Порядок укладання договорів посередниками

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні засади комерційного посередництва

1.1 Поняття та ознаки комерційного посередництва

1.2 Система нормативно-правових актів у сфері комерційного посередництва

2. Порядок укладання договорів посередниками

2.1 Загальний порядок укладення договору

2.2 Порядок виконання, зміни та розірвання договору

2.3 Претензійна робота

3. Шляхи удосконалення сфери укладання договорів посередниками

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми роботи. Багаторічний досвід передових країн світу підтвердив у більшості випадків недоцільність відволікання уваги підприємців від основної діяльності на виконання функцій по здійсненню торговельних угод власними силами. Адже для укладення угод на новому ринку збуту своїх товарів і послуг необхідно не тільки володіти кваліфікованими знаннями в певній галузі, але і спеціальною інформацією, в тому числі і про місце ринку і особливості місцевої торгівлі. Крім того, укладання угод окремих категорій або у відношенні певного майна можливе тільки особами, які мають особливим статусом або мають ліцензію на здійснення подібних дій. Ось чому в даний час звичайною практикою в таких випадках стає представництво інтересів зацікавлених осіб за певну винагороду професійними посередниками. У більшості з них мова йде про виступ останніх від імені та за рахунок виробників продукції (пряме представництво) або за їх рахунок, але від свого імені (непряме представництво).

З розвитком ринкової економіки в нашій країні форми підприємницької діяльності стають все більш різноманітними. Сучасна система економічних взаємовідносин між виробниками товарів і послуг, а також між ними та споживачами, заснована на поділі праці та спеціалізації виробництва, немислима без професійного комерційного (торгового) представництва.

Наявність інституту професійного комерційного (торгового) представництва вказує на більш-менш розвинений стан майнового обороту — ускладнення і різноманітність юридичних відносин. Виникнення його обумовлюється тим загальним положенням, що людина не може задовольнятися своїми власними діями, а тому вдається до послуг сторонніх осіб.

Тому, як видається, для українського законодавства актуальним є питання правового регулювання функціонування професійного комерційного (торгового) представника — особи, які постійно і самостійного представництва від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Відносини, що виражаються у представництві, виникли давно, однак норми, з яких складається професійне комерційне (торгове) представництво як самостійний інститут, з’являються тільки зі збільшенням товарного обороту і розвитком основних форм торгівлі та підприємницької діяльності.

Об'єктом курсової роботи є порядок укладення договорів посередниками.

Предметом є застосування договорів торгового (комерційного) посередництва.

Метою дослідження є аналіз норм та практики, що визначає основу діяльності професійних комерційних (торгових) представників та особливостей застосування договорів торгового (комерційного) посередництва у підприємницькій діяльності.

Для досягнення цієї мети буде потрібно вирішити такі завдання:

— визначити основні теоретичні засади комерційного посередництва у сфері укладання договорів;

— розглянути загальний порядок укладення договорів;

— охарактеризувати порядок виконання, зміни та розірвання договору комерційних представників;

— виявити шляхи удосконалення сфери укладання договорів посередниками.

В ході написання курсової були використані методи дослідження: метод аналізу літератури, присвяченої теоретико-методологічним засадам дослідження, методи синтезу, порівняння.

Структурно робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОМЕРЦІЙНОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

1.1 Поняття та ознаки комерційного посередництва

Комерційне посередництво — відносно новий вид господарських відносин, що зазвичай виникає на підставі своєрідного виду договору — посередницького договору. Цей договір виник в англо-американському праві і, хоча має чимало спільних рис з традиційними договорами континентального права — договором комісії та договором доручення, проте низка рис дозволяє виділити його в окремий вид договору, а професійну діяльність щодо надання послуг відповідно до таких договорів — виділити в специфічний вид господарської діяльності, що іменується комерційним посередництвом[12, с. 265].

Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Характерні ознаки посередницьких відносин[1]:

— різновид підприємницької діяльності;

— спеціальний суб'єктний склад:

1) комерційний посередник — суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який відповідно до визначених посередницьким договором повноважень здійснює комерційне посередництво в інтересах та від імені другої сторони за договором (принципала), вступаючи при цьому у відносини з третіми особами; відтак не є комерційними посередниками (а) підприємці, що діють хоча і в інтересах іншої сторони посередницького договору (принципала), але від власного імені та підприємці, які укладають угоди від імені принципала стосовно себе особисто; залежно від сфер господарювання, в яких діють комерційні посередники, та пов’язаною з цим специфікою правового становища;

2) принципал (в ГК України іменується суб'єктом господарювання, від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок якого діє комерційний посередник) — особа (фізична або юридична), якій комерційний посередник надає посередницькі послуги щодо укладення угод або виконання фактичних дій у сфері господарювання відповідно до посередницького договору); згідно із ГК (ч. 1 ст. 295) принципалом може бути лише суб'єкт господарювання, проте в спеціальних нормативно-правових актах щодо специфіки посередницьких відносин у певних сферах господарювання може бути передбачене й інше;

3) треті особи — це учасники відносин у сфері господарювання, з якими (щодо яких) комерційний посередник укладає договори (виконує фактичні дії) від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала; Господарський кодекс не встановлює вимог до таких осіб, а відтак — ними можуть бути будь-які учасники господарських відносин (якщо інше не встановлено спеціальним законодавством) незалежно від наявності у них статусу суб'єкта господарювання;

— підстави виникнення посередницьких відносин (ст. 296 ГК України) — посередницький договір (у разі надання принципалом на підставі договору повноважень комерційному посередникові на вчинення відповідних дій) або схвалені принципалом фактичні дії комерційного посередника (у разі схвалення принципалом угоди, укладеної в його інтересах комерційним) посередником без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження, чи після закінчення терміну дії посередницького договору;

— змістом посередницьких відносин є представницькі дії посередника, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала;

— мета встановлення посередницьких відносин — задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин — посередника (щодо отримання прибутку від надання ним послуг з комерційного посередництва), принципала (щодо укладення комерційним посередником угод чи здійснення фактичних дій з третіми особами від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала), третіх осіб (щодо отримання певних благ на підставі укладених з комерційним посередником угод чи в результаті здійснення ним фактичних дій від імені принципала, на авторитет якого покладаються треті особи);

— встановлення обмежень щодо здійснення посередницької діяльності з метою захисту інтересів принципала та інших учасників агентських відносин, а саме: а) закріплена в ч. 4 295 ГК України заборона посередникові укладати угоди від імені того, кого він представляє, та стосовно себе особисто; б) можливість встановлення на рівні закону заборони здійснення посередницької діяльності (комерційного посередництва) в окремих галузях господарювання[1].

Отже, комерційне посередництво — це різновид господарських правовідносин, що складаються на договірних засадах між посередником (суб'єктом посередницької діяльності у сфері господарювання), принципалом і третіми особами щодо представницьких дій посередника, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала з метою задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин (посередника, принципала, третіх осіб) та з врахуванням публічних інтересів (дотриманням публічного господарського порядку).

1.2 Система нормативно-правових актів у сфері комерційного посередництва

Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво (посередницьку діяльність у сфері господарювання), включає:

— Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 — закріплює поняття та низку ознак агентської діяльності; ст. 296 — визначає підстави виникнення агентських відносин: ст. 297 — встановлює вимоги щодо предмета агентського договору; ст. 298 — покладає на агента обов’язок повідомити суб'єкта, котрого він представляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду, а також наслідки невиконання такого обов’язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин — немонопольні та монопольні; ст. 300 — закріплює принцип особистого виконання агентом дій, щодо яких він має повноваження від принципала; ст. 301 — визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах; ст. 302 — фіксує обов’язок агента зберігати конфіденційну інформацію, ст. 303 — містить положення щодо основних засад відповідальності за невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304 — визначає, в яких випадках може мати місце припинення агентського договору; ст. 305 — основні нормативно-правові акти, що регулюють агентські відносини: Господарський кодекс України; спеціальні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання; положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які застосовуються щодо агентських відносин, не врегульованих ГК та спеціальними нормативно-правовими актами[1];

— Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних засадах[2];

Орієнтація України на світові стандарти правового регулювання та її прагнення адаптувати національне законодавство до законодавства ЄС зумовлює доцільність наведення тут і відповідних міжнародно-правових актів, що регулюють міжнародне торгове представництво (міжнародні агентські відносини). Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та Міжнародної торгової палати (МТП), зокрема такі, як[13, с. 197]:

— Женевська конвенція про представництво в міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 р. у Женеві як додаток до Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал та третя особа належать до різних держав, а агент уповноважений принципалом на укладення договорів купівлі-продажу товарів;

— Гаазька конвенція про право від 14 березня 1978 p.: закріплює - як загальне правило — принцип: пріоритет погодженого сторонами права, що застосовується в міжнародних агентських відносинах, а у разі відсутності такого погодження — правила визначення національного застосовуваного права: 1) агентський договір (договір комерційного посередництва) підкоряється закону держави агента (тобто законодавству тієї держави, на території якого розташоване комерційне підприємство агента); б) у разі відсутності у агента комерційного підприємства — застосовується закон постійного місцезнаходження агента; в) якщо агент та принципал мають кілька підприємств, розташованих на території різних держав, то щодо відносин з комерційного посередництва на підставі агентського договору застосовується право тієї держави, на території якої розташоване підприємство, з якими агентські відносини мають найбільш тісний зв’язок; г) додаткова прив’язка: відносини з агентського договору регулюються правом країни, в якій агент здійснює основну діяльність, за умови, що в цій державі принципал має постійне місце проживання або своє підприємство;

— Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. № 86/653 яка поширюється переважно на незалежних агентів і відповідно — закріплює поняття: а) незалежного комерційного агента як незалежного посередника, наділеного повноваженнями щодо обговорення умов купівлі та продажу товарів від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала, б) агентського договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних, так і фактичних дій, кінцевою метою яких є встановлення договірних відносин між принципалом і третьою особою, а також (в) передбачає, що агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається можливість вчинення агентом дій від власного імені - незалежно від вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє в інтересах принципала;

— та ін.

РОЗДІЛ 2 ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ ДОГОВОРІВ ПОСЕРЕДНИКАМИ

2.1 Загальний порядок укладення договору

Будь-який договір укладається внаслідок взаємної згоди сторін, тобто лише після досягнення угоди, збігу волевиявлення сторін виникають їх взаємні права й обов’язки. Принцип досягнення угоди загалом розуміються однаково в усіх правових системах, незалежно від того, чи існує в законі прямий припис щодо цього.

Угоди можна досягти різними шляхами і цей процес реалізується в різних формах: у результаті безпосередніх переговорів, обміну листами або телеграмами тощо.

Вирішальне правове значення в процесі укладення договору мають дві стадії - оферта, тобто пропозиція вступити у договір, і акцепт -- згода на укладення договору.

Найдетальніші правила стосовно процедури укладення договору містяться в ЦК ФРН і ШЗЗ. Деякі особливі приписи щодо укладення торгових угод є в Торговому уложенні ФРН. У Французькому Ц К відсутні норми, які б регулювали процедуру укладення договору. Відповідні приписи і положення були вироблені французькою судовою практикою і доктриною. В англо-американському праві, як відомо, головна увага приділяється нормам прецедентного права. Крім того, в США низка приписів з цього питання міститься в Єдиному торговому кодексі[13, с. 201].

Першочергове значення має питання про те, чи є та або інша пропозиція офертою, оскільки визнання пропозиції офертою означає, що у разі згоди іншої сторони оферент стає стороною договору і зобов’язаний виконувати те, що він запропонував і пообіцяв в оферті. Крім того, в ряді країн кваліфікація пропозиції оферти означає, що оферент протягом певного строку не має права відмовитись від зробленої пропозиції.

Дуже часто різного роду пропозиції звернені не до якоїсь конкретної особи, а до широкого загалу. Через це постає питання про правові наслідки так званої публічної оферти. Вирішення цього питання в різних країнах має свої особливості.

Право ФРН, а також англо-американське право кваліфікує виставлення товару з ціною як запрошення почати переговори або як виклик на оферту. Офертою буде висловлене покупцем бажання придбати такий товар. Проспекти, прейскуранти, тарифи та інші інформаційні матеріали, як правило, всіма правовими системами не визнаються офертою, безпосередньо про це зазначається в ШЗЗ.

Зміст оферти повинен бути досить зрозумілим і повним, аби у разі згоди акцептанта міг виникнути юридично дійсний договір. Тому до оферти мають бути включені всі суттєві умови майбутнього договору. Якщо вони не визначені, то звернення такого роду можна вважати пропозицією розпочати переговори.

Правові наслідки, що може породити оферта, настають тільки після того, як вона дійшла до адресата, тобто він її отримав. Лише тоді, зокрема, постають такі запитання: чи пов’язаний оферент офертою до того, як адресат її акцептував; чи може він відкликати оферту до її акцепту. За правом усіх правових систем до отримання оферти адресатом оферент має право відмовитись від своєї пропозиції і відкликати оферту, але таке відкликання повинно надійти до адресата швидше, ніж сама оферта, або принаймні одночасно з нею.

Наслідки отримання оферти адресатом по-різному визначаються в праві зарубіжних країн. Французька доктрина і практика в принципі виходять з того, що оферент не пов’язаний офертою. Але з цього правила зроблено винятки для випадків, коли оферент зобов’язався не відкликати оферту або, наприклад, визначив термін для акцепту. В останньому випадку оферент не може відкликати оферту до закінчення вказаного терміну.

Право ФРН і Швейцарії виходить із презумпції пов’язаності оферента офертою. Оферент може лише наголосити в оферті, що не вважає себе пов’язаним офертою. Якщо в оферті зазначається термін для акцепту, то оферент пов’язаний протягом цього терміну[24, с. 320].

Вихідний принцип англо-американського права, сформульований судами загального права, полягає в тому, що оферент не пов’язаний офертою і може в будь-який час до акцепту її відкликати. Така свобода поведінки оферента ґрунтується на тому, що до акцепту є відсутнім зустрічне задоволення.

Одна з основних вимог, що висуваються до акцепту, така: акцепт не повинен відрізнятися за змістом від оферти принаймні щодо суттєвих умов майбутнього договору. Акцепт, який вносить доповнення або зміни до оферти, розглядається як зустрічна оферта. Це прямо передбачено в ЦК ФРН. Законодавство інших країн, хоча і не містить подібних прямих приписів, однак дотримується таких самих принципів.

Акцепт можна зробити в будь-якій формі, крім випадків, коли особливу форму акцепту було передбачено в оферті. За загальним правилом мовчання акцептом не вважається. Хоча в деяких випадках воно може бути визнано за акцепт, наприклад, коли така форма виразу згоди склалася внаслідок звичаїв або є традиційною у взаємовідносинах між сторонами.

З акцептом пов’язане визначення часу укладення договору, тобто моменту, з якого договір набуває чинності. Залежно від моменту укладення договору вирішується і питання про місце його укладення, що має особливе значення в зовнішньоекономічній діяльності. Від цього іноді залежить визначення законодавства, яке повинно бути застосоване при вирішенні суперечки, що може виникнути через неналежне виконання договору.

Як правило, цивільне законодавство різних країн передбачає два способи визначення моменту укладення договору: перший — це система тримання акцепту оферентом; другий — система відправлення акцепту. Перша система характерна для права ФРН: відповідно до ЦК ФРН будь-яке волевиявлення, зокрема акцепт, стає дійсним тоді, коли воно дійшло до адресата. Право Швейцарії та­кож можна вважати таким, яке дотримується першої системи.

Загальне право теж виходить з того, що оферент повинен отримати акцепт. Однак у Великобританії та США є один досить суттєвий виняток для акцепту, який надсилається поштою або телеграфом. У цьому разі акцепт вважається здійсненим і, відповідно, договір укладеним у момент відправлення акцепту. Це так звана доктрина поштової скриньки, що застосовується судами не так часто.

2.2 Порядок виконання, зміни та розірвання договору

Як зазначалося вище, на господарські договори поширюються загальні положення гл. 16, глав 47−53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України[2].

Згідно зі ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

ГК України у ч. 3 ст. 180 перераховує істотні умови, характерні для господарських договорів незалежно від видів: предмет Договору, ціна договору та строк дії договору[1].

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів — державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн (ст. 15 ГК України), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому гл. 21 ГК України. Так, згідно з ч. З ст. 189 ГК України суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Вимога щодо обов’язкового встановлення умови про строк в господарському договорі означає фактичну заборону використання безстрокових договорів у господарській практиці, правомірність укладення яких встановлена, зокрема, ЦК України (ст. ст. 763, 846 та ін.). Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними, зокрема, в укладенні договору та у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу та інших актів законодавства. Однією з таких вимог є положення ст. 633 ЦК України щодо укладення публічних договорів. Відповідно до цієї статті підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Також він не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємець має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою[2].

Іншим винятком з правила про вільний вибір умов договору містить інститут договору приєднання — договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Такі договори затверджуються відповідними нормативними актами, що видаються компетентними державними органами. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Так, згідно зі ст. 186 ГК України не допускається укладання у спрощений спосіб організаційно-господарських договорів (ст. 176 ГК України).

Загальне правило щодо викладення господарського договору у формі документа, підписаного сторонами, не означає обов’язкового викладення його на папері із власноручними підписами уповноважених представників сторін. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. Договори у подібній формі можуть укладатися за вимогами Закону України від 22 травня 2003 р. № 851-ІУ «Про електронні Документи та електронний документообіг». Використання при їх вчиненні електронно-числового підпису здійснюється за правилами Закону України від 22 травня 2003 р. № 852-ІУ «Про електронний цифровий підпис». Природно, на таких договорах відбиток печатки не ставиться[27, с. 156].

Крім підписання договору від імені юридичної особи, законодавством або установчими документами останньої може бути передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками). Так, відповідно до ст. 41 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства[27, с. 156].

Власне процедура укладення господарського договору розглядається у частинах 2−8 ст. 181 ГК України. Так, проект господарського договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-денний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими[1].

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Загальні вимоги щодо оформлення господарського договору, як і будь-якого іншого первинного документа, містяться в п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку. Первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов’язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

При застосуванні засобів обчислювальної та іншої оргтехніки реквізити можуть бути зафіксовані у вигляді коду.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача, тощо.

Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяльності може спричинити необхідність унесення змін до відповідного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Законодавством передбачені випадки розірвання господарського договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено, що у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми. В той же час за ч. 2 ст. 320 цього Кодексу у разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Як вірно зазначають деякі автори, інститути розірвання та відмови від виконання господарських договорів мають єдину правову природу — припинення договірних відносин, проте відрізняються за способами їх здійснення. Якщо розірвання договору — це спосіб припинення договірних відносин шляхом звернення правомочної особи до зобов’язаної, то відмова від договору — це спосіб припинення договірних зобов’язань правомочною особою в односторонньому порядку. Відмова від виконання договору (зобов'язання) є одним з видів оперативно-господарських санкцій (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК України).

2.3 Претензійна робота

Факт укладання господарського договору зобов’язує учасників комерційних відносин до належного виконання своїх усних або письмових договірних зобов’язань. Однак, як свідчить практика, виникнення спірних ситуацій під час виконання господарських договорів — річ повсякденна та неминуча. Претензії можуть бути викликані як необережним відношенням контрагента до взятих на себе зобов’язань, так і навмисним невиконанням умов договору.

Грамотне вирішення спору в досудовому порядку може стати одним із основних інструментів стабілізації правовідносин між різними суб'єктами господарської діяльності, а також заощадити немало коштів та часу, які будуть необхідні на судові витрати, при розгляді справ у суді.

Згідно зі статтею 6 Господарсько-процесуального кодексу України, підприємства, організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії.

Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.

У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється, дата пред’явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини і посилання на відповідні нормативні акти;

вимоги заявника;

сума претензії та її рахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці і платіжні реквізити заявника претензії;

— перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додають в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у іншої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії.

Претензія підписується керівником чи заступником керівника підприємства, організації та надсилається адресату документованим або цінним листом, чи вручається під розписку.

Робота по пред’явленню претензій складається із таких етапів:

підготовча робота (збір доказів, які обґрунтовують претензію, складання розрахунків, калькуляції, проведення взаєморозрахунків та ін.);

складання проектів претензій, узгодження з зацікавленими структурними підрозділами або посадовими особами і представлення на підпис керівнику підприємства, організації, або його заступнику.

При підготовці матеріалів для пред’явлення претензій необхідно звернути увагу на збір доказів.

Наприклад: при частковій втраті, нестачі, пошкодженні вантажу такими доказами можуть бути:

акт про нестачу, складений відповідно до інструкцій П — 6, П — 7 правилами перевезення вантажу;

комерційний акт, а в разі відмовлення — письмові докази оскарження відмови;

транспортний документ;

специфікація;

документ про сплату вартості вантажу;

розрахунок;

пломби, якщо транспортні засоби були опломбовані;

документ про виклик представника постачальника (виготовлювача);

документи, які підтверджують повноваження осіб, що брали участь в прийманні продукції;

інші документи, які підтверджують часткову втрату, нестачу, пошкодження вантажу.

Претензія підлягає розгляду у місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії (стаття 7 ГПК України) [4].

У тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором, передбачено право перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством — виготовлювачем, претензії, пов’язаної з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядатимуться протягом двох місяців.

Що стосується строків спеціального порядку досудового врегулювання господарських спорів, то слід керуватися нормами статутів, кодексів відповідного транспорту.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для розгляду, їх повинен подати заявнику зазначений строк, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу.

При цьому перебіг строку розглядання претензії зупиняється до одержання документів чи закінчення строку їх подання. Якщо документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

При розгляді претензії підприємства та організації, в разі необхідності, повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги замовника.

Про результати розгляду претензії заявник повідомляє у письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначається:

повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь;

якщо претензію задовольнили повністю або частково — то перерахована сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми, чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

коли претензію відхилено повністю або частково — то мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

— перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслані документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується керівником чи заступником керівника підприємства, організації та надсилається рекомендованим листом або листом на замовлення, чи вручається під розписку. Якщо у відповіді про задоволення претензії не повідомляється про перерахування суми, заявник після одержання відповіді має право пред’явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми.

До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визначеної суми, то до розпорядження додається також копія претензії.

В інших випадках претензійні вимоги врегульовуються в судовому порядку.

комерційний посередництво договір укладання

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ СФЕРИ УКЛАДАННЯ ДОГОВОРІВ ПОСЕРЕДНИКАМИ

Серед багатьох проблем при здійсненні економічної реформи і вдосконаленні господарського механізму, розширення прав і самостійності підприємств і організацій важливе місце займають питання чіткого функціонування господарських зв’язків, підвищення ролі господарського (посередницького) договору.

При переході підприємств і організацій на роботу в умовах госпрозрахунку і самофінансування зростають вимоги до своєчасного висновку і виконання договорів. Виконання договірних зобов’язань все більшою мірою буде відбиватися на кінцевих результатах роботи посередницьких відносин.

Нормативні акти закріпили лише основні принципи взаємовідносин підприємств при здійсненні поставок продукції і товарів. Відповідно до вимог Законів України у них отримали подальше розширення права підприємств у формуванні господарських зв’язків, визначенні умов договору. Тому забезпечення виконання договірних зобов’язань вимагає активного використання правових засобів та ефективної взаємодії у вирішенні цих питань всіх зацікавлених сторін.

Для вирішення цього завдання поряд з організаційними, плановими, економічними, технічними, іншими заходами використовуються правові засоби. Для вдосконалення забезпечення виконання договірних зобов’язань варто звернути увагу на такі критерії:

— удосконалення посередницького механізму підприємств, зміцнення господарського розрахунку;

— зміцнення планової, договірної, виробничої та фінансової посередницької сфери;

— забезпечення своєчасного і якісного укладання договорів на поставку;

— правового виконання договірних відносин, розширення прямих тривалих господарських зв’язків між підприємствами;

— забезпечення пріоритету підприємств споживачів у договірно-господарських відносинах, задоволення їх економічно обгрунтованих і законних інтересів;

— посилення впливу споживачів і постачальницько-збутових організацій на формування планів виробництва та матеріально технічного постачання підприємств;

— розвитку економічних принципів взаємовідносин підприємств, всіх форм виробничо-економічного співробітництва (партнерства, економічного змагання, змагальності тощо);

— організації належного виконання договорів поставки;

— своєчасного і повного контролю та обліку виконання договірних зобов’язань.

Окрім усього зазначеного, не мало важливим фактором являється критерій чесності виконання договірних зобов’язань між посередником та іншим суб'єктом, який є стороною у договорі. Адже цей критерій формує у собі предмет договору, виконання якого в межах домовленості дає змогу ефективному функціонуванню комерційної діяльності посередника.

ВИСНОВКИ

Отже, комерційне посередництво — це різновид господарських правовідносин, що складаються на договірних засадах між посередником (суб'єктом посередницької діяльності у сфері господарювання), принципалом і третіми особами щодо представницьких дій посередника, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала з метою задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин (посередника, принципала, третіх осіб) та з врахуванням публічних інтересів (дотриманням публічного господарського порядку).

Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво (посередницьку діяльність у сфері господарювання), включає:

— Господарський кодекс України

— Цивільний кодекс України

Будь-який договір укладається внаслідок взаємної згоди сторін, тобто лише після досягнення угоди, збігу волевиявлення сторін виникають їх взаємні права й обов’язки.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів — державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяльності може спричинити необхідність унесення змін до відповідного договору або його розірвання.

Факт укладання господарського договору зобов’язує учасників комерційних відносин до належного виконання своїх усних або письмових договірних зобов’язань. Однак, як свідчить практика, виникнення спірних ситуацій під час виконання господарських договорів — річ повсякденна та неминуча. Претензії можуть бути викликані як необережним відношенням контрагента до взятих на себе зобов’язань, так і навмисним невиконанням умов договору.

Грамотне вирішення спору в досудовому порядку може стати одним із основних інструментів стабілізації правовідносин між різними суб'єктами господарської діяльності, а також заощадити немало коштів та часу, які будуть необхідні на судові витрати, при розгляді справ у суді.

Для вдосконалення забезпечення виконання договірних зобов’язань варто звернути увагу на такі критерії:

— удосконалення посередницького механізму підприємств, зміцнення господарського розрахунку;

— забезпечення своєчасного і якісного укладання договорів на поставку;

— правового виконання договірних відносин, розширення прямих тривалих господарських зв’язків між підприємствами;

— організації належного виконання договорів поставки;

— своєчасного і повного контролю та обліку виконання договірних зобов’язань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Господарський кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19−20.

2. Цивільний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40−44.

3. Абрамов В. А. Сделки и договоры: Комментарии. Разъяснения. — М.: 2007. — 271−302 с.

4. Господарсько-процесуальний кодекс України — Коментар.- Київ: 2006.- 358 с.

5. Алексеева М. Планирование деятельности фирмы. — М.: Финансы и статистика, 2007. — 294 с.

6. Ансофф И. Стратегическое планирование. — М.: Экономика, 2004. — 421 с.

7. Боумен, Клифф. Основы стратегического менеджмента. — М.: ЮНИТИ. Банки и биржи, 2007. — 372 с.

8. Винокуров В. А. Организация стратегического планирования на предприятии. — М.: Центр экономики и маркетинга, 2006. — 267 с.

9. Виханский О. С. Стратегическое управление. — М.: МГУ, 2005. — 174 с.

10. Волкова К. А. и др. Предприятие: стратегия, структура, положение об отделах и службах, должностные инструкции. — М.: Экономика, 2007. — 260 с.

11. Гриценко В. Н., Демидова Л. Г. Петров А.Н. Теоретические основы прогнозирования и планирования. — СПб: Изд-во СпбУЭФ, 2005. — 351 с.

12. Гусев Ю. В. Стратегия развития предприятия. — СПб: Изд-во СПбУЭФ, 2002. — 265 с.

13. Дашков Л. П., Брызгалин А. В. Коммерческий договор: от заключения до исполнения. — М: ИБЦ «Маркетинг», 2005. — 195−204 с.

14. Егорова Н. Е., Майн Е. Р. Малый бизнес в России: экономический анализ и моделирование. — М.: ЦЭМИ РАН, 2007. — 192 с.

15. Игнатьев А. М., Крутик А. Б. Предприятия в условиях рынка: стратегия развития, новые формы хозяйствования. — СПб.: Изд-во СПбУЭФ, 2002. — 324 с.

16. Кинг У., Клиланд Д. Стратегическое планирование и хозяйственная политика. — М.: Прогресс, 2002. — 420 с.

17. Котлер Ф. Основы маркетинга. — М.: Прогресс, 2004. — 329 с.

18. Кудин В. С., Лычагин, Ферапонтова В. П. Адаптивное управление фирмой. Новосибирск, 2005. — 312 с.

19. Ламбен Ж. -Ж. Стратегический маркетинг. Европейская перспектива. — СПб., 2006. — 284 с.

20. Малый бизнес в России/Под ред. д.э.н. Т. Г. Долгопятовой. — М.: ЗАО «КОНСЭКО», 2005. — 237 с.

21. Мельник А. Н. Стратегическое управление деятельностью предприятий в условиях рыночных отношений. — Казань, 2005. — 340 с.

22. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М.: Дело, 2007. — 223 с.

23. Петров А. Н. Стратегическое планирование развития предприятия. — СПб.: Изд-во СПбУЭФ, 2005. — 376 с.

24. Сборник типовых договоров. — 2-е изд. испр-ое. — М.: Инфра-М, 2006- 320 с.

25. Селянина Е. Н. Планирование на предприятии в условиях рыночной экономики.- М.: Изд. Росс. заочн. инст. текстильн. и легк. пр-ти, 2003. — 450 с.

26. Стерлин А. Р., Тулин И. В. Стратегическое планирование в промышленных корпорациях: опыт развития и новые явления. — М.: Наука, 2002. — 396 с.

27. Тихомиров М. Ю. Договоры в хозяйственной практике: образцы документов и комментарии. — М.: ЮРИНФОРМ-центр, 2005. — 156 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой