Концепт зло у романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Миколаївський державний університет імені В.О. Сухомлинського

Курсова робота на тему:

«Концепт зло у романі Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“»

МИКОЛАЇВ — 2012 рік

Зміст

Вступ

Розділ І. Концепт у системі гуманітарного знання

1.1 Поняття «Концепт»

1.2 Генезис терміна «Концепт»

1.3 Методи вивчення концептів

1.4 Концепт «зло» як етична категорія

Розділ ІІ. Концепт «зло» у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

2.1 Панас Мирний та його роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

2.2 Концепт «зло» у романі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На черговому витку спіралі, за якою рухається у своєму розвитку гуманітарне знання, і в ході чергової «эпістемичної революції» українська лінгвістична думка зіткнулася з необхідністю створення нового терміну для адекватного позначення змістовної боку мовного знака, який зняв би функціональну обмеженість традиційних значення і сенсу і в якому б органічно злилися логіко-психологічні й мовознавчі категорії.

Ця потреба породила появу цілого ряду інших номінативних одиниць, загальним для яких було прагнення «відобразити в поняттях» невловимий «дух народу» — етнічну специфіку подання мовних знань.

З початку 90-х років закріпився та став активно вживатися термін «концепт». Панас Мирний не був винятком та використав концепт у своїй творчості. В даній роботі буде розглянемо концепт «зло» на прикладі його роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Актуальність курсової роботи: для розуміння культурної специфіки мови важливо виявлення основних ціннісних орієнтирів, до яких належить зло. В даний час концепт як складова одиниця української мовної картини світу є маловивченою і не достатньо дослідженою областю української мови, а вивчення певного концепту і його семантичної зв’язку з іншими концептами і взагалі в лінгвістиці представлено фрагментарно і суто формально. концепт слово зло мова

Також, вивчення концепту «зло» в конкретному періоді розвитку мови для порівняльного аналізу визначається його компонентним багатством і зв’язаністю з культурно-соціологічними аспектом даного дослідження. Будучи категорією, що становить основу будь-якого язикового свідомості, концепт «зло» є емоційної універсалією, яка обумовлена внемовною дійсністю, загальними закономірностями відображення в свідомості людей і основоположними принцами буття. Таким чином, актуальність даного дослідження є моногамне поняття «зло» і репрезентируючі його концептосфери в творі українського письменника.

Також, актуальною є новизна дослідження, яка полягає у комплексному аналізі концептосфери з опорою на лексичні вираження концепту «зло», які пов’язані один з одним семантичними і асоціативними полями в текстах української літератури.

Об'єкт курсової роботи: роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Предмет курсової роботи: концепт зло в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Мета: роздивитися такий художній прийом, як концепт, на прикладі роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Показати концепт зло, використовуючи матеріал роману.

Завдання курсової роботи:

визначити поняття «концепт»;

описати генезис терміна «концепт»;

охарактеризувати методи вивчення концептів;

визначити концепт «зло», як етичну категорію у літературі;

ознайомитись з письменником Панасом мирним;

дати коротку характеристику роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»;

розкрити та показати концепт «зло» у романі;

узагальнити матеріал курсової роботи та зробити висновки.

Теоретичне та практичне значення курсової роботи полягає в тому, що дана робота має зробити свій внесок у тлумачення концепту, лінгвістичне вивчення тексту української літератури, зокрема роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Також, робота може бути використана в теоретичних трудах по культурології, лексикології та синтаксису української літератури.

Розділ І. Концепт у системі гуманітарного знання

Останнім часом в літературних дослідженнях все частіше з’являється поняття «концепт». У нього багата біографія. Вона заставляє пригадати і полеміку середньовічних схоластів, і складність барочної поезії XVII століття, а також і новітні теорії в області живопису і поезії. Сучасне вживання терміну не чужається цієї історичної спорідненості, незрідка прямо його має на увазі.

У сучасному значенні концепт з’являється там, де дослідження літературознавства зміщується в область культури і мови. Публіковані нижче роботи демонструють як способи історичного осмислення поняття, так і методику його вживання в цілях літературного аналізу.

1.1 Поняття «концепт»

Наприкінці XX століття у вітчизняній філології оформляється новий напрямок — «концептуально-культурологічне». Мова йде про широкому погляді на слово, яке вивчається «на стику цілого ряду гуманітарних галузей знання — лінгвістики, літературознавства, логіки, філософії, мистецтвознавства і культурологи».

Слово відновлюється як цілісний об'єкт гуманітарних наук. Назва напряму вказує на культурологію як ключову дисципліну, основною одиницею якої є концепт. [7]

У сучасному постмодерністському контексті не прийнято говорити про сенсі. Тим часом саме сенс найбільшою мірою розкриває суть терміну «концепт». Сенс відрізняється від значення, оскільки він цілість, тобто має відношення до цінності - до істини, красу і т. п.". Сенс не існує «без відповідного розуміння, що включає в себе оцінку». Сенс завжди хтось відкриває, знаходить, розпізнає. Сенс передбачає наявність сприймає свідомості і його носіїв: конкретних діячів, комунікантів. Цим сенс відрізняється від поняття.

Концепт в філології - це змістовна сторона словесного знака, за якою стоїть поняття, що відноситься до розумової, духовної або матеріальній сфері існування людини, закріплене в громадському досвіді народу, що має в його житті історичні корені, соціально і суб'єктивно, яке осмилюється і - через ступінь такого осмислення — що співвідносить з іншими поняттями, поруч з ним пов’язаними або, у багатьох випадках, йому противопоставляемыми.

За словниковим значенням «концепт» і «поняття» — слова близькі. Так, в «Словник італійської мови» Дзингарелли «концепт» (concetto) — це думка (pensiero), ідея (idea), думка (nozione). В англійських словниках «концепт» — «ідея, що лежить в основі цілого класу речей», «загальноприйняту думку, точка зору» (general notion). Тут концепт наближається до стереотипу. В сучасній французькій мові «концепт» також розуміється як абстрактна, узагальнена репрезентація об'єкта. [6]

Однак при найближчому розгляді картина втрачає чіткість і однозначність. В «Longman Dictionary of Contemporary English» «концепт» визначається як «чия-то ідея про те, як щось зроблено з чого-то чи як воно повинно бути зроблено» (someoneґs idea of how is something, or should be done). Виникає несподіване вказівка на мисляча особа, діяча, володаря якоїсь ідеї та погляди. При всій абстрактності та узагальнення цього «хтось» (someone) разом з ним в «концепт» входить потенційна суб'єктивність. Між тим всяка суб'єктивність протилежна поняттю у власному сенсі слова.

В українській мові слово «концепт» виникає як транслітерація латинського conceptus, що буквально означає «поняття, зачаття» (від дієслова concipere — зачинати). Ю. Степанов підкреслює, що слова «концепт» і «поняття» однакові за своєю внутрішньою формі. Етимологічно «поняття» сходить до дієслова «пояти», що означає «схопити, взяти у власність, узяти жінку в дружини». Таким чином, зрозумілий, пізнане (згадаємо біблійне вираз «пізнати жінку») є щось взяте і відкладене. [8]

У внутрішній формі слова відчутні протилежні полюси динаміки (схоплювання) і стабільності (утримання). Між цими двома полюсами і розгортається концепт. Намічене тут роздвоєння підтверджують дані інших мов. Італійський дієслово concepire пов’язаний з діяльністю уяви (immaginare), так і з mente, тобто діяльністю інтелекту. Якщо латинське дієслово capire — синонім intelleаgo, то їх переклад на італійську мову допускає як pensare (мислити, думати), так і progettare — замысливать, планувати, припускати. Виникає одночасне відчуття стійкості, глибини (інтелект) і стрімкого руху вперед, пробрасывания, проектування, предполагания (progettare).

Етимологічний словник французької мови вказує на те, що в XV-XVI століттях слово «концепт» розумівся як «план, задум, проект» (dessein, projet). Зв’язок між французьким concept і латинською conceptus простежується наступним чином: «le fait de contenir, гйипіоп, procrйation». І тут помітні семантичні мотиви синтезу, інтеграції, проектування і творіння. Зазначимо, що дієслово concevoir з’являється у французькій мові близько 1130 року в перекладах біблійної Книги Йова. В значенні «формування ідеї» (formation dґune idйe) це дієслово закріплюється у французькому між 1190 і 1315 роками. Знову статичний і динамічний моменти в концепті об'єднуються. [7]

Між внутрішньою формою слова і його базовим значенням зберігається напруження, яке можна витлумачити наступним чином: «концепт» містить одночасно:

1) «загальну ідею» якогось ряду явищ в розумінні певної епохи

2) етимологічні моменти, які проливають світло на те, яким чином загальна ідея «зачинається» у безлічі конкретних, одиничних явищ.

Концепт — одночасно і індивідуальне уявлення, і спільність. Таке розуміння концепту зближує її з художнім образом, який укладає в собі узагальнюючі і конкретно-чуттєві моменти. Смислове коливання між понятійним і чуттєвим, образним полюсами робить концепт гнучкою, універсальної структурою, здатної реалізовуватися в дискурсах різного типу. [13]

Виходячи з декількох визначень «концепту», можна виділити деякі його властивості:

1) концепт — це відображення ментального світу;

2) концепти — це ідеальні образи;

3) концепт обов’язково позначається словом.

Д.С. Лихачов стверджує, що для кожного окремого концепту існує окреме словникове значення.

Таким чином, концепт — це «одиниця, покликана зв’язати воєдино наукові дослідження в області культури, свідомості й мови, оскільки він належить свідомості, культурі і стає предметним в мові» В даному дослідженні в якості робочого використовується наступне розуміння терміну концепт. Концепт — це мисленне утворення структури, що об'єднує поняття, подання, образи, пов’язані з будь-яким явищем.

1.2 Генезис терміна «концепт»

Термін «концепт» повертає нас до полеміки, що розгорнулася в XIV столітті між номіналістами і реалістами. Суперечка йшла про співвідношення доменів, ідей і речей. Зіткнення крайніх точок зору призвело до виникнення «помірного номіналізму», що ввійшов в історію філософії під назвою «концептуалізм».

Ще П'єр Абеляр в XII столітті вважав, що звучать імена по своїй природі (naturaliter) не входять в позначену ними річ, але існують чинності «налагання» їх людьми на речі. Це «накладання» імен дало людям Майстром, самим Богом. При цьому імена (звуки і цілі речення) виявляються у Абеляра «знаряддями сприйняття речей». Концепт вводиться в свідомість слухають як зверх особове, цілісне знаряддя сприйняття речі. Отже, концепт — ім'я речі, що закріплюється в свідомості слухають і говорять. По суті Абеляр розглядає концепт в контексті комунікації людей один з одним і з Богом. Концепт у Абеляра є Сенс. [12]

У середньовічної філософії склалося розуміння концептів як доменів, особливих «психологічних утворень», які несуть з собою «яку-небудь смислове функцію» (А. Ф. Лосєв). Смислова функція імені розкривається в спілкуванні. Концепт спрямований на співрозмовника, слухачеві. За словами С. Неретиной, «спрямованість до слухача завжди передбачала одночасну спрямованість до трансцендентному джерела мови — Богу». Будучи конкретним, індивідуальним, контекстуальним глуздом, концепт містив в собі і вказівка на загальний, універсальний джерело, породжує Смисл.

В область сучасного гуманітарного знання чи не першим слово «концепт» вводить російську мислитель С. А. Аскольдів (1870−1945). [4]

Як і середньовічні номіналісти, С. Аскольдів визнає «індивідуальне подання заступником всього родового обсягу». Однак на відміну від них він не ототожнює концепт з індивідуальним поданням, вбачаючи в ньому «спільність». Очевидно, що суперечка середньовічних філософів про природу універсалій, речей, імен і концептів зачіпав ті ж проблеми, що виявляються при аналізі внутрішньої форми слова «концепт». Об'єднуючими мотивами виступають тут статика і динаміка, одиничне і загальне. Природа слова виявляється аналогічній, подібної природі світу. У цей ряд російський філософ включає літературу.

Вже у назві статті Аскольдова «Концепт і слово» (1928) сформульоване питання про мовної вираженості концепту. Проблема вербальної вираженості концепту — одна з центральних у сучасній теорії літератури. С. Аскольдів виділяють два основних типи концептів — пізнавальні і художні. Разом з тим подібний поділ не є абсолютним. На думку філософа, концепти різних типів зближує між собою медіум, за допомогою якого вони висловлюються, — абстрактне, узагальнене і конкретно-чуттєве, індивідуальне слово. Автор підкреслює, що «концепти пізнавального характеру тільки на перший погляд чужі поезії». Хоча і позбавлені логічної стійкості, «художні концепти» також містять в собі якусь спільність.

Перше відкриття Аскольдова полягає у вказівці на рухливість кордонів між понятійним і образними моментами в структурі концептів та виражають їх слів.

Друге відкриття Аскольдова полягає в тому, що замісна функція концепту символічна. Звідси випливає висновок, що концепт є не відображенням які заміщаються безлічі, але «його виразним символом, що виявляє лише потенцію зробити те чи інше». В результаті концепт відкривається як «позначена можливість», предваряюща символічна проекція, символ, знак, потенційно та динамічно спрямований на перепризначену їм сферу. Динамічність і символізм з різних сторін висловлюють потенційну природу концепту.

Розглядаючи пізнавальні концепти, С. Аскольдів підкреслює їх схематизм, понятійну природу. Характеризуючи концепт як поняття, він виділяє проблему точки зору. Пізнавальні концепти заміщають, обробляють область заміщаються явищ з єдиною і притому загальної точки зору. Поняття сходить до єдиної точки зору, пов’язаної з єдністю родового початку. Єдність родового початку пов’язано з єдністю свідомості. [9]

Художні концепти діалогічні, оскільки пов’язані з безліччю одночасно значущих точок зору. Породжує і сприймає свідомість у цьому сенсі рівноцінні. Композитор, художник, письменник не можуть існувати без читачів, слухачів або глядачів. Звичайно, художник може направити свої творіння глядачам і слухачам потенційним, «лазівочним» (М. Бахтін), віддалених від нього в часі і просторі. Однак сприйняття концептів являє собою варіант їх нового породження. Спираючись на ідеї. Аскольдова, можна сказати, що створення і сприйняття концептів — двосторонній комунікативний процес. В ході комунікації творці і споживачі концептів постійно міняються місцями. [4]

Згідно З. Аскольдову, художні концепти укладають у собі «невизначеність можливостей». Їх замісні здібності пов’язані не з потенційним відповідністю реальної дійсності або законами логіки. Концепти цього типу підкоряються особливої прагматиці «художньої асоціативності». Художні концепти образні, символічні, оскільки те, що вони означають, більше цього в них змісту і знаходиться за їх межами". Цю символічність С. Аскольдів називає «асоціативної надмірністю». Ймовірно, під «асоціативної надмірністю» автор має на увазі «чуже» свідомість, свідомість Іншого, «чутність» (М. Бахтін) як таку.

У статті С. Аскольдова на різних рівнях варіюється одна і та ж думка: концепт символічний, динамічний, потенційний. Породжені творцем, концепти ростуть, розвиваються, відторгаються, спотворюються у сприйнятті. Виникаючі ланцюжка «своїх» і «чужих» концептів мають контекстуальний сенс. С. Аскольдів підкреслює, що «іноді ланцюг цих образів спрямована зовсім не туди, куди витяг б їх звичайний сенс слів і їх синтаксична зв’язок».

Спираючись на фундаментальні ідеї німецького логіка і філософа Р. Фреге, можна сказати, що художні концепти виявляють розбіжність значення і сенсу. Зчеплення концептів породжує сенс, перевершує сенс кожного елемента, взятого окремо. Хоча С. Аскольдів безпосередньо не вводить поняття системи, по суті він роздумує саме про неї. Ланцюжка художніх концептів породжують образні комунікативні системи, що характеризуються відкритістю, потенційною, динамічністю. Існуючи в просторі мови, така система визначає характер національної картини світу.

1.3 Методи вивчення концептів

Метод визначення буквального змісту або внутрішньої форми. Цей метод полягає в тому, що за пережитків, які збереглися у житті суспільства «робити висновки про те, ніж вони були і як діяли в ті часи, коли були повністю потрібними

Історичний метод. При дослідженні концептів потрібно звертатися до історії.

Концепти треба вивчати на основі даних, що існували раніше і що передавалися з покоління в покоління. І тут слід привести думку одного з учених: «Звернення до історичного минулого слова може допомогти в уяснении його сенсу».

Соціальний метод. Третій метод застосовується до третього шару концепту — активного шару. Тобто, слід визначити концепти з соціальної сторони. Визначення концептів складається з історично різних шарів, різних за часом освіти, за походженням, за семантику, а тому спосіб їх підсумовування у визначенні по самому суті справи є генетичним".

Експериментальний метод. Експериментальні методи — це методи пізнання концептів, за допомогою яких це явище досліджується в умовах мовної практики. Тобто, ці методи дозволяють встановити частоту вживання того чи іншого концепту у промові носія мови.

Таким чином, при дослідженні якого-або концепту слід звертатися до історії, етимології і асоціаціям. Всі ці дані можна знайти в різних словниках, а також виявити експериментально.

1.4 Концепт «зло», як етична категорія

У літературі всіх часів зло завжди розкривалося за допомогою протиставлення добру. Ці два моральних явища є постійними супутниками одне одного. Без проявлення одного не можливо показати інше.

Тема протистояння добра і зла займає одне з провідних місць і у фольклорі, і у творах художньої літератури. Саме література відіграє дидактичну роль, оскільки здатна відображати найактуальніші проблеми життя та покликана допомогти кожному зробити свій вибір моральної свідомості - шлях добра чи зла. Поняття «добра і зла» — неоднорідні категорії етики, вони є вихідними принципами моралі.

Проблема вибору між добром і злом у різних життєвих аспектах привертає увагу багатьох науковців, серед яких Ж. Батай, А. Скрипник, В. Малахов, В. Мельник, Т. Ковальова та інші.

Науковцями доведено, що однією із суттєвих рис моралі є осмислення дійсності з точки зору протилежності добра і зла. Категорія добра — джерело формування етичної свідомості та моральних понять, що її виражають. У традиціях етики, все, що вважаться моральним, є добром. У цьому випадку значення доброго співпадає зі змістом моральних цінностей. [1]

Спосіб моральної мотивації - вибір між добром і злом, який людина робить не в силу імперативної необхідності, а за власним покликанням і розумінням цієї необхідності. Але з цієї визначальної риси моралі випливає також і те, що уявлення про добро як фундаментальну категорію моральної свідомості ми зможемо скласти повніше, детальніше, лише враховуючи й категоріальну специфіку його одвічного антагоніста — зла. Варто зауважити, що зло має свої різновиди, які витікають з природи його походження. «Злом» може бути все те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення. Натомість, існує також поняття і «морального зла».

З’ясовуючи сутність поняття «морального зла» спираємося на сучасні дослідження А. Скрипника, який у моральному злі виділяє такі дві головні «протоформи». Першу з них утворює таке панування суб'єкта над людьми і навколишнім світом, таке їх використання, яке завдає їм шкоди, призводить до їхнього руйнування й загибелі. Другу — таке підпорядкування суб'єкта зовнішнім обставинам і своїм власним нахилам, котре веде до перетворення ним самого себе на пасивний предмет докладання стихійних сил, на простий засіб задоволення чиїхось примх і в результаті - до деградації цього суб'єкта, руйнування його фізичних або душевних якостей. Перша виростає з активного самоствердження за рахунок інших, друга — з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опанувати власні схильності [4]. Обидва вказані різновиди широко репрезентовані в історії зла і мають спільне коріння; в обох випадках визначальною для морального зла залишається невимушена санкція людської волі. Не стала винятком і література, яка є допомогою осмисленого, свідомого морального вибору людини. Ж. Батай у книзі «Література і зло» запевняє, що література — це спілкування, де чітка мораль виходить з чіткої оцінки поняття Зла, на чому і засноване спілкування. Українська література відкриває перед читачем безліч різноманітних образів, героїв, вчинків, ситуацій, аналіз яких служить моральному самовдосконаленню читача. Недарма, Б. Степанишин зазначив, що читання літературного твору — це «освіта душі».

Розуміння добра — пошук правди, щастя, любові, гармонії і саме українські письменники звертались до цієї теми, намагаючись допомогти читачеві знайти шлях добра — найбільшої цінності життя. [3]

Так, у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» зображує боротьбу добра і зла не стільки у душах героїв, скільки у навколишньому жорстокому світі. Тут можна зазначити, що зміст моралі можна заключити в наступному: людина вважає добрим все те, що корисне суспільству, в якому вона живе, а злом те, що шкодить цьому ж суспільству.

Особливо гостро постає тема вибору між добром і злом у літературі останніх десятиріч. До цієї теми звертались такі майстри прози, як П. Мирний, Є. Гуцало, В. Шевчук, А. Дімаров, О. Гончар, Г. Тютюнник та інші письменники. Загальнолюдські норми моральності - доброта, справедливість, правда, благородство, совість, чуйність — повинні проникати в людську психологію, ставати частиною її душі. А це — виховання почуттів, виховання тонкості, духовного багатства [3]. На сьогодні проблема морального вибору між добром і злом — питання, що тривожитиме ще не одне покоління. Завдання філологів полягає в спробі через художню літературу наблизити читача до розуміння моральних основ буття, до вміння розрізняти добро і зло, до морального самовдосконалення.

Розділ ІІ. Концепт «зло» у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

2.1 Панас Мирний та його роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Майже півстоліття Панас Мирний збагачував золотий фонд української культури соціально-психологічними романами, повістями, оповіданнями, працював на відродження українського народу, піднесення його гідності й національної гордості, утвердження й збагачення української мови як мови нації.

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам’яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком. [11]

Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору -- Нечипір Вареник (Чіпка) -- вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський -- вигаданий письменником.

Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.

Ідейно-тематичний зміст. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею -- народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу. [17]

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.». Жанрові й стильові особливості твору. У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман. Ця жанрова форма роману -- надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного та Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі «Польова царівна».

2.2 Концепт «зло» у романі

Панас Мирний добре знав життя народу, вірив у його здоровий глузд, намагався правдиво розповісти про болі та радощі людей -- працьовитих, щирих, добрих. Таким постає перед нами соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Твір багатоплановий, багатий на колоритні постаті.

Зло виражається у різних напрямках. Ці напрямки:

Відносини людей між собою. Побутові висловлювання.

Відношення простих людей до влади та навпаки

Відношення до конкретних людей

Характеристика людських рис характеру

Висновки

На основі виконаної роботи, можна зробити висновок, що концепт є багатовимірним смисловим центром, що включає в себе і визначальним собою феномен культури, який безпосередньо пов’язаний з мовою. Концепт існує для кожного основного значення слова, він не безпосередньо виникає з значення слова, а є результатом зіткнення значення слова з особистим і народним досвідом людини".

Властивий мови спосіб осмислення дійсності має національну специфіку — носії різних мов по-різному можуть бачити світ, концепти допомагають виконання основної функції мови — комунікативної.

Матеріалом дослідження був взятий твір Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Враховуючи пропрацьований матеріал, можна визначити язикову картину певного століття. Можна визначити рівень розвитку та інтелекту людей, які жили в той час, коли відбувалися події роману. Концепт зближує читача з дійовими особами та подіями, дає змогу зрозуміти зі свого боку, тією мовою, що є звичною.

Прихований зміст слова — один з найважливіших питань у вивченні різного роду літератури. У цьому прихованому змісті слова прямо, або опосередковано, відображається навколишній світ і викладається механізм того, що вивчає кожен напрямок гуманітарної науки: механізм системи мови (системи лексики) людини, механізм духовного світу людини, механізм світогляду людини, механізм культури людини, механізм соціуму людини і т.д.

Концепт дає змогу розширити мовні рамки та збагатити мовний склад.

Вивчаючи тему курсової роботи, можна визначити, що своєрідна мода на термін концепт в наукової та художньої літератури кінця XX — початку XXI ст. вказує на інтерес до реконструкції тих сутностей в житті людини, з якими ми стикаємося в повсякденному житті, не замислюючись над їх «істинним» (апріорним) глуздом. Виявилося, що далеко не завжди можна домовитися" про поняття: іноді продуктивніше реконструювати звичні смисли, або концепти, і на основі існуючих уявлень, старих концептів, не руйнуючи їх, спробувати сконструювати нові поняття. Нове, особливо в етиці, є реконструкцією старого. Зі справедливістю цього положення ми стикаємося і в суспільному житті.

Список використаної літератури

1. Бабаева Е. В. Отражение ценностей культуры в языке // Язык, коммуникация и социальная среда. Вып. 2. Воронеж, 2002. С. 25−34.

2. Бабушкин А. П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка. Воронеж, 1996.

3. Батай Ж. Литература и Зло. — М.: Просвещение, 1994. — 166 с.

4. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. Изд. 2-е/Сост. С. Г. Бочаров. М., 1986. C. 322.

5. Великий тлумачний словник української мови / Упоряд. Т. В. Ковальова. — Харків: Фоліо, 2005. — 767 с.

6. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. М., 1999.

7. Воркачев С. Г. Концепт как «зонтиковый термин» // Язык, сознание, коммуникация. Вып. 24. — М., 2003 — С. 5−12

8. Єфремов С. Історія українського письменства. -- К., 1917. -- С. 374.

9. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: Академія, 1997. — 752 с.

10. Мельник В. А. Мужність доброти: літературно-критичні статті. — К.: Рад. письм., 1982. — 272с.

11. Мирний Панас. Щоденники // Зібр. творів: У 7 т. -- К., 1971. -- С. 322.

12. Нерознак В. П. Теория словесности: старая и новая парадигмы//Русская словесность. От теории словесности к структуре текста. Антология/Под общ. ред. В. П. Нерознака. М., 1997. C. 8.

13. Нерознак В. П. От концепта к слову: к проблеме филологического концептуализма // Вопросы филологии и методики преподавания иностранных языков. Омск, 1998. С. 80−85.

14. Скрипник А. П. Моральное зло в истории этики и культуры. — М.: Просвещение, 1992. — 351 с.

15. Степанов Ю. Константы: Словарь русской культуры. Изд. 2-е, исправленное и дополненное. М., 2001. С. 43.

16. Зинченко В. Г., Зусман В. Г., Кирнозе З. И. Методы изучения литературы. Системный подход. М., 2002. С. 7--37.

17. Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного. -- К., 1989

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой