Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Київський славістичний університет

Інститут славістики та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

Спеціальність — 7 030 401.

Дипломна робота

На тему

«Празька весна» та «Ніжна революція» як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині

Студента 5-го курсу

Горішного Миколи

Михайловича

Науковий керівник

док. іст. наук., проф.

Мартиненко А.К.

Київ — 2006

ЗМІСТ

Вступ …с. 3−9

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ…с. 9

1.1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму… с. 9−14

1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками… с. 14−19

1.3 «Програма дій» Чехословацьких реформаторів…с. 19−26

РОЗДІЛ 2.

ПРИДУШЕННЯ «ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ», ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ВІЙСЬКАМИ КРАЇН ОВД …с. 26

2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину… с. 26 — 29

2.2 Переговори лідерів «Празької весни» у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації …с. 29−31

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу — «нормалізація» …с. 31−32

2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини… с. 32−38

РОЗДІЛ 3

«НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ» — ОСНОВНИЙ ФАКТОР КРАХУ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ТА ЗМІНИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ… …с. 38

3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні «Ніжної революції»…с. 38−48

3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ… с. 48−55

3.3 Передумови, початок та хід «Ніжної Революції»…с. 55−63

3.4 Створення Громадянського Форуму та його роль в подіях «Ніжної революції…с. 63−82

3.5. Зміни в політиці КПЧ після початку «Ніжної революції»…с. 82−85

3.6 Новий курс внутрішньої політики після перемоги «Ніжної революції» в Чехословаччині.с. 85−98

Висновки. …с. 99−104

Посилання …с. 104−111

Список використаних джерел та літератури …с. 111−114

Вступ

Кінець 80-х і початок 90-х років ХХ століття став переломним в історії країн Центрально-Східної Європи. Країни даного регіону Європи — Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія, Болгарія зробили рішучий поворот у бік демократичного розвитку, почали поривати традиційні зв’язки з СРСР і орієнтуватися на зближення з новими європейськими структурами

Соціалістичні відносини, тоталітарна політична система, утверджені в цих країнах після 1945−48 років, переживали глибоку кризу. Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом, тоталітарною системою і в переході на європейські рейки розвитку — рейки західних демократій та ринкової економіки.

Процес переходу був дуже складним і тривалим. Він залежав від розстановки сил як в середині кожної країни, так і на міжнародній арені. Особливо велике значення мали реформи в самому Радянському Союзі, який очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації - Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору. Чим глибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою була криза соціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше проявлялася криза економіки, політичної системи, соціальних відносин, тим швидше в країнах всієї системи соціалізму створювалися умови для пошуків нових шляхів розвитку, переходу до загальноєвропейської системи демократії та ринкової економіки, які в 60−80-х роках ХХ століття продемонстрували свої переваги над соціалістичним світом.

Кожна з країн Центрально-Східної Європи мала свій шлях переходу до нової системи. В одних він тривав багато років і був дуже складним (Польща, Угорщина, НДР), в інших супроводжувався збройними сутичками, громадянською війною (Румунія, Югославія). Чехословаччина стала прикладом порівняно цивілізованого і мирного відходу від комуністичної системи. Сучасники знайшли влучну назву тим подіям, які визначили новий шлях розвитку Чехословаччини: «ніжна революція», або «оксамитова революція». В цьому розкривається специфіка краху комуністичної системи в Чехословаччині. Здійснивши переворот в країні швидко, без особливих складностей і жертв, народи Чехословаччини тим самим збагатили історичний досвід розвитку людства

Саме тому актуальність теми обумовлена цілим рядом чинників, які призвели до краху комуністичного режиму в Чехословаччині, та особливістю швидкого, цивілізованого і безкровного відходу країни від тоталітарної влади комунізму.

Об'єктом дослідження є т. з. «Ніжна революція» в Чехословаччині в контексті тогочасної політичної і соціальної ситуації в країні.

Предметом досліджень є причини виникнення, форми, хід і перебіг «ніжної революції» в Чехословаччині, як основного чинника краху тоталітарної комуністичної системи в країні.

Хронологічними межами роботи є 1945-ий рік, коли відбулося закінчення Другої Світової війни і Чехословаччина стала на соціалістичний шлях розвитку, та 1993-ій рік, коли після закінчення «ніжної революції» і остаточно відходу від тоталітарної комуністичної системи Чехословаччина розпалася на дві нові, незалежні держави — Чехію і Словаччину.

Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і розвиток причин виникнення «Ніжної революції» в Чехословаччині, як основного фактору краху комуністичної системи у цій країні в 1989 році, визначити роль «Празької весни», як першої спроби чехословацького народу реформувати існуючу на той час комуністичну систему. Виходячи з мети у роботі поставлено такі завдання:

· розкрити та проаналізувати процес встановлення соціалістичного ладу в Чехословаччині.

· проаналізувати розвиток Чехословаччини за часів панування комуністичної партії.

· визначити негативні соціально-економічні тенденції в житті Чехословаччини за часів комуністичної системи.

· розглянути роль «Празької весни» як спроби реформування тогочасного державного устрою та однієї з причин подальшої ескалації антикомуністичних настроїв чехословацького народу.

· дослідити події «ніжної революції», як основного чинника краху комуністичної системи в Чехословаччині та її впливу на подальший розвиток держави.

Наукова новизна досліджень полягає у тому, що на рівні магістерської роботи зроблено спробу узагальнюючого, системного дослідження історичних коренів краху комуністичного режиму в Чехословаччині, ролі таких події як «празька весна» та «ніжна революція» на шляху до переходу Чехословаччини до загальноєвропейської системи демократії.

Огляд літератури. При написанні роботи автором було опрацьовано велику кількість літератури, яку можна поділити на кілька груп. Зокрема до найважливіших джерел слід віднести матеріали XVII Материалы XVII сьезда КПЧ. — Прага, 1986. та XVIII Материалы XVIII сьезда КПЧ. — Прага, 1990.

з'їздів КПЧ, у яких висвітлюється діяльність комуністичної партії Чехословаччини, соціально-економічне становище у країні, зокрема, після подій «Празької весни» 1968 року та подій «Ніжної революції» 1989 року відповідно. Порівняння цих документів дало змогу не тільки скористатися інформаційно-статистичними матеріалами, які розміщені в них, а і прослідкувати процес еволюції КПЧ на різних етапах проходження революційних перетворень у Чехословаччині. Також слід відзначити заяву радянського уряду про визнання помилковим ввід армій п’яти армійських соціалістичних країн на територію Чехословаччини і 1968 Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. — 5 декабря.

році, яка відіграла важливу роль у історії протистояння чехословацького суспільства і КПЧ та в русі до демократичних перетворень. Важливим джерелом інформації для роботи стала нова програма дій КПЧ прийнята в грудні 1989 року За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. — 11 декабря., у якій робився аналіз суспільно-політичної ситуації в країні та визнавалося, що внаслідок невірної політики КПЧ Чехословаччина зайшла в глибоку кризу.

Що стосується монографій, то особливу увагу слід приділити роботі західного автора Владіміра Тисменяну «Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела» Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003.

, у якій ґрунтовно висвітлено ідейні та історичні процеси розвитку та виходу з під Радянської сфери впливу країн Східної Європи. Важливою є також монографія Віктора Приходька «Ніжна революція» в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни" Приходько В. «Ніжна революція» в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999.

, де автор робить спробу проаналізувати причини виникнення «Ніжної революції» у Чехословаччині, її хід і наслідки для внутрішнього розвитку країни. Ґрунтовними роботами з цієї проблематики є також монографії чеських авторів — свідків і учасників революційних подій, які є одним з найважливіших джерел з цієї проблематики, це, зокрема, книга Вацлава Гавела «Заочний допрос» Гавел В. Заочний допрос. М., 1991., у якій автор розповідає про перебіг подій, активним учасником яких він був, та відкриває раніше невідомі сторінки «Ніжної революції» в Чехословаччині.

Дуже цінним джерелом інформації є і газетні та журнальні статі, серед яких особливо варто відзначити наступні, зокрема, публікацію газети «Правда» під назвою «Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом» Путь без насилия. Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом // Известия — 1990 — 23 февраля

, у якій вже на той час Президент ЧСФР Вацлав Гавел розповідає про причини виникнення та безкровного перебігу «Ніжної революції» в Чехословаччині. Багато матеріалу, при написанні роботи, було взято автором з публікації газеті «Світ про Україну» частини книги з мемуарами Олександра Дубчека О. Дубчек. «Чорні дні «Празької Весни» //. Світ про Україну — 1993 — № 5. ст. 8−19;., де він детально розповідає про хронологію подій після введеня військ країн-членів ОВД на територію Чехословаччини та про переговори з Л. Брежнєвим у Москві. Варто також зазначити, що велика кількість літератури, виданої за часів Радянського Союзу і яка стосується проблематики, що досліджується автором в цій роботі, є необ'єктивною у висвітленні подій «Празької весни» та «Ніжної революції» і розкриває перебіг тих подій однобоко, суто з точки зору комуністичної ідеології.

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження, яке здійснювалось за планом, що складається з: вступу, трьох розділів, висновків, посилань, списку використаних джерел та літератури.

У вступній частині йдеться про актуальність обраної теми, визначено мету, об'єкт та предмет дослідження, названо основні завдання роботи, визначено хронологічні межі, подається аналіз джерельної бази, розповідається про наукову новизну дослідження, стан наукової розробки проблеми та подається власне структура роботи.

Перший розділ роботи присвячено розвитку Чехословаччини від Другої Світової війни до «Празької весни», другий розділ розповідає про поразку «Празької весни», окупацію Чехословаччини та її наслідки, третій розділ присвячено «Ніжній революції» та краху комуністичної системи в Чехословаччині. У висновках підводяться підсумки роботи, зроблено спробу осмислити, проаналізувати і систематизувати причини, які призвели до падіння комуністичної системи в Чехословаччині.

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ

1. 1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму.

На новий, соціалістичний шлях розвитку Чехословаччина, як і ряд інших країн Центральної та Південно-Східної Європи, стала уже в перші повоєнні роки. У травні 1945 року була визволена Прага. Вирішальну роль у визволенні країни від фашизму відіграла Радянська Армія. Понад 165 тисяч радянських воїнів загинули в боях за визволення Чехословаччини. Посильний внесок в розгром фашистських сил, зосереджених в Чехословаччині, зробили американські війська, які наступали із заходу. Про це відверто почали говорити лише останніми роками1. Серед борців за визволення були і болгарські, і румунські частини, патріоти Угорщини і Австрії. Бойовою славою вкрили себе бійці чехословацького військового корпусу під командуванням Л. Свободи. На вівтарі слави — подвиги учасників чехословацького Руху Опору2.

Отже, свободу чеському і словацькому народам було завойовано спільними зусиллями антигітлерівської коаліції, представниками різних країн Європи, і це не могло не позначитися на житті країни.

Після війни, у політичному житті країни дедалі більшу роль починала відігравати Комуністична Партія Чехословаччини і Комуністична Партія Словаччини. Навий лад, який починав формуватися в Чехословаччині, як і в інших країнах, назвали «народною демократією». На той час перед Чехословаччиною відкривалися два можливих шляхи розвитку. На чолі держави стояв Е. Бенеш, його спільником був міністр закордонних справ Я. Масарик. Їх програмою виступала орієнтація на західні демократії, на Англію, Францію, а особливо на Швецію і Данію. Вони були прихильниками старих демократичних режимів, виступали проти поспішних реформ, закликали приєднатися до системи міжнародних відносин західних країн, в тому числі до плану Маршала, не пориваючи союзу з СРСР та країнами Центральної та Південно-Східної Європи.

Другий курс політики (під впливом СРСР) висували КПЧ та КПС, які діяли спільно і відстоювали шлях прискореного переходу до соціалістичного будівництва, встановлення планового розвитку господарства. У зовнішній політиці їх орієнтирами були Радянський Союз, країни народної демократії Європи. КПЧ рішуче виступала проти приєднання Чехословаччини до плану Маршала, активно пропагувала ідеї «холодної війни».

Головне зіткнення цих двох курсів припало на 1948 рік. Великі сили мали прихильники Е. Бенеша, а ще більші К. Готвальда. Боротьбу їх в лютому 1948 року раніше оцінювали як перемогу пролетарської революції мирним шляхом без громадянської війни. Нові ж данні свідчать, що в лютому 1948 року діяли не тільки робітники, демократична інтелігенція, селяни, але і сила впливу СРСР, радянські радники в Празі. К. Готвальд вийшов переможцем у цій боротьбі і Чехословаччина різко взяла курс вліво, по шляху соціалістичного будівництва. Ідеали західної демократії змушені були поступитися. Відомий політичний діяч Р. Сланський справедливо зазначав, що після 1948 року Чехословаччина стала частиною радянської сфери впливу в Європі5. Відразу після цього, стрімко почала посилюватись роль КПЧ, зріс її вплив на всі сфери життя, до неї вступали мільйони громадян. Посилення ролі КПЧ вело до утвердження адміністративно-командних методів управління.

У ході соціалістичного будівництва країна, безперечно змінювала своє обличчя. Зростала питома вага індустрії, посилювалася роль машинобудування — серцевини промисловості країни. Однак досягнення ці давалися великою ціною. Усі кошти йшли на розвиток важких галузей промисловості, а легка промисловість, харчова, побутове обслуговування сильно відставали. Стагнація галузей промисловості групи «Б» негативно позначилася на матеріальному становищі населення, в першу чергу робітників і селян, дрібних ремісників і торговельників.

Важким тягарем лягла на Чехословаччину гонка озброєння, яка дуже швидко зростала в умовах протистояння двох систем і загострення «холодної війни». Чехословацька промисловість традиційно була високо мілітаризована, а протягом 50−60-х років питома вага збройних заводів ще більше зросла. Військова промисловість надто дорого обходилася країні.

Незаперечним є той факт, що протягом 50−60-х років відбувався процес подальшого підпорядкування зовнішньої політики і зовнішньоторговельних зв’язків СРСР, Раді Економічної Взаємодопомоги створеної у 1949 році. Рішення РЕВ стримували ініціативи Чехословаччини, не давали їй можливості виходу на європейські і світові ринки.

Не могли пройти безслідно для Чехословаччини і важливі події, які відбувалися в сусідніх країнах. Маються на увазі, в першу чергу виступи протестів проти тоталітарної системи в НДР в червні 1953 року, коли вся країна була охоплена масовими демонстраціями з вимогами демократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя. У наведенні порядку в Берліні брали участь радянські танки «Т-34», та бронетранспортери. Лише в Берліні на вулицях загинуло більше 20 чоловік6. Починаючи з літа 1953 року, десятки тисяч східних німців тікали з ФРН, яка швидко розвивалася і обігнала НДР. Чехословаччина була сусідньою з НДР країною. Багато німців переходили на її бік і приносили звістки про стан в країні Події в НДР влітку 1953 року впливали на формування опозиційних сил в Чехословаччині.

Ще більший резонанс у країні викликали події в Польщі і Угорщині у 1956 році, коли під впливом рішень ХХ з'їзду КПРС і реформ Хрущова в СРСР посилився процес демократизації, в країнах соціалізму на авансцену вийшли поляки, коли 28 червня 1956 року виступили проти тоталітаризму робітники Познані, а за ними робітники і ряду інших міст. Опозиція розробила програму реформ, ідеї якої доходили і до Чехословаччини.

Та найбільший вплив на країни Центральної і Південно-Східної Європи зробила угорська національна революція 1956 року, висунута нею програма кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя. Радянські війська жорстоко придушили мужній виступ угорського народу. За прагнення бути вільними, знищити систему тоталітаризму, повалити уряд угорських сталіністів М. Ракоші та Е. Гере угорський народ заплатив дорогою ціною: майже три тисячі чоловік загинули в боях, за вироками судів було розстріляно майже 500 чоловік, 2300 осіб були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення7. Великі жертви понесла і радянська сторона. Тільки в армії генерала Е. Малишева загинуло близько 800 чоловік і понад 1500 було поранено. Ці події не могли не вплинути на інші країни, в тому числі і на Чехословаччину.

У середині 60-х років у Чехословаччині розпочалися дійсно серйозні труднощі. Як свідчать матеріали ХІІІ з'їзду КПЧ (червень 1966 року), п’ятирічні плани практично не виконувалися. Знижувалася продуктивність праці, уповільнювався науково-технічний прогрес. На місці стояло сільськогосподарське виробництво, не виконувалася програма соціального розвитку і поліпшення матеріального становища трудящих.

Усі ці процеси сильно кидалися у вічі на фоні сусідніх країн Австрії і ФРН, які робили швидкі економічні кроки вперед. Ситуація у Чехословаччині ускладнювалася і міжнародними подіями. Західні країни прискорювали озброєння. Їх прагнули випередити країни Варшавського Пакту, утвореного в 1955 році, на чолі якого стояв СРСР. Чехословацька економіка все більше мілітаризувалася, що лягало тягарем на все суспільство.

Широкий резонанс в країні мало опублікування результатів роботи спеціальної комісії по реабілітації засуджених в роки керівництва К. Готвальда (1949−1953). Було визнано невинними суворо покараних керівників Чехословаччини — Г. Гусака, Л. Новоместського, В. Клементіса, які звинувачувалися в націоналізмі і у зв’язках з міжнародними розвідками. Чехословацьке суспільство активно обговорювало грубі порушення прав людини, засуджувало незаконні і лад, за якого таке допускалося. Чехословацька преса дедалі частіше писала про наслідки сталінських репресій в СРСР. Таким чином, нагромаджувався комплекс негативних матеріалів, формувалася опозиція, зростали ряди прихильників реформ.

Паралельно відбувався процес вихваляння КПЧ, діяльності А. Новотного, як першого секретаря ЦК КПЧ і президента республіки. А. Новотний швидко сприйняв науково необгрунтовані ідеї Л. Брежнєва про комуністичне суспільство, про досягнення радянської демократії8. Він нереально оцінював рівень економіки і соціального розвитку Чехословаччини, диктатуру пролетаріату прагнув видати за всенародну державу, а про життя в країні говорив, як про початок комуністичного суспільства. Якщо порівнювати з СРСР, то в Чехословаччині при А. Новотному був «майже комунізм». Але коли порівняти з сусідніми західними країнами, то очевидним було відставання.

1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.

У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ, яка називалася — «Принципи вдосконалення системи планового управління». Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до ринкових відносин. Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція, договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління сільським господарством9. Хоч економічні перетворення проводилися і непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах КПЧ створилася група прихильників реформ — О. Дубчек, Ч. Цісарж, В. Славік, О. Чернік, Й. Смрковський і противників — А. Новотний, В. Біляк, Я. Штефан, Й. Ленарт, К. Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А. Новотного і замість нього обрано О. Дубчека. Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з ініціативи О. Дубчека навесні 1968 року10. Програма по-новому ставила ряд принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу словаків, врегулювати життя інших національних меншин.

Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне життя. Найактивніші реформістські сили об'єдналися в такі організації, як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників». Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки — без комуністів!». Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму, соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи «празькою весною»11.

Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів «ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і Варшавському Договору. Л. Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я. Кадар вважав, що в особі лідера «празької весни» О. Дубчека маємо хитрого словацького селянина, який хоче всіх водити за ніс -В. Ульбріхт вважав, що чехословацькі реформатори — це хитрі ревізіоністи і все завойоване хочуть знищити.

Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у п’ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури. Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської моделі комунізму.

Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв’яченому творчості Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з'їзді письменників було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів, яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку жодну людську проблему не було розв’язано у Чехословаччині за ці 20 років — починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво, школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад, почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи, необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.

Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною інтелігенцією стала неминучою12. Вакулика і чимало його однодумців серед літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши неспокій серед студентства.

Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі федеративної республіки — Густав Гусак. Професійний юрист ветеран комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох залишався переконаним прихильником реформ.

У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва. Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету Новотного 13. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових спектаклів — Йозефа Стрковського — було обрано Головою Національних Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.

1.3 «Програма дій» Чехословацьких реформаторів

Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі, підготовленому комуністичними реформаторами: «Програма дій», затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати перевагу методу переконання, а не примусу. Законність було проголошено основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави. Таким чином основні пункти документу, який мав назву «Шлях Чехословаччини до соціалізму», передбачали:

1. нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;

2. закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;

3. обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з парламентом та урядом;

4. глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств, забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з Заходом;

5. незалежна судова влада

6. федеральний статус Словаччини

7. розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року14.

Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму. по суті це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість політичних в’язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували режим Новотного. З іншого — оскільки цей рух розгортався і широкі маси і верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, — представники новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.

Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об'єднання. Швидкі темпи демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським обличчям.

Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи, також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині15. У наступні місяці під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства, у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя для втілення планів партії.

В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.

У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення до сталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.

У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників «Літературні листи» надрукував сміливий документ під назвою «2000 слів до робітників, селян, вчених, митців і всіх людей»16. Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралися затаврувати документ як «заклик до контрреволюції», цей маніфест безсумнівно відобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство. Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з'їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму «соціалізму з людським обличчям». Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ «контрреволюційним маніфестом»

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити «Контрреволюційне осердя» та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації17. Лист — фактично це був ультиматум — давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що «збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти».

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: «Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у «програмі дій». Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей. 18«

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди — чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.

РОЗДІЛ 2

ПОРАЗКА «ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ», ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ — в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.

У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про «підривні дії імперіалізму» та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися «загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду — комуністичної партії». В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав «ворожими»

18 серпня 1968 року нарада керівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів «Празької весни», що становила загрозу «завоюванням соціалізму»19.

О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)20. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь-ких танків, кидали в них пляшки з пальним. 2

1

. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік22. Армія виконувана волю президента Л. Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем'єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою23. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію. 24 Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС — газета «Правда» надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.

З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з'їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з'їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.

2. 2 Переговори лідерів «Празької весни» у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації

Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати «Програму виходу з кризової ситуації» — документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі25. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з'їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з. «нормализацію» ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла26.

Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на «ти»27. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.

Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині28. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу29.

Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини: наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції30.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой