Перші українські фольклористи

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

Вступ

1. Фольклористика — наука про усну народну поетичну творчість.

2. Внесок М. Максимовича, П. Куліша у вивчення української народної поезії.

3. Український фольклор у працях І. Срезнєвського.

4. П. Я. Лукашевич і народна творчість.

5. Збирач й дослідник народних поетичних скарбів.

6. Амвросій Метлинський — дослідник народної творчості.

7. Фольклористична спадщина Микола Костомарова.

8. С.Д. Ніс — український етнограф і фольклорист.

9. Записи українських пісень Зоріана Доленги-Ходаковського.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Паралельно з аматорсько-прикладним напрямом у збиранні, опрацюванні й публікації народних пісень у 2-ій пол. XIX ст. відбувається становлення науково-етнографічних методів. Перші кроки щодо цього ще несміливі. Фольклористи не можуть позбутись попередніх уявлень, що пісню треба друкувати лише в опрацьованому вигляді. Але погляд на народну пісню як цілісне, самостійне художнє явище, виплекане багатовіковою практикою виконавства, заявляє про себе все рішуче. На думку багатьох збирачів фольклору, пісня не потребує обробки й заслуговує на увагу передусім тому, що має власну самобутню природу, відтворює своєрідний внутрішній світ народу, розкриває широкі можливості для пізнання національного характеру, а кожний її запис несе в собі відбиток певних локальних особливостей життя й побуту (звідси — й поява окремих спроб зазначити географічне походження пісень, прізвища виконавців тощо).

Вчитися у народу, придивлятися до його естетичних смаків, цінувати його щирість, простосердечність, боротися проти штучного, потворного, неприродного — такими принципами керувалися в підході до народної пісні багато збирачів музичного фольклору XIX ст. У невимушеності, природності й щирості народного гуртового співу він вбачав високохудожнє відтворення внутрішнього світу простого народу.

Звернення до народної пісні не як засобу розваги в домашньому музикуванні, а серйозної справи оволодіння законами самобутнього народного мистецтва — такий основний принцип фольклористичної діяльності цього часу. Він формувався під впливом поглядів М. Максимовича, І. Срезнєвського, П. Лукашевича, О. Бодянського та інших, які вбачали в народному мистецтві важливий засіб пізнання життя народу і його прагнень, основу розвитку літератури, театру, професіональної музики, надавали велику увагу відтворюваним у народній творчості мотивам класової боротьби, визвольних рухів, закликали відчути справжню природу народної пісні, не знівечену смаками аристократичної верхівки.

1. Фольклористика — наука про усну народну поетичну творчість

Фольклористика — наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та музично-пісенної творчості.

У науковій літературі існують різні припущення стосовно періодів українського фольклору. Як правило, виділяють доісторичний період (міфологічну епоху — час, коли первісні уявлення і вірування формувалися у певну систему культів: культу померлих предків, домашнього вогнища, води, сонця, місяця, землі, хліба, а також коли зароджуються календарні, родинні обряди тощо), історичний (що характеризується розвитком героїчного епосу, весільної обрядовості, легенд і переказів, ліричних пісень тощо).

2. Внесок М. Максимовича, П. Куліша у вивчення української народної поезії

Історії фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 — 1873), історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827 році М. Максимович видав «Малороссийские песни». У передмові автор, зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його культури, тобто як історичне джерело.

Пізніше виходять збірки М. Максимовича «Українські народні пісні» (1834), «Збірка народних українських пісень» (1849). Відомий фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією. Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав він також і характеристику ознак цього жанру.

Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику. Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов’янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Видатною подією в культурному житті України стало видання П. Кулішем у 1856 — 1857 рр. двох томів «Записок о Южной Руси». Книги були присвячені розгляду зразків українського фольклору, історії українського народу.

До фольклорно-літературної та історичної збірки ввійшли 12 дум, легенди, перекази, декілька пісень, відомості про кобзарів і лірників, казки, міркування П. Куліша стосовно долі народної поезії. Лише у 1994 році, через півтора століття, ці репринти були перевидані широкому загалу читачів.

3. Український фольклор у працях І. Срезнєвського

Фольклорні збірники почали особливо «плідно» видаватись у ХІХ — поч. ХХ ст., зокрема «Запорожская старина» в шести збірках була надрукована завдяки зусиллям українського філолога-славіста І. Срезнєвського (1812 — 1880). У передмові до першої частини цього збірника відомий науковець писав: «Українські літописи розповідають лише про подвиги цього народу, дуже рідко доторкуючись до внутрішнього життя його, і самі навіть подвиги описані іноді коротко, іноді невірно, плутано, часто літописні оповідання суперечать одне одному. Ця бідність історії запорожців у письмових джерелах примушує шукати інших джерел, і ті, хто вивчає історію, знаходять для своїх досліджень багатий невичерпний рудник у народних переказах».

Значним явищем у розвитку українського романтизму став вихід шести випусків збірника «Запорожская старина» (1833−1838), упорядкованих і виданих І. Срезневським. Згодом дослідники виявили тут поряд із народними піснями та думами й твори «підроблені» чи, може, «відредаговані», стилізовані упорядником, проте для свого часу збірник став дійовим фактором культурного, наукового й літературного життя. «Запорожская старина» була сприйнята сучасниками, зокрема М. Гоголем, М. Максимовичем, В. Бєлінським, як багата скарбниця усної поезії найвищої проби. Образний світ уміщених у збірнику творів справив великий вплив на М. Гоголя («Тарас Бульба»), Т. Шевченка, П. Куліша, О. Стороженка. Образ народного співця, окреслений у передмові до збірника доповнив галерею бандуристів, виписаних М. Маркевичем, М. Шашкевичем, С. Гощинським, Т. Шевченком, Л. Боровиковським, А. Метлинським та іншими романтиками.

4. П. Я. Лукашевич і народна творчість

Лукашевич Платон Якимович (1809−1888) -- етнограф і фольклорист. У Празі познайомився зі збирачем народного епосу В. Ганкою та поетом і поборником ідеї панславізму Я. Колларом. По поверненні додому почав збирати місцеві народні пісні.

1839 видав перший збірник пісень з усієї української території «Малороссийские и Червонорусские песни» (С. -Петербург). До неї увійшли народні думи та пісні, зібрані ним особисто на Полтавщині, а також деякі матеріали, взяті зі збірника В. Залєського і записів З. Доленги-Ходаковського. Вперше були надруковані думи про козака Голоту, про Самійла Кішку (запис здійснено, імовірно, 1832 зі слів бандуриста Стрічки) та ін. У передмові Лукашевич зазначав помітну тенденцію витіснення української народної пісні російською і солдатською. Ця праця, на думку істориків, стала третім (після збірок М. Максимовича й І. Срезнєвського) виданням записів українського фольклору, здійснених в останні роки його масового поширення і розвитку.

5. Збирач й дослідник народних поетичних скарбів

Бодянський Осип Максимович (12. 11. 1808 -- 18. 09. 1877) -- один із засновників вітчизняної славістики, дослідник народної творчості, писемності, літератури та культури слов’янства. Громадський діяч, поет-фольклорист, автор оригінальних українських поезій та збирач фольклорних переказів, популяризатор тогочасної української літератури, член-кореспондент Петербурзької Академії наук.

Як філолог і фольклорист виступив з низкою наукових праць з історії, етнографії та мов слов’янських народів: «Про народну поезію слов’янських племен» (1837), «Про час виникнення слов’янських письмен» (1855) та ін., у яких обстоював ідею самостійності і самобутності української мови, дав високу оцінку українських народних пісень. Збирав зразки українського пісенного фольклору (1978). Створив літературно-критичну розвідку про творчість Г. Квітки-Основ'яненка -- «Малоросійські повісті, розказувані Грицьком Основ’яненком» (1834), яку опублікував у журналі «Телескоп» (вважається першим у вітчизняній літературній критиці зразком огляду творів українського письменства), де виступив, зокрема, проти епігонів І. Котляревського. Популяризував серед слов’янських народів творчість Т. Шевченка (з яким був знайомий особисто). Переклав російською мовою ряд праць чеських і польських істориків (П.Й. Шафарика, Ф. Палацького, Д. Зубрицького). Виступав також із власними художніми творами, написаними переважно на фольклорному матеріалі: збірка поезій «Наські українські казки Іська Материнки» (1835); публікації в періодичних виданнях тощо.

український фольклор поезія народний

6. Амвросій Метлинський — дослідник народної творчості

Амвросій Лук’янович Метлинський відомий в українській літературі як автор поетичної збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка побачила світ в 1839 р. під псевдонімом Амвросій Могила. Він був одним з перших перекладачів з польської, чеської словацької, сербської, німецької поезії.

Українська народна пісня і твори поетів «української школи» витиснули свій вплив у поетичній творчості Амвросія Метлинського. В домі Метлинського збиралася українська молодь, співала українських народних пісень, слухала гру та спів бандуристів. В 1848 р. видав альманах своїх і чужих писань під назвою «Южный русский сборник», в 1854 р. -- збірник українських народних пісень.

7. Фольклористична спадщина Микола Костомарова

В історії культури кожного народу умовно можна визначити два типи діячів. Одні зосереджують свою енергію тільки на певній царині творчості, інші намагаються обійняти духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток. Саме до таких діячів належить і Микола Костомаров -- визначний історик, громадський діяч, письменник, літературознавець, фольклорист і педагог, який, за словами М. Грушевського, «розбивав ідеологічні підстави старожитної царської Росії -- ту вінчану офіціальною тріадою „православія, самодержавія і народності“ миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку».

Головним джерелом для пізнання життя «живого народу» стає для Костомарова словесна творчість. Ознайомлення із збірниками народних пісень М. Максимовича, І. Сахарова, П. Лукашевича, із «Запорожской стариной» I. Срезневського, з працею О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен», із творами тогочасних українських письменників та М. Гоголя пробудили у нього бажання якомога глибше пізнати український народ, його історію, звичаї, усну поетичну творчість у її живому побутуванні, вдосконалити знання української мови, якою він через своє походження і виховання володів слабо. З цією метою Костомаров робить етнографічні екскурсії в села Харківщини, відвідує народні посиденьки, шинки, заходить у розмови простолюду, розпитує про його життя, записує українські пісні та характерні слова й вирази (на кінець 1843 р. він зібрав близько 500 народних пісень). «Любовь к малорусскому слову, -- записує він в автобіографії, -- более и более увлекала меня; мне было досадно, что такой прекрасный язык остается без всякой литературной обработки и сверх того подвергался незаслуженному презрению».

Костомаров записує перекази, народні пісні й легенди про бувальщину (під назвою «Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году», вони були надруковані в 1859 р. Д. Мордовцевим в «Малорусском литературном сборнике»).

Підходячи до пізнання історичної ролі народних мас в історії як учений, М. Костомаров насамперед ставив питання про достовірність історичних джерел, які б виключали суб'єктивне тлумачення подій. Єдиним джерелом, де народ несвідомо виявляє себе таким, яким він є, на відміну від літератури, яка виражає інтереси тільки певного класу, Костомаров вважає словесну народну творчість: «…народная песня имеет преимущество пред всеми сочинениями; песня выражает чувства не выученные, движения души не притворные, понятия не занятые. Народ в ней является таким, каков есть; песня -- истина». Отже, народні пісні постають як літопис минулих подій, картина народного побуту, внутрішньої історії, як неповторне уявлення певного народу про самого себе і навколишнє середовище та як предмет філологічного дослідження.

На час появи першої фольклористичної праці Костомарова у М. Цертелєва, І. Кулжинського, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Гоголя, М. Маркевича, О. Бодянського, діячів «Руської трійці» вже склалася концепція усної словесності, яку можна визначити як романтично-народницьку. В загальних рисах вона зводилась до розуміння народної поезії як живого літопису минулих часів, дзеркала внутрішнього життя народу, відображення його побуту, звичаїв, мови, етичних та естетичних поглядів. Оскільки поезія кожного народу детермінується особливостями його історичного життя, вона втілює в собі його духовність, психологію, національний характер.

Розглядаючи народну поезію як комплексне явище, М. Костомаров у своєму дослідженні «Об историческом значении русской народной поэзии» передусім намагається з’ясувати її значення як історичного джерела. Він доходить висновку, що значення народних пісень як літопису минулих подій не дуже велике, оскільки таку вагу мають лише пісні історичні. Автор застерігає, що в піснях не слід шукати літописної повноти й точності відображення історичних подій; в поле їх зору потрапляють далеко не всі події, а тільки ті, які безпосередньо стосуються народного життя і в яких беруть участь великі народні маси. Крім того, навіть у піснях історичних художня фантазія переосмислює реальні факти і з плином часу витісняє їх вимислом. Наприклад, згадки про події часів Київської Русі, що збереглися в російському фольклорі, як правило, «превратны», оскільки народна фантазія «все переделала по-своему», а в українських піснях періоду визвольної боротьби ці ж самі події були стерті пізнішими, вагомішими, що постають яскраво й виразно. Ступінь історичної достовірності Костомаров поклав в основу класифікації у збірнику «Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году». У праці «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) він пише про знайдений у «Початковому літописі» матеріал, узятий безпосередньо з усних народних переказів, оповідань та пісень, і на цій підставі застерігає від генералізації відомостей літопису як достовірної історичної правди. З іншого боку, він бачить саме в цих матеріалах літопису джерело для пізнання народного світогляду другої половини XI -- початку XII ст. Отже, в підході Костомарова до народної поезії як історичного джерела, на відміну від його попередників, проявилася об'єктивність ученого -- історика й фольклориста, далекого від беззастережної генералізації фольклору як історичного джерела.

В історії будь-якої науки є дві сторони: нагромадження фактичних знань (емпіричний, конкретно-індуктивний шлях) і їх осмислення та узагальнення (дедуктивно-систематичний), що починається з визначення місця даної науки серед інших галузей знання, з окреслення основних її понять. Як правило, ці дві сторони виступають не як два послідовні етапи, а переплітаються. Це цілком стосується і фольклористичної діяльності Костомарова. В дослідженні «Об историческом значении русской народной поэзии» підставою для наукових висновків служить великий народнопісенний матеріал не тільки з друкованих збірників, а й із власних фольклорних записів (на той час він мав збірник записаних ним пісень «числом более 500» та рукописний збірник колядок із Східної Галичини Г. Берецького, переданий Костомарову І. Срезневським). До ранніх фольклорних записів (1840 р.) Костомарова належить «Казка про дівку семилітку», яка пізніше була перероблена ним у драматичну сцену «Загадка». Працюючи в Рівненській гімназії, Костомаров сам та за допомогою своїх учнів записав 202 народні пісні. Принцип їх класифікації змішаний: історичні пісні, пісні про події приватного життя й легенди, козацькі, чумацькі, рекрутські, сирітські, родинні, любовні та обрядові пісні. До багатьох текстів Костомаров додав свій історичний або етнографічний коментар. Другим великим збірником народних пісень стали «Русские народные песни, собранные в Саратовской губернии А. Н. Мордовцевой и Н.И. Костомаровым», опубліковані в «Летописях русской литературы и древностей» у 1862 р. (частина їх була надрукована в 1851 -- 1860 рр. в «Саратовских губернских ведомостях» та журналі «Современник»).

Фольклорними матеріалами Костомаров широко користувався у своїх історичних працях та художніх творах. Наприклад, у монографії «Бунт Стеньки Разина» як документальний матеріал використано народні пісні, зібрані автором у Саратовській губернії. Тексти історичних пісень стали основою таких його наукових досліджень, як «О воспоминаниях борьбы Козаков с мусульманством в южнорусской поэзии» (1876) та «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880 -- 1883). Родинні, суспільно-побутові, козацькі й обрядові пісні Костомаров включає в трагедію «Сава Чалий», у повісті «Сын», «Черниговка». Переказ про легендарного розбійника Кудеяра покладено в основу повісті «Кудеяр»; народна українська легенда про віровідступника художньо відтворена в повісті «Сорок лет».

Фольклористичні праці та виступи Миколи Костомарова, що нерідко набували гострого публіцистичного характеру, -- не тільки важливий внесок його у формування науково-естетичних засад української фольклористики, що не втратив свого значення і сьогодні, а й важливий формант національної самосвідомості українського народу.

8. С.Д. Ніс — український етнограф і фольклорист

Ніс Степан Данилович — український етнограф і фольклорист (1829−1901 рр.).

Багато років збирав пісні, приказки, прислів'я та різні етнографічні матеріали в повітах Київської, Чернігівської та Харківської губерній. Публікував їх у «Черниговских губернских ведомостях» (1859−1860) і фольклорних збірках А. Метлинського, П. Чубинського та ін.

У 60-х роках посилюються репресії проти прогресивної української інтелігенції. С. Носа було заарештовано і вислано до Білозерського краю, де продовжував фольклорно-етнографічну діяльність. Записував російські пісні, казки, голосіння, замовляння.

Матеріали досліджень С. Носа -- своєрідна енциклопедія творчості та побуту українського народу другої половини XIX ст. Значне місце серед записів посідають пісні родинно-побутового та соціально-побутового характеру.

Записав велику кількість українських народних казок, легенд, прислів'їв та приказок. У фонді С. Носа знаходяться матеріали з історії народної драми та театру. Чимало пісень, записаних С. Носом, покладено М. Лисенком на музику.

Написав багато етнографічних праць. Літературні твори друкував у журналах «Основа» та «Киевская старина».

9. Записи українських пісень Зоріана Доленги-Ходаковського

Крім вітчизняних етномузикологів, українською фольклористикою займались іноземні науковці. Чеські, словацькі, німецькі автори побачили в нашій культурі специфічне: багатоголосся, ідейно-філософську основу народного поетичного епосу в зіставленні з розвитком європейської суспільної думки, коломийковий розмір, ритміку пісень, дум.

Історично склалося так, що Польща певний час (у ХVІ-ХVІІ ст.) була своєрідним містком, по якому йшов обмін культурними цінностями України з Європою. Безперечними є її впливи на розвиток культури, освіти, літератури в Україні. Українським і польським фольклористом вважають З. Доленга-Ходаковського (за життя відомий під ім'ям Адама Чорноцького (1784 — 1825). Він зібрав значну (біля двох тисяч) кількість українських народних пісень, зробив спробу систематичного, усвідомленого записування пісенності українського народу в її жанровій різноманітності на території Галичини, Волині, Поділлі, Поліссі, Надніпрянщині. В основному, ці пісні були видрукувані вже після смерті фольклориста в журналі «Руський зритель», «Вестнике Европы», «Северином Архиве».

Доля спадщини З. Доленги-Ходаковського склалася так, що цей пісенний скарб початку XIX ст. не був виданий. Основна маса записаних З. Доленгою-Ходаковським пісень збереглася до нашого часу в рукописах-автографах записувача та копіях з його записів. З автографів дійшли до нас три збірники: перший -- без заголовку, писаний латинкою, другий під заголовком «Лелева» -- російським правописом початку XIX ст., третій автограф, названий збирачем «Spiewy slowianskie pod strzecha wiejska zbierane». Пісні у ці збірники внесені без жодної системи.

Найбагатшим списком пісень із автографів З. Доленги-Ходаковського є копія О. Бодянського, частина якої зберігається у відділі рукописів ІЛ, а частина у фондах Державного історичного музею СРСР у Москві. В цій копії О. Бодянський точно дотримувався не тільки тексту, а й розміщення пісенних зразків на сторінках автографа.

За життя Ходаковського з’явилося в друкові лише кілька пісень із його записів у журналах «Вестник Европы» і «Сын Отечества» (1820). Згодом, уже після смерті збирача, ряд пісень у його записах було надруковано в 1828 -- 1829 рр. у «Вестнике Европы» и «Северном архиве» та в 1830 р. -- в журналі «Русский зритель».

3 метою публікації фольклористичною спадщиною Ходаковського цікавилися відомі українські дослідники народної творчості XIX -- початку XX ст. Проте в пісенних збірниках того часу з’явилася друком незначна кількість із цього унікального зібрання. Вже у збірнику «Малороссийские песни» 1827 р. М. Максимович згадав, що після смерті Ходаковського «остался знатный запас для издания малороссийских песен». Порівняння цього збірника із записами Ходаковського дає підстави твердити, що ?. Максимович використав їх для збірки 1827 р., взявши близько 20 пісенних текстів. У зв’язку з тим, що справа із спадщиною останнього в той час була ще не вирішена, М. Максимович змушений був обійти мовчанкою те, що запозичив із неї певні пісенні зразки. В пізніших своїх виданнях -- збірках «Украинские народные песни» (1834) та «Сборник украинских песен» (1849) і праці «Дни и месяцы украинского селянина» -- М. Максимович при паспортизації пісень вказує на записи Ходаковського. Зокрема, в передмові до «Сборника украинских песен» Максимович зазначив, що до джерел, якими він користувався, готуючи цю книгу, «належить і збірка руських пісень, переважно волинських, які лишилися після покійного З. Я. Ходаковського. Вона куплена мною у його вдови, і досі знаходиться в мене, як у власноручному оригіналі, так і в копії, переписаній у Москві, згодом після смерті збирача».

Зібрання українських пісень З. Доленги-Ходаковського -- це своєрідна енциклопедія народної поезії України на межі XVIII і XIX ст. У такому жанровому і тематичному багатстві, в такій кількості зразків на той час не була зафіксована пісенність жодного іншого слов’янського народу. Тодішні друковані і рукописні пісенники, записи російських, білоруських і польських пісень, зроблені самим Ходаковським, не витримують порівняння із його зібранням українських пісень.

Коли у збірнику М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що з’явився в 1819 р. і посів видатне місце в історії української фольклористики, було подано лише 9 дум і 1 пісню, а славнозвісне видання М. Максимовича «Малороссийские песни» 1827 р. містило всього 129 пісень, то Ходаковський на цей час мав у рукописах уже понад 2000 українських пісень, основу пісенного репертуару України початку XIX ст. Це видатне зібрання не тільки в українській, а й в усій слов’янській фольклористиці належною мірою ще й досі не оцінене наукою. Вартість його полягає у винятковому багатстві матеріалів, записаних безпосередньо з уст трудового народу на широкій території, у великій достовірності записів, у науковому ставленні до текстів, їх мовних особливостей, у розкритті окремих сторін функціональності пісень в обрядах та живому побуті.

Висновок

Фольклор (від англ. folklore -- народна мудрість, знання) є важливою складовою частиною культури народу. «Фольклор -- одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв? язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і зберігає з ним тісний зв? язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.» До цього часу в науці не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов? язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям «фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.

У наш час проблеми фольклору стають все більше актуальними. Жодна гуманітарна наука -- ні етнографія, ні історія, ні лінгвістика, ні літературознавство на можуть обходитись без фольклорних матеріалів. Дослідники поступово усвідомлюють, що розгадки та пояснення багатьох явищ духовної культури криються у творчості народу.

Виникненню фольклористики як науки передував багатовіковий досвід збирання (запису) фольклорних текстів та їх обробка у творчості письменників, режисерів, композиторів. У залежності від наукових уявлень про предмет фольклористики змінювались її межі і місце серед інших наук. На ранніх етапах становлення фольклористика визначалася то як галузь етнографії, то як розділ літературознавства чи музикознавства. її розглядали і як допоміжну дисципліну інших наук -- історії культури та соціології.

З часом фольклористика стає самостійною наукою, формується її структура, розробляються методи дослідження. Зараз фольклористика -- це наука, що вивчає закономірності та особливості розвитку фольклору, характер і природу, сутність, тематику народнопоетичної творчості, її специфіку та спільні риси з іншими видами мистецтва; особливості побутування та функціонування текстів усної словесності на різних етапах розвитку; жанрову систему і поетику.

Звернення до народної пісні не як засобу розваги в домашньому музикуванні, а серйозної справи оволодіння законами самобутнього народного мистецтва — такий основний принцип фольклористичної діяльності цього часу. Він формувався під впливом поглядів М. Максимовича, П. Куліша, А. Метлинського, М. Костомарова, Зоріана Доленги-Ходаковського, І. Срезнєвського, П. Лукашевича, О. Бодянського та інших, які вбачали в народному мистецтві важливий засіб пізнання життя народу і його прагнень, основу розвитку літератури, театру, професіональної музики, надавали велику увагу відтворюваним у народній творчості мотивам класової боротьби, визвольних рухів, закликали відчути справжню природу народної пісні, не знівечену смаками аристократичної верхівки.

Список використаної літератури

1. Бріцина О. Сучасні аспекти методики збирання народної прози// Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 3. — C. 24−34.

2. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. — 415 с.

3. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т./ Упоряд. В. В. Яременко. — К., 1993. — Т.1. — 392 c.

4. Гунчак І. Оказіонально-обрядовий фольклор в дослідженнях українських вчених// Народна творчість та етнографія. — 2002. — № 5−6. — C. 31−43.

5. Дей О.І. Сторінки з історії української фольклористики. — К.: Наук. думка, 1995. — 271 c.

6. Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. — Львів,

7. Кріль М. Срезневський Ізмаїл Іванович// Довідник з історії України. — К., 2002. — С. 814−815.

8. Лановик М. Українська усна народна творчість: Підручник. — К.: Знання — Прес, 2001. — 591 c.

9. Мушинка М. «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» (Нове про історію дослідження і місце найдавнішого запису української народної пісні// Народна творчість та етнографія. — 2000. — № 2−3. — C. 3−15.

10. Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х т. — К.: ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т.1. — 429 с.

11. Петров В. Методологічно-світоглядні напрями в українській етнографії та фольклористці ХІХ — ХХ століття// Народна творчість та етнографія. — 2000. — № 4. — C. 70−74.

12. Українська художня культура: Навч. посібник/ За ред. І.Ф. Ляшенка. — К.: Либідь, 1996. — 365 с.

13. Шишов І. Видатний український народознавець// Народна творчість та етнографія. — 2002. — № 4. — C. 3−14.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой