На жаль, документи не розкривають причин таких різких змін у його житті. Можна лише гадати, що І. Сірко, невдоволений умовами Андрусівського договору 1667 р. про перемир`я між Росією і Річчю Посполитою, що означало відмову царя від принципових засад українсько-російської угоди, залишив посаду кошового отамана і перейшов у знайомі йому місця. Не виключено, що на цей крок І. Сірка спонукали події повстання 1668 р. проти російських воєвод.

У березні 1668 р. І. Сірко примкнув до козаків, які підняли повстання у слободі Красний Кут і на Торських солеварнях. Незабаром воно поширилося на Зміїв, Цареборисів, Маяки, Валки. За повідомленням чугуївського воєводи Рагозіна білгородському воєводі, «полковник Івашко Сірко і Зміївські, і Цареборисова міста і Маяцькі, і Волковські і на Торських озерах черкаси… в. г. зрадили. І в тих містах воєвод і приказних людей розстріляли… і в. г. порохву і свинцеву казну пограбували. І місто Зміїв, і Цареборисів, і Валки вогнем спалили». Із великих міст Слобожанщини не підтримав І. Сірка лише Харків.

У контексті подій 1668 р. уявляються цілком зрозумілі тісні стосунки І. Сірка з керівником селянської війни 1667−1671 рр. у Росії Степаном Разіним. У нас немає достатніх підстав стверджувати, що вони були особисто знайомі. Але в широкому розумінні тісне бойове побратимство завжди було характерним для запорозьких і донських козаків. За плечима багатьох поколінь були походи проти турецьких і татарських феодалів, спільна боротьба в роки великих народних повстань проти власних поневолювачів. Це була безкорислива дружба, скроплена кров`ю кращих синів обох народів.

У 60 — 70-ті роки ХVІІ ст. помітно посилився переселенський рух селян і козаків України на територію Дону. В грамоті приказу Казанського двірця від 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що, «мовляв, до багатьох донських містечок прийшли з України збіглі боярські люди та селяни з жінками і з дітьми». Частина їх, поза сумнівом, брала участь у селянській війні. Добре відомо, що на всіх етапах повстання значною була питома вага у разінських загонах вихідців з України, насамперед запорожських козаків, які мали великий воєнний досвід. Так, наприклад, у виписці приказу Казанського двірця (лютий 1670 р) — документі, підготовленому на основі відписок міських воєвод, прямо зазначалося, що «із запорозьких, мовляв, міст черкаси та із донських містечок козаки, котрі є гольтіпаками, до нього, Стеньки з товаришами, йдуть безборонно, а він, Стенька, дає їм в борг та вимовляє всіляко». З розвитком повстання кількість втікачів з України на Дон невпинно зростала. Навіть у найближчому оточенні С. Разіна були вихідці з України.

Суспільно-політична ситуація, яка склалася на той час на Україні, враховувалася С. Разіним. Ще у грудні 1669 р. в Черкаську на козацькому крузі говорилося, що «він хоче отаманів і козаків кращих людей побити, а сам зібрався йти в Запороги рікою Дінцем». Керівник повстання встановив тісні зв`язки з кількома політичними діячами України, зокрема із І. Сірком. Посилений обмін листами, терміновою інформацією через таємних агентів засвідчував про підготовку спільної акції проти царських воєвод. Готуючи похід війська «до Москви проти бояр», С. Разін, як кажуть очевидці, " під Царициним готував суди і чекав до себе із черказьких міст на допомогу багатьох черкас із полковником Сірком". Зацікавлений у тісному узгодженні дій, керівник повстання в ряді випадків у своїх листах і грамотах звертався безпосередньо до широких верств запорозького козацтва. Донський столичний отаман Р. Калужнін в «распросных речах» у приказі Казанського двірця в січні 1671 р. казав, що С. Рязін намагався «в Запороги… послати заохочувати, аби потім йшли на царські міста, і писав до них про те, що немов його, Стеньку з товариством, і їх, запорозьких козаків, хочуть бояри звести з Дону і із Запорог». Непрямим підтвердженням тісних політичних стосунків, що існували між Доном і Запорожжям, є той факт, що частина «зваблень» С. Разіна і його отаманів написана від імені «Великого війська Донського і Запорозького».

С. Разіну та І. Сіркові не вдалося здійснити спільний виступ ні у 1670, ні тим більше у 1671 р. Невдовзі керівник цього найбільшого в історії Росії повстання склав голову на Болотній площі у Москві. Та його заклики «побити бояр», «мирських кровопивців», «начальних людей» і визволити «чорних людей» від влади феодалів знайшли широкий відгук серед трудящих України. Збройні повстання в Острогозьку та Олишанську, дії на Слобожанщині загонів Фрола Разіна та Олекси Хромого, заворушення козаків на Запорожжі та Лівобережній Україні - це лише деякі приклади впливу селянської війни 1667−1671 рр. на українські землі.

Зв`язки І. Сірка зі С. Разіним не могли не привернути уваги воєводської адміністрації. Тому не дивно, що 1672 р. кошовий отаман був схоплений полтавським полковником Федором Жученком і переданий представникам царських властей. Не виключено, що у здійсненні цієї ганебної акції були зацікавлені окремі представники козацької старшини Лівобережної України, які таким чином сподівалися ізолювати популярного серед народу діяча під час виборів нового гетьмана (у березні 1672 р. Дем`яна Многогрішного усунуто з гетьманства і заслано до Сибіру). Це були тяжкі часи у житті прославленого козацького отамана. У квітневі дні 1672 р. І. Сірка відправили етапом спершу до Москви, а потім, згідно з царським указом, заслали до Тобольська. Настали тяжкі дні чекань. Старого козака опанували думи про волю, про рідну землю, безкраї південні степи.

Та січове товариство не залишило в біді свого отамана. Воно клопоталося про його повернення із заслання перед царем Олексієм Михайловичем, неодноразово надсилало листи І. Самойловичу і найближчим царським радникам. В одному із них бояринові Артемону Матвєєву запорожці писали: «…Смиренно молим: умилосердись яко отец над чады, чтоб милостивым твоим ходатайством калмыки и чайки и хлебные запасы присланы были к нам и полевой наш вождь добрый и правитель, бусурманам страшный воин, Иван Сирко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурманам гонителя нет; бусурманы, слыша, что в войське запорожском Ивана Сирка, страшного Крыму промышленика и счасливого победителя, который их всегда поражал и побивал и христиан из неволи освобождал, нет, радуются и над нами промышляют». Цікаво, що долею І. Сірка був стурбований навіть польський уряд. Питання про його повернення із заслання під час переговорів з царськими дипломатами порушував варшавський посол Христофор Ковалевский. Обтяжений вкрай несприятливими обставинами (кримські татари якраз тоді вчинили кілька нападів на південні райони України), цар змушений був звільнити І. Сірка.

Легендарний кошовий отаман влітку 1673 р. прибув на Січ і зразу ж розпочав підготовку до походу на Крим. Особливо вдалою виявилася операція поблизу Очакова, коли було взято в полон чимало татар, захоплено коней, худобу. За кілька тижнів І. Сірко здійснив ще один похід — атакував Тягин, захопив сильно укріплені фортеці Ізмаїл та Очаків.

Кошовий отаман упродовж десятиліть спілкувався з багатьма відомими людьми свого часу, Січ неодноразово приймала послів російського царя і польського короля, вела переговори з турецькими і кримськими представниками. Сам І. Сірко зустрічався з українськими гетьманами і польськими політичними діячами, царськими воєводами і кримськими мурзами. Кошовий отаман не міг не бачити поступових змін в українському суспільстві, зосередження у руках козацької старшини значних земельних володінь з тисячами залежних селян. Особливою жадобою до збагачення відзначався гетьман Лівобережної України І. Самойлович (1672−1687). Він був одним із найбільших землевласників Лівобережжя (тільки у Стародубському полку гетьман володів 12 «вільними» військовими селами). У різних районах краю йому належали млини, цехові майстерні, рудні, гуральні, підприємства, що виготовляли полотно і селітру. Його представники здійснювали значні торгові операції на ярмарках і торгах України і центральних районів Російської держави. Збагачувалися як родичі гетьмана, так і його найближче оточення. Наприклад, він передав своєму синові кілька сіл у Стародубському полку та млини на Ворі. Значний вплив на І. Самойловича справляв переяславський купець І. Томора, діти якого обіймали високі посади в гетьмансько-старшинській адміністрації.

Тенденції, що з`явилися ще в роки Визвольної війни, поступово набирали сили й розмаху. Козацька старшина, відокремлюючись від решти козацтва, вимагала розповсюдження на неї прав і привілеїв російського дворянства.

Разом з тим недоцільно, мабуть, різко розмежовувати соціальні погляди І. Сірка і козацької старшини. Кошовий отаман був одним із її представників. Йому належали хутори на Слобожанщині, млини і будинки на Лівобережжі, велика пасіка на Запорожжі. Одначе він вважав, що перетворення старшинської верхівки у поміщицький стан не узгоджується з метою і завданням Визвольної війни і заповітом Б. Хмельницького. Ось чому суперечності між І. Самойловичем і І. Сірком не були суперечностями двох різних за темпераментом і характером людей. Вони мали глибше коріння і відображали різні точки зору на суспільно-політичні процеси, які відбувалися на Україні у другій половині ХVІІ ст. Козацька старшина Лівобережжя, вимагаючи і добиваючись привілеїв, виходила на шлях поступового обмеження особистих прав рядового козацтва і селянства, завойованих ними у ході шестирічної кривавої війни з ворогом. Запорізька Січ завжди розглядалася українськими гетьманами як вогнище волелюбства, а Кіш Війська Запорозького — як небезпечний суперник у боротьбі за визначальний вплив у політичній сфері.

Та, незважаючи на певну деформацію його суспільно-політичного ладу (відомо, наприклад, що навіть І. Сірко часто розв`язував найважливіші питання життя Січі на вузьких зібраннях старшини та заможного козацтва), Запорожжя залишалося важливим центром визвольних рухів на українських землях. Йому закономірно належала роль основного фактора у боротьбі проти турецько-татарської агресії, а також у внутрішньополітичному житті України. Під час проведення так званих «чорних» рад (тобто рад, до участі в яких залучалися широкі верстви народу) голос запорожців на виборах гетьмана часто був вирішальним (наприклад, на Ніжинській раді 1663 р). Запорожжя було своєрідним гарантом функціонування традиційного військово-адміністративного ладу на Україні і надзвичайно болісно реагувало на порушення його прерогатив.

Разом з тим однозначно оцінити політику Коша Війська Запорозького і, зокрема, І. Сірка у подіях другої половини ХVІІ ст. на Україні не можна. З одного боку, Запорожжя залишалося форпостом боротьби України проти Кримського ханства, центром притягання і пристанищем усіх невдоволених існуючими суспільно-політичними порядками. З іншого, мали місце випадки, коли Кіш проводив політику, що суперечила державницьким устремлінням українських гетьманів, і йшов з ними на конфронтацію, наслідки якої були згубними для молодої Української держави (це стосується, зокрема, відносин І. Сірка та П. Дорошенка). Імпульсивним, здатним покладатися лише на силу зброї, кошовим отаманам важко було збагнути всі тонкощі дипломатичної гри та обставин, що обумовлювали зміну політичної орієнтації того чи іншого гетьмана. Вони перемагали ворога у відкритому бою, однак легко втрачали орієнтири під час мирних переговорів з досвідченими й хитрими московськими, польськими й кримськими дипломатами.

І. Сірка як людину, що досить добре розумілася на політичній ситуації того часу і настроях широких верств козацтва, характеризують події, пов`язані із перебуванням у 1673 р. на Січі самозванця Сімеона, який добивався підтримки запорожців. Це був не перший випадок появи людей такої категорії. Переконливо доведено, що самозванство виникло внаслідок монархічних ілюзій селянсько-козацьких мас. Приїзд «царевича Сімеона» на Січ І. Сірко вирішив використати з максимальною вигодою для себе. Навколо цього прибульця розгорнулася справжня політична гра. «Царевича» запрошували на загальновійськові ради, його ім`я згадувалося під час переговорів у Москві й у гетьманській резиденції. І лише після багатьох наполегливих вимог царського уряду він був під охороною відправлений у Москву. У цій історії, на нашу думку, варто розрізняти причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас, з одного боку, та І. Сірка — з другого. Січова голота наївно вбачала в особі Сімеона справжнього виразника їхніх соціальних прагнень і сподівань, спроможного мовити вагоме слово на захист ображених і пригнічених. Інша справа — кошовий отаман. Як цілком слушно зазначає Д.І. Яворницький, «важко припустити, аби Сірко, людина досвідчена, далекоглядна й прониклива, вірив в істинність походження особи, що називалася сином Олексія Михайловича, і в щирість виплетеної ним байки про втечу з Москви і поневірення по Росії». І. Сірко, очевидно, вбачав у появі самозванця зручну нагоду для політичного тиску на царський уряд. Не виключено також, що кошовий отаман прагнув відігратися за своє недавнє заслання до Сибіру та приниження, якого він зазнав під час багатогодинних допитів у Таємній канцелярії.

В останні роки життя І. Сірко, незважаючи на похилий вік, продовжував активну політичну діяльність. Під його безпосереднім керівництвом козаки здійснили кілька успішних нападів на одну з найбільших у пониззі Дніпра турецьку фортецю Кизикерман, а також Тамань. Під час походів 1677 і 1678 рр. султанської армії на Чигирин Січ не залишалася байдужою до долі своєї батьківщини. Загони запорожців, керовані І. Сірком, спалили чимало турецьких військових суден у пониззі Дніпра, — ті доставляли у діючу армію провіант і боєприпаси. Вони переслідували відступаючі від Чигирина ворожі загони, визволяли невільників і т.д.

Одночасно І. Сірко продовжував боротьбу з гетьманом І. Самойловичем. Останній у численних листах, які він надсилав у Москву, звинувачував кошового отамана у зв`язках із Ю. Хмельницьким і турецьким урядом, навіть у зраді. І. Сірко справді підтримував деякий час контакти зі ставлеником Оттоманської Порти (та він того й не приховував). Проте йшлося не про підданство, а про переговори з метою звільнення кількох тисяч невільників, які потрапили до турецького полону ще у 1674 р. Тим часом лівобережний гетьман розпочав справжню економічну блокаду Запорожжя. На Січ не пропускалися обози із хлібом, було виставлено загони найманців і т.п.

Все це не могло не викликати обурення серед січового товариства. І. Сірко прямо звинуватив І. Самойловича у бездіяльності під час турецьких вторгнень на українські землі. Вказуючи на трагічні події під Ладижином у 1674 р., кошовий отаман у вересні 1678 р. писав: «Адже ви… замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашком, що за добре здоров`я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров`я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістряному пір`ї, не зашкодила».

Майже до останніх днів життя легендарний кошовий отаман залишався на переднім краю боротьби з ординцями. Навесні 1680 р. він розпочав підготовку до нового походу на Крим. Одначе 1 серпня 1680 р. І. Сірка не стало. Як сказано в літопису С. Величка, «того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало».

Безперечно, й І. Сіркові властиві були людські слабості. Це була імпульсивна, пристрасна натура. За словами Д.І. Яворницького, «він любив іноді погуляти і добре хильнути та у хмелі показати своє козацьке завзяття: він схильний був на хвилю захопитися новою думкою, новим задумом, аби згодом відмовитися від власної затії і прийняти зовсім протилежне рішення». Але, безумовно, не ці риси характеру визначали особистість і політичний портрет кошового отамана.

Навпаки, дивовижною сталістю відзначався його багатолітній ратний труд на полях битв проти султанської Туреччини та інших зовнішніх ворогів. У п`ятидесяти п`яти битвах брав участь І. Сірко і практично завжди перемагав. Він визволив з турецької неволі безліч невольників, возз`єднав родини, повернув надії тисячам знедолених. Кошовий отаман завжди і в усьому був прихильником ідеї незалежності Запорожжя. А його переговори з українськими гетьманами, стосунки з польським урядом, протистояння царським воєводам і т.д. — лише окремі ланки на тривалому політичному шляху, кінцева мета якого полягала у зміцненні могутності Запорожжя і збережені цього вогнища вольності у південних степах.

Ось чому не просто авторитетом і популярністю, а й глибокою любов`ю користувався на Вкраїні цей діяч. Скільки пісень, дум і переказів склав народ про нього! Якими лише епітетами не нагороджував народ свого улюбленця.

Література

1. Швидько Г. К. Історія України. ХVІ-ХVІІІ століття. — К.: Генеза, 1997. — 219−222 с.

2. Котляр М. Ф. Смолій В.А. Історія в життєписах. — К.: Час, 1994. — 227−237 с.

3. Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. — К.: Либідь, 1993. — 134−148 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой