Методичні основи обчислення собівартості продукції

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Маркетинг


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Методичні основи обчислення собівартості продукції

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

* з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

* віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

* додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції -- факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів ДСОТ обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

ДСОТ=(C2-C1)N2

Де С1, С2 — витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;

N2 -- обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості Стр умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

ДСу.п. = Су.п.б. *(Ру.п. -Рв)100

Де ДСу. п -- відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді;

Су.п.б -- абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді;

Рв, Ру.п. -- зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

Ср=Смп+(Сс.п. -Сс.к.),

де Ср -- собівартість реалізованої продукції;

Сс.п., Сс.к. -- собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

Сутність і методи калькулювання

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання -- обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі -- за їхнім фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об'єкт калькулювання -- це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання -- готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання -- трактори, калькуляційна одиниця -- один трактор, відповідно вугілля -- одна тонна, електроенергії -- одна кіловат-година і т. д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо-фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

сировина та матеріали;

енергія технологічна;

основна заробітна плата виробників;

додаткова заробітна плата виробників;

відрахування на соціальні потреби виробників;

утримання та експлуатація машин і устаткування;

загальновиробничі витрати;

загальногосподарські витрати;

підготовка та освоєння виробництва;

позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти -- виробничу і всіх статей -- повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.

Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.).

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння т. п.).

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби -- виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.).

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто

См= Cзо ·Рм100

де См -- витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн. ;

Сзо -- основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн. ;

Рм -- відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі -- це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Розподіляються Загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково -- пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Парамет­ричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів -- технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн) обчислюється так:

Сн=СП. РН,

де Сп -- питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн. ;

Рн -- параметр нового виробу.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з’ясовується форма зв’язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин -- агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних -- обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.

Собівартість продукції, особливо нової -- динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній -- від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність ї собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.

Сі = С1·N-bi,

де Сi -- собівартість i-го виробу з початку випуску;

С1 -- собівартість першого виробу;

Ni -- порядковий номер виробу з початку освоєння;

Ь -- показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).

Знання закономірностей зміни собівартості продукції, особливо складних машин, у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.

27. Методи стратегічної діагностики

Стратегічна діагностика дозволяє:

1. Оцінити ефективність стратегій підприємства;

2. Зрозуміти стратегічну позицію підприємства в кожному із напрямів його діяльності;

3. Оцінити сильні і слабкі сигнали, які надходять із внутрішнього і зовнішнього середовища.

Види стратегій:

· товарна стратегія;

· стратегій ціноутворення;

· стратегія зовнішньо-економічної діяльності;

· стратегія стимулювання персоналу;

· стратегія зниження виробничих відрахувань;

· стратегія інвестиційної діяльності підприємства;

· стратегія попередження банкрутства підприємства;

· стратегія взаємодії підприємства з ринками;

· стратегія зниження трансакційних відрахувань.

Економічна стратегія підприємства орієнтована на зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства, тому особлива увага приділяється діагностиці ефективності стратегії підприємства: на скільки правильно вибрана стратегія, наскільки вона відображає мету діяльності підприємства, чи відповідає вона умовам внутрішнього і зовнішнього середовища.

Отже, економічна стратег1я -- сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених складових елементів, об'єднаних єдиною глобальною метою -- створення і підтримки високого рівня конкурентних переваг підприємства.

Ефективн1сть стратегії визначається розривом між планом і реальними можливостями підприємства. Це простий, але достатньо ефективний метод анал1зу стратеги підприємства.

Операції аналізу розриву:

· визначення пріоритетного показника підприємства, описаного в стратегії;

· виявлення реальних можливостей підприємства з точки зору поточного стану середовища і майбутнього стану;

· визначення бажаної тенденції змін конкретного показника стратегічного плану;

· встановлення різниці між показниками стратегічного плану і можливостями, обумовленими реальним станом підприємства;

· розробка спеціальних програм і способів дій, необхідних для ліквідації розриву.

Інший спосіб аналізу розриву -- визначення різниці між найбільш оптимальними очікуваннями і найпростішими прогнозами.

Для аналізу розриву корисно розробити профіль підприємства, де всі найбільш важливі характеристики стратегії підприємства оцінюються в балах і заносяться у таблицю.

Методи діагностики стратегічної позиції підприємства

Діагностика фінансово-господарського стану в рамках стратегічного контролінгу містить у собі, насамперед, аналіз стратегічної позиції підприємства на ринку. Для цього застосовують спеціальні методи, найбільш розповсюджені з яких SWOT-аналіз, матриця БКГ, матриця Мак-Кінсі, конкурентний аналіз. Розглянемо кожний з цих методів докладніше.

SWOT-аналіз. Назва SWOT -- англійська абревіатура: strengths, weaknesses, opportunites, threats: сильні, слабкі сторони, можливості і небезпеки.

Сильні сторони

Слабкі сторони

Можливості

Небезпеки

SWOT-аналіз оформляється у вигляді матриці.

Очевидні переваги SWOT-аналізу -- простота, логічність, зручність сприйняття, тому він широко застосовується на практиці.

Матриця БКГ. Матриця Бостонської консультативної групи (БКГ) дозволяє визначити стратегічну позицію підприємства за кожним напрямом його діяльності, і на основі аналізу цієї позиції вибрати правильну стратегію дій підприємства на ринку та оптимальну стратегію перерозподілу фінансових потоків між різними напрямами діяльності.

Темпи

«Зірки»

«Дикі кішки»

«Дійні корови»

«Собаки»

росту Високий

ринку

Низький
Висока Низька

Відносна частка ринку

Рис. 1. Матриця БГК

«3ірки» -- це ідеальний випадок, що об'єднує високі перспективи росту ринку із сильними позиціями підприємства на цьому ринку. «3ірки» варто оберігати і зміцнювати.

«Дійні корови» -- випадок, коли підприємство має сильні позиції на зрілому ринку. Ці напрями діяльності приносять підприємству високий стабільний прибуток, хоча росту тут не передбачається. Основна мета підприємства відносно «Дійних корів» -- одержання максимального прибутку за короткий період. Капіталовкладення тут обмежуються необхідним мінімумом.

«Собаки» -- ситуація, коли слабкі позиції підприємства поєднуються з низькими темпами росту ринку. Такі напрями діяльності безперспективні, а тому в загальному випадку підприємство намагається позбутися «Собак».

«Дикі кішки» -- напрям діяльності, де позиції підприємства хибкі, але перспективи розвитку ринку досить привабливі. Їх іноді називають також «знаками питання» чи «важкими дітьми».

Матриця Мак-Кінсі. Розроблена однойменною консультаційною фірмою на замовлення фірми «Дженерал електрик» і являє собою розвиток і узагальнення матриці БКГ. Замість темпу росту ринку тут використовується комплексний показник привабливості ринку, а замість відносної частки ринку -- комплексний показник конкурентоспроможності підприємства. Тому на відміну від матриці БКГ матриця Мак-Кінсі має ширшу сферу застосування. У порівнянні з матрицею БКГ у матриці Мак-Кінсі відбитий більш гнучкий підхід до формування стратегії.

Для використання цієї матриці потрібно розрахувати комплексні показники привабливості ринку і конкурентного статусу підприємства.

Комплексний показник привабливості ринку розраховується за формулою:

К = бG + в’P + yO — дФ,

де G, P, O, Ф -- комплексні показники перспектив росту, рентабельності, можливостей, небезпек відповідно;

б, в', y, д -- вагарні коефіцієнти; б + в'+ y + д =1.

Комплексні показники можливостей і небезпек розраховуються на підставі матриці-SWOT у такий спосіб:

O = ?oiki Ф = ?tjlj

де oi -- оцінка, i-ї можливості в балах, ki -- значимість (вага) i-ї можливості, tj -- оцінка j-ї небезпеки, lj -- значимість (вага) j-ї небезпеки.

Розрахунок комплексних показників перспектив росту С і рентабельності Р проводиться аналогічно.

У матриці Мак-Кінсі є як переваги, так і недоліки:

Переваги:

· ширша сфера застосування у порівнянні з матрицею БКГ;

· детальніший аналіз привабливості ринку та конкурентного статусу підприємства за рахунок збільшення кількості факторів, що оцінюються.

Недоліки:

· не враховується можливість активного впливу підприємства на зовнішнє середовище;

· припускається, що майбутнє можливо спрогнозувати з достатнім рівнем точності, хоча при високому рівні невизначеності це не завжди можливо;

· суб'єктивізм в оцінці показників;

· розмитість рекомендацій.

Таким чином, матриця Мак-Кінсі являє собою більш тонкий, але і більш складний інструмент стратегічного контролінгу в порівнянні з матрицею БКГ.

Конкурентний аналіз за Портером. Для аналізу становища підприємства в умовах конкуренції М. Портер запропонував зобразити свого роду «поле сил». На його думку, на будь-яке підприємство впливають п’ять основних сил:

· вплив покупців;

· вплив постачальників;

· можливість появи нових конкурентів;

· існування товарів-замінників;

· дії конкурентів усередині галузі.

·

Проаналізувавши «поле сил», підприємство може вибрати оптимальну стратегію. Універсальні стратегії:

· Диференціація

· Фокусування

· Зниження витрат

Зміст стратегії зниження витрат -- низькі витрати дозволяють знизити ціну. Для здійснення цієї стратегії необхідний великий обсяг виробництва, могутня виробнича база, ефективна технологія, зручний у виготовленні дизайн виробу, чітка організація виробництва, дешева система розподілу.

Стратегія диференціації полягає в тому, щоб випускати унікальну, індивідуалізовану продукцію з урахуванням специфічних вимог кожної групи споживачів і, тим самим, перевести конкуренцію в площину якості і технічних властивостей продукції. Диференціація може також полягати в створенні іміджу марки, особливому після продажному обслуговуванні.

Суть стратегії фокусування -- зосередити увагу на одному сегменті ринку, щоб орієнтуватися на специфічні вимоги саме цього сегмента. Як і попередня, ця стратегія також вимагає більш ретельного маркетингового аналізу.

Аналіз «п'яти сил Портера» носить динамічний характер, дозволяє враховувати особливості конкретної ситуації, однак він не дає ніяких конкретних рекомендацій, залишаючи можливість контролеру самому вибрати оптимальну стратегію.

Тому в тих випадках, коли потрібно прийняти негайне рішення зі стратегії підприємства, доцільно використовувати діагностику за слабкими сигналами.

Діагностика за слабкими сигналами

Суть цього методу діагностики полягає в тому, щоб вчасно визначити слабкі сигнали -- ранні і неточні ознаки настання кризових ситуацій і вчасно відреагувати на них.

Необхідність діагностики за слабкими сигналами виникає в ситуації, коли рівень нестабільності середовища підприємства надзвичайно високий. Шкала, що дозволяє оцінити рівень нестабільності в балах, представлена. Високому рівню нестабільності відповідає 4−5 балів.

У цілому можна виділити п’ять рівнів поінформованості.

I. Можна бути упевненим тільки в тому, що в зовнішньому середовищі відбулися якісь зміни, але вони ще чітко не визначені.

II. Джерела змін і їхня спрямованість яснішають.

III. Масштаби, область і характер змін набувають конкретних обрисів.

IV. Намічаються шляхи розв’язання проблеми, хоча наслідки прийняття того чи іншого рішення ще неясні.

V. Результати прийнятих рішень з метою усунення небезпеки можна передбачити, і вони стають визначеними.

Таблиця 1

Характеристики

Стадія

Стабільність

Реакція

Передбачення

Дослідження

Творчість

Звичність

подій

Звичні

В рамках

досвіду

Несподівані, але мають

аналогію в минулому

Несподівані

зовсім нові

Темп змін

Повільніше, ніж реакція фірми

Порівняні з реакцією фірми

Швидші, за реакцію фірми

Прогнозованість майбутнього

За аналогією з минулим

Шляхом екстраполяції

Прогнозованість з великими проблемами

Частковий прогноз

Шкала нестабільності (бали)

1

2

3

4

5

Таким чином, для того щоб вчасно реагувати на сигнали. що надходять як ззовні, так і з внутрішнього середовища, у рамках системи контролінгу повинне бути організоване спостереження за великою кількістю параметрів, що характеризують умови життєдіяльності підприємства.

Найбільш доцільним напрямом для організації контролю за параметрами зовнішнього і внутрішнього середовищ є організація моніторингу -- безупинного систематичного спостереження за параметрами зовнішнього і внутрішнього середовищ підприємства, збору і аналізу інформації, що надходить.

Моніторинг «виявляє» сильні і слабкі сигнали, що надходять із внутрішнього і зовнішнього середовищ.

Існує два варіанти відповіді на зовнішні обставини:

· реакція на основі регулярно здійснюваного планування;

· реакція на надзвичайну ситуацію, коли встановлений порядок дії скасовується і для прийняття швидких відповідних заходів створюються «цільові команди».

Вибір методу реакції залежить від швидкості розвитку конкретної ситуації в зовнішньому середовищі і від наявної інформації -- рівня поінформованості підприємства.

Отже, при високому рівні нестабільності, коли внутрішня і зовнішня ситуації міняються досить швидко, підприємству бракує часу для своєчасного ухвалення рішення, тобто темпи змін, що відбуваються, набагато вищі, ніж реакція підприємства на ці зміни.

2

Перевага попереджувальної реакції полягає в тому, що вона дозволяє прийняти своєчасні кроки до ліквідації погрози виникнення кризових явищ. Тому діагностика за слабкими сигналами є незамінним інструментом стратегічного контролінгу і широко застосовується в контролінгу інвестиційних проектів.

Інформація стратегічної діагностики — це основа для прийняття стратегічних рішень. Але підприємство щодня здійснює поточну, оперативну діяльність, а тому, крім стратегічної, йому необхідна оперативна діагностика фінансово-господарського стану.

57. Методи класифікації витрат

Найбільша кількість господарських операцій, що здійснюються на підприємстві, пов’язана з виникненням витрат.

Витрати — це зменшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

Об'єкт витрат — продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначень, пов’язаних з їхнім виробництвом (виконанням) витрат.

Визначення витрат — витрати визначаються одночасно з виникненням прибутку, для отримання якого вони здійснені.

Витратами не визнаються:

· платежі за договорами комісії, іншими аналогічними договорами;

· попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг;

· погашення отриманих позик;

· інші витрати, які відображуються зменшенням власного капіталу.

Склад витрат:

· собівартість реалізованих товарів;

· собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг);

· витрати, пов’язані з операційною діяльністю;

· фінансові витрати;

· інші витрати;

· податки на прибуток;

· непередбачені витрати.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозділених постійних загально виробничих витрат та нормативних виробничих витрат.

Інші операційні витрати — витрати, що не увійшли до складу наведених раніше елементів.

Фінансові витрати:

· витрати на відсотки (за користування отриманими кредитами за випущеними облігаціями, за фінансовою орендою тощо);

· інші витрати підприємства, пов’язані з залученням позикового капіталу.

Інші витрати — витрати, які виникають під час звичайної діяльності (крім фінансових витрат), але не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією продукції (товарі, робіт, послуг).

Класифікація витрат — це розподіл їх на групи за певними ознаками. Засіб для вирішення завдань управління: приймаючи рішення, керівник повинен чітко уявляти усі його наслідки.

Релевантні (вагомі, значущі) витрати — це такі майбутні витрати, які змінюються внаслідок прийнятого рішення.

При визначенні релевантних витрат потрібно враховувати безповоротні та тимчасові витрати.

Безповоротні витрати — затрати минулих періодів, які не є суттєвими для прийняття управлінського рішення.

Тимчасові витрати — альтернативні витрати, втрачені вигоди релевантні для прийнятого рішення.

Мета класифікації витрат — виділити з загальної маси релевантну частину, на яку можна вплинути у певний момент.

Таблиця 2

Група

Визначення

Приклад

За динамікою відносного обсягу ринку

Постійні

Витрати, які залишаються незмінними незалежно від обсягу випуску

Загальногосподарські витрати

Змінні

Витрати, які змінюються прямо пропорційно зміні обсягу випуску

Витрати на основні матеріали

Змішані

Витрати, які змінюються при зміні обсягу виробництва, але, на відміну від змінних витрат, не в прямій пропорції

Витрати на електроенергію

За можливістю віднесення на певний об'єкт калькуляції

Прямі

Витрати, причетність яких до конкретного об'єкту калькуляції (виду продукції, підрозділу) прослідковується безпосередньо (прямі витрати не співпадають з перемінними: наприклад, витрати на утримання і експлуатацію обладнання цеху є прямими, але постійними)

Витрати на основні матеріали, заробітну плату робочим і цеховому персоналу, утримання виробничого обладнання

Непрямі

Витрати, які неможливо безпосередньо ототожнювати з тим чи іншим об'єктом калькуляції

Витрати на утримання заводоуправління

За ступенем регулювання

Повністю регульовані

Витрати, які відображають чіткий (функціональний) взаємозв'язок між «входом» та «виходом» у процесі виробництва

Основні матеріали

Частково регульовані (похідні)

Витрати, які виникають в результаті рішень, що приймає керівник періодично

Витрати на маркетинг та рекламу

Слабо регульовані (задані)

Витрати, на величину яких неможливо впливати в короткостроковому періоді

Витрати на будівництво виробничого корпусу

Таким чином, необхідно розглядати витрати одночасно в декількох аспектах:

· за стадіями технологічного процесу;

· за стадіями витрат;

· за видами продукції;

· за центрами відповідальності;

· за динамікою витрат, щодо обсягу випуску;

· за ступенем урегульованості витрат.

Кошторис виробництва

Кошторис виробництва -- це витрати підприємства, зв’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

* сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

* вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

* покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);

* виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

* допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

* паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

* пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування та зниження собівартості продукції.

Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. На стадії прогнозних оцінок величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.

Елементи фактичних витрат коригуються на прогнозні коефіцієнти зміни обсягу виробництва, кількості персоналу та вартості основних фондів з урахуванням закономірності динаміки витрат, імовірної зміни норм і цін (тарифів). Більш обґрунтовано кошторис виробництва обчислюється за кожним елементом на підставі планових обсягів продукції (послуг), норм і цін (тарифів). Причому на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальнюючим. На середніх і великих підприємствах кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб, загальногосподарських витрат).

Практичне завдання

Задача № 80

Розподілити витрати між двома видами продукції

Вироби

Випуск, шт

Норма витрат

А

362

1,4

Б

462

1,0

В

563

0,9

Фактична витрата 1500 кг.

Розв’язання:

1. Визначаємо норму витрат на всі вироби:

НВ = Ва*НВир.а + Вб*НВир.б + Вв*НВир. в, де

Ва, Вб, Вв — випуск даних виробів,

НВир. а, НВир. б, НВир. в — норми виробітку даних виробів.

НВ = 362*1,4 + 462*1,0 + 563*0,9 = 506,8 + 462 + 506,7 = 1475,5 кг.

2. Визначаємо структуру витрат у %

СВ = (Ва*НВир.)/НВ,

Для виробу А

СВа = 506,8/1475,5 = 0,34 = 34%

Для виробу Б

СВб = 462/1475,5 = 0,32 = 32 5

Для виробу В

СВв = 506,7/1475,5 = 0,34 = 34%.

3. Розподіляємо фактичні витрати між трьома видами продукції

ФВа = ФВ*СВа, де

ФВ — фактична витрата всіх видів продукції.

Для виробу, А ФВа = 1500*0,34 = 510 кг.

Для виробу Б ФВб = 1500*0,34 = 510 кг.

Для виробу В ФВв = 1500 — 510 — 510 = 480 кг.

Відповідь: на виріб, А — 510 кг, на виріб Б — 510 кг, на виріб В — 480 кг.

Задача № 93

На поточний рік витрати на випущену і реалізовану продукцію заплановані у сумі 18 тис. грн. і виручка від реалізації -- 25 тис. грн. У попередньому році обсяг товарної продукції становив 23 тис. грн., а виручка від її реалізації -- 28 тис. грн. Ціни на товарну продукцію не змінюються. Розрахувати, на скільки відсотків зменшилась чи збільшилась собівартість і як вона вплинула на поточний прибуток.

Розв’язання:

1. Визначаємо зміну собівартості

ЗС = Споп.р. /Сп.р., де

Сп.р. — собівартість продукції поточного року,

Споп.р. — собівартість продукції попереднього року.

ЗС = 23/18 = 1,28 = 128%.

Собівартість продукції зменшилась на 28%.

2. Визначаємо зміну поточного прибутку

ЗПп = (Вп.р. — Сп.р.)/(Впоп.р. — Споп.р.), де

Вп.р. — виручка від реалізації продукції поточного року,

Впоп.р. — виручка від реалізації продукції попереднього року.

ЗПп = (25 — 18)/(28 — 23) = 7/5 = 1,4 = 140%.

Поточний прибуток збільшився на 140%.

Список використаної літератури:

1. Шепітко Г. Ф. Контролінг: посібник (для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання). — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С 136

2. Дайле А. Практика контроллинга. — М.: Финансьі и статистика, 2001

3. Сухарева Л. А.,. Петренко С. Н. Контроллинг — основа управлення бизнесом. — К. 2002. — 208с

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой