Навчально-мовленнєва діяльність учнів середньої школи на уроках української мови

ВСТУП

Мовна освіта в Україні спрямована на виховання людини, яка вільно володіє літературною мовою в усіх сферах суспільного життя. Уміння сприймати, розуміти почуте або прочитане, викладати його зміст, точно формулювати думку, висловлювати її в усній чи писемній формі можуть бути сформовані лише на основі розвитку мислення і мовлення, що є основою навчання мови, починаючи з 1-го класу. Знання державної мови, як відомо, є конституційним обов’язком кожного громадянина України, і досконале володіння нею створює умови для повноцінного високоінтелектуального розвитку особистості, участі її в різних сферах суспільно-політичного, адміністративно-господарського, культурного життя нашої держави.

Мова, як знакова система, забезпечує функціонування суспільства в його історичному розвитку. Саме тому в новому підході до методики викладання мови велике значення надається розвиткові усного та писемного мовлення, мовній культурі особистості.

Адже, ступінь розвитку мовлення є характеристикою освіченості людини й народу в цілому. За допомогою мовних засобів людина виражає себе, свій внутрішній світ, світобачення, свій естетичний, етичний та інтелектуальний розвиток, мовленнєву компетенцію, володіння літературними нормами, багатство мовного запасу, вміння усного і писемного, діалогічного і монологічного мовлення. Мовленнєвий розвиток є елементом формування духовної культури людини, що ушляхетнює її життя, збагачує сферу спілкування з іншими людьми.

Результати соціолінгвістичних досліджень та розвідки науковців виявляють, що мовна культура українців у всіх сферах суспільного життя (професійній, державного управління, мова ЗМІ та ін.) потребує вдосконалення. Не випадково у школі мовленнєвому розвитку учнів приділяється особлива увага і досягненню цієї мети підпорядковується вся система вивчення української мови. Тому завдання школи — сприяти засвоєнню школярами норм літературної мови, навчити користуватися ними в різноманітних практичних мовленнєвих сферах.

Основною метою навчання рідної мови є формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови, формування мовленнєвої компетенції учнів, тобто таких особистісних утворень, що охоплюють: знання базових мовленнєвих понять; здатність до мовленнєвої творчості; уміння правильно будувати висловлювання, реалізовувати задум у процесі продуктивної мовленнєвої діяльності; здатність до асоціативної мовленнєво-мислительної діяльності; гнучке вміння використовувати мовні засоби залежно від типу, стилю мовлення; вимогливість до свого мовлення, навички самоконтролю результатів мовленнєвої діяльності та ін.

У Програмі з української мови для 5 — 12 класів зазначено, що навчальний предмет «українська мова» сприяє формуванню особистості, готової до активної, творчої діяльності в усіх сферах життя демократичного суспільства.

Україномовна особистість усвідомлює свою належність до українського народу, вживає українську мову в усіх сферах мовлення, поважає рідне слово, має високу мовну культуру: прагне оволодіти всіма нормами літературної мови, вміє користуватися її виражальними засобами у різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення.

Отже, актуальність теми зумовлена новими завданнями, що поставлені перед сучасною школою, — формування в учнів умінь самостійно будувати усні й письмові висловлювання різних жанрів, які необхідні їм у процесі навчання і майбутньої діяльності. Передбачені програмою вимоги до мовленнєвої компетентності відбилися у перевірену на практиці систему вправ, яка має розвивальний характер і виразне практичне спрямування. Проблема в такій роботі зумовлена тим, що науково-методична тема може бути взята за основу для подальших наукових досліджень з питань розвитку мовленнєвих компетентностей учнів.

Мета нашої роботи полягає у дослідженні комплексної системи роботи на уроках зв’язного мовлення.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання завдань:

1) Вислідити теоретико-методичні та концептуальні положення розвитку зв’язного мовлення учнів;

2) виявити взаємозв'язок різних видів діяльності (мовленнєва, навчально-мовленнєва, ігрова, комунікативна) у процесі розвитку зв’язного мовлення учнів та вплив мовленнєво-ігрової діяльності на розвиток комунікативних умінь та навичок;

3) визначити та науково обґрунтувати сутність і структуру поняття «мовленнєва компетенція» ;

4) виявити сутність, показники, структуру й охарактеризувати розвиток монологічного та діалогічного мовлення;

Об'єктом дослідження є навчально-мовленнєва діяльність учнів середньої школи на уроках української мови.

Предмет дослідження — система робіт навчально-мовленнєвої діяльності учнів 5-х класів середньої школи на уроках української мови.

Основою формування умінь і навичок зв’язного мовлення є сукупність понять з лінгвістики тексту і стилістики, які стали визначальними у сучасній програмі з мови. Учитель, який прагне добре організувати роботу над розвитком мовлення учнів, повинен бути обізнаний з найновішими досягненнями психолінгвістики, зокрема психології усного та писемного мовлення, вікової та педагогічної психології, інформатики, ораторського мистецтва, педагогіки, лінгвістики тексту.

Гіпотеза дослідження: ефективність розвитку зв’язного мовлення учнів 5-х класів у мовленнєвій діяльності значно підвищиться, якщо забезпечити такі педагогічні умови:

— взаємозв'язок навчально-мовленнєвої, мовленнєвої, комунікативної діяльності учнів;

— формування мовленнєвих умінь і навичок, необхідних для побудови зв’язних висловлювань;

— єдність сформованості монологічного та діалогічного мовлення у процесі навчання.

РОЗДІЛ I. ЛІНГВОДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Поняття зв’язного мовлення в українській методиці

Процес становлення мовної особистості починається з дитинства. Коли учень іде до школи, він звертає увагу на мовлення учителя, наслідує його. Кваліфікований педагог на своєму прикладі повинен показати, якою має бути україномовна особистість. Також викладач повинен усвідомлювати, що «не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість» [19, c. 25]. Для того, щоб досягти високого рівня культури мовлення, потрібно наполегливо працювати впродовж життя. Одне з найголовніших завдань учителя — зробити процес формування мовної особистості цікавим, сповненим великої кількості творчих пошуків.

Вивчення української мови в школі передбачає реалізацію трьох основних, тісно пов’язаних між собою завдань: 1) дати школярам знання з мови і вміння використовувати їх у практиці спілкування; 2) розвивати мислення, творчі вміння і здібності; 3) виховувати національно свідому особистість.

Навчальна мета включає передусім базову лінгвістичну освіту — опанування учнями знань про мовну систему, її рівні, структурні одиниці та засвоєння норм літературної мови і на цій основі формування вмінь і навичок свідомого використання мовних ресурсів у процесі мовленнєвої діяльності в різних сферах суспільного життя.

Зв’язне мовлення в лінгводидактиці визначається як така мовленнєва діяльність, що становить єдине самостійне ціле, передає закінчену думку й членується на складові частини. Цей термін уживається ще й у таких значеннях: текст, продукт мовленнєвої діяльності, висловлювання; назва розділу методики розвитку мовлення — методика переказів, творів, інших творчих робіт, методика організації роботи над різними видами мовленнєвої діяльності.

Цей напрям роботи представлений мовленнєвою змістовою лінією шкільної програми, де визначено зміст навчального матеріалу:

1. Відомості про мовлення (загальне уявлення про мовлення і спілкування, види мовленнєвої діяльності, мета спілкування, мовлення монологічне й діалогічне, основні правила спілкування, текст, тема й основна думка висловлювання, простий і складний план, стилі, типи, жанри мовлення тощо);

2. Перелік основних видів робіт за кожним видом мовленнєвої діяльності:

— сприймання чужого мовлення: аудіювання, читання мовчки;

— відтворення готового тексту: виразне читання вголос, усне (говоріння) та письмове (письмо) перекази;

— створення власних висловлювань: діалог, монолог (твір, відгук, виступ під час дискусії, доповідь, реферат, виступ, анотація), ділові папери та ін.

Змісту навчальної мовленнєвої діяльності відповідають державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів, як от:

— розрізняти мовленнєвознавчі поняття, визначати тему, основну думку висловлювання, стиль, тип, жанр мовлення, змістові частини тексту, засоби і способи зв’язку речень у тексті, ділити текст на абзаци тощо;

— сприймання чужого мовлення: а) слухати й розуміти тексти різних стилів, типів, жанрів мовлення, прогнозувати загальний характер змісту, на основі формування теми, основної думки, визначити адресат і мету спілкування тощо; б) читати тексти мовчки з визначеною швидкістю відтворювання, виділити й запам’ятовувати в прочитаному головне і деталі, ставити і відповідати на запитання, оцінювати прочитаний текст з погляду змісту, виразності мовного оформлення тощо;

— відтворення готового тексту: а) виразно читати в голос знайомі тексти відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм; переказувати усно і письмово прочитані й почуті тексти, помічати й виправляти недоліки у своєму мовленні тощо;

— створення власних висловлювань: а) складати діалоги, досягаючи комунікативної мети, дотримуючись правил мовленнєвого етикету; б) складати усні та письмові твори, добираючи мовні засоби відповідно до умов спілкування; в) складати ділові папери тощо [16, с. 260].

У школі учням часто доводиться виступати з розгорнутими відповідями, розповідати перед учителем, перед класом. Їм не доводилося викладати свої думки в писемній формі, а тим часом це треба, і цьому треба спеціально вчитися. Як же повинно проходити навчання, у якому напрямку повинний йти розвиток мови дитини? Само по собі навчання в школі розширює джерела і можливості мовного розвитку дітей. Вони під керівництвом учителя спостерігають явища природи і трудову діяльність людей, спілкуються з товаришами, слухають побудовану по нормах літературної мови мову вчителя, читають книги і т.п. Усе це, звичайно, збагачує особистість дитини, його знання і розвиває його мову. Але, крім того, необхідна планомірна і цілеспрямована робота над мовою учнів, над її збагаченням. Що таке спеціальна робота з розвитку мови і які задачі стоять перед школою в цій області? Школа повинна навчити дітей правильно виражати свої думки. Практичне засвоєння дітьми мови відбувається на всіх класних заняттях, у тому числі і на уроках рідної мови. Діти розповідають казки, переказують прочитане, говорять про свої шкільні і домашні справи, про ігри, забави, розвагах, на теми з навколишньої життя, обговорюють різні випадки і події громадського життя і т.д. Однак розвивати мову не значить тільки надавати дітям можливість більше говорити чи писати, давати матеріал і теми для усних і письмових виступів і ставити оцінки за відповіді, за виклади і твори. Дітей треба учити мови. Розвивати мову — значить систематично, планомірно працювати над змістом мови, над її послідовністю, учити побудові пропозицій, вдумливому вибору придатного слова і його форми, постійно працювати над грамотним (орфографічно і пунктуаційно) оформленням думок і правильним орфоепічним проголошенням. Лише безупинна й організована по відомій системі робота з мови принесе учням користь, буде сприяти оволодінню його формами.

Ціль уроків розвитку мовлення — формування вмінь переказувати текст в усній і письмовій формах, формування вмінь становити текст по побаченому, почутому.

Відмітною ознакою уроку розвитку мовлення є цілеспрямована робота над основними видами мовної діяльності - письмом, говорінням, читанням і слуханням. Мовлення це основа всякої усної діяльності, засіб комунікації.

На уроках розвитку мовлення робота проводиться по двом напрямкам.

Перший напрямок у роботі з розвитку мовлення — робота з оволодіння нормами літературної мови, що формує навички правильного відтворення слова, словоформи, структури словосполучення й речення; робота зі збагачення мовлення виховує вміння не тільки правильно, але й доречно, з урахуванням вимог контексту, уживати язикові засоби в мовленні.

Переказ — це дитячі мовні вправи за зразками, засновані на активному наслідуванні. З одного боку, за допомогою усного переказу й письмового викладу збагачується мовлення школяра; з іншого боку — школяр сам будує речення й текст, проявляє ініціативу й активність у народженні мовлення.

Другий напрямок у роботі з розвитку мовлення — розвиток навичок зв’язного мовлення, уміння виражати свої думки точно, правильно з погляду літературних норм і по можливості яскраво [4, с. 134].

1.2 Види зв’язного мовлення Одним із видів розвитку зв’язного мовлення є аудіювання.

Риси аудіювання:

— за характером мовленнєвого спілкування (безпосереднє, усне);

— за роллю у процесі спілкування (реактивне);

— за спрямованістю інформації (рецептивне);

— за формою перебігу психічних процесів (внутрішнє сприйняття, увага, розпізнавання, зіставлення, групування, утримання в пам’яті);

— за характером продукту мовленнєвої діяльності (умовивід як результат розуміння сприйнятого змісту).

Чинники формування здатності аудіювання:

— мотивація;

— загальний інтелектуальний розвиток;

— рівень ерудиції;

— знання та вміння з рідної мови.

Уміння й навички аудіювання:

— розуміти мовлення в різних ситуаціях спілкування для задоволення різноманітних потреб;

— визначати тему, мету діалогічного або монологічного мовлення;

— встановлювати, підтримувати контакт зі співрозмовниками, не залучаючи власної продуктивної діяльності.

Допоміжні засоби, що удосконалюють уміння і навички аудіювання:

— уміння концентруватися (готувати себе до слухання: зайняти зручну позицію по відношенню до адресанта, згадати відоме про предмет мовлення, осмислити тему, спробувати передбачити події, виділити практичну значущість для себе повідомлюваного, створити інтерес до предмета мовлення, залучити власну емоційну пам’ять);

— уміння аналізувати зміст, визначати мету мовлення (переконуючого, інформаційного й розважального), визначити композицію мовлення, вінничанці головну тему та основну думку, форми аргументації (аналогії, факти цифри);

— уміння слухати критично, пов’язувати почуте і «чистім досвідом, систематизувати почуте, намагаючись передбачити розвиток головної теми; оцінювати почуте;

— уміння конспектувати (залежно від умов спілкування зосереджувати увагу на ключових словах).

Основні недоліки аудіювання:

— неосмислене сприйняття тексту, коли слухання є фоном для іншого виду діяльності;

— вибіркове сприйняття окремих уривків почутого;

— невміння критично аналізувати зміст повідомлення і встановлювати зв’язок між почутим і фактами дійсності;

— несприятливі зовнішні умови спілкування [2, с. 213].

Читання включає:

— техніку читання;

— розуміння прочитаного.

Психофізіологічна основа читання — операції зорового сприйняття тексту й розуміння інформації, що потрапляє до читача через зоровий канал читання супроводжується внутрішнім приговорюванням і базується на розпізнаванні графічних мовних одиниць письмового тексту.

Навички пов’язані з технікою читання (сприйняття графічних знаків та співвіднесення їх з відповідними значеннями) повинні бути автоматизовані.

Навички, пов’язані із розумінням читання (встановлення смислових зв’язків між мовними одиницями тексту, розуміння тексту як завершеного мовленнєвого твору). Виділяють такі способи читання:

поглиблене читання: увага звертається на деталі, які аналізуються й оцінюються, таким способом читаються підручники, наукові тексти;

читання-перегляд: використовується для попереднього ознайомлення з книгою, читається зміст, передмова, заключна частина;

читання-сканування: швидкий перегляд друкованого тексту з метою пошуку потрібних слів, прізвищ, цим способом оволодівають у процесі спеціального тренування; швидке читання відрізняється не тільки спеціально сформованою високою швидкістю читання, але й якісним засвоєнням прочитаного.

Недоліки читання:

— регресія (невиправдане повернення до вже прочитаного):

— внутрішнє проговорювання;

— суто графічні (технічні) труднощі:

— недостатній словниковий запас.

У сучасній школі особлива увага приділяється вдосконаленню умінь навичок читанню вголос та читанню мовчки. Читання вголос — читати з достатньою швидкістю, з гарною дикцією відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, логічного наголосу, пауз. Виражати за допомогою тембру, гучності голосу особливості змісту, стилю, передавати авторський задум. Пристосовувати читання до особливостей слухачів.

Читання мовчки — розуміти фактичний зміст тексту. Знаходити е тексті необхідну інформацію. Визначати тему та головну думку. Знаходити виражально-зображальні засоби. Уявляти наявні в тексті образи. 7, с. 56]

Говоріння — забезпечує усне спілкування в діалогічній і монологічній формі.

Виконує такі комунікативні функції: передбачає висловлювання однієї особи (повідомлення інформації); пропозиція (прийняття або неприйняття); взаемопереконання; обмін думками.

Діалогічне мовлення — процес мовленнєвої взаємодії двох або більше учасників спілкування. Завжди вмотивоване, ситуативне, емоційно забарвлене, має двобічний характер.

Уміння й навички говоріння у процесі діалогу:

— виявляти обізнаність з обговорюваної теми;

— досягати комунікативної мети,

— дотримуватися теми спілкування;

— аргументувати висловлені тези;

— спростовувати хибні думки співрозмовників;

— використовувати правила спілкування; мовленнєвого етикету, репліки для стимулювання, підтримання діалогу, дотримуватися норм літературної мови.

Монологічне мовлення — безпосередньо спрямоване до співрозмовника чи аудиторії.

Виконує такі комунікативні функції: інформативну; впливову; експресивну; розважальну; ритуально-культову. Має односпрямованість (не розраховане на безпосередню відповідну реакцію) зв’язність думки, що виражається в композиційно-смисловій єдності тексту та зв’язність мовлення володіння мовними засобами міжфразового зв’язку.

Психофізіологічні прийоми говоріння:

— репродукції (використання готових ключових фраз):

— вибору (вибір слів і граматичної будови залежно від комунікативної мети);

— комбінування знайомих мовних компонентів у нових сполученнях;

— прогнозування (перші вимовлені слова прогнозують усю конструкцію фрази, що дозволяє уникати невиправданих пауз);

— дискурсивності (мовець сприймає сигнали зворотнього зв’язку і приймає відповідне рішення щодо наступних фраз).

Писемне мовлення — це такий вид мовленнєвої діяльності, що полягає в кодуванні інформації за допомогою графічних засобів мови. Уміння писати означає графічно правильно зображати літери алфавіту, дотримуючись правописних норм; формулювати свої думки в письмовій формі.

Правила написання слів, розстановки розділових знаків визначає український правопис. Смисловий бік письма розглядається методикою зв’язною мовлення, насамперед методикою написання переказів і творів.

Уміння й навички монологічного мовлення (усний або письмовий переказ, усний або письмовий твір):

— будувати висловлювання певного обсягу, добираючи та впорядковуючи необхідний для реалізації задуму матеріал;

— враховувати тему висловлювання;

— виразно відображати основну думку, розрізняючи головний і другорядний матеріал;

— використовувати мовні засоби відповідно до комунікативного завдання;

— дотримуватися норм літературної вимови;

— зберігати єдність стилю.

У процесі монологічного мовлення учні повинні виявляти своє ставлення до предмета висловлювання, розуміти можливість різних підходів до розв’язання тієї самої проблеми. Види робіт з розвитку зв’язного писемного мовлення:

— робота з текстом;

— тема, основна думка;

— способи зв’язку речень у тексті (ланцюжковий, паралельний);

— цілісність тексту (смислова, граіматична, структурна); композиційно-структурні особливості тексту (абзац, складне синтаксичне ціле);

— актуальне членування (дане й нове);

— засоби зв’язку речень у тексті (займенники, прислівники, синоніми, лексичні повтори тощо);

— редагування написаного.

Переказ — вид роботи, який передбачає відтворення змісту висловлювання і складання тексту за готовим матеріалом.

Значення переказів:

— виробляє навички виразно слухати й відтворювати почуте або прочитане;

— вчить розуміти й адекватно передавати чужі думки в усній і писемній формі;

— закладає основи якісного викладу власних думок.

Види переказів:

— за метою проведення (контрольні, навчальні);

— за наявністю творчих елементів (творчий, переказ-переклад);

— за обсягом (докладні, стислі, вибіркові);

— за формою мовлення (усний, письмовий);

— за наявністю додаткових завдань (граматичних, стилістичних];

— за типом мовлення (розповідь, опис, міркування).

Твір — вид роботи, який передбачає самостійний виклад учнями думок, суджень, почуттів види творів:

— за метою проведення (контрольні, навчальні);

— за місцем виконання (класні, домашні);

— за формою мовлення (усні, письмові);

— за ступенем самостійності (колективні, індивідуальні);

— за типом мовлення (розповідь, опис, міркування (роздум):

— за наявністю додаткового завдання (за опорними словами, за додатковим граматичним завданням);

— за джерелами матеріалу (на лінгвістичні теми, за картиною, телепередачею, на основі почутого або прочитаного, на основі власних спостережень).

Навчання української мови можливе лише на основі мовленнєвої діяльності. Порівнюючи факти, синтезуючи, узагальнюючи, конкретизуючи й абстрагуючи їх, учні розвивають свої мовленнєві здібності. Ці операції на уроках мови не тільки забезпечують засвоєння знань, формування умінь і навичок, але й сприяючі, розвитку розумових здібностей учнів.

Навчальна діяльність учнів зумовлюється цілями і мотивами.

У навчальній діяльності психологи виділяють дію — процес, що підпорядковується меті (цілям), і операцію — спосіб реалізації дії, про що пише О. Леонтьєв: «Операцій являє собою зумовлену суть дії, але вона не тотожна з дією. Дія зумовлюється метою, операція залежить від умов, у яких ця мета визначена». До дії спонукає мета.

Кожна дія складається з операцій, що мають чотири етапи: орієнтацію, планування, реалізацію і контроль. Ці етапи складають процес навчання.

Орієнтація — визначення мети, дій і методів роботи.

Планування — визначення основних операцій, спрямованих на виконання дій.

Реалізація — прийоми і навчальні засоби, що забезпечують потрібні операції.

Контроль — перевірка усвідомлення учнями засвоєного матеріалу.

Основними психічними процесами під час навчання мови і формування мовленнєвих умінь і навичок є відчуття й сприймання. Вони забезпечують відображення дійсності, усвідомлення її як безпосередньо, так і опосередковано, тобто за допомогою мови. Відчуття її уявлення є першим ступенем сприймання, за яким іде осмислення і розуміння.

Відчуття і сприймання є основою розвитку мовлення. Це властивість людини сприймати й відображати дійсність, усвідомлювати її як безпосередньо, так і за допомогою мови. Як відомо, глибоке засвоєння теорії неможливе без розвитку мислення учнів. Спостереження показують, що після первинного сприймання матеріалу, як би добре він не був пояснений, учні не дістають цілісного уявлення про нього, хоч запам’ятовують і повторюють правила. Сприймання вимагає розуміння почутого або прочитаного. Відтак відбувається процес формування поняття.

Основною рисою поняття, як і правил є його узагальненість, абстрактність. Щоб поняття стало усвідомленим і зрозумілим, вивчення його повинне бути осмисленим. Засвоєння мовного матеріалу має три рівні:

1) сприймання пояснюваного учителем матеріалу, запам’ятовування матеріалу і його відтворення;

2) багаторазове повторення матеріалу за певним зразком на основі усвідомлених знань;

3)засвоєння знань шляхом розв’язання проблемних завдань, коли учні набувають досвіду творчої діяльності.

Усі три рівні засвоєння знань послідовно пов’язані, і кожен характеризується поглибленням знань, більшою повнотою, усвідомленістю і дієвістю їх.

Робота над розвитком зв’язного мовлення здійснюється на окремих уроках (написання переказів, творів, ділових паперів), а також у процесі засвоєння учнями всіх програмових тем з урахуванням таких основних принципів: єдність мовлення й мислення; зв’язок усного й писемного мовлення; зв’язок роботи з іншими розділами; зв’язок з вивченням літератури та інших предметів [4, с. 32].

ігровий мовлення український помилка

РОЗДІЛ II. ФОРМУВАННЯ І ВДОСКОНАЛЕННЯ ВМІНЬ ТА НАВИЧОК МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Вироблення комунікативних умінь і навичок на уроках української мови Незалежно від форми (монолог, діалог) основною умовою комунікативності мови є зв’язність. Для оволодіння цією найважливішою стороною мови потрібне спеціальний розвиток у дітей навичок складання зв’язних висловлювань. Леонтьєв А.А. визначає термін «вислів» як комунікативні одиниці (від окремого пропозиції до цілого тексту), закінчені за змістом і інтонації і характеризуються певною граматичної чи композиційною структурою [14, с. 56]. До характеристик будь-якого виду розгорнутих висловлювань відносяться: зв’язність, послідовність і логіко-смислова організація повідомлення відповідно до теми та комунікативної завданням.

У спеціальній літературі виділяються наступні критерії зв’язності усного повідомлення: смислові зв’язки між частинами розповіді, логічні і граматичні зв’язки міжпропозиціями, зв’язок між частинами (членами) пропозиції та закінченість вираження думки мовця. Інша найважливіша характеристика розгорнутого висловлювання — послідовність викладу. Порушення послідовності завжди негативно відбивається на зв’язності повідомлення.

Логіко-смислова організація висловлювання включає предметно-смислову і логічну організацію. Адекватне відображення предметів реальної дійсності, їх зв’язків і відносин виявляється у предметно-смисловій організації висловлювання; відображення же хода викладу самої думки проявляється в його логічній організації [13, с. 7].

Зв’язнова мова — сукупність тематично об'єднаних фрагментів мови, що знаходяться в тісному взаємозв'язку і представляють собою єдине смислове та структурне ціле. Зв’язнова мова включає в себе дві форми мови: монологічну і діалогічну. Монолог є більш складною формою мови. Це — зв’язна мова однієї особи, що служить для цілеспрямованої передачі інформації. Основними видами, в яких здійснюється монологічна мова є опис, розповідь і елементарні міркування. Їх суттєвими характеристиками є зв’язність, послідовність, логіко-смислова організація. Говоріння розглядається як вид мовленнєвої діяльності.

Вправа 1. Прочитайте текст. Визначте його основну думку.

Пісня, що завоювала Европу На початку минулого століття вчені були неймовірно здивовані, як далеко помандрувала одна з шотландських народних пісень: вона прижилася в Україні і стала тут народною, широко знаною під назвою «їхав козак за Дунай». Але дослідники глибше проаналізували цю загадку… З’ясувалося, що «їхав козак за Дунай» народилася-таки в Україні, а залетіла аж до Шотландії… І не тільки до Шотландії. Вона звучала часто і французькою, і польською, і чеською, і болгарською, з’ясувалося, що в тієї пісні є автор. Його ім'я — Семен Климовський.

Отака надзвичайно щаслива доля судилася цьому творові українського козака (З журналу).

Мета вправи:

— навчальна: поглиблення мовленнєвознавчих знань та засвоєння нових, формування практичних умінь і навичок;

— розвивальна: розвивати вміння мовленнєвої діяльності;

— виховна: виховувати культуру мовленнєвої поведінки.

Оволодіння словником — процес оволодіння мовою, що розглядається в лексичному аспекті. Елемент мови, що включає змістові та формальні ознаки, — слово, що володіє функціями позначення та узагальнення. Без оволодіння словником неможливо оволодіти мовою, а тим більше зв’язною промовою, як засобом спілкування і знаряддям мислення. Включене в мову слово служить засобом комунікації.

Кожен урок української мови — складна, цілісна, динамічна система змісту навчального матеріалу й організації роботи з ним, яка насамперед спрямовується на засвоєння матеріалу, зазначеного в темі уроку. Мета уроку збігається з метою навчального процесу в цілому.

Однією з них є формування національно-мовної особистості учня. Цього можна досягти, якщо на кожному уроці, позакласній роботі вчитель виховує увагу до слова, свідоме ставлення до мови як засобу самовираження, спілкування між людьми, передачі почуттів і переживань, ставлення до довкілля. Розвивається мовлення, а от же й мислення, інтелект, мовленнєва пам’ять, емоційна сфера особистості, мовне почуття, естетичний смак, розуміння краси української мови, багатство її мовних засобів, виражальних можливостей [3, с. 132].

Вправа 2. Прочитайте текст. Що ви можете сказати про мову й мовлення? Які існують мови?

Мова визначається як засіб спілкування, пізнання і мислення. Мов на світі є дуже багато. Кожна нація, народність має свою рідну мову. Є мови державні, міжнародні, іноземні.

Мовлення — це спосіб досягнення мети у спілкуванні та пізнанні. Це мовленнєва діяльність. Коли ми говоримо про культуру мовлення, удосконалення свого мовлення, то це передбачає діяльність. Мовленнєва діяльність здійснюється в чотирьох видах: два з них — це сприйняття мовлення — слухання і читання, а два — говоріння й письмо — це творення мовлення.

За допомогою вправи вчитель спонукає учнів повторити й поглибити мовленнєвознавчі знання, вміння та навички, розвивати мовленнєву культуру учнів, виховувати уважне та бережливе ставлення до слова книги.

Навчання української мови ефективне, якщо на кожному уроці засвоюються мовні і мовленнєві знання, формуються навчально-мовні, правописні та комунікативні вміння і навички, розширюється читацький рівень школярів (бо дитина, яка більше читає, краще говорить і пише), збагачується їхній мовний запас, відбувається оволодіння мовною нормою, здійснюється усвідомлення неповторності мовної особистості. Учні одержують зразки комунікативно досконалої мови й навчаються доцільно й правильно використовувати засоби мови для побудови власних висловлювань, а також набувають найрізноманітніших загально-предметних умінь.

Навчанню мові належить особлива роль у вихованні школярів. Згадаймо, як зазначив В. Сухомлинський: «Від культури слова до емоційної культури, від емоційної культури до культури моральних почуттів і моральних відносин — такий шлях до гармонії знань і моральності, Убогість слова — це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості» [20, с. 154].

Як відомо, мовленнєвий розвиток учнів здійснюється на основі здобутих знань про мовні (фонему, морфему, слово, словосполучення та речення) та мовленнєві (текст, його типи і стилі) одиниці. Це дає змогу засвоїти певні групи операцій використання цих одиниць у структурі мовленнєвої дії. Відповідно й методи розвитку зв’язного мовлення школярів визначаємо з урахуванням рівнів засвоєння знань про мовні та мовленнєві засоби, а також завдань формування таких комунікативних умінь і навичок, що відповідали б характеру операцій у складі мовленнєвої дії. Ефективним є метод спостереження і під час засвоєння елементарних відомостей про інтонаційні засоби усного мовлення: паузи, логічний наголос, темп, сила голосу, різні відтінки емоційного забарвлення. Так, спостерігаючи за мовленням учителя, школярі доходять висновку про залежність сили голосу від умов спілкування чи змісту висловлювання.

Необхідно аналізувати на уроці ті твори, що читаються в класі. Треба, щоб звучало на уроці зв’язне висловлювання вчителя, яке показує зразок міркування, наприклад, про характер дійової особи чи про деякі особливості мови твору. Учні тоді швидше відповідають на запитання, їх висловлювання зв’язніші й цікавіші.

Уміння учнів викладати свої думки в писемній формі у значній мірі залежить від того, наскільки вони уміють робити це усно. Проте лише усні вправи, якщо вони не закріплені писемними, не забезпечують міцних знань і навичок з мовлення. Тому система писемних робіт з розвитку мовлення охоплює і систему усних вправ, закріплює їх результати і сприяє дальшому піднесенню мовної культури учня [8, с. 32].

Вправа 3.

Подумайте і скажіть, як краще висловитися в таких ситуаціях:

1) Ви хочете запитати продавця, чи є в продажу загальні зошити;

2) Ви хочете попередити вчителя, що йдете до лікаря й запізнитесь на урок:

3) Ви хочете запитати провідника, коли поїзд прибуде до Львова Вправа 4.

Прочитайте. Поясніть, як ви розумієте подані висловлювання.

1. Чудова думка втрачає свою цінність, коли вона погано висловлена (Вольтер).

2. Умієш говорити — умій слухати.

3. Говори мало, слухай багато, а думай ще більше.

4. Коли сам добре не знаєш, то не говори (Нарю творчість). 7, с. 114]

Для опрацювання системи робіт з розвитку зв’язного мовлення необхідно визначити: основні типи і види робіт та розташування їх в порядку наростання труднощів; наступність, послідовність, перспективність та повторюваність окремих з них і співвідношення між ними в процесі їх виконання; орієнтовну тематику. Основними видами робіт з писемного мовлення є перекази і твори. Написанню їх передують підготовчі вправи. Програмою передбачені усні і письмові перекази, твори. В основі покладена не ідея почергового проведення тих чи інших переказів, творів, а формування певних умінь, які забезпечують високу якість самостійно складеного тексту: уміння говорити і писати на задану тему, осмислювати її межі; підпорядковувати висловлювання основній думці; збирати і систематизувати матеріал до майбутнього твору; уміння будувати текст у певному типі мовлення, в тому чи іншому жанрі та інше. Звичайно, формування в учнів цих умінь вчитель здійснює поступово. Спочатку навчаємо осмислювати тему і її межі, потім — визначати основну думку, підпорядковувати їй текст і, нарешті, добирати матеріал, систематизувати його за планом, писати твір у певній композиційній формі. Одночасно проводиться робота над виробленням умінь правильно, точно, образно і переконливо висловлювати свої думки усно та на письмі. Виробляти ці уміння слід поступово, дотримуючись принципу наступності, при переході від одного до другого і починати з тих видів робіт, які вимагають мінімальних умінь і навичок.

Вправа 5.

Користуючись пам’яткою, напишить твір-розповідь про цікавий випадок із вашого життя. Доберіть заголовок.

Як писати твір-розповідь про випадок із життя.

1. Обміркуйте, про що ви хочете написати.

2. Доберіть цікаві факти

3. Не включайте до твору того, що не стосується теми

4. Напишіть твір на чернетці. Уважно перечитайте. Перевірте, чи немає у вас помилок.

5. Напишіть твір у зошиті [7, 76]

Комунікативна лінія змісту програми з української мови передбачає формування чотирьох видів мовленнєвої діяльності - говоріння, аудіювання, читання, письма. Серед занять, які сприятимуть розвитку цих видів мовлення, чільне місце в шкільній практиці належить усному переказу. Школярі вчаться працювати над такими типами переказів: детальний, стислий, вибірковий, творчий. Кожен із цих видів переказу має свою дидактичну мету, яка і визначає методику цих занять. Але в усіх випадках головним є навчання школярів зв’язного мовлення.

Переказ потребує значної підготовчої роботи і цілого ряду умінь. З допомогою вчителя школярі мають визначити тему і основну думку тексту, встановити логічний зв’язок, усвідомити композицію тексту, словом, оволодіти змістом, структурою і мовою тексту перед тим, як переказувати його.

Вправа 6. Прочитайте текст. До якого стилю він належить? Усно перекажіть його докладно. Прочитайте в ньому питальні та окличні речення.

Сосонка Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим із сім'єю; було в нього четверо дітей, найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.

Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням!

Недалеко від Максимової хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні.

Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мовби ще кращою здається поміж смутних товаришок.

Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам:

— А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі кращих, як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична!

Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже:

— Че-че-че! Чекай, чекай!.. — А чого чекати — не каже…

Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір'ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж (Олена Пчілка).

Крім цього, в процесі роботи над переказом учні оволодівають і «контекстовими» уміннями, а саме: вчаться висловлюватись на тему, підпорядковуючи висловлювання основній думці вихідного тексту, відбираючи матеріал, визначаючи в ньому головне і другорядне, використовувати відібраний матеріал у потрібному порядку [5, с. 62].

Учителеві слід пам’ятати, що дитина «розуміє в оточуючому більше, аніж може передати словами» (М. І. Жинкін). Бажаючи щось переказати, учень поспішає, перескакує з одного сюжету на інший, через що його переказ стає малозрозумілим. Прагнучи передати текст буквально, учень не може виділити в тексті основну думку і донести це головне до слухача. Отже, вчителю треба весь час підтримувати думку про те, що головне хотів сказати автор. Від цього залежатиме, які мовні засоби, яку інтонацію треба буде використати, щоб передати зміст тексту відповідно до задуму автора.

Результатом такої роботи є створення кожним учнем свого художнього образу, своєї читацької точки зору, доведення за допомогою тексту свого розуміння позиції автора.

Варто звернути увагу на емоційно — вольову сферу діяльності учнів на уроці читання, оскільки завдання уроків читання полягають не лише в тому, щоб вчити дитину читати, розвивати її мислення, а в тому, щоб розбудити її душу і серце, тобто викликати певний комплекс почуттів при читанні й аналізові тексту.

Цьому сприяють способи і порядок роботи з текстом як на уроках класного, так і позакласного читання. Найбільш ефективними є :

1) самостійне прочитування та осмислення дітьми ключових для розуміння тексту слів і словосполучень, виділених учителем; оволодіння їх читанням з дошки;

2) передбачення змісту тексту або його частини з опорою на заголовок, ілюстрацію і ключову групу слів;

3) самостійне читання дітьми тексту або його частини вголос;

4) відтворення тексту за ілюстрацією або аплікацією, заучування на пам’ять цікавих словосполучень, виразів, римованих рядків за бажанням учнів;

5) бесіда — дискусія за проблемним запитанням, яке ставить учитель або пізніше-діти;

6) творчі роботи різного характеру [10, с. 191].

2.2 Основні види мовленнєвих помилок і робота над їх подоланням Слово — найважливіша одиниця мови, сама різноманітна і об'ємна. Саме слово відображає всі зміни, відбуваються в житті суспільства. Слово не тільки називає предмет або явище, але і виконує емоційно-експресивну функцію.

Вибираючи слова, ми повинні звертати увагу на їх значення, стилістичне забарвлення і сполучуваність з іншими словами. Так як порушення хоч одного з цих критеріїв може призвести до мовної помилку.

Основними причинами мовних помилок є:

1) Вживання слова в не властивому йому значенні.

Приклад: Вогнище дедалі більше розпікався, палав.

2) Вживання знаменних і службових слів не враховуючи їх семантики.

Приклад: Завдяки пожежі, спаленілому від багаття, згорів велику ділянку лісу.

3) Вибір слів-понять з різними підставами розподілу (конкретна відвернена лексика).

Приклад: Пропонуємо повне вилікування алкоголіків та інших захворювань. Якщо йдеться про захворювання, то слово алкоголіки було б замінити на алкоголізм. Алкоголік — той, хто страждає алкоголізмом. Алкоголізм — хворобливе пристрасть до використання спиртних напоїв.

4) Неправильно вживання паронимов.

Приклад: Людина веде святкову життя. Я сьогодні пуста настрій.

Праздний і святковий — дуже близькі слова, однокореневі. Але значення мають різне:

1) святковий — прикметник до іменнику свято (святкова вечеря, святкове настрій);

2) пустопорожнє - не заповнений, не зайнятий справою, роботою (святкове і пустопорожнє життя). Щоб відновити сенс висловлювань в прикладі, треба змінити слова місцями.

5) Вживання синонімів.

Синоніми збагачують мову, роблять образною нашу мова. У синонімів може бути різноюфункционально-стилистическая забарвлення.

6) Вживання омонімів.

Завдяки контексту омоніми, зазвичай, розуміються вірно. І все-таки у певних мовних ситуаціях омоніми неможливо знайти зрозумілі однозначно.

Приклад: Екіпаж перебуває у чудовому стані.

Екіпаж — це візок чи команда? Саме поняття екіпаж вжито правильно. Для розкриття сенсу цього терміну необхідно розширити контекст.

7) Вживання багатозначних слів.

Використовуючи багатозначні слова, ми маємо бути дуже уважні, повинні слідкувати, чи є це саме те значення, яке ми хотіли розкрити у цій мовної ситуації. При вживанні багатозначних слів (як і при вживанні омонімів) дуже важливий контекст. Саме завдяки контексту ясно, яке значення слова буде доречним.

Приклад: Вона розспівався.

Незрозуміло: чи що вона почала співати, захопився; чи, проспівавши кілька днів, почала співати вільно, легко.

8) Вживання застарілих слів Архаизми — слова, які звуть існуючі реалії, але вичавлені по будь-яким причин з активного вживання синонимичними лексичними одиницями, — повинні відповідати стилістиці тексту, інакше вони цілком недоречні.

Приклад: Нині в університеті був день відкритих дверей.

Тут застаріле слово нині (сьогодні, тепер, нині) геть недоречне.

9) Вживання професійних жаргонізмів Професіоналізми виступають як прийняті в певній професійній групі просторічні еквіваленти термінів: у мові журналістів помилка — ляп; кермо у мові шоферів — бублик. Але, перенесення професіоналізмів в літературну мову небажано. [17, с. 95].

При виборі слова варто враховувати не тільки значення, яке йому властиве в літературній мові, але і лексичну сполучуваність. Далеко не всі слова можуть поєднуватися один з одним. Межі лексичної сполучуваності визначаються семантикою слів, їх стилістичної приналежністю, емоційним забарвленням, граматичними властивостями тощо.

У сучасній методиці дотримуються терміна «помилка», коли йдеться про порушення мовного оформлення висловлювання, термін «недолік» частіше вживається щодо змісту сказаного чи написаного. Часто ці поняття виступають як синоніми.

Окрему групу помилок становлять порушення лексичних і стилістичних норм. Останні десятиліття лінгводидакти розглядали їх як мовленнєві. Так, В. Капінос виділяє мовленнєві помилки і недоліки: до мовленнєвих помилок належать порушення норм слововживання, пов’язаних з нерозумінням значення слова, до недоліків — неточність, бідність, порушення виразності мовлення.

Цікаву класифікацію помилок у порушенні норм побудови зв’язних висловлювань пропонує В.Мельничайко. Крім граматичних, він виділяє лексичні і фразеологічні, стилістичні помилки та недоліки в структурі тексту.

Окремий тип помилок становлять стилістичні. Проблема цих помилок досить давня.

Природа цих помилок досить своєрідна. Вони, з одного боку, є порушенням стильової структури тексту, з другого — стилістичного забарвлення тексту, а отже, порушеннями функціонування мовних одиниць різних рівнів (фонетичного, лексичного, словотвірного, граматичного) в текстах різних стилів. Звідси й тлумачення терміна стилістична помилка досить строкате. Для прикладу наведемо визначення М. Пльонкіна: «Стилістичними помилками вважаються різноманітні мовленнєві недоліки, що негативно впливають на смисл і точність висловлювання» Таке розуміння стилістичної помилки ніяк не відображає її природи, бо не має зв’язку із стилістичною нормою. Ураховуючи зміст шкільної стилістики і необхідність засвоєння учнями стилістичних норм та формування комунікативних умінь навичок, під стилістичною помилкою слід розуміти порушення функціональні доцільності, що виражається у використанні мовного засобу, недоречного в певному контексті (хоч, можливо, цілком доцільного в іншому). Стилістичними помилкам можуть бути порушення мовлення, пов’язані з недоречним за функціонально-стилістичним призначенням чи експресивно-емоційним забарвленням будь-якої мовного засобу, чи такі, що призводять до зниження сили вираження, експресивності та емоційності мовлення.

Як приклад, пропоную практичні вправи, спрямовані на вилучення мовленнєвих помилок.

Вправа 7. Гра «Я коректор». Знайти помилку у виборі слова. Визначити тип помилки. Правильну відповідь записати.

Терміново подзвонити (Терміново зателефонувати) Завдати удару (Нанести удар) Приймати участь (Брати участь)

Дав вірну відповідь (Дав правильну відповідь)

Перевертати сторінки (Перегортати сторінки)

Давати запитання (Ставити запитання)

Піднести квіти (Вручити квіти)

Вправа 8. Самостійне дослідження-редагування тексту.

Осінній карнавал Усміхаюча осінь заворожує мене на кожному кроці. Осінню навкруги така невимовна краса! Ніби готуючись до осінього карнавалу дерева одяглися в багряні шати. Бирізки й клени стали жовті, а осики — червоні. Серед зиленої хвої палає дика груша. Землю вкрили кольорові опалі листя.

Здається, ніби крокуєш по чарівному, зітканому із золотих ниток килиму.

Йдучи вулицьою, кленові листочки милують мене прикрасними росписами невідомого художника. Дивлячись на цю красу не можна дочекатися, коли на золотогривих конях у золотій кареті прийде королева Осінь і врочисто розпочне карнавал.

Вчитель знайомить учнів з мовними нормами, вчить дотримуватися усталених мовних норм усної й писемної літературної мови, свідомо, цілеспрямовано, майстерно, використовувати мовно-виражальні засоби залежно від мети й обставин спілкування. Учні долають перешкоди у мовній комунікації, намагаючись не допускати помилок як у писемному, так і в усному мовленні.

ВИСНОВКИ На основі проведеного дослідження можна зробити висновки. Мовна освіта в Україні передбачає вдосконалення технологій навчального процесу. Зважаючи на те, що роль української мови в нашому суспільстві значно зросла, мовна і мовленнєва компетенції учнів ґрунтуються на усвідомленні основної функції української мови — комунікативної, яка забезпечує мовленнєву діяльність її носіїв і впливає на їх духовний розвиток.

Розвиток мовлення у школі - це формування в учнів умінь і навичок вправно й правильно, відповідно до норм літературної мови, у тому числі стилістичних, користуватися мовою як засобом спілкування й пізнання. Мовленнєвий розвиток неможливий без формування у школярів системи уявлень про функціонування мовних одиниць різних рівнів (фонетичного, лексичного, граматичного). Вони мають навчитися доречно вживати лексичні, морфологічні й синтаксичні мовні засоби відповідно до стилю і типу мовлення, оскільки розвиток мовлення учнів — одне з практичних завдань навчання рідної мови, яке має важливе соціальне значення.

Види робіт, запропоновані у мовленнєвій змістовій лінії, залучають текстоцентричний підхід до навчання рідної мови, текстові завдання сприяють підвищенню мовної культури, збагаченню лексичного запасу (аудіювання та читання текстів мовчки, виразне читання вголос, перекази, діалогічне та монологічне мовлення). Під час лінгвістичного аналізу тексту учні засвоюють його комунікативні ознаки, стилістичну приналежність і функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну і мовленнєву компетенцію. Тому, робота з розвитку мовлення учнів забезпечує тісний зв’язок лінгвістичних теорій з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів. У роботі з розвитку мовлення не може бути традиційності й одноманітності. Зацікавити школярів українською мовою як предметом навчання можна передусім шляхом уникнення одноманітності, шаблону і схематизму в роботі над словом. Чітке і доказове опрацювання мовних явищ та варіювання форм, методів і прийомів навчання збуджують пізнавальний інтерес і стимулюють самостійне мислення школярів.

Різноманітні організаційні форми уроку та впровадження в навчальний процес роботи над цікавими мовними матеріалами активізують пізнавальну й емоційну діяльність учнів, забезпечують вироблення в них комунікативних та правописних умінь і навичок. Заняття з української мови треба будувати так, щоб кожен із проведених видів робіт виконував свою роль у формуванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали монологічним і діалогічним мовленням, спираючись на знання про текст, стилі, типи, жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури мовлення. Через відповідно дібраний мовний матеріал і завдання до нього демонструється багатство і розвиненість української мови, її краса і мелодійність.

Отже, навчання мови і мовлення становить єдиний процес, підпорядкований кінцевій навчальній та виховній меті шкільного курсу рідної мови — формування національно свідомої мовної особистості, яка володіє вміннями використовувати мовні засоби відповідно до мети і умов спілкування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ананьєв Б. Г. Человек как познание / Б. Г. АнаньевМ.: Просвещение, 1986. — 284 с.

2. Бабкіна О. А. Уроки розвитку зв’язного мовлення. 5−6 клас / О.А. Бабкіна, Т. А. Колесник. — Х.: Основа, 2008. — 295 с.

3. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. БабичЛ.: Світ, 1990 225 с.

4. Біляев О. М. Методика вивчення української мови в школі: Посібник для вчителя / О.М.Біляев, В. Я. Мельничайко, М.І.Пентилюк. — К.: Освіта, 1987. — 213 с.