Православне віровчення про сенс людського буття

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Религия и мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

«Православне віровчення про сенс людського буття»

Зміст

  • Вступ
  • 1. Таємниці і глибини людського буття
  • 1.1 Етимологія слова «людина»
  • 1.2 Базаві закони
  • 1.3 Особистість і індивідум
  • 1.4 Свідомість і підсвідомість з позиції християнської антропології
  • 1.5 Архетипи православної свідомості
  • 1.5.1 Два типи релігійності
  • 1.5.2 Висновки
  • 1.6 Введення у характерологію
  • 1.7 Психоаналіз первородного гріха
  • 2. Психіатрія і проблеми духовного життя
  • 2.1 Пошуки цілісного вчення про людину (синтетична теорія особистості)
  • 2.2 Трихотомічне розуміння будови особистості в християнській антропології
  • 2.3 Спроби об'єктивного розуміння релігійного досвіду в сучасній психіатрії
  • 2.4 Ставлення лікаря-психіатра до релігійних переживань хворого та ставлення священика до патологічних проявів у психіці (загальні положення)
  • 2.5 Хвороба і здоров’я в психіці людини
  • Висновки
  • Література

Вступ

Довірити себе Богові означає для людини, що він з цього моменту не буде поглинений сумом про будь-що або страхом перед будь-чим і не буде, знову ж, мучений думкою, подібно до того, хто думає, що ніхто не клопочеться про нього. Бо без віри не може наблизитись людина до свободи помислів.

Прп. Ісак Сірін

Стережись, щоб не стати тобі невіруючим. Бо покарання іде зразу за невірою: серце, котре не вірує - засуджене. Що є покарання? Те, щоб від цього упав ти у відчай через богопокинення від невір"я твого. Відчай віддасть тебе до рук зневіри, а зневіра віддасть тебе розслабленості, остання ж відведе тебе від надїї твоєї. З того, що може трапитись з тобою, немає нічого гіршого.

Прп. Ісак Сірін

Істина є акт свободи.

С. Кіркегор

Це людський Ерос, спрямований до Божественного Еросу.

Св. Григорій Палама.

Людина — це тварина, котра здобула повеління стати богом.

Свт. Василь Великий

Бог єднається лише з богами.

Прп. Симеон Новий Богослов

Я не звертаюсь до щасливців, що мають віру, але до тих багатьох людей, для яких згасло світло, таємниця затьмарилась і Бог помер. Для більшості з них немає дороги назад і до того ж немає впевненості, що повернення до попередньої віри було б для них благом. Якщо ми хочемо зрозуміти релігійні проблеми, то лишається, вірогідно, єдиний вихід — психологічний підхід.

православне віровчення священик психіатр

Я пишу не для віруючих, котрі вже володіють істиною у всій її повноті, а швидше для невіруючих, але розумних людей, котрі хочуть зрозуміти дещо важливе.

Карл Густав Юнг

Найпрекрасніша з емоцій, яку ми можемо відчути, — це містична емоція.

Альберт Ейнштейн

Людина гідна тільки пекла, і ніяк не менше, якщо вона не гідна небес.

Ієром. Серафим (Роуз)

Мертві стояли вночі уздовж стін і вигукували: «Бажаємо знати про Бога! «

Вночі знову повернулись мертві і говорили з жалюгідним виглядом: «Ще про одне ми забули, дай нам напучення про людину! «

Карл Густав Юнг

Творіння людини — це створення живої істоти, у якій поєднане видиме і невидиме. Св. Іоан Дамаскін говорить: «Зі створеної вже речовини узяв тіло, а від Себе вклав життя (душу) … творить наче другий світ, у малому великий. Поставляє на землі іншого ангела, з різних порід складеного прихильника (Богові), глядача видимої тварі…Один і той же дух і плоть. Дух-заради благодаті, плоть — заради піднесення. Дух — щоб перебувати і благословляти Доброчинця, плоть — щоб страждати і, страждаючи, пригадувати і повчатися, наскільки щедрий він величчю».

Актуальність роботи. Людина являє собою малий світ. У ньому поєднані усі сфери твірного Всесвіту. Як пише Іоан Дамаскін, «людина має дещо спільне з неістотами, причетний до життя розумного і має розумне мислення (ангельське). З неістотами людина має схожість у тому, що має тіло і складається із чотирьох стихій. З рослинами — у тому ж самому, а крім того, що має здатність харчуватися, зростати, відтворювати насіння і народжувати, а з нерозумними до того ж, що має потяг, тобто доступний гніву і хотінню, що наділений почуттям і здатністю іти за внутрішніми покликами. З істотами безтілесними і духовними людина стикається за допомогою розуму. Розмірковуючи, складаючи поняття про кожну річ, прагнучи до чесноти і люблячи те, що є вершиною усіх чеснот, — благочестя. Говорячи про велич людини, прп. Максим Сповідник пише: «У нього, як у горнило, стікається усе створене Богом і у ньому з різної природи, як з різних звуків, складається у єдину гармонію.

Біблія надає центральне положення людини у Всесвіті, так як після створення людина була поставлена господарем над чутливим світом і, що важливо, потім Сам Син Божий сприйняв саме людську природу, став Сином Людським, відповідно, і Земля є духовним центром світобудови, тому що вона створена для людини. Як принцип творіння людина поєднує у собі духовний і матеріальний світи. Його тіло відповідно із землі, а душа належить іншому світу — духовному. «Душа людини — безсмертний струмінь дихання Божества», як говорить свт. Григорій Богослов.

Святі отці розділяються у думках про склад людської природи. Одні з них вчили про двохскладність людського єства, тобто, що людина складається з душі і тіла. Інші виділяють у ній три складові: дух, душу і тіло. Однак між цими двома думками нема протиріч. Історія святоотецької думки не знає ніяких суперечок між діохотомістами і трихотомістами. Ті, хто вчив про трискладовість людського єства, насправді виділяли у душі людини її вищу частину і називали її духом, або розумом. Слід підкреслити, що людина — єдність душі і тіла, Тіло без душі мертве, але і душа без тіла не може вважатись повноцінною. [23, с. 210]

І ще один нюанс. Якщо зазирнути до православного календаря, то можна дійти такого висновку: більшість святих, зазначених там були здебільшого суто церковними людьми (кліриками) або керівниками держав. Адже нас оточують прості миряни, котрі займаються своїми справами, згідно з їх службових обов’язків (медики, інженери, робітники усяких професій). І живучи християнським життям, вони виконують свої службові обов’язки зважаючи на правила поведінки соціуму теж безумовно мають право на спасіння. І тема даної роботи стосується саме таких людей, пересічних громадян.

Об'єкт дослідження. Об'єктом є людина, її поведінка у цьому житті, розглянуто відхилення від норм психіки. Аналізуються різні аспекти характерів.

Мета дослідження. У першому розділі роботи я спробую стисло розглянути деякі аспекти поведінки людини, таємні пружини її психіки, глибини її буття, і взагалі провести ракурс про нас самих. Чому саме так ми себе поводимо чи думаємо? Кого можна назвати людиною у повному розумінні цього слова? Хто ми є насправді.? У другому розділі я викладу підхід до психічних хвороб православними лікарями психіатрами, котрі знайомі зі Святим Письмом та творінням святих отців, спробую описати психосоматичні проблеми з духовної позиції, яка розширить кут зору на проблеми та поліпшить процес та ефективність лікування.

Тому тільки та психотерапевтична допомога буде діючої, котра наверне людину до Христа та, під керівництвом священика або віруючого лікаря, спонукає її каятися й виправляти своє життя. У цьому випадку слово лікаря або духівника буде підкріплюватися благодатною силою Божою, здатною лікувати найважчу душевну хворобу.

Огляд літературних джерел. У використовувались, як церковна, так і медична література, творіння св. отців, психіатрів, психологів, психотерапевтів, православних лікарів.

Теоретичне та практичне значення роботи. Матеріали даної роботи можуть бути використані у своїй практиці священиками, які мають справу з патологічними явищами психіки. Допомогти їм у опікуванні цих стражденних. Також корисна для православних лікарів-психіатрів, психотерапевтів, для більш точного визначення методів і ефективності лікування. Пастирям, що зацікавляться пропонованим підходом лікування душі, можна порекомендувати насамперед ознайомитися із книгами з психотерапії, на підставі яких написана ця робота. Безумовно, не все з них прийнятно при християнському підході. Однак, при вдумливому й творчому відношенні робота в цій галузі може значною мірою стати підмогою в парафіяльній і монастирській практиці піклування про людей.

Структура роботи. Робота складається з вступу двох розділів, додатків, висновків, та списку літератури. У першому розділі описується загальний підхід до психіки людини, поступово переходячи до другого, де більш детально описані духовні і душевні переживання.

Загальний об'єм роботи — ____ сторінок, літературних джерел-26.

1. Таємниці і глибини людського буття

1.1 Етимологія слова «людина»

Людина (Чоловік) — двохосновне слово, котре складається таким чином: простомовна фонема Che-«Думка», і простомовний корінь ueik — «життєва сила», «енергетичний прояв сили», а також — «відати». Виходить буквальний переклад: «Людина-той хто відає Думку».

Сказане у достатній мірі є підставою для усвідомлення того, що не кожна антропна особа є людиною. Відмінні ознаки останнього від людиноподібного організму як представника людської стаї проявляються, передусім, у тому, що він перебуває у Живій зоні, реалізує природжену здібність формувати власну душу і таким чином самоздіснює Божий задум і промисел — індивідуалізації і трансформації (тобто стати подібним до Бога за благодаттю).

Антропоїд (богопокинута особа), тобто людиноподібний організм, котрий, однак, зовнішньо нічим не відрізняється від людини, відповідно що посідає простір Мертвої зони, не володіє розвинутою душею і не розвивається у індивідуальному плані, Він швидше за все є тотально запрограмованим на певні функції, біосоціальним роботом, скерованим тільки рефлексами і зумовленою генетичною заданістю.

Відповідно, логіка простих міркувань підводить нас до очевидного факту того, що людська особа не з’являється на світ зразу людиною. Для того, щоб зробитися такою, їм необхідно стати, а для цього пройти цілий трансформаційний процес, котрий дозволяє реалізувати у максимальній ступені потенції, присутні у організмі. Динаміка подібного переходу описана у пункті Індивідуація.

Семантичне поле: Людина — Сила — Душа — думка — Що відає.

" Я Людина — я відаю думку, чи думковидецею. Хто відає, той і веде".

Звернемо увагу на кореневий ряд: Явитися — Явище.

Церковно — слов’янське Азъ= загальнослов’янське jazъ (язик — мова, слово).

Провівши паралелі таким чи іншим чином спонукають нас звернутися до порівняльного розглядання понять, котрі у побуті часто плутають і замінюють одне іншим — «Я» і «Его», між тим як між ними пролягає істотна різниця.

За дотепним зауваженням Фредеріка Перлза тонка різниця між цими поняттями така: вираз «я хочу визнання» у повній мірі можна замінити, як «моє Его потребує у визнані». Але заміна «я хочу хліба» на «моє Его хоче хліба» звучить досить абсурдно.

Таким чином, стає очевидним, що «Его» і «Я» — структури далеко не ідентичні.

«Я» — спонтанне, вільне, автентичне, тобто рівне собі і природне, як природна мить, коли дитина вимовляє це слово, дізнаючись про своє місце у навколишньому світі.

«Я» — і є світ, який концентрується у точці свого самовизначення.

«Я» — це момент істини. І тому «Я» співвідноситься із сенсовим рядом Життя - Жива Зона - Індивідуум.

«Его» — штучне, пристрасне, претензійне, амбіційне, чванливе і глупотне. Воно — провідник чужих бажань, тому стає джерелом особистих проблем. «Его» співвідноситься із сенсовим рядом Смерть - Мертва Зона - Особистість.

Семантичне поле: Я — Явище — Воля — Слово — Буття — Свобода — Індивідуум.

«Я» = " Явище, являє себе через Слово". [21, с. 139]

1.2 Базові закони

Закон закону. Усе що відбувається у нашому житті зумовлене відповідними законами. Усе, що відбувається не випадкове. Слово «закон» традиційно означає - «завіт», «постанова, протилежно звичаю покону». Корінь kon означає кінець, межа, звідси «споконвіку». «Покон» — «звичай», «початок». Отже, закон — те, що до початку, за межою, одвічно, до людини.

Таким чином, закон — це дещо дане людині і не залежить від неї у силу своєї за-граничності, за — розумності. Тут висловлюється ідея деякої логіки, котра стосовно до нашого існування є зумовленою, приреченою. Це належить до Божественної сили, у тих чи інших варіаціях.

Оскільки наше буття структурне і володіє усіма ознаками організованості, можна говорити про наявність певних закономірностей, притаманних йому. Саме поняття «закономірність» відкидає можливість будь-якої випадковості. Отже, ми можемо говорити про існування законів як про початкову заданість, яка не залежить від власної волі суб'єкту, не від якихось інших факторів, окрім тих, що можуть стояти вище самого закону. Пригадаймо закон, даний Авраамові й Мойсеєві від Єгови. Але це вже трансцендентне і зовсім недоступне розумінню.

Якщо є закономірності, то є і закон, котрий ними керує. Усяке управління завжди обмірковане і свідчить про наявність Розуму. У розумному управлінні випадковостей не існує. Якщо випадковостей не існує, отже, усе закономірно і керується законом. Таким чином, можна стверджувати, що у Всесвіті, окрім гравітації, молекулярного розпаду, синтезу і інших фізичних, хімічних і біологічних законів, існують і закони: «аварій, сімейних негараздів, нещасного кохання, зради, щасливого кохання, успіху, невезіння, тощо. «

Закон мети. Усе існуюче має мету. Кожна дія усякої істоти задається єдиною метою, підпорядковується єдиній меті і узгоджується з єдиною метою. Мета визначає сенс. Тому сенс завжди спів полає з метою. Яка мета такий і сенс. Мета — те до чого прагнуть. Мета — єдиний фактор, що не припускає ніяких випадковостей і організовує систему взаємозумовлених зв’язків. У Всесвіті не може бути випадковостей. Будь-яка подія перебуває у причинно-наслідкових відносинах. Організація закономірностей процесів не може обходитись без управління. Управитель володіє розумом, здібним відтворювати замисли, котрі реалізовуються у процеси. Замисел Управителя — і є мета. Про актуальний стан особи можна говорити тільки у ситуації «тут і зараз». Саме у даній точці особа існує реально. Базовою програмою — метою особи є - виживання.

Закон виживання. Виживання — прагнення лишитися живим, тобто зберегти себе. Усе живе прагне вижити. Життя саме по собі трансцендентне. Її потоки стихійні, витоки поза часом. Отже життя, передусім — безсмертя. Але кожна особа після гріхопадіння втратила цей стан, і рано чи пізно стикається зі смертю. Смерть несе у собі загрозу знищення і асоціюється з болем. Усе живе пов’язане з досвідом болю, що надходить зі світу. Жива особа увесь час перебуває у боротьбі.

Виникає певна модель взаємин жертва - здобич. Виживання — прагнення уникнути болю — смерті і тим самим лишитися живим. Виживання — прагнення не стільки жити скільки не померти. Так у нашому житті можна бачити як тих, що живуть і тих, що виживають. Щоб розрізнити ці поняття уведу поняття Зона Буття.

Зона Буття: позначення стану ступеня життєпрояву і життєздатності людського організму. Розрізняють Зону Життя і Зону Мертву.

Зона Життя: живий той, хто перебуває у безпосередньому переживанні кожної миті буття. Він тотально у ньому присутній, бере участь, стає тим самим, образом і подобою Творця.

Зона Мертва: у мешканця цієї зони душа не сформована як повноцінна система і не поєднана з духом. Життєдіяльність забезпечується за рахунок рефлексів і діяльності трьох «найнижчих» центрів: інстинктивно — рухового, емоційного і ментального. І межа мертвого — смерть. [20, с. 37].

Аспекти прояву життя

Жива Зона Я — Індивідуум — Життя — стан Людини

Мертва Зона — Его — Особистість — Виживання — стан Робота

Ставлення до інших.

Спостереження — незасудження і безоціночна позиція.

Схильність до засудження і оцінок іншого.

Ставлення до особистих обставин.

Прийняття — розуміння, що скоєне не випадкове, а є результатом власного вибору.

Претензії до світу замість усвідомлення власного вибору.

Міра відповідальності

Довіра — готовність узяти на себе відповідальність за свій вибір і відмова від самовиправдань.

Самовиправдання і відмова від власної відповідальності. Прагнення перекласти відповідальність на іншого чи на обставини.

Почуття власної важливості.

Упевненість у незнанні - усвідомлення відносної істинності своїх думок і міркувань.

Переконаність у безвідмовній істинності своїх концепцій, думок, настанов.

Прив’язаність до особистої думки

Перебування у сумніві - розуміння того, що будь-яка відповідь не може бути вичерпною у силу обмеженості свідомості.

Самовпевненість (не плутати з упевненістю у собі) — як категорична переконаність у власній правоті.

Філософія пізнання

Природне знання — осявання внаслідок пробудження інтуїції. Відсутність різних настанов і концепцій.

Не пройнятість почуттями. Претензії.

Прояв у реальності.

Присутність — тотальне переживання «тут і зараз».

Прив’язаність до досвіду минулого і орієнтація на минуле.

Прирученість до власного життя.

Участь — усвідомлення себе співавтором власної долі, сприйняття власного існування як містичного факту.

Відчуженість від себе як носія містичних властивостей.

Креативність.

Створення — уподобання — Творцю — Автору і активна взаємодія з ним.

Нидіння.

Сенс і мета виживання особи полягає у її переході від виживання до життя.

Закон спасіння. Будь-який вчинок людини зумовлений мотивом особистого спасіння. Щоб ми не чинили, ми постійно зайняті власним спасінням. Цей закон логічно і діалектично узгоджується із Законом виживання. Вижити — означає спасти себе. Володіючи певною інформацією можна говорити про спасіння на фізичному, ментальному та емоційному рівнях. Також можна визначити способи спасіння. Способи бувають: продуктивними — які насправді призводять до істинного спасіння, і збочені - котрі утворюють ілюзію останнього. Однак сказане вище може викликати певне питання, яке уловлює певне протиріччя у наданій інформації. З одного боку, головним прагненням людина — є виживання, а з іншого — сама особа позбавляє себе життя шляхом явного чи замаскованого самогубства у таких формах, як алкоголізм, наркоманія, нещасні випадки тощо. Про яке спасіння може йти мова, коли особа віддає перевагу смерті? Хоча протиріч насправді ніяких нема, якщо говорити про самогубство являє собою одну з форм виживання. Самогубство — це символічне вбивство іншого, на якого спрямована агресія. Цей «інший» являє собою безумовну небезпеку з точки зору збоченого розуму, і щоб захистити себе, лишається єдиний вихід — позбутися загрожую чого об'єкту. Хоча зважаючи на моральні табу і страх перед покаранням, подібний варіант стає досить проблематичним, і тому особа вигадує інший спосіб позбавлення від загрози. Якщо не вдається позбутися заважаю чого «іншого», шляхом прямої ліквідації, то можна ліквідувати себе і тим самим знищити «іншого». Таким чином, розум жертвує тілом, котру покликаний охороняти, заради свого спасіння — виживання на емоційному рівні. Разом з нашою смертю помирають і наші вороги. Таким чином самогубець передусім — вбивця і лише потім — жертва.

Закон вибору. Усе що відбувається з людиною є результатом його власного вибору. Ми постійно щокроку вимушені робити свій вибір. І коли, навіть, здається, що ніякого вибору не існує, все одно він існує. Відсутність вибору, звичайно, такий самий вибір. Інша справа, що наш вибір не завжди обміркований, і тому ми завжди не можемо відповісти за нього. Однак якщо з нами сталась якась подія, то їй передував наш вибір. Тому вона і сталась. Наш вибір не залежить від того, знаходимось ми у активному стані чи у формальній бездіяльності.

Закон поглинання. Одним з первинних факторів виживання є харчування.

Усе те, що здатне доставити насолоду, ковтається — поглинається (інкарнація). Що не доставляє задоволення — випльовується (екскарнація). Харчуючись від материнської груді, дитина начебто усмоктує у себе матір. Вийшлий з утроби матері, він тепер уводить її усередину себе — через харчування, поглинання. При цьому груди, стаючи джерелом харчування, являють собою саме життя.

Механізм поглинання значимого об'єкта, називається ще — інтроекцією, стає основою для наступного етапу розвитку, котрий керується Законом наслідування.

Закон наслідування. Пристосування до світу можливе тільки через наслідування його. Адаптація людини до світу можлива тільки при її ідентифікації ким-небудь, або чим-небудь. Закон наслідування органічно пов’язаний із Законом поглинання і свого роду дублює його. Наслідуючи суб'єкта, ми засвоюємо його, тобто робимо своїм, поглинаємо, уводимо усередину себе його повноваження, котрі стають нашими. Саме з цією метою дикуни їли органи своїх померлих кумирів або сильних ворогів — щоб здобути їх силу і вплив. Хлопчик уводить у себе батька і завдяки цьому стає чоловіком. Ототожнюючи себе з батьком, він символічно їм стає, без свідомо вживаючи формулу ідентифікації: Я= він. Відповідно, дівчинка через ототожнення з матір'ю стає жінкою. Це явище тотально поширюється на увесь живий світ, починаючи з людини і закінчуючи комахами. «Наслідування робить дитину здібним до сприйняття того, що було досягнуто попередніми поколіннями, шляхом вправ». Наслідування — є спосіб адаптації до середовища, формування і розвиток навичок і вмінь. З іншого боку, наслідування лежить у основі усякого навіювання. Таким чином, ототожнення окрім позитивної мети несе у собі ще й здатність завдати шкоди. Останнє відбувається у разі уподібнення до того, що несе у собі негативну інформацію і чинить руйнівну дію.

Закон проекції. «Що у мені, те і на зовні». Наш внутрішній стан матеріалізується у навколишній світ. Що ми робимо, те й отримуємо. Хочемо ми того чи ні, але авторами усіх подій у нашому житті, як найліпших, та і найгірших, є ми самі. Кожна наша думка створює наше майбутнє, і всі наші події створюються нашими думками і емоціями. Наші думки і слова, у котрі ми їх зодягаємо, створюють усе те, що ми переживаємо у житті. Ми самі створюємо ситуації у житті, а потім витрачаємо усі сили, лаючи інших людей чи клянучи події за наші невдачі. Джерелом наших переживань і нашої реальності є ми самі. Людина ніколи не потрапляє у ситуацію, вона її створює. Іншими словами: спочатку ми створюємо ситуацію, а потім потрапляємо у неї. Якщо наш розум гармонічний і збалансований, то у нашому житті ми будемо знаходити те ж саме. Те, у що ми віримо, стає нашою реальністю, бо будь — яка теорія врешті - решт створює те, що ми описуємо. І наша підсвідомість реалізує наші думки, імпульси, спонукання, бажання. Те що мені не подобається в інших — значить, у мене ті ж самі недоліки. І навпаки — що подобається, те присутнє і у мене.

Закон дзеркала. Витікає з Закону проекції. Усе те, що нас оточує, нас і відображує. Якщо я приписую свої власні риси іншому, то інший, звичайно, відображає його у мій бік, свідомо чи підсвідомо. Наприклад, якщо мене хтось незаслужено образив, значить ця образа у прихованому вигляді була присутня і у мені самому, якщо моя поведінка мені здавалась взірцем ввічливості, делікатності і коректності. Слід розуміти, що наші взаємини завжди стихійні. Люди, що нас оточують — є своєрідні дзеркала. І виходить, що душа людська зовсім не сутінки. Тому, якщо ми хочемо розібратися у своїй душі, нам достатньо поспостерігати за поведінкою і ставленням до нас наших близьких. Вони — прояв неусвідомлених аспектів у нашій натурі. Усвідомивши даний механізм ми можемо наблизитись до розуміння такого буттєвого закону як доля. Ми собі самі обираємо думки і у нас існує безліч можливостей вибору. Всесвіт не просто відображає наші переконання, повертає нас самих себе. Якщо ви хочете думати, що ви самітні і що вас ніхто не любить, то саме це ви і отримаєте у своєму житті. І якщо ви будете концентруватись на позитивних думках, то і результат виявиться відповідний. Ваше життя перетвориться, існування ваше наповниться новим змістом — тим, яке несе радість у житті. Досить доречно пригадати слова Христа: «Розлюби ближнього свого, як самого себе». Люблячи ближнього, ви швидше навчитесь любити себе.

Закон відповідності. Ми маємо те, чому відповідаємо. Це стосується усіх аспектів нашого життя — стосунків, грошей, майна. Поряд з нами тільки той, хто поряд з нами, і ніхто інший не може бути, тому що ви один одному відповідаєте. Нас оточують ті, якими ми є відповідно до них. Грошей у нас не може бути більше чи менше, скільки ми маємо. Те ж саме стосується і іншого.

Закон повернення. Події відтворюються. Варіант: миз певною періодичністю повертаємось до пройденого і переживаємо його повторно, але у новій формі і можливо за інших обставин. Та чи інша подія, що відбулася у нашому житті не є первинною, а репродукує певну подібну подію, що сталась з нами раніше. Згідно з цим законом, будь-яка тенденція у житті людини, схильна проявлятись і надалі на тому чи іншому рівні буття — ситуативному, психічному, духовному чи фізичному. Наше життя — це повторення. Ми просто повторюємо навички, засвоєні колись.

1.3 Особистість і індивідум

Значення слова «особистість» поєднане з поняттям «обличчя», котре розклавши за значеннями являє собою як: «окремо взята людина, як член суспільства», а окрім того — «передній показовий бік предмету»; «личити» (слов,) — бути схожим; «щока» — «образ», «вид». Таким чином, особистість несе у собі не суть, а поверхню, не оригінал, а копію, не істину, а деяку підміну. У такому розумінні поняття дуже близький юнгівський підхід, що трактує Особистість як «персону», «маску», зовнішнє убрання, з чим людина себе ідентифікує, але чим насправді не є.

Значить, особистість — це не Я у істинному розумінні, а уявлення про себе, ілюзорне, неправдиве Я, фантом. У співвідношенні понять «особистість"-"щока» легко згадати вираз Ісуса Христа: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому другу» [1, Мф. 5: 39]. Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки. [1, Лк. 6: 29].

«Персона», «маска» і означає подобу, яку приймає людина у навколишньому світі. Під подобою розуміється не тільки зовнішня атрибутика, але й соціальна роль. Її функція спрямована на певну регуляцію й уніфікацію суспільних відносин. Однак надмірна фіксація на персоні, і як це нерідко буває, навіть ідентифікація з нею несе у собі ризик патології. Небезпека полягає у тому, що злиття з архетипом неминуче призводить до того, що особистість підпадає під його вплив. Ототожнення з персоною у значній мірі звужує межі сприйняття світу, що лежить за межами соціальної ролі (професії, сімейного статусу), і зрештою призводить до втрати адекватної орієнтації у життєвому просторі. Таким чином ми бачимо, що злиття з персоною, ідентифікація з особистістю, — «щокою» — стає небезпечною для людини.

Разом з тим доведеться розібратися у тонких діалектичних співвідношеннях. Зовсім не коректно стверджувати, що персона сама по собі негативна. Навпаки, вона — благо, бо надає її носію риси своєрідності, робить його відмітним від іншого, утримує від тотального розчинення у колективному без свідомому. Але іншого боку, слід пам’ятати, що приправа ніколи не замінить основної страви. Поміркуємо над простим питанням: хто для кого? — річ для людини чи людина для речі? Якщо останнє, то хто перестає існувати і стає що, і автоматично підпадає під закон тління речей. Організм, який став річчю, потрапляє до нової ієрархічної системи неістот, іншими словами, стає мертвим (див. Мертва зона) — живою тілом, але зачатки душі при цьому не зникають. Душа у цьому випадку стає подібною до немовляти серед смітника: їй болісно і тяжко. Біль проектується на один з трьох рівнів буття або на все одразу — тіло, психіку, долю. І у першому випадку ми говоримо про захворювання соматичні, що призводять до важких форм розпаду, у другому спостерігаємо різноманітні депресії, що доходять інколи до самогубства, у третьому — потрясіння катастрофи, пов’язані або з втратами або зі стражданнями близьких.

Чому так відбувається, видно з описів механіки, що забезпечує регуляцію життєдіяльності особи, котра насправді стає ворогом своєї душі, тобто вступає у конфлікт з власним без свідомим. Всередині особистості виникає воєнний стан,і вся енергія, дана від народження, спрямовується на боротьбу… із собою. Таким чином, виходить, що удар по «щоці» відбувається збоку без свідомого, пригнобленого і придушеного, але оскільки йому не притаманні ні ненависть ані агресія, як і інші емоції взагалі, то такий удар слід розглядати не як акт нападу, але як адекватну реакцію зворотного зв’язку, віддзеркалений досвід на певну дію. І сенс такої реакції - вивести організм із замороженого, ототожненого, щепленого стану, прокинути від сплячки навіть шляхом «шокового» струсу, кризи. Спрацьовує фундаментальний інстинкт самозбереження.

Які ще способи «ударів по щоці» розпізнаються у плані очевидних, явних подій? Частково я розглянув три рівні, на яких проектується несвідоме, тепер, узагальнив висловлене, поясню деякі деталі. Прояви персони можна розділити на функцій ні групи, у яких відображуються форми взаємин особи зі світом і собою.

1. Група біологічного забезпечення містить у собі такі аспекти, як:

— гроші;

— речі;

— статеві стосунки;

— їжа.

2. Група соціальної підтримки:

сім'я, робота;

імідж;

міжособові стосунки (дружба, партнерство, стосунки начальник — підлеглий, чоловік — жінка).

3. Група духовного самопрояву;

здібності;

моральність;

інтелект;

мудрість.

Перераховане вище і є «щока» людини, або «одяг» його. До речі, у сновидіннях одяг символізує собою персону. Це те, у що ми зодягаємось, але чим насправді не є. І присутність у житті людини даних аспектів достатньою мірою забезпечують стан, який називають благополуччям, і таким чином, є благом. Пряме ж призначення блага полягає у тому, щоб про нього не думати. Воно являє собою деяку підтримку, що дає можливість спрямувати енергію на розвиток у собі духовних якостей.

Однак якщо цього не відбувається і особа застряє на тому чи іншому перонному аспекті, то неминуче виникає спочатку гальмування її розвитку, а потім — регресія, котра, як правило, призводить до психічного розпаду.

Як відомо, усяка дія народжує протидію. Тому є цілком закономірним те, що у разі ідентифікації особи з тим чи іншим елементом персони відбудеться анулювання цього елементу тільки з однією метою — стиранням вже присутньої ідентифікації.

Звернувшись до нашого списку Его і визначу, які дуальні опозиції можливі у разі збільшення деякого припустимого «коефіцієнту прив’язаності» до того чи іншого аспекту.

1- ша група.

Ототожнення Наслідок

Гроші Їх відсутність, втрата.

Речі Злидні.

Статеві стосунки Порушення функцій, або відсутність можливостей.

Їжа Порушення функцій або органів травлення.

2 - га група

Ототожнення Наслідок

Сім'я Проблеми, конфлікти, розпад.

Робота Проблеми, застій, втрата. Досить наочний приклад — «кар'єра» деяких політиків.

Імідж Втрата авторитету, образи, глузування, ситуації конфузу, «втрата обличчя».

Стосунки Сварки, наклепи, зради, руйнування.

3-тя група

Ототожнення Наслідок

Здібності Неможливість їх ефективного застосування, марна праця, у результаті - відчай.

Моральність Деградація, моральне падіння — як наслідок гордині: «я — зразок моральності».

Інтелект Психічні порушення, депресії, ситуація Івана Карамазова.

Мудрість Важкі форми психічних чи соматичних розладів, нестерпна смерть — як наслідок гордині: «я — вибраний» — синдром Спасителя.

Як ми бачимо, насправді логіка усього, що відбувається проста — вона покликана всього-навсього відновити рівновагу. Але якщо ми його не порушуємо, то ніяких «санкцій» відповідно не настає.

Що ж робити, якщо удар по «щоці» вже відбувся? Рекомендація зрозуміла — підставити другу. А що означає «підставити другу щоку»? Передусім усвідомлення скоєного як фактору витверезного, виліковного и, безумовно спасаючого, так як він пробуджує від сплячки, вириває від несамовитого сну регресії. І це означає, що якщо підставити другу щоку, то удару не відбудеться.

Коли ми звільнюємось від особистості, ми здобуваємо індивідуальність.

Індивідуум. Першоджерело цього слова знаходиться у латинському individuum — атом; individuus — «неподільний», «нерозщеплений»; individo-«те, що не ділиться»; (divido — «розділяю»,"відділяю"; in — заперечний префікс).

Тут можна говорити про якість цілісності, лікувальної цільності - Самості, котра являє собою «архетиповий образ найповнішого людського потенціалу і єдності особистості як цілого». Я — являє собою кристалізовану силу індивідуальності, її споконвічний початок, який проявляється у повній автентичності і спонтанності. Це — розумна сила єства.

Перехід від особистості до індивідууму є індивідуація. Людська особа не народжується зразу людиною. Для того щоб стати такою, необхідно пройти цілий трансформаційний процес, котрий дозволить реалізувати у максимальному ступені присутні у організмі потенції; іншими словами пройти шлях покаяння і духовного відродження, як це робили святі. Динаміка подібного переходу і є індивідуація. Згідно з деякими практиками у нашому організмі містяться три центри: фізичний, емоційний, інтелектуальний. Кожний з них у свою чергу автономний і відповідає за певні функції: інтелектуальний-думає, емоційний-відчуває, фізичний-реалізовує потреби інстинктивно — рухової сфери.

Однак для того, щоб організм був здатним розвиватися нормально і проявляти себе у всіх своїх потенціях, необхідна наявність четвертого центру — магнітного (духовного), який би здійснював координацію вищезгаданих центрів, їх гармонійне, збалансоване співіснування. Цей магнітний центр є ніщо інше як його душа. Це якраз те, що перетворює людський організм у людину — зрештою надає йому безсмертя, бо здобутий вид енергії більш «тонкий» на відміну від тіла, не піддається тлінню.

Значить, про людину саме як про людину можна говорити обмірковано і обґрунтовано у тому разі, якщо він має живу душу. Якщо душа людини померла (мається на увазі душевну смерть), що у людській популяції не рідкість, то мова піде про людиноподібну істоту, чи — антропоїд. Останній зовнішньо не чим не відрізняється від людини ані анатомічно, ані фізіологічно, ані соціально. Різниця лише у тому, що він зумовлений роботою тільки трьох центрів. Це відпала від Бога людина, яка не хоче наблизитись на зустріч з Христом, живучи у безодні своїх пристрастей. До цього важливо зазначити, що слову «антропоїд» не надається ніякого принижувального відтінку. Він лише з науковою об'єктивністю описує наявність факту. При народженні нам усім надається однаковий шанс на спасіння. Потім усе віддається у руки людини і він сам обирає свій шлях: чи стати на дорогу спасіння, стати подібною до Бога, чи нидіти на світі у ролі антропоїда, і тим самим занапастити свою душу. «Два шляхи нам запропоновано: шлях життя і шлях смерті, і людині надана свобода обирати той чи інший, йти шляхом життя чи смерті» [5]. У людини є можливість виходу за межі механічної належності. Окрім того вона зумовлює автоматизацію Его, переживання і знайдення свободи — стану у якому відбувається становлення людини і його самореалізації, тобто максимального прояву себе у реальності.

Апостол Павло, розвиваючи езотеричний шлях пізнання, відзначив розподіл між людьми таким чином: «…людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо її це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно, Духовна ж людина судить усе, а її судити не може ніхто. Бо хто розум Господній пізнав, який би його міг навчити? А ми маємо розум Христів?» Далі Христос звертається до апостолів, знову ж як до тілесних, а не до духовних «…коли заздрість і суперечки поміж вами. «, як можна називати вас духовними. [1,1Тим. 2: 14−16,3: 3]. Перший крок до психічного і духовного зростання і звільнення від руйнівних комплексів і пороків полягає у прийнятті людиною відповідальності за усе, що з ним відбувається, усвідомлення того що скоєне з ним є результат його власного вибору. Замість нидіння — усвідомлення скоєного як факту власного вибору, замість самовиправдання — відповідальність. Посвячення — це Прилучення. Бути готовим до посвячення означає, передусім бути відповідальним. Остаточна відмова від попередніх стереотипів, розтотожнення з минулим, особистістю, его. Машина розуму осідає належне місце — обслуговування. Робот перестає бути внутрішнім керівником, його влада сходить нанівець. Переживання вільного буяння у просторі життя. Відчуття свободи і наближення до цілісності. Остаточний вихід з лабіринту буденної логіки і переорієнтована на логіку буття. «Хай не зводить ніхто сам себе. Як кому з вас здається, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим. «Переживання поточного моменту, як стартової точки з якої починається Шлях. Відчуття власного життя як містичного факту. Остаточний вибір у бік подальшої еволюції. Наближення до подоби Божої. А далі тільки життя, тільки любов.

1.4 Свідомість і підсвідомість з позиції християнської антропології

Підсвідомість — це таємнича область людської душі, де народжуються думки, почуття, образи, переживання, бажання. У людини, що живе бездуховним життям, саме підсвідомість найчастіше й формує поведінку, спрямовану в основному на задоволення нею її фізіологічних потреб. Вона ж формує мотивацію поведінки і його агресивність. Багато в чому мотивація поведінки зумовлена фізіологічними процесами. Наприклад, почуття голоду примушує шукати їжу. Статеві інстинкти призводять до відповідної статевої поведінки тощо. Ці внутрішні фізіологічні потреби можуть бути як нормальними, так і патологічними, викликаними хворобливими станами або проявами пристрасті. Наприклад, жагуче бажання курити породжує відповідну поведінку, спрямовану на задовольнення цієї пристрасті. Бажання випити в алкоголіка призводить до поведінки, спрямованої на обов’язкове задовольнення пристрасті. Усі почуття, переживання й вчинки людини спрямовані на те, щоб будь-якими способами добути спиртне.

У людини, відданої блудної пристрасті, уся його поведінка спрямована саме на задовольнення цієї пристрасті. Ці люди живуть в основному плотським життям і шукають задоволення плотських, тобто фізиологічних, потреб: їжа, питво, сон, блуд, розваги, стосовно тих, хто заважає їм у виконанні їхніх бажань, злодійство, обман і т.п. Для цих людей немає вищих духовних принципів, їм незрозумілі такі поняття, як милосердя, почуття відповідальності, жалю почуття прекрасного тощо. В основі мотивації їхньої поведінки лежить задовольнення їх перекручених бездуховних бажань. Слід зазначити, що таке поводження не залежить від рівня грамотності й освіченості людини. Він може мати дві, і навіть три вищих освіти, але жити за законами плоті, тому що мотивація його поведінки заснована на задовольненні фізіологічних потреб. У людей, що живуть духовним життям, мотивація поведінки контролюється їхніми духовними принципами, і фізиологічна мотивація підпорядковується духовній. Велике значення тут мають вольові дії душі. Але якщо принципи послабляють свій контроль, воля людини може не захистити його від тих або інших дурних вчинків. Так буває, наприклад, у стані сп’яніння. Навіть людина з високою духовністю й міцною волею в п’яному стані може робити дурні вчинки або робити дії, противні його духовним принципам. У цьому разі воля людини начебто паралізується. Недарма в народі говорять: «П'яному море по коліно» і «Що у тверезого на розумі, то у п’яного на язику», тобто на тлі зниження свідомого й вольового контролю прориваються підсвідомі дії. Апостол Павло сказав: «Не впивайтеся вином, тому що ньому блуд».

У людини, що живе за принципами християнської моралі, що надає велике значення молитві, богоспілкуванню через християнські таїнства (сповідь, причастя та ін.), свідомість, заснована на цих принципах, начебто поринає в область підсвідомості, і формує певний стереотип поведінки. Але й у цьому разі активна свідомість і вольовий контроль мають найголовніше значення в поведінці людини. Тільки життя у святості або на грані святості призводить до дивної симфонії свідомості й підсвідомості. У людей, тривалий час що займаються Ісусовою молитвою, що ведуть аскетичний спосіб життя й твердо дотримують закон Божий, настільки перероджуються свідомість і підсвідомість, що відбувається начебто перетворення не тільки їхньої душі, але й тіла. Щодо цього для нас дуже зразковий приклад життя святого преподобного Серафима Саровського. Все його життя було у Бозі й з Богом, його свідомість неначе злилася з підсвідомістю, і всі його вчинки, спілкування з людьми випромінювали любов, радість у Бозі, і усіх що приходили до нього він зустрічав: «Радість моя». Відомі випадки його перетворення, дарунок прозорливості, зцілення хворих і чудотворення. Але що ж таке підсвідомість, і чому ми в міркуваннях про окультизм і екстрасенсорику надаємо їй велике значення? Вчені визначають підсвідомість як якісно-особливу приховану активність мозку, здатну впливати на поведінку й складні форми пристосування, сприйняття відчуттів, що здійснюється за допомогою органів почуттів. Свідомість неминуче базується на неусвідомлюваних процесах, що відбуваються в мозку (і душі). Процеси сприйняття інформації й переробки її в нервових клітинах мозку мають саме неусвідомлюваний характер, і тільки результати цієї роботи доступні свідомості. Людина через органи своїх почуттів одержує величезну кількість інформації, однак, у більшій частині вона залишається необміркованою, але бере активну участь у формуванні наших почуттів, бажань. Іноді неусвідомлювані враження прориваються в область свідомості у вигляді незрозумілих нам образів, мелодій, сновидінь.

На перший погляд підсвідомість не піддається нашому свідомому впливу. Але це не так. Ми можемо змусити себе прокинутися в заданий час або можемо змусити себе згадати, що нам потрібно зробити ту або іншу справу в певному місці, і у певний час і за певних обставин. Тобто свідомо й за допомогою своєї волі ми можемо закодувати свою підсвідомість на включення її впливу на нашу свідомість у певний час або за певних обставин. Ми вводимо у нашу свідомість певну інформацію, що повинна за визначених нами умовах спрацювати. Але внутрішні механізми цієї роботи нам невідомі, ми маємо справу лише з результатом цієї внутрішньої, прихованої від свідомості, роботи душі й мозку. Саме через підсвідомість легше всього впливають на нас злі духи. Своїм впливом вони можуть породжувати в нашій підсвідомості різні гріховні думки, бажання, образи, прагнення й впливати на нашу поведінку. Для бездуховної й безрелігійної людини свідомість і підсвідомість відкриті прямому впливу злих духів. Наочним прикладом такого впливу є поводження людини у результаті гіпнотичного навіювання. При гіпнозі через область підсвідомого людина сприймає інформацію імперативного (наказового) характеру, що є керівництвом до дії. Тут дух однієї людини впливає на дух іншої людини на підсвідомому рівні. Іншим прикладом духовного впливу на підсвідомому рівні є телепатія. Ми можемо передати якісь свої думки, бажання, образи близьким на величезні відстані.

Аналогічним чином впливають на нас і злі духи. Виходить, що наш дух підвладний демонському впливу і виявляється як би беззахисним перед ним. Саме тут — на рівні свідомості-підсвідомості - відбувається та невидима боротьба, про яку говорять святі отці Церкви. Вони виробили у своїх аскетичних подвигах систему духовного пильнування, що захищає нас від волі бісів, що діє телепатично у вигляді помислів, бажань або образів. Наше завдання з увагою ставитися до кожного помислу, образу, бажанню, щоб визначити, від чи біса вони, і зусиллям волі відкинути всякі нечисті спрямування. Ми повинні бути дуже уважні до наших внутрішніх щиросердечних переживань, і наша воля повинна постійно працювати згідно з нашою духовною увагою. І от для того, щоб заволодіти душею людини, біси через гіпнотизерів, цілителелів-кодувальнків, магів, екстрасенсів намагаються придушити волю й впровадити в глибини душі, у підсвідомість свої програми. У системі духовного пильнування велике значення має часта сповідь і відкриття помислів духівникові. Зі святоотецької літератури ми знаємо, що саме цього біси як вогню бояться.

Воля людини незмінно пов’язана з його активною свідомістю. Свідомість, що не у релігійному й філософському, а в медичному аспекті можна розглядати як стан пильнування на відміну від сну, містить у собі й увага, і мислення, і подання образів, і бажання, і волю. Вольовою дією ми можемо концентрувати свою увагу на тих або інших явищах довкілля, внутрішніх переживаннях, змусити себе думати про щось або, навпаки, не думати й т.д. Але на наші переживання, що приходять помисли, бажання, щиросердечний комфорт або дискомфорт величезний вплив робить наша підсвідома діяльність душі й мозку. Підсвідомість, не контрольована активною свідомістю, — вхідні ворота в нашу душу бісів. Справді, якщо біси будуть вселяти нам на рівні свідомості «убий», «зблуди», «обдури», «украдь», ми просто не сприймемо ці думки. Але думки й бажання або образи, що приходять до нас зсередини, з нашої підсвідомості, є неначе б то нашими, природними для нас, як бажання є або пити тощо. Ці думки й бажання можуть бути викликані нам бісами або їхніми посередниками (чаклунами, ворожками, магами, відьмами) телепатично або за допомогою магічних дій. Якщо ми приймемо ці думки й бажання й свідомо будемо розвивати їх, це вже шлях до гріха.

Диявол «через який-небудь гріх (кожної), увійшовши невидимо в душу людини, зробивши в ній якісь рухи до гріха (нехай маленькі), розсовує «ворота», збільшує свій плацдарм і вже призводить людину до здійснення іншого гріха. І так, поступово, якщо людина не веде активної боротьби, не докладає зусиль своєї волі до викорінювання гріховного помислу й гріховних нахилів, вана стає виконавцем чужої - демонічної - волі.

Але саме на придушенні волі й засновані окультні впливи на нього. І не важливо, що ці впливи здаються нам доброчинними, рятівними для людини, як це говорять нам білі маги, екстрасенси, «цілителі». Складності у нашій охороні здоров’я, що вважалось певного часу найкращим у світі, неможливість безкоштовного одержання висококваліфікованої медичної допомоги, що стала предметом торгівлі, причому дуже дорогою, велика дорожнеча ліків, зникнення з аптечної мережі багатьох потрібних ліків, великої кількості екстрасенсів, шаманів, знахарів, що пропонують майже кожного кроцу відносно недорогу допомогу, релігійна безграмотність населення привела до різкого сплеску окультного цілительства й тяги до нього багатьох невіруючих або маловіруючих людей. Чи не краще було б призвати до духовно-орієнтованого лікування, заснованому на християнських таїнствах і любові? [24]

1.5 Архетипи православної свідомості

Ми запитуємо не про те, у що людина вірує, а якого вона духу.

Г.П. Федотов (1886-1951)

1.5.1 Два типи релігійності

Власно кажучи, з психологічно-антропологічної точки зору у розглянутому аспекті існує усього два основних типи релігійності:

1) релігійність, що відповідає підсвідомості й нижчим рівням свідомості;

2) релігійність, що відповідає більш високим рівням свідомості. Звичайно, неможливо чітко розділити різні рівні свідомості. Межі між ними наче розмиті, але саме існування ієрархічної структури свідомості безсумнівне.

Перший тип релігійності носить редукційно-природный, магічний характер. Світ тут сприймається як взаємопов'язане таємниче ціле, у якому діють закономірності, якими треба навчитися користуватися. Основна увага (інтенція) цього типу релігійності спрямована до глибин природно-стихійного буття. Цей тип релігійності дуже пов’язаний з інтуїтивною-чуттєво-природною сферою людини. У соціальній площині важливі почуття свого рідного будинку (національності), своєї території (батьківщини), нелюбов до чужинців (ксенофобія), що дуже розвинене й у багатьох видів тварин. Загалом, цей нижчий рівень свідомості у нас завжди присутній, і він у нас спільний із природно-тваринним світом. Повного збігу, звичайно, нема, оскільки в людині є трансцендентний (вищий) початок, який накладається на все, що вона робить, причому результат цього накладення не завжди позитивний.

На цьому рівні релігійності, завдяки його інтуїтивно-почуттєвому характеру, цілком може розвиватися естетичний бік релігійності, пов’язаний, насамперед, з ритуально-обрядовою стороною. Не випадкова й смакова термінологія у сучасних апологетів православ’я. Мимоволі пригадується й та немаловажна обставина, що славнозвісний вибір віри, описаний в «Повісті минулих літ», був зроблений на основі естетично-літургічного критерію. Краса літургічна розглядається в дусі платонізму, як відображення краси небесної, тобто те, що пов’язане із семантикою відчуттів. Естетична сторона першого типу релігійності може навіть перевершувати естетичну сторону більш високого типу релігійності.

Чого тут немає - так це волі, вона наче зайва, розглядається лише як можливість вибору. А якщо вибір зроблений, то вона начебто вже й ні до чого. Варто лише вживатися в містичну атмосферу обряду, розгадувати магічні закономірності, бути в «слухняності». Прихильники першого типу релігійності люблять містичний ритуалізм, «занурення», чому сприяють і давні прийоми, пов’язані з язичництвом: темрява в приміщенні, запалювання вогню, багаторазові повторення того самого сакрального тексту, монотонні музика або спів, рясні кадіння. Незважаючи на те, що перший тип релігійності названий досить приємним словом «природний», він мало має спільного з пантеїзмом, що є хоча й безособовим, але все-таки універсалізмом, що свого часу з’явилося вже більшим історичним досягненням. Типологію природної релігійності, про яку тут йде мова, можна ще точніше визначити як містично-зоологічний партикуляризм у людській природі. Завдяки трансцендентному початку, що властивий людям (а не тваринам), цей партикуляризм і може носити релігійний характер. Було б також великою помилкою вважати, що першому типу релігійності властива «щиросердечність». Якщо вона і є, то зведена (скорочена) знову ж до інтуїтивно-почуттєвої сфери. Турбота про ближніх має тут своїм джерелом скоріше родовий інстинкт, чим етичні норми, що випливають властиво з релігії. Про «далеких», не говорячи вже про ворогів, питання й не постає. Родоплеменне суспільство завжди закрите. Природна релігійність не сприяє розвитку особистого початку, що у цьому випадку не цікаво, ототожнюється із простою суб'єктивністю. Основна увага спрямована тут саме на магічно сприймані стихії буття. При цьому може дуже розвиватися прихильність до всьому «спадкового», аж до запахів.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой