Монастирське життя і чернечі ордени

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Религия и мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ обумовлена тим, що в наші дні постає питання про роль монастирів як релігійного, ідеологічного інституту, орієнтованого на пропагування релігійного світобачення, оскільки протягом століть основним завданням монастиря було саме завдання ідеологічного, виховного характеру, завдання формування суспільних ідеалів у дусі християнської етики.

Монастир був найважливішим засобом релігійного пропагування, керувався для цього до дрібниць продуманою, відшліфованою системою культурного впливу на людину.

У цій дипломній роботі я намагалася оцінити діяльність та ідеали православного чернецтва з позицій наших днів, з позицій наукових досягнень сучасності, показати методи впливу монастиря на віруючих, способи вироблення релігійного світобачення і протиставити монастирським легендам історичну дійсність.

Мільйони туристів новими паломниками вступають у ворота старовинних жилищ. Ніяка розповідь про минуле, ніякий мистецтвознавчий, естетичний аналіз не можуть у монастирських стінах замінити конкретно-історичного, наукового аналізу.

Враховуючи масовий інтерес до культури минулого, не можна залишити поза увагою таке цікаве явище як чернечі ордени, їхню діяльність та різноманітність.

Таким чином, тема монастирського життя та чернечих орденів є актуальною у наш час. Залишаючись повністю недослідженою, вона завжди буде цікавою та захоплючою завдяки новим відкриттям та фактам.

МЕТА І ЗАВДАННЯ. Метою дипломної роботи є узагальнення результатів попередніх досліджень, систематизація фактів життя та діяльності монастирів і чернечих орденів.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

дослідити життя монастирів та християнського чернецтва в епоху Середньовіччя;

-простежити формування та розвиток орденів католицької церкви;

-з'ясувати причини виникнення та особливості діяльності військово-чернечих орденів;

виявити зміни початкової ідеї чернецтва.

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ. Об'єктом роботи є розвиток та діяльність чернечих орденів, їхнє формування та вплив на свідомість широких мас. Предметом цього дослідження є монастирське життя та чернечі ордени.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. Матеріали наукової роботи можуть використовуватись на семінарських заняттях, при підготовці до самостійних та контрольних робіт, до заліку чи іспиту, на вікторинах та різних конкурсах.

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ.

Однозначно не можна сказати, що ця проблема в історіографії вивчена длбре, чи вивчена погано. Звичайно ж, завжди здається, що літератури недостатньо, але зважаючи на широкомасштабність історії, можна сказати, що ця тема не обділена увагою. В бібліотеках наявні як підручники та посібники, так і газетно-журнальні статті та монографії. Багато дослідників таких як Лозинський С. Г., Арест С., Логинова Р., Карташкін А., Калашников В.І., Інфессра С., Бурхард І., Прошин Г., Карсавин Л. П., та багато інших, зверталися до питань монастирського життя та чернечих орденів.

Досить непогано цю проблему дослідив відомий історик Арест С. Особливу увагу він звернув на створення та діяльність військово-чернечих орденів католицької церкви. Його стаття «Орден госпітальєрів» дає нам чітке уявлення про час та умови заснування цього ордену, про його основні цілі та завдання, методи діяльності. Ще одна стаття цього ж автора, присвячена рицарям Храму, переносить нас в епоху Середньовіччя, пронизує нас духом подій цієї доби. Однією з найважливіших монографій з теми чернецтва є робота Гер'єва В. «Західне чернецтво і папство», яка дає змогу детальніше вивчити події, які відбувались в монастирях, які причини змушували ченців діяти саме так, як вони це робили, якими були наслідки їхньої діяльності і як це впливало на подальше життя не лише монастирів, а усієї Західної Європи.

Не менш цінною є праця дослідника Карсавіна Л.П. «Чернецтво у середні віки». Наявність декількох монографій допомогла мені віднайти спільне у роботах, виявити багато розбіжностей. Таким чином, не можна однозначно стверджувати про вірогідність тих чи інших фактів, адже скільки людей, стільки й думок, і кожний автор має свої погляди стосовно тих чи інших поддій.

Керов В.Л., описуючи народні повстання та єретичні рухи у Франції в кінці XІІІ- на початку XIVст. Знайомить нас з різними чернечими орденами, дає свій аналіз їхньої діяльності. Нас не повинно стримувати те, що дослідження відбувається на прикладі однієї країни — Франції, адже ордини ченців, які були у Франції діяли також по всій Європі.

Книга польського історика Яна Веруша Ковальського «Папи і папства» вміщує короткі біографії римських пап від легендарного аполстола Петра до Іоанна Павла І і допомагає скласти для себе більш повний образ папства, важлива роль якого в політичному і культурному житті світу останніх двадцяти століть очевидна.

Словник-довідник, упорядкований Смірновою О. Д. Сушкевич Л.П., Федосик В. А. розрахований на широке коло читачів, він вміщує більше тисячі статей, багато з яких мають список основних джерел та спеціальної літератури, що при бажанні допоможе розширити уявлення читача про прочитане.

І.А. Кривельов у своїй «Історії релігій» дає основні поняття з історії християнства. Четверта, п’ята та шоста частини цього посібника присваячені середньовічним часам. Як у філософському плані, так і при вирішенні історико-релігійних проблем автор керується марксисько-ленінським вченням, що не є досить актуальним у наш час. Проте, більшість інформації в цих розділах присвячена історії папства та церкви, а не нашій проблемі. В окремий розділ автор виділяє християнське життя східних слов’ян в середні віки.

Особливу увагу варто звернути на «Історію християнства» Сергія Головащенка, одну з небагатьох книг українською мовою. Цей посібник є спробою дати аналітичний огляд загальної історії християнства в його основних формах і виявах — як у взаємодії з навколишнім світом так і у внутрішній логіці його розвитку. Цінність має обширний список бібліографії, цікавими є додатки.

В радянській історичній літературі ім'я та праці С. Г. Лозинського займають видне місце. Він виявляв інтерес до історії католицизму, намагався ознайомити читачів з діяльністю папства. «Історія папства» С. Г. Лозинського не втратила своєї наукової цінності і залишається одним із значних марксиських досліджень. Тепер вона — бібліографічна рідкість. Хоч посібник присвячений розвитку папства, але, поряд з тим, в ньому розглянуті деякі питання життя монастирів та чернечих орденів.

Книга Г. Г. Прошина на великому історичному і специфічному церковному матеріалі розкриває з позицій наукового світобачення соціальну та ідеологічну роль монастирів за майже тисячолітню історію православ’я. Автор показує, як складалась монастирська система, як вона слугувала цілям соціального та духовного гноблення, які засоби використовував монастир в проповіді релігійних ідеалів та цінносте, дає критичний аналіз легендам, пов’язаних з монастирями, збережених релігійною традицією. Книга розрахована на читача, який цікавиться проблемою атеїзму.

Дослідити і вивчити цю тему мені допомогла також релігієзнавча література. Зокрема, зайомство з такими працями, як «Нариси з історії римо — католицької церкви «Рожкова В., «Монастирські тюрми в боротьбі з сектанством» Пругавіна А.С., «Лекції з історії російської церкви» Титлинова Б. Б., «Середньовічна церква «Дж. Лінча, «Світові релігії» Алова А. А. та ін. Дало змогу виокремити основне з теми монастирського життя та чернечих орденів, узагальнити та систематизувати матеріал, порівняти дослідження релігієзнавців з дослідженнями істориків.

Одже, можна стверджувати, що обсяг літератури достатній, але в дослідженнях існує багато розбіжносте, розібратися з якими досить нелегко. Але, оскільки ця тема є дуже ціеавою і актуальною, то я гадаю, що дослідження будуть проводитись і надалі, що допоможе в майбутньому краще ознайомитися з деталями цієї теми.

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ МОНАСТИРІВ

1.1. Початки християнського чернецчва

Чернецтво (від грец. мonachos — відлюдник) — одна з форм здійснення християнського аскетичного ідеалу. Грецьке слово аскеза (буквально — вправа) ще в античній етиці означало певну духовну гімнастику [27,с. 406]. Мотив слідування Христу заради спасіння душі, єднання з ним стає ключовим в християнських аскезі. Другою її важливою особливістю був культ послушництва, покірності. Християнин повинен перемогти не плоть, а свій егоїзм, себелюбство в ім'я любові до Бога.

За переказом, християнське чернецтво виникло в Єгипті у ІІІ ст. Його засновниками християнська традиція вважає Павла Фівійського (нар. 228р.) та Антонія (нар. 251р.), згодом піднесених до рангу святих. Ченці від початку практикували аскетизм та відлюдництво (звідси грецька назва монах — «одинак») [7,с. 39].

Цілком імовірно, що на виникнення християнського чернецтва саме в Єгипті вплинули давні місцеві езотеричні аскетичні практики. Такими ж практиками, доречі, переймалися і єгипетські гностики.

Інститут чернецтва в християнстві мав особливе значення. Чернецтво складало свого роду «моральну общину» всередині церкви. Община ця слугувала зразком християнського життя в його основних параметрах: відмові від спокус «цього світу», підготовці до останніх часів, інтенсивній духовній, насамперед молитовній, практиці.

Чернецтво ставало осередком справді сакральної, есхатологічної релігійної практики всередині «істинної» церкви, яка набувала рис суспільної інституції - існуючи в суспільстві, наставляючи вірних для найефективнішого життя та виживання саме у суспільстві. Чернець не лише символізував, а й уособлював практичну можливість наслідування чеснот, заповіданих Христом. Знімалася психологічна напруженість з простих віруючих, захоплених справами «цього світу»: «справжня» релігійність та моральність продовжувала існувати. Для кожного залишалася можливість навернутися до них, ставши ченцем [12,с. 105].

Таким чином, інститут чернецтва об'єктивно — релігійно, морально, психологічно зміцнював християнську спільноту, виправдовував її історичне існування.

Виникнення чернецтва було дуже специфічною реакцією на змирщення церковного життя, знищення духовно — етичних вимог до віруючих. Життя ченців поступово стало взірцем християнського життя, доказом святості самої церкви. Основна форма організації чернечої життєдіяльності - монастирі. Характеристикою монастирів є спеціальні культові практики та аскетизм. Чернечий аскетизм вимагає розриву традиційних суспільних зв’язків, у тому числі сімейно — шлюбних. Ченці обов’язково дотримуються целібату (безшлюбності) [4.c. 21].

С. Головащенко зазначає, що «у східній ортодоксальній традиції (православ'ї) безшлюбне чернецтво називається „чорним“ духовенством — на відміну від „білого“, або „жонатого“ [7,с. 85]».

Бути єпископами й, відповідно, обіймати вищі церковні посади тут можуть лише ченці. «У західній ортодоксальній традиції(католицизмі) целібат є обов’язковим для усіх кліриків [7,с. 86]», — пише той же автор. Ченці ж тут об'єднані у корпорації, або ордени.

В III- IV ст. аскети, що жили всередині общини, розривають з нею стосунки і йдуть геть з міста, культивованого простору в пустелю. Складаються дві форми чернецтва, що існували протягом всього середньовіччя: поруч з келіями єремитів (відлюдникі) виникають перші монастирі - общини ченців, які дотримуються певного уставу і підкоряються аббату (настоятелю). Устав регламентував розпорядок дня, побут, богослужіння в монастирі [12,с. 96].

Константивоване чернецтво було викликане численним ростом християнської общини починаючи з ІІІст. Один з найвагоміших західних отців чернецтва Іоанн Кассіан (вм. в 435) підкреслюва: «Чернець повинен в першу чергу бігти від

Єпископа та жінки[10,с. 232]". Це парадоксальне формулювання розкриває взаємовідносини аскета та общини, на чолі якої стоїть єпископ. Для аскета перебування в широкій общині або виконання будь — яких богослужбових обов’язків означало віджволікання від трудів віри, від мети індивідуального спасіння. Але в Vст. Монастир виявився в підкоренні єпископа діоцена. Внаслідок на Заході з ростом самосвідомості чернецтва ця залежність стала причиною гострих конфліктів з єпископатом.

Після появи чернецтва в ІІІст. В Єгипті, воно з’явилося в Палестині та Сирії. На Заході воно відоме з дугої половини IVст. Найдавніші монастирі були засновані в Аквітанії св. Мартином Турським, але вони являли собою скоріше колонії відлюдників — ентузіастів, життя яких було слабо регламентоване. Інший тип монастиря склався в південно-східній Галії. «Близько 400р. неподалік Канн виник монастир Лерін, що став центром цілої монастирської республіки за течією Рони [10,с. 233]», — говориться у посібнику. Саме в Леріні скоріше всього бере початок магістральний напрям західного чернецтва, яке отримало завершені форми в уставі св. Бенедикта.

Поширення уставу св. Бенедикта в Європі зайняло декілька століть. Широку популярність принесли йому ірландські міссіонери, які з’явились на континенті в кінці VI-VIIст. Ірландське чернецтво, яке виникло в V-Viст. Відрізнялось глибокою своєрідністю. В ірландії, де міста ще тільки починали створюватись, єпископат, немаючи світської влади, виявився значно слабшим, ніж монастирі. Там, власне, склалась монастирська церква. Тільки монастирі здійснювали пастирську службу, а аббати або аббатісси самі призначали єпископів або митрополитів. Свій авторитет монастирі багато в чому заслужили неймовірною суворістю аскези. Однієдю з її форм стало паломництво заради Христа. Ірландські ченці ніби приймали добровільне вигнання, відлучення від родини [4,с. 59].

«Так, в кінці Viст., — зазначає Калашников В.І., — в Галію прибув св. Колумбан. Під дією його проповіді франкська знать направилась в монастирі, що раніше були лише сховищем галло-римлян; число монастирів в Галії зросло більше ніж в два рази. Колумбан добивався повної правової незалежності своїх монастирів від влади єпископа [11,с. 129]».

В монастирях Колумбана почало поширюватись так зване змішане правило, що засновувалось як на ірландських традиціях, так і на уставі святого Бенедита. Його Колумбан, можливо, отримав з Риму від папи Григорія Великого, який написав в кінці VІст. житіє Бенедикта. З того часу устав св. Бенедикта почав сприйматися в Європі насамперед як римський, хоча в самому Римі бенедиктинці з’явились лише в Xст.

Наступним етапом в поширенні уставу св. Бенедикта стала діяльність англосаксонських міссіонерівна континенті в першій половині VІІІст. «У зв’язку з підкоренням англійської церкви Риму, устав, освячений іменем папи Григорія Великого вже з кінця VІІІст. здобув популярність в англійських монастирях [16, с. 49]».

Але поруч з посланцями з Риму в Англії діяли також ірландські міссіонери, що додали сюди власні аскетичні уявлення. Англійський єпископат, створений Григорієм Великим, не був придушений монастирями, проте головним було твердження, що як єпископи, так і священники повинні вести чернечий спосіб життя: «лише чисті руки можуть доторкнутися до святого причастя [12, с. 134]», — зазначається у книзі.

Зусиллями ірландців, а потім і англосаксонських міссіонерів чернецтво в силу свого високого морального авторитету займає особливе положення в Західній Європі. Саме воно стає на довгі століття ініціатором всеможливих суспільноцерковних реформ, інтенсивно впливає на масову свідомість і повсякденне життя папства.

Острівні міссіонери добивались чистоти кліра (духовенства), вимагали від нього чернечої обітниці безшлюубності (целібата), яка раніше не завжди виконувалася навіть єпископами. Під безпосереднім впливом англосаксонців до першоїчверті ІXст. клір розділився на регулярний, який живе общиною і за монастирським уставом, і секулярний, тобто той, що виконує лише звичайні вимоги церковного права. Якщо частина кліра в результаті діяльності міссіонерів поступово зближалась з чернецтвом, то і ченці під впливом ірландських традицій приймали священницький сан, що дозволяв їм самостійно відправляти таїнства [10, с. 241].

Діяльність англосаксонських міссіонерів на континенті затвердилась в середині VІІІст. законодавчим утвердженням уставу св. Бенедикта у всіх монастирях франкського королівства. Але через різноманітність місцевих умовностей, протиріч самого уставу в монастирях складались і продовжували існувати звичаї, які доповнювали і роз’яснювали правило св. Бенедикта. До XІІст. не нові устави, а саме письмові звичаї були інструментами чернечих реформ.

Отже, розглянувши життя чернецтва з самого початку його створення, ми зможемо простежити шлях його розвитку, помітити певні зміни, не завжди позитивні, і збагнути, яку роль воно відігравало у роки середньовіччя, а яку у наш час.

1.2. Чернечі рухи X-XІІІ ст

В Xст. на фоні глибокої кризи церковного життя здійснюються перші спроби відродження аскетичних цінностей. Ініціатором відновлення виступило чернецтво в глибині якого сформувались рухи за реформу монастирів, що підготували до середини XІст. і загальноцерковну реформу.

Свою силу чернецтво черпало з широко розповсюдженого серед мирян очікування кінця світу — спочатку в тисячолітню річницю різдва, а потім і воскресіння Христа. Саме реформоване чернецтво стає в другій половині X-XІст. найбільш авторитетною силою християнського світу.

Найбільший вплив серед різноманітних чернечих рухів ужедо середини Xст. здобули клюнійці. Монастир Клюні в Бургундії був заснований в 910 році. На відміну від інших аббатств, Клюні з самого початку виявився поза сферою дії «права приватної церкви [4, с. 56]». Його засновник, герцог Аквітанії, назавжди відмовився від своїх прав на монастир і віддав його для догляду папа римському, що забезпечило незалежність від єпископа діоцеза.

Звільнення чернецтва від впливу чи то з боку єпископа, чи з боку світського сеньйора стало основою клюнійської програми реформи. Це не означало, що клюнійці добивались відміни «права приватної церкви». Навпаки, вони самі користувались цим правом для здійснення реформи монастирів, отримуючи їх в дар заради спасіння душі, купуючи або вступаючи з сеньйором у спільну власність [28, ст. 231].

Клюнійці спрямовували свої зусилля насамперед на усунення порушень бенедиктинського уставу. Невипадково для свого одягу клюнійці вибрали чорний колір, що символізував відмову від всього мирського. Основним завданням чернецтва була молитва за мирян перед Богом, з'єднання з ним у молитві. Месса в Клюні протягом дня не зупинялась ні на секунду і відрізнялась особливою урочистістю.

Поступово навколо Клюні утворюється могуче об’днання монастирів, головою якого являється безпосередньо аббат Клюні, а основою чернечого життя-клюнійський звичай, що доповнював устав св. Бенедикта [14с. 312]. Клюні підкорились сотні монастирів по всій Європі. Особливу роль відіграли клюнійці в христіянських державах Іспанії, де вони допомогали вітісненню мосарабських багатослужбових традицій римськими і утвердженню авторитета папи. Клюнійське об'єднання не обмежувалосясферою політичних інтересів того чи іншого сеньйора. Клюнійські монастирі були виведені з-під влади місцевих єпископів. «Аббат Клюні, який пізніше отримав з Рима знаки єпископського сана, був так би мовити єпископом підчиненої йому клюнійської церкви [8,с. 116]»., — стверджує автор однієї з історії середніх віків С. В. Близнюк.

Вільні від влади сеньйорів та єпископів клюнійські монастирі створювали своєрідну чернечу державу, голову якого сучасники нерідко називали «королем».

В X — на початку XІст. спроби реформувати чернецтво застосовуються і в германській імперії. Але якщо клюнійський рух розвивався знизу, з ініціативи окремих ченців, то в Германії головним рушієм реформи виступав імператор [17,c. 94]. Так, наприклад, Генріха ІІІ (1039−1056), а не якогось аббата, сучасники називали «правителем ченців». Реформаторські прагнення германських імператорів були спрямовані на зміцнення системи імператорської церкви. Продовжуючі традиції Каролінгів і розглядаючи свою владу як сакральну, імператори претендували на роль захисників церкви та справжнього благочинства. Боротися з виможливими церковними відхиленнями, на їх думку, входило в обов’язок помазанника Божого.

Саме ці думки побудили Генріха ІІІ і його оточення виступити з ідеєю церковної реформи, яка виходить за межі самого лише чернецтва. Оздоровлення церкви Генріх ІІІ вирішив розпочати з Риму, поклавши кінець владі римської аристократії над Апостольським Престолом. В 1046р. він осудив одразу трьох пап, обраних різними угрупуваннями римського духовенства. Після чого сам призначив папою німецького єпископа, прихильника реформи. Період з 1046 по 1058р. називають епохою німецького папства. В 1054р. відбувся розрив між папством та східною церквою, що поклав початок окремому існуванню двох церков — римо-католицької та православної.

В кінці 50-х р. ХІст. в колах римських реформаторів зароджується ідея більш глибокого оновлення церкви і насамперед звільнення її від влади світських правителів. Боротьба проти світської інвеститури почалася в 1076р. в понтифікат Григорія VІІ (1073−1085). Він прийняв комплекс заходів, направлених на повне звільнення церкви від влади миран, підкорення її папі і відновлення діїкононічного права, які отримали в історіографії назву «грегоріанської реформи» [30, с. 321].

Папи епохи «грегоріанської реформи», що вирішили встановити папську теократію, були вихідцями із реформованого чернецтва. Тому в концепції папської теократії відбилось насамперед чернече світобачення, згідно з яким світ є лише царством гріха; тільки свята церква, яка також була представлена як чернеча, і здатна врятувати його від загибелі.

В кінці XI ст. реформовані монастирі, насамперед клюнійські, були вже далекі від тих ідеалів, за які колись боролись теоретики чернечої реформи. Але саме високий моральний авторитет чернецтва епохи реформ призвів до неймовірного збагачення монастирів. «В монастирях все важче було знайти усамітнення, особливо беручи до уваги те, що слава деяких з них нерідко заволікала туди людей, які намагалися посунутися по соціальних сходах. Розкіш, зніженість багаточисельної братії породжувала тепер сум за першопочатковою простотою бенедиктинського способу життя [23, с. 13]», — зазначав Прошин Г.

Тому невипадково паралельно з посиленням реформованих монастирів розвиваються й ті чи інші форми відлюдництва. Спочатку, в першій половині Xiст., до втечі призводили насамперед огріхи кліра та єпископа. Пізніше відлюдництво все більше стає реакцією на недоліки в способі життя більшості бенедиктинських аббатств, які прийняли реформу.

XІ ст. стало переломним в історії чернецтва. Всі існуючі до цього часу форми бенедиктинського чернецтва, включаючи і цистерціанців, були викорінені в аграрній, неміській, частині християнського світу. Місто здавнв уявлялося ченцям вертепом гріха. До того ж міста, на чолі яких, як правило, стояли єпископи, ховали в собі загрозу підкорення монастирів єпископату. Але із ростом міст у Західній Європі в XI — XII ст., посиленням їхнього економічного, політичного та духовного впливу, все більше почала відчуватись потреба в закріпленні пастирського служіння в міських общинах, збереження монополії церкви в духовному житті суспільства. Бенедиктинське чернецтво, яке сповідувало ідеал відсторонення від світу, навряд чи могло стати надійною опорою церкви в нових умовах [5, с. 306].

В двадцяті роки XII ст. папство відмовляється від підтримки монастирів в їхній боротьбі за автономію всередині церкви. Монастирі знову переходять в підкорення єпископів діоцеза, але зберігають деяку самостійність. Духовенство ж, яке жило у суспільстві і займалося пастирською службою, поветає собі вагомі позиції церкві і багато в чому визначає політику папства [31, с. 196].

Єресі вальденсів та катарів у другій половині XII-XIII ст. були найбільше єретичним рухом. Спочатку вони виникли в містах Півдня Франції і звідти поширились по всій Європі. В них знайшли відображення також і гострі соціальні конфлікти епохи, викликані інтенсивним розвитком товарно-грошових відношень і зростаючої поляризації міського суспільства. По особливому вплинув на програму єретиків коммунальний рух, направлений проти міських сеньойорів якими нерідко були єпископи. Нарешті,. антиєпископський і в цілому антицерковний напрям вчення та діяльності вальденсів та катарів був реакцією на ріст світської влади і фінансової могутності влади церкви в епоху папської теократії. Знайомство з Євангелієм, перекладеним на народну мову, приводило до висновку, що багата католицькаа церква давно забула заповіді святої біідності і служить не Христу, маммоні(тобто земним благам) [10, с. 536].

Успішний ліонський купець П'єр Вальдо, засновник єресі вальденсів, що дав їй ім'я, відмовився від майна, яке йому належало, щоб жити в бідності і, так як апостоли, бродити по дорогах, проповідуючи Євангеліє і закликаючи народ до каяття. «Піздніше вальденси сформулювали тезис про те, що римська церква втратила святість і таїнства, які вона відправляє, не мають сили [20, с. 146]» — стверджує Лозинський. Тому вальденси вважали, що право здійснювати таїнства має не той, хто отримав священничеський сан, а будь-який мирянин, який, відповідно заповідям Христа, веде жебруючий спосіб життя, не має постійного пристанища, а інколи навіть даху над головою.

Значно далі в засудженні католицької церкви пішли катари. На їхнє вчення своєрідно вплинула дуалістична єресь богомилів, яка виникла в X ст. в Болгарії. Багату і могучу католицьку церкву катари оголосили творінням сатани. А хрест, якому поклонялися католики, вони вважали символом матеріального злого світу, символом страждань та пороків.

Цій «брудній» церкві катари протиставляли свою «чисту» церкву (катари — від грец. «чистий»), засновану на принципах суворої аскези і служінні істинному Богу. Особливого успіху церква катарів досягла в районі між Тулузою і Альбою, де до неї приєднались не тільки широкі верстви міщан, але й представники середнього і вищого, титулованого, дворянства. За назвою одного з центрів катарів — міста Альби — їх почали називати альбійцями [14, с. 40].

Поширення єретичних рухів в багатьох країнах Західної Європи, їх масовий характер, більш чи менш чіткіорганізаційні форми змусили католицьку церкву застосувати надзвичайні засоби, наприклад, такі, як проголошення христового походу проти альбігойців на початку XIII ст. У всіх єпископствах вводилась особлива посада папського інквізитора, який повинен був вести слідство у всіх справах, які відносяться до єресів.

1.3 Деградація початкової ідеї чернецтва

В період середньовіччя склад монастирської братії дуже змінився порівняно з першими століттями християнства. В монастирі потрапляли люди не завжди з метою переходу до аскетичного способу життя. Часто приходили багаті люди і продовжували тут попередній спосіб життя. Чим далі, тим всн більше з’являлось серед монахів та монахинь «штрафних», пострижених примусово їх рідними чи владою. Крім того, деякі монастирі стали каторжними тюрмами, де в жахливих умовах утримувались люди, визнані злочинцями. «Монастирські тюрми служили могилами для ув’язнених в них живих покійників-людей, яких залишали заживо гнити в монастирських казематах та ямах [4, с. 136]», — зазначає Пругавін А.С.

В кінці XVст. монастирі на Русі були найбільшими і найбагатшими землевласниками. Але прибутків виявлялося мало, щоб задовільнити ненаситність живших в монастирях старців. Вони вели пожвавлену торгівлю всім, чим тільки можна було, особливо рибою та сіллю [29, с. 383].

Постійно діючи та епізодичні грамоти звільняли монастирі від всеможливих податків на користь влади. В результаті монастирі перетворювались ну найбагатші на той час сільськогосподарські та торгово-промислові підприємства.

Ідея чернечого «пустележивучого» способу життя перетворювалась у свою протилежність. У XІст. монахом можна було стати лише внісши в монастир немалий грошовий та натуральний вклад. Аскет, що йшов у пустелю і вів там подвижницьке життя, незалежно від того, чи було це виявленням непідробного фанатизму, чи обманом, виділявся серед величезної маси байдикарів, які користувалися в монастирях умовами розкішного життя. Слово «монах», буквально значивше «одинокий, одинокий», втратило свій зміст [12, с. 37].

Залежно від того як монастирі збагачувались, чернече життя втратило свій аскетичний зміст для все більшої частини монастирської братії. Це виражалось не тільки в практикуючихся «безмірному упиванні і блудному об'їданні [13,с. 103]», а й у тій свободі, якою користувалися ченці.

У багатьох монастирях, як зафіксовано у різних документах процвітали всеможливі збочення, як за позичені із зовнішнього світу так і ті що культивувалися спеціально в монастирях [9, с. 216]. Б.В. Тітлінов пише: «…не було, здається, принципа в чернечих уставах і правила в церковних постановах про чернецтво, які б не підлягали порушенню [11,с. 107]».

Роль монастирів в економічному та політичному житті багатьох держав не зводилась до їх господарських функцій крупних підприємств свого часу. Вони відігравали і важливу військово-стратегічну роль як в захисті держави від зовнішніх нападів, так і в міжусобній боротьбі. Численні монастирі являли собою міцні фортеці, огородженні високими та товстими стінами з вежами.

Не зовсім зрозуміло, для чого потрібно було перетворювати заклади, які за своєю ідеєю повинні бути джерелами віри та благочестя, у незламні гнізда військової протидії. Звичайно, таке перетворення відбувалося поступово, але в цьому повинна була існувати реальна потреба. Напевно, деяким чином тут діяли оборонні інтереси світської влади та церкви щот формувалися в періоди зовнішньої небезпеки: у випадку нападу неприступність монастирів-фортець була не тільки необхідною в інтересах спільнодержаної оборони, але і рятуваля зібранні в них багатства від розграбувань. З другого боку, монамтирям завжди варто рахуватися з можливістю нападу «внутрішнього ворога» — повсталих мас селян, що експлуатуються чернецтвом [12, с. 196].

З розвитком всього народного господарства, ринку, товарно-грошових відношень і з укріпленням власної економічної бази монастирі почали здавати в оренду землі, отримуючи прибуток натурою чи грошима, і, навпаки, звужували гроші, попередньо забезпечивши себе закладною на будь-яке майно. Частіше всього все-таки на села і землі, які не так то й легко було отримати назад їх попередньому власнику.

Давали монастирські гроші під відсотки, вели торгівлю, організовували свої чи прибирали до рук чужі промисли, — тобто, з неймовірною енергією займалися справами мирськими [15, с. 74].

Коли монастирям потрібна була робоча сила, вони вміли діяти не тільки грубим примушуванням. Під час воєнних дій монастир надійно захищав своїх підданих, в голодні роки годував, надавав інші пільги. Монастир вмів зробити життя тих, хто потребував його, більш легким, ніж положення кріпаків у світських феодалів. Усвідомлення безкорисності чернецтва, наростаючи з року в рік, проходить через всю історію церкви.

Монастирі з’являлися у місцях, досить перспективних з точки зору подальшого господарського освоєння території. Вони засновувалися на обжитих землях, на торгових шляхах, в економічних центрах регіоону, в місцях перекладу вантажів з одного типу транспорту на інший, там, де відбувались ярмарки і населення збиралося на торг. Монастир засновувався як господарська одиниця, що ставала центром подальшого економічного освоєння території [23, с. 83].

Велика кількість жіночих монастирів мала в основі соціально-економічні причини. Втративши земельний наділ, селянська сім'я фактично розпадалася. Чоловіки в більшості йшли на заробітки в міста, де застосування жіночої праці було в ту епоху зачно меншим. І в селі в селянській родині доросла дівчина, яка не вийшла заміж — зайвий рот, і дорога в монастир була для неї однією з можливих, а часто і бажаною. Для неї монастир дуже часто — єдина можливість вижити.

Об'єктивні характеристики монастирів не можна знайти ні в багаточисленних їхніх олписах, ні в церковній періодиці, ні в офіційних синодських виданнях. Лише публіцистика та художня література інколи доносять до нас справжній спосіб справжнього життя.

Таким чином, ріст монастирів — не свідоцтво святості людей, а результат збіднілості більшості селян, який забезпечував практично даремно робочу силу, що сприяло росту старих і виникненню нових монастирів.

Такою була влада середньовічного монастиря, так збирались монастирські багатства. Але в деяких відношеннях ця держава в державі була залежною від влади більш, ніж феодальне князівство. Отже, ми бачимо як змінилися ідеї, що супроводжували виникнення монастирів, порівняно з ідеями піздніших часів.

монастир чернецтво орден католицький церква

РОЗДІЛ 2. ОРДЕНИ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

2.1 МІССІОНЕРСЬКІ ОРДЕНИ VI-XIIст. (бенедиктинці, цистерціанці, кармеліти)

Важливим моментом зміцнення католицької церковної організації в епоху середньовіччя став розвиток чернечих орденів. На відміну від східного (православного) чернецтва, основними ланками якого є монастирі, західне, католицьке чернецтво згуртоване в централізовані, відносно автономні спільноти — ордени. «Орден» етимологічно — «чин», «статут», тобто певний порядок організації та життя ченців, запроваджений, як правило, засновником чернечого осередку. На відміну від православного чернецтва, яке в монастирях керується переважно двома чинами чи статутами — Василія Великого та Федора Студита, кстолицькі чини або ордени більш різноманітні. Характерними ознаками католицьких орденів було підпорядкування самому папі Римському, наявність у більшості з них жіночих гілок та відгалужень для мирян. Мирянські спільноти при чернечих орденах звуться терціаріями (від лат. tertio — третій, поряд з чоловічими та жіночими орденами). Католицькі ордени є централізованими та ієрархізованими у своїй внутрішній побудові. Вони керуються «генералами», або «пріорами». Керівники орденів підпорядковуються папі Римському [7, с. 126].

Найвідомішими з католицьких орденів були бенедиктинці, цистерціанці, або бернардинці, кармеліти, францисканці, або мінорити, домініканці, капуцини. Хрестові походи породили таке явище, як духовно — рицарські (військово — чернечі) ордени: іоанітів, або госпітальєрів, тамплієрів, або рицарів Храму, Тевтонсткий і Лівонський ордени. Вирішальною була роль чччернечих католицьких орденів у військово-політичні експансії католицьких держав серед некатолицьких народів, а також у зміцненні духовної монополії Західної церкви. Саме освітчені католицькі ченці стали провідниками духовної освіти, головними борцями проти єресей та вільнодумства.

В 530р. святий Бенедикт із Нурсії (бл. 480 490−555−560) заснував на Монте Кассіно біля Неаполя монастир. В основі його уставу лежало більш старовинне правило, можливо пов’язане з колом Леріна.

Бенедикт визначав монастир як «школу служіння Господу», де основою життя монахів повинно стати безмежне послушництво вчителю — аббату, «вікарію Христа». З послушництва починається виховання смиріння, вищий зміст якого в розчиненні своєї волі у волі Бога. Ось тому Бенедикт і вважав общину монахів з її суворою дисципліною, постійним контролем і системою покарань найкращим шляхом до Бога [4, с. 233].

Вступивши в общину, монах не тільки відрікається від світу, але й приносить обітницю послушництва і осідлості: ворота назавжди зачиняються за ним. Для того, щоб виключити будь-яке виявлення індивідуальної волі, Бенедикт послідовно проводить в уставі ідею співжиття: ченці сплять, харчуються, читають і працюють разом. Він навіть відкинув індивідуальну молитву ченців із спільного богослужіння: вуста в усіх братів вимовляли одні і ті самі слова.

Поруч з молитвою важливим заняттям братії повинна була стати фізична праця. Святковість Бенедикт вважав шкідливою для душі. Але він не вимагав від своїх ченців виснаження ні працею, ні постами, в усьому дотримувався міри [1, с. 96].

Радник Людовіка Благочестивого св. Бенедикт Аніанський (вм.у 821р.), усвідомлюючи необхідність пристосувати устав до північних реалій і склавшихся в монастирях традицій, в першій четверті IXст. ввів єдиний і обов’язковий для всіх монастирів звичай. Цей, свого роду розширений, устав св. Бенедикта дозволив знаходити гнучкі, з урахуванням місцевих традицій, форми чернечого життя і одночасно забезпечував єдність чернецтва у дусі бенедиктинства [31, с. 124].

Бенедиктинці, у складі яких є також жіноча гілка, свого часу відіграли значну роль у зміцненні церковного авторитете. Відомою є їхня міссіонерська діяльність, зокрема на сході Європи, у слов’янських землях та Прибалтиці. Заслуги ордену були відзначені створенням у 1893р. Конфедерації бенедиктинців, яку благословив папа Лев XIII. Тепер цей орден є однією з найбільших католицьких організацій. Він складається з 18 підрозділів — конгрегацій і об'єднує понад 10 000 ченців та 20 000 черниць. Діяльність бенедиктинців у різних країнах світу (найбільші центри в Західній Європі та на Американському континенті) спрямовує керівник — «генерал» ордену, прямо підпорядкований папі Римському [7, с. 342].

Орден цистерціанців, або бернардинців був заснований у 1098 році абатом робером у містечку Сіто (лат. Cistezcium) у французській провінції Бургундія. Метою його створення було поверенутися до принципів раннього бенедиктинського чину, від яких відходили тодішні бенедиктинські монастирі, нагромаджуючи величезні багатства, займаючись феодальним визиском не беручи активну участь у державних справах. Відбулася реформа внутришньомонастирського життя, добору ченців на управління [14,с. 129].

Цистерціанці не реформували старі монастирі, а закладали нові, тим самим різко протиставляли себе колишньому черництву. Це протиставлення відображали білі, «ангельські» одежі цистеріанців, що були контрастом чорному одягу, який вводився у бенедиктинському чернецтві клюнійцями.

Нові монастирі створювали замкнену централізовану організацію-орден. На відміну від клюнійського об'єднання, головою якого був аббат Клюни, верховною владою в ордені цистеріанців володів не настоятель Сіто, а генеральний капітул-щорічне зібрання всіх аббатів цистеріанських монастирів. Їхній уклад повністю регулювали статути ордена, затвердженні генеральним капіталом, тоді як як клюнійський «звичай» був звичаєм насамперед самого Клюні й у інших монастирських об'єднаннях зрісся з місцевими чернечими традиціями.

Цистерціанці, хоч і відштовхувались від уставу св. Бенедикта, багато в чому відійшли від традицій, що склалися в реформених бенедиктиських монастирях. Вони вибирали для заснування своїх жилищ ще не обжиті людьми місця. У завдання ченців входили, таким чином, розчинення лісів, осушення болот, влаштування чернічого господарства. Фізичну працю цистеріанців вважали основою чернечого служіння [10,с. 533].

На відміну від попередньго бенедиктиського чернецтва, цистеріанцям не довелося жити чужою прауею, володіти силами, мати залежних селян, вассалів з числа мирян. В результаті цистеріанці бідьшу частину часу проводили на полі, на дворі з худобою чи винограднику, ніж у скрипторії, школі чи у храмі за богослужінням.

Орден цистерціанців зажив особливой слави в Європі, коли їх членом став Бернар, аббат монастиря у м. Клерво. Провіджницькою та церковно-політичною активністю Бернар Клерворський здобув прихильність сучасників до цистеріанського ордену. Після його смерті орден назвався Бернардирським, був найбагатшим у всій Європі [28,с. 206].

Заснувалися сотні бернардирських монастирів. Так у 1200р. їх було понад 525, у 1500р. -738 чоловічих та 650 жіночих.

Ідеали усамітнення, бідності, фізичної праці не врятували і цистеріантських монастирів від поступового обмирщення. Ченці, які приділяли багато часу від інтенсивній сільськогосподарській роботі, які розробляли та використовували різні технічні новинки, активно включались у торгівлю, збагачувались. Дуже швидко цистеріанці переклали заняття фізичною працею на так званих конверсів, що походили із сільської бідноти. Конверси, або «бородаті броти» (на відміну від монахів, яким потрібно було голитися) приймали чернечу обітницю, але жили окремо від основної братті. Вони повині були прцювати так довго, як це було необхідно аббату. Прицьому за свій труд вони як члени цистеріанського ордену отримали лише скромне харчування.

Орден кармелітів заснований у 1155 році групою хрестоносців у Палестині на чолі з Бертольдом з Калабрії. Перше поселення з’явилося на горі Кармель, звідси й назва. Кармеліти спочатку наслідували зразки східного чернецтва, зокрема аскетичного подвижництва[26,с. 98].

Статут палестинських кармелітів — вихідців з Європи затвердив на початку XIIIст. Латинський Єрусалимський патріарх (на той час Єрусалим був під контролем католиків — хрестоносців). Після поразки хрестоносці на Сході кармеліти в 1238 році переселились до Західної Європи, де заснували кілька монастирів. Свій стату вони переробили під впливом ордену францисканців, і він був затверджений у 1247 році папою Римським Інокентієм VI.

З XVI ст. орден розділився на декілька течій, серед яких найвідомішими стали чоловічий та жіночий ордени босих кармелітів (самостійні з 1593 року). Босі кармеліти були злидарюючим, або жебракуючим орденом, існували на подаяння, займались міссіонерство, благодійністю, освітою[22с. 260].

Кармеліти, яких нині близько п’яти тисяч, і в наш час активно працюють в освітньо — виховній та міссіонерських сферах, мають навчальні заклади, періодичні видання.

Таким чином, орден, створений св. Бенедиктом, став взірцем для наслідування, його ідеї користувалися популярністю тривалий час. За зразком цистерціанців усе чернецтво, включаючи і клюнійське, організовувалося в різноманітні ордени, кожний з яких приписував своїм членам особливий устав життя, ті чи інші види діяльності, визначений колір одягу і т.п. Орденські статути при цьому доповнювали і коментували чернечий уклад.

2.2 Жебруючі ордени (Францисканці та домініканці)

Папство в боротьбі з єресями не обмежувалося лише одними каральними заходами, розуміючи, що єретичні рухи виражали тяжіння широких верств населення до оновленої, бідної, церкви і багато в чому були обумовленні неефективністю проповідницької діяльності католицького кліра. Так, папа Інокентій ІІІ виходив з необхідності підкорити рух за святу бідність, приручити його і використовувати потім для укріплення авторитету всього духовенства в очах папи. Він та його оточення утвердили створення жебруючих орденів, першими і найважливішими з них були домініканці та францисканці, які з’явились на початку ХІІІ ст. [10, с. 537].

Жебруючі ордени втілювали нове бачення на чернечу аскезу, частково таке, яке наближалось до ідеалів регулярних каноників, частково сформоване під впливом єретичних та інших масових релігійних рухів другої половини XII — початку ХІІІст. «В основі організації жбруючих орденів лежало уявлення про апостольське житття, тобто прагнення у всьому наслідувати приклад апостолів Христа, що несли його вчення у світ — зафіксовано у праці Інфессури.

Бенедиктинському ідеалу аскета — відлюдника, який зачинився у монастирі, вони протиставляли ідеал подорожуючого по світу аскета — проповідника. Жебруючі ченці з самого початку зосередились на проповідницікій діяльності в міста, «турботі про душі», а також міссіонерстві. Надзвичайно швидко поширившись по всіх країнах Західної Європи, вони вже в ХІІІ - ХІVст. потрапили за її межі - в Палестину, Єгипет, Закавказзя, Крим, державу монголів у Центральній Азії, досягнувши навіть до Китаю [28, с. 206].

Однак організація проповіді в жебруючих орденах вагомо відрізнялась від тої, що практикувалася у церкві, у тому числі і регулярними канонниками. Вона базувалася на досвіді катарів і вальденсів.

Проповідник не чекав, коли до нього, в церкву, прийдуть люди, він сам йшов до них, «пішки без золота і срібла, словом, у всьому наслідуючи апостолів [13,с. 40]» — зазначає А. Карташкін. Жебруючі ченці проповідували ницість всього мирського уже самим своїм образом: вони швидше нагадували жебраків, ніж ченців та священників. Бідність, таким чином, була ще поруч з проповіддю другою важливою стороною уявлення про апостольське життя. Колись уже цистерціанці намагалися втілити ідеал бідності, але жебруючі ченці пішли ще далі. Їм спочатку не лише заборонялося володіти будь — яким майном, але й потрібно було жити виключно за рахунок милостині жебракування. Недивлячись на ряд спільних рис найважливіші з жебракуючих орденів — домініканський і францисканський мали свою яскраво виражену специфіку, обумовлену обставинами їх виникнення. На всій наступній історії цих орденів лежав глибокий відбиток особистості їхніх творців — св. Домініка і св. Франциска.

Орден домініканців був створений протягом 1215 — 1220рр. іспанським монахом Доменіко де Осмо (Домінік де Гусман) під впливом настанов Августина Блаженного, аскетичних норм ордену премотроїтів (ХІІ ст.), а також францисканців. Перша назва — Орден братів — проповідників[31,с. 206].

Основною метою ордену Домінік вважав боротьбу з єресями та навернення єретиків. В першу чергу він хотів організувати ефективну проповідь в ім'я збереження цілісності католицької церкви. Але щоб проповідувати вірне вчення, необхідно підготувати грамотних пастирів, що у всіх тонкощах осягнули ортодоксальну католицьку теологію. Тому з самого початку другим важливим напрямом діяльності домініканців було поглиблене вивчення теології. Невипадеково центрами ордену стали Париж та Болонія — два найбільших університетських міста середньовічної Європи. Домініканці створили розгалужену мережу теологічного викладання, включаючого також вивчення різних мов, необхідних теологу і проповіднику. Незабаром саме домініканці багато в чому визначали, що є істинне християнське вчення.

Папа Григорій ІІ у 1216р. затвердив орден і надав йому таких самих прав, що й францисканцям. Діючи в суспільстві на користь католицької церкви, домініканці були проповідниками, професорами університетів, богословами, радниками пап та світських господарів. Так, саме до ордену домініканців належали такі богослови, філософи та вчені, як Роджер Бекон, Альберт Великий та Фома Аквінський[20,с. 326].

З 1232р. саме домініканці стали основними агентами інквізиції - інституту для боротьби з єресями. В цей час з’явилася емблема ордеену — собака з запаленим смолоскипом у зубах, а назва «домініканець» тлумачилася як Domini canis («пес Господній»).

Протягом кількох століть цей орден разом із францисканським посідав домінуюче місце в католицизмі. У XIII ст. відбулися місії ордену на Русь, до Золотої орди, до Ірану та Китаю, у XIVст. — до Америки. Європейська Реформація та католицька реакція на неї (Контрреформація) підвищили значення інших орденів, зокрема єзуїтів. Проте й дотепер орден доміниканців зберіг чаастку колишнього впливу; він налічував понад 12 тис. ченців, маєблизько 600 монастирів у всьому світі.

Орден францисканців, або міноритів вважається класичним зразком злидарюючого чернецтва. Він був заснований у 1207 — 1209рр. Франциско Ассизьким. Св. Франциск (вм. у 1226р.) був сином багатого купця з італійського міста Ассізі, але ще в юності відмовився від сім'ї, спадщини й усіх земних благ заради того, щоб належати одному Богу.

Але так само як Христос, який «помер за всіх», Франциск відкинув чернече усамітнення, «зазначаючи, що посланий Богом для того, щоб придбати йому душі. Франциска на відміну від Домініка, що піклувався про боротьбу з єресями та цілісність церкви, стимулювала до проповіді насамперед любов і співчуття до ближнього. Франциск звертався зі словами Євангелія не тільки до людей, але й до птахів, змій, вовків, бачачи у всій природі Бога.

Перше найменування ордену — Орден менших братів («міноритів»). Засади ордену — аскетизм, відмова від власності та добровільна бідність, смиріння, послух, проповідь покаяння та любові до Христа. Наріжним каменем вчення Франциска була бідність, що розумілась як найвища ступінь смиріння. Смиріння, самознижчення характерні для його наступників. Франциск не тільки забороняв шукати навіть мінімальні зручності для себе, пропонував носити товсту сорочку, перев’язану шнурком на поясі, а книги дозволяв мати лише грамотним братам, і лише богослужбові. Франциск взагалі неохоче дозволяв займатися теологією, остерігаючись, як би надмірна мудрість «не загасила дух молитви та благочестя [9, с. 152]».

У 1212р. Клара Ассиська заснувала жіночу гілку ордену (кларисинки). У1220 — х роках створився мирянський терціарій (третій орден) францисканців. Мирське життя його членів, сповнене спокути та суворого благочестя, перебувало під наглядом ченців. У 1223р. орден був затверджений папою Гонорієм ІІІ; мінорити отримали правило проповідувати та здійснювати культ (зокрема, приймати сповідь), а з 1256р. — право викладати у університетах. Вони часто мешкали не в монастирях, а серед мирян, вели проповідницьку, міссіонерську, освітню та благодійну роботу.

З часом і францисканці створили свою систему теологічної освіти. Але вже у XIIIст. Від домініканської теології вчення францисканських богословів відрізняла велика чуттєвість, емоційність.

Про популярність ордену свідчить те, що 112 його членів, починаючи з самого Франциска Ассизького, були оголошені католицькими святими або блаженними. Цей орден використовувався Римським Апостольським пристолом для поширення католицизму та боротьби з єресями. Аскетична практика та доброчинність, яку пропагували францисканці, становила в середньовічній Європі реальну альтернативу таким єретичним течіям, як вальденси та катари[7,с. 309].

Поширившись колись по всій Західній Європі, орден і нині зберіг свій вплив у католицькому світі. Так, у 1990р. налічувалося близько 509тис. францисканців, які належали до 11 319 громад.

Ще один жебракуючий орден під назвою капуцини, заснований в Італії у 1525р. з метою протистояння Реформації. Назва походить від італійського cappuccio («капюшон») — елемента одягу монахів ордену. Капуцини були затверджені у 1529р. папою Климентом VII. Спочатку становили підрозділ францисканців, у 1619р. стали самостійною організацією. Активно займалися місійною діяльністю, захищаючи папський авторитет та владу. Цей орден існує і нині.

З розвитком жебруючих орденів і перетворенням їх у багаточисельні і розгалужені чернечі організації все гостріше поставала проблема збереження першопочаткового ідеалу бідності. Домініканці, яким з самого початку для заняття теологією необхідні були окремі келії, обширні бібліотеки, значні фінансові ресурси, швидко погодились з пом’якшенням вимог ордену[23,с. 108].

У францисканців спроби корегувати вчення про господню бідність викликали у другій половині XIIIст. Розкол ордену на прихильників суворого дотримання заповідей Франциска, — спиритуалів і тих, хто засуджував надмірне захоплення бідністю, виступав за розвиток більших чернечих общин (конвентів) — конвентуалів. Однак ці конвенти, як і інше майно ордену, знаходились лише в користуванні міноритів, тоді коли правом власності володів Апостольський пристол.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой