Методична модель вивчення мови художніх творів Панаса Мирного у школі

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект дослідження

1.1 Поняття «художня мова», «мовностилістичні особливості» у мовознавстві і літературознавстві

1.2 Психолого-педагогічні основи проблеми вивчення мовностилістичних особливостей старшокласниками у школі

1.3 Літературознавчий аспект дослідження

Розділ 2. Мовностилістичний аспект творчості Панаса Мирного

2.1 Мовностилістичні особливості роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

2.2 Специфіка художньої мови роману «Повія»

2.3 Мовні особливості оповідання «Лихий попутав»

Розділ 3. Методична модель вивчення мови художніх творів Панаса Мирного у школі

3.1 Проблема вивчення мови художніх творів, мовностилістичних особливостей у методичній науці й у практиці роботи школи

3.2 Особливості проведення шкільного аналізу мови художнього твору

3.3 Методичні рекомендації до вивчення мови художніх творів Панаса Мирного у старшій школі

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

мовознавство мовнолістичний літературознавство роман

Вивчення української літератури у школі має дуже важливе значення для загального і літературного розвитку учнів, для формування їхньої культури і самосвідомості. Автори «Концепції літературної освіти» наголошують, що «мета літературної освіти — ввести учнів у світ прекрасного, прилучаючи їх до національного і світового мистецтва слова; до духовних пошуків видатних письменників; виховувати потребу в читанні, інтерес до художнього слова, високі естетичні смаки, здатність і вміння творчо сприймати прочитане [18,с. 26]».

Художня література — це один із видів мистецтва. Художній твір — це, передовсім, багатство думок, це переживання і досвід автора, простота, зрозумілість і гармонійність слів, словосполучень, речень, це майстерність і досконалість у зображенні кожної деталі, і, нарешті, це шедеври, що випробувані не лише часом, а й багатьма поколіннями. На уроках української літератури варто більше уваги приділяти безпосередньому аналізу мови художнього твору. Адже він допомагає учневі краще пізнати твір, дати детальну характеристику персонажам на основі дослідження їхньої мови, розкрити естетичну вартість твору, з’ясувати, яким є індивідуальний стиль митця, збагатити словниковий запас. Досліджувана проблема є актуальною, адже художня мова творів багатьох українських письменників мало досліджена.

Питанням дослідження мовностилістичних особливостей займалися лінгвісти (І. Білодід, Л. Булаховський, В. Виноградов, О. Пєшковський, Л. Щерба та ін.). Приділяли значну увагу зазначеній вище проблемі літературознавці: Є. Васильєв, О. Галич, В. Лесин, В. Назарець та ін. Методисти О. Бандура, Т. Бугайко, Ф. Бугайко, Н. Волошина, Є. Пасічник досліджували мовні особливості художніх творів.

Феномен творчості видатного українського письменника Панаса Мирного був предметом вивчення вчених О. Білецького, О. Гнідана, М. Грицая, С. Жили, П. Колесника та ін. Мову творів митця досліджували І. Білодід, І. Грицютенко, М. Пивоваров, В. Черкаський та ін.

Аналіз праць учених свідчить, що мова художніх творів Панаса Мирного, яка відзначається багатством, образністю, яскравістю, є мало дослідженою. Вважаємо, що мовностилістичні особливості окремих творів письменника, зокрема романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», оповідання «Лихий попутав» вивчено неповно.

Актуальність теми та недостатня розробленість досліджуваної проблеми, потреба пошуку нових методів вивчення мовностилістичних особливостей художніх творів на уроках української літератури у сучасній школі і зумовили вибір теми дослідження: «Мовностилістичний аспект творчості Панаса Мирного».

Об'єкт: навчальний процес на уроках літератури у старшій школі.

Предмет: мова творів Панаса Мирного, зокрема романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», оповідання «Лихий попутав».

Мета: дослідити мовностилістичні особливості романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «Повія», оповідання «Лихий попутав» Панаса Мирного, розробити методичну модель вивчення художньої мови цих творів у школі.

Завдання:

1) опрацювати лінгвістичну, літературознавчу, методичну літературу з проблеми дослідження;

2) розкрити поняття «художня мова», «мовностилістичні особливості»;

3) визначити психолого-педагогічні особливості вивчення художньої мови старшокласниками;

4) подати літературознавчий аналіз творів Панаса Мирного, зокрема, романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», оповідання «Лихий попутав»;

5) дослідити мовностилістичні особливості зазначених вище творів;

6) з’ясувати стан досліджуваної проблеми в методичній науці та у шкільній практиці;

7) розробити методичні рекомендації до проблеми вивчення художньої мови творів Панаса Мирного.

Для розв’язання поставлених завдань було використано такі методи дослідження:

1. теоретичні: аналіз лінгвістичних, літературознавчих, методичних, психологічних, педагогічних джерел; порівняльний аналіз; систематизація теоретичних положень праць вітчизняних і зарубіжних учених; аналіз чинних шкільних програм, підручників, посібників, навчально-методичних посібників, спостереження за навчально-виховним процесом у школі;

2. емпіричні: анкетування, вивчення матеріалу, цілеспрямоване педагогічне спостереження.

Практичне значення роботи полягає у тому, що дані дослідження можуть бути застосовані як у практиці роботи загальноосвітньої школи під час проведення уроків української літератури, занять літературних гуртків, виховних заходів, так й у вищій школі при проведенні занять за монографічною темою «Панас Мирний».

Апробація. Матеріали дослідження апробовані під час звітної науково-практичної конференції студентів Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка у квітні 2010 року та на Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції «Українська література та українознавство: історія, методика, актуальні проблеми», яка відбувалася 12 травня 2010 року в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, за темою дипломної роботи подано до друку статтю до Всеукраїнського часопису «Українська література в загальноосвітній школі».

Структура дослідження. У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання і методи. У першому розділі розкривається теоретичний аспект дослідження, зокрема з’ясовуються дефініції «художня мова», «мовностилістичні особливості» у мовознавстві і літературознавстві, визначаючи психолого-педагогічні особливості вивчення художньої мови старшокласниками, подається літературознавчий аналіз творів Панаса Мирного, зокрема романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», оповідання «Лихий попутав».

У другому розділі досліджується мовностилістичний аспект творчості Панаса Мирного, зокрема подано аналіз художньої мови таких творів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихий попутав». У третьому розділі подано методичну модель вивчення художньої мови творів Панаса Мирного у школі, а саме визначено стан досліджуваної проблеми в методичній науці та у старшій школі, визначаються особливості проведення шкільного аналізу мови художнього твору, розробляються методичні рекомендації до вивчення мови художніх творів Панаса Мирного у старшій школі.

У висновках подано узагальнення, які містять аналіз результатів дослідження, проведення теоретичної та практичної роботи, звіт про апробацію дослідження. Список літератури містить 67 джерел. У додатках наявні анкети для вчителів української мови та літератури, анкети для старшокласників, схема літературознавчого аналізу, розробки уроків за темою дослідження.

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Поняття «художня мова», «мовностилістичні особливості» у мовознавстві і літературознавстві

Для того, щоб дослідити мовностилістичний аспект творчості Панаса Мирного, маємо спочатку з’ясувати значення понять «художня мова», «стиль», «художній стиль», «мовностилістичні особливості», проаналізувати, що пов’язує ці поняття, наскільки вони дослідженні у літературознавстві й мовознавстві.

«Мова художньої літератури (поетична мова) — різновид загальної літературної мови, головний засіб творення художніх образів у літературі, основний матеріал художника слова [22,с. 219]». Літературознавець В. Лесин називає письменника художником слова, адже не варто забувати, що література — це мистецтво, а художній твір — це витвір мистецтва. «Засобами мистецтва слова література допомагає впливати на учнів, формувати і збагачувати їх внутрішній світ, розвивати інтелект та творчі здібності [40,с. 4]».

Вчений А. Лісовський звертає увагу на те, що «книгу можна читати просто як друкований текст, для цього лише треба знати грамоту. Але книгу можна читати і як художній твір, для цього необхідно розуміти мову мистецтва, мову образів, вдумуватися у них, бо художній твір не вичерпується логічно завершеними інтерпретаціями [22,с. 26]». Саме таке ставлення до художнього твору має бути в учнів, вони мають чітко усвідомити, що книга — твір мистецтва. У літературознавчому словнику-довіднику знаходимо таке визначення: «Мова художньої літератури (поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови [23,с. 455]».

У творах української літератури розкривається все багатство мови, її унікальність, своєрідність, неповторність, все те, що надає їй яскравості і самобутності. Мова художньої літератури співвідноситься з літературною мовою та художнім мовленням, але зв’язок з літературною мовою трактують по-різному. Часто мову художньої літератури розглядають як один із функціональних стилів літературної мови. Також інтерпретують як мову в її естетичній функції як матеріал мистецтва. У мову художньої літератури входять усі структурні рівні літературної мови та елементи розмовної мови, діалектів. «Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та у сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах) [23,с. 456]».

Мова художньої літератури багатша за літературну мову, бо, крім літературних норм включає діалекти, жаргонізми, просторіччя, адже за допомогою різних мовних засобів письменники створюють яскраві картини людського життя, розкривають індивідуальність кожного персонажа. Вона відтворює ті зміни, що відбуваються в мові народу. «Мова художньої літератури — 1) мова, якою написані художні твори (її лексикон, граматика, фонетика), у деяких суспільствах зовсім відмінна від повсякденної, побутової („практичної“) мови; у цьому розумінні мова художньої літератури — предмет історії мови й історії літературної мови; 2) поетична мова, система правил, що лежать в основі художніх текстів, як прозових, так і віршованих, створення і прочитання (інтерпретації); мова художньої літератури, відтворюючи естетичну функцію національної мови, є предметом поетики, зокрема історичної поетики, а також семіотики, саме — семіотики літератури [59,с. 608]». Ці визначення зосереджують увагу на виявленні особливостей художньої мови різних за жанровою специфікою творів та їх аналізі.

М. Коцюбинський писав, що «мова в художньому творі - половина, коли не більше, краси його [22,с. 220]». Адже, використовуючи мовні засоби, автор подає опис стану, почуттів, зовнішнього вигляду персонажа чи характеристики його стосунків з іншими дійовими особами, а також вводить у твір описи мальовничих пейзажів, майстерно передаючи красу тієї чи іншої місцевості.

В. Виноградов зазначав: «По суті мова художньої літератури розвивається в історичному контексті літературної мови народу і в тісному зв’язку з ним і в той же час є ніби її концентрованим вираженням [22,с. 220]». Читаючи художній твір, ми переносимось у ту епоху, у той час, який нам зобразив автор, уявляємо собі персонажів. Цьому, безпосередньо, сприяє і мовна характеристика — показ індивідуальних особливостей персонажів літературного твору за допомогою їх власної (прямої) мови та опису манери мовлення. Мовну характеристику доцільно застосовувати, вивчаючи мову художнього твору. Бо у мові кожної людини є щось своєрідне, зумовлене поглядами на життя, суспільним середовищем, рівнем культури, професією, характером, психологією, віком, статтю, даними обставинами і т. д … «Треба, — писав А. Чехов, — щоб кожна людина говорила своєю мовою [22,с. 214]». Мова відображує характер людини, тому письменник ретельно добирає найбільш характерні слова і вирази. Твори художньої літератури написані у художньому стилі. Прокоментуємо трактування поняття «стиль».

В. Виноградов дає таке визначення: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо — об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу [38,с. 6]». Для кожного стилю притаманний свій набір мовних засобів, які можуть уживатися в одному стилі або в декількох, зважаючи на функції і стилістичне забарвлення цих засобів. Мовний стиль — це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. У художньому стилі відображається все багатство національної мови. «Художній стиль, художня мова, мова художньої літератури — функціональний різновид літературної мови [59,с. 780]». Автор даного визначення об'єднує ці три поняття під єдине тлумачення, що свідчить про їх спорідненість. Художній стиль відтворює дійсність через конкретно-чуттєві образи. Даний стиль об'єднує жанри художньої літератури (поезію, прозу, драму), а також авторські художні стилі, становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення художньої образності. Її допомагають досягти стилістичні засоби (ресурси) — «це елементи мови, що мають стилістичне забарвлення (емоційно-експресивне, оцінне, функціонально-стильове). Стилістичні засоби української мови поділяють на дві групи: 1) функціонально забарвлені слова, що використовуються у книжному або розмовному мовленні; 2) експресивно забарвлені засоби, що надають мовленню певного стильового забарвлення (ласкаве, іронічне, інтимне…) [38,с. 57]». Функціонально забарвлені засоби (слова, словосполучення, речення) є важливими мовними ознаками кожного стиля. Експресивно забарвлені засоби використовуються у художньому та розмовному стилях з метою передачі різних емоційних відтінків мовлення. Використання мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням — образно відтворювати дійсність, тобто змальовувати життя через образи, втілені у слові.

Деякі лінгвістичні стверджують, що під «мовностилістичними особливостями» слід розуміти «сукупність індивідуальних характерних особливостей словника, конструкцій речень, їхнє співвідношення між собою, вживання засобів художнього увиразнення [6,с. 1130]». За допомогою мовностилістичних особливостей автор зображує дійсність, подає характеристики образів, надає творові художньої образності, емоційності, естетичної досконалості. На думку Т. Бугайко, Ф. Бугайко, «мовностилістичні особливості є засобом і матеріалом відтворення дійсності у художній літературі [5,с. 73]».

Кожний письменник використовує набір таких засобів, що є визначальними у його творах. Йдеться про індивідуальний стиль, або ж ідіолект — «це сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших; своєрідність мови окремого індивіда [59,с. 653]». Протягом життя кожного письменника його індивідуальний стиль шліфується, вдосконалюється, але істотно не змінюється.

Складовою індивідуального стилю є мова художнього твору. Для стилістики як розділу мовознавства характерним є те, що індивідуальний письменницький стиль розглядається як своєрідність мови. В. Жирмунський писав: «У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами [23,c. 345]». Панас Мирний значну увагу приділяв дослідженню мови. «Мова, — така ж жива істота, як і народ, — писав він, — що її витворив [35,с. 14]». З розвитком народу розвивається і його мова, поповнюючись новими словами, словосполученнями, відкидаючи застаріле, непотрібне для функціонування суспільства у даний проміжок часу.

Визначивши сутність понять «художня мова», «мова художніх творів», «стиль», «художній стиль», «мовностилістичні особливості», можемо говорити про те, що ці категорії досліджені як літературознавцями, так і мовознавцями. У мовознавстві та літературознавстві відсутній єдиний підхід щодо трактування цих дефініцій. На нашу думку, варто досліджувати всі категорії як самостійні, які мають деякі спільні риси, а не об'єднувати кілька понять в одне визначення.

1.2 Психолого-педагогічні основи вивчення мовностилістичних особливостей старшокласниками у школі

Сприймання учнями творів художньої літератури залежить і від їхніх вікових особливостей. Знайомство дитини з літературою розпочинається ще з казки, розказаної бабусею, з колискової пісні, що співала мама, з першого, вивченого напам’ять, віршика. Твори, які читає дитина, мають відповідати її розвиткові. Саме з них дитина має брати те, що потрібно їй для гармонійного розвитку, для пізнання навколишнього світу, для розуміння себе і оточуючих. На психолого-педагогічні особливості кожного віку має звертати увагу вчитель, будуючи урок з літератури. Виділяють такі вікові періоди: 1) молодший підлітковий вік (п'яті - шості класи); 2) старший підлітковий вік (сьомі - восьмі класи); 3) рання юність (дев'яті - одинадцяті класи).

У роки юності перед учнями відкриваються нові можливості сприйняття літератури. Адже саме у цей період відбувається подальший розвиток фізичних і духовних сил людини, становлення її емоційної сфери, складається система ціннісних орієнтирів. Все це сприяє формуванню художніх смаків. У роки юності гостро постає питання про вибір майбутньої професії, навчальна діяльність уже не є найголовнішою метою життя школяра.

По-іншому сприймають старшокласники і художні твори. Методист Є. Пасічник зазначав, що «великою популярністю користуються ті художні твори, в яких ставляться важливі моральні проблеми людського буття, психологічно осмислюються стосунки людини з суспільством, порушуються питання про моральні норми тощо [34,с. 68]». Старшокласники у творах художньої літератури шукають відповіді на ті проблеми, які їх найбільш турбують. Учні старших класів дуже люблять читати такі твори, у яких зображено позитивних героїв. «Їм подобається «сміливий, чесний, сильний, справедливий, життєрадісний» герой, «розумний, з лагідною, ніжною вдачею, який любить мистецтво, музику», «людина вольова, уважна до інших, з активною життєвою позицією», «той, хто цінує дружбу, кохання, з ким є про що поговорити"[34,с. 69]». Уроки літератури у старших класах мають бути спрямовані і на виховання національної ідеї. Те, як учні сприйматимуть твори художньої літератури, залежить від стану викладання літератури в школі. Якщо вчителю не цікавий даний предмет, то старшокласники також втратять до нього інтерес. Байдужість учителя тонко підмічають діти. Коли ж педагог ставиться до свого предмета відповідально, творчо, з глибоким інтересом, тоді буде і позитивний результат.

Юності властива певна романтична піднесеність. Багато учнів пишуть вірші, ведуть щоденники. Тому старшокласники здатні глибше сприйняти письменника як неповторну особистість.

«Естетичний розвиток учнів зумовлюється не лише віковими можливостями. Учні одних і тих самих вікових категорій за характером естетичного розвитку, характером відтворюючої уяви, асоціативного мислення, пам’яті, творчими здібностями, емоційною вразливістю, особливістю сприймання художніх творів різних жанрів, читацькими інтересами [34,с. 71]». По-різному діти сприймають захід сонця, спів солов’я, цвітіння першого проліска.

Повноцінність сприймання учнями художньої літератури залежить від розвитку їхньої уяви, яка буває двох видів: творча і репродуктивна. За характером сприймання художніх творів учнів поділяють на чотири групи. До першої групи відносимо тих, «які переважно зосереджують увагу лише на розвиткові сюжету твору, не бачать авторського підтексту, не сприймають художній твір в єдності форми і змісту. Вони не помічають багатьох художніх деталей, або якщо й помічають, то не розуміють їх доцільності, надто схематично переказують текст твору [34,с. 73]». Такі учні розглядають твір як звичайну інформацію, розказану автором, не звертають уваги на своєрідність образів, на художню своєрідність митця, особливість його творчої манери. Вони не зіставляють художній твір з особистим досвідом.

Учні другої групи глибше усвідомлюють художні твори. «Вони вміють визначати роль окремих компонентів художньої структури, проте ці компоненти ще не сприймаються ними в єдності і взаємозумовленості. Ті наочні уявлення, що виникають у них під час читання тексту, часто неадекватні йому і можуть підмінюватися фактами з їх особистого досвіду [34,с. 74]». Такі учні ще не можуть проводити структурний і цілісний аналіз художнього тексту. Вони нерідко сплутують факти, що подані у творі із фактами зі свого особистого життя.

«В учнів з третім типом відтворюючої уяви лише частково виникають неадекватні художньому тексту уявлення, але ці учні намагаються контролювати їх текстом художнього тексту [34,с. 74]». Ці учні здатні до цілісного аналізу художнього тексту та характеристики образів.

До четвертої групи відносять таких дітей, які мають добре розвинену відтворюючу і творчу уяву і сприймають художні образи з достатньою повнотою.

Є. Пасічник виділяє такі типи художнього освоєння:

1) «творчий тип сприйняття;

2) споживацький тип сприйняття.

В основі першого типу переважають усвідомлені естетичні установки. Творчий тип сприйняття ґрунтується на спілкуванні з митцем, тоді як в основі споживацького типу лежить звичайна комунікація [34,с. 74]". Найчастіше ці два типи поєднуються між собою.

Методист Ніна Косенко наголошує на тому, що діти по-різному сприймають і осмислюють інформацію, це залежить від того, яка півкуля головного мозку є домінантною. «Діти з домінантою правої півкулі („праві“) легко схоплюють новий матеріал, сприймають його одразу, вже на рівні ідеї, творчо мислять, здатні самі ставити перед собою творчі завдання [20,с. 41]». Але такі учні часто занадто емоційні, їм складно доводити роботу до логічного завершення, і тому їх знання часто поверхові і неглибокі.

Учні з домінантою лівої півкулі («ліві») більш старанніші, приділяють увагу деталям, але їм важко даються творчі роботи. «Основне завдання в роботі з такими дітьми — стимулювати їхнє творче мислення, шукати шляхи активізації образно-метафоричного бачення світу [20,с. 41]».

Від дітей з домінантою правої півкулі варто вимагати доводити розпочату справу до кінця, ставити перед ним складні індивідуальні завдання, вчити їх зібраності, дисциплінованості, уваги до деталі.

Н. Косенко запропонувала використовувати метод психограмного сприймання художніх текстів, що ґрунтуються на таких науках, як психологія та літературознавство. Цей метод реалізується таким чином: учням під час роботи з текстом твору пропонується невеликий, цікавий, емоційно насичений уривок, який вони мають відобразити на папері за допомогою кольорових олівців єдиною лінією. Учні сприймають художній текст емоційно, це дає змогу заглибитись у внутрішній світ письменника, простежити зміни настроїв, почуттів. «Метод психограмного сприймання художніх творів дає змогу глибше зрозуміти й відчути внутрішній, духовний світ героїв, автора, вчить розуміти світ природи, відображений у пейзажних замальовках, служить прекрасним засобом розвитку емоційної сфери дитини, спонукає до роздумів [20,с. 42]».

Методист Г. Токмань наголошує на тому, що «у пору ранньої юності відбувається дистанційоване сприймання літератури [55,с. 27]». Старшокласник читає твір критично, може визначити авторську позицію щодо порушених проблем і порівняти їх зі своєю. Учень, прагнучи самореалізації у суспільстві, часто стає на бік героя, який протестує проти гноблення особистості. Для цього віку природне бажання само виявитися. Старшокласник вже думає про власну долю, про життєві цінності, про проблеми щастя, кохання, дружби, морального вибору. Але творів з такою проблематикою мало в шкільних програмах. У літературі учні шукають ідеал людини-друга і коханого, їхні оцінки героїв твору залежать від зіставлення образу з вимріяним ідеалом. Тому вчителеві буває важко організувати діалог учня з художнім текстом, потрібно при визначенні ідейно-тематичної основи твору відшукувати зв’язки з особистими проблемами учнів, характерними для їхнього віку. На думку Г. Токмань, варто у цьому віці при вивченні художньої літератури більше уваги звертати на індивідуальний стиль, а також давати змогу учням проявляти себе як особистості.

Отже, засвоєння і розуміння художніх текстів залежить не лише від здібностей дітей, а й від їх індивідуальних і вікових особливостей, рівня літературної освіти, тому варто звертати увагу на психолого-педагогічні особливості кожного віку, розробляючи урок з літератури. Доцільно пам’ятати, що учні одного віку також по-різному можуть сприймати і розуміти мовностилістичні особливості одного твору, що залежить від рівня розвитку різних психічних процесів (уяви, пам’яті, мислення та ін.).

1.3 Літературознавчий аспект дослідження

В українському літературному процесі останніх десятиріч ХIХ — початку ХХ ст. одне з чільних місць належить Панасові Мирному — видатному письменникові - реалістові, з ім'ям якого пов’язаний початок розвитку соціально-психологічної течії у прозі. Такі його романи, як «Хіба ревуть воли як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди», «За водою», оповідання «П'яниця», «Морозенко «, новели «Лови», «Сон», нарис «Серед степів» міцно утвердили нові епічні жанри, в яких глибоке дослідження цілих шарів народного життя органічно поєднувалося з проникливим психологічним аналізом внутрішнього світу окремої особистості. Панас Мирний відомий не лише своїми прозовими, а й поетичними творами («Понад гаєм, над зеленим», «Дівчині», «Нещасні»), драматичними («Лимерівна»). Цікавився письменник фольклором, тому його твори насичені приказками, прислів'ями, фразеологізмами. Панас Мирний значну увагу приділяв дослідженню рідної мови (статті «Рідна мова», «Про життя Тараса Шевченка»).

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Працюючи з 1871 р. у Полтавському казначействі, Панас Мирний уважно і глибоко вивчає життя українського народу, бачить анти поміщицькі протести селянства, які іноді виливалися не тільки в поодинокі виступи, а й в окремі акти розбійництва, насильства над неповинними людьми. Навесні 1872 р. письменник написав нарис «Подоріжжє од Полтави до Гадячого», в основу якого лягла розповідь візника про Василя Гнидку, який зі своєю ватагою вбив і пограбував багатьох людей у Полтавському, Миргородському та Переяславському повітах. Згодом він був спійманий у селі Заїченцях, засуджений і відправлений на каторжні роботи. Ця історія зацікавила Панаса Мирного, адже такі випадки були типові для того часу.

Щоб розкрити соціально-суспільні умови, у яких був написаний твір, варто розпочати зі скасування кріпацтва і аграрної реформи 1861р. Законодавчими актами від 19 лютого 1861 р. (оголошувалися в губернських містах України з 9 по 19 березня, а по селах — пізніше) закріпаченим селянам надавалися права вільних селянських обивателів як особисті, так і майнові [36,с. 66]. Тобто брати шлюб, вести торгівлю, займатися ремеслом, вирішувати всі родинні справи могли без дозволу поміщика. Але це після переходу на викуп, після введення установних грамот, які складали самі землевласники — поміщики. Поміщицькі лани лишалися у панській власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм насильно. Кращу землю, звісно, залишали собі. Не всі кріпаки мали право на викуп землі, дворові кріпаки залишалися безземельними. Після реформи 1861 р. «настало зразу тисяча тисяч вільних рук, без хати-оселі, без хліба без грошей. Треба було щось ротом жувати, треба було щось робити? Оттута-то й почалася боротьба за шматок хліба, за оселю [35,с. 121] «. Хтось працював, чесно заробляючи на хліб, а хтось йшов іншим шляхом. «У 1872 р. у Полтавській губернії було вчинено 455 різних злочинів, у тому числі вбивств і грабунків. У 1873 р. було вже 512, у 1874 р. — 560, а 1875 р. — 850 злочинів. Протягом цих років понад 3000 чоловік було засуджено до позбавлення волі і каторжних робіт. У 1874 р. у Катеринославській губернії був процес братів Хатитовських і їхніх співучасників. На лаві підсудних сиділо тридцять селян, які грабували куркулів, багатих поміщиків, панів [35,с. 122]». Якраз у цих роках Панас Мирний разом з І. Біликом працює над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні ?» (1872 — 75 рр.)

Назва «Хіба ревуть воли, як ясла повні ?» точно виражає глибокий соціальний зміст і ідейну спрямованість роману у цілому. Воли — метафоричний образ закріпаченого пригніченого панами селянства. Про його становище Чіпка говорить: «А мужик — віл … ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох та знову запрягай … поки не впаде у борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи [36,с. 229]». Ось звідки походить ця метафора, розгорнена на весь твір. Даруючи у 1894 р. свій роман приятелеві Л. Іоніку, Панас Мирний у присвяті також розшифровує назву твору:

«Прийми від серденька його

В подяку працю його давню.

Як прочитаєш ти її,

Та ще як скажем разом з нами:

Ох, правда: не ревуть воли

Як перед ними ясла повні «[36,с. 229].

Ця назва звучала як своєрідний заклик до селянського виступу проти поміщицької влади.

Жанр твору — соціально-психологічний роман. «Соціально-психологічний роман — такий роман, у якому суспільно-значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань; у якому соціально-психологічний аналіз дійсності поєднується з глибоким дослідженням внутрішнього світу людини [40,с. 96]».

Тема — показ життя селян (жителів с. Піски) у дореформений період та після скасування кріпацтва, вияву протесту селян проти несправедливості; зображення впливу соціальної дійсності на долю Чіпки, на формування його світогляду.

Ідея — засудити жорстокість, підступність, аморальність панів, їх прислужників, представників земства, пануючої верхівки, які своїми діями породили такі соціальні явища як розбійництво, грабування, деградація людської особистості.

Соціальний конфлікт — між різними верствами населення (селяни і пани), побутовий — між Мотрею і Явдохою, між Мотрею і товаришами Чіпки, психологічний — між діями Чіпки і його внутрішнім станом.

Академік О. Білецький порівнював композицію роману з будинком з багатьма прибудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом [65,с. 79]. Роман багатоплановий, у ньому багато сюжетних ліній (основні: рід та життя Чіпки; рід та життя Максима Ґудзя; Грицько і його дружина; пани Польські; історія села Піски). Розглянемо елементи головної сюжетної лінії. Передісторія і експозиція займають перші дві частини твору. Зав’язка на початку третьої частини — позбавлення головного героя землі. Далі - розвиток дії. Кульмінація — Чіпка дізнається, що його вигнали із земства. Розв’язка — розповідь про Чіпку і долю його родини (Галя повісилася, Мотря померла, Чіпку заарештували).

Основою роману став нарис «Подорож од Полтави до Гадячого», у якому описані реальні події і люди «після гайдамацької пори, — як каже письменник, — котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості й пригніту, багатих і щасливих [35,с. 50]». Панас Мирний проїжджав селом, де жив розбійник Василь Гнидка, два роки тому засуджений на каторгу. Він став прототипом Чіпки у романі. Письменник зобразив правдиво життя селян, діяльність земств, історичне минуле народу, гніт панів.

У творі порушуються такі проблеми:

— соціальні нерівності;

— батьки і діти;

— кріпацтва;

— кохання;

— морального падіння людини;

— влади; жорстокості, підступності владної верхівки;

— зміни життя людей після реформи;

— життя і смерть;

— людина і земля;

— злочин і кара;

— становище жінки у родині;

— солдатчини;

— вибору людиною власного життєвого шляху;

— моральність і аморальність;

— пошуку правди, сенсу життя;

— добро і зло;

«Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення [65,с. 136]». Таку характеристику дав Олесь Гончар. У романі письменник зобразив велику кількість персонажів. Це селяни (чоловічі образи: Остап Хрущ, Чіпка, Грицько, дід Улас, Максим Ґудзь та ін.; жіночі образи: Мотря, баба Оришка, Галя, Христя, Марина, Явдоха) і образів панів та чиновників (пани Польські, прикажчик Потапович, Шавкун, Крижов, писар Чижик та ін.).

Панас Мирний використав у романі невичерпні стилістично-художні можливості народно-розмовної мови, творчі досягнення своїх літературних попередників. Твір насичений фразеологізмами, приказками, зворотами. У творі присутні описи природи, речей побуту. Наявні і портретні характеристики. Природа виступає засобом створення відповідного тону, настрою, емоціональним чинником. У Мирного пейзажі і портрети персонажів не належать до поза сюжетних компонентів: вбирають у себе значну частку характеристики того чи іншого образу, пов’язані з психічним станом героїв.

Народність твору. Віра в силу народу — життєве кредо письменника. Його уміння слухати «братів своїх темних», задокументовано в найрізноманітніших виявах протягом усього життя й діяльності. Не що інше, як розмова з візником, його оцінка розбійника: «Бідовий голова цей Гнидка був! На все здатний…, — дала першопоштовх до задуму роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні? «[35,с. 49]». Письменник подорожує Полтавщиною з метою спостереження життя народу, щоб потім у своїх творах втілити ці народні образи.

Роман є актуальним і для сучасників. Адже проблема злочину і кари існувала завжди. Бо людина не завжди йде правильним шляхом, може обрати й хибний, і лише від неї залежить, усвідомить вона неправильність своїх дій чи продовжувати деградувати.

Відомий український письменник Олесь Гончар зазначав: «Творчих вершин своїх Панас Мирний досяг у жанрі соціально-психологічного роману; для нас він передовсім творець масштабних, сильних своєю правдивістю монументальних полотен, художній живопис яких дає незвичайно багате уявлення про сучасне письменникові суспільство, про життя пореформеної України з її напруженою атмосферою, у якій дедалі ясніше змигували блискавки майбутніх революційних громовиць [65,с. 134]». Справді письменнику не була байдужою доля країни і ті події, що у ній відбувалися, він майстерно зображував у своїх творах, привертаючи до них увагу громадськості. О. Корнійчук писав: «Творчість Панаса Мирного по праву займає одне з перших місць у світовій літературі [65,с. 3]». Ще за життя твори письменника здобули велику популярність, вони не втратили своєї актуальності і у наш час. О. Білецький зазначав: «До Панаса Мирного українська літературна проза не знала таких широких картин суспільного життя, які він дав у своїх творах [65,с. 3]». Справді, у своїх творах письменник відобразив життя українського села у дореформений, реформений та післяреформений період та життя українського міста з усіма його проблемами.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» викликає багато думок і суперечок, адже проблеми порушені у ньому є актуальними і у наш час. Цей твір захоплює простотою, емоційністю, яскравістю народної мови, багатством художніх засобів. Кожен образ роману виписаний автором до дрібниць, тому не виникають труднощі при їх характеристиці. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не може залишити байдужими читачів.

Центральним персонажем твору постає Ничипор Варениченко. У романі автор зображує життя Чіпки від дитинства до відправлення на каторгу. Цей образ складний і суперечливий. В дитинстві з нього насміхалися ровесники, що він байстрюк. Ще одне розчарування, як хлопець змушений покинути улюблену роботу з дідом Уласом. Але найбільшої кривди Чіпці завдало те, що у нього забрали найцінніше, те, заради чого він жив, тяжко працював, за що, у нього боліло серце, землю. Наштовхнувшись на байдужість, підлість, жорстокість чиновників, Чіпка розуміє, що у світі не має правди і сам починає жити розбишацьким життям, яке у кінці-кінців призвело до трагічного фіналу: вчинила самогубство Галя, не змирившись з тим, що її чоловік — убивця; самого Чіпку відправляють на каторгу.

Серед інших чоловічих образів роману найбільш яскраві Іван Вареник, Максим, Грицько. Іван Вареник (Остап Хрущ) — це батько Чіпки, колишній кріпак пана Польського, що колись панував у Пісках. Іван утік на Дон, а повернувшись назвався Остапом Хрущем, отримав хату і ґрунт, одружився з Мотрею і подався на заробітки на Дон. Виявилося, що там у нього також є жінка і троє дітей, і Івана вже розшукують. Коли ж знайшли, то погнали у москалі.

Максим Ґудзь мав неспокійний, бешкетний характер замолоду, за що його відправили у солдати, де теж почувався як риба у воді. Там же зустрів Явдоху, народилася у них дочка Галя. Пізніше повернувся на хутір з сім'єю. Займався тим, що переховував у себе награбоване розбійницькою ватагою, у якій був і Чіпка. На своєму хуторі і помирає.

Ще один яскравий персонаж — Грицько. Це козачий син, сирота, якого громада віддала далекій родичці - вдові Вовчисі. Разом з Чіпкою вони працювали у діда Уласа. Потім їхні дороги розійшлися. Грицько подався на заробітки, повернувшись одружився і зажив хазяїном. Забрав до себе Чіпчину матір, коли того забрали на каторгу.

Серед жіночих образів варто звернути увагу на Галю, Мотрю, Явдоху і Христю. Галя — це дочка Максима Ґудзя і Явдохи. З дитинства вона кохалась у розкошах, її характер формувався під впливом мальовничої хутірської природи. Про джерела збагачення родини дізнається пізніше, і не може це прийняти. Галя заслуговувала на тихе сімейне життя, на щастя поруч з Чіпкою. І, мабуть, все так би і склалося, якби не безчинства чоловіка, що призвели Галю до самогубства.

Наступний образ — це Мотря Жуківна («бідна, некрасива, уже таки й літня, що жила у сусідах, удвох із старою матір'ю»), якій випала гірка доля. Удвох із матір'ю ростила Чіпку, тяжко працювала, окрім того терпіла зневагу від односельців. Маючи власний дім, змушена тинятися по сусідах через пиятику сина. Недовго тривало щастя жінки, коли повернулася додому. Забере її до себе Грицько, доживатиме Мотря віку у чужих людей.

Антиподом Мотрі виступає Явдоха. Вона, народившись у злодійкуватій москалівській родині, з дитинства звикла до крадіжок і легкого хліба («росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм»). Ці обставини вплинули на характер дівчини, привчилась до гультяйства і крадіжок. Зустрівши Максима, трішки втихомирилась. Останні дні доживала у дочки, ведучи війну з Мотрею та підтримуючи товариство. У її образі автор втілив всі ті риси, що були не притаманні українській жінці.

Ще один жіночий образ — це Христя. Це сирота, що жила у наймах у Перепелихи («Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рідна [28,с. 76]»). У шлюбі з Грицьком їй жилося добре, хоча Христя дуже переживала за долю Чіпки, захищала його, тому у них виникали суперечки.

Над романом «Повія» письменник працював довго, наполегливо, про що свідчить листування з М. Старицьким (тоді редактор альманаху «Рада»).

Про свій задум написати роман Панас Якович 1881 р. писав М. Старицькому. «Головна ідея моєї праці виставити пролетаріатку свого часу, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя) і попідтинню (четверта). Гуртом усю працю я назвав «Повія». [34,с. 101].

Задумавши видавати альманах «Рада», М. Старицький звернувся до письменника з проханням дати щось із цього твору для друку кування в альманасі. У відповідь Панас Мирний напише у листі від 15 грудня 1881 року: «Три частини так сяк зведені, над четвертою прихватками працюю і сам не знаю, коли скінчу. Хотілося б і скоріше, то раз — ніколи, а вдруге — скорої роботи не хвалять. Правду кажучи, в засилає мій Вам частині є багато дечого лишнього, а головне через спіх не так упорядкованого, як би то треба [34,с. 101]». Надіслані частини були надруковані у альманасі. Плануючи й далі вихід «Ради», М. Старицький просив письменника присилати всі частини роману. Але Панас Мирний вважав, що твір ще не досконалий і над ним треба дуже багато працювати".

«Питаєте за мої праці, сподіваючись бачити всю „Повію“ у другій частині „ради“, — пише Панас Якович у листі від 21 березня 1882 року. — Ох, добродію, гірко мені Вас зневіряти, а проте приходиться. Щоб надрукувати цю „Повію“ (ще 3 част.), то прийшлося б одкинути видання „Ради“ бодай чи не на рік, або й того більше. Звести то я сак — тяк звів докупи, довів до краю, та й тільки того слави того слави, що довів. Багато, дуже багато доведеться ще над нею попрацювати, поки вона, як казав колись Гоголь, витанцьовується. Ще, може, на другу частину спроможуся, а на всю — напевно скажу — ні [34,с. 102]».

Перші дві частини роману були надруковані у «раді» (1883, 1884), причому друга частина вийшла «відредагована» згідно вимог цензури. Так, наприклад, Петербурзький цензурний комітет писав у Головне управління у справах друку, що частина ця може бути дозволена до друку, але з такими вилученнями:

«На стор. 42 образливі вирази про духовенство… На стор. 82. Висловлюваний панам докір, що вони заволоділи найкращими угіддями, а селянам віддали погані наділи [34,с. 102]».

У першому, де коментарі, випадку мова йшла про шахрайство, здирництво протопопа, «який з живого й вмирущого дере і жениться хто хоче — як не двадцять п’ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — десять рублів за похорон, а хрестити — готуй три карбованці [34,с. 102]».

Друга вимога цензури стосувалася до вилучення місця, де письменник показує злиденне життя міської і сільської бідності, у якої пани забирали кращу землю. Тому бідні люди змушені були жити на забруднених околицях міста, терпіти злидні, голод.

Ці й подібні місця вилучені «як тенденційні і лайливі». В усіх виданнях «Повії» вони ще не поновлені.

Після виходу у світ двох частин Панас Якович протягом всіх останніх років свого життя працював над закінченням третьої і четвертої частин роману.

Перші дві частини мали великий успіх. Знайомі письменника неодноразово зверталися до нього з проханням скоріше надрукувати роман. Але Панас Мирний не поспішав. У листі до Я. Жарка (21 лютого 1899 р.) він писав: «Треба гаразденько передивитись перші три частини, а дві знову перероблювати. Діла багато. А вже ж коли пускати в люди «Повію «, то треба, щоб вона була незгірша тих перших двох частин, що вже побачили світ [34,с. 103]».

Повністю третя частина «Повії» опублікована тільки у 1919 р. У примітці до публікації цієї частини письменник писав: «Третя частина розповідає далі про долю Христі у наймах в панів, і що із сього вийшло. Дрібніше про се довідаються шановні читачі, коли буде їх ласка прочитати сю давно вже виготовлену до друку частину, що залежалася так довго через те, що авторові хотілося разом випустити у світ ще й четверту й п’яту частини, які за браком вільного часу дожидаються своєї черги, коли до їх можна буде рук приложити, щоб як слід виготувати [34,с. 103]».

Четверта частина надрукована лише у 1928 році, у повному виданні цього твору.

Назву роману («Повія») можна тлумачити як метафоричну (від «віятися по світу, не маючи ні прихистку, ні щастя»), на що промовисто вказують і назви частин твору («У селі», «У городі», «По всіх усюдах»). Адже письменник не мав на меті викриття морального падіння Христі, засудження її вчинків. Панас Мирний хотів зобразити ті умови й обставини, які привели дівчину до такого життя, викрити той суспільний устрій, що зруйнував її долю.

Більшість дослідників творчості Панаса Мирного визначають жанр даного твору як соціально — психологічний роман. Саме автор у підзаголовку вказує на те, що це роман з народного життя. До того ж Панас Якович — майстер психологічної прози, до якої відносимо і твір «Повія».

Тема: моральне падіння і трагічна доля селянської дівчини в умовах суспільства ІІ половини ХІХ століття.

Ідея — засудити жорстокість, підступність, підлість представників вищого класу, владної верхівки, які зламали долю простої селянської дівчини, довівши її до морального падіння.

Виходячи з визначення жанру твору (соціально — психологічний роман), основні конфлікти твору: соціальний і психологічний.

Роман складається з чотирьох великих частин («У селі», «У городі», «Сторч головою», «По всіх усюдах») і 15 розділів. Зав’язка конфлікту — становище сім'ї Пилипа Притики після смерті господаря, намагання Грицька Супруненка відібрати землю у сім'ї. Розвиток дії - подальша доля дівчини сироти, праця у Загнибіди, Рубця, кохання до Процента (нещасливе), зустріч і надія на інше відмінне від цього життя з Колісником. Кульмінація — самогубство Колісника, розчарування Христі у житті. Розв’язка конфлікту — дівчини опускається на саме дно життя, смерть біля рідного дому.

Становище української жінки привертало увагу. Панаса Мирного уже на перших порах творчої діяльності. 7 травня 1865 року молодий Рудченко, роздумуючи над гіркою долею знайомої йому дівчини Дуняші, збирається описати її страдницьке життя і ті суспільні умови, які розтлінно впливали на характер цієї дівчини. Він записує у своєму щоденнику: «Після обід писав одну повістину віршами, як гине наша краса дівоча од паничів [34,с. 103]». Тут же відзначає, що увечері знову зустрів Дуняшу. «Повістина», про яку йде тут мова, певно віршована поема «Продана», написана під безпосереднім впливом поезії Шевченка. Героїня поеми Христя розповідає про своє тяжке життя з мачухою, дядиною, а потім розпусником — паном. Кінець — кінцем Христя була викинута на вулицю і стала повією. Зображуючи у своїх творах долі жінок, письменник багато бере з реального життя і власних спостережень. Пригадавши життя рідної сестри, Мирний з обуренням пише у щоденнику 17 травня 1865 року: «Сестру мою чоловік лякає тим, що вона від бога і должна покорятися йому, як церков Христові кориться. О! Господи! Отакий чоловік, мій зять, Під покривалом віри хова всі свої безсовісні діла. Стерво! Сестра ж моя, звісно, богомолка, і слухає його, як бога, що буцімто і справді вона должна кориться…» «Тобі, каже, і бог повелів мене слухати!» А ти бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другому!!! [34,с. 104]".

Художнє зображення «темного царства», гніту, деспотизму, у яких гинули прекрасні жіночі образи, захоплює мирного. Правдиво зображує письменник українське село та місто, різні типи людських характерів та викриває дії представників буржуазії - крамарів, чиновників — земців, «народолюбців» — лібералів.

У творі порушуються такі проблеми:

— соціальної нерівності;

— бідності;

— влади, жорстокості представників влади;

— удівства і сирітства;

— тяжкої праці,

— егоїзму і людської байдужості;

— наймитства, заробітчанства у місті;

— стосунків між чоловіком і дружиною;

— життєвого вибору;

— людської самотності;

— вседозволеності і розгульності міських чиновників та ін.

Образи роману умовно можна поділити на дві великі групи: образи — кривдники і образи — жертви. До образів — кривдників належать: Грицько Супруненко, Загнибіда, Рубець, Колісник, Карпо Здор, Лошаков, Проценко та ін. Образи — жертви: Пріська, Христя, Мар’я, Марина, Олена Загнибіда, Федор та ін.

Роман «Повія» має певну тематичну й художню спільність з «Воскресеньем» (1889 — 1899) Л. Толстого. Адже Панас Мирний з великим задоволенням і захопленням читав цей твір ще в час його першої публікації у журналі «Нива». Після виходу «Воскресенья» Панас Якович не хотів випустити у світ, як він вважав, слабший твір на подібну тему. Роман Л. Толстого був для великого українського прозаїка зразком у завершенні свого твору. Обидва романи мають спільні мотиви і жанрові особливості.

Роман «Повія» надзвичайно багатий на художні засоби, які не лише прикрашають твір, а й розкривають характери персонажів, надають творові емоційності, виразності. Основний склад лексики — це загальновживані слова. Але Панас Мирний вживає досить багато таких слів, які відсутні у творах інших українських письменників. Серед них чимало діалектизмів. Наприклад: «колоть» — у розумінні слизько; «заволока» — приблуда; «опали» — обступили та ін. Використовуються у тексті роману історизми (панство, гласні, земство, губернія та ін.), архаїзми (жадання, уста та ін.). Також для мови твору характерне вживання просторічної лексики, синонімічних пар, емоційних лексем та ін. У романі митцем використано значну кількість порівнянь («Нестямна туга, мов пазурами кішка, упинається в її душу, сльози виступають на очі» [27,c. 272] та ін.), метафор («Жаль ущипнув її за серце…» [27,с. 285] та ін.), епітетів та інших художніх засобів. Особливої своєрідності мові роману «Повія» надає застосування афористичних виразів, українських прислів'їв («З щастя та горя скувалася доля «[27,с. 25]; «не тільки того світу, що в вікні - за вікном його більше!..» [27,с. 281] та ін.)

Українські літературні діячі високо оцінили роман «Повія». Іван Франко відзначив високу художню майстерність, глибоке і правдиве відображення народного життя у цьому творі. Уже перші дві частини роману дали підставу Каменяреві говорити, що «Повія» — видатне явище в українській літературі. І. Франко писав про особливості цього твору: «Точне знайомство з життям, пластичність зображення, тонке і глибоке психологічне спостереження, прекрасна багата мова зустріли одностайне визнання критики [34,с. 122]». Автор «Повії» настільки майстерно відтворив тодішнє життя, що його твір став непересічним явищем у літературі кінця ХІХ ст. — поч. ХХ ст.

У листі до Панаса Мирного (10 липня 1898 року) Михайло Коцюбинський також дав високу оцінку твору: «Я читав і перечитував Ваші романи. Упивався їми, і живий жаль обгортає мене, коли подумаю, що „Повія“ не має кінця. Який би я був щасливий, коли б почув од Вас, що третя частина „Повії“ таки побачить світ, а за нею появиться ще хоч два, хоч один роман, підписаний Панасом Мирним [34,с. 122]». Цей твір здобув велику прихильність читачів, тому всі з нетерпінням чекали його продовження, а також мали велику надію, що з’явиться з під пера Панаса Мирного ще шедеври.

Високу художню майстерність письменника відзначив Олесь Гончар: «Роман „Повія“, безперечно, є надбанням не лише однієї національної літератури, перед нами художня вартість світового виміру [65,с. 168]». Справді, твори Панаса Мирного — це явище визначне у контексті всіх літератур.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой