Матеріальна складова документа

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Программирование


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

В даній курсовій роботі я маю на меті висвітлити наступну тему: «Матеріальна складова документа».

Актуальність теми моєї курсової роботи полягає в тому, що поняття «носій інформації» засноване на двоєдності інформації (відомостей) і матеріального носія. Інформація фіксується в документах, які надають їй організаційну форму і переміщають її в часі і просторі. Відомості «закріплюються» на матеріальному носії або навіть «прив'язуються» до нього і тим самим відокремлюються від творця інформації. У результаті ми отримуємо зафіксовану інформацію в книзі або статтю в журналі, картину або кінофільм, банк даних або інший масив документів (даних) на паперовому, машиночитаному та інших носіях.

Документована інформація становить основу управління, його ефективність значною мірою базується на виробництві та споживанні інформації. У сучасному суспільстві інформація стала повноцінним ресурсом виробництва, важливим елементом соціального і політичного життя суспільства. Якість інформації визначає якість управління, оскільки інформація, як кровоносна система, пронизує всі органи управління, забезпечуючи їх енергетичним потенціалом і приводячи в цілеспрямований рух.

Інформація фіксується в документах, які надають їй організаційну форму і переміщають її в часі і просторі. Документи і документована інформація лежать в основі управлінських рішень і є їх матеріальним втіленням, забезпечують юридичною силою і тим самим сприяють їх виконанню.

Високий ступінь актуальності має в даний час саме документована інформація (документ). Документи при формуванні єдиного інформаційного простору органів обласного, регіонального та місцевого рівнів циркулюють досить активно (останнім часом — більше в електронному форматі).

Сучасний стан документального середовища обумовлено не тільки соціально-економічними перетвореннями, а й розвитком інформаційних технологій. Велике значення в сучасному управлінні набувають комп’ютерні технології та засоби, що забезпечують на базі чинного законодавства та інших правових норм оперативність фіксації, збору, обробки, пошуку та передачі інформації, надійність її зберігання, віддалений доступ, надання інформації в потрібний час, на потрібному носії та в потрібній формі, з урахуванням психологічних і ергономічних вимог.

Документування інформації дозволяє зафіксувати її на певному носії, надати їй необхідну організаційну форму, засвідчити справжність та юридичну силу, забезпечити необхідними реквізитами для її ідентифікації з метою пошуку та використання, а також здійснити повноцінну інформаційну підтримку управлінських процесів і накопичити інформаційний ресурс в цілях розвитку організації і збереження індивідуальної пам’яті про неї в часі і просторі. Виходячи з цього, вивчення документа як форми організації і представлення інформації в процесах управління має важливе самостійне наукове і практичне значення.

Доступ, який відкрився до світових інформаційних ресурсів, перехід на електронне документування, збереження і передачу документів, тобто перехід на принципово нові способи організації інформації та доступу до неї, ставить перед документознавством принципово нові наукові та прикладні проблеми.

Об'єктом дослідження даної роботи є документ, предметом — матеріальна складова документа.

Метою курсової роботи є дослідження еволюції пристроїв для фіксації, збереження і передачі інформації у часі і просторі у процесі розвитку людства. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Розкрити поняття матеріальної складової документа.

2. Вивчити історію розвитку природніх носіїв документа.

3. Розглянути різні матеріальні носії інформації, описати їх типи і дати характеристику.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКУМЕНТА ЯК СИСТЕМНОГО ОБ'ЄКТА: МАТЕРІАЛЬНА СКЛАДОВА

1.1 Характеристика документа, як системного об'єкта

Документ як цілісне утворення являє собою систему — велику кількість закономірно пов’язаних одне з одним елементів і частин. Елемент — найменша одиниці поділу документа. Сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію називаються підсистемою. Якщо в системі є декілька підсистем, то вся система стає складною.

Поняття «системи» відносне як і поняття «елемент». Якщо системою вважати документ як такий, то його сутнісними підсистемами будуть інформаційна і матеріальна (речовинна) складові, а також конструктивні елементи документа (титульний лист, обкладинка, палітурка, форзац тощо), об'єднані в складне ціле. Підсистемою документа може виступати і текст, що складається з глав, параграфів, абзаців. Як елементи документа виступають заголовок, передмова, колонтитул, плетіння, форзац і т.п. Документ як ціле — це єдність складових його елементів і підсистем, суперсистема по відношенню них. З точки зору сукупності документів, зібраних у фондах органів інформації, бібліотеках, архівах, книгарнях та ін. (в залежності від масштабів системи) документ стає підсистемою або навіть елементом.

Вивчення документа як системи полягає у виявленні його елементів, підсистем і зв’язків між ними, тобто у вивченні його структури. Встановлюються ознаки і параметри, що характеризують документ як систему. Визначаються функції, виконувані елементами, підсистемами всередині і зовні цієї системи, її властивості, тобто якісні відмінності, що зумовлюють відносну самостійність, стійкість і стабільність даної системи, придатність документа для використання в соціальній комунікації.

При системному підході досліджуваний документ розглядається як частина більш великої системи соціальних комунікацій. Тому, перш за все, важливо з’ясувати, частиною якої більш загальної системи (цілого) є в даному випадку документ. Саме цим визначаються його можливості, задаються цілі існування, функції, що виконуються в суспільстві, закономірності функціонування. Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його відмінність і схожість з іншими матеріальними об'єктами. Ознака відображає зовнішню прикмету, за якою можна віднести спостережуваний об'єкт до документа. На відміну від нього властивість відбиває якісну, тобто внутрішньо властиву документу відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх прояву), а набір ознак документа в кожному випадку може бути індивідуальним.

1.2 Поняття «матеріальна основа документа»

При написанні даної курсової роботи, я аналізувала деяку допоміжну літературу та помітила одну закономірність — вчені зовсім мало приділяють увагу розкриттю такого поняття як «носій інформації», проте ще меншу увагу вони приділяють поняттю «матеріальна основа документа».

Розглядаючи історію документознавства можу зробити висновок, що поява уваги до зовнішньої форми (основи документа) була пов’язана не з узагальненням даних характеристик документа як ідеального об'єкта, а з конкретним документом та його специфічними ознаками як речового виробу.

Термін «документ» використовується в багатьох галузях знань. Майже в кожній з них є одна чи декілька версій його розуміння у відповідності із специфікою тих об'єктів, котрі вона вивчає і котрим надає статус документа. У відповідності з цим по різному трактують і основу документа.

Найбільш загальним визнається визначення документа як «будь-якого матеріального об'єкту, який може бути використаний для передачі інформації в суспільстві», включаючи експонати музеїв і навіть тварин у зоопарку, тлумаченням якого фактично і розпочинається наука про документ. На думку бібліотекознавця Столярова Ю. М. документом вважається будь-яка інформація (інформація створена людським розумом на відміну від інформації, зафіксованої в діях неживої природи чи біології), зафіксована у просторі та часі з метою її використання, передачі і зберігання.

Отже, в цьому разі з поняття основи документа виключають такі поняття, як носії біологічної інформації, носії неживої природи. За словами Соколова А. В., соціальна інформація — спосіб руху, ідеального в просторі та часі. А оскільки такий рух може розглядатися як передача повідомлення у вигляді сукупності знаків чи окремого знаку, що є текстом, то, на думку бібліотекознавця, «документи — це документовані тексти».

Витоки цієї концепції базуються на термінології французьких істориків перших десятиліть XX ст., котрі називали всі історичні джерела (як письмові, так і неписьмові) документами. Однак значна частина джерелознавців не поділяла і не поділяє такої точки зору, залишаючи за класом документів тільки «записи». У цьому прикладі фігурує поняття основи, на якій певним способом закріплена певна соціальна інформація.

Вищезгадана концепція документа, котра, здавалося б, і звужує коло об'єктів до сукупності «слідів» матеріальної та духовної культури людства, виключаючи об'єкти живої та неживої природи, разом із тим майже не пов’язана з першим тлумаченням поняття «документ». У першому випадку ми мали справу з повідомленнями, що зафіксовані у вигляді знаків, чи знаку на матеріальному носії (або представлені носієм-предметом, котрому надано значення такого знаку). Тобто мова йшла про інформаційний процес, процес передачі інформації від людини людині. У цьому тлумаченні матеріальну основу також сприймають як носій інформації.

За третьою концепцією документ — це матеріальний об'єкт, створений людиною спеціально для передачі інформації (Швецова-Водка Г. М. включає сюди і тривимірні твори мистецтва: архітектури, скульптури). У загальному вигляді таке розуміння документу було поширене в 60−70-ті роки. Зрозуміло, що при будь-якій фіксації інформації на матеріальному об'єкті ми маємо справу з певним інформаційним процесом (збереження, передача інформації), але навряд чи кожний з цих об'єктів можна вважати документом, особливо з точки зору спеціальної призначеності носія для передачі інформації. В цьому разі для фіксування інформації спеціально може бути задіяний будь-який матеріальний об'єкт (у тому числі будинок, паркан чи тіло людини). Отже з третього визначення поняття «документ» також випливає ототожнення понять «носій інформації» і «матеріальна основа документа», що є не вірним, оскільки ці матеріали (об'єкти) призначені для фіксації певними способами і передачі інформації іншим поколінням, що є неможливим для носія.

Після проведення певного дослідження походження такого поняття як «матеріальна основа документа» можу сказати, що вперше це поняття як самостійне згадується в тлумачному словнику, який датується 1995 роком. Згодом воно зустрічається в праці Кушнаренко Н. Н. З цього можна зробити висновок, що тільки з цього часу відбувається остаточне виокремлення поняття «матеріальної основи документа» з поняття «носій інформації».

Виходить, що сам термін «матеріальна основа документа» — сукупність природних і штучних матеріалів, які використовуються для запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, — природна або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФОРМ ТА ВИДІВ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ ІНФОРМАЦІЇ

2.1 Найдавніші матеріали для письма

Питання збереження інформації корінням своїми йде в глибоку старовину. Інформація була завжди, незалежно від того сприймалася вона людиною чи ні. І людина, ледь виділившись з тваринного світу, стала активно використовувати її у своїх власних цілях. Більш того, вона сама стала джерелом інформації для інших. Вже тоді інформацію вміли отримувати, обробляти, передавати, накопичувати і що особливо важливо — зберігати. Спочатку, для зберігання та накопичення інформації, людина використовувала свою пам’ять — він просто запам’ятовував отриману інформацію і пам’ятав її якийсь час. Тодішні потоки інформації не порівняти з нинішніми, тому людської пам’яті поки вистачало. Справа обмежувалася іменами одноплемінників, двома заклинаннями злих духів, та десятком міфів і легенд. Поступово, люди прийшли до висновку, що такий спосіб зберігання інформації має ряд недоліків:

— людина могла сплутати різні дані;

— неправильно зрозуміти іншу людину;

— елементарно забути щось важливе;

— врешті-решт його могли просто вбити на полюванні.

Поява перших документів, тобто зафіксованої на різних носіях інформації, відноситься приблизно до 30 століття до н.е. Початком передачі даних було предметне документування. Предмети, що оточували первісну людину, наділялися особливим значенням, символізували поняття і явища. Наприклад, стріла — символ війни. Різновидом предметного документування є черепашкові і вузликові листи індіанців Північної і Південної Америки. Черепашкові листи (вампуми — нитки з нанизаними на них раковинами) індіанців Північної Америки були засобом запам’ятовування та передачі повідомлень (див. мал. 1). Їх зміст виражався кольором, кількістю і взаєморозташуванням раковин. Вампум також міг використовуватися замість грошей.

Мал. 1 — Вампум — засіб запам’ятовування та передачі повідомлень

Вузликове письмо (кіпу), що вживалося в державі стародавніх інків також було засобом утримання в пам’яті послідовності і логічного зв’язку усно переданих повідомлень — до основної товстої мотузці прикріплялися більш тонкі шнури, нитки і клапті різного кольору, де кожен елемент мав своє значення (див. мал. 2).

Мал. 2 — Кіпу

За часів неоліту з’явилося піктографічний лист (від лат. «Піктус» — написаний фарбами, намальований і грец. «Графо» — пишу) — відображення загального змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків, зазвичай з метою запам’ятовування (див. мал. 3). Воно не було засобом фіксації будь-якої мови, тобто листом у власному розумінні. Це були зображення на стінах печер або скелях, на кам’яних плитах, на кістках, де в основному ілюстрували події з життя племені.

Мал. 3 — Піктографічний лист

У IV тис. до н.е. шумери, що населяли південь сучасного Іраку, почали передавати зображеннями назви окремих конкретних предметів і загальних понять. Число таких знаків було близько тисячі, і кожен з них в шумерському мовою зв’язувався з певним словом. Шумери писали на сирій глині прямокутними паличками, що входять в глину під кутом і створювали клиновидне поглиблення. Тому шумерська писемність отримала назву клинопису. До наших днів збереглися цілі бібліотеки клинописних документів на глиняних дощечках: ділові документи, історичні написи, епос, словники, релігійні і магічні тексти (див. мал. 4).

Мал. 4 — Клинописний документ

З плином часу малюнки спрощувалися, в якійсь мірі стандартизувалися і замінювалися знаками, які позначають слова і склади. Так виникла ієрогліфічна система (від грец. «Hieros» — священний і «glyphe» — те, що вирізано) і ідеографічний лист (від грец. «Idea» — образ, ідея і «grapho» — писати).

Словесно-складовий лист Стародавнього Єгипту — один з найдавніших у світі - сформувався приблизно з кінця IV тисячоліття до н.е. Найдавніші єгипетські писемні пам’ятки — написи на таблицях і булавах царів — представляють собою символічні зображення, які не мають чіткого звукового значення і розуміються за принципом піктограми.

Структура староєгипетської писемності остаточно формується близько 2800 р. до н.е. Усього в ній близько 700 найбільш уживаних знаків, накреслення яких могло мати різні варіації. Вони діляться на знаки, що передають декілька приголосних звуків мови (фонограми) і смислові поняття (ідеограми). Ієрогліфічний лист призначався для монументальних і напівдекоративний написів на камені і металі (див. мал. 5).

Мал. 5 — Ієрогліфічний лист

Ієратичний (жрецький) лист — наступний етап розвитку єгипетської писемності - використовувалося для запису літературних і релігійних текстів, ділових документів (див. мал. 6).

Найпоширенішим матеріалом для такого листа був папірус — прообраз сучасної паперу. Листи виготовляли із стебел рослини папірус. Стебла поділялися на тонкі смужки, відбивалися молотком, проклеювали хлібним відваром, сушилися і випрасовувані.

Папірусні документи зазвичай згорталися в сувій. Для письма на папірусі переписувачі використовували тонкі кисті з тростини або очеретяні палички.

Мал. 6 — Ієратичний (жрецький) лист

Різні види писемності панували в країнах Сходу три тисячоліття, але потім їх витіснила більш проста і зручна система — фінікійська. Фінікійцям, як торговому народу, потрібна була проста і зручна писемність для складання комерційних документів, і вони створили складовий лист, що складається з 22 знаків. Найдавніші знайдені фінікійські написи відносяться до ХІІІ століття до н.е.

У ІХ-Х століттях до н.е. греки перетворили фінікійський лист і створили алфавіт, де кожен знак позначає не слово або склад, а певний звук. Грецький алфавіт став вихідним для всіх європейських алфавітів. Свої книги і кодекси греки, а за ними й римляни стали писати на дерев’яних або кістяних дощечках, покритих воском. Писали по воску стилусом (від грец. «Stylos» — паличка) — загостреним стрижнем з металу або дерева. Коли запис ставав не потрібен, він стирався за допомогою плоского зворотного кінця стилусу (див. мал. 7).

Мал. 7 — Кістяні дощечки, вкриті воском та стилуси

Лист з воску був запозичений різними народами і проіснував близько 18 століть практично без зміни, поки англосакси не винайшли пергамент. Пергамент з’явився приблизно в ІІІ столітті до н.е. Це був особливий спосіб обробки шкіри молодих тварин (в основному телячої). Пергаментні аркуші були щільними і жорсткими, в основному стягувалися палітуркою з металевими застібками. Завдяки своїй міцності цей матеріал використовувався також досить довго. Зі здешевленням і все більш широким розповсюдженням пергаменту з’явилася потреба у створенні та загальнодоступного пишучого інструменту. Їм стало певним чином заточене гусяче перо. З його допомогою можна стало змінити стиль письма — зробити його прописним і похилим (див. мал. 8).

Мал. 8 — Пергамент для письма та гусяче перо

У Древній Русі першими документами стали берестяні грамоти. Новгородські русичі в Х-ХІІІ ст. н.е. продавлювали текст документів на бересті - верхньому шарі березової кори (див. мал. 9).

Мал. 9 — Берестяний документ

Після неї практично до кінця ХІV століття основним матеріалом для письма на Русі служив пергамент, який привозили з Греції і ганзейських міст. Найдавнішою формою документа на Русі була грамота — окремий лист пергаменту шириною близько 3,5 вершка, тобто 15−17 см. Розміри документа могли бути різними за рахунок підклеювання наступних аркушів. Документи писалися суцільним текстом, без поділу на окремі слова. Після того як документ втрачав свою цінність, текст зчищали, а дорогий матеріал використовували знову для запису інформації. Таким чином власник міг використовувати даний спосіб фіксування інформації кілька разів. І стосувалося це не тільки пергаменту. Повторно використовувалися медалі та печатки, на яких перебивалися зображення.

У ХV- ХVІ ст. з західноєвропейських країн розпочали завозити ганчір'яний папір, а з другої половини ХVІІ ст. — виготовляти паперові мануфактури. Чорнила робилися з дубильних речовин, що добуваються з чорнильних горішків — наростів на дубових листках. Інструментами для письма, як і в Європі, служили гусячі пір'я, які застосовувалися аж до 2-ї половини ХІХ століття, хоча металеві пір'я з’явилися вже на початку століття. Написаний гусячим пером чорнильний текст посипався дрібним піском для вбирання надлишок чорнила, щоб сторінки не бруднилися один від одного і не склеювалися.

Змінювалася також графіка писемності: спочатку документи складалися так званим «статутним» листом — літерами з прямими обрисами. У XIV столітті став використовуватися напівустав, що дозволив прискорити процес написання листів за рахунок виносних букв і скорочень окремих слів. У XIV столітті стала використовуватися крапка в кінці речення. З появою так званої скоропису (накреслення округлих букв і використання графічних скорочень слів і частин слів з винесенням їх над рядок листа) вільно читати такі тексти стало досить складно, потрібні були знання та навички. Документи в діловодстві зберігалися у вигляді сувоїв-стовпців — з підклеєних аркушів паперу. Розміри таких стовпців могли бути дуже великими. Наприклад, Соборне укладення 1649 р. налічує в довжину 309 метрів. Текст у стовпцях писався з одного боку, що було неекономно при тогочасній вартості паперу. У 1700 р. Петро I ввів зошитову форму документів з аркушів паперу, складених вдвічі (зошитів), які були переплетені в книги. На аркушах зошитів писали з обох сторін. Тоді ж для особливо важливих документів Петро I вводить в обіг гербовий папір, трохи пізніше розробляє «генеральні формуляри» — зразки, по яких слід було складати текст документів, і вводить іноземні назви видів документів (регламент, інструкція, резолюція, рапорт, реляція і т. д.). За Петра I і пізніше, за Катерини Великої, були виділені реквізити документа та визначено їх місця на формулярах. У XIX столітті стали використовувати бланки установ з кутовим розташуванням реквізитів. Бланки друкувалися типографським способом або писалися від руки.

2.2 Винахід паперу і вдосконалення його виробництва Властивості, види, формати паперу

Сучасний, найпоширеніший носій інформації - папір — з’явився теж дуже давно: у ІІ столітті н.е. в Китаї. Довгий час секрет його виробництва суворо охоронявся. Спочатку папір виготовлявся з натуральних рослинних волокон (рису, бамбука та ін). Розтерті у воді волокна рослин просочувалися тваринним клеєм, сушилися на повітрі і пресувалися. В Індії, В'єтнамі, а потім і в Європі папір робили з переробленого ганчір'я. Він так і називалася — ганчір'яний папір. Ганчір'яний папір ручного вироблення випускалася приблизно до кінця ХVІІІ століття. За цей час у процес виробництва вводилися нововведення: використання наповнювачів для зменшення прозорості паперу, заміна тваринного клею каніфольним, відбілювання хлорним вапном кольорового ганчір'я та інше. З середини ХІХ століття в Європі почав використовуватися більш дешевий папір на основі деревини (з деревної целюлози, а потім з деревної маси). Тексти на таких носіях як папірус, пергамент і папір писалися зазвичай чорним чорнилом — сажовим і залізо-галловим. Сажове чорнило (туш) отримували, розтираючи мілкодисперсну сажу з водою і клеєм. Пізніше в туш стали вводити речовини (казеїн, шелак), що надають тексту водостійкість. Однак, туш була незручна у вживанні, погано проникала в папір, давала нестійкий до стирання текст. Залізо-галловим чорнило отримували, додаючи у відвар галових горішків розчин залізного купоросу. Виходили безбарвні чорнило, які на пергаменті або папері швидко темніли, даючи густий чорний текст. Кращі зразки залізо-галових текстів витримали багатовікове зберігання: вони нерозчинні у воді, стійкі до вицвітання, зносостійкі. З цього періоду і за цей час документи на паперових носіях є найпоширенішими. А розвиток технічного прогресу в галузі виробництва паперу, книгодрукування, копіювання тексту зробило паперові документи дешевими і загальнодоступними. І зараз під словом «документ» більшість людей традиційно мають на увазі текст або зображення на папері.

Ні для кого не секрет, що від правильного підбору паперу безпосередньо залежать якість поліграфічної продукції та її відповідність до умов можливого використання. Перш за все, нагадаємо, що папір — це багатокомпонентна система, що складається із спеціально оброблених рослинних волокон, тісно переплетених між собою і пов’язаних хімічними силами зчеплення різних видів. Папір розрізняється по товщині або за масою одного квадратного метра (г/м2). За прийнятою класифікацією маса 1 м2 друкарського паперу може складати від 40 до 250 г/м2. Більше 250 г/м2 — це вже картон.

Один з найважливіших технічних показників паперу, від якого залежать багато основні властивості - міцність, пружність, пластичність, світлостійкість тощо, — це композиція паперу. Вітчизняний папір за композицією поділяються на групи за номерами: № 1, № 2, № 3.

Папір № 1 — це чисто целюлозний папір. Зроблений, як правило, тільки з целюлозних волокон, целюлозний папір звичайно має високу білизну, підвищену міцність, майже не схильний до старіння при зберіганні. Такий папір використовується для виготовлення високохудожньої продукції, словників, енциклопедій, офіційних довідкових видань.

Папір № 2 містить до 50% деревної маси, яка надає паперу ряд корисних якостей — поліпшуються друковані властивості, стабільність розмірів при зміні кліматичних умов, знижується маса листа і т.д. У порівнянні з папером № 1 папір № 2 дешевше.

Папір № 3 повністю складається з деревної маси. Це дешевий папір невисокої якості, який використовується для видань з невеликим терміном служби і застосовується тільки для типографської (високої) печатки.

За способом друку папір звичайно підрозділяється на офсетний, друкарський і для глибокого друку. Папір так само часто класифікують за ступенем обробки поверхні. За цією ознакою папір ділиться на матовий, машинної гладкості і глазурований (каландрований, тобто додатково оброблюваний в суперкаландрах для додання йому високої щільності і гладкості).

Усі друковані властивості паперу можна об'єднати в такі групи:

— геометричні (гладкість, товщина і маса 1 м2, щільність і пористість);

— оптичні (білизна, непрозорість, лиск, або глянець);

— структурні - показники однорідності структури (рівномірність просвіту, різнобічність);

— механічні - міцнісні і деформаційні (міцність поверхні до вищипування, розривна довжина, або міцність на розрив, міцність на злам, вологоміцний, м’якість і пружність при стисненні і т.д.);

— сорбційні (гідрофобність — стійкість до дії води, вбирає здатність розчинників друкарських фарб).

Особливий спосіб виготовлення і властивості має папір з водяними знаками. Щоб уникнути підробок паперу вже в XIII столітті її європейські виробники почали практикувати водяні знаки — видимі на просвіт зображення на папері, які не можна було знищити, не пошкодивши аркуша. Це був знак власності виробника паперу, підробка якого суворо каралася. У той же час для покупців паперу водяний знак був свідченням якості товару.

Папір для документів, або папір, захищений від підробки, по своєму застосуванню належить до найбільш поширених видів, з якими ми стикаємося в повсякденному житті: сертифікати, акції, угоди, дипломи, платіжні документи, свідоцтва, чеки, проїзні квитки, державні документи, паспорти, гербові марки, купони, лотерейні квитки, квитки на видовищні заходи, фірмові бланки, паперові гроші і т.д.

Спеціальні технічні види паперу являють собою найновішу та найшвидшу групу паперу, що реагує на швидко зростаючий інтерес і потреби замовників. Мова йде про види паперу, які виконують спеціальні або технічні функції. Наприклад, антикорозійний папір, незаймистий папір, водостійкий папір, копіювальний папір, картон для мішеней, стерилізаційний папір, пакувальний папір, картон вищої якості, папір, стійкий до масел і жирів, кухонний папір.

У різних країнах в різний час були прийняті в якості стандартних різні формати паперу. Формат паперу — це стандартизований розмір паперового аркуша. В XXI ст. домінують дві системи:

— міжнародний стандарт (A4 і супутні);

— північноамериканська (Letter).

Міжнародний стандарт на паперові формати, ISO 216, заснований на метричній системі мір, і заснований на форматі паперового листа, що має площу в 1 м2. Стандарт був прийнятий всіма країнами, за винятком Сполучених Штатів і Канади. У Мексиці і на Філіппінах, незважаючи на прийняття міжнародного стандарту, американський формат «Letter» як і раніше широко використовується. В Україні має місце використання найбільш широко відомого формату стандарту ISO — формат A4.

2.3 Розвиток механічних носіїв інформації

З появою нових технічних можливостей, технологій та матеріалів у кінці ХІХ — початку ХХ століття стали створюватися документи на принципово нових носіях. Це кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, фотодокументи. Інформацію в них стали відтворювати за допомогою різних технічних засобів. Всі ці документи називаються кінофотофонодокументи.

До фотодокументів відносять діапозитиви (слайди) та фотографії. Фотографія — це світлозапис, знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері. Діапозитив — позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі). Діапозитив проектують на екран за допомогою діапроектора. Зображення на фотодокументах є статичними.

В історії науки ще ніколи не було так, щоб велике відкриття або новий технічний метод зароджувалися на порожньому місці. Цім подіям завжди передують вікові спостереження і багаторічна робота вчених. Завдяки значним відкриттям у сфері фізики, хімії, оптики та механіки вдалося розробити фотографічний метод практичного отримання зображень на солях срібла. Фотографічний метод виник на початку ХІХ століття. Офіційною датою винаходу фотографії є 7 січня 1839, коли спосіб практичного отримання зображення на солях срібла, відкритий французом Луї Жаком Даггер, був оприлюднений на засіданні Французької Академії наук. Термін «фотографія» був запропонований 14 березня 1839 англійським астрономом Д. Гершелем. Ця назва згодом стало загальновизнаною. У перекладі з грецької мови фотографія («photos» — світло, «grapho» — пишу) означає «світлопис». У Росії фотографію теж називали «світлописом», хоча ця назва і не була її повним визначенням. Знадобилося 160 років напруженої роботи численних колективів дослідників, щоб фотографія стала досконалим технічним методом реєстрації інформації, якою вона є сьогодні.

Фотографія — галузь науки, техніки і мистецтва, що використовує і вивчає методи отримання на світлочутливих матеріалах зображень (фотознімків) об'єктів і способи реєстрації оптичного та інших випромінювань. Практичний розвиток малюнок отримала з середини ХІХ століття. В основі її лежить використання спеціальних матеріалів, в світлочутливому шарі яких в результаті дії випромінювання (наприклад, оптичного, рентгенівського) і подальшої хіміко-фотографічної обробки, відбуваються фотохімічні реакції. Зазвичай фотографічні матеріали використовуються в поєднанні з тим або іншим оптичним пристроєм: фотоапаратом, фотозбільшувачем, копіювальним верстатом і т.д., що створює на світлочутливому шарі оптичне зображення. Фотографія може бути чорно-білою або кольоровою, на різних засадах — гнучкій полімерній (фотоплівка), твердій (метал, скло, пластмаса) і паперовій (фотопапір) (див. мал. 10), статичної (власне малюнок) та динамічної (кінематографія).

Мал. 10 — Виготовлення фотодокументів на паперовій основі

До кінодокументів відносять діафільми (німі, тематично підібрані кадри на рулонній кіноплівці), кінофільми (динамічні фотозображення на кіноплівці) і відеофільми (динамічні зображення на магнітній плівці або оптичному диску).

У процесі бурхливого розвитку фотографії на основі галогенідів срібла з’явилися необмежені можливості отримання зображення послідовних фаз руху. Кінематограф з’явився в результаті поєднання хронофотографії (що дає серію моментальних знімків послідовних фаз руху) на світлочутливій ??плівці, проекції зображень на екран і переривчастого пересування плівки як при кінозйомці, так і при проектуванні.

З історії відомо, що Т. Едісон винайшов гнучку перфоровану фотоплівку і найпростіший грейферний механізм для переривчастого її пересування, а потім і прилад для індивідуального перегляду рухомого зображення — кінескоп. Але, окрім Едісона, проектувати зображення, що рухається для колективного перегляду додумалися брати Люм'єр. 28 грудня 1895 в маленькому паризькому кафе почалися комерційні демонстрації коротких фільмів: «Прибуття поїзда», «Политий поливальник» і «Сніданок дитини». Атракціон мав колосальний успіх.

Саме поняття «кіноплівка» означає фотоматеріал, призначений для зйомки кінофільмів і виготовлений у вигляді стрічки з перфорацією по краях (див. мал. 11).

Мал. 11 — Кіноплівка

У порівнянні з фотоплівкою, кінострічка зазвичай складається з більшої кількості шарів. На підкладку наноситься підшар, який служить для закріплення світлочутливого шару (або кількох шарів) на основі. Крім того, кіноплівка зазвичай має протиореольний, шар, що не дає змогу плівці скручуватися, а також захисний шар. Чорно-білі плівки істотно простіше, зазвичай вони складаються з трьох-п'яти елементарних шарів, і зображення на них утворюється з дрібнодисперсного срібла. Обробка таких плівок складається всього з двох стадій: прояв і фіксування, а також проміжної та остаточної промивки. У групі чорно-білих плівок окремо стоїть звукотехнічна кіноплівка, призначена для отримання негативу аналогової і цифрової фонограми. Кількість елементарних шарів у кольоровій плівці може досягати 16 при загальній її товщині менше 20 мікрон. Обробка кольорових кіноплівок передбачає додаткову стадію відбілювання проявленого дрібнодисперсного срібла. У процесі обробки чорно-біле зображення зникає і на кіноплівці залишаються лише барвники.

Також, потрібно не забувати і таку матеріальну основу документа як магнітна стрічка. Магнітна стрічка — носій інформації у вигляді гнучкої стрічки, покритої тонким магнітним шаром. Інформація на магнітній стрічці фіксується за допомогою магнітного запису. Пристрої для запису та відтворення звуку і відео на магнітну стрічку називаються відповідно магнітофон і відеомагнітофон.

Магнітна стрічка зробила революцію в мовленні і запису. Замість прямих ефірів в телевізійному і радіомовлення стало можливим проводити попередній запис програм для подальшого відтворення. Перші дорогі магнітофони дозволяли проводити запис на кілька розділених доріжок від різних джерел, а потім згодом зводити їх в кінцевий запис з накладенням необхідних ефектів.

Магнітна стрічка є основою для створення та відображення фільмів, відеодокументів, музики, аудіодокументів, і, в подальшому, виготовлення відеокасет (див. мал. 12) та аудіокасет, про які я розповім згодом.

Мал. 12 — Відеокасета на основі магнітної стрічки

Фонодокументи — це те ж саме, що і аудіодокументи. До фонодокументів відносять фонограми. Фонограма — документ із записом звуків (мови або музики). Матеріальним носієм фонограми може бути грамофонний (шелачний) або вініловий диск, магнітна стрічка, касета з магнітною відеофонограмою, оптичний диск. Грамплатівка — це пластмасовий штампований або литий диск, запис на який проводиться за допомогою прорізання канавок певної глибини і профілю, які відповідають коливанням звукових частот. Грамплатівка використовувалася як носія різних звукових даних з кінця IX століття — на неї записували різні музичні мелодії, мова людини, пісні. Сама технологія записи на платівки була досить простою. За допомогою спеціального апарата в спеціальному м’якому матеріалі, вінілі, робилися зарубки, ямки, смужки. І з цього виходила платівка (див. мал. 13).

Мал. 13 — Грамплатівка

Платівку можна було прослухати за допомогою спеціального апарата — патефона або грамофона (див. мал. 14,15).

Апарат складався з: механізму, що обертає платівку навколо своєї осі, голки і трубки. Наводився в дію механізм, що обертає платівку, і ставилася голка на платівку. Голка плавно пливла по канавках, прорубаним в пластинці, видаючи при цьому різні звуки — залежно від глибини канавки, її ширини, нахилу і т.д., використовуючи явище резонансу. А труба, що знаходилася біля самої голки, посилювала звук, який добувався голкою.

Грамплатівка — найстаріший вид аудіодокументів, однак саме грамплатівки зі старими записами користуються величезним попитом у меломанів. І, незважаючи на широке використання аудіо CD-дисків, вартість платівки може в десятки разів перевищувати вартість записів на нових аудіоносіях.

Технологія запису звуку на магнітні носії з’явилася порівняно недавно — приблизно в середині ХХ століття (40-ві - 50-ті роки). Але вже кілька десятиліть по тому — у 60-ті - 70-ті роки — це технологія стала дуже поширеною в усьому світі.

Магнітна стрічка складається із смужки щільної речовини, на яку напилюється шар феромагнетиків. Саме на цей шар «запам'ятовується» інформація. Процес запису також схожий на процес запису на вінілові платівки — за допомогою магнітної індукційної котушки замість спеціального апарату на голівку подається струм, який приводить в дію магніт. Запис звуку на плівку відбувається завдяки дії електромагніта на плівку. Магнітне поле магніту змінюється в такт із звуковими коливаннями, і завдяки цьому маленькі магнітні частинки (домени) починають змінювати своє місце розташування на поверхні плівки в певному порядку, залежно від впливу на них магнітного поля, створюваного електромагнітом. А при відтворенні запису спостерігається процес зворотний запису: намагнічена стрічка збуджує в магнітній головці електричні сигнали, які після підсилення надходять далі в динамік.

Аудіокасета — носій інформації на магнітній стрічці, в другій половині XX століття — поширений медіаносій для звукозапису (див. мал. 16). Застосовувався для запису цифрової і аудіоінформації. Вперше компакт-касета була представлена?? в 1964 році компанією Philips. Через свою відносну дешевизну довгий час (з початку 1970-х по 1990-і роки) компакт-касета була найпопулярнішим записуваним аудіоносієм, проте, починаючи з 1990-х років, була витіснена компакт-дисками.

Мал. 16 — Компакт-касета на магнітній стрічці

РОЗДІЛ 3 РІЗНОВИДИ СУЧАСНИХ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ: ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ, ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ

3.1 Основні характеристики сучасних матеріальних носіїв

Розвиток матеріальних носіїв документованої інформації в цілому йде по шляху безперервного пошуку об'єктів з високою довговічністю, великою інформаційною ємністю при мінімальних фізичних розмірах носія. Починаючи з 1980-х років, все більш широке поширення набувають оптичні (лазерні) диски. Це пластикові або алюмінієві диски, призначені для запису і відтворення інформації за допомогою лазерного променя.

В даний час оптичні (лазерні) диски є найбільш надійними матеріальними носіями документованої інформації, записаної цифровим способом.

Оптичний документ акумулює в собі переваги різних способів запису інформації і матеріалів носія. Важливим достоїнством даного носія інформації є:

— по-перше, його універсальність, тобто можливість запису і зберігання в єдиній цифровій формі інформації будь-якого виду — звукової, текстової, графічної, відео;

— по-друге, оптичний документ дає можливість організації та зберігання інформації у вигляді баз даних на єдиному оптичному носії;

— по-третє, цей документ забезпечує можливість створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечують доступ до таких баз даних.

Оптичний документ — це інтегральний вид документа, здатний увібрати в себе достоїнства і можливості книги, мікро-, діа-і відеофільмів, аудіозапису і т. д., причому все це одночасно. Він необхідний для тривалого зберігання великих масивів інформації.

Найперспективнішим видом оптичного документа, що виділяється за формою носія і особливостям користування, є оптичний диск — матеріальний носій, на якому інформація записується і зчитується за допомогою сфокусованого лазерного променя (див. мал. 17).

документ інформація папір оптичний

Мал. 17 — Компакт-диск

Компакт-диски виготовляються з полікарбонату завтовшки 1,2 мм, вкритим найтоншим шаром алюмінію (раніше використовувалося золото) із захисним шаром з лаку, на якому зазвичай друкується етикетка.

За технологією застосування оптичні, магнітооптичні і цифрові компакт-диски діляться на 3 основних класу:

1. Диски, що допускають одноразовий запис і багаторазове відтворення сигналів без можливості їх стирання (CD-R; CD-WORM — Write-Once, Read Many-- один раз записав, багато разів використовував). Використовуються в електронних архівах і банках даних, у зовнішніх накопичувачах ЕОМ.

2. Реверсивні оптичні диски, що дозволяють багаторазово записувати, відтворювати і прати сигнали (CD-RW, CD-E). Це найбільш універсальні диски, здатні замінити магнітні носії практично у всіх областях застосування.

3. Цифрові універсальні відеодиски DVD (Digital Versatile Disk) типу DVD-ROM, DVD-RAM, DVD-R, DVD-RW з великою місткістю (до 17 Гбайт).

В даний час оптичні (лазерні) диски є найбільш надійними матеріальними носіями документованої інформації, записаної цифровим способом. Разом з тим активно ведуться роботи зі створення ще більш компактних носіїв інформації з використанням так званих нанотехнологій, що працюють з атомами й молекулами. Щільність упаковки елементів, зібраних з атомів, в тисячі разів більше, ніж в сучасній мікроелектроніці. У результаті один компакт-диск, виготовлений за нанотехнології, може замінити тисячі лазерних дисків.

Таким чином, впровадження оптичної технології в документно-інформаційну сферу може розглядатися як початок нової ери в розповсюдженні, зберіганні, використанні документованої інформації.

Якщо ж розглядати детально магнітні носії інформації, то в даний час їх класифікують таким чином:

— за геометричною формою і розмірами (форма стрічки, диска, карти тощо);

— за внутрішньою будовою носіїв (два або кілька шарів різних матеріалів);

— за способом магнітного запису (носії для подовжньої та перпендикулярної запису);

— за видом записуваного сигналу (для прямого запису аналогових сигналів, для модуляційної запису, для цифрового запису).

До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку (МЛ) (розглядалася у минулому розділі), магнітну карту (МК), магнітний диск (МД) (жорсткий і гнучкий).

З цієї групи в даний час найбільш використовуваними для роботи з документованою інформацією є магнітні диски.

Магнітний диск — носій інформації у вигляді диска з феромагнітним покриттям для запису.

Магнітні диски поділяються на жорсткі та гнучкі (дискети).

Гнучкий диск (флоппі-диск) або дискета — це диск, виготовлений із пластику, покритого феромагнітним шаром (див. мал. 18). Гнучкий магнітний диск широко використовується в персональних комп’ютерах і є змінним носієм документованої інформації.

Він зберігається поза комп’ютером і встановлюється в накопичувач в міру необхідності.

Мал. 18 — Дискета

Декілька років тому, найчастіше використовувалися дискети ємністю 1,44 Мбайт. Вони дозволяли переносити документ і програми з одного комп’ютера на інший, зберігати інформацію, не використовувану постійно в комп’ютері, робити архівні копії інформації, що міститься на жорстких дисках. Але, на даний момент в жодному магазині не можна знайти даний вид носія інформації, адже на зміну прийшли нові, більш зручні, якісні, корисні види носіїв інформації.

Жорсткий магнітний диск (вінчестер) — це кругла плоска пластинка, виготовлена?? з твердого матеріалу (металу), покритого феромагнітним шаром (див. мал. 19). Він призначений для постійного зберігання інформації, яка використовується при роботі з персональним комп’ютером і встановлюються усередині нього.

Вінчестери значно перевершують гнучкі диски. Вони мають кращі характеристики ємності, надійності і швидкості доступу до інформації. Тому їхнє застосування забезпечує швидкісні характеристики діалогу користувача і реалізованих програм, розширює системні можливості по використанню баз даних, організації багатозадачного режиму роботи, забезпечує ефективну підтримку механізму віртуальної пам’яті.

Мал. 19 — Жорсткий магнітний диск

Я маю на меті розглянути такий носій інформації як банківська пластикова картка, адже у наш час даний продукт актуальний у повсякденному житті для будь-якого громадянина України. Чи то отримання стипендії, заробітної плати, пенсії, чи то переказ грошей, чи то здійснення покупок в торгівельних точках — в останні роки найчастіше ми стали використовувати пластикові банківські карти задля зменшення клопоту з паперовими грошима та швидкого здійснення грошових операцій.

Широке застосування, перш за все в банківських системах, знайшли так звані пластикові карти, що представляють собою пристрої для магнітного способу зберігання інформації та управління даними (див. мал. 20).

Мал. 20 — Банківська магнітна карта

Пластикова карта являє собою документ, виконаний на основі металу, паперу або пластику стандартної прямокутної форми, хоча б один із реквізитів якого знаходиться у формі, доступній сприйняттю засобами електронно-обчислювальної техніки та електрозв’язку.

Пластикові картки бувають двох типів: прості та інтелектуальні.

У простих картах є лише магнітна пам’ять, що дозволяє заносити дані і змінювати їх.

В інтелектуальних картах, які іноді називають їх смарт-картками (від англ. Smart-розумний), окрім пам’яті, вбудований ще і мікропроцесор. Він дає можливість робити необхідні розрахунки і робить пластикові карти багатофункціональними.

3.2 Вплив типу носія на довговічність і вартість документа та найрозповсюдженіші проблеми використання сучасних матеріальних носіїв

Передача документованої інформації в часі і просторі безпосередньо пов’язана з фізичними характеристиками її матеріального носія. Документи, будучи масовим суспільним продуктом, відрізняються порівняно низькою довговічністю. Під час свого функціонування в оперативному середовищі і особливо при зберіганні вони піддаються численним негативним впливам, внаслідок перепадів температури, вологості, під впливом світла, біологічних процесів і т.д. Наприклад, в даний час відомо близько 400 видів грибів і комах, виявлених на документах та книгах, здатних вражати папір, кальку, тканини, дерево, шкіру, метал, кінофотоплівки та інші матеріали. Тому не випадково проблема довговічності матеріальних носіїв інформації в усі часи привертала увагу учасників процесу документування. Вже в давнину спостерігається прагнення зафіксувати найбільш важливу інформацію на таких порівняно довговічних матеріалах, як камінь, метал. Наприклад, закони вавілонського царя Хаммурапі були висічені на кам’яному стовпі. І в наші дні ці матеріали використовуються для тривалого збереження інформації, зокрема, в меморіальних комплексах, на місцях поховань і т.п. У процесі документування спостерігалося прагнення використовувати якісні, стійкі фарби, чорнило. У значній мірі завдяки цьому до нас дійшли багато важливих текстові історичні пам’ятники, документи минулого. І, навпаки, використання нетривких матеріальних носіїв (пальмове листя, дерев’яні дощечки, береста тощо) призвели до безповоротної втрати більшості текстових документів далекого минулого.

Однак, вирішуючи проблему довговічності, людина відразу ж змушена був займатися і іншою проблемою, яка полягала в тому, що довговічні носії інформації були, як правило, і більш дорогими. Так, книги на пергаменті нерідко прирівнювалися за ціною до кам’яного будинку або навіть до цілого маєтку, вносилися в заповіт, поряд з іншим майном, а в бібліотеках приковувалися ланцюгами до стіни. Тому постійно доводилося шукати оптимальне співвідношення між довговічністю матеріального носія інформації та його вартістю. Ця проблема до цих пір залишається дуже важливою і актуальною.

Найбільш поширений в даний час матеріальний носій документованої інформації - папір — відрізняється відносною дешевизною, доступністю, задовольняє необхідні вимоги по своїй якості і т.д. Однак у той же час папір є горючим матеріалом, боїться зайвої вологості, цвілі, сонячних променів, потребує певних санітарно-біологічних умов. Використання недостатньо якісних чорнил, фарби призводять до поступового згасання тексту на папері. На думку фахівців, у середині ХІХ сторіччя настав перший кризовий період в історії паперового документа. Він був пов’язаний з переходом до виготовлення паперу з деревини, з використанням синтетичних барвників, з широким розповсюдженням машинопису і засобів копіювання. У результаті довговічність паперового документа скоротилася з тисяч до двохсот-трьохсот років. Особливо недовговічні документи, виготовлені на папері низьких за якістю видів і сортів (газетної і т.п.).

В кінці ХХ століття з розвитком комп’ютерних технологій і використанням принтерів для виведення інформації на паперовий носій знову виникла проблема довговічності паперових документів. Справа в тому, що багато сучасних роздруківок текстів на принтерах водорозчинні і вицвітають. Більш довговічні фарби, зокрема, для струменевих принтерів, природно, є і більш дорогими, а значить — менш доступними для масового споживача. Використання в Україні «піратських» перезарядженим картриджів і тонерів тільки погіршує ситуацію.

Матеріальні носії документованої інформації вимагають, таким чином, відповідних умов для їх зберігання. Однак це далеко не завжди дотримувалося і дотримується. У результаті, з відомчих архівів на державне зберігання в нашій країні документи надходять з дефектами. У 1920-ті роки кількість дефектів досягало 10−20%, з 1950-х років стало зменшуватися від 5 до 1%, в 1960—1980-ті роки було на рівні 0,3−0,5% (хоча в абсолютних цифрах це становило 1−2,5 млн. документів). У 1990-ті роки зберігання документів у відомчих архівах знову погіршилося, як і в перші десятиліття існування радянської влади. Все це обертається значними матеріальними втратами, оскільки в архівах і бібліотеках доводиться створювати й утримувати дорогі лабораторії, які займаються реставрацією паперових носіїв. Доводиться також виготовляти архівні копії документів з згасаючим текстом і т.п.

Проблема довговічності та економічної ефективності матеріальних носіїв інформації особливо гостро постала з появою аудіовізуальних і машинозчитуваних документів, також схильних до старіння і потребують особливих умов зберігання. Причому процес старіння таких документів є багатостороннім і суттєво відрізняється від старіння традиційних носіїв інформації.

По-перше, аудіовізуальні та машиночитанні документи, так само як і документи на традиційних носіях, схильні до фізичного старіння, пов’язаного зі старінням матеріального носія. Так, старіння фотоматеріалів проявляється у зміні властивостей їх світлочутливості й контрастності при зберіганні, в збільшенні так званої фотографічної вуалі, підвищення крихкості плівок. У кольорових фотоматеріалів відбувається порушення колірного балансу, тобто вицвітання, що виявляється у вигляді спотворення кольорів і зниження їх насиченості. Особливо нестійкими були кінофотодокументи на нітроплівці, що була до того ж ще й вкрай пальним матеріалом. Дуже швидко вицвітали перші кольорові кінофотодокументи. Треба зауважити, що взагалі термін зберігання кольорових кінодокументів у кілька разів менше, ніж чорно-білих, внаслідок нестійкості барвників кольорового зображення. Разом з тим плівковий носій є порівняно довговічним матеріалом. Не випадково в архівній практиці мікрофільми, як і раніше залишаються важливим способом зберігання резервних копій найбільш цінних документів, оскільки можуть зберігатися, за розрахунками фахівців не менше 500 років.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой