Працевлаштування за кордоном

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра права

Курсова робота

з дисципліни «Трудове право»

на тему «Працевлаштування за кордоном»

Кедік Анна Андріївна

ІІІ курс, група Ю-05

Науковий керівник: к. ю. н.

Кисельова Олена Іванівна

Суми 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Загальна характеристика працевлаштування

1.1 Поняття працевлаштування та його правові форми

1.2 Право громадян на працю і гарантії його реалізації

РОЗДІЛ ІІ. Працевлаштування за кордоном

2.1 Трудова міграція за кордон, як спосіб додаткового отримання доходів

2.2 Працевлаштування українців в Росії та Польщі

РОЗДІЛ ІІІ. Працевлаштування хореографів за кордоном

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСУП

Актуальність теми. Конституція України, будучи фундаментом національної правової системи, закріпила її основним пріоритетом забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Одним з найбільш складних є забезпечення права та умов на працю, що реалізується за допомогою формування в Україні цивілізованого ринку праці. Досвід його функціонування в країнах з розвиненою ринковою економікою показує, що він здатний в значній мірі підвищити ефективність використання трудового потенціалу. В той же час ринкові стосунки в сфері працевлаштування, сформування попиту і пропозиції на робочу силу неминуче породжують цілий ряд негативних соціальних наслідків. Найболючішим з них є безробіття. Безробіття? найбільш гостра економічна й соціальна проблема ринкової економіки, що набула в Україні масового характеру і становить реальну загрозу для розвитку суспільства як основний чинник розширення бідності й деградації населення. Основні негаразди ринку праці держави пов`язані зі зростанням безробіття, збільшенням чисельності громадян, які шукають роботу тривалий час, а також з наявністю серйозних проблем з працевлаштуванням окремих груп населення (молоді, жінок, інвалідів, літніх людей і деяких інших категорій осіб).

Системна криза українського суспільства призвела до того, що значна кількість українських громадян намагаються виїхати за кордон з метою у такій спосіб вирішити свої життєві проблеми. Кризовий стан суспільства викликає суттєве зниження рівня життя населення та породжує підвищення рівня безробіття. Поштовхом до працевлаштування за кордон є значно нижчий, ніж у сусідніх країнах рівень добробуту населення, наявність складних політичних суперечностей в Україні.

Теоретичним підґрунтям курсової роботи послужили наукові праці таких учених-правознавців, як М. Александров, Л. Гінзбург, М. Іншин, Л. Лазор, Р. Лівшиць, В. Толкунова, К. Уржинський, Р. Шабанов, Г. Чанишева, В. Шербина, А. Мозоль, Д. Васильківський та ін.

Мета курсової полягає у всебічному аналізі, розкритті сутності і особливостей правового регулювання працевлаштування в Україні та закордоном.

Для досягнення поставленої мети роботи, були поставлені такі задачі:

— розкрити поняття працевлаштування та його правових форм;

— обґрунтувати гарантії прав людини в сфері зайнятості та працевлаштування

— охарактеризувати працевлаштування за кордоном, на прикладі Росі та Польщі;

— Дати описову характеристику трудовій міграції, визначити її причини;

— Розглянути працевлаштування хореографів за кордоном, та визначити шляхи захисту їх авторських прав.

Об`єктом роботи є суспільні відносини в сфері зайнятості населення.

Предметом курсової роботи є система правових норм, що регулюють відносини з працевлаштування, чинне трудове законодавство України й міжнародні правові акти, що містять особливості реалізації й захисту права на працевлаштування українців за кордоном.

Наукова новизна визначається тим, що в роботі розкрито основні причини трудової міграції за кордон, та втрати для Української держави великої кількості робочої сили. А також новизна визначається встановленням захисту прав хореографів, одних з основних мігрантів за кордон, для працевлаштування.

Структура роботи: загальна кількість сторінок 44. Робота складається зі вступу двох розділів (перші 2 розділи мають по 2 підрозділи), висновків та списку використаної літератури, який містить 34 джерела.

Розділ І. Загальна характеристика працевлаштування

1.1 Поняття працевлаштування та його правові форми

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [17].

Працевлаштування є передумовою зайнятості будь-якого громадянина. Це процес підшукування необхідної роботи, підготовки до неї та влаштування на цю роботу. Відповідно до статті 1 Закону України «Про зайнятість населення», зайнятість — не заборонена законодавством діяльність осіб, пов`язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім`ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб`єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно [21].

В Україні до зайнятого населення, відповідно статті 4 Закону України «Про зайнятість населення», особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, що навчаються за денною формою у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах та поєднують навчання з роботою.

До зайнятого населення також належать:

— непрацюючі працездатні особи, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, інвалідом I групи або за особою похилого віку, яка за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду або досягла 80-річного віку, та отримують допомогу, компенсацію та/або надбавку відповідно до законодавства;

— батьки — вихователі дитячих будинків сімейного типу, прийомні батьки, якщо вони отримують грошове забезпечення відповідно до законодавства;

— особа, яка проживає разом з інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, та одержує грошову допомогу на догляд за ним відповідно до законодавства.

До зайнятого населення не належать іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні і зайнятість яких пов`язана із забезпеченням діяльності іноземних посольств і місій або виконанням своїх професійних чи трудових обов`язків перед роботодавцем — нерезидентом [21].

Поняття працевлаштування розрізняється в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні - це процес будь-якого влаштування на роботу, у тому числі й самостійного, і за допомогою служби зайнятості. Зокрема, це й переведення працівників за умови їх вивільнення на іншу роботу на тому ж підприємстві чи в організації. У вузькому розумінні - це діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, суб`єктів підприємницької діяльності та інших посередницьких органів, яка спрямована на підшукування роботи особам, що її шукають, включаючи і процес професійної підготовки та перенавчання [4].

Процес працевлаштування починається з того, що особа, яка бажає працювати звертається до органів, які займаються працевлаштуванням з метою сприяння в підшукуванні роботи або починає самостійно підшукувати собі роботу.

За загальним правилом, працевлаштування передбачає три форми надання допомоги в отриманні особою певної роботи. Перша з них полягає у забезпеченні працездатного населення максимально повною інформацією про наявність в конкретній місцевості чи на конкретних підприємствах, установах, організаціях вільних робочих місць та про їх характеристику з точки зору умов праці, її оплати, соціально-побутового та житлового обслуговування працівників і інших умов, що цікавлять кожного, хто влаштовується на роботу. Друга форма полягає в підшуканні необхідної роботи та фактичному забезпеченні деяких категорій громадян роботою чи то на певній посаді, спеціальності і кваліфікації, або у певній місцевості. Третя — це організація, в разі потреби, професійної підготовки чи перепідготовки з наступним забезпеченням роботою [ 3, с. 92−93].

До органів, які займаються працевлаштуванням відносяться: Міністерство соціальної політики України, Державна служба зайнятості, місцеві державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські організації, суб`єкти підприємницької діяльності. Особливе місце серед зазначених органів займає Державна служба зайнятості, яка виступає спеціальним органом працевлаштування і яка складається з Державного центру зайнятості Міністерства соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

Державна служба зайнятості має право:

— одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, які можуть призвести до вивільнення працівників;

— розробляти і виносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян для їх працевлаштування;

— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи й організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професійної підготовки; направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

— укладати за дорученнями підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

— в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

— вносити пропозиції до державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 місяців рішень підприємств про вивільнення працівників у разі ускладнення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, в порядку, визначеному законодавством України [8, с. 329].

Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних» реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред`явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства — тільки за наявності постійного проживання [24].

Для тих громадян, які втратили роботу, законодавство України забезпечує можливості підшукання підходящої роботи. Відповідно до ЗУ «Про зайнятість населення» підходящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідного регіону за минулий місяць [21].

При пропонуванні громадянинові підходящої роботи враховуються його трудовий стаж за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, а для громадян які бажають поновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців — робота, що не потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі не можливості її надання — інша оплачувана робота. Така робота може носити навіть тимчасовий характер.

У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) після закінчення періоду виплати допомоги по безробіттю підходящою може вважатися робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей громадянина, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання [27].

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади можуть встановлюватись транспортна доступність та інші критерії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист населення. Якщо підходяща робота відсутня, громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці.

З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими органами державної виконавчої влади розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Ці програми спрямовані на сприяння розвиткові та структурній перебудові економіки, створення умов для направлення вивільнюваних працівників передусім на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства; запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної зацікавленості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості; поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення; ефектніше використання трудових ресурсів; захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; формування матеріальної, кадрової, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості; заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості [6, с. 187].

З метою забезпечення зайнятості населення і розвитку окремих регіонів України розробляються заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей з виділенням відповідних матеріальних ресурсів і фінансових коштів. Порядок розробки і реалізації цих заходів, а також надання пільг цим громадянам визначається законодавством України про порядок переселення сімей та організований набір робітників. Тим, хто виявив бажання переселятись, видається направлення на переселення та працевлаштування. В це направлення на переселення вписуються всі члени сім`ї. Враховуються також тимчасово відсутні члени сім`ї, наприклад військовослужбовці строкової служби, особи, які навчаються. Громадяни, які переселяються з радіоактивно забруднених територій за направленням обласних державних адміністрацій, одержують ордери на заселення у надані їм житлові приміщення після пред`явлення виконкому місцевої Ради народних депутатів довідки з попереднього місця проживання про здачу раніше займаного житла [4].

Кабінет Міністрів України визначає території, де розвиток робочих місць заохочується державою. Такі території, насамперед трудонадлишкові і з високим рівнем безробіття, гірські та сільські райони, на певний період набувають статусу територій пріоритетного розвитку. Підприємства, що створюють на зазначених територіях свої виробництва, філіали і додаткові робочі місця, користуються пільгами в порядку і на умовах, визначених законодавством [14, с. 125].

Для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державної виконавчої влади, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців. Порядок формування координаційних комітетів і організація їх роботи визначаються представленими у них сторонами.

Місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети відповідних рад за участю державної служби зайнятості для забезпечення тимчасової зайнятості населення організують проведення оплачуваних громадських робіт на підприємствах комунальної власності і за договорами на інших підприємствах. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт і визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України», оплачувані громадські роботи — це загальнодоступні види тимчасової трудової діяльності безробітних або частково незайнятих громадян, що не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки [25]. Вони організують з метою тимчасової роботи громадян, які втратили роботу і заробіток, в першу чергу безробітних, а також юнаків до призову їх в Збройні Сили, учнівської молоді у вільний від навчання час; забезпечення роботою осіб передпенсійного віку, інвалідів, які втратили професійну і територіальну мобільність; трудової реабілітації громадян, які мали значну перерву в професійній діяльності у зв`язку із тривалою хворобою, вихованням дітей, доглядом за непрацездатними членами сім`ї.

До видів робіт, які можуть застосовуватися під час організації оплачуваних громадських робіт, відноситься благоустрій та озеленення територій населених пунктів, зон відпочинку і туризму; підсобні та ремонтні роботи на будівництві житла, об`єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров`я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів, інших об`єктів); будівництво шляхів, водопровідних, каналізаційних, газових, залізничних, портових та інших господарських споруд; землевпорядні та меліоративні роботи; виконання сільськогосподарських робіт (під час весняно-польових робіт, збирання врожаю, сінокосіння); окремі види робіт на овочевих базах; виконання вантажно-розвантажувальних робіт на залізницях; догляд за особами похилого віку та інвалідами, а також догляд за хворими в закладах охорони здоров`я; збирання та заготівля лікарських рослин і ягід; інші доступні види трудової діяльності [28].

Участь у оплачуваних громадських роботах молоді до направлення її на професійну підготовку, учнівської і студентської молоді у вільний від навчання час, а також громадян, які проходять перенавчання, не вважається роботою за сумісництвом.

Для організації оплачуваних громадських робіт можна використовувати на договірній основі тимчасову роботу на підприємстві на строк до двох місяців. Не можуть використовуватися під громадські роботи вакантні робочі місця. Оплачувані громадські роботи є підходящою роботою для осіб, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності). Оплачувані громадські роботи організовують місцеві державні адміністрації за участю державної служби зайнятості для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах комунальної власності і за договорами — на інших підприємствах [7]. Для проведення оплачуваних громадських робіт місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних Рад створюють на підвідомчих підприємствах за рахунок коштів місцевого бюджету спеціальні додаткові робочі місця, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, а також вивчають умови та порядок створеним таких робочих місць, на інших підприємствах, незалежно від форм власності і господарювання.

Місцеві органи виконавчої влади приймають рішення про організацію оплачуваних громадських робіт на підприємствах комунальної власності, визначають види оплачуваних громадських робіт та їх обсяги і доводять їх до підприємств. Відповідно до прийнятого рішення центри зайнятості укладають договори з підприємствами комунальної власності. Центри зайнятості безпосередньо можуть укладати договори про організацію оплачуваних громадських робіт з підприємствами усіх форм власності. На підставі укладених договорів державною службою зайнятості здійснюється направлення громадян на оплачувані громадські роботи [27, с. 253].

З громадянами, які бажають брати участь в оплачуваних громадських роботах, підприємства укладають строкові трудові договори з правом їх продовження за погодженням сторін до вирішення питання про їх працевлаштування на підходящу роботу.

Громадянам, зайнятим на оплачуваних громадських роботах, тривалість робочого часу встановлюється відповідно до законодавства про працю України. При цьому до оплачуваного робочого масу безробітного, зайнятого на оплачуваних громадських роботах, додається 2 години на тиждень, призначені для пошуку підходящої роботи та відвідування центру зайнятості.

За бажанням громадян можуть проводитися підсумований облік робочого часу безробітного, використовуватися гнучкі форми організації робочого часу (робочого дня і робочого тижня), а також запроваджуватися скорочений режим роботи з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу.

Оплата праці осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, здійснюється за фактично виконану роботу і не може бути меншою мінімального розміру заробітної плати, встановленої законодавством. За умови якісного виконання норм праці підприємства можуть встановлювати відповідні доплати до заробітної плати [28, с. 238].

Для безробітних, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, оплата праці та доплата до мінімальної заробітної плати може фінансуватися за рахунок державного фонду сприяння зайнятості населення за умови відсутності коштів у підприємства на момент сплати заробітної плати, що підтверджується відповідною довідкою банку. На осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, поширюються соціальні гарантії, включаючи право на пенсійне забезпечення, виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності. Період участі в оплачуваних громадських роботах зараховується до загального трудового та безперервного трудового стажу. За безробітними громадянами в період участі у оплачуваних громадських роботах зберігається виплата допомоги по безробіттю.

Однією з форм міжтериторіального перерозподілу робочої сили, спрямованої на регулювання ринку праці та сприяння зайнятості населення, є організація сезонних робіт. Сезонними вважаються роботи, які через природні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців. Сезонні роботи зорганізуються підприємствами за сприянням державної служби зайнятості і місцевих органів виконавчої влади для підвищення ефективності виробництва трудонедостатніх регіонів та прискорення їх економічного розвитку. Список сезонних робіт затверджується Постановою КМУ № 278.

Відповідно до вищезазначеної постанови до сезонних робіт і галузей відносять:

1. Лісова промисловість і лісове господарство;

2. Торф`яна промисловість;

3. Сільське господарство;

4. Переробні галузі промисловості;

5. Санаторно-курортні заклади і заклади відпочинку;

6. Транспортно-дорожній комплекс [26]. Направлення робітників на сезонні роботи проводиться центрами зайнятості за прямими договорами з підприємствами усіх форм власності, які погребують додаткової робочої сили, і здійснюється на добровільних засадах. Переважне право на участь у сезонних роботах мають громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні. При направленні на підприємство заповнюється картка персонального обліку громадян, які звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні на сезонні роботи. Не допускається направлення на сезонні роботи громадян, які підлягають призову на військову службу у період виконання сезонних робіт, крім тих, які мають відстрочку.

Оплата праці осіб, зайнятих на сезонних роботах, здійснюється на основі трудових договорів за фактично виконану роботу згідно з нормами, розцінками, тарифними ставками, які діють на підприємстві, і не може бути нижчою розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законодавством України, за умови виконання норм праці [15, с. 347].

Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, які виявили бажання працювати на сезонних роботах, знімаються з обліку. В картці персонального обліку робиться запис про працевлаштування на сезонну роботу, зазначається номер договору між центром зайнятості і підприємством та дата початку роботи.

Після закінчення строку дії договору громадяни мають право на перереєстрацію в державній службі зайнятості за місцем постійного проживання. Громадяни, які були зняті з обліку у зв`язку з виїздом на сезонні роботи, у разі повторного звернення до центру зайнятості підлягають реєстрації і на них заповнюється нова картка персонального обліку громадянина, який шукає роботу, чи безробітного [28].

1.2 Право громадян на працю і гарантії його реалізації

працевлаштування українець хореограф росія

Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або при безплатному сприянні державної служби зайнятості.

Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування [11,с. 15].

У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу.

Право громадян на соціальний захист у випадку безробіття з незалежних від них причин є конституційним правом громадян. Відповідно Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., соціальне страхування на випадок безробіття — це система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття [22].

Страхування на випадок безробіття здійснюється на принципах надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, обов`язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору та ін.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» безробітнім є особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи [21]; працездатні особи — особи віком від 16 років, які проживають на території України і за станом здоров`я здатні до активної трудової діяльності.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізації, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства або скороченням чисельності чи штату [18, с. 124].

У разі неможливості надати безробітному підходящу роботу йому може бути запропоновано пройти професійну підготовку або підвищити свою кваліфікацію. Тому не можуть бути визнані безробітними особи, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру. Не можуть бути визнані безробітними громадяни, які мають право на пенсію, а також особи, які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як таких, що шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання їм статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією. Громадянин, визнаний безробітним, має право на допомогу по безробіттю.

Працівникам, трудовий договір з яким було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств, скороченням чисельності або штату працівників, і військовослужбовцям, звільненим з військової служби в зв`язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в службі зайнятості протягом семи календарних днів після звільнення як таких, що шукають роботу, надається допомога по безробіттю [4].

На період професійного перенавчання з відривом від виробництва за працівниками зберігається по новому місцю роботи середня заробітна плата за попереднім місцем роботи.

Працівникам, звільненим з роботи у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, надається право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, якщо вони мають встановлені законодавством про пенсійне забезпечення необхідний загальний трудовий стаж, у тому числі на пільгових умовах. Витрати, пов`язані із достроковим виходом на пенсію, здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України з наступним відшкодуванням цих витрат із державного фонду сприяння зайнятості населення.

Громадянам, які звільнились з підприємств не у зв`язку із змінами у виробництві і праці, скороченням чисельності та штату працівників, а з інших причин, або які вперше шукають роботу, тривалий час, більше шести місяців, не працюють, або закінчили навчання у професійно-технічних і вищих закладах освіти, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, зареєстрованим у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, у період професійної підготовки і перепідготовки виплачується матеріальна допомога у розмірі допомоги по безробіттю, передбаченої для цієї категорії громадян [28].

Припинятись допомога по безробіттю і матеріальна допомога може у разі працевлаштування безробітного; поновлення безробітного на роботі за рішенням суду; вступу до навчального закладу на навчання з відривом віл виробництва; проходження професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості; призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу, набрання законної сили вироком суду про позбавлення волі або направлення на лікування до лікувально-трудового профілакторію; отримання права на пенсію; переїзду на постійне місце проживання в іншу місцевість (район, місто); закінчення строку їх виплати; одержання допомоги по безробіттю або матеріальної допомоги по безробіттю обманним шляхом; подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку; подання до державної служби зайнятості письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості; смерті безробітного [13, с. 67].

У разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, членам сім`ї безробітного або особі, яка здійснювала поховання, виплачується допомога на поховання. Кожному з членів сім`ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадянам, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, надається одноразова матеріальна допомога. Кожний із членів сім`ї, який перебуває па утриманні безробітного, а також громадяни, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю, можуть одержати одноразову матеріальну допомогу [34, с. 17].

Одноразова матеріальна допомога може надаватися не більше двох разів протягом календарного року. Для одержання одноразової матеріальної допомоги громадянин повинен подати до центру зайнятості письмову заяву, довідку про склад сім`ї та довідку про доходи кожного члена сім`ї за три місяці, що передують поданню заяви.

Внаслідок звернення громадян до державної служби зайнятості населення виникають правові відносини по працевлаштуванню. Вони тривають від моменту такого звернення громадянина за направленням на роботу і закінчуються укладенням трудового договору [2, с. 5].

Саме шляхом реалізації направлення на роботу правові відносини по працевлаштуванню перетворюються у трудові правовідносини.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про зайнятість населення» держава гарантує працездатному населенню України:

— вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії;

— одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства;

— професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці;

— професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці;

— підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями;

— безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку;

— соціальний захист у разі настання безробіття;

— захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення;

— додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян [21].

Також держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі:

1. один із батьків, або особа що їх замінює, і має на утриманні дітей, віком до 6 років, виховує без одного з подружжя дитину до 4 років, або дитину- інваліда з дитинства або інваліда І групи;

2. діти-сироти та діти позбавленні батьківських піклування, яким виповнилось 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює можуть як виняток прийматись на роботу;

3. особи, яким до настання права на пенсію залишилось 10 і менше років

4. особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

5. молоді, що закінчила, або припинила навчання у навчально-освітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладах, звільнена зі строкової служби або альтернативної протягом 6 місяців після закінчення або припинення навчання, вперше приймається на роботу;

6. інваліди, які не досягли пенсійного віку;

7. особи, яким виповнилось 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює можуть як випадок прийматися на роботу.

Для працевлаштування вище зазначених осіб місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць для підприємств (об`єднань), установ і організацій незалежно від форм власності та організаційних форм з чисельністю працюючих понад 20 осіб для бронювання ними до 5% загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

У разі якщо на підприємстві (об`єднанні), в установі, організації працює понад 20 осіб, які належать до категорій вище зазначених громадян, квота для цих підприємств не встановлюється. Чисельність працюючих, які належать до цих категорій громадян, враховується при встановленні квоти для даних підприємств (об`єднань), установ, організацій.

У разі відмови у прийомі на роботу громадян із числа, вище згаданих осіб, у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у п`ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту [4].

РОЗДІЛ ІІ. Працевлаштування за кордоном

2.1 Трудова міграція за кордон, як спосіб додаткового отримання доходів

Системна криза українського суспільства призвела до того, що значна кількість українських громадян намагаються виїхати за кордон з метою у такій спосіб вирішити свої життєві проблеми. Кризовий стан суспільства викликає суттєве зниження рівня життя населення та породжує підвищення рівня безробіття. Поштовхом до міграції є значно нижчий, ніж у сусідніх країнах рівень добробуту населення, наявність складних політичних суперечностей в Україні.

Аналізуючи причини масштабної міграції громадян України за кордон з метою працевлаштування, треба зауважити наявність комплексу об`єктивних та суб`єктивних факторів, що мають системний та ієрархічний характер.

Економічний чинник трудової міграції українців обумовлений, перш за все, станом посттоталітарного суспільства. Це, у свою чергу, обумовлює непевність і малопрогнозованість життя, і ряд відомих явищ низькоефективної економіки.

Політичний чинник трудової міграції громадян України проявляється у нестабільній політичній ситуації щодо України (зовнішня політика) та у нестабільній політичній ситуації в самій країні. Тому вважаємо, що зростання еміграційних настроїв залежить від оцінки громадянами України економічної та політичної ситуації у державі.

Соціальні чинники пов`язані з можливостями покращення свого соціального статусу в суспільстві, можливостями реалізувалися в суспільстві, впливом референтних груп мігрантів, впливом засобів масової інформації, розповсюдженням чуток стосовно умов життя і праці за кордоном, навіть з питаннями престижу і своєрідної моди, та іншими феноменами суспільної свідомості [1].

Протягом останніх років в Україні спостерігається тенденція: доходи більшості верств населення не є достатніми для елементарного задоволення

першочергових потреб, і це тому, що рівень мінімальної заробітної плати і реальної оплати праці перебувають на рівні нижче прожиткового мінімуму.

Ця тенденція вказує на наявність в Україні значного прошарку бідного населення. Так, за даними Міжнародної організації праці, близько 27−29% українців живуть за межею бідності. Головною причиною бідності є вимушена, через нестачу коштів, споживча невибагливість населення.

До основних ознак бідності традиційно відносять коротке життя, низьку професійно-освітню підготовку, відсутність матеріальних основ життєдіяльності (чистої питної води, раціонального харчування, медичного і побутового обслуговування), вилучення з суспільного життя. Враховуючи зазначену ситуацію, логічним є те, що українці для боротьби з бідністю виїздять працевлаштовуватись за кордон, де ситуація з робочими місцями є кращою.

Відповідно до статті 10 ЗУ «Про зайнятість населення» громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю за кордоном, якщо така діяльність не заборонена законодавством України та держави перебування. Права громадян України, які працюють за кордоном, захищаються законодавством України та держави перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України [21].

Найбільш поширеними є поїздки терміном від 1 до 6 місяців. На такий термін виїжджають здебільшого до Росії, Польщі, Німеччини. Терміном у середньому 1. 5−2 роки — до Італії, Іспанії, Португалії. З кожним роком географія розширюється. Присутність українських заробітчан зростає у Європі, деяких азійських та латиноамериканських країнах. Основними сферами зайнятості працівників-мігрантів є: будівництво, сільське господарство (збирання врожаю), домашнє господарство (прибирання домівки, готування їжі, доглядання дітей та немічних людей похилого віку), сфера торгівлі та сервісу (у т.ч. готельний бізнес) [20].

В даний час відбуваються певні зміни в системі цінностей відносно роботи. Для 92% молоді важливою є «висока оплата праці», для 79% - «цікава робота» і лише для 28% - «суспільна значущість праці», тобто для більшості молоді сенс життя полягає у матеріальному достатку. Також дослідники підкреслюють, що відбувається відчуження молоді від національної культури, незнання і небажання знати українську історію, мистецтво, літературу [12].

У більшості випадків основними мотивами поїздок за кордон є:

o заробіток для підвищення добробуту, поліпшення житлових умов (купівляквартири чи побудова будинку), придбання машини або інших дорогих товарів тривалого вжитку;

o заробіток для задоволення поточних життєвих потреб — харчування, придбання необхідних товарів повсякденного вжитку (одягу тощо);

o нагромадження коштів для оплати навчання дітей у вищих навчальних закладах;

o нагромадження стартового капіталу для створення власного бізнесу або розвитку своєї справи;

o мотиви нематеріального характеру (побачити світ, здобути певні трудові навички, поліпшити знання мови тощо) [12].

Відповідно до вищезазначених мотивів, основною ж метою будь-якого заробітчанського мігранта є бажання заробити як можна більше коштів для себе та своєї родини, яка залишилася на батьківщині.

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава — експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Найчастіше трудові мігранти — це особи з середньою та середньою спеціальною освітою, кваліфіковані спеціалісти, які за кордоном зайняті в основному на некваліфікованих роботах. Як правило, їхня заробітна плата у кілька разів нижча заробітків корінних мешканців. Мігранти практично не мають можливостей для кар`єрного зростання і перебувають в умовах, які не відповідають засадам достойної праці [5]. Мігрують, також, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

В цілому економічні і соціальні наслідки еміграції робочої сили за кордон мають, безумовно, як позитивний, так і негативний ефект. Зовнішня трудова міграція українського населення має певні позитивні сторони. До найважливіших переваг цього явища слід віднести зменшення напруги на ринку праці, значні обсяги інвестицій, які отримує країна завдяки заробітчанству, підвищення платоспроможного попиту завдяки надходженню коштів від заробітчан. Крім того, зовнішня трудова міграція є джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки [16, с. 18].

Разом з тим, трудові мігранти в найбільш продуктивний період свого життя не беруть жодної участі у створенні національного доходу. Масова трудова міграція не сприяє наповненню пенсійного і соціальних фондів через відсутність відчислень від заробітної плати мігрантів. Держава ж втрачає свій кращий трудовий потенціал. Відтік молоді на роботу за кордон має негативні демографічні наслідки, руйнує сімейні відносини [5].

Оцінюючи результати трудової міграції, важливо враховувати перспективи її розвитку. Як доводять соціологічні дослідження, орієнтація на виїзд за кордон для постійного проживання більше притаманна особам, які мають досвід трудової міграції, ніж тим, хто такого досвіду не має, а з числа заробітчан — тим мігрантам, котрі частіше і довше перебували за кордоном. Таким чином, трудова міграція виступає чинником, що підвищує ризик еміграції. Тобто, нинішні тимчасові поїздки на заробітки у майбутньому можуть перетворитися у незворотні втрати населення. При чому ця перспектива стає більш реальною із збільшенням строків заробітчанських поїздок, кращою адаптацією мігрантів за кордоном, покращанням внаслідок цього їх заробітків та умов проживання [20].

В цілому економічні і соціальні наслідки еміграції робочої сили за кордон мають, безумовно, як позитивний, так і негативний ефект. Зовнішня трудова міграція українського населення має певні позитивні сторони. До найважливіших переваг цього явища слід віднести зменшення напруги на ринку праці, значні обсяги інвестицій, які отримує країна завдяки заробітчанству, підвищення платоспроможного попиту завдяки надходженню коштів від заробітчан. Крім того, зовнішня трудова міграція є джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки [16, с. 18].

Разом з тим, трудові мігранти в найбільш продуктивний період свого життя не беруть жодної участі у створенні національного доходу. Масова трудова міграція не сприяє наповненню пенсійного і соціальних фондів через відсутність відчислень від заробітної плати мігрантів. Держава ж втрачає свій кращий трудовий потенціал. Відтік молоді на роботу за кордон має негативні демографічні наслідки, руйнує сімейні відносини [5].

З метою подолання відтоку трудових ресурсів за кордон держава повинна спрямувати свою діяльність на створення нових робочих місць, подолання бідності (в іноземних державах це переважно некваліфіковані спеціалісти, в Україні ж інтелектуальна еліта), створення міцного середнього класу, посилити внутрішню консолідацію населення.

Важливим є створення досконалої міграційної політики України, яка має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди повинні гарантувати правову й соціальну захищеність співвітчизників за кордоном, а також повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.

2.2 Працевлаштування українців в Росії та Польщі

Відповідно до ЗУ «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України «Громадянин України має право виїхати з України та в`їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається. Порядок в`їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави. Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в`їзд в Україну [23].

Після набуття Україною незалежності одним із здобутків демократизації суспільного життя стало зняття обмежень на перетин державного кордону, забезпечення вільного пересування громадян. Якщо в попередній період у відокремленій від світу «залізною завісою» країні закордонні поїздки були привілеєм небагатьох обраних, то в 90-і роки минулого століття вони стали доступними пересічним громадянам. Значна частина з них обумовлювалася не туризмом, відпочинком, чи відвідинами родичів і знайомих, а здійснювалася з метою отримання доходу. Економічні труднощі перехідного періоду, безробіття та неповна зайнятість, низькі доходи трудящих та затримки з виплатою зарплатні та пенсії примусили багатьох людей шукати заробітку за кордоном.

Проблема зовнішніх трудових міграцій населення є актуальною для України і нині. Україна продовжує залишатися країною-експортером робочої сили.

Україна посідає друге місце за «поставками» трудових мігрантів до Росії. За даними Федеральної служби державної статистики РФ, в країні офіційно працює 51,5 тисяч українців. Більше тільки вихідців з Узбекистану, на третьому місці - Казахстан. Українці будують Росію: офіційно там працює 51,5 тисяч наших громадян [31].

Відповідно до статті 17 Кодексу законів про працю Російської федерації, залучення на територію Російської Федерації іноземної робочої сили є пріоритетним правом Російської Федерації.

Питання працевлаштування в Російській Федерації регулюються указом Президента Росії 1993 року «Про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили».

Відповідно до статті 10 Закону України «Про зайнятість населення» інтереси українських громадян, що тимчасово працюють за кордоном, захищаються міждержавними і міжурядовими угодами, що підписуються Україною з іншими державами (проте дія цих угод, цілком природно, поширюється на лише на тих громадян, що знаходяться і працюють у країнах працевлаштування винятково на законних підставах) [21]. Такі договори підписані, зокрема, і з Росією. Ними передбачено наступне:

1) порядок залучення працівників, кваліфікаційні, вікові й інші вимоги встановлюються країною працевлаштування (Росією), виходячи з діючого на її території законодавства;

2) кожна зі сторін визнає без легалізації дипломи, посвідчення про освіту, відповідні документи про присвоєння звань, розрядів, кваліфікацій. Ці документи мають бути переведені на державну мову країни працевлаштування і завірені у встановленому законодавством порядку;

3) сторони взаємно визнають виробничий стаж, включаючи стаж за пільговими підставами і за спеціальностями;

4) трудова діяльність працівника оформляється трудовим контрактом, укладеним роботодавцем;

5) працівники підлягають соціальному страхуванню і соціальному забезпеченню (крім пенсійного). Їхнє медичне обслуговування забезпечується за рахунок роботодавця;

6) в`їзд і виїзд працівників здійснюються відповідно до діючого на території країни працевлаштування законодавства.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой