Постать Петра Сагайдачного в історіїї України

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Постать Петра Сагайдачного в історіїї україни

Студентка Жук Марія

Викладач проф. Сергійчук В. І

Київ 2010

План

Вступ

1. Морські походи Сагайдачного і всього Війська Запорозького

2. Сагайдачний як дипломат і культурний діяч

3. Петро Сагайдачний як вправний полководець

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Постать Петра Конашевича Сагайдачного є однією з найвизначніших постатей в історії України доби Козаччини. Він був чи не найвідомішим полководцем Європи, державним та культурним діячем, захисником православ’я, поборником освіти. Петро Сагайдачний є яскравим представником доби Відродження: високоосвічений, енергійний, він стає реформатором козацького війська, зміцнює його позиції серед народу та перед польським урядом

Аби краще зрозуміти постать Сагайдачного треба зазирнути у його біографію. Петро Сагайдачний прийшов на Січ наприкінці 16 століття. На жаль, про його попередній період життя відомо дуже мало. Народився Петро Конашевич у селі Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області) у сім'ї дрібного українського шляхтича у 1577 (або 1578) році. Навчався в Острозькій школі та Львівській братській школі, що здійснило величезний вплив на юнака і дало потужний поштовх його майбутній кар'єрі військового і політичного діяча.

В Острозі Петро Сагайдачний не просто опанував знання: тут сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Перебуваючи в атмосфері постійного інтелектуального напруження та духовного життя, він «вбирає» в себе передові ідеї тієї доби. На мою думку, освіта в Острозькій школі заклала в Сагайдачного той величезний потенціал, який він розкриватиме протягом усього життя.

Згодом майбутній гетьман потрапляє до Львівської Братської школи. Тут він знайомиться з Іовом Борецьким, з яким Сагайдачний підтримуватиме зв’язки аж до кінця свого життя. Львівське братство було на той час найбільшим осередком православ’я. Саме тут Петро отримує найцінніші уроки духовності, що згодом знадобляться майбутньому гетьману.

Через певний час Сагайдачний переїздить до Києва, де й розпочинається його активна громадська діяльність. В цей час у Бересті приймають Берестейську церковну унію. Петро Сагайдачний одразу ж приймає позицію противника унії (навіть пише полемічний твір «Пояснення про унію», в якому засуджує її прийняття. Але, на жаль, оригінал цього твору не дійшов до нас).

У відповідь на Берестейську унію відбувається масове покозачення українського населення і втечі на Січ. Сюди ж приходить і молодий Сагайдачний. І майже одразу, завдяки своїй освіченості, релігійності, активній участі в походах, сильній вдачі, здобуває високий авторитет: спочатку його обирають обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він стає кошовим отаманом і очолює січове товариство. Пізніше кілька разів обирався гетьманом.

1. Морські походи Сагайдачного і всього Війська Запорозького

З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Турецька імперія на той час панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Вторгнення татарських орд в українські землі завжди супроводжувалось нещадним розоренням. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, (у полон брали лише молодих здорових людей, а дітей і старців безжально винищували). Бажаючи зупинити це свавілля, визволити з неволі бранців, запорожці розгортають наступ на володіння султанської Туреччини та її васала -- Кримського ханства, переносячи військові дії на територію ворога.

Стратегію наступу, а також тактику морського бою розробив Петро Сагайдачний, зробивши величезний внесок у розвиток українського військового мистецтва. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основними завданнями запорожців було послаблення військової сили ворога, знищення турецьких флотів, руйнування найважливіших фортець, розгром невільницьких ринків й визволення бранців. Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші.

У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, а завдяки своїм маленьким «чайкам» часто лишалися не помітними для ворога. Запорожці використовували цікаву тактику: на «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючись й до рукопашного бою. Турецькі екіпаж знищували, невільникам давали свободу: або відвозили їх в рідні краї або залучали до свого товариства. Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом; як справжні мореплавці, а також добре орієнтувалися по зорях

Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров'ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організують нову морську військову експедицію: запорожці наносять удар по трьом важливим фортецям Туреччини — Акерману, Кілії й Варні. Наляканий такими перемогами козаків, султан наказує перетнути Дніпро ланцюгом з металевою брамою посеред річки, на яку було направлено гармати. Але сміливі вояки зуміли перехитрити султана: вони зв’язали кілька десятків колод залізним ланцюгом і сторчма пустили до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець.

У 1608 році запорожці здійснили сухопутний похід у Кримське ханство, захопивши найбільшу твердинь — Перекопську фортець, а на наступний рік під приводом Сагайдачного козаки здійснюють морський похід і здобувають Ізмаїл, Акерман та Кілію.

Але одним з найвідоміших і найзначущих походів козаків був похід на могутню турецьку фортецю з найбільшим невільницьким ринком — Кафу. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Запорожці штурмом здобули цю величезну, з потужними укріпленнями, турецьку фортецю й розгромили чотирнадцятитисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.

Восени того ж року козаки знову спорядились у похід -- цього разу на Синоп. Проте вітер заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили.

За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.

Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 році козаки ввійшли в Стамбул, вбили близько 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста". Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами -- як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Саме завдяки його досвідченому керівництву, хитрості його військових тактик козаки здобули безліч перемог, прославившись далеко за межі своєї держави. Запорізькі походи стали настільки відомими, що цей період в історії почали називати «героїчною добою українського козацтва».

Але Петро Сагайдачний веде не тільки бойову, але й дипломатичну боротьбу з Туреччиною: у 1617 році Запорізьке Військо увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порти (Туреччини, Османської імперії). З ініціативи гетьмана протягом 1617−1620 років відбувалися переговори України з Персією, з якою Туреччина розпочала незабаром нову війну. До антитурецької коаліції Сагайдачний намагався залучити Францію, Польщу, Ватикан і Абхазію. На жаль, укладання миру між Туреччиною і Персією поклало кінець існуванню коаліції, але це був гарний досвід міжнародних дипломатичних стосунків для козаків.

2. Сагайдачний як дипломат і культурний діяч

Будучи гетьманом, Сагайдачний усвідомлював, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не змогла б, тим паче сумний досвід козацько-селянських повстань, керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти Україні поки що бракує сили. Саме тому Петро Конашевич веде дипломатичну політику щодо Польщі, йде на певні поступки, адже відкритий супротив міг б знищити козацтво.

Зростання козацтва, посилення його суспільно-політичної ролі, зростання могутності й військової сили дуже хвилювало польську шляхту. Річ Посполита для розв’язання цієї проблеми намагалася підкорити запорожців своїй владі: прагнучи чисельно зменшити козацтво, взявши лише незначну його частину на королівську службу, щоб потім його ліквідувати, уряд намагався скласти для цього реєстр, а тих, котрі до нього не увійшли, повернути до кріпацтва.

Але уряд Речі Посполитої був змушений надати реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, яка склалася внаслідок внутрішнього розвитку. Отже, козацтво, очолюване Сагайдачним, боролося за розширення реєстру, й це був легальний шлях протидії шляхетському наступові.

Також Петро Сагайдачний відомий як видатний культурний діяч: він брав активну участь в опозиційному русі українського міщанства та православного духовенства проти політики національно-релігійних утисків. У 1616 році з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступало проти політики шляхетсько-польського гніту, відіграючи одночасно роль як культурного, так і наукового центру України.

Заме завдяки маніфестаційному вступу усього Війська Запорозького до братства, а також його опіці (запорожці брали братство під свій захист), Сагайдачний підніс авторитет братства, оберіг його від репресій й підняв його популярність серед народних мас. І незважаючи на те, що нову культурну інституцію було засновано без дозволу короля, ні польський уряд, ні католицьке духовенство не наважувалось заборонити діяльність Київського братства, побоюючись козацтва, очолюваного Петром Сагайдачним.

Гетьман допомагає Київському братству не тільки військовою опікою, але й матеріально: Сагайдачний стає ктитором, тобто опікуном братства, допомагаючи йому коштами.

Проте становище православної церкви дуже складне: після смерті митрополита київського польський уряд оголошує православну церкву неіснуючою. Але і тут на допомогу приходить Сагайдачний: у 1620 році за сприянням Війська Запорозького в Україну приїздить єрусалимський патріарх Фотій і висвячує у митрополити Іова Борецького та кількох єпископів.

Таким чином, Сагайдачний зробив безцінний історичний крок — врятував чи не найбільший осередок православної віри, української культури, освіти на науки усієї тогочасної України.

3. Петро Сагайдачний як вправний полководець

сагайдачний військо козацький гетьман

Петро Сагайдачний був гуманістом і, цінуючи кожне марно втрачене життя під час можливого збройного конфлікту із набагато чисельнішим за запорозьке польським військом, він іде на компроміс під час Ольшанської ради — погоджується на тисячний реєстр із видачею жалування козакам. Адже гетьман знав, що на практиці польський уряд потребував значно більшої кількості збройної сили під час реалізації своїх військово-політичних планів, шляхта прагнула залучати на свій бік українське козацтво, і в такі моменти за її мовчазною згодою реєстровцями визнавалися всі козаки. Згоду на це (брати участь у польських війнах) козацтва Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав українського народу.

Так сталося й у 1618 році, коли розпочалася війна між Річчю Посполитою та Московською державою і знадобилася допомога запорожців. Сагайдачний з козаками вирушають до Московської держави. Після ряду блискучих військових операцій козаки дістаються до царської столиці, але гетьман зупиняє атаку. Можливо саме в той час у Петра Конашевича з’являється ідея залучити в майбутньому Московію до війни проти Речі Посполитої, що її він мав намір розпочати, дочекавшись слушного часу і відповідної міжнародної обстановки.

Після підписання польсько-російського перемир’я на 14,5 років, за яким Російська держава змушена була поступитися Речі Посполитій Смоленськом, Черніговом, Новгород-Сіверським, Стародубом та іншими містами. Сагайдачний повертається з козаками на Україну. Але тут його чекає новий «сюрприз» від польського уряду — заборону ведення воєнних дій на Чорному морі.

Але гетьман мав можливість ігнорувати цю заборону — якщо наприкінці XVI ст. козаків було тільки 5 тисяч, то за гетьмана Сагайдачного -- понад 50 тисяч. і ані польський уряд, ані шляхта не могли його змусити підкоритися.

Ще однією важливою подією, що характеризує Сагайдачного як політика, є відправлення гетьманського посольства до Московської держави у 1620 році. і висловлює свою готовність спільно воювати проти Речі Посполитої. Не бажаючи порушувати перемир’я й загострювати відносини з польським урядом, московський цар не прийняв пропозицію, проте його відповідь не виключала подальших зносин козацтва з Москвою.

Таким чином, готуючись до збройного виступу проти окупації шляхетською Польщею українських земель, козаки вбачали в Московській державі спільника. Проте наступного року їм довелося воювати разом із польським військом проти могутнього ворога як Польщі, так і України — Туреччиною.

Польський уряд «благав» про допомогу козаків: польське військо після цецорського розгрому турецькою армією опинилося в безвихідному становищі, а Туреччина продовжувала збирати війська для остаточного розгрому Речі Посполитої, яка мала ворожі стосунки з усіма країнами-сусідами і була у міжнародній ізоляції

Після усіх репресій Запорозького війська польський король не дуже сподівався на допомогу козаків, тому він звернувся до єрусалимського патріарха Феофана з проханням закликати козаків стати на бік польського війська.

Розуміючи, що після розгрому Польщі, Туреччина не забариться напасти і на Україну, козаки погоджуються допомогти Речі Посполитій, але висуває свої вимоги: визнання прав козацтва, розширення реєстру, рівноправність католицької, уніатської та православної церков, скасування певних королівських універсалів, виведення польських військ з України, а також визнання православної церковної ієрархії з її зверхником митрополитом Іовом Борецьким.

Козацькі загони зустрічаються із польськими військами в районі Могилева. Протягом місяця запорозькі загони з винятковою мужністю билися з ворогом, що переважав їх у кілька разів. Тим часом Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська, рушив під Могилів на зустріч із ним, домовившись попередньо з польським головнокомандуючим. По дорозі він потрапив у ворожу засідку і був поранений отруйною стрілою, що стала причиною його тяжкої хвороби, а наступного року -- смерті.

У Хотині, де відбувались основні військові дії, козаки відбили аж дев’ять штурмів. Турки, розуміючи, що основною збройною силою є Запорозьке військо, перекинули усі основні військові сили турецько-татарського війська.

Сагайдачний, на відміну від польських полководців, що дотримувались стратегії пасивної оборони, розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару й маневрену динамічну тактику. Сагайдачний організував низку нічних рейдів (саме під час них з особливою силою виявилася динамічна тактика запорозьких козаків, їхня ініціативність й активність, вміння максимально використовувати фактор раптовості): в дощову ніч Сагайдачний повів козаків на султанські позиції. У нічній темряві десять тисяч козаків підкралися до турецького табору. Знявши безшумно сторожу, запорожці увірвалися в намети. В турецькому таборі виникла паніка. Коли турецькі командуючі трохи отямилися, почалася безладна стрілянина. Захопивши великі трофеї, козаки організовано відійшли.

Українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні. Слабий після поранення, козацький гетьман завжди діяв наполегливо, рішуче. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, навіть сам перевіряв варту.

Цілковитий розгром турецької армії змусив султана погодитися на переговори й укладення миру з Польщею. Могутня турецька армія зазнала нищівної поразки, а османський уряд -- краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі та України. Петро Конашевич Сагайдачний став героєм як України, так і Польщі. Хотинська війна була вінцем його полководницької діяльності й принесла гетьману й усьому Війську Запорозькому європейської слави.

Отруєна татарська стріла, що влучила у Сагайдачного при сутичці на самому початку Хотинської битви, вкоротила йому життя. У Києві він дуже хворів, страждав від рани, але продовжував піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі. За п’ять днів до смерті Петро Конашевич у присутності київського митрополита Іова Борецького й нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на освітньо-навчальній, релігійно-церковній благодійні цілі.

Помер Петро Конашевич Сагайдачний навесні 1622 р. Кончину гетьмана з болем сприйняли скрізь в Україні. З великим сумом проводжали в останню путь славнозвісного полководця. Двадцять спудеїв Київської братської школи перед похованням прочитали вірші, складені ректором школи Касіаном Саковичем. Поховали Сагайдачного на території Братського монастиря на Подолі. Вірші Касіана Саковича були видані в тому ж 1622 р. окремою книжкою під назвою: «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана Войска Єго Королевской Милости Запорозького» У творі Саковича подаються біографічні відомості про Сагайдачного, який, на думку автора, втілив найхарактерніші риси козацтва -- безприкладну хоробрість козаків у боротьбі з ворогами Батьківщини й готовність віддати за неї своє життя.

Висновок

Ім'я Петра Конашевича Сагайдачного на віки закарбувалось у пам’яті народу. Він був не просто видатним полководцем, Сагайдачний був визначним державним та культурним діячем, захисником православ’я, поборником освіти, яскравим зразком людини Ренесансу.

Військо Запорізьке на чолі з Сагайдачним настільки прославилося своїми вдалими морськими походами, що першу чверть XVII ст. почали називати «героїчною добою українського козацтва». Запорожці захоплювали такі могутні порти як Акерман, Кілія, Варна, Ізмаїл. Найвизначнішим морським походом Сагайдачного по праву вважаться похід на Кафу у 1616 році

Петро Конашевич проявляє себе й як активний громадський діяч, захисник православної церкви: у 1616 році він з усім Військом Запорозьким входить до Київського братства, яке бере під свій захист. Гетьман опікається братством, допомагаючи йому матеріально.

Сагайдачний розуміє, що сил в України на той час було замало, щоб виявляти відкритий супротив Речі Посполитій, тому його дипломатична політика направлена на легальну протидію польському уряду.

Петро був блискучим полководцем, саме завдяки участі козаків у московсько-польській війні Польща здобула перемогу. Але Сагайдачний не виключав можливої спільної боротьби з Московською державою проти Речі Посполитої.

Сагайдачний розробляє нову наступальну стратегію концентрованого раптового удару й маневрену динамічну тактику, яка полягала у вмінні максимально використати фактор раптовості. Саме завдяки введеню цієї стратегії під час нічних рейдів, козаки змогли послабити набагаточисельніну турецько — татарську армію під час Хотинської війни і здобути у ній перемогу.

Усі свої статки Сагайдачний пед смертю заповідав освітньо-навчальній, релігійно-церковній благодійні цілі.

На мій погляд, Петро Конашевич Сагайдачний прожив життя справжнього національно героя, яким він назавжди лишиться для українців.

Список використаної літератури

1. Субтельний О. Україна історія, Київ, 1993

2. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIIIст., 1997

3. Святокум О.Є. Історія України, 2010

4. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С Історія України, 2005

5. Антонович В. Петро Сагайдачний, 1991

6. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях, 2000

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой