Метафори в англійській мові

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ МЕТАФОРИ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

1.1 Проблема вивчення поняття ''метафора''

1.2 Механізми метафоричного процесу

1.3 Аспекти лінгвістичної теорії метафори

РОЗДІЛ 2. МОВОЗНАЧНІ АСПЕКТИ МЕТАФОРИ

2.1 Механізм метафоризації

2.2 Приклади слів та їх багатозначність

РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ АСПЕКТИ МЕТАФОРИ

3.1 Метафора як механізм семантичної деривації

3.2 Моделі утворення метафоричних неологізмів (на прикладі літературних текстів)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Кожна мова унікальний і має свої особливості. Людина, що володіє будь-яким іноземною мовою, використовує різноманітні лексичні одиниці, вживає різні граматичні та фонетичні закони мови. Однак нерідко говорять виявляються безпорадними перед самими простими мовними ситуаціями, які вимагають мовного поводження, що відповідає певної комунікативної стратегії. Виникають парадокси мовного спілкування: людина час від часу відчуває повну нездатність до мовному взаємодії з іншими членами цього ж мовного колективу. І справа в незнанні мови — справа зазвичай у невмінні коректно ним користуватися, тобто в невмінні «розмістити» себе в тій чи іншій мовній ситуації.

Вивченням метафори займаються багато лінгвістів: Арутюнова Н. Д., Бессорабова Н. Д., Єфімов А.І., Чудінов А.П., Харченко В. К. та інші. Їх дослідження ми взяли за основу теоретичної частини дипломної роботи.

Метафора як мовне явище зустрічається не тільки в усному мовленні, але також і в письмовій. Величезне значення метафори полягає у використанні її в художніх творах. Немає ні одного автора, який не скористався б метафоричним перенесенням для того, щоб в яскравих фарбах описати героїв, різні явища і дії. Не виняток і роман Дж. Голсуорсі «Власник».

Актуальність теми курсової роботи визначається неоднозначністю подання метафори як мовної одиниці. Крім того, метафора використовується у всіх художніх творах, але ми вважаємо, що порівняно невелика кількість вчених займаються виділенням метафори у творах.

Для досягнення мети вирішуються наступні завдання:

визначити основні функції та особливості метафори;

розглянути основні типи метафори.

Об'єкт дослідження: метафора як мовне явище.

Предметом дослідження курсової роботи є метафора як мовне явище

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ МЕТАФОРИ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

1.1 Проблема вивчення поняття ''метафора''

Вивченням поняття метафори займалися і займаються багато вітчизняних і зарубіжних лінгвістів. Але до теперішнього часу в лінгвістичному розумінні метафори між вченими існують розбіжності. Зусиллями сучасних лінгвістів, зокрема Черкасової Є.Т., Серебренниковим Б. А., Кубрякова О. С., були визначені лінгвістичні поняття і процеси, що обумовлюють виникнення і функціонування метафори в мові. До них відносяться: основне значення слова, загальний семантичний елемент, що є результатом освіти семантичної двуплановости метафоричного значення; лексико-семантичні зв’язки слів, логічно не відповідають реальним зв’язкам предметів і явищ дійсності, певний семантичний тип слова, граматичні категорії одухотвореності - бездушності імен іменників.

Перераховані положення стали вже традиційними, класичними в теорії метафори, наприклад: твердження про семантичної двуплановости метафор, про загальні для основного і переносного значень смислових компонентах, про незвичайний метафоричному оточенні, про певні семантичних класах слів, здатних розвивати образні значення.

Отже, ми слідом за А.П. Чудіновим визначаємо метафору, як основну ментальну операцію, яка об'єднує дві понятійні сфери і створює можливість використовувати потенції структурування сфери-джерела за допомогою нової сфери [Чудінов А.П., 2000: 7].

У вивченні метафор головне значення відводиться основним лексичним значенням слова. Але й тут існують деякі проблеми, тому що в даному випадку мова йде про іменник у ролі метафори до позиції предиката, додатки і до поєднання з родовим відмінком іншого іменника. Але характеризує функція метафори вимагає свого вираження у формі присудка. Н. Д. Арутюнова пише: «Теза про те, що метафора співвіднесена з позицією предиката, не передбачає, що будь-яке фігуральне за своїм змістом присудок є метафорою. Метафора в присудок стикається з обмеженнями, обумовленими морфологічними та лексико-семантичними чинниками «. [Арутюнова Н.Д., 1988: 5] Питання про синтаксичному оформленні метафор також вважається невирішеним, і складність його посилюється можливістю поєднання в одній і тій же мовної одиниці декількох тропів. Так, метафора може бути гіперболічної, метонімічно, іронічної, існують метафоричні порівняння, метафоричні перифрази.

Слід зазначити, що метафора існує у мові як реальна семантико-синтаксична одиниця. Отже, тут ми можемо говорити про ознаки метафори:

1) ознака семантичної двуплановости. Дана ознака випливає, перш за все, розглядати з точки зору тлумачення прямого і переносного значення. Можна навести чимало тлумачень, де пряме і переносне значення розкриваються таким чином, що вимальовуються їхні загальні риси. Так, основне і переносне значення в слові «пульс» об'єднані в уявленні про темпі, ритмі, в слові «виворіт» — про приховану, оборотній стороні чого-небудь.

2) ознака абстрагованості. У пресі метафоризації слово проробляє величезну семантичну роботу, в результаті якої його значення стає узагальненим і тим самим менш визначеним;

3) ознака експресивності. Ознакою метафори є її оцінне якість. Спираючись на ознаку основного і переносного значення, порівнюючи їх, виявляється, що метафора загострює увагу на якийсь семантичної межі, укладеної в основному значенні;

4) синтаксичний ознака. Цей ознака виражається в синтаксичних умовах метафоризації слова, які даються словниками і довідниками;

5) морфологічна ознака. Є числовою характеристикою метафор-іменників. Дається словниками або довідниками. [Телія В.М., 1977: 36]

Метафора — це твердження про властивості об'єкта на основі деякого подібності з уже позначеним у переосмислено значенні слова. Тут можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивне початок у погляді на дійсне. Тому метафора так широко експлуатується в кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори — основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена?? тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисляет значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо сенсу і детонації опорного найменування. Це створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим — для стрибкоподібного розвитку нового сенсу за рахунок інтерференції вже позначених попередньому значенні властивостей об'єкта і зрощення з ним ознак, атрібутіруемих знову позначається «зі сторони» опорного найменування. [Кубрякова Е. С., 1978: 64]

1.2 Механізми метафоричного процесу

На жаль, менш досліджена онтологія метафори як прийому створення нових смислів. Тому тут хотілося б більш детально зупинитися на прийомах метафоризації.

Хоча проблема метафори має багатовікову історію, онтологія цього явища та механізми метафоризації, тобто способи переосмислення значень слів у процесі їх пристосування до вираження нового для них номінативного завдання, досліджувалися в мовознавстві переважно в семасіологічному аспекті - на основі зіставлення та аналізу вже готових мовних значень мовної метафори. Мабуть, таке одноаспектное дослідження метафори і є причиною того, що в лінгвістиці поки не існує розробленої теорії метафори, здатної відповісти на запитання, як вона «робиться». Історіографія метафори могла б навести досить переконливі факти, що свідчать про це.

Лінгвістика і літературознавство, вийшовши з тісного співдружності, в якому вони перебували тривалий час, переслідують у вивченні і описі феномена метафори різні завдання.

В основі мовної метафори лежать об'єктивувалися асоціативні зв’язки, що відображаються у конотативних ознаках, несучих відомості або про побутово-практичному досвіді даного мовного колективу, або про його культурно-історичному знанні. Наприклад: «море» — безмірне водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем. Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположеніе в структурі світу речових об'єктів — їх предметно-логічні зв’язки, що відбивають мовний досвід мовців. [Арутюнова Н.Д., 1988: 20]

Основна відмінність мовної метафори від мовної головним чином полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його звичайному вживанні. Крім того, закріплених за смисловим потенціалом даного слова мовним узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід. Даний досвід залишається за рамками системи лексичних значень, утвореною їх тотожністю і відмінностями й правилами регулярної сполучуваності. Мовна метафора і тому так легко стирається і втрачає живу образність, що вона «звичайна», а її мотивування прозора, добре знайома і без особливих на те зусиль запам’ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Вона обмежено вписується в рамки синтаксичних структур за рахунок переосмислення властивостей формальних суб'єктів або об'єктів і отримує нові семантико-синтаксичні ознаки. При цьому роль суб'єктивного чинника (у разі мовної метафори) врівноважується об'єктивністю переосмислюємо мовних значень і значень опорних найменувань, смисловими правилами, які регулюють сполучуваність слів, а почасти й нормами вживання, їх охоронною функцією. Мовний характер метафори проявляється в закріпленні відтворюваності переосмисленого значення мовної форми у мовній ланцюга. [Jose Ortege-y-Gasset, 1966: 83]

Мовна метафора «походить» із конкретного контексту й завжди пов’язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки коннотатівние ознаки, службовці мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції або цілого тексту). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення світу, тому вони суб'єктивні і випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим «природніше» узгоджується мотив переосмислення зі смисловим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект.

Метафора як мовна одиниця, вживаючись у мові, несе свою мовну навантаження. Отже, доцільно виділити основні функції метафори, для того щоб визначити її роль у мові. Харченко В. К. виділяє наступні функції:

1) Номінативна функція. Можливість розвитку у слові переносних значень створює потужний противагу утворенню нескінченного числа нових слів. «Метафора виручає словотворчість: без метафори словотворчість було б приречене на безперервне виробництво все нових і нових слів і обтяжив б людську пам’ять неймовірним вантажем». [Парандовский Я., 1982: 4]

Унікальна роль метафори в системах номінації пов’язана з тим, що завдяки метафорі відновлюється рівновага між нез’ясовним або майже незбагненним, простим найменуванням та найменуванням зрозумілим, прозорим, кришталевим.

Номінативні властивості метафор просвічують не тільки в межах конкретної мови, а й на міжмовної рівні. Образ може виникати при дослівному перекладі запозиченого слова і, навпаки, при перекладі слів рідної мови на інші мови.

Так, наприклад, у латинській мові «автор» (auctor або augeo — «збільшую») — це «той, хто примножує будь-яку річ, тобто повідомляє їй рух, силу, фортеця, опору і стійкість».

У процесах метафоричної номінації багато що залежить від національних традицій, скажімо, в такій області, як культура імені. Даруючи дитині ім'я, в Середній Азії традиційно використовують метафорику: Айжан — «весела місяць», Алтинай — «золота місяць», Гульбахор — «весняний квітка». Ім'я-метафора зустрічається і в інших мовах. [Бессарабова Н.Д., 1987: 9]

2) Інформативна функція. Першою особливістю інформації, переданої у вигляді метафор, є цілісність, панорамність образу. Панорамність спирається на зорову природу образу, змушує по-новому поглянути на гностичну сутність конкретної лексики, конкретних слів, які стають основою, сировиною, фундаментом будь-якої метафори. Щоб метафора відбулася, зародилася, спрацювала, у людини повинен бути щедрий запас слів-позначень.

3) Мнемонічна функція. Метафора сприяє кращому запам’ятовуванню інформації. Дійсно, варто назвати гриби природними пилососами, і ми надовго запам’ятаємо, що саме гриби найкраще всмоктують токсини з грунту. Підвищена запам’ятовуваність образу обумовлена, мабуть, його емоційно-оцінної природою. У чистому вигляді мнемонічна функція, як, втім, і інші, зустрічається рідко. Вона поєднується з пояснювальною функцією в науково-популярній літературі, з жанрообразующих функцією в народних загадках, прислів'ях, в літературних афоризмах, з евристичної функцією в філософських концепціях, наукових теоріях, гіпотезах.

4) Текстотворча функція. Текстотвірний властивостями метафори називається її здатність бути вмотивованою, розгорнутої, тобто поясненої і продовженої.

Ефект текстотворення — це наслідок таких особливостей метафоричної інформації, як панорамність образу, велика частка несвідомого в його структурі, плюралізм образних віддзеркалень.

5) Жанротворча функція. Жанротворчих можна назвати такі властивості метафори, які беруть участь у створенні певного жанру.

Польський дослідник С. Гайда вважає, що між жанровою і стилем існують безпосередні зв’язки. Дійсно, для загадок і прислів'їв, од і мадригалів, ліричних віршів і афористичних мініатюр метафора майже обов’язкове. Арістотель називав загадку добре складеної метафорою. Ср: Шуба нова, на Подолі діра (ополонку). Близько кола золота голова (соняшник).

Жанротворець метафори в загадках можна доводити і на матеріалі дитячої художньої творчості, загадок, придуманих дітьми: Стоять два зелених берега, а між ними не перебратися (береги річки). Руді звірі під землею живуть, землю ногами б’ють (землетрус).

6) Пояснювальна функція. У навчальній і науково-популярній літературі метафори грають зовсім особливу роль, допомагаючи засвоювати складну наукову інформацію, термінологію. Якщо вести мову про підручники, то метафори в їх пояснювальній функції значно ширше використовувалися в підручниках XIX — початку XX ст., Ніж у нині діючих підручниках. Пояснювальна функція метафор дарує нам мовну підтримку при вивченні фізики, музики, біології, астрономії, живопису, при вивченні будь-якого ремесла. [Булигіна Т.В., 1990: 14]

7) Емоційно-оцінна функція. Метафора є чудовим засобом впливу на адресата мовлення. Нова метафора в тексті сама по собі вже викликає емоційно-оцінну реакцію адресата мовлення.

У новому, несподіваному контексті слово не тільки набуває емоційну оцінку, але часом змінює свою оцінку на протилежну. Так, при метафоричному вживанні слово «раб» може отримати чи не позитивний заряд: «Він знав: всі, хто коли-то вижив і переміг, хто зміг когось врятувати чи врятувався сам, всі і кожен були, по суті, щасливими рабами досвіду. Тільки досвід — знав Жуков — робить людину по-справжньому невразливим «. [Вежбіцка Я., 1996: 31]

8) Конспіруються функція. Конспіруються називається функція метафори, використовуваної для засекречування сенсу. Не кожен метафоричний шифр дає підставу говорити про конспірацію сенсу. Велика роль метафори у створенні езопової мови, але в літературному творі доречніше вести мову про метафоричному кодуванні, ніж про конспірацію сенсу. Зрозуміло, коли знаєш, що «академія» означає тюрма, конспіративні властивості метафори викликають сумніви, тим більше що настільки подібні та оригінальні метафори міцно осідають в пам’яті і не вимагають повторних роз’яснень.

9) Ігрова функція. Метафору іноді використовують як засіб комічного, як одну з форм мовної гри. Кожна людина у ігровому поведінці реалізує найбільш глибоку, бути може, безумовну свою потребу. Як форма мовної гри метафора широко вживається в художніх творах. У фольклорі існувала форма, в якій лідируючої функцією метафор була ігрова функція. Ми маємо на увазі приказки — жанр, досліджуваний, як правило, укупі з прислів'ями і втрачає при такому дослідженні специфіку своєї мови. Якщо метафора прислів'їв переважно етична, яка виховує, то метафора приказок — ігрова, створена швидше для балагурства, ніж для виховання: Рости великий, та не будь локшиною, тягнися верствою, та не будь простий. Рідня серед дня, а як сонце зайде-її і чорт не знайде.

10) Ритуальна функція. Метафора традиційно використовується в привітаннях, вітаннях, святкових тостах, а також при вираженні співчуття, співчуття. Таку її функцію можна назвати ритуальної.

Розвиток ритуальної функції метафор залежить і від національних традицій. Так, на Сході були прийняті розгорнуті, розлогі вітання з безліччю порівнянь, епітетів, метафор. Етичну сторону подібних вітань не слід зводити до лестощів. Це похвала авансом, бажання бачити перед собою зразок мудрості та чесності.

Запропонована класифікація функцій метафори багато в чому умовна і схематична. По-перше, можна сперечатися про кількість та ієрархії функцій. Наприклад, не виділяти як самостійну мнемонічний функцію, конспіруються розглядати в рамках кодує, емоційно-оціночну підключати до читача. По-друге, схематизм класифікації обумовлений тим, що в живій життя мови функції перехрещуються, сполучаються, знаходяться у відносинах не тільки взаємного доповнення, але і взаємної індукції. [Харченко В.К., 1992: 19]

При вивченні проблеми взаємодії функцій можна йти як від форм різних іпостасей мови, так і від самих функцій. Висока інформативність метафори породжує евристичні властивості. Використання метафори в ритуальних діях, виступах дає аутосуггестівний ефект. Мнемонічна функція метафори, полегшуючи запам’ятовування, впливає і на пояснювальні потенції метафор у навчальній та науково-популярної літератури. Кодуючі властивості метафори призвели до широкого її використання як етичного кошти, оскільки етичний ефект нерідко залежить від інтонації, потаємне етичного впливу.

Таким чином, ми з’ясували основні положення використання метафори у мові, визначили поняття метафори, як мовної одиниці. Крім того, нами були розглянуті основні функції метафори. На основі нашого дослідження можна зробити наступні висновки: метафора як мовне явище повсюдно супроводжує мова і мова; вивченням метафори займаються багато лінгвістів; вони розглядаються метафору з різних точок зору і дають свої визначення даного явища у мові. Ми ж, в даній дипломній роботі дотримуємося думки Чудінова А.П., який визначає метафору, як основну ментальну операцію, яка об'єднує дві понятійні сфери і створює можливість використовувати потенції структурування сфери-джерела за допомогою нової сфери. Нами також були визначені функції метафори, які дає Харченко В. К. З викладеного видно, що метафора виконує в мові достатню кількість різноманітних функцій і досить широко використовується у мові. Далі ми розглянемо типи метафор, визначимо їх особливості та структуру.

1.3 Аспекти лінгвістичної теорії метафори

У ХХ столітті на тлі розвитку нових напрямків метафора стає для лінгвістики в цілому деяким об'єднуючим феноменом, дослідження якого кладе початок розвитку когнітивної науки. Проте до останніх десятиліть ХХ століття, коли проблема статусу метафори в концептуальній теорії стала привертати особливу увагу лінгвістів, дослідження з цього приводу носили випадковий характер і не виділялися в окремі обгрунтовані теорії. З одного боку, метафора припускає наявність подібності між властивостями її семантичних референтів, оскільки вона повинна бути зрозуміла, а з іншого боку — відмінність між ними, так як метафора покликана створити якийсь новий зміст.

В історії лінгвістики існувало кілька трактувань питання класифікації метафор. Різні дослідники виділяли їх в певні типи, розробляли різні підходи та критерії, відповідно до яких розподіляли потім метафори по різних класах.

У рамках метонімічно (заснованої на суміжності понять) стратегії намічаються два варіанти, метонімічно феноменологічна стратегія і метонімічно ноуменологіческая стратегія. Перша задає концептуалізацію через приклади, зразки або просто через окремі прояви. Наприклад, любов можна концептуалізувати через приклади закоханих пар — Ромео і Джульєтта, Трістан та Ізольда, Майстер і Маргарита — або через прояви любові: «Любов — це поцілунки, побачення, хвилювання».

Друга стратегія використовує гіпероніму. Це класичне визначення через рід і видову специфіку: «Любов — почуття, що виникає між чоловіком і жінкою». В основі обох стратегій лежать відносини суміжності. Одне явище визначається через інше, гомогенне йому. Зв’язок між явищами присутній в реальності.

Метафора перетворюється на символ, якщо включає в себе гомогенний елемент. Символ кохання Купідон тримає в руках лук і стріли (гетерогенний компонент — метафора: любов вражає людину, як стріла), але сам він зображується у вигляді оголеного немовляти (гомогенний компонент: діти — атрибут любові). [Ілюхіна Н.А., 1994: 7]

Гомогенні компоненти — прояви метонімічності (суміжності) на тлі метафоричної стратегії (подібності). З цими проявами в метафору входить феноменальний світ, вона перестає бути довільним домислювання до явища іноприродним реальності, виникає мотив, який прив’язує її до дійсності, що обмежує ступінь свободи метафоричного пошуку.

Наявність гомогенних компонентів у гетерогенної метафорі створює нескінченну семантичну перспективу. У метафорі компонент порівняння елімінується. У символі зона уподібнення незамкнута. Звідси та вичерпність символу, яка незмінно підкреслюється в естетиці.

В основі виділених стратегій лежить презумпція метафори, і символ тлумачиться як метафора, ускладнена відносинами суміжності.

Зараз хотілося б зупинитися на співвідношенні метафори і порівняння. Метафора формує схожість, пропонуючи нові перспективи та напрямки для зіставлення, в той час, як порівняння актуалізує у нашій свідомості існуючі стереотипи сприйняття дійсності. Арутюнова Н. Д. при розгляді різниці між синтаксичними формами втілення перенесення значень приходить до висновку, що саме метафора «статична, вона відображає зупинився, позбавлений внутрішньої динаміки світ — світ сутностей», а «порівняння — уподібнення рухливого і вимірно». [Арутюнова Н.Д., 1988: 1]

Когнітивна метафора, яка полягає у перенесенні ознаки предмета до події, процесу, ситуації, факту, думки, ідеї, теорії концепції та іншими абстрактними поняттями, дає мові логічні предикати, що позначають послідовність, причинність, цілеспрямованість, виводимість, обумовленість, допустово. Сполучуваність абстрактних імен більшою мірою грунтується на різних образних уявленнях, метафори. Як предикатів імен зі значенням емоційного стану не завжди придатні слова в їх прямому номінативному значенні, оскільки мова йде про відтворювати, а не спостерігається світі. [Арутюнова Н.Д., 1999: 3] Говорячи про особливості предикатів при абстрактних іменах, слід зазначити, що внутрішній світ людини моделюється за образом зовнішнього, матеріального світу, тому основним джерелом психологічної лексики є лексика «фізична», використовувана у вторинних, метафоричних сенсах.

Дієслівні предикати, що вживаються при іменниках, що позначають емоції нелюбові в самому широкому спектрі, можна розділити на кілька груп:

1) Дієслова, вживання яких з іменами, які позначають емоції, типово, тому значення іменника не змінюється. Наприклад: James had cherished hopes — «Джеймс плекав надії»; yearning came on him — «туга знайшла на нього»; a misgiving arose within him — «у нього з’явилося передчуття» і так далі. У даних контекстах спостерігається аналітизм у відображенні досліджуваного сенсу: дієслово репрезентує ідею емоційного дії, а ім'я конкретну емоцію.

2) дієслова різних семантичних груп. Вони можуть вживатися з різними за значенням іменниками, характеризуючи їх як певні явища дійсності, даючи їм оцінку. Наприклад: deserting his wife and child — «покинувши дружину і дитину», poured out the whole story — «вилив всю історію» і так далі

3) дієслівні предикати, за допомогою яких здійснюється метафоричне перенесення значення іменника: took a thing into head — «вбив щось у голову».

Як ми вже говорили, метафора виникає при уподібненні одного явища іншому на основі семантичної близькості станів, властивостей і дій, які характеризують ці явища. З формальної точки зору, метафоричне перенесення полягає у вживанні слова або словосполучення, призначеного для позначення одних об'єктів дійсності, щодо найменування чи характеризації інших об'єктів на підставі умовного тотожності приписуються їм предикативних ознак. [Глазунова О.І., 2000: 6]

Мовні механізми реалізації метафоричного переносу в художньому тексті вельми різноманітні. Метафоричне перенесення здійснюється: 1) при найменуванні предмета: the house was a white elephant — будинок був білим слоном; 2) при вживанні іменника в предикативній кваліфікуючу функції: he had become almost a myth — він став майже міфом; 3) при вживанні дієслів та дієслівних форм у функції предиката: by deserting his wife and child — покидаючи його дружину і дитину; 4) при вживанні прикметників і прислівників: cold grey eyes — холодні сірі очі, the spidery fingers of her hands — недбалі пальці її рук; 5) у генітивних поєднаннях: crown of red — gold hair — корона рудих золотого волосся; 6) у порівняльних конструкціях: a film like a bird was beginning to come, followed her — фільм птахом став приходити, переслідуючи її; 7) у стійких фразеологічних сполученнях. [John Galsworthy. The Forsyte Saga, 1922: 159]

Асоціативні зв’язки, що виникають при метафоричному перенесенні, мають загальноприйнятий характер або спираються на суб'єктивно-авторську оцінку даних явищ. Існування в мові етнічно маркованих образів, що становлять основу фразеологічних сполучень, зумовлюють широке використання їх у художній літературі для кваліфікації персонажів. [Глазунова О.І., 2000: 28]

Кодування змісту за допомогою зорових образів апелює до пам’яті, узагальнюючої попередній досвід суб'єкта у вигляді розгалужених моделей дійсності і має складне багаторівневе будову. Вибір допоміжного суб'єкта обумовлений конкретною ситуацією, а також основним суб'єктом, вірніше відносяться до нього предикативними ознаками. Останні є, по суті, певними «каталізаторами» метафоричного перенесення, тому що формування асоціативної зв’язку починається в тому випадку, якщо хоча б один з предикативних ознак основного суб'єкта потрапляє у сферу дії закріплених у свідомості носіїв мови характеристик допоміжного узагальненого суб'єкта.

Теорія номінації пов’язана, перш за все, із з’ясуванням того, як співвідносяться між собою понятійні форми мислення, яким чином створюються, закріплюються і розподіляються найменування за різними фрагментами об'єктивної реальності. Номінація довгий час вивчалася на рівні парадигматичних відносин. З точки зору філософії номінацію розглядали як різноманіття співвідношень між словом, річчю і поняттям. Виникнення теорії номінації пов’язано з уявленнями Празького лінгвістичного гуртка. Їх внесок полягає в тому, що вони визначили мову як систему знаків, що служать для реалізації конкретної мети. [Телія В.М., 1990: 23]

Незважаючи на високу частотність вживання терміна «номінація» у сучасній лінгвістиці, його зміст до сих пір залишається багатозначним. Так, наприклад, одне і те ж назву «номінація» позначає як процес створення, закріплення та розподілу найменування за різними фрагментами дійсності, так і значущу мовну одиницю, утворену в процесі називання. Крім того, у різних дослідників часто не збігається зміст термінів «первинна» і «вторинна» номінація.

Булигіна Т.В., Гак В. Г., Уфімцева А.А. під первинною номінацією розуміють мовне означивание за допомогою слів і словосполучень, а під вторинної - мовне означивание за допомогою пропозицій. Винятковість людської мови, яка полягає в здійсненні їм одночасного означивания і слів і висловів дає дослідникам можливість зробити висновок, що в мові існують дві різні, хоча і взаємопов'язані сфери означиванія: 1) сфера первинної освіти словесних знаків, які називають повторювані подання об'єктивної дійсності і суб'єктивного досвіду носіїв мови; [Гак В.Г., 1967: 21; Булигіна Т.В., 1991: 215] 2) сфера вторинного означування, створення висловлювань як «повних знаків». [Уфімцева А.А., 1968: 41]

Номінативні знаки обслуговують класифікаційно-номінативну сферу та, виконуючи репрезентативну функцію, обозначівают як одиничні предмети і факти, так і дають ім'я класу предметів або серії фактів. [Бенвеніст Е., 1974: 113] Для позначення здатності сучасних мов поповнювати свій номінативний інвентар існує поняття вторинної номінації, під якою розуміється використання фонетичного вигляду первісної мовної одиниці для нового, що позначається, тобто появи нового значення у даної мовної одиниці. [Парандовский Я., 1982: 78] При цьому результати вторинної номінації сприймаються як похідні за морфологічним складом і за змістом.

Способи вторинної номінації в такому розумінні різняться в залежності від мовних засобів, використовуваних для створення нових імен, і від

За типом засобів розмежовують:

словотворення як регулярний спосіб створення нових слів і значень;

синтаксичну транскрипцію, при якій морфологічні засоби вказують на зміну синтаксичної функції при збереженні лексичного значення;

семантичну транскрипцію, яка не міняє матеріального вигляду переосмисляет одиниці і призводить до утворення багатозначних слів, а також фразеологізмів різних типів. [Азнаурова Е.С., 1988: 10]

За характером вказівки ім'ям на дійсність розрізняють два типи вторинної номінації: автономних і неавтономних.

Автономна номінація — це вторинне значення слів, які знаходять самостійну номінативну функцію і називають той чи інший фрагмент об'єктивної реальності, його ознака або дія автономно, на базі одного імені.

При неавтономної вторинної номінації формування нової мовної одиниці відбувається за допомогою такого використання комбінаторної техніки мови, при якій мовна завжди співвідноситься зі своїм означуваним побічно, за посередництвом семантично опорного для даної комбінації найменувань. [Маслова-Лашанская С.С., 1973: 49]

Вторинна номінація, як ми вже говорили, — це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції наречення. Вторинна номінація може бути мовної та мовленнєвої. У першому випадку результати вторинної номінації з’являються як прийняті мовою і конвенциально закріплені значення словесних знаків, у другому — як окказиональное їх вживання в невласне для них номінативної функції. При цьому в самих процесах вторинної номінації немає суттєвої різниці. Проте в мові такі вторинні найменування, які являють собою найбільш закономірні для системи даної мови способи іменування і заповнюють відсутні в ньому номінативні засоби.

На відміну від первісних найменувань, всі вторинні найменування формуються на базі того значення слова, чиє ім'я використовується в новій для нього функції називання. Однак у сфері вторинної номінації різняться два принципово різних способу відображення дійсності і віднесення понятійно-мовного змісту найменувань до позначається об'єктах.

Перший спосіб вторинної номінації полягає в тому, що тут має місце непряме відображення позамовних об'єкта, опосередковувані попереднім значенням слова, ті чи інші ознаки якого грають роль внутрішньої форми, переходячи в нове смисловий зміст. Сформувався таким чином сенс співвідноситься з немовним поруч автономно. Тому і характер читача цінності нового лексичного значення залежить від тієї смислової інформації, яка укладена в ньому, що виражається у самостійній читача функції такого роду номинативно-похідних значень слів.

Другий спосіб вторинної номінації ускладнюється підключенням до процесу найменування комбінаторно-синтезуючої діяльності свідомості і відповідної мовної техніки. Внаслідок цього відносно іменування тут бере участь ще одне або декілька інших найменувань, які вже існують у мові. Іншими словами, такий спосіб полягає в тому, що, поряд з непрямим характером відображення дійсності, опосередкованим наступністю деяких елементів з попереднього значення слова, формування сенсу нового найменування протікає тут під безпосереднім впливом смислового змісту іншого найменування, яке детермінує характер відображення дійсності у нове ставлення іменування, задаючи той чи інший ракурс її розгляду, і тим самим також опосредуя це відображення. Тому й сформувалися понятійно-мовне зміст таких найменувань співвідноситься з позамовних поруч, не автономно, а побічно. Характер номінативної цінностей нових лексичних значень, їх здатність позначати фрагменти дійсності, тісно пов’язаний зі значенням опорного найменування, що знаходить вираз у несамостійної читача функції таких непрямо-похідних значень слів і проявляється в синтагматичної обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході побудови пропозиції. [Телія В.М., 1977: 14]

У процесі вторинної номінації завжди має місце взаємодія чотирьох компонентів: дійсність — понятійно-мовна форма її відображення — переосмислює значення мовної форми, опосредующее отнесенность нового сенсу до дійсності, — мовна форма у вторинній для неї функції наречення.

При непрямій номінації попереднє значення мовної форми передає частину інформації, суттєвою для позначуваного об'єкта, у знову формується понятійно-мовне зміст імені. Спрямованість номинативно-похідних значень слів на позамовною ряд має автономних характер і не потребує комбінаторної підтримки даного значення іншими словами.

Якісна відмінність номинативно-похідних, непрямих значень слів від значень прямих полягає в тому, що вони позначають предмети, процеси, якості, атрібутіруя їм і частина невласних для них ознак, тому такі значення завжди специфичнее за змістом, ніж властивості класу об'єктів, до яких вони застосовні. Прихована в читача-похідних значеннях слів смислова опосередкованість проявляється і в обмеженому діапазоні їх сполучуваності, часто звуженому щодо властивостей позначаються об'єктів, і в наявності у них таких лексичних зв’язків, які ці значення успадковують від попередніх. Так, наприклад, «хвилювання» — масове вираження невдоволення, протесту проти чого-небудь, також означає «безладне, хаотичне прояв невдоволення», наслідуючи ці ознаки від основного значення, тому неможливі поєднання «планомірні, організовані хвилювання». [Єрмакова О.П., 2000: 12]

При вторинному використанні слів в новій для них функції називання закономірно виникає смислова спадкоємність найменувань, що призводить до багатозначності словесних знаків. Номінативна виробничості зазвичай виражається в мотивованості вторинних найменувань, в наявності у них внутрішньої форми, що виступає як посередник між новим змістом і його віднесеністю до дійсності. Переосмисляет значення словесного знака не лише пристосовується до вираження нового для нього позамовних змісту, але й опосередковує його в самому процесі відображення. При цьому необхідно відзначити, що якщо в номінативному акті переважають прагматичні чинники, то мотив вибору мовної форми може згідно з використанням фантазії іменує далеко відійти від ядра опосередковуваного значення, що особливо характерно для жаргонної сфери номінації. [Телія В. М, 1981: 16]

Система образів, потенційно призначених для вираження предикативних ознак, досить різноманітний і включає в себе найменування, актуализирующие як зовнішні, так і внутрішні характеристики суб'єкта референції. У системі засобів метафоричного перенесення метафоричну номінацію відрізняє здатність до одноразового висловом комплексу асоціюються з образом-символом предикативних характеристик, здатність до експлікації не лише зовнішніх, але і внутрішніх характеристик та тісна взаємодія між ними на основі системи аксіологічних цінностей, закріплених у свідомості носіїв мови. Метафорична номінація дає можливість виразити не тільки якості або властивості, що мають еквіваленти в нейтральних мовних структурах, але і значення, що не піддаються точній мовній експлікації при використанні нейтральної лексики.

В освіті метафори також нерідко беруть участь асоціативно-образні засоби метафоричної номінації.

Система асоціативно-образних засобів, використовуваних при метафоричної номінації, може мати в пропозиції різним статусом, зокрема, виступати в якості предиката. Метафорична предикация має місце в тому випадку, якщо на пропозиції як предиката вживається лексема, співвідноситься з суб'єктом не прямо, а опосередковано, через допоміжний суб'єкт, який має у свідомості носіїв мови значенням типового образу — носія даної предикативной характеристики.

Генітивних метафори, структура яких в обов’язковому порядку включає в себе основний і допоміжний суб'єкти, за формальними показниками зближуються з метафоричними додатками і метафоричної предикацией з іменниками в називному відмінку в позиції предиката, однак з точки зору семантичних значень, володіють істотними відмінностями. За допомогою метафоричних додатків і предикатів мовець, як правило, дає загальну характеристику предмета спілкування, тоді як у генітивних метафоричних конструкціях він характеризується по одному або декільком із властивих йому предикативних ознак: за розміром, формою, по температурі, за кольором, за структурою, по ширині і так далі. Генітивних метафори орієнтовані на опис об'єктивних показників з точки зору суб'єктивного їх сприйняття, тому вони в меншій мірі, ніж інші структури, висловлюють ставлення до описуваних фактів з аксіологічних оціночних позицій.

Атрибутивні і адвербіального-атрибутивні метафоричні конструкції складають найбільш продуктивну різновид метафоричних переносів, в силу того, що їхня структура призначена для реалізації найрізноманітніших відтінків метафоричного значення. Серед даних метафоричних структур по частотності вживання помітно виділяється група атрибутивних словосполучень, основу яких складають прикметники, іменники та прислівники, що володіють метафоричним значенням: sad blow — прикрий удар, golden age — золоті роки і так далі.

Другу групу атрибутивних конструкцій утворюють словосполучення причастя, герундій і інфінітиви, що володіють метафоричним значенням: servants eating their heads off — службовці з'їдають їх голови і так далі. [Кубрякова О.С., 1988: 87]

З терміном «номінація» безпосередньо пов’язані стежки мови, в тому числі і метафора, так як вони також називають предмети і явища. Отже, тут ми можемо говорити про таку різновиди метафори, як номінативно метафора.

Номінативна метафора виникає на основі семантично автономної лексики і вона, як правило, одночленная, позбавлена?? контексту. Однак у рамках конкретної лексики існує вид відносин, що послаблюють взаємну незалежність імен. Це відносини частини і цілого. Частини предметів регулярно отримують метафоричні найменування. Позначаючи частина предмета, метафоричне ім'я відразу включається в словосполучення, ясності стосовно його предметну віднесеність. [Гак В.Г., 1977: 72]

«Идентифицируюча» метафора становить ресурс номінації, а не спосіб нюансування сенсу. Образ, який вона дає мові, що ідентифікує лексиці, по суті, не потрібний. Слово прагне від нього звільнитися. Семантичний процес зводиться до заміни одного дескриптивного значення іншим. Метафора використовується в номінативних цілях і породжує омонимию. Класична семантика каже в цьому випадку про перенесення назви. Такого роду перенесення звичайно спирається на подібність предметів з якого-небудь зовнішнього, очевидного ознакою. Метафора цього типу наочна. Вона апелює не до інтуїції, а до зору. Відповідаючи акту уподібнення, вона не виробляє спалаху, що представляє предмет у новому, перетворює його світлі. Вона не підказує, а вказує. Виконавши номінативну функцію, метафора зникає. При цьому згасання образу в загальному випадку не спонукає говорять вдатися до нової, більш живою і свіжою метафорі. Точно також як людина в стандартних обставин не потребує кількох іменах, класу предметів досить однієї назви. Номінативний дублювання відбувається лише в умовах розпаду мовної норми. [Чудінов А.П., 2000: 56]

Для розгляду метафори як вторинної номінації необхідно звернутися до процесу метафоризації предикативного значення. Цей процес, як відомо, зводиться до присвоєння об'єктам «чужих» ознак, тобто ознак, властивостей і станів, що належать іншому класу об'єктів або відносяться до іншого аспекту даного класу. Наприклад, прикметник «гострий» в прямому значенні относимого до ріжучих і колючим предметів, для характеристики запаху, нюху, нюху, почуття та інших відчуттів. Крім того, говорять про гострий розум, гострих захворюваннях, гострій критиці і так далі.

Метафора цього типу також з більшою чи меншою мірою визначеності може бути виведена з порівняння: буря шумить подібно до того, як виє звір > буря виє як звір > буря виє. Уподібненням в цьому виді метафори відбувається за цілком певному експлікованим ознакою. Дія аналогії має своїм наслідком розширення галузі застосування предикативних слів. Цим, з одного боку, розширюється і семантично збіднюється поняття ознаки, а з іншого боку — виробляється більш тонка диференціація ознак іншої категорії реалій. [Бессарабова Н.Д., 1987: 34]

Особливо важлива роль метафори у формуванні області вторинних предикатів — прикметників і дієслів, що позначають ознаки предметів, тобто відносяться до непредметні сутностей. Властивості останніх виділяються на основі аналогії з об'єктами, доступними чуттєвого сприйняття.

Прикметники позначають властивості предмета, що пізнаються певним органом почуттів, метафорично використовуються для диференціації ознак, що відносяться до іншого аспекту матерії. Так, ідентифікація відтінків кольору здійснюється «температурними» словами: теплий холодний тон, cold grey eyes — холодні сірі очі і так далі; диференціація звучання досягається словами, відносяться до просторових параметрах, що осягається зором, чи словами «дотикального» значення: високий низький голос. Важливо відзначити, що метафора змінює в цьому випадку логічний порядок предикатів: ознаки предмета трансформуються в ознаки ознак предмета.

Предикативне метафора регулярно служить завданню створення признаковом лексики «невидимих світів» — духовного начала людини. Модель фізичного світу, даного у відчуттях, приймається за модель мікрокосмосу. Внаслідок цього фізична лексика використовується для позначення психічних якостей людини, який може бути охарактеризований такими «фізичними» прикметниками, як гарячий, тупий, холодний, теплий, крижаний, жорсткий і так далі.

Метафора є також джерелом лексики, яка обслуговує світ подій і абстрактних понять, конструюються людиною. Знімаючи обмеження на сполучуваність, метафора веде до створення узагальнених, семантично знебарвленого предикатів, здатних з'єднуватися з будь-якими суб'єктами — конкретними і абстрактними, живими і неживими. Зносячи семантичні бар'єри, метафора в той же час знімає кордону між логічними порядками.

Якщо метафора, що виникла в результаті переходу ідентифікують слів в предикатні, сприяє створенню тонких синонімів, слів вузької зони застосування, то ознакових метафора, навпаки, призводить до генералізації понять: і специфічними і узагальненими значеннями мова зобов’язана метафорі.

Метафора допомагає виявити природу непредметностних сутностей. Вивчення метафоричних предикатів, що відносяться до категорій світобудови, дає можливість приховати деякі уявлення про буття у стародавніх народів. Так, метафоричні предикати, що з'єднуються з найменуваннями темпоральних понять, проливають світло на найдавніші уявлення про час у різних народностей.

Важливим результатом признаковом метафори є створення області вторинних предикатів, що визначають первинні ознаки предмета, що характеризують елементи людської психіки, обслуговуючих імена подій, фактів, дій, станів, а також імена, пов’язані з світу ідей, думок, суджень, концепцій. Область вторинних предикатів тим самим майже повністю складається з вторинних значень прикметників і дієслів. Метафора в цьому випадку є вимушеною: до неї вдаються не від багатства вибору, а швидше від бідності, відсутності прямих номінацій. Когнітивна метафора, як і номінативні, не є стійкою. Здійснивши свою функцію, вона меркне. Особливо швидкоплинно існування метафори, суб'єктом якої є абстрактні категорії.

Багато метафоричні прикметники природніше входять до атрибутивні, ніж предикативні відношення. Метафора входить до атрибутивні відносини, часто підкоряючись тим закономірностям, які змушують говорять віддавати перевагу субстантивне присудок ад'єктивного, а не тим, які роблять атрибутивну позицію більш бажаною для метафори, ніж предикатних.

Отже, ми розглянули основні положення у визначенні метафори як основної одиниці. Нами встановлено існування когнітивної метафори, яка поєднує в собі номінативну метафору, генітивних метафору і так далі. Основна відмінність даних типів полягає в тому, що вони по-різному використовують вихідні одиниці і по-своєму їх преоюразуют. У мові використовуються різні засоби трансформації одиниць. До них можна віднести наступні: вживання і перетворення різних частин мови, вживання вже існуючих понять для визначення нових значень і так далі.

РОЗДІЛ 2. МОВОЗНАЧНІ АСПЕКТИ МЕТАФОРИ

2.1 Механізм метафоризації

метафора неологізм багатозначність деривація

Основне завдання даного розділу — показати метафору в дії, тобто розкрити механізми метафоризації, що призводять до формування нових найменувань. Як відомо, сам термін «метафора» використовується у двох значеннях-як результат і - рідше — як процес. Саме цей останній, діяльнісний аспект метафори самим безпосереднім чином пов’язаний з людським фактором у мові: завдяки йому в мовних засобах закарбовується все те національно-культурне багатство, яке накопичується мовним колективом в процесі його історичного розвитку.

Загальновідомо, що основна функція будь-якого стежка полягає в утворенні деякого нового поняття і будь стежок як «іносказання» (в самому широкому розумінні цього терміна) збуджує мережу асоціацій, крізь яку дійсність, сприймається свідомістю, втілюється у мовній формі. Асоціації, порушувані в процесі формування тропів — метафори, метонімії, гіперболи тощо, дають підставу, вбачаючи подібність або суміжність між гетерогенними сутностями, встановлювати їх аналогію, і перш за все між елементами фізично сприйманої дійсності і невидимим світом ідей і пристрастей, а також різного роду абстрактними поняттями, створюваними розумом в процесі «сходження» від умоглядного, абстрактного уявлення про дійсність до конкретного її збагнення.

Існують досить загальні принципи, відповідно до яких свідомість людини, антропоцентричний за своєю природою, організовує непредметні дійсність за аналогією з простором і часом світу, даного в безпосередніх відчуттях. Так, просторові координати осмислюється як високий або низький у людині, те, що попереду усвідомлюється як майбутнє, а залишився позаду-як минуле: прояв, благородного початку позначаються за допомогою прикметника високий (високі почуття, прагнення, помисли), недобрі задуми позначаються як низькі і ниці (ниці почуття, низькі спонукання, думки); орієнтація вправо мислиться як «істинний» шлях — праведний чи правильний, як правда; верх сприймається як кульмінація деякого (зазвичай приємного) стану (бути на верху блаженства, на сьомому небі, в зеніті слави), а низ — як символічний простір «гріхопадіння» (СР готовність провалитися від сорому, крізь землю, також скинути, скинути, опускатися на дно життя тощо). Як пише Вяч. НД Іванов, «фізична орієнтація людини в світі служить основою для того опису світу, яке закріплене в мові» [Іванов, 1976, 29].

За антропоцентрическим каноном створюється та «наївна картина світу», яка знаходить вираз у самій можливості мислити явища природи або абстрактні поняття як «опредмечена» константи, як особи або живі істоти, що володіють антропоморфними, зооморфними і т.п. якісними, динамічними і ціннісними властивостями, наприклад: рос. Дощ іде, hcm. es regnet, англ. It is raining; СР також: Хробак сумніву підточує його волю; Сумнів гризе мене; Радість охопила мою душу; Він справжній ведмідь і т.д. [Докладніше див: Гачев, 1967; Давидов, 1982; Телія, 1981].

В основі тропеіческіх механізмів лежить і антропометрический принцип, згідно з яким «людина — міра всіх речей». Цей принцип проявляється у створенні еталонів, або стереотипів, які служать свого роду орієнтирами в кількісному або якісному сприйнятті дійсності. Так, в російській мові слово бик служить і для позначення здорового, потужного людини, але зазвичай чоловіки, а не жінки або дитини, звідси неможливість виразів * Маша здорова як бик, * Дитина здоровий як бик; осел вживається для характеристики впертості людини, хоча у самого осла навряд чи такий «впертий» норов, і т.п.

При дослідженні картини світу, закріпленої в мові, в тій його частині, яка організована стежками і їх асоціативними потенціями, необхідно враховувати насамперед роль кожної з різновидів тропів, а їх, як відомо, досить багато, хоча межі між видами тропів і різного роду фігурами мови провести затруднітельно1. Крім того, при вивченні закріпленого в даній мові опису світу необхідно також виявити не тільки загальні, універсальні принципи організації невидимої дійсності, а й закономірності, що віддаються перевага тим чи іншим мовою — як самим його ладом, так і національно-культурним свідомістю його носіїв.

Вказану проблему можна вирішувати у двох аспектах-статичному і динамічному, включеному в контекст мовної діяльності [Щерба, 1974]. Перший дає уявлення про мовну картину світу як результаті вже доконаного процесу. Другий вирішує проблему, як робиться «мовної образ дійсності засобами тієї чи іншої мови. Звернення до матеріалу однієї мови позбавляє дослідника можливості зіставлення і виявлення яскравих і несподіваних контрастів і тонких відтінків, але зате це дозволяє вловити характерні для даного мовного відображення тенденції, пов’язані зі звичайними для певного мовного колективу асоціаціями.

Відмежування тропів від фігур мови й саме розмежування тропів, в якому крім метафори були виділені метонімія, синекдоха, гіпербола, катахреза і т.д. — всього, за даними різних авторів, від 14 видів (у Квінтіліана) до 37,-було здійснено ще в елліністичну епоху після Аристотеля. Але все ж найбільш вживаною і універсальним тропом визнається метафора, яка, по думку Квінтіліана, служить «для поразки розуму, найсильнішого означених предметів, наочного уявлення того, про що йде мова» [докладніше див: Жоль, «1984, 54 — 62].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой