Лексика кольору в українській мові

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра рідної мови та

методики її викладання

Дипломна робота

Лексика кольору в українській мові

План

Вступ

Розділ І. Лексика кольору як складова частина лексичної системи української мови

1.1 Стилістична диференціація української лексики

1.2 Лексико-семантичні групи назв кольорів в українській мові

1.3 Колір і деякі мовні засоби його творення

Розділ ІІ. Використання кольорової лексики у професійній діяльності вчителя

2.1 Характеристика вмінь учнів визначати кольорову лексику

2.2 Методичні рекомендації щодо використання кольорової лексики на уроках образотворчого мистецтва та української мови

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

лексика колір український мова

Національне відродження, демократичні перетворення в Україні потребують розв’язання проблеми національної освіти, докорінного її оновлення і реформування, зокрема у сфері професійної підготовки учителів. Вищі навчальні заклади повинні забезпечити високу якість педагогічного процесу, всебічний розвиток і виховання майбутніх педагогів відповідно до нових завдань і потреб суспільства, що в свою чергу вимагає внесення істотних змін у процес професійного навчання майбутніх педагогів.

Провідну роль у навчанні і вихованні особистості відіграє мова. Її значення у розвитку підростаючого покоління і в подальші вікові періоди підкреслювали майже всі видатні педагоги і психологи минулого і сучасності. Тому рідна мова є одним з найважливіших предметів у професійному навчанні. Її особливе місце у системі навчальних дисциплін визначається тим, що саме від мовленнєвих і мовних знань, умінь, навичок безпосередньо залежать успіхи навчальної діяльності студента, його успішність в оволодінні знаннями з усіх предметів та адекватна інтеграція в соціум.

Педагогічна майстерність вчителя початкових класів неможлива без його мовлення. Воно є найважливішим засобом педагога, що допомагає вирішити педагогічні проблеми: формувати у дітей уміння і навички з різних предметів, створювати позитивну емоційну атмосферу в навчальному процесі, встановлювати контакт між вчителем і учнем тощо.

Рівень лексичного багатства мови вчителя визначається знанням різних шарів лексики і, що ще важливіше, умінням використовувати ці знання.

Вивчення мови невіддільне від розвитку усного і писемного мовлення особистості, передбачає збагачення словника, оволодіння нормами літературної мови на всіх рівнях, формування умінь і навичок зв’язного викладу думок. Саме тому у системі вищої освіти одним із провідних правил навчання виступає збагачення словникового запасу.

Багатство мови, її різноманітність розширює можливості для передачі відтінків думок і почуттів, забезпечує естетичність мови. Таким чином, багатство мови, її якість свідчить про певний рівень мовленнєвої майстерності, про свідоме прагнення урізноманітнити своє мовлення використанням різним мовних засобів.

Робота над словом є одним із засобів організації навчально-пізнавальної діяльності в розвитку мовлення школярів, підвищення їх грамотності. Щоб зацікавити учнів, потрібна систематична, продумана і різноманітна робота. Одним з її видів є робота з кольоровими словами.

У державних документах, які визначили зміст і характер загальноосвітньої і професійної школи, чітко накреслено мету і завдання професійного навчання і виховання: закласти основи всебічного розвитку особистості і забезпечити формування стійких навичок словникового збагачення. Виконанню цих завдань сприяє засвоєння майбутніми педагогами професійно-виробничої лексики. Це стосується й кольорової лексики як компонента професійної-виробничої лексики вчителя початкових класів.

Лексику кольору в українському мовознавстві досліджували В. Виноградов [10; 11], О. Крижанська [27; 28; 29], А. Критенко [30], І. Бабій [3; 4; 5], К. Городенська [15], В. Фридрак [48] та ін. В українському мовознавстві кольорову лексику згруповано в окремі лексико-семантичні групи, описано мовні засоби їх творення, з’ясовано особливості використання слів-назв кольору в мовній практиці окремих письменників.

Однак проблема значення кольорової лексики як у плані професійної підготовки педагога, так і в контексті соціально-культурного розвитку учнів початкових класів залишається малодослідженою, чим і зумовлена актуальність обраної теми дипломної роботи.

Об'єктом роботи є кольорова лексика сучасної української літературної мови.

Предмет — вплив кольорової лексики на навчально-виховну діяльність молодших школярів, зокрема на збагачення їхнього словникового запасу.

Мета нашої роботи — вивчити й описати слова-назви кольорів у сучасній українській літературній мові та дослідити особливості збагачення словникового запасу молодших школярів засобами кольорової лексики.

Мета передбачає виконання таких завдань:

1. Вивчити й проаналізувати науково-методичну літературу з досліджуваної проблеми.

2. Проаналізувати лексичну систему сучасної української літературної мови, зокрема розглянути й охарактеризувати лексико-семантичні групи назв кольорів і мовні засоби їх творення.

3. Розглянути шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів.

4. Вказати деякі методичні аспекти збагачення словникового запасу на уроках образотворчого мистецтва та української мови.

Для розв’язання поставлених завдань використано такі методи дослідження:

аналіз науково-методичної літератури;

спостереження;

бесіда;

пояснення;

теоретичне узагальнення.

Практична значущість роботи полягає у можливості використання її результатів учителями початкових класів та образотворчого мистецтва для збагачення словникового запасу молодших школярів.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг роботи — 65 сторінок.

Розділ І. Лексика кольору як складова частина лексичної системи української мови

1.1 Стилістична диференціація української лексики

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою (від грецького lехіs — слово), або словниковим складом цієї мови. Лексика — одна з основних складових мови, найменш консервативний елемент мовної системи [14].

Під поняттям «сукупність усіх слів» треба розуміти не просту їх суму, а струнку і складну систему лексичних одиниць мови в їхніх взаємозв'язках і залежностях, що виявляються у процесі мовлення.

Розділ мовознавства, що вивчає склад мови, називається лексикологією (від грецького lехіkоs — словниковий і lоgоs — вчення) [45].

Лексикологія вивчає лексику сучасної мови в цілому, як систему, а також основні типи лексичних значень слів, їхні структурно-семантичні розряди, групує слова за їхнім походженням і за стилістичним вживанням.

Таку лексикологію називають описовою на відміну від історичної лексикології, яка вивчає формування і розвиток лексичного складу мови протягом певного історичного періоду. Існують також інші галузі науки про слово, що вивчають окремі, часткові проблеми лексикології: семасіологія — наука про значення слова і пов’язані з ним питання багатозначності (полісемії), омонімії, антономії; фразеологія — вчення про сталі лексично нероздільні сполучення слів; лексикографія — вчення про укладання різних типів словників. Одиницею лексики є слово [1].

Лексична система української мови у сучасному її вигляді появилась не зразу. Формувалась вона у ході тривалого історичного розвитку.

Сучасна українська літературна мова використовується в багатьох сферах. Це мова державного урядування й громадських та інших організацією користуються працівники промисловості і сільського господарства, науки й культури, нею здійснюється навчання в різних типах шкіл, ведеться пропаганда технічних та наукових знань, виходять книжки з художньої літератури, науки, техніки, видаються газети й часописи, вона лунає в театрах, на радіо й телебаченні. Отже, використання сучасної української літературної мови в найрізноманітніших суспільних сферах зумовило її функціонально-стильову диференціацію, що виявляється на всіх структурних рівнях, але особливо виразно на рівні лексичному.

Функціональний стиль — різновид літературної мови, який визначається сферою вживання і характеризується особливими лексичними, граматичними, фразеологічними та іншими засобами.

Диференційними ознаками функціонального стилю мови виступають не тільки слова, лексика, ними можуть бути й синтаксичні конструкції, вимова, інтонація, а іноді навіть морфологічні категорії та засоби словотвору. Проте серед усіх стилістично значущих мовних одиниць найважливіше місце належить саме словам, синтаксичним одиницям.

Офіційно-діловий стиль, у якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових і наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів та висловів. Це мова законів, указів, розпорядження, діловодства та листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке застосування термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.

Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку. Тут широко використовується суспільно-політична лексика, залучаються емоційно-оцінні засоби інших стилів.

У художньому стилі, тобто у стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання всіх засобів виразності - лексичних, синтаксичних, фразеологічних, широкий вияв авторської індивідуальності.

Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, задовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів, складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне чи полілогічне мовлення в художніх творах [44].

Лексика української мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких закріпились певні неповторно індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи лексики:

стилістику загальновживаної лексики, яка використовується в усіх стилях мови;

стилістику лексики, яка функціонально обмежена, неоднакова за активністю використання;

стилістику іншомовних лексем;

стилістику лексико-семантичних груп слів — полісемічних, омонімів, паронімів, синонімів, антонімів;

теорію і практику використання тропів, тобто слів і сполучень слів, ужитих образно, переносно — метафор, метонімій, синекдох, епітетів;

стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів.

Об'єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах властивої їм семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією.

Лексика сучасної української літературної мови — один з найважливіших об'єктів стилістики. Теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури кожного мовця.

В українській мові понад 140 тисяч лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування. У лексиці української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку. У ній по-особливому виявляється не тільки логічне, а й образне світосприймання українців, їхнє мислення, почуттєвість.

Лексика української мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи, перебуває у безпосередніх зв’язках з усіма іншими мовними системами — фонетичною, фразеологічною, граматичною. Сам по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише тоді, коли втілюється у звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну стилістичну функцію.

Про сучасний стан української лексики, про використання певних її шарів свідчать, зокрема, такі статистичні дані: у сучасній українській мові пояснюється семантика майже 134 тисяч слів (словникових статей), 18 181 слово з-поміж них — це слова обмеженого й особливого використання: вульгарних слів — 47, діалектних — 2623, застарілих — 2067, значеннєво зневажливих — 317, іронічних — 44, народнопоетичних — 98, поетичних — 218, розмовних — 9656, фольклорних — 12, рідковживаних — 3095, фамільярних — 4. [43, 117].

Таке розшарування української лексики засвідчує її стилістичну різнобарвність, водночас і функціональні можливості, які комунікативно реалізуються в реченні з одного слова чи в багатослівних реченнях. Самі ж власне граматичні характеристики речення з погляду суто стилістичного не мають принципово важливого значення: немає речень стилістично більш чи менш спроможних, як і немає слів більш чи менш стилістично вагомих. Кожне слово стилістично неповторне, через що зовсім адекватно не може бути замінене ніяким іншим словом [43, 124].

Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона постійно змінюється як стилістично, так і семантично: слова набувають нових оцінно-емоційних значень, оновлюваних відтінків. Такою є сама сутність і логіка життя, в якому завжди і скрізь нове співіснує з уже наявним, більш чи менш звичним, нерідко й архаїчним, віджилим, функціонально пасивним; нове зазвичай стверджується, долаючи старе. В цьому чи не найбільше виявляється прогрес мови, який завжди відображає не тільки позитивне, а й негативне в житті народу — творця і носія мови.

Кожне слово з його початковим значенням (також і з його пізнішим значенням) завжди мало свого індивідуального творця, хтось першим витворив і висловив слово з чітко визначеною семантикою. Не завжди можна з упевненістю сказати, хто саме це зробив. Отже, творення окремого слова — це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля.

Спершу індивідуальну, а згодом і масову має витвір і кожної окремої стилістичної функції слова, яка, звісно, як і семантика слова, через свою нематеріальність може сприйматися не сама по собі, а тільки на основі тієї своєрідної матерії, якою є фонетичний склад мови, його фонеми, звуки [45].

Стилістичні можливості мови практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті.

Стилістичне значення (функція) слова в усіх актах комунікації нашаровується на його лексичне значення, доповнює його певним значеннєво-емоційним відтінком, забарвленням.

У мові наявні групи слів якнайширшого і обмеженого використання. За стилістичною сутністю прийнято виокремлювати лексику загальновживану, загальнозрозумілу, котра доповнюється, розгортається іншими шарами лексики, які відрізняються стильовими ознаками (лексика розмовно-побутова, офіційно-ділова, художня та інші), професійною зорієнтованістю, належністю чи неналежністю до літературної мови, стилістично обмежену лексику.

В усіх стилях і жанрах мови комунікативно найважливішою є загальновживана лексика. В українській мові до стилістичного нейтральної, або загальновживаної, лексики належать усі слова, що називають загальновідомі предмети, явища, якості, дії; ними однаково послуговуються в усіх стилях і формах мови, вони не викликають уявлення ні про якусь історичну епоху, ні про певне професійне чи соціальне середовище.

Загальновживана лексика здебільшого використовується як стилістично й емоційно нейтральна, бо загальновживані слова зазвичай не містять оцінки, відображають не чуттєве, а логічне сприймання їх мовцями. Водночас і на загальновживані слова з усталеним лексичним значенням і граматичними ознаками може нашаровуватись значення виразно стилістичне, передусім емоційне. Отже, виокремлення в лексиці мови емоційно нейтральних загальновживаних слів переважно умовне. Загальновживані слова окремо і особливо в реченні можуть набувати найрізноманітнішої емоційності [52].

Стилістично нейтральна лексика однаково використовується в усному і писемному мовленні, вона зрозуміла і звична для кожного, хто володіє мовою.

Активний розвиток у XX столітті освіти, науки, техніки і культури спричинився до розвитку загальновживаної лексики, до ширшого, ніж раніше, використання її не тільки в нейтральному, а й у певному стилістично забарвленому, емоційному значенні. Слова, які спершу належали тільки до професійної лексики (пензлик, картина, пейзаж), стали загальновживаними.

Загальновживана лексика властива всім стилям літературної мови в їх писемній і усній формах, тому її називають міжстильовою. На фоні цієї лексики розпізнають шари незагальновживаної лексики, стилістично обмеженої.

У своєму повному вияві стилістично обмежена лексика охоплює всі слова й лексичні сполучення слів, які перебувають поза межами загальновживаної лексики. В єдності всіх своїх шарів стилістично обмежена лексика найчисленніша, комунікативно і стилістично найрозгалуженіша. Схематично можна виділити такі групи стилістично обмеженої нормативно-літературної лексики: професійно-виробнича, офіційно-ділова, науково-термінологічна, побутова, емоційна та інші. Кожна із груп незагальновживаної лексики має своє стилістичне забарвлення й використання. Водночас фонетико-граматичні й функціональні межі між ними не усталені, мінливі, проміжні, взаємодоповнювані, стилістично чітко не розмежовані.

Професійно-виробнича лексика, або професіоналізми, — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей. Сюди входять назви знарядь праці, трудових процесів, різних ґатунків сировини, специфічні професійні вислови тощо. За межами даного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Часто професіоналізми є неофіційними замінниками термінів і вживаються там, де надто складна термінологія (для спрощення спілкування), або там, де термінологія ще не усталена чи її немає (як система кодифікованих назв). Професіоналізми творяться шляхом скорочень словосполучень, уживаних у літературній мові. А ще вони деталізують мовний словник, розширюють його там, де є в цьому потреба. Наприклад, люди, пов’язані з образотворчим мистецтвом, розрізняють такі види матеріалів для малювання: олівець, крейда, акварель, пастель, олія, вугіль, гуаш, туш, темпера. За межами середовища художника більшість цих назв невідома [1, 98−101].

Найчастіше професіоналізми застосовуються в усному мовленні людей певної професії. У писемній формі вони вживаються у виданнях, призначених для фахівців окремих галузей науки та виробництва (буклети, інструкції тощо).

Особливості трудової діяльності окремих колективів, пов’язаних професійними інтересами, завжди накладають певний відбиток на їх лексику. Необхідність більш поглибленого знання того, що безпосередньо пов’язане з практичною діяльністю людини, дістає свій вияв у вживанні багатьох специфічних слів, непоширених у загальнонародній мові. За межами відповідного професійного середовища ці ряди лексики не завжди зрозумілі або ж не становлять інтересу, оскільки детальне членування тих частин об'єктивної діяльності, які вони відображають, поза ним не викликається необхідністю. Чим більше доводиться людині мати справу з певною галуззю практичної діяльності, тим інтенсивніше вона засвоює спеціальні слова, безпосередньо пов’язані з її професійними інтересами. Саме практична зацікавленість породжує відповідну лексику.

Вузькоспеціалізовані слова ніби деталізують загальнонародний словник. Так, художники розрізняють у своїх роботах — картинах — частини, яких, звичайно, не виділяє людина, не пов’язана зі створенням малюнка, як-от: блік — найясніша частина в малюнку; півтінь; тінь — найтемніша частина малюнка; рефлекс — це частина малюнка, на якій відбивається світло від інших його частин.

Кожна професія має свій професійний словник. У традиційних народних професіях (художників, гончарів тощо) він в цілому порівняно невеликий і складає не більше 300 слів, які вживаються для позначення використовуваних матеріалів, виробничих процесів та інструментів, але відзначається стійкістю, оскільки, за небагатьма винятками, матеріали, якими користуються представники професій, залишились тими ж, що й раніше. Більшість слів професійних словників належить до власних національних утворень, хоч в окремих з них є й іншомовні елементи, засвоєння яких зумовлено давніми професійними міжмовними контактами.

З професійною лексикою тісно пов’язана термінологія окремих галузей науки, техніки, мистецтва тощо, яка фіксується в спеціальних термінологічних словниках. Звичайно, ці дві групи лексики охоплюють певну кількість спільних елементів. Проте власне професійна має деякі істотні особливості.

Словникові професійних говорів властива досить детальна диференційованість назв окремих предметів і видових понять, проте в ньому, звичайно, немає назв для ширших категорій однакових або подібних явищ. Кожна назва за своїм походженням і структурою ізольована від інших назв, що й відрізняє професійну лексику від наукової термінології, в якій слова, що означають близькі поняття, здебільшого творяться від спільного кореня.

Таким чином, до професійного словника носіїв літературної мови належать не тільки вузькоспеціалізовані терміни, а й ті семантичні варіанти, які властиві окремим з них і виявляються у функціонуванні їх не в одній, а в кількох спеціальних сферах людської діяльності [2].

Обсяг професійно-виробничої лексики швидко збільшується, уточнюється семантично в науковій, навіть у побутовій сфері, через що розгортається стилістично, функціонально. Терміновані професійно-виробничі лексеми нерідко наповнюються певними особистісними емоціями, зрозумілими багатьом учасникам розмови. Цю лексику дедалі ширше використовують в усному виробничому мовленні, у публіцистиці, в художній літературі тощо.

1.2 Лексико-семантичні групи назв кольорів в українській мові

Серед лексичних шарів, які складають основний словниковий фонд мови, належне місце займає лексико-семантична група назв кольорів.

Лексико-семантична група слів — це об'єднання слів, що семантично співвідносяться одне з одним і належить до однієї частини мови [2].

Одним з найважливіших завдань вивчення лексико-семантичних груп у сучасній українській літературній мові є визначення їх системного характеру. Шлях до вирішення цієї проблеми повинен лежати через дослідження конкретних лексико-семантичних груп.

Кольори, що існують у природі, становлять систему. Ця система є тримірною, тобто кожен колір може змінюватись у трьох напрямках, які характеризують колірний тон, насиченість і світлість. Ця система є безперервною і замкненою: всі кольори зв’язані один з одним безперервними переходами, і між кожними двома кольорами існує багато таких переходів. При поступовій зміні, шляхом безперервних переходів, один колір може бути переведений в будь-який інший. Так, наприклад, жовтий колір при змішуванні з червоним дає оранжевий, який при поступовій зміні може бути переведений у світло-червоний, червоний, темно-червоний і т.д.

Колірний тон є однією з основних ознак, за якою люди розрізняють предмети і орієнтують свою поведінку. Перехід від відчуття кольору до думки має в своїй основі зв’язок між кольором і словом. Єдність і розуміння зорових функцій проявляє себе у сприйманні та назвах кольорів [8].

Кожна назва означає одиничні кольори, узагальнюючи їх у деякі групи і абстрагуючись від різниці між ними. Для будь-якого кольору потенціально можливий цілий ряд назв, у яких кожне слово підкреслює окрему сторону одного спільного змістового поняття. Наприклад: «червоний» — один з основних кольорів спектра, що йде після оранжевого; колір крові. Цей самий тон, але з певними відтінками і насиченістю передають слова: багряний (густо-червоний), шарлатовий (багряний), червлений (багряний) — поетичне, густо-червоний, багровий, (густо-червоний з легким синюватим відтінком), пурпурний (темно-багровий), червінковий (густо-червоний), червіньковий (густо-червоний з коричневим відтінком), пурпурово-червоний, бордо, бордовий (темно-червоний), темно-бордовий, буряковий, бурячниковий (темно-червоний з синюватим відтінком), вишневий (темно-червоний, кольору стиглої вишні), темно-вишневий, малиновий (темно-червоний), темно-червоний, гранатовий (діал.) (темно-червоний), багристий, багрянистий (відтінок багряного), кров’яний (яскраво-червоний), криваво-червоний, кіноварний (яскраво-червоний), рубіновий (яскраво-червоний), кумачевий (яскраво-червоний), огняний (кольору вогню), огняно-червоний, яскраво-червоний, червоногарячий (яскраво-червоний), яро-червоний (яскраво-червоний), ясно-червоний (яскраво-червоний), червчатий (яскраво-червоний) — застар., шарлаховий (яскраво-червоний), чермний (яскраво-червоний), кораловий (яскраво-червоний), червонуватий, червонкуватий, червонястий, червоненький, червонявий, рожевий (світло-червоний), темно-рожевий, ясно-рожевий, рум’яний (рожевий із золотисто-коричневим відтінком, рожевий), мідний (червоно-жовтий), мідно-червоний (червоний з жовтим відтінком), рудий (червоно-жовтий), рудуватий, рудавий, рудо-жовтий, буланий (світло-рудий) — про масть коня, гнідий (червонувато-рудий) — про масть коня, темно-гнідий, цегляний (коричнувато-червоний), темно-цеглистий, темно-цеглястий, оранжевий (середній між червоним і жовтим), морквяний (оранжевий) [28].

Таку групу слів, яка об'єднана на основі загальної значеннєвої співвіднесенності і яка з тим або іншим ступенем повноти передає один колір, ми визначаємо як синонімічний ряд, мікросистему, що має певну внутрішню структуру.

Відбиваючи складність і суперечливість процесу пізнання, такі мікросистеми у складі лексико-семантичної групи об'єднують різнорідні елементи:

1. Утворення, успадковані мовою від епохи спільнослов'янської мовної єдності, які втратили внутрішню форму, немотивовані з погляду носіїв сучасної української літературної мови (червоний, білий, синій, зелений, чорний, жовтий, сірий, рудий, червлений, русий, сизий, сивий, гнідий).

При цьому, звичайно, маються на увазі сучасні співвідношення між звуковим комплексом і способом уявлення значення слова, або між «знаком знака» і «звуком», тобто внутрішньою формою. Такі слова є результатом закономірного розвитку, який в міру можливості розкривається етимологією. Ці назви є своєрідним кістяком словника, служать основою і матеріалом для творення величезних мас похідних, мотивованих слів, наприклад, словесне гніздо, утворене на основі слова «білий»: біластий, білястий, біління, біленький, біленько, білесенький, білизна, білість, білило, білина, білити, білитися, білиця, білі, біління, білення, білісінький, білобокий, білобородий, білобровий, біловидий, біловолосий, біловус, біловусий, білогвардієць, білоголовий, білогривий, білогрудий, білозерний, білозір, білозорий, білозубий, білозубка, білокамінний, білокам'яний, білокопитий, білокорий, білокрівець, білокрів'я, білолиций, білолобий, білоперий, білорибиця, білорукий, білоручка, білуватий, білявенький, білявий, біляк, білястий тощо.

2. Новоутворення, тобто слова-назви, які мають прозору семантико-морфологічну структуру, утворенні за колірною схожістю до предметів та явищ об'єктивної дійсності, означають колірну якість опосередковано (рожевий, фіалковий, вишневий, бузковий, пшеничний, сніжний, срібний, волошковий та ін.)

У семантичному відношенні вся сукупність назв, утворених за схожістю до предмета чи явища з характерною барвою, є дуже різноманітною групою, можливості поповнення якої новими лексемами теоретично не обмежені.

Усі ці назви можна класифікувати в залежності від того, як вони співвідносяться з основою, від якої утворені, всі лексеми (прикметники) є похідними назвами і розвинули якісне значення (порівняйте: вишневі уста, вишневі сади і вишневий цвіт).

Такий взаємозв'язок у межах лексико-семантичної системи є відбиттям об'єктивно існуючих зв’язків предметів і явищ реальної дійсності, де окреме тисячами переходів зв’язане з іншими речами, явищами, процесами, ознаками.

3. Слова — назви кольорів, які є іншомовними запозиченнями або в основі творення яких лежить іншомовний елемент: бордо, бордовий (франц. bоrdеаux — темно-червоний — назву дано за кольором вина, названого за містом Бордо, в якому вироблявся цей сорт вина; фіолетовий (франц. vіоllеttе — фіалка); ліловий (франц. lіlіаs — бузок); беж (франц. lаіnе — натуральна шерсть, ясно-коричневий колір з кремовим відтінком; маренго (італ. mаrеngо) — чорний колір з сірим відтінком; назва дана за кольором тканини, що виготовлялася в селі Маренго у Північній Італії; хакі (інд. кhаk — колір грязі) — земляний, коричнево-зелений колір з сірим відтінком; електрик (франц. еlесtrіquе) — голубий чи синій колір з сірим відтінком; палевий (франц. раіllе — солома) — блідо-жовтий колір з рожевим відтінком; теракотовий (франц. tеrrа соttа — обпалена земля) — червоно-коричневий колір; оранжевий (франц. оrаngе — апельсин) — колір між червоним і жовтим; карий (тюрк, kаrа — чорний) — коричневий; індиго (ісп. іndigо) — темно-синій; буланий (тюрк. bulan, що означає світло-жовту масть коня) — світло-рудий, жовтий; бурий (тюрк. bur, що означає руду масть коня) — темно-коричневий; чалий (тюрк, саl — сірий, червонувато-сірий, сивий) — сірий з домішкою іншого кольору; брунатний (польськ. brunatnу- коричневий) — коричневий, темно-жовтий колір [27, 160].

З погляду на структуру вся мікросистема характеризується формами чотирьох словотворчих типів:

1. Кореневі, безсуфіксні назви кольорів (білий, чорний, сірий, синій, зелений і под.).

2. Назви, утворені від іменникових основ за допомогою суфіксів (лимон — лимонний, буряк — буряковий, вишня — вишневий і под.).

3. Назви, утворені від прикметникових основ за допомогою суфіксів об'єктивної оцінки (синій — синюватий, синенький, зелений — зеленавий і под.).

4. Складні утворення від основ різних лексико-граматичних розрядів слів (темно-червоний, яскраво-зелений, лимонно-жовтий та ін.).

Як явища історичні, ряди назв не є замкнутими, нерухомими системами, вони можуть поповнюватися новими словами. Однак функціонування їх не зводиться тільки до змін кількісного порядку.

Системні зв’язки в лексиці певною мірою обумовлені закономірністю зв’язків явищ дійсності. Наявність у різних предметів матеріального світу спільних сторін і ознак визначає виникнення у свідомості людини асоціативних зв’язків між ними, що знаходить своє відображення в мові. Одна і та ж назва може бути місцем перетину різних рядів, утворюючи складні перехрещення. Так, наприклад, слова «золотий» і «срібний» можуть означати: матеріал, з якого виготовлено предмет (золотий годинник, срібна монета); колір предмета за колірною схожістю до цих металів (золоте волосся, срібна борода) та інше значення.

Якою багатою не була б система слів мови, навколишніх предметів, явищ, ознак завжди більше, слову часто доводиться означати більше, ніж один клас предметів, ознак, якостей чи дій.

Система слів і система значень слів мови складаються у взаємозв'язку і протягом довготривалого розвитку.

У процесі пізнання навколишнього світу склався той комплекс назв кольорів, який може бути представлений набором семантичних моделей з різним ступенем продуктивності, що реалізується у мові в різні періоди її розвитку.

1. Назви основні («ядро»), значення яких не мотивоване з погляду носіїв сучасної української літературної мови.

2. Назви, що означають колірну якість опосередковано за колірною схожістю («периферія»).

3. Назви іншомовного походження, морфологічно оформленні за словотворчими типами сучасної української літературної мови («периферія»).

Аналіз семантичних рядів назв кольорів дозволяє говорити про семантичне багатство і різноманітність цієї лексико-семантичної групи, про її словотворчі і семантичні зв’язки з іншими пластами лексики.

Дослідження показало, що лексико-семантична група назв кольорів є системою, центром якої є «ядро», що складається із семи семантично незалежних слів (червоний, білий, чорний, жовтий, синій, зелений, голубий). «Периферія», дистанціюючи різні відтінки основного тону, розміщена навколо ядра. Між колірними тонами не існує різких фізичних та психологічних меж.

Назвам кольорів «ядра» характерні такі ознаки:

1. Невивідність основи.

2. Первинність колірного значення при наявності вивідних (переносних) значень.

3. Неможливість визначення його мовного значення через інші назви кольору (порівняйте «червоний», «жовтий» і «оранжевий», який визначається як середній між червоним і жовтим).

4. Можливість утворення від даного слова різних вивідних і складних слів (білий — білизна, білість, білосніжний та ін.).

5. Здатність входити у склад фразеологізмів та порівняльних зворотів із значенням кольору (пустити червоного півня, червоний, як рак).

6. Частотність вживання (члени «ядра» в середньому в 10 разів частотніше, ніж члени «периферії»).

7. Стилістична нейтральність слова. (Порівняйте: червоний і вишневий).

8. Вільна сполучуваність і його об'єктивна необумовленість. (Порівняйте: карий і коричневий).

«Периферія» характеризується:

1. Залежністю лексичного значення слова, тобто можливістю визначення значення через відповідні назви інших кольорів (наприклад: малиновий — темно-червоний, янтарний — золотисто-жовтий, прозоро-жовтий і т. ін.).

2. Кожна лексична одиниця «периферії» є членом мовного синонімічного ряду, що групуються навколо основної назви кольору, члена «ядра».

3. У складі синонімічних рядів одиниці «периферії» займають залежне положення, що зв’язано з їх семантичною і лексичною специфікою, з наявністю у них спеціальних уточнюючих функцій, що не властиво назвам «ядра» [27, 161].

Генетично назви кольорів органічно пов’язані зі словами предметного значення. Семантичні та етимологічні дослідження слів свідчать, що назви кольорів виникають як слова-характеристики, відбивають у своєму лексичному значенні ту абсолютну властивість чи ознаку предмета. Так, наприклад, в основі назви кольору «вишневий» лежить порівняння з кольором плодів стиглої вишні. Назви барв, утворенні за колірною схожістю, виникли пізніше порівняно з так званими «первинними кольорами» (червоний, жовтий, синій, зелений), в результаті подальшого розвитку абстрагуючої властивості людського мислення.

Збагачення словника кольорів підпорядковується певним законам, воно йде в основному у напрямку розширення назв відтінків основних кольорів спектра. Це прикметники вивідні від назв металів, плодів, рослин, тварин, мінералів, продуктів харчування, явищ природи, назв тканин, назв технічних витворів з яскраво вираженим забарвленням.

Через наявність внутрішньої форми ознака, виражена похідними назвами кольорів, не сприймається як абсолютна, безвідносна.

Прагнення людської свідомості до нових засобів вираження якісних градацій кольору сприяє утворенню в мові складних назв кольорів, що передають їх різні відтінки, дають їх психологічну характеристику (темно-жовтий, світло-червоний, ніжно-голубий, разючо-білий і под.), а також позначають змішані кольори та їх відтінки (зеленувато-жовтий, молочно-білуватий, попелясто-жовтий і под.).

На сучасному етапі розвитку мови колірна лексика в основному поповнюється саме за рахунок складних назв, які використовуються в художній літературі для портретної характеристики дійових осіб, змалювання пейзажів.

Назви кольорів сучасної української літературної мови об'єднані семантико-граматичною спільністю в семантичне поле.

Оскільки семантичний зміст слова не є незалежним, а обумовлений тими відношеннями, які складаються в сфері протиставлення явного слова іншим словам того ж поля, представляється можливим на основі структурних моделей вільних словосполучень, в яких дані елементи можуть зустрічатися, виділити семантичне поле назв кольорів.

Назви кольорів — прикметники проявляють своє значення тільки у сполученні з певними семантичними групами іменників.

Семантичне поле назв кольорів у сучасній українській літературній мові неоднорідне, воно складається з трьох шарів: 1) назв кольорів з максимально високим асоціативним полем: білий, жовтий, зелений, синій, червоний, чорний, сірий (валентність 16−18); 2) назв кольорів з середнім асоціативним полем: блакитний, рожевий, рудий, сивий, жовтогарячий (валентність 6−15); 3) назв кольорів з мінімальним асоціативним полем: беж, болотяний, бордо, гірчичний (валентність 1−5) [28, 99].

Вживання назв кольорів у переносному значенні має психо-фізіологічну основу, пов’язане з реальним фізіологічним впливом кольорів на психічні відчуття людини. Виниклі при цьому враження і характеристики переносяться на предмети, які не підлягають чуттєвому сприйманню: біла радість, чорний гріх, чорні думи, чорна хвороба, сіра нужда, сіра печаль, сіра туга, рожева балаканина, блакитні мрії. Назви «сивий», «бурий» вживаються не тільки для позначення масті тварин, кольору волосся, але і для характеристики колірних якостей інших предметів і явищ: бура буря, бурий кліщ, бурий залізняк, бура плямистість.

Середнім асоціативним полем характеризуються мотивовані назви кольорів (бірюзовий, бронзовий, бузковий, буряковий і подібні) та демінутивні утворення від основних назв кольорів в суфіксами -уват- (юват), -ав- (яв), -еньк- (білуватий, жовтавий, синенький і под.) [29].

Назви кольорів з мінімальним семантичним об'ємом — це, в основному, слова, утворені письменниками для більш глибокого і яскравого художнього зображення явищ природи, образів персонажів. Ці назви кольорів збагачують нашу мовну скарбницю.

1.3 Колір і деякі мовні засоби його творення

Художня література володіє широким арсеналом мовних засобів, їх світ — багатий та різноманітний. Важливу роль для повного відображення картини світу відіграють засоби, котрі позначають колір, оскільки колір не лише прямо вказує на забарвлення, а здатний набувати переносних значень і навіть символічного звучання. Відповідно до задуму кожен письменник обирає для характеристики предмета, персонажа чи явища колір, який би найбільше надавав виразності, точності, яскравості зображуваному, розширюючи при цьому діапазон сполучуваності кольорів, вводячи у тканину тексту різні кольори, надаючи їм додаткових відтінків.

Слова із значенням кольору в українській мові складають окрему лексико-семантичну групу, яка, виходячи із сказаного, не є сталою, оскільки поступово поповнюється. Семантика певного кольору може виражатися різноманітними мовними засобами. Вона втягує в свої мікрополя широке поле предметів. Кожен колір утворює своєрідне мікрополе, в якому слід розрізняти: 1) назви, в яких означення кольору є основним значенням слова, тобто є власне назвами кольору (білий, червоний, жовтий, жовтизна); 2) назви, в яких означення кольору є додатковим значенням слова, це невласне назви кольору (наприклад: «Дитячі очі-волошки (сині) виглядали із гущини» («Коні не винні»); «Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо» («Інтермецо»); «золото сонця» («Інтермецо») [4, 141].

Зрозуміло, що слів першого ряду є значно менше, вони давнього походження, а слова другого ряду поповнюють і збагачують категорію назв кольору. Важливу роль у цьому відіграють письменники, котрі для досягнення виразності, емоційності вводять у свої твори різноманітні кольори.

У випадку, якщо значення кольору прикметника, на перший погляд, є незвичним, незрозумілим чи, на думку письменника, не досить образним, на сприйняття ознаки кольору настроює прикметник, що стоїть після нього, або це кольоропозначення містить при собі пояснення ознаки кольору, наприклад: «І цей строкатий колір (карнавалу) б'є мені в вічі, мов чітка червона пляма, що від слова «ярмарок» [49, 319]; «Блюза колір «хакі», без ґудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі» [49, 155−156]; «тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів упали на сорочку» [49, 156].

Часто ознака кольору виражається синонімічним словосполученням «ім. кольору + ім. в формі род. відм.» Такі кольоропозначення, крім зображальної, часто виконують емоційно-експресивну роль. Серед них виділимо:

а) звичні, часто вживані сполучення: кольору воску, кольору крові, кольору неба та ін. :

б) індивідуально-авторські сполучення: «колір лісу» тощо. Ці кольоропозначення можуть поширюватись. Напр., іменник, використаний для позначення кольору, може супроводжуватися одним чи декількома означеннями. На базі цих іменників часто виникають загальномовні описові звороти на зразок: кольору слонової кістки, кольору кави з молоком, кольору чайної троянди, кольору морської хвилі та ін., які дозволяють точніше назвати колір [5, 83].

Поширеним у художній мові є спосіб вираження кольору предметів і явищ об'єктивної дійсності через порівняння, які дозволяють письменникові якомога виразніше охарактеризувати об'єкти зображення в художньому творі. «У порівнянні розкриваються ознаки описуваного предмета через зіставлення його з іншим предметом, відомим своїми ознаками, які характерні для нього взагалі у звичному сприйнятті» [22, 28]. Так, ознака білий завжди характерна для крейди, снігу, молока, паперу тощо; ознака червоний асоціюється в нашій уяві з предметами, яким властивий червоний колір, — кров, калина, жар тощо. Ці слова й використовуються здебільшого як об'єкт порівняння при виділенні ознаки білий, червоний. Йдеться про так звані сталі порівняння назв кольорів із відповідно забарвленими предметами, які характерні для абстрактних кольоропозначень:

червоний — як кров, як маківка, як вишня, як жар, як будяк тощо, напр.: «червоне, як кров, сонце»; «червона, як кров, зоря»; «невістки червоні, як калина»;

чорний — як смола, як дьоготь, як сажа, як терен, як чобіт, як жук, як ніч, як циган, як ворон, як вугілля тощо, напр.: «очі чорні, як вугля», «борода чорна, як ніч»; «ліси чорні, як смерть»; «у чорній, як чорнило, пітьмі»; «чорні, як терен, очі»;

білий — як сніг, як молоко, як сметана, як крейда, як стіна, як хустка тощо, напр.: «білі, як сніг, зуби»; «біла, як молоко, береза»; «жінки білі, як крейда»; «пані біла, як мара»; «туман білий, як вата»; «білий, як цукор, сніг»;

жовтий — як жовток, як вощина, як цитрина, як смерть тощо, напр.: «жовта кульбаба, як зорі на небі»; «жовті, як ананаси, вершечки»; «стіжок жовтий, як віск»;

синій — як небо, як море, як волошки тощо, напр.: «очі сині, мов море в годину»; «дівчина в синім — наче волошка»;

зелений — як рута, як трава тощо, напр.: «фатьма зелена, як весняний кущ» та ін.

Серед цих сталих порівнянь виділяється група народнопоетичних: «дівчина червона, як калина» та ін. [5, 83−84].

У художньому мовленні порівняльні конструкції часто можуть поширюватись, ускладнюватись (зіставляється колір із предметом відповідного забарвлення, що проявляється при певних умовах): «церковця вся біла, мов вишня в цвіту»; «білу, як збитий білок, піну»; «берегова смуга біліла од піни, наче вкрита першим пухким снігом»; «пні сірі, як засохле болото»; «синіло небо, як глибокі блакитні озера, ущерть повні води» (М. Коцюбинський); «її ноги, такі бліді, як віночок нарциса»; «осика червона, як червоне золото, аж горить». Нерідко такі порівняння є цікавими й оригінальними з погляду їх оформлення й естетичного навантаження у контексті художнього твору. Інколи колірні порівняння розгортаються в динамічний образ, напр.: «Червоні, як у кров умочені, черешні полум’ям горіли на сонці. Земля під ними була вкрита червоним листом і червоніла, як полита свіжою кров’ю».

Часто порівняння стає джерелом назви кольору, вираженої відносним прикметником. Так, у групі жовтого кольору стійким порівнянням відповідають прикметники пшеничний, золотистий, восковий, лимонний, пісочний, медовий, солом’яний, житній, янтарний та ін. Вони називають різні відтінки жовтого, відповідно до забарвлення предмета, від назви якого утворені. Джерелом назви кольору є порівняння. Зіставимо: жовтий, як віск, вид — обличчя, як воскове — воскового кольору сорочка.

Загалом шлях від предмета з виразним забарвленням до кольоропозначення утворює такий ланцюг: віск (жовтий) — жовтий віск — жовтий, як віск — восково-жовтий — жовто-восковий — восковий [48, 53].

Не кожне порівняння стає джерелом назви кольору, вираженої відносним причетником. Так, не виникають прикметники-кольороназви, напр., із таких порівняльних конструкцій:

— піна рожева, наче троянда;

— туман білий, як вата; коні білі, немов ягнята.

Основними граматичними засобами вираження порівняльних семантико-синтаксичних відношень є порівняльні сполучники як, мов, немов, мовби, немовби, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито. Ці ж сполучники використовуються у порівняльних конструкціях, які служать для вираження кольору, напр.: «дерева білі, немов весільні дівчата»; «білий стіл, неначе мрець»; «білі, наче молочні, хмари»; «червоне, як кров, сонце»; «червоне, мов перчиця, обличчя» [24, 234].

Як виразники порівняльних семантико-синтаксичних відношень всі названі вище сполучники рівноправні. Вони розрізняються лише своїми стилістичними характеристиками. «Основним, стилістично нейтральним засобом вираження порівняльних відношень є сполучник як, решта сполучників належать до стилістично забарвлених» [15, 31].

У художній мові виразниками порівняльних семантико-синтаксичних відношень найчастіше виступають порівняльні сполучники, проте порівняння може бути лексично вираженим за допомогою:

а) прикметників подібний, схожий + відповідний ім., напр.: «Очі ваші, матусю, подібні до весняного неба, — до того неба, коли сонечко обгортають легко-димчаті хмарки, вони наче в сірому серпанку» [49, 354];

б) дієслів нагадувати, здаватись і відповідний ім., напр.: «Круглі лисогори, мов велетенські шатра, кидали од себе чорну тінь, а далекі шпилі, сизо-блакитні, здавались зубцями застиглих хмар» [24, 376]; «У своїй прозорій жовтизні вони (клени) … нагадували рум’янець сухотниці» [25, 64].

Поширеним у мові художньої літератури є спосіб вираження кольору через звороти з підсилювальною часткою аж, напр.: «бліде, аж жовте, обличчя»; «будяки сині, аж сизі»; «русява, аж біла, головка»; «сивий, аж білий, дід»; «сині, аж чорні, очі»; «Хима бліда, аж жовта» та ін., які увиразнюють назву забарвлення предметів, уточнюють відтінки кольору.

Деколи інтенсивність кольору підкреслюється не лише через зіставлення його з іншим кольором, а й цілим описовим зворотом, напр.: «Білий, аж сліпить, струмок молока в червоному світлі від зорі» [49, 570]; «Голубе небо аж сліпить їй очі своєю блакиттю» [49, 569].

Колір — це ознака предмета, яку не завжди назвеш одним словом чи навіть словосполученням. Часто в художніх творах можна спостерігати цілі описи забарвлення предметів чи явиш об'єктивної дійсності, в яких сам колір прямо не називається, а забарвлення предмета читач сприймає через його опис. Особливо часто такі описи, що містять вказівку на колір, наявні в пейзажах, а саме в описах ранку, вечора. Напр., у реченні «А завтра вранці, коли схід спалахне пожаром світанку й коли наш жовтогарячий півник закукурікає… — тоді я вийду на свіже повітря, стану під голубим небом…» [49, 360] підрядна частина «коли схід спалахне пожаром світанку» образно, поетично передає червоний колір, заграва якого виникає на небі вранці, коли сходить сонце. Або у реченні «Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихі клени загрузли в ніжному янтарі свого листя, а молоді вільхи наче посміхаються — такі зелені, аж синявою взялися» [49, 551] конструкція «клени загрузли в ніжному янтарі свого листя» передає жовтий колір. Звичайно, зіставивши її зі словосполученням «листя жовтого кольору», виявимо, що описова конструкція надає контексту поетичності, краси предметові - листя не просто жовтого кольору, а навіть із бурштиновим відтінком.

Такі описові конструкції письменники часто подають у творах, оскільки вони надають певної романтичності, поетичності, образності контекстам. Напр.: «Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок» [49, 220]; «переді мною стояло все озеро, і було воно в багрянцях вечорової зорі…» [49, 236].

Аналіз способів вираження кольору у прозовій мові дозволяє стверджувати, що ознаку кольору реалій у сучасній українській мові можуть передавати синонімічні словосполучення різних моделей, стрижневим словом у яких може виступати не тільки іменник колір, а й його синоніми: фарба, барва, забарвлення, тло; порівняльні та широкі описові конструкції, здатні окреслювати забарвлення зображуваних реалій, надавати виразності тощо. Отже, передача кольорів та їх відтінків у сучасній українській мові, як і в інших мовах, досягається різноманітними мовними засобами і способами [5, 85].

Художник, змішуючи фарби, прагне передати все розмаїття живої природи, творить живопис. А як бути письменникам, яких справедливо називають художниками слова? Як передати засобами мови веселкове мерехтіння барв навколо нас, коли «міняється в тонах, як музика, зоря» (В. Сосюра)? Милими зору, теплими на дотик словами, що пробуджують уяву. Щоб

Була ріка — ну, звісно, як ріка,

Текла собі між долами й горбами,

Прийшов поет — і синь її легка,

Мов чари голубі, проллялась між рядками.

Л. Забашта

Як передати гаму відтінків — від освітленого несміливим досвітнім вогником крізь яскравість полуденного сонця до притемненого призахідними сутінками? Непокій, пошуки точного відтворення кольорових нюансів проймають поетичні рядки:

Скажи: ця хмара жовта чи рожева?

Як звуть художники цей дивний тон?

Скажи… навчи… ушима, оком, носом

Я чую сотні образів і тем, —

Чому ж ми безпомильних слів не носим

Там, де лежить блокнот із олівцем?

М. Рильський

У природі черпає мова багатоманітність кольорів та їх відтінків: бузковий — кольору квітів бузку, сливовий — кольору плодів сливи, гірчичний — кольору приправи з гірчиці, тютюновий — кольору тютюну, вороний — кольору воронячого пір'я, бірюзовий — кольору бірюзи, іржавий — кольору іржі…

Відносні прикметники використовуються для позначення кольорів здавна. У «Матеріалах для давньоруської мови» І. Срезневського, в основі яких пам’ятки ХІ-ХІV століть, є прикметники вишневый, вороный, димьчатый, кирпичный, кровавый та деякі інші.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой