Практичне застосування принципу мови кримінального процесу

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ МОВИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

1.1 Походження і розвиток мови

1.2 Класифікація мов

1.3 Функції мови

РОЗДІЛ 2. ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Законодавство України про мову

2.2 Цілі та принципи державної мовної політики

2.3 Державна мові України

2.4 Регіональні мови або мови меншин України

РОЗДІЛ 3. МОВА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

РОЗДІЛ 4. УЧАСТЬ ПЕРЕКЛАДАЧА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Останнім часом в Україні відбувається значне перетворення внутрішнього законодавства, що більшою мірою стосується саме кримінального процесу. Якщо конкретніше, то в Україні нещодавно набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс, який має низку нововведень та змін.

Також, декілька місяців тому в Україні відбувалися майже революційні події, що безпосередньо стосувалися державної мовної політики. Всім відомо, що в кожній державі є своя офіційна мова, якою мають здійснюватись різноманітні заходи. Але в нашій державі з практичним застосуванням такого принципу є невеликі проблеми. В законі дійсно чітко прописані правила застосування і використання мови, але багато представників влади та суспільства нехтують ними. Така ж ситуація має місце і в кримінальному процесі.

Тому, для того, щоб зрозуміти необхідність та практичну значимість принципу державної мови судочинства, ми і розглянемо це питання в даній курсовій роботі.

Об'єктом дослідження є питання про практичне застосування принципу мови кримінального процесу.

Предмет дослідження сучасне законодавство, що безпосередньо стосується питання реалізації державної мови в кримінальному процесі України. Саме на це треба звернути увагу, тому, що державне законодавство має низку прогалин і не дає в повному обсязі змогу зрозуміти і виявити суть і значення державної мови судочинства.

Метою курсової роботи є дослідження джерел, за допомогою яких можливо визначити стан сучасної державної мови в кримінальному процесі України.

Завдання:

1. Розкрити зміст поняття державної мови судочинства;

2. Визначити історичні передумови виникнення такого принципу, як принцип державної мови судочинства;

3. Виокремити та розглянути питання про проблеми та загальні засади перекладу в кримінальному процесі.

Методи дослідження: в ході написання даної курсової роботи застосовувались такі методи, як історичний, що дав змогу визначити умови та періодичність утворення вищевказаного принципу. Порівняльний метод застосовувався для визначення ступеня розвитку такого принципу. Та метод аналізу та синтезу дав змогу зробити деякі факти більш обґрунтованими поряд з іншими джерелами. Таким чином застосування різних методів дало змогу визначити основні напрямки розвитку та існування мови кримінального процесу.

Структура роботи: вступ, чотири розділи, сім підрозділів та 15 джерел використаної літератури.

законодавство мова кримінальний судочинство

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ МОВИ ТАЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Момва -- система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова -- це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

За ДСТУ 2392−94 мова -- cистема знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.

1. 1 Походження і розвиток мови

Існує ряд гіпотез про походження мови, але жодна з них не може бути підтверджена фактами через величезну віддаленість походження мови від нашого часу. Вони залишаються гіпотезами, оскільки їх не можна ні спостерігати, ні відтворити в експерименті. Передбачається, що з появою мови пов’язана зміна гену FOXP2.

Людей здавна цікавило питання про те, як на Землі виникло безліч мов. Одні вчені вважають, що всі вони мають спільне коріння, з’явившись в результаті ланцюга дивергенції прасвітової мови (концепція моногенезу). Інші вважають, що спочатку було декілька незалежних вогнищ виникнення мов (концепція полігенезу). Однак, походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов -- дві самостійні проблеми, не пов’язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання -- з’ясувати, як люди почали говорити, друга -- коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.

Лінгвісти встановили спорідненість мов в тих випадках, коли мовна єдність розпалася не більше 5 -- 10 тис. років тому і об'єднали їх в мовні сім'ї. Деякі дослідники намагалися встановити і віддаленіше генетичне споріднення мов.

Походження мови -- передумови і початки розвитку мовної діяльності суспільства. Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (мустьєрська епоха в кінці раннього палеоліту, бл. 200−50 тисячоліть тому).

Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об'єктив. передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об'єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями -- небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісної людьми у зв’язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу (можливо, 2 -- 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів.

Потім урізноманітнення видів праці і пов’язаних з ними трудових ситуацій привело до свідомого варіювання вигуків і розширення їхньої кількості. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки дедалі більше ставали членороздільними. Звукові комплекси, які набували характеру мовних знаків -- слів, спочатку мали не-диференційну семантику й означали як певний процес дії, так і його об'єкт, знаряддя чи результат. З наступним виділенням у свідомості уявлень і примітивних понять про предмети як об'єкти, що мають істотне значення для життя людини, почали створюватися форм. варіанти назв для предметів, відмінні від позначень дій. Це зумовлювало розширення лексичного складу мови і вдосконалення її фонетичної структури.

Оскільки ці процеси, що відбувалися в умовах роздільного існування первісних людських колективів на віддалених одна від одної територіях, уже втратили безпосередній зв’язок з первісними природними вигуками, спільними для всього виду предка людини (і для раннього неандертальця), у різних первісних людських колективах почалося формування на єдиній початковій основі багатьох місцевих різновидів мов.

Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв’язання виділяються теорія божественного походження мови (ведійські, біблійні та інши релігійні міфи), теорія свідомого витворення мови людьми (давньогрецький філософи, теорія «суспільного договору» в XVII -- XVIII ст.), звуконаслідувальна теорія (стоїки, Г. В. Лейбніц, Ш. де Бросс), трудова теорія (Л. Гейгер, Л. Нуаре). Пізніше походження мови стали пов’язувати з розробленням загальної проблеми антропогенезу з позиції діалектичного матеріалізму. В укр. мовознавстві проблему походження мови висвітлювали Леонід Булаховський, М. Я. Калинович та ін.

1. 2 Класифікація мов

Існує кілька способів класифікації мов:

— ареальна, за культурно-історичними ареалами (місцем поширення);

— типологія; наприклад, за способом вираження граматичного значення мови ділять на аналітичні, ізолюючі, синтетичні та полісинтетичні;

— генеалогічна, за походженням і ступенем спорідненості. Мови групуються в групи, ті, в свою чергу, — в сім'ї. Для деяких сімей запропоновано об'єднання в таксони більш високого рівня — макросім'ї. Класифікації мов на основі генеалогічних ознак займається мовна систематика.

1. 3 Функції мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

Виражальна (еспресивна, емотивна, модальна) функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні -- суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:

індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);

колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) -- реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв’язку;

саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).

Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови.

РОЗДІЛ 2. ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

Державна мовна політика в Україні має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.

Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

2.1 Законодавство України про мови

Законодавство України про мови складається з Конституції України, Декларації прав національностей України, цього Закону, законів України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні меншини», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні - виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя.

Якщо чинним міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про мови, то застосовуються норми, які містять більш сприятливі положення щодо прав людини.

2.2 Цілі та принципи державної мовної політики

Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;

3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

Держава сприяє розвитку багатомовності, вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед тих, які є офіційними мовами Організації Об'єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.

2.3 Державна мова України

Державною мовою України є українська мова.

Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, науці, культурі, інших сферах суспільного життя.

Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення.

Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі. Порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначаються Кабінетом Міністрів України. Держава сприяє використанню нормативної форми української мови в засобах масової інформації, інших публічних сферах.

2.4 Регіональні мови або мови меншин України

Принципи мовної політики, викладені у статті 5 Закону України «Засади державної мовної політики», застосовуються до всіх регіональних мов або мов меншин України, які вживаються в межах її території.

У контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин до регіональних мов або мов меншин України, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у вищезазначеному Законі, віднесені мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька.

До кожної мови, визначеної у частині другій статті 7 Закону, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення.

За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території.

Право ініціювання питання щодо застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, належить також мешканцям території, на якій поширена ця мова.

У разі збору підписів понад 10 відсотків осіб, які мешкають на певній території, місцева рада зобов’язана прийняти відповідне рішення протягом 30 днів з моменту надходження підписних листів. Дії або бездіяльність місцевої ради можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.

Порядок формування ініціативних груп та складання підписних листів у такому випадку визначається законодавством про референдуми.

Чисельність регіональної мовної групи на певній території визначається на підставі даних Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення у розрізі адміністративно — територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, селищ, сіл).

При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яке б ідентифікувало рідну мову особи, що належності до тієї чи іншої мовної групи.

Регіональна мова або мова меншини (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 7 Закону, використовується на відповідній території України в роботі місцевих органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються Законом України «Про засади державної мовної політики «.

У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, що відповідає умовам частини третьої статті 7 Закону, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб.

За межами території, на якій поширена регіональна мова, вона може вільно використовуватися, у порядку, що визначається цим Законом.

Жодне з положень зазначеного Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для використання державної мови.

РОЗДІЛ 3. МОВА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Судочинство в Україні у кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 Закону «Про державну мовну політику «поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів.

Сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 Закону, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.

Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат.

Слідчі і судові документи складаються державною мовою.

Слідчі і судові документи відповідно до встановленого процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у справі (обвинуваченому у кримінальній справі), державною мовою, або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Мовою роботи та актів з питань досудового розслідування, дізнання і прокурорського нагляду в Україні є державна мова. Поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування, дізнання та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови. Кожна особа має право бути невідкладно повідомлена мовою, яку вона розуміє, про мотиви арешту чи затримання і про природу та причини звинувачення проти неї і захищати себе, користуючись цією мовою, у разі необхідності, з безкоштовною допомогою перекладача.

РОЗДІЛ 4. УЧАСТЬ ПЕРЕКЛАДАЧА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Як перекладач до участі у кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у результаті справи oсоба, що володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також мовою, якою володіють та користуються будь-які учасники процесу.

Суд зобов’язаний пояснити переклaдачеві його обов’язки та попередити під розписку про кримінальну відповідальність за відмовy від перекладу або за свідомо неправильний переклад.

За ухилення від з’явлення пеpекладач може бути оштрафований відповідно до ст. 185−4 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

За відмову від виконання обов’язків перекладача, а також за свідомо неправильний переклад він несе відповідальність згідно із 179 Кримінального кодексу України.

Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду, давати будь-яку оцінку сказанoму окремими особами, чиї показання він перекладає.

Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення бeзпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України. Перекладач під час участі в судовому розгляді справи має право робити зaуваження та заяви, що пiдлягають занесенню до протоколу.

Найбільш розповсюдженою, складною і разом з тим характерною слідчою дією за участю перекладача є саме допит. Він полягає в одержанні від допитуваного у передбаченому законом порядку компетентним суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності - представником органу дізнання, слідчим і т. ін. (далі - слідчим) показань про обставини, які мають значення для розслідування кримінальної справи. Пізнавальна сутність допиту полягає у тому, що допитувана особа об'єктивізує ідеальний образ подій чи явищ, що зберігся в її пам’яті, шляхом використання мовних засобів у формі усного повідомлення. І через це слідчий також отримує змогу сприймати зазначений ідеальний образ. Різниця у допиті різних учасників кримінального процесу, скажімо свідка і обвинуваченого, в цілому зумовлена процесуальним статусом цих осіб, характером і обсягом відомих їм фактичних обставин, особистою зацікавленістю (ставленням) до тих чи інших результатів слідства.

Перспектива залучення перекладача має бути обов’язково врахована слідчим ще під час підготовки до допиту. Йдеться не лише про організаційний (виклик перекладача з повідомленням про місце і час допиту; забезпечення робочого місця у приміщенні, де відбуватиметься допит і т. ін.) та процесуальний (роз'яснення перекладачеві мети, порядку проведення тієї чи іншої слідчої дії, вимог до фіксації отриманих результатів і т. ін.) аспекти. Важливо врахувати й загальні тактичні положення допиту, що зумовлюють так би мовити тактичні особливості перекладу. Останні мають творчий характер і значною мірою не можуть бути врегульовані нормативним шляхом.

Відомо, наприклад, що під час підготовки до допиту у випадках, коли його предмет містить питання, дослідження яких вимагає спеціальних знань, слідчий має сам, або за допомогою спеціаліста відповідного профілю ознайомитись із спеціальною літературою з предмета допиту, зрозуміти сутність і послідовність тих або інших технологічних процесів, розрахунків, облікових операцій, значення спеціальних термінів і т. ін.

Зважаючи на те, що в ході допиту перекладач відіграє роль «мовного посередника», вказане правило логічно поширити й на нього, не порушуючи, зрозуміло, вимоги до збереження таємниці слідства (конспірації), самостійності та незалежності слідчого. Перекладачеві також, як і слідчому, важливо завчасно знати характер предмету допиту, хоча б у загальних рисах уявляти те, на яку тему відбуватиметься спілкування слідчого і допитуваного. Одна річ, коли до обговорення увійдуть загальнопобутові теми, і, відповідно, буде використовуватись так звана «побутова лексика». Нею володіють усі перекладачі. І зовсім інша — коли розмова відбудеться навколо, скажімо, спеціальних медичних питань (фармакології, медичного інструменту тощо), фізико-хімічних процесів і т. ін. У цьому разі для точного, правильного й швидкого перекладу, вільної орієнтації у тексті і контексті сказаного, розуміння «професійних жаргонізмів» і т. ін. від перекладача вимагатиметься знання і вміння користуватися спеціальною лексикою, що потребує деякого часу для необхідної підготовки.

Змістовна частина допиту свідка починається, як правило, з його вільної розповіді про обставини, що цікавлять слідство; обвинуваченого — про обставини, зв’язані із суттю обвинувачення. Переклад сказаного на цьому етапі може відбуватись з використанням двох підвидів усного перекладу — синхронного чи послідовного. Кожен підвид має свої недоліки і переваги, що слід враховувати у вирішенні питання вибору

У ході синхронного перекладу перекладач практично одночасно (з інтервалом 2−3 секунди) із прослуховуванням мовлення допитуваного викладає переклад. Такий спосіб усного перекладу є складним для перекладача і вимагає від нього відповідного професіоналізму. Синхронний переклад, зокрема, передбачає одночасне виконання трьох різних мовних дій: сприйняття мови оригіналу, переклад викладеного та озвучування мовою перекладу. Потреба у синхронізації усіх цих дій, і, водночас, намагання перекладача не відстати від темпу мовлення допитуваного неодмінно знижуватимуть точність і докладність перекладу. У гонитві за значенням окремих слів і речень перекладач, а, відповідно, й слідчий можуть втратити розуміння загального смислу мовлення. У перекладача виникне потреба у застосуванні мовних штампів замість передачі найбільш суттєвих характеристик вихідного мовлення дослівно; прогнозуванні плину розмови наперед і корегуванні прогнозів, які не виправдались і т. ін. До того ж слідчий не матиме можливості чітко співставити поведінку допитуваного із змістом тієї чи іншої його фрази, зосередити увагу на цільних фрагментах розповіді. Усе це негативно позначиться на індивідуальності, логічній цілісності та смисловій єдності продукту перекладу, оцінці слідчим достовірності показань, ефективності застосуванні тактичних прийомів під час допиту. Тому, не є доцільним використання синхронного перекладу в ході допиту.

Більш правильним вважаємо застосування послідовного перекладу, коли перекладач доводе слідчому фрагмент вихідного мовлення після того, як допитуваним було висловлено два-три речення. Тривалість допиту процесуальним законом у часі жорстко не обмежена, а тому мовець кожний раз може зачекати, поки перекладач завершить фразу. Для досягнення узгоджених дій про такий спосіб перекладу слід попереджати особу до початку допиту, роз’яснюючи, щоб вона говорила конкретно, чітко й повільно, роблячи паузи й таким чином надаючи перекладачеві можливість перекладати. За великого обсягу сказаного перекладач може робити відповідні позначки. Зроблені таким чином записи після допиту слід надавати слідчому.

В умовах лінгвоетнічного бар'єру, що роз'єднує слідчого і допитуваного, під час розпитування за участю перекладача мають бути зведеними до мінімуму проблеми соціально-особистісного характеру між усіма комунікантами (тобто неспівпадання світоглядів, переконань, соціальних статусів, психологічних звичок спілкування тощо). Водночас, професіоналізм перекладача має поєднуватись із повагою до допитуваного, коректною манерою спілкування, делікатністю, і, навіть, зовнішнім виглядом (вмінням одягатися та використовувати косметичні засоби, прикраси) відповідно до серйозності та офіційного характеру слідчої дії. Зазначене, зокрема, впливає на точність і повноту перекладу, формування сприятливого психологічного контакту між учасниками допиту.

Від перекладача вимагається перекладати повно і точно. У зв’язку з цим слід вказати на неприпустимість застосування у кримінальному судочинстві різних видів так званих «адаптованих перекладів», тобто передавання не того, про що безпосередньо каже свідок, підозрюваний, обвинувачений, або сам слідчий, а, по суті, висновків зі сказаного, зроблених перекладачем. Перекладач таким чином опиняється у не властивій йому ролі своєрідного інформаційного «фільтра», що дозує, «шліфує», покращує, літературно обробляє, і тим самим викривляє природний характер акту комунікації. Такий підхід є неприйнятним, адже не дозволяє кінцевим адресатам перекладу отримати об'єктивну інформацію, що суперечить меті, правовому порядку та пізнавальній сутності допиту.

Водночас, в ході перекладу часто стає неможливим дотриматись іншої вимоги процесуального закону, якою передбачено викладення у протоколі показань свідка не лише в першій особі, але й за можливістю дослівно. Особливості граматичної будови, словарного складу, синтаксичних конструкцій, лексичних сполучень та інші специфічні риси іноземної мови не дозволяють перекладати, скажімо, німецький текст підряд, слово за словом. Подібна спроба дасть зворотний ефект — призведе до викривлення дійсного змісту сказаного. Тим більше, що сам оригінал не завжди буває вірним за лінгвістичних критеріїв, і залежить, наприклад, від емоційного стану, вміння послідовно викладати думки, частоти застосування реалій, або грамотності допитуваного.

Під адекватністю перекладу, як відомо, розуміють точне і повне передавання смислового змісту іноземного тексту засобами мови, якою здійснює переклад. Поняття «зміст» тут пов’язане із закінченим текстом (окремою думкою). Тому обрання варіанту значення окремих слів (словосполучень) має бути не лише вірним, але й контекстним, тобто підпорядкованим логіці та смислу всього тексту. За вимогою слідчого окремі одиниці відповідностей можуть бути уточнені перекладачем під час або після допиту.

Послідовний переклад, у принципі, дозволяє перекладачу з’ясовувати і інші незрозумілі деталі сказаного через ставлення допитуваному запитань до того, як переклад буде зроблений для слідчого. Водночас, виходячи із процесуального статусу і функцій перекладача, для нього існують певні межі у розпитуванні особи. Зокрема, він може ставити лише уточнюючі (але не з метою деталізації, а для більш точного перекладу) та контрольні (для перевірки правильного розуміння висловлювань) запитання. Ставлення цих допустимих запитань перекладачем може відбуватись за його власної ініціативи під час допиту і не вимагає обов’язкового попереднього дозволу з боку слідчого. Водночас ініціативне формулювання додаткових, нагадуючих, викриваючих запитань, а також уточнюючих питань з метою деталізації показань, контрольних питань — з метою перевірки наданих пояснень до компетенції перекладача не входить. Це є виключним правом слідчого, який уповноважений самостійно визначати завдання, напрями і послідовність допиту.

Із самостійністю і незалежністю слідчого пов’язане й те, що саме він доручає перекладачеві зробити переклад та в цілому визначає характер і обсяг матеріалу оригіналу. Вимозі слідчого у цьому плані кореспондує обов’язок перекладача. Перекладач не може підходити до виконання своїх функцій вибірково, на власний розсуд. Разом з цим, слід зазначити, що перекладач в межах своєї компетенції також є самостійною процесуальною фігурою. Зокрема, він самостійно обирає прийоми і методи діяльності в межах норм і законів перекладу. Слідчий не може виконувати перекладацьких функцій і втручатись до процесу перекладу. Тому його спроба «підкоригувати» перекладацький процес і отримані результати може призвести до порушення законності, у тому числі з боку перекладача, бо саме перекладач особисто несе кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і дотримання принципу законності.

Відомо, наприклад, що закон прямо забороняє ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді, або підказка до неї (навідні запитання). Ця норма має загальну дію по відношенню до усіх учасників допиту, а тому стосується не лише слідчого, але й перекладача. Більше того, перекладач не лише з власної ініціативи, але й на вимогу слідчого не має права ставити навідні запитання. Така вимога слідчого за своєю суттю означала б порушення закону, а тому згідно зі ст. 60 Конституції України не повинна виконуватись. У цьому разі простежується самостійна роль перекладача у забезпеченні прав допитуваного і реалізації принципу законності.

Участь перекладача певним чином впливає на обрання тактики проведення допиту. Зокрема, процедура перекладу може завадити активності та цілеспрямованості проведення вказаної слідчої дії. Особа, яку допитують, особливо обвинувачений, може вдавати нерозуміння перекладу, який йому надається, уточнювати окремі слова чи вирази перекладача, вимагати певних пояснень до запитання, навмисно давати неконкретні пояснення і тим самим уповільнювати темп допиту, перехоплювати ініціативу у слідчого, намагатись дізнатися про додаткову інформацію і т. ін.

За наявності даних про те, що допитуваний навмисно «не хоче» розуміти перекладача з метою затягування слідчої дії, або формує підґрунтя до подальшої можливої протидії, можна використати такий тактичний прийом, як дублювання перекладачем питань іноземною мовою в письмовій формі з власноручною письмовою відповіддю допитуваного на кожне питання, що посвідчується його підписом. Цей матеріал є складовою протоколу допиту, що в іншій частині, у тому числі переклад письмового фрагменту, має виконуватись мовою кримінального судочинства. Доцільним також є фіксація ходу допиту аудіо- відеозаписом.

Якщо свідок виявив бажання написати свої показання власноруч, то після його усного допиту і запису ним своїх показань перекладач має в межах тривання цієї слідчої дії та у присутності слідчого перекласти письмові показання мовою кримінального судочинства. Власноручні показання допитуваного складатимуть органічну частину протоколу допиту. Сам протокол, складений в іншій частині мовою кримінального судочинства, має бути зачитаний перекладачем допитуваному у перекладі мовою, якою він володіє. У заключній частині протоколу, крім цього, перекладач має зробити запис мовою кримінального судочинства про те, що показання допитуваного викладені у протоколі шляхом перекладу його власноручних показань, які письмово зафіксовані у протоколі, і повністю ним відповідають. Перекладач і допитуваний засвідчують цей факт підписами.

Перекладач завжди, а не за власним бажанням, має уважно й особисто знайомитись із текстом перекладу, зафіксованим у протоколі, тому що тільки він відповідає за правильність перекладу. Оформлення ж протоколу здійснює не перекладач, а сам слідчий. Тому з його боку у складанні протоколу можливі певні неточності, викликані суб'єктивною інтерпретацією перекладу. По закінченні слідчої дії, переконавшись у правильній і повній фіксації перекладу, перекладач підписує протокол має зробити зворотний усний переклад — з мови кримінального судочинства мовою, якою володіє допитуваний. Цей факт слід фіксувати і посвідчувати підписом перекладача. Крім цього, допитувана особа також своїм підписом у кінці протоколу має підтвердити, що зроблений їй в усній формі переклад протоколу відповідає даним нею показанням.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Отже, розглянувши питання про суд присяжних з різних кутів, можна зробити такі висновки і виділити окремі положення, що найбільш повно розкривають суть теми.

Що ж таке мова? Момва -- система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова -- це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

За ДСТУ 2392−94 мова -- cистема знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.

Державна мовна політика в Україні має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими користується населення країни в державному, економічному, політичному і громадському житті, міжособовому та міжнародному спілкуванні, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури, зміцнення єдності українського суспільства.

Основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні - виключно Законом «Про державну мовну політику України», з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя.

Судочинство в Україні у кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

В даній роботі також не малу увагу було приділено також перекладу в кримінальному процесі.

Як перекладач до участі у кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у результаті справи oсоба, що володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також мовою, якою володіють та користуються будь-які учасники процесу.

Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду, давати будь-яку оцінку сказанoму окремими особами, чиї показання він перекладає.

Також перекладач повідомляється про кримінальну відповідальність в разі надання неправдивого переклад або з підстав передбачених ст. 179 ККУ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. http: //www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/Chcks/index. html

2. http: //www. naiau. kiev. ua/tslc/pages/humanright/texts/0503_u. htm

3. Гончаров I.Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005.

4. Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 712 с.

5. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2003. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2009. — 816 с

6. Литвинчук О.І., Гришин Ю. О., Іваиицький C.O. Кримінальний процес України: Загальна частина: Навчальний посібник / МВС України, Луган, держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка; [За заг. ред. М.Й. Курочки]. — Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. — 408 с.

7. Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 176 с.

8. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 5-те вид., доп. і перероб. — К.: А.С.К., 2007. — 848 с.

9. http: //books. br. com. ua/896

10. http: //www. scourt. gov. ua/clients/vs. nsf/0/62 3809DCB56E022BC2256C95003CF7EA?OpenDocument&Start=1&Count=300

11. http: //pravo. ligazakon. ua/document/view/T124651

12. http: //zakon2. rada. gov. ua/laws/show/4651ж-17

13. Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. -- Х.: Право, 2010. -- 608 с.

14. Азаров Ю.І., Заїка С.О., Фатхутдінов В.Г. Кримінально-процесуальне право України: Посіб. для підготов. до екзаменів. -К., 2010.

15. http: //www. naiau. kiev. ua/osvitamvs/index. php/kpk-ukrajini-vid

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой