Музичні митці України

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Розвиток музики на Україні у XVII — XVIII ст.

Як відомо, кінець XVI — перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх на-бігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства. Вершиною кон-фліктних зіткнень широких мас з іноземними поневолювачами була селянська війна 1648 -1654 років під проводом видатного сина укра-їнського народу, талановитого полководця Богдана Хмельницького. Вона завершилась дуже вагомим історичним актом — возз'єднанням України з Росією, яке мало величезне значення для дальшого істо-ричного розвитку українського, російського і білоруського народів.

У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних держав: Росії, Польщі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визво-лення Правобережної України, яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями. Це мало велике прогресивне значення в житті народу, сприяло роз-витку економіки і культури.

Разом з тим, відбувалось дальше класове розшарування суспіль-ства; розподіл вільних земель поміщикам, козацькій старшині, мо-настирям, з одного боку, і покріпачення селян, з другого боку. Це викликало хвилі протесту, повстанські рухи гайдамаків та опришків.

Велику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Це — товариства, організації, що об'єднували прогресивних і най-більш освічених та свідомих представників інтелігенції та інших верств міського населення. В силу історичних умов братства гуртувалися навколо церковних парафій, хоч були майже цілком світськи-ми організаціями. У їх програмі - боротьба за рідну мову, розвиток письменства, освіти й культури, за православну віру. Велика історич-на роль братств у організації широкої сітки шкіл, у тому числі ви-щих учбових закладів — колегіумів, зокрема Львівської школи (1587 р.), Острозького і Київського колегіумів (1580, 1632). Згодом Київський колегіум указом Петра І реформовано в «Академію наук вольних» (1701 р.), яка стала центром науки і культури не тільки південно-східного краю Російської імперії, а й усіх східнослов'ян-ських народів. Цей заклад щороку відвідувало близько однієї тисячі учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядо-вих козаків, міщан, — так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чор-ногорії, Болгарії та Греції. У Київському колегіумі навчалися ви-значні вчені й письменники, видатні діячі освіти й культури — Л. Барановпч, І. Галятовський, Є. Славинепькиіі, С. Полоцький, Г. Сковорода, Ф. Прокоповпч, А. Ведель та багато інших.

Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у роз-витку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоли-чення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.

Співи були органічною і невід'ємною складовою частиною вихо-вання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музич-ній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, осно-ви композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у брат-ських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.

Багатоголосний спів зароджується ще наприкінці XVI століття. Вже у січні 1591 року Львівське братство вітало київського митро-полита дванадцятиголосним хором.

Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний кон-церт. Це — багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово «партесний» походить від латинського pагtes, що означає спів за парті-ями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Відомо також з курсу музичної літератури попереднього року, що великого розквіту набувають на Україні у

XVI-XVII ст. думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, танцювальні, історичні. Між згаданими жанрами існували зв’язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.

Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить ви-дана у Вільно 1677 р. «Граматика мусикійна» киянина Ми-коли Дилецького — відомого педагога і композитора.

Турбота козацької держави щодо розвитку музичного ми-стецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеці-альні школи, які готували професіоналів «вокальної музи-ки і церковного співу». Вчитися сюди їхали з усієї України. Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зро-била Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися му-зика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чи-мало випускників академії стали видатними співаками, ке-рівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східно-слов'янської релігійної музики і народної пісенності з ви-соким професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, ке-рівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх «театраль-ними», такими, що не відповідали духу релігійної музики.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745−1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової му-зики у хорових духовних композиціях. Його твори виріз-няються вишуканістю й художньою досконалістю («Літур-гія», «Причасні вірші»). Найзначнішим досягненням ком-позитора є жанр хорового концерту («Не отвержи меня во время старости»).

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська спі-вацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751−1825), який був реформатором цер-ковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опе-ри «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій».

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважа-ють концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції ство-рення духовних пісень в Україні стало видання «Богогласника» (Почаїв, 1790−791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хо-ровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить «Концертна симфонія» Д. Бортнянського та «Українська симфонія» Є. Ванжури.

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб — композитор і піаніст, виходець з козаць-ко-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтав-щині. Йому належать варіації на теми українських народ-них пісень «Ой у полі криниченька», «Ой ти, дівчино» та ін.

Семен Гулак-Артемовський

Якщо ви були в оперному театрі на виставі «Запорожець за Дунаєм», то вже знайомі з Іва-ном Карасем та його дружиною Одаркою, із си-ротою Оксаною, що живе в родині Карасів, та її коханим Андрієм, іншими героями опери, а мож-ливо, й чули, що «Запорожець за Дунаєм» — це перша українська опера.

Щодо останнього судження, то мусимо сказати, що воно не зовсім точне, бо першими українськими композиторами, що написали опери, були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський ще в 70-х роках XVIII ст. Одначе твори ці були ство-рені за італомовннми текстами і прямо чи опосе-редковано України не стосувалися — ні пробле-матикою, ні реаліями чи складом дійових осіб.

Отже, опера «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою з українського життя, яка, попри таке піонерство, відразу виявилася не просто недилетантським, а високопрофесійним твором, який ось уже друге сторіччя не сходить зі сцени.

Хто ж творець цієї опери?

Семен Степанович Гулак-Артемовський наро-дився 16 лютого 1813 р. на хуторі Гулаківщина (тепер у складі м. Городище на Черкащині) в родині священика. Походив із давнього козаць-кого роду. Навчався в Київському духовному училищі. Замолоду співав у митрополичому хорі в Софійському соборі, був першим солістом хору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мав чудовий баритон.

1838 р. композитор М. І. Глинка забрав С. Гулака-Артемовського до Петербурга і особисто ке-рував його заняттями зі співу. Голос молодого співака був такої сили, згадував один із слухачів, що наступного дня генерал, який жив поверхом вище, запитував: «Яка це гармата у вас учора рев-ла?»

Після першого ж концерту (1838), що виявився надзвичайно успішним, Гулак-Артемовський виїз-дить на навчання до Італії, де 1841 р. дебютує у Флорентійському оперному театрі. Про перебуван-ня співака у Флоренції П. М. Михайлов-Остроумов писав князеві М. Д. Волконському: «Маю надію, що Артемовський з часом перевершить усіх басів Італійських. Його прекрасному голосові тут немає суперників».

Чутки про успіхи співака дуже швидко дійшли до Росії, і його запрошують до Петербурга. У 1842−1864 рр. С. Гулак-Артемовський був солістом Імпе-раторського оперного театру, а у 1864−1865 рр. — Великого театру в Москві. За своє творче життя співак виконав понад півсотні найрізноманітні-ших оперних партій і драматичних ролей, зокре-ма й роль Івана Карася, що була йому особливо близькою.

Прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм» відбу-лася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі з величезним успіхом: автора й виконавця голов-ної ролі, писав один із рецензентів, «викликали після кожного акту і в кінці п'єси разів десять, якщо не більше».

«Запорожець за Дунаєм» була не єдиним му-зичним твором автора. Ще до «Запорожця» ком-позитор писав романси, водевілі тощо.

Т. Шевченку, з яким композитор дружив про-тягом усього життя, починаючи від знайомства 1838 р., Гулак-Артемовський присвятив свою пісню «Стоїть явір над водою», не раз допомагав йому матеріально під час заслання.

Був людиною всебічних зацікавлень та обда-рувань: робив художні мініатюри на слоновій кістці, склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», проект петербурзького водогону. Розповідають, що був ще й чудовим цілителем, маючи, либонь, екстрасенсорні здіб-ності. Звичайно цілитель дмухав на хворе місце, І недуга зникала. Перед його незвичайним даром відступали сухоти й епілепсія, безплідність і навіть рак.

Помер композитор 5 квітня 1873 р. у Москві, де й похований.

А його опера і нині йде у багатьох театрах світу і цілком слушно вважається одним із кла-сичних творів української музики.

Микола Лисенко

Його називають батьком української музики.

Микола Віталійович Лисенко народився 22 берез-ня 1842 р. у с. Гриньки Кременчуцького повіту Пол-тавської губернії в сім'ї поміщика Віталія Романо-вича Лисенка, офіцера орденського кірасирського полку. Миколка в чотири роки розмовляв французь-кою, як малий француз, бо мати іншою мовою з ним не спілкувалася. Щоправда, малий Лисенко часто, наперекір матері, тікав гратися до своїх однолітків -дітей дворових людей; він міг годинами просиджу-вати з дівчатами-кріпачками, які довгими зимовими вечорами пряли кужелі, ткали, мережили й вишива-ли та співали українських народних пісень. Це була найперша його музична школа. Викладати ж музи-ку Миколі почали з п’яти років.

Освіту хлопець здобував у пансіоні француза Гедуена в Києві, потім у 2-й Харківській гімназії, у Харківському і Київському університетах. 1864 р. Лисенко закінчує навчання на фізико-математичному факультеті, а 1865 р. здобуває ступінь кан-дидата природничих наук.

Вже в Київському університеті Микола пори-нає в музичну і театральну діяльність, організо-вує студентський хор і стає його диригентом; за його участю студентський гурток ставить «Натал-ку Полтавку» Котляревського, а на Різдво 1864 р. разом зі своїм родичем і другом М. Старицьким починає писати оперу «Гаркуша»,

Щоб заощадити гроші для навчання в консер-ваторії, Лисенко після університету певний час служить мировим посередником у Таращанському повіті. Повернувшись ненадовго до Києва, Лисенко пише оперу-пародію «Андрашіада».

У 1867−1869 рр. навчався в Лейпцизькій кон-серваторії по класу фортепіано, яку й закінчив вельми успішно. По закінченні консерваторії Лисенко оселяється в Києві. Тут, із 70-х років, розпочинається його систематична диригентсько-хормейстерська діяльність. Він виступає як не-втомний пропагандист народної пісні.

Як і багато інших талановитих музикантів того часу, Лисенко змушений був заробляти на хліб приватними уроками музики, викладанням в Інституті шляхетних дівчат. Як і раніше, ак-тивно збирав український музичний фольклор, готував до друку збірки пісень, займався музич-ною творчістю.

Велике місце в доробку М. В. Лисенка зай-має Шевченкова творчість (86 композицій), зок-рема монументальний цикл із 7 серій «Музика до „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка». Праця над музи-кою на твори геніального поета, власне, й запо-чаткувала професійну композиторську творчість Миколи Лисенка: 1868 р. на прохання львівської «Грома-ди» композитор пише «Заповіт», який незабаром стане надзвичайно популярним.

У 1872−1873 рр. композитор пише оперету «Чорноморці» (за п'єсою Я. Кухаренка) і створює першу редакцію оперети «Різдвяна ніч» (лібрето М. Старицького за М. Гоголем).

У 1874−1876 рр. Микола Лисенко вдосконалює свою композиторську техніку в галузі інструментуван-ня у Петербурзькій консерваторії у класі М. Римського-Корсакова.

Саме тоді (1876) видано спеціальний царський указ, що забороняв книги, сценічні вистави й чи-тання українською мовою, друкування текстів до нот. Тож нерідко в концертах доводилося викону-вати українські пісні в перекладах французькою мовою, а твори українських композиторів найчас-тіше зовсім вилучалися з концертних програм. Та незважаючи на всі ці жорстокі обмеження, Микола Лисен-ко, повернувшись в Україну, розгортає широку ви-конавську й музично-громадську діяльність, органі-зовує щорічні концерти, присвячені пам’яті Т. Г. Шев-ченка, робить концертні подорожі з хором по Ук-раїні, пропагуючи кращі зразки народної пісні, за-писуючи перлини фольклору.

У 80-х — на початку 90-х років видатний композитор ставить у Харкові «Різдвяну ніч» в оперній ре-дакції, пише оперу «Утоплена», працює над Істо-ричною музичною драмою «Тарас Бульба», опе-рою на античний сюжет «Сапфо» і музикою до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, створює три дитячі опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна»).

У композитора складаються дружні й теплі сто-сунки з видатними діячами української культури, зокрема І. Франком, М. Коцюбинським, Л. Українкою, з якими його єднали спільні інтереси, гаряча зацікавленість долею України, розвитком рідного мистецтва.

Популярність Лисенка постійно зростала. 1893 р. відзначено 25-річний ювілей творчої та музично-громадської' діяльності Миколи Віталійовича, а 1903 р. урочисто відсвятковано 35-річчя його не-втомної праці для рідної культури. Того року хви-ля ювілейних урочистостей прокотилася по бага-тьох куточках імперії. Тоді частину зібраних на честь ювіляра коштів було призначено для видання творів композитора, а частину — на придбання дачі для нього, але Лисенко відмовився від дачі, вико-риставши зібрані для нього гроші на реорганіза-цію музично-драматичної школи в Києві.

Склад педагогів у школі Лисенка був старан-но підібраний. Сам композитор вів класи фор-тепіано та ансамблю. З його школи вийшла ціла плеяда видатних представників українського мистецтва — Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Василь Верховинець та ін. (згодом, 1918 р., на базі тієї школи було створено Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).

Микола Лисенко беззастережно поділяв ідеї національ-ної і соціальної революції. Звідси і його любов до поезії Шевченка, звідси й хори «Ой, що в полі за димове» та «Вічний революціонер» на слова І. Фран-ка, «Гей, за наш рідний край» на слова В. Cамійленка, драматичний монолог для баритона з фортепіа-но «В грудях вогонь» на слова М. Старицького.

У хорі «Гей, за наш рідний край» звучав відвер-тий заклик «до загину боротись за Вкраїну, за її свободу, за добро народу». Музичній школі Лисен-ка влаштовувались навіть концерти та оперні ви-стави на користь політичних в’язнів. Отож не див-но, що в лютому 1907 р. — під час революційних подій — Миколу Віталійовича було заарештовано.

Останній період життя і творчості композито-ра випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народ-них пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.

6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.

Підсумовуючи зроблене видатним трудівни-ком, історик української культури Дмитро Анто-нович особливо підкреслював роль Лисенка в утвердженні ідеї національної самобутності української музики, що було дуже важливим за умов агресивно-асиміляторської політики імперії: «…У відділенні української пісні від ро-сійської… головна і безсмертна заслуга Лисен-ка, в цьому його безсмертне велике значення для української музики».

Левко Ревуцький

Творчість Ревуцького — одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія № 2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького -- взірець високої художності та професіоналізму. За мас-штабом художніх звершень його можна порівню-вати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов’язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.

Він був визнаний ще за його життя: його наго-родили багатьма найвищими державними нагоро-дами, удостоїли звань народного артиста УРСР і народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Після Максима Березовського (1771) і Філарета Колесси (1929) Ревуцький став, либонь, третім (1957) академіком за всю історію українсь-кої музики… Видатний вчений невичерпної ерудиції, він був ще й багаторічним членом Головної ред-колегії «Української Радянської Енциклопедії».

«За їхніми плодами упізнаєте їх», — говорить біблійна мудрість. Його плодами були не лише тво-ри, а й учні, серед яких такі відомі діячі українсь-кої музики, як Георгій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Антон Філіпенко, Вадим Гомоляка, Мико-ла Дремлюга.

Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького по-віту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Бать-ко мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Лев-ко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.

Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р.; тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно — в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.

З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.

Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним яви-щем української музики 1-ї половини XX ст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Сим-фонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М’ясковського в російській музичній культурі тощо.

За другу редакцію Симфонії № 2, що з’явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й зас-покоїтись. Та, розмінявши дев’ятий (!) десяток, ми-тець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору — й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.

Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори — хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу — 1944 р.), концерт для фор-тепіано з оркестром (перша редакція — 1934 р-, дру-га — 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).

Багато творчих сил І душі віддав Лев Мико-лайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка — «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, допису-вання нових сцен тощо. Створивши чотири опе-ри (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову по-вертається до цього твору і пише монолог Та-раса Бульби.

Безмежно закоханий в пісенну спадщину на-роду, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин — такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хме-лю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім кори-феєм української пісенної культури.

Його пісні та обробки нікого не залишали бай-дужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував об-роблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:

Чуєш, брате мій, товаришу мій;

Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,

Доки море перелечу, крилоньки зітру,

Крилоньки зітру, кру, кру, кру… кру, кру!

Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавж-ди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мис-тецтво.

Життєвий шлях композитора скінчився 30 бе-резня 1977 р. у Києві. Поховали його на Бай-ковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.

Борис Лятошинський

Лятошинський — класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в євро-пейський контекст.

Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і ос-таннім (1968) творами великого Майстра.

Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київсь-кий університет (1918) та Київську консервато-рію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця жит-тя був її професором. Окрім того, в 1935—1938 рр. та під час евакуації (1941−1944) працю-вав професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий об-руч», «Щорс»), п’ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфо-нічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори, а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янсь-кий концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофіль-мів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сково-рода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палі-тру української музики, розширив її концепту-ально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.

І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді наго-родою — Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.

З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціа-лістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».

Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Ди-витись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти… Євген Станкович, який на-лежав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський — фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно ми-нулого і сьогодення… Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».

Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опус-катися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав зго-дом впливу французьких імпресіоністів, пере-йшовши далі до західноєвропейського експресіо-нізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жар-тівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики — не люблять і не ро-зуміють».

Оскільки його талант і музичне мислення най-яскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамо-виту критику чи бурхливу реакцію.

Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марни-ми, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби не-гласне табу.

Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лято-шинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американсько-го диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр Ук-раїни здійснив запис музики видатного компо-зитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.

Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належ-но поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був ве-ликим композитором і водночас видатним педа-гогом, що виховав чимало обдарованих музи-кантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».

Микола Дремлюга

Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на спів-бесіді з учителем до дванадцяти японських народ-них пісень. Впоралася із завданням — школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.

Цей приклад мудрої національної музичної пе-дагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композито-ра і педагога, народного артиста України, професо-ра Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого — турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.

Бандура -- найдорожчий національний музич-ний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культу-ру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.

Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. — її професор. У консерваторії його вчи-телем був Л. Ревуцький. Микола виявився гід-ним свого великого вчителя.

Те, що зробив Дремлюга для українського бан-дурного мистецтва, без перебільшення можна на-звати творчим подвигом композитора. Як відо-мо, бандура довго виконувала переважно супро-відну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.

Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, — колоритно збагатили концертний бан-дурний репертуар новими виконавськими прийо-мами та виражальними можливостями.

Окрім творів для бандури, композитор ство-рив великі полотна симфонічної музики, зокре-ма 6 симфоній і цикл симфонічних поем. Крізь його симфонії червоною ниткою завжди проходить Україна. Такою є, зокрема, його Симфонія № 6, що має назву «Україна-мати».

За Симфонію № З, присвячену пам’яті жертв голодомору 1932−1933 рр., М. Дремлюгу удостоє-но Державної премії України імені Т. Шевченка.

Багато нового вніс композитор у сферу сольної вокальної музики. Він автор прекрасних роман-сів і вокальних циклів на вірші Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини. А скільки граціозності, душі і шляхетності в його вокальних творах на сонети Ф. Петрарки, Мікеланджело, В. Шекспіра, А. Міцкевича, X. Хіменеса, П. Ронсара, П. Елюара, Омара Хайяма!

Концерт М. Дремлюги для бандури із симфоні-чним оркестром став обов’язковим твором на всіх вітчизняних і міжнародних конкурсах бан-дуристів.

Євген Станкович

Євген Станкович — один з найвідоміших су-часних українських композиторів. Багато кра-щих вітчизняних творів останньої чверті XX ст. належать саме його перу. Він автор єдиної в Україні фольк-опери, 10 симфоній, чотирьох балетів, багатьох камерних творів, обробок народ-них пісень, музики до 70 кінофільмів… Лауреат міжнародних конкурсів, народний артист Украї-ни, обирався головою Спілки композиторів Ук-раїни. 1977 р. за Симфонію № З «Я стверджу-юсь» на слова П. Тичини Станковича удостоєно Шевченківської премії. Його камерна Симфонія № 3 включена Міжнародною трибуною компо-зиторів при ЮНЕСКО до списку десяти кращих камерних симфоній світу за 1985 р.

Євген Федорович Станкович народився 19 ве-ресня 1942 р. у Сваляві на Закарпатті. 1970 р. за-кінчив Київську консерваторію. Його вчителями були С. Людкевич, Б. Лятошинський, М. Скорик.

Він — композитор романтико-епічного складу, великого темпераменту, у нього нестримна, спон-танна потреба виражати себе в звуках.

Для Станковича ніколи не існувало дилеми: шанувати чи не шанувати своє коріння? В цьо-му сенсі зовсім закономірно, що саме він став автором отієї єдиної в українській музиці фольк-опери «Цвіт папороті» (1980).

Щоправда, декому з тодішніх можновладців від культури здавалося, що в музиці Станковича за-надто багато національного, і «Цвіт папороті», вже підготований до постановки, практично напере-додні прем'єри було заборонено й відмінено, і, хоч цей твір міг би бути окрасою в репертуарі будь-якого театру світу, але й досі так і не побачив світла рампи.

В основу балету Станковича «Ніч перед Різ-двом» (1990) покладено знамениту повість М. Го-голя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ком-позитор у творі Гоголя зумів знайти нові барви.

Фольк-балет «Майська ніч» за Гоголем — це у Станковича лірична комедія, де на перший план виступає добрий м’який гумор, притаманний «Ук-раїнським повістям» Гоголя. Важливе місце у цьому творі відведено пісні-романсу та жартів-ливо-танцювальним мелодіям.

«Чорна елегія» на вірші П. Мовчана — це ора-торія про чорнобильську біду.

Монументальний вокально-симфонічний твір «Нехай прийде царство Твоє» — свого роду світ-ська літургія на слова Нагірної проповіді та інших біблійних текстів.

«Роль поета — не легка і не весела; вона трагіч-на», — говорив Блок. Ці слова чомусь пригадуються, коли слухаєш серйозну музику Станковича. Як би ідилічно не починався його симфонічний твір, він майже завжди спробує завести слухача в зону конфліктів і трагедій. Особливо відчутне трагічне начало в «Чорній елегії», в «Заупокійній єктенії», приводом для якої став голодомор, у «Каддиш-Реквієм», присвяченому пам’яті жертв Бабиного Яру.

Спираючись на традиції народного і професійно-го мистецтва, композитор уміє підпорядкувати не-обхідні йому творчі елементи своїм художнім цілям.

Одна з найсильніших рис мистецтва Станко-вича — виражальний звукопис. Який тонкий му-зичний пейзаж намальований ним, скажімо, у «Пасторалі» з квартетної сюїти, де з допомогою різних способів гри на струнних інструментах відтворюються образи природи — спів птахів, тремтіння повітря тощо.

А ось іще один приклад виражального звуко-пису: тріо для альта, кларнета і фортепіано «Квіту-чий сад… і яблука, що падають у воду», написане Станковичем у манері імпресіонізму. Слухаючи це тріо, ти немовби бачиш квітучі гілки яблунь, живе золото бджіл, заметіль біло-рожевих пелю-сток; а ось, немовби на кіноекрані, кадри зміню-ються — стиглі яблука важко зриваються з дерев, падаючи без бризок у кришталево чисту воду. Звичайний сон, що наснився композиторові Євге-ну Станковичу. Хоча чому — звичайний? Поча-ток буття і його завершення — вічна філософська тема, що завжди хвилювала митців, знайшла в творі отаке красиве, поетичне узагальнення.

«Квітучий сад…» написаний спеціально для Філіпа Кюпера, славетного кларнетиста із Франції.

Думка Станковича постійно б'ється над єдиним, але глобальним питанням — про сутність Люди-ни І Світу. Час їхньої гармонії в минулому; ко-жен художник нині мусить вибирати між Хао-сом і Космосом, між деструкцією і творенням, між деградацією і красою.

Музиці Станковича (як і його поглядам на мистецтво) завжди притаманна висока інтелек-туальність. Не випадково критики порівнюють його творчість із поезією Ліни Костенко. Зістав, скажімо, його Simfonia Larga — і «Думу про трьох братів неазовських». У центрі обох цих творів — ідея Совісті як мірила сенсу життя.

Те, що Станковича зараховують до авангардистів, він коментує так: «На Заході нині вже спадає хвиля популярності авангардної музики. І те, що я створюю, не належить до якогось чистого напря-му. Це — синтез. Якщо зрозуміліше, — просто своя музика. Втім, як і в інших композиторів».

Нині він живе в Канаді і працює в м. Він-ніпезі з одним із найкращих симфонічних ор-кестрів американського континенту. Прем'єри його нових творів відбуваються у Швейцарії і Франції, США й Канаді. А українському слуха-чеві тим часом, на жаль, залишаються й досі невідомими 5−6 великих симфонічних полотен, написаних автором за кордоном. Хоч зрідка трапляються й свята: це коли Станкович при-літає до Києва на свій творчий вечір.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой