Медицина у часи стародавнього світу

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Медицина


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ.О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

Кафедра соціальної медицини та охорони здоров’я

Реферат

на тему: Медицина у часи стародавнього світу.

Київ-2011

Зміст

  • Медицина Стародавнього Світу
    • Медицина стародавньої Америки
    • Медицина Стародавньої Греції
    • Медицина часів Александрії
    • Медицина Стародавнього Риму

Висновок

Медицина Стародавнього Світу

На зміну первісному суспільству в історії людства прийшов перший класовий лад — рабовласницький. За даними історичної науки, класове розшарування людства вперше в світі відбулося в долині Нілу, в Стародавньому Єгипті, на рубежі V і IV тис. до н. е. Дещо пізніше, в тому ж IV тис. до н. е., класове розшарування і виникнення рабовласництва мало місце в Месопотамії (межиріччя Тігру й Євфрату), у стародавньому Шумері, пізніше, в III-II тис. до н. е., тут же, в Месопотамії, утворилися рабовласницькі держави Вавілонія і Ассірія. У середині III тис. до н. е. сформувалось рабовласницьке суспільство у Південній Азії, в Індостані; у II тис. до н. е.- в Китаї і тоді ж — у народів Середземномор’я; у І тис. до н. е.- у народів Європи, а пізніше — в І тис. н. е.- у Стародавній Америці.

Рабовласницький лад, хоч і ґрунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвитку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрилися можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.

Медицина стародавньої Америки

Народи Стародавньої Америки створили багату культуру, зокрема медичну. Культура ця була значною мірою знищена під час іспанського вторгнення і завоювання (Конкіста) в кінці XV — на початку XVI ст. Культура народів Стародавньої Америки сягає: народу майя (в Центральній Америці - території сучасних країн Нікарагуа, Гватемала, Гондурас, Сальвадор) до І тис. н. е.; народу ацтеків (територія сучасної Мексики) — до XII ст. н. е.; інків (території сучасних Перу, Еквадору і Північного Чілі) — до XIV ст. н. е. Існували інші племена і території Стародавньої Америки, що залишили менш цінну спадщину. Визначним дослідником культури аборигенів Стародавньої Америки був радянський учений Ю. В. Кнорозов, що розшифрував писемність майя — піктографічну і ієрогліфічну. Після відкриття Америки експедиціями Христофора Колумба (1492), а після нього — Америго Віспуччі - країни Східної півкулі збагатилися невідомими доти сільськогосподарськими культурами (картопля, кукурудза, гарбуз, диня, тютюн, какао, бавовна), а також лікарськими речовинами: кора хінного дерева проти малярії; гваякове дерево, яким лікували тоді сифіліс і туберкульоз, іпекакуана, наперстянка, перуанський бальзам та ін. Значного розвитку досягли медичні знання у народів майя і ацтеків: досягнутий ними рівень цілковито можна порівняти з досягненнями Греції і Риму у Східній півкулі, а в деяких галузях він навіть перевищував медицину феодальної Європи в XV ст.

В ацтеків мало місце культове принесення в жертву живих людей — звичайно полонених; збереглися зображення: розтиналася грудна клітка і виривалося серце. У столиці ацтеків Тінічтітлені (на місці нинішньої столиці Мексики — м. Мехіко) виявлено піраміду з 62 тисяч людських черепів. У значно менших розмірах людські жертвоприношення мали місце у майя. Народи Стародавньої Америки мали досить розвинені уявлення про будову людського тіла: відомо кількасот анатомічних термінів, якими послугувалися ацтеки. Цікаво, що майя вважали людиноподібних мавп предками людей. З хвороб найбільш поширена була малярія. Лікуванням хвороб крім жерців займались народні лікарі, що користувалися великою кількістю традиційних емпіричних лікувальних засобів. В ацтеків були сади лікарських рослин, подібних до яких на час Конкісти, тобто до XVI ст., Європа ще не знала. В «Історії держави інків» Гарсіласа де ла Вега є відомості про численні лікувальні засоби і правила лікування давньої перуанської медицини.

Високого рівня досягли у народів Стародавньої Америки родопоміч і лікування жіночих хвороб. Родопоміччю займалися жінки, які вже родили. Вони визначали обмацуванням рівень вагітності і положення плода, ретельно мили породіллю у паровій лазні, давали ліки для знеболювання й стимулювання пологів і приймали пологи — звичайно вдвох. У гінекологічній практиці досі використовуються деякі засоби Стародавньої Америки. У народу інків успішно здійснювали хірургічні втручання, зокрема трепанації черепів. Ретельні сучасні дослідження показали, що трепанації робилися не тільки з ритуальною, а й з лікувальною метою. Застосовувалось знеболювання різними місцевими засобами, зокрема соком кактусів — наркотичний ефект їх нині знайшов підтвердження. У майя, ацтеків та інків існували деякі форми організації лікувальної та санітарної справи, зокрема для обслуговування війська, а також у містах. Знищення іспанськими завойовниками значної частини решток цивілізації народів Стародавньої Америки, зокрема в галузі медицини, — непоправна втрата для світової науки.

Медицина Стародавньої Греції

Медицина стародавніх греків бере свій початок з глибини віків. На розвиток її, безсумнівно, мали вплив Єгипет та країни Месопотамії.

Незважаючи на цей вплив, грецька медицина розвивалася своїм шляхом і досягла в теорії і практиці вищого рівня, ніж у всіх інших стародавніх народів світу. Це пояснюється, звичайно, не національними особливостями греків або особливостями грецького генія, а передусім сприятливими соціально-економічними умовами життя тогочасних греків. Вони були розселені на порізаних морем берегах Південної Європи та численних островах із здоровим кліматом, що сприяло розквітові мореплавства і торгівлі, і об'єднані в невеликі республіки, які не знали жорстокої деспотії монархізму, гніту, скутості думки релігією, могутніх каст жерців. Усі ці сприятливі обставини зумовили розвиток у цього народу за тих часів усіх галузей мистецтва і науки, зокрема медицини. Серед дрібних держав-міст (полісів) найбільше значення мали Афіни і Спарта. Значні поселення греків з центрами культури були в Малій Азії, в Південній Італії, на о. Сицилія, на чорноморських берегах нинішньої України.

Найстародавнішими літературними творами, звідки ми черпаємо відомості про медицину античних греків, є поеми «Іліада» і «Одіссея». З цих поем ми дізнаємося, що за часів Троянської війни (XII ст. до н. е.) в грецьких військах були лікарі, які користувалися великою пошаною. «Багатьох воїнів вартий один лікар умілий.

Стрілу він вийме і рану присипле корінням цілющим", — читаємо в «Іліаді». В «Іліаді» йдеться про двох лікарів — Махаона і Подалірія, які, за грецькою міфологією, були синами Асклепія — бога медицини (Ескулапа — у римлян). За цією ж міфологією, Асклепій був сином Аполлона. Батько витяг Асклепія за допомогою розтину з черева матері Кароніси. Асклепій крім двох названих синів мав ще дві дочки — Гігією і Панакею. Гігієя — богиня здоров’я — завжди супроводила батька, від її імені дістав назву розділ медицини — гігієна. Панакея — богиня лікування, від її імені походить назва універсального засобу від недуг — панацеї, якої протягом багатьох віків марно шукали лікарі й алхіміки. Асклепія зображували з великою патерицею, обвитою змією. Змія у всіх народів вважається уособленням мудрості. Звідки говірка: «Будьте мудрі як змії» — «Estote prudentes sient serpentes». Походження такого погляду пов’язане з первісним культом тварин — тотемізмом.

Іліада. Ахілл подає медичну допомогу пораненому Патроклу. (З стародавньої грецької вази).

Основу медицини античних греків, на противагу медицині Єгипту й Месопотамії, які розвивалися під впливом жерців, становили не заклики до богів, заклинання, магічні дії, а спостереження за хворою людиною. В цьому корінна відмінність медицини античних греків від медицини інших народів тих часів. Виняткову увагу вони приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

Були у греків храми, присвячені богові-зцілителю Асклепію. До цих храмів-асклепейонів стікалися хворі. їм радили провести ніч у сусідньому з святилищем приміщенні. Сон, який їм снився в цю ніч, тлумачили жерці, призначаючи відповідне лікування. На подяку за вилікування крім подарунків жерцям хворі приносили до храму зображення хворого органа з металу, слонової кості, мармуру та інших матеріалів. Багато цих зображень знаходять при розкопках асклепейонів.

Уже за античних часів освічені греки ставилися до лікування в асклепейонах дуже критично. В комедіях славнозвісного сатирика Арістофана цей метод лікування дуже гостро й дотепно висміюється.

Крім асклепейонів по містах були цивільні лікарні - ятреї, які утримувались окремими лікарями. В V ст. до н. е. в Стародавній Греції були лікарі різних спеціальностей. Поліси подекуди своїм коштом утримували лікарів, здебільшого під час епідемій. Коштом міст наймалися лікарі і для обслуговування Асклепій і Гігієя військ під час походів. Міських лікарів приймали за попереднім конкурсом, затверджували на зборах громадян. їхня робота вважалася дуже почесною. За заслуги перед містом, головним чином у боротьбі з епідеміями, їх нагороджували золотим вінком, у храмах вивішували пам’ятні мармурові плити з переліком їхніх заслуг перед містом.

Найпоширенішим типом медиків за цих часів у Стародавній Греції були мандрівні лікарі (періодевти), які ходили з одного населеного пункту до іншого, рекламуючи своє ремесло. Серед жерців були свої лікарі, їх готували в асклепейонах. Здебільшого ж лікарів готували у приватних школах, основу яких частіше становили споріднені родини, де заняття медициною було фамільним ремеслом і професія лікаря передавалася з роду в рід.

З таких шкіл основними були школи в малоазійському м. Кнідосі і на о. Кос. Кнідоська школа найдавніша, вона поклала початок ще школам на о. Родос і в Південній Італії в м. Кротоні. Лікарі Кротонської школи називалися пневматиками, оскільки вони вважали першоосновою всього пневму, якій надавали, як уже зазначалося, великого значення в медицині Єгипту, Вавілонії. Розквіт Кротонської школи пов’язують з іменем лікаря Алкмеона (VI-V ст. до н. е.). Він поділяв погляди філософа Анаксімена, за яким повітрю властиві такі протилежні стани, як згущення й розрідження. Повітря, згущаючись, стає вологим, перетворюється на туман, хмару, дощ; згущаючись далі - перетворюється на холодний сніг, твердий лід; розріджуючись — робиться сухим, теплим і, нарешті, спалахує вогнем. Так, за Алкмеоном, і людський організм є поєднанням протилежних сил — «вологого і сухого, холодного і теплого, гіркого і солодкого та ін.». Зберігається здоров’я завдяки рівновазі цих сил, перевага однієї з них викликає недугу.

Погляд на недугу як на наслідок переваги однієї протилежності над іншою зумовлював і основу терапії пневматиків — лікування протилежним. Цей погляд поділяли також інші школи. В праці Алкмеона «Про природу», від якої збереглися лише уривки, йдеться про його досліди на тваринах. Роблячи розтин, він описує на основі мозку «дві світові доріжки» з перехрестям, що сполучають мозок з очними ямками. Описує він і канал між порожниною рота і слуховим органом. Звідси він зробив, як пише Платон, висновок, що «мозок дає чуття слуху, зору і нюху, з них виникають пам’ять і уявлення, а з пам’яті і уявлення народжується знання».

Мозок може бути, за Алкмеоном, і причиною недуг, коли він виділяє надмір слизу, який, стікаючи в ніс, шлунок, кишки, викликає запалення їх.

Про Родоську школу пам’яток не збереглося.

Представники Кнідоської школи дотримувались погляду на медицину як на науку-ремесло, що ним може оволодіти кожна людина. Вони намагалися виявити, з’ясувати основні причини походження хвороб взагалі, створити єдину теорію медицини, ґрунтуючись на якій можна було б виділити окремі форми захворювань з певними ознаками для розпізнавання і лікування їх. Не маючи, зрозуміло, в ті часи відповідних точних знань, представники цієї школи змушені були будувати свої погляди умоглядно, провадити лікування за схемами, не мали змоги приділяти належної уваги індивідуальним властивостям хворих. Незважаючи на такі істотні недоліки, прагнення представників цієї школи зрозуміти основні причини виникнення недуг, виділити окреслені форми захворювань, особливо розробити діагностику їх, були важливими позитивними факторами розвитку медицини.

Кнідоська школа, за свідченням Галена, розрізняла 7 різних захворювань жовчі, 12 -сечового міхура, 4 — нирок, різні види сухот. Історія медицини з пошаною зберігає імена видатних лікарів цієї школи Ейріфона, Ктезія.

Представники Коської школи дивилися на свої завдання інакше. Вони розуміли, що дати певну відповідь, чому виникають ті чи інші захворювання, дуже часто неможливо, але це не повинно обеззброювати лікаря. Будь-яка хвороба, незалежно від того, чим вона викликана, є боротьбою між цілющими силами організму і шкідливою причиною, що зумовила недугу. Головне призначення лікаря і полягає в тому, щоб усіма засобами зміцнити цілющі сили, допомогти організмові в боротьбі з хворобою, у своїх лікувальних заходах виходити з того, що перебіг однієї й тієї самої недуги неоднаковий у різних людей залежно від їхніх особистих властивостей і тому вимагає специфічних засобів лікування.

Коська школа уславилась лікуванням різних гарячкових захворювань, і особливо лікуванням поранень, переломів, вивихів.

З Коської школи вийшов славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ, за яким історія зберігає віками почесне ім'я батька медицини.

Гіппократ жив між 459 і 377 pp. до н. е. Батько його Геракліт був лікар, походив із стародавнього роду асклепіадів, мати — акушерка Фенарета. За традицією сім'ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років. У зрілому віці він, за звичаєм тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар-періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав Видатних учених-філософів, які в ті часи дуже часто займалися медициною. Політичним і науковим центром Греції за його часів була Афінська республіка, яка перебувала в зеніті свого розквіту, — то був «золотий вік Перікла», як називають цей період історії. На ці часи припадають життя і праця славнозвісних істориків Геродота, Фукідіда, філософів Демокріта, Анаксагора, драматургів Софокла, Арістофана, поета Піндара, скульпторів Фідія, Поліклета.

Різні галузі знання у давніх греків ще не були розчленовані на окремі науки і об'єднувались загальним поняттям філософії (фієш — бути прихильником, аофіос — мудрість, знання).

Для багатьох стародавніх грецьких філософів, деякі з яких займались медициною, характерна стихійна діалектика.

З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа мав його друг Демокріт (460−370 pp. до н. е.) — найвидатніший представник античної грецької матеріалістичної школи. Демокріт, слідом за своїм учителем Левкіппом, первоматерією всього вважав неподільні рухомі частинки — атоми.

У відомому афоризмі Демокріта «Ніщо не може виникнути з нічого, і жодна річ не може перетворитися в ніщо» вперше висловлена так ясно ідея вічності матерії, яка лежить в основі сучасного наукового матеріалістичного розуміння природи.

Гіппократ робив розтини трупів тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб, не сподіваючись на богів. «Здоров'я просять у богів у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього», — учив він. До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою «Corpus Hippocraticum» («Кодекс Гіппократа»), до складу якого відносять різну кількість праць — від 53 до 72.

За радянських часів твори Гіппократа перекладено з грецьких оригіналів на російську мову професором В. І. Руднєвим (1936). Один із стародавніх збірників Гіппократа після завоювання Константинополя турками (1453) грецький патріарх передав до Москви, де він зберігався в синодальному книгосховищі до початку XIX ст., коли збірник викрав професор Московського університету німець Маттеї і продав за кордон.

Раніше всі ці праці приписувалися Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього. Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучивши свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.

У «Кодексі Гіппократа» висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомії й ембріології, обов’язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 — хірургії, 9 — жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основні соки (humores): кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює темперамент людини. Відповідно до цього Гіппократ розрізняв чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма — слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). І. П. Павлов про такий поділ писав: «Гіппократ вловив у масі численних варіантів людської поведінки капітальні риси».

Сприятливе для здоров’я змішання соків називалося ейкразією, а несприятливе — дискразіею. Хвороба виникає тоді, коли одного з цих начал обмаль чи надмір або коли воно, відокремлюючись, не сполучається, як належало б, з іншими. Самі причини цих порушень природного характеру. «Кожна хвороба має свою природну причину, і все відбувається лише згідно з природою».

У виникненні недуг величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому, інші - від індивідуальних особливостей. Гіппократ радить лікареві, який прибуває в нове для нього місто, спочатку ознайомитися з особливостями місцевого клімату, ґрунту, води, заняттями та характером харчування населення, що дуже допоможе йому в лікувальній роботі. За вченням Гіппократа, не може бути шаблону в медицині. Мало назвати хворобу, важливо знати всебічно організм хворого, знати його минуле і сучасне, що допомагає лікареві передбачити перебіг недуги, поставити прогноз. Останнє - найважче, і саме за умінням ставити прогнози люди судять про майстерність лікаря. Терапія, режим хворого залежатиме від усіх цих факторів. Лікуючи хворого, лікар повинен призначити такі засоби і так застосовувати їх, щоб вони підсилювали лікувальні сили самої природи — vis medicatrix naturae. Разом з тим не можна бути надмірно пасивним, вдаючись до лікувальних засобів, в разі потреби слід вчасно і належним чином втручатися у перебіг хвороби. «Природа виліковує, але лікує лікар», — учив він. Кожний лікар повинен пам’ятати, що своїми засобами він повинен лише допомагати хворому, але ніколи не шкодити — Noli nocere!

За Гіппократом, лікар повинен мати гостру спостережливість. Про спостережливість Гіппократа дають уявлення його влучні порівняння. Так, дрібнопухирчасті хрипи в легенях він порівнював з кипінням оцту, шум тертя при плевриті - з рипінням шкіряного ременя. Гіппократ іноді вислуховував вухом грудну клітку; цей прийом не знайшов після нього достатнього розвитку у стародавній медицині. Усі добуті від хворого розпитуванням і оглядом відомості лікар повинен уміло об'єднати і зробити свій висновок. Своїм характером, підходом до людей лікар повинен викликати до себе довіру і повагу. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, за Гіппократом, медицина, будучи наукою, одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як і поет, скульптор, співак, повинен мати деякі природжені здібності. (За Коською школою, «лікар-філософ богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва»).

Для Коської школи, представником якої був Гіппократ, характерна відмова від систематизації хвороб за групами й видами на відміну від Кнідоської школи, по суті - відмова від діагнозу: після уважного спостереження лікарі Коської школи переходили безпосередньо до прогнозу і лікування згідно з виявленими у даного хворого симптомами. Детально розроблений прогноз займав велике місце у медичній діяльності цієї школи. «Для лікаря найкраще — подбати про здатність передбачення» — навчав Гіппократ у своїй «Прогностиці».

У великому трактаті «Про священну хворобу» — одному з творів, який, безсумнівно, належить особисто йому, — Гіппократ пише про епілепсію: «Наскільки, мені здається, вона ні божественна, ні більш священна, ніж інші, природне її походження таке ж, як і інших хвороб. Мені здається, що першими, хто визнав цю хворобу священною, були такі ж люди, якими й тепер виявляються маги, шарлатани й дурисвіти. А ш якщо знати її причини, будь-яка святість виключається… Отож аніскільки не божественне, а щось людське вбачається мені в усьому цьому… Причина ж цієї хвороби… є мозок».

Основним принципом, якого дотримувався Гіппократ у терапії, було лікування «протилежного протилежним». «Переповнення виліковується спорожненням, спорожнення — переповненням; праця лікує відпочинок, спокій — працю. Одним словом, протилежне є ліками для протилежного, бо медицина є додаванням і відніманням: відніманням всього того, що надмірне, додаванням того, чого бракує. І хто це найкраще робить, той найліпший лікар» («Про вітри»). Цей погляд відіграв позитивну роль у дальшому історичному розвитку медицини, незважаючи на механічне спрощення всіх складних можливостей терапевтичного втручання. Це основне правило еллінської медицини і всієї наступної матеріалістичної терапії протиставляють протилежному положенню — лікування подібного подібним (Contraria contrariis — similia similibus), яке широко використовується гомеопатією.

Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов’язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.

У разі свіжих поранень радили спочатку дати можливість рані промитись кров’ю. Зупиняли кровотечу високим положенням, тиском, холодом, рідко — розпеченим залізом; перев’язування судин було невідоме. Свіжі рани дозволялось промивати лише вином, прикладати до них м’які тонкі губки (краще сухі), листя, зверху пов’язка; підкреслювали необхідність цілковитого спокою для пораненого органа, шкідливість зайвих досліджень; якщо на місці поранення з’являвся опух, робили надрізи, прикладали примочки з вина, селітри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном. Смертельними вважались поранення мозку, серця, печінки, кишок, сечового міхура. Іммобілізація простих переломів досягалась лубками; крепітація як діагностична ознака перелому не засвідчена. В разі ускладнених переломів накладали пов’язку з вощаної мазі зі смолою. Якщо відламки виступали з рани і зблизити їх було неможливо, — їх спилювали чи відкушували.

Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейрургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що е справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».

Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування (Глибокий аналіз праць Гіппократа у вітчизняній літературі належить С. Ковнеру. Незважаючи на давність випуску його монографії про Гіппократа (1882 p.), ця праця і досі залишається основною). Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір'я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.

Гіппократ (460−377 pp. до н. е.), Асклепіад (124−56 pp. до н. е.), Клавдій Гален (131−210)

Учення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у дальшому розвитку медицини. Основні його принципи — тобто, іншими словами, спадщина давньогрецької медицини класичного періоду — застерігали лікарів проти помилок, однобічних захоплень, яких було немало в дальшому багатовіковому розвитку медицини. З цих позитивних сторін учення Гіппократа, які він залишив у спадок медичній науці, можна виділити таке.

«Слід перенести мудрість (філософію) в медицину, а медицину в мудрість (філософію)». Іншими словами, необхідне тісне поєднання теорії і практики.

Відкидаючи вирішальну, на думку декого, роль випадкової удачі або щастя в успішній діяльності лікаря, Гіппократ протиставляв цьому вирішальне значення знання, можливого в тодішніх умовах. «Мати щастя — це означає чинити добре (правильно), а саме так роблять люди обізнані. Мати нещастя? це, не маючи знань, чинити недобре (неправильно); лишаючись невігласом, чи можна мати щастя?».

Лікар, за Гіппократом, має володіти певними прийомами, уміннями — «Тесппе» (звідси термін «техніка»). Переклад Techne терміном «мистецтво» -? неточний. Гіппократ мав на увазі, мабуть, ремесло: «Інші працюють над деревом, шкірою, міддю, залізом; вони шукають способів правильного виконання». Та самих лише прийомів, уміння (Techne), вважав Гіппократ, не досить: «треба закликати на допомогу й розмірковування».

Наведені судження Гіппократа свідчать про те, що ученню великого еллінського лікаря було властиве те дорогоцінне чуття міри, яке характеризує всю давньогрецьку культуру — і філософію, і мистецтво. У дальшому розвитку медицини траплялося однобічне захоплення тими чи іншими окремими положеннями, течіями; в певних умовах і межах вони могли бути правильними й корисними, але поза цими умовами неминуче призводили до помилок. Спадщина Гіппократа остерігала проти цих однобічностей і помилок.

Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками. Догматик Платон (427−347 pp. до н. е.), найвидатніший представник ідеалізму в античному світі, виходив з уявлення про первинність ідеї. Увесь реальний світ з усім, що в ньому відбувається, є, за Платоном, лише відображенням ідей. Здоров’я і хвороба визначаються, згідно з його уявленнями, потойбічним божественним началом — пневмою. Перетворення цієї пневми в організмі та її вплив на різні органи й процеси і становить зміст його системи патології. Емпірики, серед яких було чимало лікарів (Сікст Емпірик та ін.), виходили, на відміну від догматиків, з досвіду, боролися проти захоплення догматиків надуманими загальними схемами. Водночас емпірики збіднювали лікарське мислення, заперечували теорію, обмежували завдання лікаря самою лише практикою: «Не те важливо, що спричинює хворобу, але те, що її усуває». Тим самим вони зводили медицину до голого нагромадження прийомів лікування. Емпірики були, в кращому разі, вмілими компіляторами.

Значною віхою в розвитку різноманітних знань — філософії, політики, естетики, природознавства, медицини — в стародавньому світі була постать Аристотеля із Стагіра (384−322 pp. до н. е.).

Аристотель був сином лікаря і сам займався лікуванням. З чотирьох основних елементів світу — землі, води, повітря, вогню — він окремо виділяв вогонь, як єдину стихію, що вільна від гниття, тимчасом як усі інші підлеглі гниттю, що є для них їхнім природним кінцем. Поняття «гниття», про яке не згадується в «Кодексі Гіппократа», з часу Аристотеля ввійшло в медичну науку і було замінене лише через віки поняттям «інфекція».

У своїх творах, що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Для нас особливий інтерес становить того трактат «Історія тварин», в якому він подає великий матеріал з тваринного і рослинного світу, правильно витлумачуючи багато процесів у розвитку тваринного організму, як-от: запліднення, роль плаценти, пуповини тощо. Розвиток тварин, утворення видів він пояснював цілеспрямованістю в природі, яка зумовлюється існуванням надприродної сили — ентелехії. Схоласти у середньовічній Європі однобічно використовували це учення Аристотеля і зробили його, разом з ученням Платона про передіснуючі ідеї, однією з головних засад схоластичної філософії і медицини.

Медицина часів Александрії

Завоювання Олександра Македонського супроводжувалися поширенням грецької культури в країнах Близького і Середнього Сходу. Об'єднання еллінської культури з культурою східних країн дуже сприятливо позначалося на розвитку різних галузей знання, зокрема медицини. Особливо сприятливі умови для розвитку науки створилися в Єгипті (завойованому в 323р. до н. е.) за правління Птоломеїв. Науковим центром за них стає новозбудоване в дельті Нілу місто Александрія. Розташоване на перехресті тогочасних світових шляхів, торговельних і культурних, воно скоро стає центром, куди почали тягнутися не лише купці різних країн, а й учені. В Александрії вперше в історії людства було зроблено спробу організації та матеріального забезпечення в державному масштабі виконання наукових праць, створено перший у світі державний науково-дослідний інститут.

В Александрії за перших Птоломеїв було побудовано Музейон (Храм Муз) — своєрідну академію наук з обсерваторією, анатомічним театром, ботанічним садом, звіринцем та бібліотекою, в якій поступово було зібрано близько 700 тисяч рукописів. Птоломеї запрошували видатних учених з різних країн, створювали для їхньої роботи сприятливі умови. В Александрії працювало багато відомих на той час учених: геометр Евклід, славнозвісний математик і механік Архімед із Сіракуз, Аристарх із Самоса, який перший доводив, що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця, географ Ератосфен, який висловлював думку про можливість подорожі навколо Землі, та ін. Грецька медицина в Александрії дістала свого дальшого розвитку саме в тих галузях, в яких вона до того була найслабша, в анатомії і фізіології. На жаль, з оригінальних творів учених-медиків тих часів майже нічого не збереглося. Згодом жорстокі завойовники знищили їх, і ми знаємо про ці твори лише з переказів пізніших авторів інших країн.

Найвидатнішими вченими-медиками олександрійського періоду були Герофіл і Еразістрат. За римським ученим Цельсом, в Александрії дозволялося з науковою метою робити розтини трупів скараних на смерть злочинців. Герофілу й Еразістрату і належать перші видатні дослідження на людських трупах. Герофіл (близько 300 р. до н. е.) крім того вивчав анатомію і на живих, засуджених до страти, злочинцях. Таким чином, в його особі ми маємо попередника «лікарів» з фашистських концтаборів. Він вивчав мозок людини, описав мозкові оболонки й шлуночки. Четвертий шлуночок він вважав вмістищем душі. Описане ним злиття венозних синусів до наших часів зберігає назву torcular Herophilii. Герофіл описав скловидне тіло, судинну оболонку і сітківку ока; дав назву дванадцятипалій кишці. Герофіл переконливо довів, що психіка, інтелект людини залежать лише від мозку, на противагу Аристотелеві, який таким центром визнавав серце. Герофілу також належить перший опис яєчників і маткових труб, які пізніше докладніше описав італійський учений Фаллопій. Він пов’язував пульс з діяльністю серця, визначав за допомогою водяного годинника його частоту і звертав увагу на зміни пульсу за тих чи інших захворювань.

Еразістрата в історії медицини вважають засновником експериментальної фізіології. Він також вивчав мозок і перший помітив, що від нього відходять кілька нервових гілок, як і від спинного мозку; одні з них є чутливими, а інші спричинюють скорочення м’язів. Велика його заслуга в описі анатомії серця. Він розгадав призначення клапанів, дав їм назву, якої ми й тепер дотримуємося. Механізм діяльності серця для нього залишився неясним. Він гадав, що кожна половина серця має різне призначення: права переганяє кров, а ліва — пневму. Активною фазою він вважав, як пізніше й Гален, діастолу, під час якої в шлуночки втягується кров чи пневма, а під час систоли серце пасивно спадає. Правильне уявлення про діяльність серця обґрунтував лише Гарвей (XVII ст.). Досліди на живих тваринах показали йому, що в разі ушкодження артерій з них під тиском витікає кров. Еразістрат під впливом давнього уявлення відносно того, що через артерії розноситься по тілу пневма, вважав, що з поранених артерій миттю із свистом вилітає пневма, а оскільки природа не терпить пустоти, то в спустілі артерії негайно через анастомози надходить з вен кров. Еразістрат описав шлунок, перистальтику кишок. Причиною захворювань він вважав плетору — накопичення в тілі отруйних речовин внаслідок недостатнього засвоєння продуктів живлення. Герофіл і Еразістрат займалися хірургією, мали багато учнів. Александрійські хірурги робили операції на нирках, печінці, селезінці, ампутували кінцівки, перев’язували судини. Для знеболювання операцій застосовували корінь мандрагори. Еразістрату приписують винахід катетера.

За Еразістратом, «лікареві, який прагне лікувати правильно, належить удосконалюватись у всьому, що стосується лікарської майстерності, не лишаючи недослідженим жодного явища, що супроводить недугу; особливо потрібно виявляти, на основі якої схильності виникає кожна з них».

Після завоювання Єгипту римлянами (30 р. до н. е.) Александрія й далі залишається центром культури, зокрема і медичної. Сюди приїздили лікарі з різних країн для вдосконалення. З Олександрійської школи вийшли видатні представники медицини Стародавнього Риму — Асклепіад, Діоскорід, Соран, Гален. Протягом кількох століть медицина періоду еллінізму плідно впливала на розвиток медицини у світі.

медицина гіппократ гінекологічний хірургічний

Медицина Стародавнього Риму

У Стародавньому Римі в умовах великої централізованої держави перед медициною відкрилися можливості широкого розвитку. До завоювання Греції (146 р. до н. е.) в медицині римлян переважали емпіричні засоби, головним чином ліки рослинного походження. Для підтримання здоров’я радили простоту і поміркованість у їжі і взагалі в житті. Відомості про цей період черпаємо з тогочасних юридичних законів та праць Марка Порція Катона Старшого (234−149 pp. до н. е.). Порцій Катон був переконаним противником еллінської культури, він наполегливо, гаряче застерігав своїх співвітчизників від запозичення грецьких звичаїв, їхніх медичних засобів, які, мовляв, розслаблюють простий, але доблесний дух справжніх римлян. Він відстоював традиційну римську «простоту нравів», зокрема в харчуванні; передусім він наполягав на користі від споживання сирої капусти. В його працях знаходимо розумні поради щодо лікування вивихів, переломів, ран, але також і багато засобів містичного характеру.

Суворі застереження Порція Катона проти грецької медицини залишилися марними. Лікарі-греки, як побачимо далі, відіграли в історії медицини Римської імперії вирішальну роль. Вони сприяли її дальшому розвиткові в нових умовах великої централізованої імперії, яка з часом об'єднала країни від Піренеїв на заході до Вірменії на сході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні.

Забезпечення санітарних умов життя у великих містах з багатотисячним населенням, організація постійної армії, далекі походи римських легіонів у місцевості з різними кліматичними умовами, необхідність тримати гарнізони і численну адміністрацію в далеких провінціях — все це висунуло нові завдання перед медициною. Ці завдання не міг розв’язати, як це було в малих республіках Греції, лікар, що мав приватну практику, потрібне було державне втручання в цю справу, надання лікареві певних адміністративних функцій і прав. В імператорському Римі і було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську.

На кожну когорту — близько 1000 воїнів — припадало не менше двох, а в деяких випадках до чотирьох військових медиків (типу фельдшерів). Табір у три легіони, близько 12−13 тисяч воїнів (від 3555 до 4500 воїнів на легіон), мав звичайно валетудинарій (дослівно — здравниця) на 200 ліжок (одне ліжко в середньому на 0−60 воїнів).

Під час війн здійснювались планова евакуація і лікування в польових рухомих госпіталях.

На кінець існування імперії в деяких провінціях, і передусім у самому Римі, встановлювали певну кількість лікарів, що мали право на практику. Лікарів цих називали Medicus a Re Publica probatus — лікарем, затвердженим державою. В деяких випадках для того, щоб дістати це звання, лікарі мали бути піддані спеціальній перевірці, здійснюваній архіятрами.

Є також згадки про лікарів при цирках, театрах, громадських садах. Славнозвісний Гален працював один час лікарем, що подавав допомогу гладіаторам під час їхніх змагань зі звірами. Є також відомості про виконання лікарями функцій судових медиків: так, лікар Антил виконував таку роль у зв’язку з убивством Юлія Цезаря 44 р. до н. е.

У І ст. до н. е. в Римі набуло поширення вчення грецького філософа Епікура (341−270 pp. до н. е.), літературно оформлене у високохудожній формі його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром (98−55 pp. до н. е.) в його відомому творі «De natura гегшп» («Про природу речей»). У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчені в матеріалістичному розумінні світу.

Епікур дотримувався поглядів Демокріта. Він вважав, що світ складається з численних неподільних, різної форми частинок — атомів, які в різних комбінаціях, як літери в словах, утворили різні речі без втручання будь-якого вищого розуму та творця.

На відміну від Демокріта, Епікур розрізняв атоми не лише за формою і розмірами, а й за масою. Він визнавав не тільки прямолінійний рух атомів, а й зумовлене внутрішніми причинами відхилення атомів від прямої лінії. Таке його припущення відкривало шлях до наукового пояснення різноманітності явищ природи. Основою пізнання Епікур визнавав відчуття, які самі собою істинні, помилковим може бути лише витлумачення їх; душа, на його думку, матеріальна і смертна, він відкидав втручання богів у життя природи і людей. Людині, за Епікуром, властивий природний потяг до задоволення своїх потреб і бажань, але це задоволення слід вбачати не в грубих насолодах, а у вільності від страждань, душевних турбот і в мудрому пізнанні світу.

У поемі Лукреція ми знаходимо важливі відомості медичного характеру. Заразні хвороби, за його твором, розносяться невидимим насінням.

Як я казав уже, є чимало всілякого насіння: Одне з них животворне, але немало й такого, що Призводить до хвороб і смерті, до нас долітаючи… Весь цей згубний мор, Всі пошесні хвороби або приходять із зовні, подібно до туманів і хмар, Зверху з неба падають, Або з самої землі виникають, Як загниває вологий ґрунт від зливи від сонця променів гарячих… Зараза, з’явившись раптово, Може або на воду впасти, Або на хліб осісти, Або на інших харчових продуктах,І на пасовиськах тварин, А то й просто висіти в повітрі. Ми ж, вдихаючи в себе таку згубну суміш, Конче повинні вдихнути заразу й хворобу.

Серед лікарів найвідомішим прибічником Епікура був Асклепіад (124−56 pp. до н. е.). Навчався він в Афінах і Александрії. Асклепіад учив, що тіло людини також складається з атомів, між якими є пори, канали. Крізь ці пори та канали виділенням поту та випаровуванням регулюється діяльність організму. Якщо ці пори і канали засмічуються або з тієї чи іншої причини надмірно розширюються, це негативно відбивається на взаємовідношеннях атомів та їхньому русі, в якому вони завжди перебувають, і це зумовлює виникнення хвороб. Тому Асклепіад надавав особливого значення «невидимому диханню» шкіри, яке потрібно всіляко підтримувати частими купаннями, вологими розтираннями, фізичними вправами. Відповідно до принципу Епікура, що життя людини має бути «розсудливим, прекрасним і приємним», Асклепіад вимагав, щоб і процес лікування не обтяжував хворого, а був «безпечним, швидким і приємним (tuto, cito et jucundo curare)». Разом з тим він підкреслював, що «надмірна поспішність і бажання догодити хворому небезпечні», його концепція лікування, що набула визнання, протистояла системі хірурга Архігата, якого називали «кровожерним м’ясником» — carnifex.

У своїй терапії Асклепіад не був прибічником медикаментозних засобів, а головного значення надавав чистоті тіла, прогулянкам на свіжому повітрі, їзді на коні, веслуванню та різним гімнастичним вправам, що сприяють кращому рухові частинок-атомів в організмі і перешкоджають засміченню його пор і каналів.

Відкидаючи існування вищого розуму, цілеспрямованість усього, що творить природа, як це твердив Аристотель, Асклепіад дотримувався погляду, що сили природи в перебігу хвороби бувають не лише корисними, а й шкідливими (non solum prodesse naturam, verum etiam nocere). Використовуючи, за Гіппократом, сили природи, лікар повинен бути активним, спрямовувати сили ці в бажаному напрямі. Асклепіад займався і хірургією, йому приписують проведення першої трахеотомії.

Асклепіад був людиною високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».

Послідовник Асклепіада Темісон (І ст. до н. е.) вирішив спростити вчення свого учителя, зробити його доступним і зрозумілим для кожного лікаря. Усі хвороби за проявами їх він поділив на три групи. До першої групи він відніс хвороби, за яких організм людини перебуває в стані напруження — status stric-tus. Пори тіла в цьому стані закриті. Проявляється це загальним збудженням, запором, затримкою сечі, корчами, непритомністю. В таких випадках належить призначити тепло в різному вигляді, купелі, олії, все, що заспокоює. При хворобах другої групи — протилежний стан: усі пори і канали надмірно послаблені - status laxus; у хворих проноси, піт, посилений діурез, загальна кволість. При таких хворобах призначають збудливі засоби. До третьої групи належать мішані форми, за яких лікування призначають спочатку залежно від тих симптомів, які виявляються особливо яскраво.

Оскільки Темісон і його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів (мевобо — шлях досвіду), то представники цієї школи в історії медицини дістали назву методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків. Таке спрощення поглядів на лікарську майстерність не могло не викликати протесту серед більш вдумливих послідовників Асклепіада. Тут насамперед слід відзначити грека Сорана з Ефеса (II ст. н. е.). Ґрунтуючись на своєму великому практичному досвіді і глибокому знанні досягнень своїх попередників, Соран у працях «Про гострі та хронічні захворювання» (ця основна робота збереглась лише в латинському перекладі нумідійця Целія Авреліана (V ст. н. е.), «Про жіночі недуги» показав, якими великими і складними знаннями вже володіла тогочасна медична наука. Соран подає в них опис окремих захворювань, підкреслюючи відмінності їх від інших захворювань, тому в історії медицини його справедливо вважають творцем диференційної діагностики. Він перший почав відрізняти основні ознаки захворювань від другорядних симптомів, про що лише через віки писатиме англійський лікар Сиденгам.

Для обстеження хворих Соран застосовує різні діагностичні засоби. При дослідженні органів живота він використовує перкусію (concussus palmae), для визначення тимпанічного звуку (resonus tympani), описує наявність рідини в животі, причому вислуховує переливання, що нагадує йому переливання рідини в неповному бурдюку (aaxos-бурдюк), звідки й походить назва недуги — асцит. Описуючи пульс при різних недугах, Соран звертає увагу на його частоту, ритм і наповнення. Він розрізняє паралічі рухові і чутливі. При рухових паралічах радить поступово привчати хворих до відновлення рухів за допомогою спеціальних блочних апаратів.

Описуючи епілепсію, Соран висловлюється проти лікування її кастрацією, кров’ю черепахи, серцем зайця, а радить купелі, кліматотерапію. У призначенні лікувальних засобів Соран взагалі дотримується принципів методичної школи.

У творах Сорана знаходимо докладні відомості з акушерства щодо догляду дітей раннього віку, лікування жіночих захворювань. Вивчення акушерства і жіночих недуг для лікарів було складною справою; за звичаєм тих часів, породіль і хворих жінок обстежували лише повитухи; до лікарів зверталися тільки у виняткових випадках. Тому нормальна анатомія жіночих статевих органів у Сорана описана із значними помилками. Докладно описано ускладнення при родах, зумовлені вадами розвитку статевих органів, вузьким тазом, неправильним положенням плода; описано комбінований зовнішньо-внутрішніми засобами поворот на голівку, ембріотомія.

Із Ефеса походив і відомий лікар Руф (II ст. н. е.), який у праці «Про назви частин людського тіла» робить спроби пов’язати відомості анатомії з деякими захворюваннями. Він докладно описує зоровий орган, перехрестя зорового нерва, капсулу кришталика; нервову систему розглядає як таку, що поєднує органи між собою в єдиному організмі, йому належать праці про подагру, захворювання нирок, сечового міхура з наведенням багатьох раціональних засобів лікування. Для припинення кровотечі Руф радив давлячи пов’язки, перекручування, перев’язування судини, перший подав опис чуми (112 p.).

За віруванням римлян, перебіг родів підвладний двом богиням: Прозі - коли дитина йде голівкою, Постверті - коли дитина повернута у череві матері. Народжених ніжками вперед називали Агриппами (aeger pes), народжених через розріз матки — Цезарями. Ця операція у римлян була узаконена Нумою Помпілієм.

Великою пошаною користувалась праця Педанія Діоскоріда (І ст. н. е.) Протягом тривалого часу він був лікарем римської армії, багато подорожував. У його праці подано опис усіх відомих за тих часів медикаментів рослинного, тваринного і мінерального походження. Він перший описав спосіб добування ртуті з кіноварі та виділення інших мінералів. З його праці довідуємося, що опій спочатку вживали у вигляді відвару головок маку з домішкою меду, а пізніше- як чистий маковий сік, звідки й походить його назва (omov — рослинний сік).

Сучасник Діоскоріда Скрибоній (Scribonius Largus) в праці «Compositiories medicamentorum» подає 271 вживану в його часи лікувальну формулу.

На противагу більшості римських лікарів, Скрибоній залишив в історії про себе пам’ять як про лікаря, який не на словах, а всім своїм життям справджував свій високий погляд на професію лікаря. «…Я не маю амбіції, ні пожадливості, — писав він про себе, — я не маю любові ні до чого, крім як до моєї справи. Я в ній бачу найкраще, майже надлюдське, оскільки вона дає змогу полегшувати, повертати здоров’я хворим. У цьому лише я вбачаю її призначення. Ганьба і презирство від людей і богів лікарям, в душі яких немає співчуття, гуманності. В практиці не належить розраховувати на свої інтереси, фортуну, зважати на становище в суспільстві своїх клієнтів, а слід однаково ставитись до всіх, хто тебе покличе. Навіть ворог батьківщини має право на твою увагу…».

У ці ж часи в Римі працював видатний лікар Аретей з Каппадокії, вихованець Олександрійської школи. Біографія його невідома. Збереглися дві його праці, в яких він дає чіткі для тих часів описи окремих гострих і хронічних захворювань, із спробою подати патофізіологічне обґрунтування деяких з них. Бур-гав, про якого скажемо далі, називає праці Аретея «золотим скарбом медицини». В окремому розділі своїх праць Аретей описує захворювання органів дихання, дає класичний опис астми, абсцесу легенів, плевриту. У нього знаходимо описи професійних захворювань ткаль, ковалів, робітників бронзових майстерень та інших професій. Описуючи геміплегію, Аретей зазначає, що анатомічна локалізація пошкодження спостерігається на протилежній паралічам стороні. Аретей Каппадокійський перший використовував для діагностики захворювань серця вислуховування.

Як Руф, так і Діоскорід та Аретей, греки за національністю, у своїх працях використовували досягнення різних медичних шкіл, доповнюючи їх своїми спостереженнями і досвідом. Одним з небагатьох римських учених, що залишив важливу для історії медицини працю, був Цельс, якого більшість істориків медицини взагалі не вважають лікарем.

Грецьке слово (pocpjxaxeia від фармакон — ліки, лікувальне зілля — походить від єгипетського слова фармаки, що означало «те, що дарує зцілення». Напис такий знаходимо під зображенням єгипетського бога лікарської майстерності Тота. Від греків слово фармакія перейшло в усі інші мови.

Авл Корнелій Цельс (30 р. до н. є - 45 р. н. е.) — автор трактатів з військової справи, сільського господарства, філософії, медицини. Трактат Цельса «De medicina» з 8 книг (знайдений у XV ст.) є цінним джерелом, що висвітлює стан медицини античних часів після Гіппократа. Лише завдяки Цельсові ми знаємо про праці Герофіла, Еразістрата та інших видатних учених Олександрійської школи, оригінали праць яких безповоротно загинули. Робота Цельса є в основному компіляцією з праць багатьох авторів. Цельс відбирає з їхніх праць найпотрібніше для практичної діяльності. Сам він був багатим землевласником та рабовласником і в своїй праці дає поради, як лікувати вільних осіб, а як рабів, здоров’я яких також потрібно берегти, оскільки лише здоровий раб корисний у господарстві. Ознайомлення з трактатом Цельса свідчить, яку велику кількість захворювань уже розрізняла антична медицина і як багато доцільних лікувальних засобів їй було відомо.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой