Песимізм Т.Р. Мальтуса та його проекція на розвиток суспільств світової цивілізації

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана"

Кафедра історії та теорії господарства

Самостійна робота з історії економіки та економічної думки

Песимізм Т.Р. Мальтуса та його проекція на розвиток суспільств світової цивілізації.

Виконав: студент ЦПО,

спеціальності Фінанси і кредити, групи 1

Доброва О. В.

Перевірив: к. е. н., доц.

Колядич О. І.

КИЇВ-2013

Зміст

  • Вступ
  • Розділ І. Теорія народонаселення та економічні ідеї т. мальтуса
  • Розділ ІІ. Песимізм Т. Мальтуса та мальтузіанство сьогодні.
  • Список використаних джерел

Вступ

Своєрідний внесок в економічну науку вніс представник класичної школи англієць Т. Мальтус. Робота Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення», опублікований в 1798 році, справив читацьку публіку таке враження, що дискусії про цю роботу ведуться і до тепер. При цьому критика цієї праці є діаметрально протилежною: одна категорія вважає його роботу «геніальним» внеском, інша — взагалі антинауковим.

Т. Мальтус був не першим, хто писав про демографічні проблеми, але можна припустити, що він був першим, хто спробував запропонувати теорію, що описує закономірності зміни чисельності населення. Що стосується його системи доказів і статистичних ілюстрацій, то до них вже в ті часи була пред’явлена низка претензій. У XVIII-XIX століттях теорія Т. Мальтуса стала відома головним чином завдяки тому, що її автор вперше запропонував спростування широко поширеного тези про те, що шляхом соціального реформування людське суспільство може бути вдосконалено. Для економічної ж науки, трактат Т. Мальтуса цінний тими аналітичними висновками, які були згодом використані іншими теоретиками класичної та деяких інших шкіл.

Теорія Мальтуса заснована на твердженні про те, що кількість людей на планеті росте дуже швидко, в геометричній прогресії, а кількість продуктів харчування зростає значно повільніше, в арифметичній прогресії. Це породжує неминучу катастрофу в перспективі. Для профілактики цієї ймовірної катастрофи за Мальтусом, допустимі навіть радикальні засоби, що ведуть до зменшення кількості людей — епідемії, війни, не глобальні катастрофи — дуже прості радикальні засоби, типу старовинного медичного методу «пускання дурної крові», або принципу «санітари лісу». Існує й така думка, що теорія Мальтуса створена з метою підвищення шансів на виживання одних за рахунок зниження цих же шансів у інших.

Основну задачу політичної економії Т. Мальтус вбачав в примноженні, завдяки перш за все розвитку сфери виробництва, матеріального багатства суспільства. Разом з тим в нього була певна особливість його переконань. В зв’язку з цим з’явилася вперше прийнята спроба пов’язати проблеми економічного зростання народонаселення, бо до нього в економічній науці вважалося як би «безперечним», що в умовах ліберальної економіки чим більше чисельність населення і темпи його зростання, тим нібито краще це позначиться на розвитку національного господарства, і навпаки.

Своєрідність методологічних принципів Т. Мальтуса полягає в тому, що він, беззастережно приймаючи концепцію економічного лібералізму, зміг в той же час з наукових позицій обґрунтувати своє передбачення взаємозв'язку темпів зростання економіки і народонаселення. Адже його теорія народонаселення стала, як про це визнавали вони самі, невід'ємною частиною методологічної бази і Ч. Дарвіна, і Д. Рікардо, і багатьох інших учених з світовим ім'ям. Причому з погляду новизни методології цінність мальтусівської теорії народонаселення полягає у тому, що вона дозволяє вивчити важливі аналітичні висновки для вироблення відповідної національної економічної політики по подоланню причин бідності, обумовлених простим співвідношенням темпу приросту життєвих благ, визначуваних так званим прожитковим мінімумом.

Розділ І. Теорія народонаселення та економічні ідеї т. мальтуса

Томас Роберт Мальтус (1766−1834) — представник класичної школи європейської економічної науки XVIII — XIX ст. Творчість цього непересічного вченого формувалася на початку ХІХ ст., але результат його наукових розвідок має цінність і для сучасної економічної науки.

Т. Мальтус народився поблизу Лондона у сім'ї лорда-поміщика. Його батько був прогресивною і освіченою людиною, у домі Мальтуса часто бували найвідоміші економісти та філософи того часу, зокрема Д. Юм.

Як молодшому дворянському синові Томасу за звичаєм призначалася духовна кар'єра, тому після закінчення Джезус-коледжу Кембриджського університету в 1788 р. він прийняв духовний сан і став сільським пастором. Одержавши у 1793 р. вчений богословський ступінь, він водночас став викладати у коледжі, адже він завжди мав потяг до науки. Увесь свій вільний час він присвячував дослідженню проблеми взаємозв'язку економічних процесів і природних явищ, які захопили його ще з юнацьких бесід та дискусій з батьком. З 1805 року і до кінця життя він був професором кафедри сучасної історії і політичної економії коледжу Ост-Індської компанії, яку відкрили спеціально для нього, де він також виконував обов’язки священика. Цікаво, що Т. Мальтус одружився доволі пізно (у 39 років), мав трьох синів і доньку (4, с. 113).

Його пов’язувала багаторічна щира дружба з Д. Рікардо, хоча у науці вони були швидше опонентами, ніж однодумцями. Зокрема, у своїй книзі «Принципи політичної економії, розглянуті у плані їх практичного застосування» (1820 р.) Т. Мальтус веде завзяту полеміку з Д. Рікардо щодо вартості, доходів, проблем надвиробництва та реалізації тощо.

Перша праця Т. Мальтуса «Дослід про закон народонаселення, видана у 1798 р., була опублікована ним анонімно. Вона викликала бурхливу, переважно негативну реакцію, піддавалася нападам з багатьох вчених і політиків. З цієї причини, а точніше для поліпшення своєї праці, у 1799−1802 рр.Т. Мальтус здійснив поїздку по ряду країн Європи, а через деякий час (у 1803 р.) здійснив друге, виправлене видання своєї книги цього разу під своїм іменем. За його життя було здійснено ще декілька перевидань цієї книги, яка з невисокого памфлету перетворилася на чималий трактат.

Його найбільш відома праця «Нарис про закон народонаселення.» було присвячено критиці теорій Годвіна та Кондорсе, які обстоювали можливість побудови суспільства ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів. Мальтус вважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху внаслідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморегулювання економічних та демографічних процесів.

Крім цієї праці, яка зробила його відомим і навіть знаменитим, Томас Мальтус написав ще кілька значних праць, серед яких потрібно виділити «Дослідження про природу та зростання земельної ренти» (1815 р.) і «Принципи політичної економії, розглянуті у плані їх застосування (1820 р.). Остання з них у творчому плані стала головною працею Т. Мальтуса. Сучасники вважали Мальтуса великим економістом за його дослідження багатьох основоположних проблем економічної теорії. Однак до історії економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення.

Поза увагою багатьох істориків-економістів залишились досягнення Мальтуса в економічній теорії, його твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики обмеження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонструє глибоке розуміння економічної теорії та практики.

У 1819 р. Мальтуса було вибрано членом Королівського суспільства, в 1833 — членом Французької Академії. У 1831 він заснував Клуб політичної економії, а в 1834 сприяв створенню Лондонського (згодом Королівського) статистичного суспільства.

Помер Мальтус поблизу Бата (графство Сомерсет) 23 грудня 1834.

У своїй праці «Дослід про закон народонаселення Т. Мальтус виходив з таких основних положень:

— Суспільство знаходиться у рівноважному стані, коли виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідної численності населення;

— При порушенні цієї рівноваги у суспільстві виникають сили, які повертають його до рівноважного стану;

— Ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції;

— Існує закон народонаселення, за яким і населення, і продовольство за відсутності перешкод безмежно зростають, але швидкість зростання населення вища, ніж швидкість зростання продуктів харчування.

Зокрема, за сприятливих обставин населення буде зростати у геометричній прогресії (1, 2, 4, 8, 16, 32, 64 і т.д.), а виробництво продовольства — в арифметичній (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, і т.д.). З цього випливає, що кількість населення подвоюється кожних 20−25 років, а виробництво продуктів харчування за цей же час зростає значно меншими темпами (тільки на 20−25%).

Саме у перенаселенні Т. Мальтус вбачав основну причину зростання розпусти, хвороб, злиднів, голоду і безробіття та інших бід суспільства. «Через перенаселення, — писав Т. Мальтус, — бідність може стати жалюгідною і гіркою долею усього людства» (1, с. 14). Уся його книга є аналізом того, як досягти бажаної рівноваги між населенням і виробництвом достатньої кількості продуктів харчування.

Т. Мальтус сприйняв тезу А. Сміта про те, що зростання багатства може відбуватися необмежено, однак проблему він вбачав у іншому ракурсі: економічне зростання обмежене небезпекою більш швидкого зростання населення, ніж це допускається зростанням виробництва предметів споживання. Передбачаючи майбутню критику, Т. Мальтус не один раз повторював, що він не заперечує проти зростання чисельності населення, але пропонував «…встановити між населенням і продовольством таке співвідношення, яке б не викликало боротьби між ними», тобто досягти стану економічної рівноваги суспільства. «Вороги, з якими я борюся — суть розпуста та злидні» (1, с. 32).

Свій закон народонаселення Т. Мальтус вивів опираючись на біологічну здатність людини до продовження роду, яку він вважав природним інстинктом, а також на популярний у той час закон спадної родючості землі. Народ сам винен у своїх стражданнях, стверджував Т. Мальтус, оскільки має природну пристрасть до швидкого розмноження, а його біди доповнюються обмеженістю ресурсів для виробництва предметів споживання, що проявляється через спадну родючість землі.

Оскільки населення зростає значно швидше за виробництво продуктів споживання, то для збереження рівноваги «…необхідно, щоб розмноження постійно затримувалося». У примітивних суспільствах це досягається через хвороби, голод і війни, а в ринковому суспільстві - через регулювання заробітної плати і «моральне стимулювання» народжуваності. Регулювання заробітної плати відбувається автоматично у тому розумінні, що надмірне зростання населення знижує заробітну плату і тим самим обмежує зростання населення у наступному поколінні. Навпаки, зростання заробітної плати призводить до зростання населення і тим самим — до зростання бідності наступного покоління. Зокрема, багатий урожай спричинить подальший голод, оскільки «Достаток, заохочуючи шлюби, породжує надлишок в населенні, потреби якого не можуть задовольнитися урожаєм звичайного року».

Порівнюючи «прагнення розмножуватися» у людини і тварин і рослин, автор проте стверджує, що спонукуваний інстинктом розмноження, людина, утримується голосом розуму, що вселяє йому побоювання, що він не в змозі задовольнити потреби своїх дітей. Якщо він поступиться цьому справедливому побоюванню, то нерідко це буде «в збиток чесноти». Якщо ж навпаки, візьме верх інстинкт — населення зросте скоріше, ніж засоби існування, а, отже, з потреби, воно повинне знов зменшитися. Таким чином, «недолік прожитку, — як відзначає Мальтус, — є постійною перешкодою до розмноження людської породи».

На думку вченого, якщо людина не може прогодувати родину, не готова взяти на себе всі турботи з народження і виховання дітей, то вона повинна відкласти свій шлюб, а якщо така готовність не наступить ніколи — то має взагалі відмовитись від нього. Т. Мальтус багато разів повторював, що будь-які спроби подолати злидні, звертаючись до державних субсидій чи до приватної благодійності, можуть тільки послабити головне обмеження надмірного зростання населення — необхідність кожному самому турбуватися про себе та повною мірою відповідати за свою непередбачуваність. Ніхто із працездатних не має «…права на прожиток, якщо він не може прогодувати себе власною працею (1, с. 75). При цьому бідна людина не може зазіхати на власність багатих, адже приватна власність необхідна для зростання виробництва споживчих товарі і тим самим поліпшення становища бідних.

Зростання злиднів через надлишок соціально небезпечне, адже може викликати нестабільність у суспільстві (бунт), тому Т. Мальтус пропонує так вирішити проблему бідності: створення ощадних кас, де нагромаджуються гроші та навчаються бережливості; зростання середнього класу (у віддаленій перспективі).

Оскільки на думку вченого, соціальна рівність принципово неможлива, а поділ суспільства на дуже багатих та дуже бідних небажаний, то основу здорового зростання населення, тобто зростання без бідності, становить зростання виробництва і «середнього класу». «Не надмірні розкоші невеликої кількості людей, а помірні розкоші усіх класів суспільства, — підкреслював Т. Мальтус, — складає багатство і добробут народу» (1, с. 34). «Середній клас» формує основу суспільства, але мають бути також бідніші і багатші, що він пояснює таким чином: «Якщо відняти у людини надію на підвищення та небезпеку зниження рівня життя, то не було б тих старанності та завзятості, які змушують кожну людину поліпшувати своє становище і які є головним двигуном суспільного добробуту» (1, с. 72).

Теорія народонаселення Т. Мальтуса викликала одностайну бурхливу критику з боку економістів різних спрямувань, які оголосили її людоненависницькою, а її автора називали «похмурим і злим генієм, готовий загасити усяку надію роду людського». Найбільшим нападкам піддавалася центральна ідея «Досліду про закон народонаселення» — про вплив чисельності і темпів приросту населення на добробут суспільства. Особливо різких нападів теорія Т. Мальтуса зазнавала з боку марксистів, однак це було вже після смерті її автора.

Однак, незважаючи на її окремі недоліки і недостатню коректність, орієнтацію винятково на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання, ігнорування науково-технічного прогресу у цій галузі, ідея Т. Мальтуса в принципі справедлива та актуальна. Правильність наукового передбачення англійського вченого стала очевидною, хоча, на щастя, його песимістичні прогнози не виправдалися. Людство з часом усе ж повинно стабілізувати кількість населення Землі, ресурси якої не безмежні. Водночас не можна забувати й застереження самого Т. Мальтуса про те, що ознайомившись з його працею, «…кожен читач повинен визнати, що, незважаючи на окремі помилки, практична мета, яку переслідував автор цього твору, полягала у поліпшенні долі та збільшенні щастя нижчих класів суспільства» (1, с. 9).

Ця система поглядів на народонаселення отримала в економічній науці назву мальтузіанства. Сучасних прихильників теорії народонаселення Т. Мальтуса називають неомальтузіанство.

З теорією народонаселення тісно пов’язана теорія заробітної плати Т. Мальтуса. Він доводив, що через тиск зростання населення на рівень заробітної плати, остання визначається мінімальною вартістю засобів існування робітника, що й визначає рівень заробітної плати. Проте сам мінімум у різних країнах може суттєво відрізнятися. Мальтус наводив такий приклад: якщо в Англії основу харчування робітників становить пшениця, то в Ірландії - картопля, але ринкова ціна пшениці вища від ціни картоплі, тому заробітна плата англійського робітника вища, ніж ірландського, а результатом є «ірландські халупи та лахміття» (2, с. 145).

Водночас Т. Мальтус рішуче виступав проти зрівняння у доходах: «Рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці і не сприяє перемозі над природними лінощами… Неминуча бідність, до якої дуже швидко має привести будь-яка система рівності…» (2, с. 211). Відповідно, він виступав і проти закону про допомогу бідним, що зумовить «…швидке збільшення нездоланної людської маси, що просто змете систему соціальної допомоги». Це застереження Т. Мальтуса актуальне і сьогодні.

Лише мінімальний рівень заробітної плати, як міркував англійський економіст, може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. У цьому й полягає суть закону заробітної плати Томаса Мальтуса. За ним, заробітна плата у суспільстві не може зростати, незмінно залишаючись на низькому рівні. Цю точку зору, до речі, поділяв й його науковий опонент Д. Рікардо.

Хоча найбільший резонанс у науковому світі викликала мальтузіанська теорія народонаселення, чи не найбільш плідною у теоретичній спадщині. Т. Мальтуса виявилася теорія витрат виробництва.

Т. Мальтус не сприйняв положення А. Сміта про те, що вартість пов’язана лише з працею, заперечуючи абсолютизацію трудової вартості. Натомість він розвивав іншу сторону вчення свого вчителя — про те, що вартість утворюється усіма факторами виробництва. На думку Т. Мальтуса, величина вартості товару визначається витратами його виробництва, до яких він відносив матеріальні витрати та витрати живої праці. Ці ідеї лягли в основу теорії витрат виробництва, яку згодом позитивно сприйняла більшість західних економістів. Серед її прихильників був і видатний англійський економіст ХХ ст. Дж. Кейнс.

Достатньо суперечливим, виходячи з теорії витрат виробництва, стало трактування Т. Мальтусом прибутку. Прибуток він визначав надлишком вартості над витратами виробництва, який виникає не у виробництві, як стверджували А. Сміт і Д. Рікардо, а в обігу — при реалізації товарів за цінами, що перевищують витрати виробництва.

Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економічної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важливим — є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він розглядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вартість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка дорівнюватиме прибутку.

Мальтус розвиває цю тезу, наголошуючи, що функції прибутку не обмежуються використанням його для задоволення особистих потреб капіталіста: прибуток є основою розширення виробництва засобів існування для населення, кількість якого збільшується, та визначальним чинником урівноважування сукупного попиту і пропозиції, досягнення суспільно-економічної рівноваги.

Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки.

Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного розвитку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія залишає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіталіст розподіляє на дві частини — ту, що є основою дальшого розширення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для особистого споживання.

мальтус суспільство світова цивілізація

Без такого розподілу зростання обсягів виробництва неможливе: «Жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням. Якщо споживання є більшим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина, хоча, можливо, логічний апарат політичної економії не в змозі її визначити, тобто існує стан, за якого, ураховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства будуть найліпшими». Кейнс пізніше зазначив, що існування проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій у цій тезі Мальтус розкрив повністю.

Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зростання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.

У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень споживання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості населення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.

Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебуваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чинників виключає динаміку іншого. Тобто зв’язок між ними має обернений характер.

Наприклад, позитивним наслідком нагромадження він уважає зростання суспільного продукту, обсягів пропозиції товарів, попиту на робочу силу, рівня споживання. Однак, як наслідок дії цих чинників, відбувається «перенагромадження», ринок переповнюється товарами, відносно спадає попит на них. Ціни на товари знижуються, зменшується прибуток, а тому зупиняється виробництво, падає зайнятість і заробітна плата. З іншого боку, зростання заробітної плати призводить до зменшення частки прибутку, що є основою інвестицій, до обмеження їх обсягів, тобто обсягів виробництва, до зростання безробіття, спадання попиту тощо. Усе це спричиняє циклічність економічного розвитку.

Основний висновок Мальтуса полягає в тім, що для забезпечення рівномірного розвитку виробництва необхідна стабілізація одного з його чинників, тобто попиту. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на задоволення індивідуальних потреб капіталіста, а також частини заощаджень, котрі не знайшли об'єкта застосування.

Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході аналізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він указує на тісний зворотний зв’язок заробітної плати із розмірами прибутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.

Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які робітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робітником грошей; вона менше зв’язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.

Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає зменшення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагромадження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Відтак Мальтус робить висновок, що заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реалізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості робочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.

На його думку, сталість процесу зростання попиту можна забезпечити за рахунок стабілізації номінальної заробітної плати, тобто заморожування фонду заробітної плати на «природному рівні». Це дасть змогу стабілізувати інвестиційний процес, який орієнтуватиметься на певний фонд заробітної плати. Природний рівень фонду заробітної плати, на думку Мальтуса, визначається обсягами виробництва, він є сталим для певного проміжку часу, а коливання заробітної плати зв’язані лише з динамікою зайнятості.

За зростання обсягів інвестованого капіталу зростає й попит на робочу силу. Але Мальтус зростання зайнятості не розглядає як чинник збільшення фонду заробітної плати. Зв’язок між ними еластичний. За Мальтусом, збільшення фонду відбувається тоді, коли пропозиція товарів збільшується. При цьому, за відносно сталих розмірів номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата зросте, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться. Тобто зміни відбудуться в межах фонду заробітної плати, і не спричинятимуть скорочення виробництва з усіма його негативними наслідками.

Зазначивши, що існує об'єктивно зумовлений фонд заробітної плати, який тісно зв’язаний з обсягами виробництва, з визначеною кількістю засобів існування, що зростають повільніше, ніж населення, Мальтус формулює закон спадання рівня заробітної плати, згідно з яким перенаселення спричиняє зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. Тобто заробітну плату Мальтус розглядає як економічний чинник, що сприяє обмеженню приросту населення.

На думку Мальтуса, зафіксований фонд заробітної плати визначального впливу на виробництво не матиме, але виступатиме як один із факторів зростання попиту на інвестиції. Він доводить, що рівень зайнятості за умов спаду виробництва не можна регулювати з допомогою заробітної плати (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за реально необхідний рівень, забезпечити тим самим зростання попиту на робочу силу в межах фонду), оскільки зменшується не лише постійний капітал, а й фонд заробітної плати разом із ним. З іншого боку, зменшення фонду номінальної заробітної плати, яке завжди супроводжується падінням реальної, призводить до звуження сукупного попиту.

Отже, на думку Мальтуса, стабільне тривале зростання виробництва можна забезпечити, створивши умови для постійного збільшення нагромаджень, що досягається стабілізацією платоспроможного попиту (сталим фондом номінальної заробітної плати).

Причинами зростання і стабілізації попиту Мальтус уважає також зростання доходів непродуктивних класів, тобто зайнятих у сфері послуг, і землевласників, що беруть участь у перерозподілі суспільного продукту.

Водночас Мальтус доходить висновку, що вирішення проблеми попиту забезпечується як раціональним розподілом доходів, так і розвитком галузей, що надають послуги, а також розвитком внутрішньої та міжнародної торгівлі.

Парадоксом стало те, що це помилкове твердження привело Т. Мальтуса до правильного висновку про існування меж зростання капіталу внаслідок недостатнього попиту. «Капіталізувати дохід у той час, коли нема достатнього попиту на продукти, — писав Т. Мальтус, — так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби і розмноження населення, коли відсутній попит на робочі руки та нема фонду для прокорму нового населення» (3, с. 215).

У цьому положенні, випередивши свій час, Т. Мальтус кинув виклик класичній економічній теорії, яка стверджувала, що джерелом зростання багатства є бережливість, що виробництво завжди має перевищувати споживання. Визначаючи ці висновки значною мірою правильними, він зазначав, що принцип бережливості, доведений до крайнощів, підриває стимули до виробництва: «Якби кожен задовольнявся простою їжею, найскромнішими одягом і житлом, то, вочевидь, і не існувало б ніяких інших видів харчування, одягу і житла…».

Ці положення концепції Т. Мальтуса згодом розвинув Дж.М. Кейнс у своїй теорії, показавши, що нестача сукупного попиту призводить до стагнації економіки, а ощадливість, як її розуміли класики, неминуче зумовлює парадокс, зменшуючи сукупний попит і тим самим збіднюючи націю.

Видатним став внесок Т. Мальтуса у формування одного з тріади фундаментальних економічних законів — закону спадної віддачі ресурсів.

Його суть полягає у тому, що кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів — капіталу, праці чи землі (пізніше додали ще один ресурс виробництва — підприємницькі здібності) — за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Цей ефект спостерігається і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно.

Спадний приріст продукту викликається тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом (чи з меншим зростанням) інших. Закон спадної віддачі показує, що зростаюча віддача ресурсів, тобто збільшення її корисного ефекту, можлива тільки за умов їх якісного поліпшення і зростання. Проте останній висновок було зроблено послідовниками Мальтуса вже значно пізніше.

Економічні цикли. Мальтус, по суті, був одним із перших економістів, який визнав існування проблеми циклічності розвитку. Він критикував Сея, який теоретично доводив неможливість криз, тобто неможливість надвиробництва товарів понад ту кількість, що може бути спожитою, а труднощі реалізації зв’язував із недостатнім розвитком системи торгівлі. За Мальтусом, криза надвиробництва можлива, вона зв’язана з реалізацією виготовленого продукту. У своїй роботі «Принципах політичної економії» він аналізує причини, що зумовлюють проблему реалізації, і серед них називає недостатній платоспроможний попит на вироблені товари.

Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забезпечує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного попиту та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й попит, чи існує зв’язок між попитом та доходами, між попитом і споживанням та заощадженням.

Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема економічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість створеного продукту, що її, як і Сміт, він визначав через кількість праці, котру можна придбати за даний товар. Але Мальтус уточнював положення Сміта, зазначаючи, що праця, яку купують за товар, дорівнює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що міститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансований капітал.

Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та непродуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи доходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визначається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигляді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці.

Дохід капіталіста виступає у формі прибутку, тобто (за Мальтусом) як надлишок понад працю, витрачену на виробництво товару. Він бачить його як породження витрат виробництва, результат продуктивної здатності авансованого капіталу. Капіталіст привласнює прибуток як плату за свій внесок у виробництво.

У суспільстві відбувається еквівалентний обмін вартостями і проблема розподілу зводиться до того, щоб цей обмін відбувся. Процес обміну вартостями є процесом їх реалізації.

Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вартість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його структуру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвиробництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні форми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток. У зв’язку з цим Мальтус аналізує різні форми доходів (ренту, прибуток, заробітну плату), оскільки, на його думку, саме в момент розподілу вартості на доходи формуються передумови криз надвиробництва.

Заробітну плату Мальтус розглядає як частку авансованого капіталу, яку заздалегідь визначено. Оскільки наймані робітники на заробітну плату можуть придбати лише частину виробленого продукту, яка залежить від розміру заробітної плати, то реалізація решти продукту зв’язується з використанням доходів капіталістами та землевласниками.

Капіталісту належить прибуток, який міститься у вартості у вигляді надлишку. Перш ніж привласнити цей надлишок капіталіст повинен його реалізувати. Для реалізації надлишку необхідний платоспроможний споживач. У ролі такого споживача виступає передовсім сам капіталіст, але розміри непродуктивного споживання обмежені прагненням капіталіста до нагромадження, розширення виробництва. З приводу іншої частини прибутку капіталіст вступає у відносини з іншими класами.

Проблему реалізації надлишку, на думку Мальтуса, вирішують «треті особи», до яких він відносить споживачів, котрі не беруть участі у виробництві товарів, але отримують доходи, наприклад землевласники, що мають ренту. Непродуктивне споживання «третім» класом суспільства, котрий нічого не виробляє, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.

Значну увагу Т. Мальтус приділяв проблемам земельної ренти — насамперед ренти диференційної, яким присвятив окрему працю «Дослідження про природу та зростання ренти» (1815). Він не визнавав існування абсолютної ренти, а у дослідженні природи диференційної земельної ренти продовжував традиції класичної школи, розвиваючи погляди Петті, Смітта та Рікардо.

Рента — так називається вид народного доходу, котрий отримується через які-небудь особливі переваги або кращі умови. Подібними перевагами можуть бути для землероба — родючість ґрунту або вигідні умови місцеположення, для промисловця — володіння секретом виробництва або привілеєм, для обличчя якої-небудь ліберальної професії - талант або що виходить за межі середнього рівня мистецтва і т.п. Таким чином рента, в широкому значенні слова, є доходом, різницею між продуктом або цінністю, одержуваними при даних вигідніших і менш вигідніших, незважаючи на однакову кількість витраченої праці і капіталу. рента, у вказаному вище значенні може бути підрозділена на поземельну, підприємницьку и ренту таланту.

Нарешті, Мальтус відзначав, що при неоднаковій родючості земель вкладені в них капітали з потреби дають неоднаковий прибуток і ця різниця між нормальною висотою прибутку на землі середньої родючості і вищою нормою прибутку на землях, родючіших, якраз і складає до вигоди власника родючіших земель спеціальну категорію ренти — диференціальну ренту, як назвуть її згодом.

Ця рента представлялася Мальтусу, так само як раніше фізіократам, досконало законною і такою, що цілком відповідає інтересам суспільства. Для первинних власників вона була лише справедливою винагородою «за їх силу і талант», а для тих, хто пізніше купив землю, вона є такою ж винагородою, тому що земля ця куплена ними разом з плодами праці і таланту. Поза сумнівом, вона існує незалежно від праці власника, але це те ж, що головний виграш, otium cum dignitate (гідне дозвілля), яким є справедлива винагорода за всяке похвальне зусилля.

Мальтус, приділяв увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток. На його думку, тільки міжнародна торгівля створює умови для вдосконалення структури попиту й розширює можливості виробництва та межі застосування капіталів. Але, обстоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальтус разом з тим був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. Зокрема він пропонує прийняти обмежувальні закони на ввезення продуктів харчування, пояснюючи це негативним впливом конкуренції іноземних виробників на ціни та заробітну плату, якщо витрати виробництва за кордоном нижчі, чи родючість землі більша. Крім того, він убачає загрозу для усталеної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати міграції капіталів.

Отже, Томас Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об'єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обґрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його теорії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реальною економічною практикою.

Розділ ІІ. Песимізм Т. Мальтуса та мальтузіанство сьогодні

Твори Мальтуса пройняті духом соціального песимізму. Він закликав сучасників дивитися правді в очі та бути мужніми: «Якби картина минулого давала мені право сподіватися, що істотне поліпшення суспільного ладу не тільки можливо, але хоча б ймовірно, то руйнування цих надій, без сумніву, засмутило б мене. Але якщо, навпаки, досвід минулого не дозволяє мені розраховувати на таке поліпшення, то я без всякої печалі гляну на нерозривно пов’язане з нашою природою утруднення, з яким доводиться вести постійну боротьбу, так як ця боротьба збуджує енергію людини, розвиває його здібності, загартовує душу, покращує його в багатьох відносинах, словом, є у вищій мірі придатною для його випробування. Набагато краще встановити такий погляд на становище суспільства, ніж запевняти себе, що всі нещастя легко могли б бути усунені з нашого життя, якби зіпсованість людей, що впливає на суспільні установи, не спотворювала всякі корисні починання» (1, с. 125).

Т. Мальтус зазначав: «Якщо неуцтво є благом, то немає потреби в освіті. Але якщо воно, як в даному випадку, небезпечне, якщо помилкові погляди на громадський порядок не тільки затримують прогрес, але ще жорстоко обманюють наші надії, то мені здається, що почуття і очікування, піддаються впливу здорового погляду на майбутнє, є джерелом розради і що люди, які володіють цим здоровим поглядом, більш щасливі і більше беруть участь в удосконаленні та зміцненні добробуту суспільства, ніж якби вони відвернулися від істини» (1, с 126).

Соціальний песимізм, заснований на раціоналізмі і мужньому сприйнятті об'єктивних реалій, поєднувався у Мальтуса з тонкою методологічною інтуїцією, яка поставила його далеко попереду свого часу. Хіба зараз, коли інтелектуальний рівень у суспільстві знижується катастрофічно, коли в соціальних науках — засилля емпіризму, а найбільш авторитетні соціологи без будь-якої тремтіння в голосі говорять про вичерпання соціологічної теорії, чи не має сенсу прислухатися до сказаного два століття тому: «Нам продзижчали вуха порожніми звинуваченнями проти теорій і їх авторів. Люди, які ратують проти теорій, хизуються своєю прихильністю до практики і досвіду. Необхідно погодитися, що погана теорія — дуже погана річ і що автори таких теорій не тільки не приносять користі, але нерідко навіть заподіюють суспільству шкоду. Проте, крайні захисники практичних методів не помічають, що самі потрапляють у пастку, від якої намагаються застерегти інших і більшість їх може бути зараховане до авторів самих злобливих теорій. Коли людина передає те, що вона мала можливість спостерігати, вона тим самим збільшує загальну масу відомостей і приносить користь суспільству. Але коли вона робить загальні висновки або будує теорію на підставі обмеженого спостереження над фактам, що мали місце на його фермі або в його майстерні, то вона виявляється тим більш небезпечним теоретиком, що спирається на спостереження, так як в таких випадках часто упускається з виду, що розумна теорія має ґрунтуватися на загальних, а не на приватних фактах «(1, с. 94).

Нарешті, питання, яке зобов’язує нас з повагою віднестися до особистості Мальтуса, — це питання про співвідношення його поглядів на розвиток суспільства та його віри. «Не входячи тут у зайві подробиці, які далеко відвернули б нас — пише Мальтус, — ми можемо встановити на підставі вчення ап. Павла наступне загальне правило християнської релігії: подружжя, якщо воно не суперечить вищим обов’язкам, заслуговує нашого схвалення, але якщо воно суперечить їм, то гідно осуду. Правило це абсолютно збігається також з незаперечними вимогами самої високої моральності: «Щоб пізнати розумом волю Божу, необхідно оцінити значення вчинку щодо загального блага» (1, с. 53). Далі Мальтус розвиває цю думку: «Я вірю, що мета Творця полягає в том, щоб земля була населена, але я думаю, що Він бажає, щоб вона заселилася породою здоровою, доброчесною і щасливою, а не хворою, порочною і нещасною. Якщо під приводом покори велінням плодитися і розмножуватися, ми населили землю останньою породою і таким чином добровільно піддамося всіляким лихам, то втратимо права звинувачувати в несправедливості божественну заповідь і повинні будемо пояснювати свої страждання безрозсудним виконанням священного закону» (1, с. 112).

Щоб зрозуміти, де витоки світогляду Мальтуса, необхідно згадати, що наука Нового часу не стала продовженням античної науки, хоча взяла у неї дуже багато. Вона виросла з середньовічної філософської схоластики, коли на рубежі XVI і XVII ст. виникла виключно плідна думка про те, що Богом створені не одна, а дві книги — Святе письмо і Природа. Родоначальник філософії Нового часу Френсіс Бекон (1561−1626), полум’яний захисник емпіричного (дослідного) методу пізнання, який помер від застуди, отриманої при проведенні дослідів щодо заморожування курей, писав про Бога: «І для того, щоб ми не впадали в оману, Він дав нам дві книги: книгу Письма, в якій розкривається воля божа, а потім книгу Природи, що розкриває Його могутність. З цих двох книг друга є як би ключем до першої, не тільки підготовляючи наш розум до сприйняття на основі загальних законів мислення й мови істинного сенсу писання, а й головним чином, розвиваючи далі нашу віру, змушуючи нас звернутися до серйозного роздуму про божественну всемогутність, знаки якої чітко відображені на камені його творінь» (5, с. 118).

Отже, друга книга також може і повинна досліджуватися раціональними, тобто логічними методами, якими в цьому випадку слід вважати експеримент та інтерпретацію його результатів, причому результати ці повинні описуватися у формі математичних формалізмів. Можливість останнього ґрунтувалася не тільки на успіхах математики, а й на непохитній вірі в досконалість Божого задуму. Звідси і знаменитий ньютонівський вислів про те, що книга природи написана мовою математики. При цьому І. Ньютон (1643−1727) був глибоко релігійною людиною і трактував простір як «чувствилище» Боже. Настільки ж релігійним був і Мальтус, який швидше за все, бачив у своїх наукових дослідженнях свій обов’язок християнина.

Спробуємо оцінити концепцію Мальтуса із відстані більше ніж 2 століття, яка нас від нього відділяє. Економічне становище Африки, де практично не спостерігається прогрес у виробництві продуктів харчування на душу населення, на жаль, змушує визнати, що Т. Мальтус був не такий вже й далекий від істини, і не знизивши темпи зростання населення, вирішити продовольчу проблему (а разом з нею й екологічну, оскільки перевищення усіх допустимих навантажень на сільгоспугіддя та вирубка лісів призводять до опустелювання, що прогресує дуже швидко) явно не вдасться. Те, що відбувається на інших континентах теж навряд чи спростовує положення Мальтуса. Якщо винести із загальної маси деякі багаті нафтовидобувні країни, то майже нікому ще не вдалося вирватися з убогості, не знизивши народжуваність досить істотним чином, і Китай, де народжуваність зараз нижче, ніж у Франції - найяскравіший тому приклад. Важко переоцінити роль сімейного планування, підвищення шлюбного віку і, зокрема, віку народження першої дитини, який, власне, і мав на увазі Т. Мальтус.

Слід зауважити, що запропоноване Мальтусом рішення проблеми дисбалансу між споживанням і можливостями виробництва їжі через обмеження народжуваності є малоефективним. Справа в тому, що населення зростає не тільки за рахунок природного приросту, але і за рахунок збільшення середньої тривалості життя та інших факторів. Обмеження народжуваності в сукупності зі зростанням тривалості життя призводить до старіння суспільства, зменшення частки економічно активного населення. І тоді тут виникають проблеми пенсійного забезпечення великої кількості людей похилого віку, вирішувати які доводиться за рахунок іншої частини суспільства.

Як вбачається, вирішення порушених Мальтусом проблем суттєво виходить за рамки економічної теорії. Теорія Мальтуса справила великий вплив на розвиток деяких наукових концепцій — починаючи від теорії еволюції і природного відбору Чарльза Дарвіна і закінчуючи концепцією сталого розвитку, запропонованої Римським клубом. Чималу роль теорія Мальтуса зіграла також у формуванні концепції «золотого мільярда», — саме в таку величину оцінюється оптимальна кількість людей, що населяють землю. І вже за саму постановку питання про те, що робити з іншими шістьма мільярдами, противники цієї концепції звинувачують Мальтуса в Людиноненависництві. Тим часом проблема очевидна: потреби людства у харчових ресурсах можуть дуже скоро перевершити можливості біомаси Землі по їх задоволенню. Як зазначає М.М. Моісеєв (6), неминучим для людства стає введення самообмежень, перш за все на виробництво і споживання.

У сучасній економічній, соціологічній та філософській проблематиці питання еволюції людини як панівного у загальнопланетарному масштабі біологічного виду набувають все більш зростаючого значення. Це зумовлено насамперед усвідомленням протиріч між можливостями навколишнього середовища і тими антропогенними тенденціями, які, будучи закладеними в самій природі людини або придбані ним в процесі багатовікового розвитку, починають носити глобальний характер, що істотно перевищує межу стійкості регуляційних механізмів біосфери. Широке наукове дослідження цих питань запровадили В.І. Вернадський, Ле Руа і Тейяр де Шарден. Цими вченими були запропоновані різні шляхи вирішення зазначених проблем, які спираються на концепції ноосфери та коеволюції людини і природи. Вони пов’язані з необхідністю змін у світогляді та ціннісних орієнтирах людства, в його дійсному розумінні своєї відповідальності за стан планети і усвідомленні свого прогресуючого впливу на неї. Свій внесок у таке усвідомлення і зміну світогляду, безсумнівно, вніс і Т. Р. Мальтус.

Класики марксизму дали нищівну критику мальтузіанський «закону» народонаселення, розкрили його реакційну роль. Маркс показав, що основний зміст цього «закону» базується на підміні специфічних соціально-економічних законів капіталізму неіснуючими «вічними» і «непорушними» законами природи.

На противагу Мальтусу Маркс довів, що немає закону народонаселення взагалі, що кожної суспільної формації властивий свій специфічний закон народонаселення. Немає і не може бути абсолютного перенаселення, є перенаселення відносне як специфічна особливість капіталізму, породжена дією загального закону капіталістичного нагромадження. Саме дією цього закону, а не законами природи, обумовлюється безробіття і злидні робітничого класу, Маркс і Ленін показали неспроможність перенесення на суспільство законів природи. Мальтус не правий вже хоча б тому, що якщо рослини та дикі тварини тільки споживають, а тому їх існування в якійсь мірі обмежується наявністю місця і їжі, то відмінною рисою людського суспільства є його виробнича діяльність. Людське суспільство саме для себе створює засоби існування і в цьому сенсі не залежить від милостей природи. Більше того, людина підпорядковує собі природу.

Фактично відразу ж після опублікування основні положення теорії Мальтуса стали предметом обговорення серед дослідників, громадських діячів і навіть серед непрофесійної аудиторії. Крім послідовників теорії, виявилися і її критики, деякі з яких були дуже конструктивними. Згодом на праці Мальтуса посилалися фахівці із різних галузей науки — від економістів-соціалістів до біологів, які досліджують трофічні ланцюги біоценозів. Чимале значення теорії Мальтуса та її впливу на «соціальну теорію лібералізму» надавав Людвіг фон Мізес. У своїй роботі «Соціалізм» він зазначає: «Мальтус був дуже далекий від розуміння боротьби за виживання як необхідного соціального інституту. Він не завжди розуміє цю боротьбу як взаємне винищення живих істот у сутичці за володіння територією, видобутком і самками. Він використовує цей вираз в переносному сенсі, метафорично, щоб показати взаємозалежність живих істот і зв’язок їх з навколишнім середовищем. Приймати цей вираз у буквальному сенсі - груба помилка. Коли природний відбір трактують як боротьбу на знищення, а потім конструюють соціальну теорію на необхідності цього знищення, ми отримуємо ще більш тяжкі наслідки».

На думку Л. фон Мізеса, теорія народонаселення Мальтуса є не що інше, як частина соціальної доктрини лібералізму, «хоча критики постійно демонструють нерозуміння цього факту». «Ядро соціальної теорії лібералізму — це теорія поділу праці. Тільки в тісному зв’язку з нею можна правильно пояснити соціальні умови закону народонаселення Мальтуса. Суспільство виникає як об'єднання людей заради кращого використання природних умов існування. По суті, суспільство — це заборона на взаємознищення людей, боротьба замінюється взаємодопомогою, це утворює основну мотивацію поведінки всіх членів єдиного організму. Усередині між членами суспільства не повинно бути боротьби, є тільки світ. Будь-яка боротьба, по суті, гальмує соціальну кооперацію. Згуртоване суспільство-організм може усунути боротьбу за існування проти ворожих сил. Проте зсередини, коли суспільство складається з взаємодіючих індивідів, воно не може бути нічим іншим, як співпрацею» — зазначає фон Мізес.

Далі Мізес дає власну інтерпретацію результатів Мальтуса: «Приватна власність на засоби виробництва є регулятивний принцип, що забезпечує рівновагу між обмеженим числом засобів, які суспільство має в своєму розпорядженні, і більш швидко зростаючим числом споживачів. Цей принцип ставить кожного індивіда в залежність від квоти економічного продукту, соціально зарезервованого від коефіцієнта власності та праці. Він виражається в зниженні показника народжуваності під тиском соціального преса, елімінацією зайвих членів суспільства, як це трапляється у тваринному і рослинному царстві. Однак функцію боротьби за існування виконує „моральне гальмо“, що обмежує потомство».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой