Моральне виховання учнівської молоді в Галичині кінця ХІХ початку ХХ століття

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи процесу виховання учнівської молоді в Галичині на засадах християнської молоді (кінець ХІХ і початок ХХ ст.)

1.1 Провідні педагогічні ідеї християнської теорії морального виховання, обґрунтовані представниками греко-католицької Церкви

1.2 Історико-педагогічні аспекти діяльності українських чернечих нагромаджень

1.3 Основні напрями соціально-педагогічної роботи Українських Католицьких Союзів

Розділ ІІ. Практика морального виховання української молоді в освітньо-виховних закладах

2.1 Зміст процесу виховання української молоді в загальноосвітніх і фахових школах

2.2 Виховна функція змісту шкільних підручників

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Нові соціально-політичні умови, окрім економічних реформ, у нашій державі призвели до трансформації суспільної свідомості. Демократичні процеси створили відповідні можливості для національно-культурного відродження української нації, котре тісно пов’язане з її духовним оновленням. В останні роки стала помітною тенденція до більш активного зацікавлення громадянства релігійним життям, що призвело до збільшення кількості храмових споруд, відродження чернечих спільнот та ін. Релігійна сфера стала предметом особливої уваги під час підготовки світової громадськості до відзначення другого тисячоліття виникнення християнства як вагомого чинника становлення етичних цінностей європейської і світової цивілізації. Усі ці фактори і задекларована у Конституції України стаття про свободу совісті є «характерними ознаками процесу формування в суспільстві цивілізованого ставлення до релігії. Звернення до релігії, як скарбниці духовної культури людства й оберегу національної самобутності українського народу, в сучасних умовах переоцінки вартостей і трансформації ієрархії цінностей є логічним і закономірним явищем. Тільки адекватне, а не скептичне чи гіпертрофоване сприйняття релігії з одного боку та її відповідність нагальним соціально-культурним потребам з другого, забезпечить функціонування і розвиток, останньої як духовно збагачуючого чинника у всіх сферах суспільного життя. Особливого такту, виваженості, компетентності і толерантності вимагає-вирішення питання про визначення ролі, місця, механізмів дії релігії в освітньо-виховній сфері як середовищі формування нового покоління української нації.

Демократичні перетворення і зміни, що відбулися останніми роками у нашому суспільстві, спонукали і уможливили наукові дослідження, пов’язані з проблемою оцінки ролі та внеску греко-католицької Церкви в процес національно-культурного відродження українського населення Галичини і кін. ХІХ- поч. ХХ ст.

Дослідження цієї проблеми проводили як теологи, психологи, так і філософи, історики, політологи й педагоги. Всю науково-популярну літературу щодо теми дослідження можна умовно, поділити на кілька інформаційно-джерельних блоків:

фундаментальні першоджерела -- праці представників духовенства розглядуваного періоду, в яких розроблено теоретико-методологічні засади християнського виховання (А. Шептицького, Й. Сліпого, М. Конрада та ін.);

діаспорні видання 60−90-х років, котрі правдиво відображали роль Церкви, однак не знаходились у широкому науковому обігу (А. Великого, М. Ваврика та ін.);

дослідження радянського періоду, у яких греко-католицьке духовенство безпідставно звинувачувалось у реакційній ролі та клерикалізмі, упереджено і кон’юнктурно висвітлювалась діяльність Церкви, фальсифікувалась її історія;

сучасні наукові дослідження, метою яких стало історично-правдиве, науково об'єктивне висвітлення усіх аспектів діяльності греко-католицького духовенства.

Для нас найбільший інтерес представляють наукові дослідження спеціалістів останньої групи.

Формування української освіти на різних землях у період кін. XVIII-ХХ ст. було проблемою вивчення таких дослідників, як М. Євтуха [16 а], В. Майбороди [39], В. Лугового [37 а]. Грунтовні дослідження становлення і розвитку українського, шкільництва та педагогічної думки Галичини провели Б. Ступарик (докторська дисертація), І. Курляк [34 а], С Лаба [35 а], М. Барна [1 а], А. Вихрущ [6 а], А. Колодний [26 а], В. Малахов [38 а]. У їх роботах детально вивчені вітчизняна педагогічна думка, розробка освітньої політики, становлення системи освіти, формування змісту й культурно-освітніх традицій українських навчальних закладів, роль товариств і передової громадськості у боротьбі за рідномовну школу, та окремі аспекти, пов’язані з участю Церкви у цих процесах.

Не зважаючи на наявність досить широкого спектру різносторонніх наукових праць, присвячених предмету вивчення, досі не було цілісного, дослідження, яке розглядало усі аспекти співпраці школи, Церкви і громадськості в плані морально-релігійного виховання-учнівської молоді. Це і зумовило вибір теми дипломної роботи.

Об'єкт дослідження — теорія і практика морального виховання учнівської молоді України на засадах християнського світогляду на території Галичини в кінці ХІХ на початку ХХ ст.).

Предмет дослідження — зміст, форми, методи та засоби морального виховання українських дітей і молоді у процесі - співпраці родини і школи, греко-католицької Церкви та громадських організацій релігійного спрямування на території Галичини, кін. XIX на початку ХХ ст.).

Мета дослідження; розкрити основні ідеї, зміст, форми, методи та засоби морально-релігійного виховання української молоді у процесі співпраці школи, греко-католицької Церкви й громадських організацій; висвітлити провідну роль духовенства у цьому процесі; вказати шляхи творчого використання позитивних надбань у сучасних умовах.

Завдання дослідження: 1) розкрити основні положення теорії морально релігійного виховання, розробленої представниками греко-католицької Церкви; періодизувати освітньо-виховну та опікунську діяльність українського духовенства; узагальнити практичний внесок представників греко-католицької Церкви; 2) проаналізувати форми, методи та засоби морально-релігійного виховання, що використовувались у практиці роботи сім'ї, освітньо-виховних закладів, утримуваних релігійними чинами, а також у процесі діяльності громадських організацій; 3) виділити прогресивні надбання, що можуть бути творчо використані в сучасних умовах співпраці родини школи, Церкви і громадськості.

Основні методи дослідження:

-теоретичний аналіз педагогічних фактів і явищ, а також змісту шкільної документації (навчальних планів, програм, підручників і посібників);

— статистичний аналіз даних про діяльність освітньо-виховних інституцій і громадських організацій;

— реферування та анотування друкованих першоджерел, (архівні документи) та періодика, брошури, і монографії, тощо).

— класифікація, узагальнення та систематизація досліджуваних матеріалів та отриманих даних;

— бібліографічний метод.

Етапи дослідження.

Перший етап (2006 р. — 2007 р.) — вивчалася історична, філософська та психолого-педагогічна література з проблеми дослідження; було визначено тему, об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження; вивчено структуру роботи та дослідницьку методику.

Проводилось детальне опрацювання літературних джерел та архівних матеріалів, формувався основний зміст роботи, апробовано результати.

2. Другий етап (2007р. — 2008р.) На цьому етапі зроблено висновки, підготовлено зміст дипломної роботи.

Практичне значення роботи полягає у визначенні та узагальненні позитивних надбань історико-педагогічного досвіду морального виховання учнівської молоді у сфері співпраці родини школи, Церкви і громадськості та в показі шляхів їх творчого використання в сучасних умовах. Матеріали дослідження можуть бути застосовані у процесі викладання спецкурсів «Теорія та методикаморального виховання учнівської молоді», «Християнська етика» тощо для студентів педагогічних відділень класичних та педагогічних університетів, педагогічних коледжів, училищ, для слухачів факультетів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, а також для підготовки катехитів і вчителів християнської етики. Крім того, результати дослідження можуть бути творчо використані для розв’язання окремих соціальних проблем та організації позаурочної та позашкільної виховної роботи у середніх школах, спрямованої на моральне виховання учнів.

Структура та обсяг дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (122 наіменування), додатків.

Розділ І. Теоретичні основи процесу виховання учнівської молоді в Галичині на засадах християнської молоді (кінець ХІХ і початок ХХ ст.)

1.1 Провідні педагогічні ідеї християнської теорії морального виховання, обґрунтовані представниками греко-католицької Церкви

Морально-релігійне виховання молодого покоління є одним із найбільш актуальних і складних питань. Воно потребує дуже серйозного теоретико-методологічного обґрунтування і надзвичайно виваженого, толерантного підходу до практичного вирішення. Теоретична розробка його мети і завдань, принципів, методів, змісту, а також форм і засобів їх практичної реалізації без урахування набутків вітчизняної педагогічної спадщини в цій сфері не буде повною і досконалою. Важливою передумовою творчого використання цього досвіду є його глибокий аналіз і якісно нове переосмислення у світлі сучасних проблем і потреб.

Оперуючи поняттям морального виховання, ми будемо виходити із визначення цієї категорії, розробленого С. Гончаренком, котрий вважає моральне виховання одним із найважливіших напрямів виховання, що полягає «в цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття й формуванні звичок і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології» [7, с. 216]. Зрозуміло, що роль однієї із складових частин ідеології виконуватиме етика даного суспільства (марксистсько-ленінська, націонал-соціалістична, християнська та інші). Тому морально-релігійне виховання буде являти собою процес цілеспрямованого впливу на свідомість, почуття і формування поведінки людини відповідно до етичних норм релігії. Ми ж будемо опиратися на християнське віровчення, етичними нормами якого виступають Божі Заповіді й Святе Письмо.

У нашій роботі зміст категорії морального виховання, no-суті, буде зводитися до морально-релігійного виховання. Це пояснюється тим фактором, що в даний історичний період, який одразу слідував за процесом секуляризації школи вплив церкви на процес виховання мав вирішальне значення і був традиційним. А отже, зміст саме морального виховання (як родинного, так і суспільного) ототожнювався з вихованням морально-релігійним. Разом з тим, слід зазначити, що в українських освітньо-виховних інституціях, окрім греко-католиків, завжди навчалася невелика кількість дітей — представників інших віросповідань (православних, римо-католиків, іудеїв). При цьому, всі вони мали своїх катехитів, виконували свої релігійні практики і відзначали релігійні свята за власним церковним календарем. Ми у своїй роботі будемо аналізувати теорію і практику морально-релігійного виховання, яке здійснювало лише греко-католицьке духовенство. Хоча християнство, як відомо, включає не тільки цю течію, тим не менше, усі інші обряди, зокрема православний, мають ті самі цілі, завдання, форми, методи і засоби морального виховання, а догматичні та літургійні розбіжності, які безумовно існують між цими релігійними течіями, не мали суттєвого впливу на процес виховання. Тому аналізуючи виховний процес навчально-виховних установ і громадських організацій, що перебували під опікою греко-католицького духовенства, як приклад, християнського виховання, ми не вступаємо в суперечність з іншими обрядами цього вчення. До того ж саме греко-католицька Церква, як ми вже зазначали вище, відігравала пріоритетну роль у духовному житті галицьких українців у цей час.

Ідея морально-релігійного виховання на християнських засадах є далеко не новою. Нею займалися ще мислителі IV — XI ст. — представники патристики. Серед них такі відомі постаті святих отців Церкви, як Іоан Златоуст, Іоан Кассіан, Василій Великий, Григорій Богослов та ін. Пізніше цю ж тему розвивали у своїх працях як представники духовенства, так і відомі педагогічні діячі, зокрема такі, як Ян Амос Коменський, Й.Г. Песталоцці, К. Ушинський, Г. Сковорода, О. Духнович, Г. Ващенко, І. Огнієнко та ін.

Відомо, що одним із першочергових завдань морального виховання є формування моральної свідомості. Розглянемо цю категорію з точки зору різних підходів. Радянські педагоги вважали, що моральна свідомість — це відображення у свідомості людини принципів моральності, тобто норм поведінки, що регулюють відношення людини до інших людей і суспільства (але, аж ніяк не до Бога — І.М.) [56, с. 130]. Моральна свідомість виявляється у формі понять і суджень. Моральні поняття — це поняття, в яких відображаються суттєві сторони моральних відносин (наприклад, добро, зло, обов’язок, справедливість, совість, честь, щастя). Зміст моральних понять пов’язаний з оцінкою вчинку і його мотиву. Центральним поняттям моральної свідомості є совість. Згідно матеріалістичного розуміння, це поняття включає у себе внутрішнє переконання у тому, що виступає добром і злом, усвідомлення людиною моральної відповідальності за свою поведінку, здатність особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки і вимагати від себе їх виконання. Християнський світогляд натомість трактує совість як феномен, що поєднує у собі не тільки людське, а й духовне (божественне) начало. Останнє зобов’язує людину до праці над вдосконаленням совісті, й розвитком. Розуміння суті, норм і принципів моралі приводить вихованців до моральних суджень, за допомогою яких вони оцінюють вчинки власні та інших людей. На основі моральних понять, оцінок і суджень формуються моральні переконання, які в результаті визначають, поведінку і вчинки людей. Знання і розуміння моральних норм ще не можуть самі по собі забезпечити дієвість переконань, а стають лише необхідною передумовою їх формування [121, с. 600].

Другим завданням морального виховання є формування і розвиток моральних почуттів. Моральні почуття — це переживання людиною свого відношення до вчинків і дій, що регулюються нормами моралі. Іншими словами — це почуття задоволення від позитивних вчинків і поведінки, або почуття обурення від негативних вчинків і поведінки. Почуття виступають мотивами будь-якого морального вчинку [122; с. 59]. Моральні почуття можна поділити на особисті і суспільні. До особистих слід віднести: амбіцію (почуття задоволення від поваги і пошани іншими) гордість (переоцінка самого себе), покору (розуміння власних недоліків), каяття (породжується свідомістю власних недолоків), сором (виникає тоді, коли про недоліки довідуються інші). Причому, ставлення християнської етики до цих моральних почуттів є різним. Якщо такі з них, як покора і каяття вважаються чеснотами, то гордість і амбіція відносяться до протилежної категорії гріхів. Серед суспільних моральних почуттів можна виділити симпатичні (уміння радіти за іншого, відчувати терпіння іншого, бути милосердним і та ін.) і антипатичні (самолюбство, ненависть та ін.) [39, с. 64−65]. Знову ж таки, з точку зору теорії морально-релігійного виховання, симпатичні почуття всіляко схвалюються, а антипатичні - засуджуються.

Головна і кінцева ціль морального виховання — формування моральної поведінки. Однак, не завжди вчинки свідчать про моральну вихованість. Важливими є і спонукальні мотиви, що призвели до вчинків. Тому формування високоморальних мотивів діяльності - важлива і необхідна частина виховання. Система вчинків веде до формування моральних звичок — потреби здійснити моральні вчинки [121, с. 601]. Причому, погляди на мотивацію діяльності з точки зору різних етичних систем також не є однаковими. Якщо марксистсько-ленінська етика та ідеологія націонал-шовінізму вважали, що для досягнення суспільно значущої мети придатні будь-які засоби, то з позицій християнства гріховні й аморальні вчинки не можуть мотивувати добру мету.

Важливе значення в теорії морального виховання займає питання критеріїв моральної вихованості. У радянській виховній системі ними виступали наступні:

Культура спілкування і взаємин у повсякденному житті (ввічливість, уважність, пунктуальність і відповідальність, скромність, тактовність, чуйність, делікатність).

Культура поведінки в колективі (дисциплінованість, організованість).

Культура взаємин у праці.

Культура мовлення.

5. Культура зовнішнього вигляду [6, с. 17−18].

З точки зору християнської етики система критеріїв моральної вихованості є значно ширшою. Окрім вищезгаданих вимог щодо відносин людини до самої себе та інших, християнство розглядає ще й відношення людини до Бога як свого творця. Причому остання група відносин є пріоритетною. Свідченням цього є зміст трьох перших Божих заповідей.

На початку ХХ ст. науковий аналіз концептуальних засад морально-релігійного виховання у контексті побудови теорії національного виховання, поряд з прогресивними галицькими педагогами, здійснювали такі видатні представники греко-католицької Церкви, як Андрей Шептицький, Юліан Дзерович, Иосиф Сліпий, Іван Бартошевський. При цьому особлива увага приділялася чіткому визначенню мети, завдань, філософському обґрунтуванню вибору теорії національного виховання. Опираючись на положення християнської моралі, вони піддавали гострій критиці існуючі на той час різні виховні системи: натуралістичну, реалістичну, матеріалістичну, націоналістичну та гуманістичну [13, с. 33−37]. Розглянемо коротко основні засадничі ідеї та положення цих систем, обґрунтовані діячами Церкви.

Представники натуралістичного вчення, прагнучи залишити дитину в її природному стані, не брали під увагу виховного впливу культури, відкидали надприродне походження людини. Тому, на думку духовенства, це вчення не могло стати основою для побудови нової теорії виховання.

Реалістичний напрям, у свою чергу, усе виховання зводить лише до задоволення матеріальних потреб та інтересів людини. Тому реалістичне виховання схвалює тільки ті знання та вміння, котрі можуть бути практично застосовані в подальшому житті.

Ще одним напрямком педагогічної думки того часу була теорія матеріалістичного виховання, її ціллю е формування особистості з переконаннями войовничого атеїзму.

Не узгоджувалося з християнським віровченням й націоналістичне виховання, яке трактувало релігію і Бога тільки як засоби досягнення своєї мети. Його завдання не виходили поза культ нації, тіла і потреб дочасного життя: «Враз зі своєю націоналістичною етикою, яка все підтягує під кут добра нації, воно лише її одну уважає найвищою ціллю, намагається виховати людину-звіра з заїлою ненавистю до всього, що стоїть їй на перешкоді».

Не прийнятною для прогресивного духовенства була також і теорія «однобічного гуманізму», її виховним ідеалом є «узмістовлення усіх добрих чисто людських прикмет, у якому всі здібності гармонійно розвинені» [43, с. 34.]. Аналіз «однобічного гуманізму» здійснений Ю. Дзеровичем — видатним педагогом і священиком — крилошанином, катехитом і директором середніх шкіл, професором Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові на сторінках його підручника «Педагогіка» У ньому він виділяє ряд недоліків цього вчення.

1. Гуманізм, ідеалізуючи людську природу, не вивчає її суті, не розглядає потенціалів емоційно-вольової сфери.

2. Виходячи з позицій християнізму, автор засуджує ідеал гуманістичного виховання — «природну людину». Ось як він про це пише: «Навіть виіделізувана людина є все лиш людиною і не може бути всебічним прототипом-зразком. Ним може бути лише дійсно моральна величина» [13, с. 35]. Такий ідеал, звичайно, не може бути субстанцією, що органічно не пов’язана з людською природою, але є одночасно більш досконалою.

3. Аргументом не на користь гуманістичного виховання є твердження, що світська освіта без міцних моральних переконань (джерелом яких є християнська етика) може сприяти формуванню самолюбства, гордості, стати причиною аморальних вчинків та антисоціальних явищ. Окрім цього, гуманізм створює підстави для розвитку космополітизму, що нівелює національну причетність, свідомість, руйнує національну гідність.

4. Гуманістичне виховання, з точки зору Ю. Дзеровича, носить доволі елітарний характер і є недоступним для широкого загалу. А дійсно гуманне виховання повинно бути доступним усім.

Засуджуючи натуралістичну систему, котра не опиралася ні на які авторитети, виявляючи недосконалість виховного ідеалу гуманістичної теорії, галицьке духовенство й зокрема, Ю. Дзерович, як єдино можливий фундамент виховних технологій пропонують християнське вчення. Лише християнство, на їх погляд, володіє відповідним і достатнім арсеналом виховних засобів і найбільш досконалим ідеалом — прикладом для наслідування, що органічно поєднує у собі людську і надприродну сутність. Тільки воно розглядає людину в усій повноті та цілісності, її душу і тіло. Принагідне зазначимо, що згідно православного віровизнання людина складається з тіла, душі та духу. Найвищу позицію займає дух. Душа людини — це своєрідна сила, котра покликана керувати тілом. Сферами її прояву є думки, почуття і бажання [120, с. 125]

Християнська педагогіка визнає пріоритетність морально-релігійного виховання з-поміж усіх інших напрямів. Його основою є виховання сумління і в поєднанні з ним дисципліни, авторитету, розуму та волі. Найбільш суттєві позитивні сторони християнської виховної системи, її історичну зумовленість і відповідність менталітету української нації Ю. Дзерович узагальнює в окремі положення.

1. Християнський характер українського народу, зумовлений історичними обставинами, став для нього майже традиційним. Від «княжої доби» аж до сьогодення простежується колосальна роль духовенства в просвіті та вихованні українського народу.

2. Християнське виховання найбільш органічно відповідає менталітету, характеру, етнічним особливостям нашої нації. Не зважаючи на складні Історичні обставини (загарбницька політика сусідніх держав, економічні кризи, національне гноблення), що супроводжували українську націю на шляху її становлення, починаючи від часів Володимира Великого, вона не втратила своєї самобутності та не зазнала нищівної денаціоналізації. Оберегом її духовності, мови та національної культури були рідна Церква. ,

Християнське виховання, опираючись на етику, лейтмотивом, якої є любов до ближнього, «умертвіння і дух жертовності», виступає чи не єдиною теорією, що здатна виховувати непересічні особистості, «повні щирої посвяти і безінтересовної жертви на престолі любові до батьківщини» [14, с. 372]. Такі ж думки висловлює і А. Шептицький, котрий наголошує, що християнські ідеали та мораль вимагають від людини ґрунтовної праці у напрямі самовдосконалення [92, с. 4].

3. Християнізм — єдина найзавершеніша релігія, що містить цілісне й правдиве поняття про Бога, стверджував Ю. Дзерович Тому власне звідси можна вивести основні моральні поняття і критерії, які творять засадничу основу теорії виховання.

4. Християнізм охоплює і розглядає цілісний морально-життєвий світогляд. Його вчення містить величезний потенціал виховних засобів, методів і форм. Критеріями моральності та її нормами виступають Божі заповіді, Євангеліє. Поряд з визнанням безсмертя душі особливого змісту набувають поняття свободи, волі людини, її відповідальності за власні вчинки. Християнське вчення дає відповіді на такі питання як поява людини та її ціль на землі; її цінність (зумовлена подібністю з Богом); джерело внутрішнього безладдя і боротьби в людині (зумовлене первородним гріхом).

5. «Християнська мораль є найзавершеніша й універсальна щодо часу й місця» [92, с. 373 ]. Вона не лише виступає нормативним кодексом, але й містить велику кількість засобів, що спонукають і полегшують його виконання. Даючи вказівки щодо практичної сторони життєдіяльності людини, християнська мораль визнає і не суперечить розвитку її індивідуальності, самостійності, формуванню особистісних рис. Сформульована вище теза підтверджується і міркуваннями Й. Сліпого (галицького митрополита, визначного церковного і громадського діяча, крилошанина, дійсного члена НТШ, професора догматики, з 1926 р. ректора Греко-Католицької Семінарії у Львові, організатора Богословського Наукового Товариства) щодо співвідношення християнської віри й новочасної науки. Християнська віра не тільки не суперечить науці, а навпаки — через відповідні форми співпраці вони доповнюють й удосконалюють одна одну [67, 24 с.].

Належна моральна поведінка, тобто зовнішній вияв вихованості людини не є кінцевим результатом виховання. Християнське виховання, що на нашу думку особливо важливо домагається внутрішнього удосконалення людини, що здійснюється шляхом усвідомлення нею певних норм ы правил, ушляхетнення мотивів, які є причиною її вчинків.

6. Завдяки всесторонньому характеру християнізм може бути прийнятим кожним народом, не загрожуючи його національній самобутності.

7. Християнство у своїй суті є демократичним вченням, тому що визнає рівність усіх людей, не принижує їх особистої гідності.

8. Характерною рисою християнської системи є її всеохопленість. Жодна з педагогічних систем не розглядає так цілісно духовних і фізичних сил людини. Це, в свою чергу, призводить до появи особливих прийомів морального виховання, що враховують стан емоційної сфери і фізичних сил.

9. Твердження християнського вчення про створення людини за образом і подобою Божою є аргументацією вибору виховного ідеалу. Зрозуміло, що найвищого ідеалу моральних чеснот, досконалих особистіcних якостей досягнути неможливо, але сам процес прагнення до нього, наслідування його дуже позитивно впливає на розвиток людини в усіх аспектах.

Дуже близькі за змістом думки висловлює інший відомий представник галицького духовенства — отець Іриней Назарко, василіянин, професор історії української Церкви, ректор Української Папської Семінарії, дійсний член НТШ. Вибір християнства, як концептуальної бази теорії виховання він обґрунтовує його історичною традиційністю, теоцентричним характером, обумовленістю ієрархії вартостей, органічною відповідністю природі людини, сприйнятливістю усієї людської культури.

Ієрархія вартостей відображає ієрархію буття та ієрархію істот. Відповідно чільну позицію займає найвище буття і безконечна істота — Бог. Цим зумовлені геоцентричний характер католицької педагогіки і її найбільш істотна відмінність від інших, що оперують лише земними реально існуючими величинами. Центральною ідеєю така педагогіка визнає абсолюти Правди і Добра. Ось як про це вказує І. Назарко. «В католицькій виховній ідеї не зникає жодна вартість, але кожна ще більше поглиблюється, укладаючись в ієрархію, на шпилі якої стоїть Бог, єдиний Виховник і Мистець людських душ» [43; с. 7−15]. Окрім цього, згаданий автор детально розглядає такі ознаки католицької виховної ідеї:

1) динамічність. Католицька виховна ідея ставить за мету формувати в душі дитини нові моральні структури, так звані чесноти. «Чесноти, — як зазначає отець, — це сили, що творять якості добра не тільки поза собою, але й у собі, бо скріпляють власну динаміку» [43, с. 14]. Вони власне і є тими чинниками, що спонукають людину творити добро;

органічність. Чесноти — це не статичні утворення, а динамічні структури, що творять єдину цілість, яка протистоїть будь-якій внутрішній анархії й хаосу. Імпульсом, рушійною силою цієї цілісності є любов. Сукупність чеснот, любові, поміркованості є ознаками морального характеру;

оптимістичність. Початком і кінцем виховної ідеї є добро. Тому до аналізу всіх вчинків потрібно підходити виключно з позиції добра. Крім того, ця теза твердить, що кожний вихованець при відповідних зусиллях може стати кращим і перемогти в собі усі негативні нахили, спричинені в людській психіці первородним гріхом;

тотальність. Католицька педагогіка охоплює цілість людського життя. Вона визнає потребу не лише індивідуального, але й суспільного виховання і враховує природні сили людини;

поступальність. Можливість прийняття прогресивних надбань інших новітніх виховних систем [97, с. 7].

Висвітливши значення і доцільність християнських моральних засад виховного процесу, перейдемо до розгляду центрального і найосновнішого поняття, що становить ядро будь-якої педагогічної системи — мети виховання. Спроба дати найбільш чітке і точне визначення цього поняття призвела до суперечок між духовенством і світськими особами, які відстоювали позиції матеріалістичного світосприйняття. У цій площині виникли певні непорозуміння, спричинені протилежністю поглядів щодо призначення людини, цілі її життя, співвідношення між поняттями християнізму та гуманізму. Світські педагоги бачили мету виховання в удосконаленні життя людини, виходячи з позицій особистого щастя, цінності і корисності для суспільства та рідної нації. Для цього, на їх думку, потрібно було так впливати на дитину, щоб забезпечити їй найбільш повний фізичний і психічний розвиток, певну людську зрілість. У перспективі, в міру своїх можливостей і рівня розвитку здібностей, людина повинна стати учасницею процесу соціально-культурного розвитку суспільства, спричинитися до його зросту і поступу.

Висловлюючи своє розуміння мети виховання, духовні особи, зокрема, Митрополит Андрей Шептицький зазначав, що визначення цього поняття завжди носитиме відбиток світогляду педагога: «Ті люди, для яких людина є найвищим автономним єством, здатним до безконечного розвитку науки, мистецтва, культури, будуть у вихованні шукати розвитку цілої людської природи з всіма її прикметами і вадами, щоб виплекати носіїв найвищої і найвсестороннішої цивілізації; будуть плекати всестороннє знання, поезію і всякого роду мистецтво, творчого або критичного, тобто будуть прямувати до мети гуманістичного розвитку людства і одиниць». Отже, індивідуальне й суспільне життя, відповідне до розвитку культури й цивілізації своєї епохи, примноження духовних і матеріальних надбань й користання з них у майбутньому, не може і не повинно стати ціллю, а тільки засобом досягнення найвищої, найбільш повної і завершенішої, якою є слава Божа і власне щастя у вічному Спасінні [46, с. 1].

Орієнтація не лише на дочасне, а на вічне життя стає неординарною оригінальною основою, визначальною рисою виховної системи, пропагованої духовенством, що відрізняє її від усіх інших. Виходячи з цих же підстав, отець Іриней Назарко стверджує, що ми не маємо права «через життя виховувати … тільки для життя», а повинні керуватись перспективою вічності. Особливої уваги заслуговує також визначення мети морально-релігійного виховання, як найбільш пріоритетного і базового. Детальне її тлумачення розробив Микола Конрад — священик, педагог, професор історії філософії й соціології Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. «Ціль релігійного виховання, -писав він, — опановувати розум, волю і бажання молоді, так щоб її життя було самостійним, постійним життям духу, що впливає на зовнішні подробиці. Мотивами її дій має бути не лише користь, не лише уживання, але передовсім воля небесного Отця. Усі свої вчинки узгоджувати з законами Всевишнього, а не з позицій, туземних, матеріальних інтересів» [27, с. 53].

Переконуючи в правильності вибору мети виховання — «уможливити і переконати людину до повноти життя Божого і в Бозі», І. Назарко водночас критикує виховні системи різних країн (Росії, Італії, Німеччини, США), які обрали як базову основу виховання інші течії - наприклад прагматизм, екзистенціалізм тощо.

Комуністичне виховання, котре не визнає навіть Існування людської душі і відкидає найвищий ідеал — Бога, безумовно, не може бути прийнятним в якості методологічного підґрунтя виховного процесу у школі. Загрозою для розвитку наша єдина й неподільна власність, вона є підставою нашої оригінальності, нашої життєвої енергії, нашого таланту і здібностей. Звідси то й велика вартість її в житті й вихованні [13, с 43]. Ця складова виховання становить найближчу перспективу. Вона передбачає самостійний розвиток людини, згідно з її власними ідеалами, засвоєння знань, формування умінь, навичок, світогляду, інтересів, розвиток здібностей, усвідомлення обов’язків та їх виконання. Розумний підхід до виховання індивідуалізму відстоював і Й. Сліпий. Він, зокрема, зазначав, що кожна людина має право вирізнятись з-поміж інших, стати багатшою, вдосконалити свої здібності та спосіб життя, лише в тому випадку, коли це здійснюється правомірним шляхом [68, с. 101]. Однак, поза увагою педагога не повинна залишатися і можливість появи негативних наслідків при невідповідному підході до виховання індивідуальності. Надмірний акцент індивідуалізму у вихованні зможе призвести і до прищеплення вихованцю таких рис, як гордість, зухвалість, самовпевненість, зарозумілість.

2. Суспільний аспект мети виховання. Ця ділянка виховання спричинена суспільною природою людини, її національною приналежністю, соціальним походженням, можливостями використання і творення духовних й матеріальних багатств і необхідністю їх примножування. Результатами цього виховання є готовність та здатність особи свідомо та якісно виконувати свої суспільні (національні, громадянські) обов’язки.

3. Релігійний аспект. Ця складова мети виховання слідує із позаземного, надприродного призначення людини. Зрозуміло, що така особливість накладає на внутрішню суть і зовнішні форми виховного процесу специфічний відбиток.

Позаземна ціль життя людини стає кульмінаційним моментом, постійним орієнтиром, санкцією моральності виховного процесу. Вона в свою чергу, ушляхетнює, наповнює духовним змістом та ідеалами дві попередні складові. Обґрунтувавши структуру мети виховання, Ю. Дзерович, на вершину ієрархії виховних завдань піднімає моральну досконалість людини і, цим самим, визнає першість і надзвичайну вагу релігійного компонента, а засобами досягнення цієї досконалості - релігію і віру в Бога. Оскільки процес виховання особистості має поступовий характер і не зводиться лише до тимчасового впливу вихователя, то він продовжується протягом всього життя людини. Це зумовлює потребу безперервної самоосвіти і постійного самовиховання. Виховання повинно стати досконалою передумовою самовиховання, визначити його напрями і завдання. Вирішальне значення самовиховання як рушійної, спрямовуючої сили виховання у процесі становлення і розвитку особистості підкреслює, Андрей Шептицький. Одним із чинників формування особистості він визнає власну активність, вольовий потенціал і працю над самовдосконаленням: «Тим не менше, завданнями виховання залишається заохотити вихованця до тої праці, научити правильно над собою працювати, вщепити в його серце любов до такої праці і розум його збагатити знанням усього, що до такої праці потрібне» [91, с. 233].

Пріоритетне значення морально-релігійного у цілісній системі виховання зумовлено особливим завданням та змістом, специфікою його природи.

Зміст його передовсім передбачає, що «душі дітей повинні жити не тільки повним природним життям, але й надприродним, щоби привикали оцінювати й міряти те життя, його радощі й смутки, його обов’язки й суспільні форми, не тільки мірою чисто людською й дочасною, але також Божою і вічною» [46, с. 1].

Християнська педагогіка, базуючись на поняттях досконалого вищого Ідеалу та надприродніх цілей (завдань) людини, одночасно не применшує цінність її земного існування. Визнаючи велике значення земного життя, Церква усіма засобами намагається його удосконалити, зробити якомога кориснішим, духовно багатшим і повним для самих людей. Християнська Церква завжди дбала про розвиток культури і цивілізації. З її ініціативи та підтримки закладалися університети і школи, бібліотеки, архіви, скрипторії і друкарні, музеї, сиротинці і притулки для бездомних, шпиталі і аптеки тощо. Прикладом життєдайної сили Церкви й релігії за твердженням, Й. Сліпого, можуть стати різноманітні досягнення І культурні цінності у таких галузях, як мистецтво (музика, спів), законодавство, техніка тощо [68 с. 104].

Християнство є джерелом моралі, на якій повинні базуватись суспільний устрій, порядок і лад.

Опираючись на твердження енцикліки Папи Пія XI «Про християнське виховання дітей», виданій в 1929 р., у якій категорія «виховання» трактується як і суспільна функція, українське духовенство визнає, що право на її реалізацію мають наступні спільноти. Дві з них — це земні інституції, природного порядку — родина й держава. Третя — це Інституція, що пов’язана з вищим єством й Абсолютом і надприродними силами — Церква.

Першим виховним інститутом, безперечно, є родина. Тому, що саме від батьків дитина успадковує фізичну основу для власних творчих сил, зміст їх душ і культуру. Отже, крім Бога ніхто не має такого сильного і природного і права до виховання як батьки.

Родина, будучи першим інститутом соціалізіції людини, не тільки є зачинателем майбутнього життя, а й середовищем, де формується світогляд прийдешнього покоління. Таким чином вона впливає на розвиток й удосконалення не лише окремих одиниць але й усього суспільства.

Другим найбільш дієвим інститутом соціалізації людини є держава. Майже усі навчально-виховні установи (дошкільні заклади, позашкільні виховні Інституції, школи, мережа закладів професійного і вищого шкільництва) підпорядковуються державним відомствам. Монополія держави на виховання утвердилась наприкінці XVIII століття. Поряд із багатьма позитивними змінами у сфері шкільництва (підтримка та сприяння розвитку середньоосвітніх, фахових і спеціальних шкіл, підготовка педагогічних кадрів), державна політика призвела і до ряду негативних наслідків. Так, на думку духовенства, найбільш згубним для популяризації християнської виховної системи було відмежування школи від Церкви, усуспільнення виховання, применшення ролі родини у цьому процесі.

Церковне мистецтво (ікони, розп’яття, вишиті рушники), пануюча там велично-врочиста тиша і спеціальне освітлення, ритуальні предмети справлять на дітей незабутнє благотворне враження.

Третім інститутом, який покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква. Тому важливим наступним засобом морально-релігійного виховання, що відповідний для дитячого віку є відвідування церкви. Відвідування школярами церкви обов’язково повинне переслідувати конкретну мету (показ Божого гробу, вертепу і т.д.).

Розглядаючи освітньо-виховні завдання школи, Ю. Дзерович зазначав, «державні школи, виручаючи родичів у вихованні дітей, повинні шанувати релігійну, національну й соціальну ідеологію родичів, і з того виходить, що школа повинна бути релігійна, національна, а також практична, щоб дитина закінчивши школу, була підготована і до соціального життя» [13; с. 55]. Як один із чинників і повністю відповідне для морально-релігійного виховання молоді середовище, розглядав школу й І. Бартошевський [1, с. 330]. Аналогічні думки щодо позиції школи стосовно релігії висловлював й отець Й. Осташевський. З цього приводу він стверджував, що держава не має права обмежувати виховний вплив Церкви у шкільному середовищі. Право вирішувати про християнський дух школи, її національну спрямованість лежить виключно у компетенції родини. Держава при цьому зобов’язана слідкувати щоб зміст шкільної освіти не містив елементів, що суперечать християнській релігії і природній етиці [98, с. 7].

Завдання морально-релігійного виховання були пріоритетним завданнями різнорівневих освітніх установ, починаючи від початкової і закінчуючи вищою школою. Так, наприклад, вважалося, що повну освіту у вищій школі можна здобути лише за умови обов’язкового вивчення «моральних наук» — історії, філософи і релігії. Аналіз ролі освітніх установ у морально-релігійному вихованні підопічних проведемо на прикладі середньої школи.

Середня школа займала визначне місце в системі освіти Галичини, для даного періоду, її завданням була підготовка інтелектуальної, національне свідомої й високо моральної еліти краю. Виконання цих завдань накладало специфічний відбиток на навчально-виховний процес середніх загальноосвітніх установ. Здійснити завдання гармоничного розвитку особистості учня, сформувати світогляд, привчити до праці над самовдосконаленням, на думку представників Церкви, зможе лише віросповідна школа.

Визнання духовенством віросповідної школи, як найбільш відповідної для ефективного морально-релігійного виховання молоді, не означало їх негативного ставлення до інших типів шкіл. Однак, при цьому вони зазначали, що весь навчально-виховний процес і зокрема, зміст освіти у цих закладах, повинен бути спрямований на якнайповніше морально-релігійне виховання учнів. Атмосфера ніколи має сприяти формуванню в учнів релігійних і суспільно-етичних чеснот. домагання духовенства наповнити навчально-виховний процес середніх шкіл релігійним змістом поєднуються Із вимогами й щодо збагачення його і національним духом. «Кожний предмет І навіть кожна лекція мусить давати якнайбільше матеріалу до роздумів й дискусій у релігійно-національній площині». Успіхів у процесі виховання й формування особистості, на думку духовенства, можна досягти лише шляхом комплексного вирішення завдань морально-релігійної о й національного виховання.

Вимоги тогочасного галицького духовенства щодо релігійного виховання молоді у середніх школах можна узагальнити в такі окремі тези:

1. Викладання навчальних предметів не повинно прищеплювати молоді атеїстичних переконань, а навпаки — сприяти формуванню її християнського

Першочерговим завданням школи є не освіта молоді, а виховання високоморальних й національне свідомих громадян.

Виконання завдань морально-релігійного, як і національного виховання у середній школі, є обов’язком не лише катехита, а всього вчительського колективу.

Середня школа, будучи ланкою системи освіти, що виховує майбутню Інтелігенцію, повинна бути віросповідною.

У процесі вивчення літературних творів учителі повинні найбільшу увагу звертати на їх морально-етичну та національну цінність.

Не припустимим, на думку духовенства, є розвиток процесу коедукації у середній школі.

Духовенство закликає до розбудови системи національного шкільництва, а саме віросповідних шкіл, з відповідно підібраними педагогічними кадрами, змістом освіти та підручниками.

Засобами релігійного виховання у школі є відповідні виклади з історії, літератури і природничих наук, теологічні відомості, елементи релігійних практик, церковний спів і сакральне мистецтво. Методами такого виховання є передовсім саме вивчення предметів релігійного циклу, систематичне виконання ряду спеціальних практик, та участь молоді в діяльності позашкільних релігійних товариств.

Отже теоретичні напрацювання видатних представників греко-католицької Церкви Галичини становлять багату джерельну базу, дослідження якої дає відповіді на ряд актуальних питань сьогодення із галузі методології, концептуальної структури і технології морально-релігійного виховання дітей різних вікових груп.

Основаним, інститутом, котрий покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква.

1.2 Історико-педагогічні аспекти діяльності українських чернечих нагромаджень

Одним із домінуючих чинників культурно-історичного поступу нашого народу була безпосередня участь у цьому процесі української Церкви, її рідномовний обряд, органічна відповідність менталітету, підтримка і поглиблення етнічної духовності української нації були одними із істотних причин, внаслідок яких Церква стала скарбницею і осередком національно-культурного розвитку нашого народу. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, іконографії, хорового співу, церковної музики, богослів'я Церква не тільки збагачувала національно-культурну скарбницю українців, а й створювала умови для запозичення прогресивних західних духовних надбань [30, с. 273]. З найдавніших часів на українських землях Церква виступала ініціатором і всіляко підтримувала відповідного роду мистецтво, літературу і виховання.

Активною і діяльною силою, покликаною вирішувати ці завдання було українське чернецтво. Створення монашества зумовлювалось конкретними нагальними потребами українського народу, 5 тим самим, забезпечувало між ними тісний та органічний взаємозв'язок. Отож, діяльність чернецтва, як носія духовної та матеріальної культури нашої нації, нерозривно пов’язана з її історією.

Чернецтво вперше виникло в Єгипті, а в IV ст. по Різдві Христовому воно було перенесено в Італію. Його головним розповсюдником виступив відомий релігійний діяч Остготського королівства Іоан Кассіан (бл. 360−435р.). Він же вперше розробив правила монастирського життя. У VI ст. його співвітчизник Бенедикт Нурсійський розробив власний статут для монашої общини в Монте-Кассіно. І хоча надалі монахи орієнтувалися в основному на цей статут, однак кожна спільнота жила своїм власним життям. Пізніше — у 12−13 ст. монастирський спосіб життя та пов’язаний з ним аскетичний виховний ідеал був активно підхоплений різними чернечими чинами, серед яких найвизначнішими були домініканці, францисканці, августинці та бенедиктинці. Власне останні почали повсюдно закладати всередині чернечих обителів і монастирські школи. Там вони навчали релігії, грамоти, рахунків, церковного співу, латинської мови та інших наук.

На українських землях чернецтво з’являється із запровадженням християнства. Новостворені Лаври — Києво-Печерська, Почаївська і Дерманський монастир невдовзі стали визначними культурними центрами Київської Русі. Тут збиралися бібліотеки, закладалися скрипторії для переписування книг, навчалися «вільним мистецтвам» чорноризці, створювалися перші літописи. Усі ці монастирі користувались правилами Святого Василія Великого, їх автор єпископ Кесарії (Мала Азія), видатний церковний діяч, теолог, філософ-платонік, поборник єресей був одним із членів Каппадокійського гуртка, що одним із перших зайнявся розробкою ідей патристики [119, с. 195]. Чернечі громади, що швидко поширювались на українських землях, і зокрема, в Галичині (див. дод. Б.) згодом стають не лише визначними культурно-освітніми, духовно-релігійними, але й благочинницькими центрами. Як зазначав о. Й. Осташевський, «Монастирі ставали вогнищами ремесла, мистецтва й науки, невичерпними осередками культури й цивілізації, прибіжищем і захистом бідних, лічницями людських недомагань» [45, c. 2].

Серед усіх напрямів публіцистичної, місійної, харитативної діяльності вкраїнських чернечих згромаджень визначальне місце займає їх освітньо-виховна праця. Значними є набутки чернецтва у галузі теоретичного обґрунтування і розробки ряду педагогічних ідей. Однією із перших пам’яток педагогічної літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона. У цьому творі він показав прогресивну роль просвіти для розвитку культури і утвердження Руської держави, заклав основи майбутньої педагогіки родинного виховання (розробив основні закони й положення сімейних взаємовідносин, охорони материнства і дитинства) [118, с. 152]. Важко переоцінити внесок сестер і отців у практику розбудови і розвитку українського шкільництва. Створені за їх ініціативи і підтримки різного рівня начально-виховні установи: захоронки і сиротинці, народні і фахові школи, гімназії і ліцеї ставали осередками національної культури і закладами формування духовно багатих, високо інтелектуальних особистостей.

Найпершим і тривалий час єдиним українським чернечим згромадженням був Василіанський чин, котрий об'єднав дві гілки — чоловічу (отці) і жіночу (сестри) релігійні громади. Справа освіти й виховання молоді виступала і надалі є одним із пріоритетних завдань цього чину. Традиція заснування оо Василіянами шкіл і виховних установ бере початок від часів Св. Василія Великого (бл. 330−379р.). Характеризуючи просвітницьку діяльність цього чину історик Е. Ліковскі зазначав, що вже від 1734 р. при усіх монастирях функціонували елементарні, а у більш визначних містах вищі прилюдні школи, і навіть філософські та теологічні колегії [24, с. 35]. Яскравим прикладом ґрунтовної просвітницької праці оо. Василіян була головна окружна Лаврівські школа. Впродовж 1789−1911 рр. вона виступала єдиним просвітницьким центром бойківського Підгір'я. Наслідками її діяльності були не лише ціла плеяда вчителів початкових шкіл, а й повна відсутність неграмотних у самому селі [4, с. 25−28].

Особливу роль в історії чоловічої гілки Василіянського чину відіграла Добромильська реформа, проведена у 1882р. Вона стала передумовою оновлення і поштовхом до активізації діяльності згромадження. Свідченням цього виступали відкриття гімназії та місійного інституту у Бучачі, духовної семінарії у Львові, активна викладацька праця в духовних семінаріях у Перемишлі й Станіславові. Подібна реформа жіночої гілки була проведена лише на поч. ХХ ст. Наслідками цього стали бурхливий розвиток чину сс. Василіянок (діаграма цього розвитку згромадження подана у додатку Б) та — широкомасштабна освітньо-виховна діяльність сестер. Стараннями черниць створювались захоронки, сиротинці але найбільш визначним досягненням було відкриття рідномовних початкових і фахових шкіл, вчительських семінарій, гімназій і ліцеїв у Львові, Станіславові, Яворові і Дрогобичі, які здобували право прилюдності, що є свідченням високого рівня навчально-виховного процесу у цих школах.

Працюючи над морально-релігійним вихованням українського народу, Василіяни велику увагу приділяли і видавничій діяльності. У 1897р. Василіянське видавництво у Жовкві при підтримці А. Шептицького розпочало друк релігійного місячника «Місіонер», випуск якого відновлено тепер у Львові [20, c. 7−9]. Тираж цього часопису в той час сягав близько 40 000 примірників.

Крім цього, у Жовківському видавничому осередку друкувались місячник для молоді «Наш приятель», науковий журнал «Записки ЧСВВ», та інша католицька література. Виховний вплив отці Василіяни чинили на українську молодь і через Марійські Товариства Молоді, які вони організували й очолювали. Першим керівником цього товариства був О. Й. Маркевич, а його наступником став І. Назарко.

Великі зусилля, які прикладали Василіянки для духовного відродження і нашого народу (організовували місії, реколекщї, засновували церковні братства) все ж таки повністю не задовільняли його потреб. При цьому, потрібно зазначити. що вища освіта і великий посаг, які вимагались для вступу у це згромадження, ставали на перешкоді його широкого зростання. Отож, виникла гостра потреба заснувати ще одне чернече згромадження, котре займалося б аналогічною роботою й було доступним і для сільських дівчат. Таким чином у 1892р., в с. Жужелі Сокальського повіту, завдяки старанням о. Кирила Селецького організовується нове жіноче згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії [75, с. 13]. У Конституції згромадження 1892р., серед пріоритетних завдань зазначалися і такі, як заснування захоронок і сиротинців, догляд за вбогими у сільській місцевості. Більше того, сестри Служебниці займалися також просвітою сільського населення шляхом проведення теоретичних та практичних занять з рукоділля, крою і шиття та інших жіночих робіт, організації сходин, на яких можна було почути цікаві лекції, заохочення до спільних молитов, розповсюдженням «добрих книжок», а також надання фахової допомоги недужим (догляд за хворими, поширення елементарних знань побутової гігієни, закладання підручних аптек тощо). У 1930р. лише на критерії Станіславської єпархіі сс. Служебниці займалися виховною діяльністю у 25 населених пунктах [86, с. 167−171]. Графічно розвиток опікунчо-виховної діяльності сс. Служебниць у Галичині із зазначенням кількості дітей, що перебували у закладах сестер представлений у дод. В.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой