Концепція панафриканізму

1. Концепція панафриканізму

Панафриканізм — ідейно-політичний рух, що виник на рубежі XIX-XX ст. в середовищі афроамериканської інтелігенції, яка вимагала надання рівних політичних прав в США. Згодом, панафриканізм був пов’язаний з вимогою представників африканських суспільно-політичних рухів про надання незалежності африканським країнам. А вже після отримання країнами Африки незалежності панафриканізм був пов’язаний з ідеєю, розробленою першим президентом Гани, Кваме Нкрума, в 1960;ті, створення єдиної держави на африканському континенті - Сполучених штатів Африки. Таким чином, головною причиною виникнення такої ідеології можна вважати існуючий у світі порядок — колоніальну систему, з приниженим становищем африканських народів.

Одним із засновників руху в другій половині XIX століття вважається Едвард Блайд, який виступав з вимогами «духовної деколонізації» Африки, він стверджував, що для європейців характерні сугубий матеріалізм та індивідуалізм, войовничість, конкуренція і культ науки, а африканцям властивий духовний початок, зв’язок з природою і доброзичливість. В одній з його основних робіт «Християнство, іслам і негроїдна раса» (1887 р.) стверджується, що іслам, здатний згуртувати африканців, повинен стати головною релігією Чорної Африки, християнство ж згубно впливає на соціальні структури, розкладаючи їх. Відразу після публікації у Британії книга викликала широкий резонанс: значна частина читачів не могла повірити, що книга була написана африканцем.

У 1900 році Сильвестр Вільямс організував у Лондоні Першу Панафриканську конференцію.

Ініціатором та ідейним натхненником скликання панафриканських конгресів став Вільям Дюбуа, автор багатьох робіт з негро-африканської історії та один з визнаних лідерів негритянського руху США. Дюбуа звернувся до президента Вільсона та учасників Паризької мирної конференції з пропозицією про перегляд правового статусу негро-африканських народів. У нього було кілька проектів, зокрема про створення африканської держави під міжнародним контролем на території бельгійських, португальських і колишніх німецьких колоній. Держави-переможниці не стали розглядати ці плани. Тоді Дюбуа і його прихильники вирішили скликати Панафриканський конгрес, щоб довести до відома учасників Паризької мирної конференції і світової громадської думки потреби негро-африканських народів і добитися розуміння і підтримки.

Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь 57 осіб — представники 15 країн. Африканців було 12 чоловік, вони представляли 9 країн. Головував на засіданнях депутат французького парламенту сенегалець Блез Діань. Конгрес вперше висунув розгорнуту політичну програму від імені афро-американців і африканців. Вона поєднувала цілком конкретні пропозиції із загальними принципами, найчастіше для колоніальних держав неприйнятними. Конгрес закликав Паризьку мирну конференцію розробити кодекс законів на захист інтересів африканців. У резолюціях були сформульовані принципи управління корінним населенням Африки. Землю і природні багатства пропонувалося використовувати в інтересах африканців, інвестування іноземного капіталу регулювати таким чином, щоб запобігти експлуатації африканців і виснаження природних багатств. У резолюціях містилися заклики покінчити з рабством, заборонити примусову працю і тілесні покарання, надати всім дітям в колоніях право вчитися читати і писати на рідних мовах і на мовах метрополій за громадський рахунок. Вимоги наступних трьох панафриканських конгресів не набагато відрізнялися від програми, висунутої на першому.

Значним явищем у духовному житті і політичній боротьбі афроамериканських народів на рубежі XIX і XX століть і аж до першої світової війни стала ідеологія так званого расового співробітництва Букера Вашингтона, справедливо кваліфікована як «расовий пацифізм».

Ідеологія Б. Вашингтона враховувала великі зрушення, що вже відбулися в афроамериканській громаді після скасування рабства, — зростання робітничого класу і бурхливий розвиток буржуазії та інтелігенції, переміщення великих груп на промислово розвинену Північ і Схід США, що особливо посилилося в 1910;1920 рр. Кількісний та якісний ріст рядів негритянської буржуазії приводив до створення сприятливого середовища для подальшого поширення ідеології Б. Вашингтона. Цей визнаний американськими правлячими колами посередник у вирішенні конфліктів чорного і білого населення сильно впливав на умонастрої радикальних афроамериканців, в тому числі і на прихильників вимог панафриканізму.

Заснована в 1901 р. журналістом Вільямом М. Тротером незалежна газета «Бостон Гардіен» багато в чому слідувала тим закликам, які незадовго до цього прозвучали в Лондоні на панафриканській конференції. Активне твердження американського негра в усіх сферах життя, захист його прав, надання трибуни для найбільш передової частини чорного населення — такі гасла угруповання, що склалася навколо У. М. Тротера. Його учасники намагалися відродити систему цінностей негритянського суспільства, засновану на багатій спадщині народів африканського походження. Приєднавшись до цього угруповання, У. Дюбуа став її своєрідним організуючим центром.

У середині 1904 р. він опублікував статтю «Кольоровий бар'єр опоясує світ», в якій продовжив панафриканську тему лондонської конференції 1900 р. Цікаво, що появі цієї статті, в якій У. Дюбуа стверджував, що «кольорової бар'єр, оперізуючий світ, є осередком світових інтересів», передував лист видного громадського діяча і журналіста Західної Африки К. Хейфорда. Оцінюючи деякі міркування, висунуті Дюбуа в книгах і статтях, К. Хейфорд висловлював припущення про те, що «якби видатні мислителі африканського походження в Америці і Західній Африці знайшли можливість обмінюватися думками, можна було б очікувати вірішення расової проблеми в цьому столітті». Необхідно пам’ятати, що брат К. Хейфорда був одним з активних учасників підготовки Панафриканської конференції 1900 р., сприяв потім популяризації її вимог в Західній Африці.

На перших чотирьох панафриканських конгресах (1919 — Париж, 1921 — Лондон, Брюссель і Париж, 1923 — Лондон і Лісабон, 1927 — Нью-Йорк; в їх роботі брав важливу участь У. Дюбуа) відбувалася гостра ідейна боротьба між прихильниками радикального напряму, що вимагали звільнення африканських народів від колоніалізму, і консервативними елементами, що виступали лише проти найбільш кричущих проявів колоніальної експлуатації в Африці і расової дискримінації в США.

Зміна характеру антиколоніальної ідеології позначилася в перші повоєнні місяці. У жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він знаменував собою настання якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло незмірно більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Хастінгс Банда — згодом президенти Золотого Берега, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Пітер Абрахамс, видатні громадські діячі. Головував на більшості засідань Вільям Дюбуа, якого називали «батьком панафриканізму».

Перемога антигітлерівської коаліції дала учасникам конгресу привід сподіватися на майбутні зміни. Було обговорено стан всіх регіонів Африки у багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: «Виклик колоніальним державам», «Звернення до робітників, селян та інтелігенції колоніальних країн» і «Меморандум до ООН». Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.

Манчестерський конгрес розробив у загальних рисах практичну програму політичного визволення Африки. Висунувши завдання звільнення всіх народів Африки незалежно від їх расової приналежності, панафриканський рух сприяв загальному підйому визвольної боротьби на африканському континенті.

Після завоювання політичної незалежності більшістю африканських країн панафриканські ідеї почали втілюватися в налагодження всебічних міжафриканських зв’язків і в підтримці рухів, які домагаються ліквідації колоніальних і расистських режимів. Ці ідеї яскраво виражені в роботах Кваме Нкрума, який надавав дуже велике значення єдності африканських народів. Африка повинна об'єднатися — говорив Кваме Нкрума; саме так він назвав одну зі своїх книг, в якій обґрунтовував необхідність об'єднання. Він вважав, що загальна політика і єдині дії призведуть до прогресу і розвитку, і боротьба з імперіалізмом можлива лише єдиним фронтом.

Спільна програма панафриканізму викладена в документах 6-го Панафриканського конгресу (Дар-ес-Салам, 1974), що вимагали здійснення прогресивних перетворень та посилення боротьби за права людини в усьому світі.

Широта соціальної бази сучасного панафриканізму і загострення соціальних конфліктів в Африці обумовлюють протиборство в рамках цього руху різних ідейно-політичних напрямів від революційно-демократичного до вкрай націоналістичного. В цілому панафриканізм виступає за згуртування всіх визвольних сил у боротьбі з колоніалізмом, неоколоніалізмом, расизмом і сіонізмом.

Таким чином, ідеологія панафриканізму ґрунтується на наступних ідеях. Всі культури (цивілізації), що коли-небудь існували унікальні, неповторні, незрівнянні між собою і здатні мирно існувати в рамках одного суспільного організму, з цього і випливає думка про самостійне, незалежне існування африканських держав. Як вже говорилося, ідеологія з часом змінювалася. Так, в середині XX століття з’явилася ідея про об'єднання африканських країн і народів, як на континенті, так і за його межами. Фактором ідентифікації виступали не становище і достаток, а національність, трактуючи зміст ідентифікації в самопізнанні людини. Тобто, суть ідеології в розподілі людства на раси і захист інтересів своєї, що випливало з об'єктивних причин — колоніальної політики, існування рабства, утиск чорношкірих в їх правах на території їх же країн.

2. Концепція негритюду

Негритюд (negritude) — культурно-філософська та ідейно-політична доктрина, теоретичну базу якої становить концепція самобутності, самоцінності і самодостатності чорної раси, яка виходить із визнання неповторності культури, психологічного складу і світобачення негроїдних народів, а отже й унікальності їх соціокультурного та антропологічного досвіду. Негритюд виступив на захист расової та історичної спільності чорношкірого населення Африки, Антильських островів і континентальної Америки, будучи однією з основних версій афроцентризму.

Негритюд отримав поширення головним чином у франкомовних країнах. Його основоположниками вважаються сенегалець Л. С. Сенгор, мартініканець Е. Сезер та гвіанець Л. Г. Дамас, які познайомилися в 1931 р. і почали в 1934 р. в Парижі видання літературно-філософського журналу «Чорний студент» (виходив до 1941), що став організаційно-концептуальним центром руху.

Авторство самого терміна «негритюд», зафіксованого в 1932 р., закріплено за Сезером (що неодноразово підтверджував і Сенгор, який користувався паралельно терміном «негритянство»). Спочатку негритюд був спрямований проти європоцентризму і політики насильницької культурної асиміляції як елементу політичного і соціального гноблення, з одного боку, і на расово-етно-культурне (а потім і державно-політичне) самоствердження колонізованих афро-негритянських за своїм походженням (а потім і всіх негроїдних) народів.

Предтечею негритюду вважають ідеологів панафриканізму Г. С. Вільямса і В. Дюбуа, організаторів першої панафриканської конференції в Лондоні в 1900, на якій народився сам термін «панафриканізм». У 1971 р. Сенгор навіть прямо назвав Дюбуа «справжнім батьком негритюду».

Прихильники негритюду, як і панафриканісти, ділили людство за расовою ознакою. Однак якщо учасники Панафриканського руху виходили з реально існуючої соціальної нерівності, то послідовники негритюду — з духовних і фізіологічних особливостей «негритянської раси». Вони стверджували, що негр від природи володіє такими рисами, яких позбавлені представники інших рас, тому «негритянська культура» заслуговує особливого місця в ряду інших культур.

У період до Другої світової війни найбільший вплив негритюд справив на культуру країн Карибського басейну, за межами яких він довгий час залишався долею вузького кола інтелектуалів. У першій третині XX ст. ідеї негритюду породили рух «Антильського культурного ренесансу». Багато в чому під впливом негритюду в країнах Карибського басейну виникла і стала розвиватися література на місцевих креольских мовах. У антільських літературах певну паралель негритюду становив так званий негризм.

У теоретичному обґрунтуванні доктрини велику роль зіграли європейські концепції «кризи культури»: французький екзистенціалізм Ж.-П. Сартра і А. Камю, сюрреалізм А. Бретона, антиінтелектуалізм Г. Кайзерлінга, інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз З. Фрейда, «морфологія культури» О. Шпенглера.

Центром об'єднання прихильників негритюду «другої хвилі» став заснований в 1947 сенегальцем А. Діопом в Парижі журнал «Презанс Африки». Показово, що перший номер журналу, поряд з А. Діопом і Сенгором, готували Ж.-П. Сартр, А. Камю і афро-американський письменник Р. Райт.

Ідеологія негритюду підкреслює, що африканське суспільство не відстале, як вважають європейці, це інший світ, який гармонічний у своєму розвитку.

Пізніші і радикальні його версії вже обґрунтовували незамінність вкладу, зробленого африканцями для сучасної цивілізації. Крайні ж радикали, які представляли негритюд, вважали африканця людиною майбутнього. У будь-якому випадку негритюд, проголосивши в якості вихідних установок гасла «культура — передусім» і «асимілювати, не будучи асимільованим», вважав, що без африканців Європі не обійтися, а в радикальних версіях — що негр той, хто йде на зміну «європейцеві».

Ранній негритюд намагався відрізнити себе від «європейського» і протиставити себе йому. Пізній критикував західну цивілізацію, що йде до неминучого краху машинного способу життя. Цьому протиставляються вихідний гуманізм африканця, його гармонія з природою, колективізм, взаємодопомога і співчутливе ставлення людей один до одного. Африканець емоційний, він поет і лірик. Європеєць раціональний, він інженер і прагматик. Перший розкривається в мистецтві, насамперед у ритміці танцю, який в баченні світу керується відчуттями. Другий — у науці, насамперед у математичних і логічних формулах, ним керує в ставленні до світу розум.

У країнах Західної Африки значна частина дослідників, виступаючи проти європоцентризму, прийшла до утвердження теорії негритюду, яка проголошувала унікальність і своєрідність африканської культури і закликали до визнання генетичного зв’язку Чорної Африки та Стародавнього Єгипту, Фінікії і аравійський арабів, що переселилися з районів Африки. Расова самосвідомість стала визначальною ідеєю цієї концепції, а головною метою його прихильників — піднесення достоїнств чорної раси, особливостей «негритянського образу філософського мислення».

Таким чином, ідеологія негритюду виникла з протесту проти колоніалізму і расової дискримінації, виступала проти пріоритету європейських духовних цінностей. Пізніше негритюд придбав інше забарвлення — в ньому стали простежуватися мотиви расової винятковості.

Висновки

блайд панафриканізм негритюд гноблення Концепції панафриканізму і негритюду, безумовно, склалися з об'єктивних причин. Це, перш за все існування рабства, колоніальна політика в Африці, гноблення народів цього регіону, використання їх самих та їхніх територій як ресурсу для збагачення. Народи колоній сподівалися, що повоєнне мирне врегулювання супроводжуватиметься наданням свободи і незалежності. Однак ці надії не збулися. У колоніальних і залежних країнах росли патріотичні сили, які виступали за незалежність. Систему їхніх поглядів можна охарактеризувати так.

Концепція панафриканізму заснована на ідеї рівності всіх рас, на можливості мирного співіснування всіх народів і в неприйнятність утиску будь-кого з них. Спочатку, панафриканізм сформувався як вимога рівних політичних прав для афроамериканців в США. Але пізніше вона переростає у національно-визвольний рух країн Африки, проголошуючи необхідність скасування колоніального режиму, надання самостійності всім африканським країнам, а пізніше висувається ідея про дружнє співіснування всіх країн континенту і спільну політику, а також підтримку боротьби проти залишків нерівноправності по відношенню до чорношкірих. Ґрунтується вона, перш за все на глибокій соціальній нерівності, на економічних і соціальних потребах африканців.

Концепція негритюду висуває думку про унікальність та гармонійність негроїдної раси. Якщо ідеологи панафриканізму виходили з реальної соціальної нерівності, то послідовники негритюду підкреслювали духовні та фізіологічні особливості свого народу, які ставлять їх расу в особливе положення серед інших культур. У концепції протиставляється європейське суспільство — як товариство з ідеалами насильства, а суспільство чорношкірих — гуманне від природи.

Отже, панафриканізм і негритюд виступали проти гноблення і нерівноправності, вимагали політичної і економічної незалежності Африки.

Список джерел

1. Понятие панафриканизм — Социология, народы и расы (статьи) // Режим доступу: http://www.ethics-log.r u /? hop=44э

2. Концепция негритюда // Режим доступу: http://www.clubafrica.ru/index.php/Kontseptsiya-negrityuda.html

3. А. Б. Давидсон. Тропическая и Южная Африка в XX веке // Режим доступу: http://vivovoco.rsl.ru/VV/JOURNAL/NEWHIST/BLACK.HTM

4. Философия Африки // Режим доступу: http://africana.ru/relig/verovanija/philosophy.htm

5. А. Б. Летнев. Панафриканизм: взгляд через столетие // Режим доступу — http://www.tellur.ru/~historia/archive/07/panafr.htm