Природні катастрофи на території Північної Америки

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экология


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Природні катастрофи на території Північної Америки

1. Глобальні проблеми та їх прояв

Глобальні проблеми сучасності - сукупність нагальних проблем, що постали перед людством у другій половині XX ст. Частина з них пов’язана із взаємовідносинами всередині світового співтовариства (запобігання ядерному конфлікту, подолання відсталості країн, що розвиваються тощо), частина ж є відображенням кризи у взаємовідносинах між суспільством і природою (демографічна, продовольча, ресурсна, екологічна, енергетична проблеми).

До основних чинників, що сприяли виникненню глобальних проблем людства, можна віднести: швидке зростання чисельності населення (демографічний вибух), крім того, постійне нарощування промислового й сільськогосподарського виробництва; збільшення обсягу видобутку корисних копалин; житлове, промислове будівництво, прокладання нових транспортних магістралей, забруднення навколишнього середовища, мілітаризацію економіки окремих країн.

Гострі глобальні проблеми активно вивчали провідні вчені світу (політологи, соціологи, демографи, економісти, географи, біологи, математики та ін.) Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. сформувалася нова міждисциплінарна наука — глобалістика.

Усі глобальні проблеми умовно можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні.

Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми; миру, війни, гонки озброєнь; розв’язання регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів в Європі, Азії та Африці. Далі йдуть екологічні проблеми. Різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Численні соціальні проблеми (охорони здоров’я, освіти, науки і культури, соціального забезпечення) вимагають для свого розв’язання чималих коштів і висококваліфікованих спеціалістів. За останні десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у розв’язанні глобальних економічних проблем — сировинної та енергетичної. Натомість у деяких регіонах загострилася продовольча проблема. Дедалі більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння Світового океану та мирного освоєння космосу.

Зважаючи на те, що своєю сутністю глобальні проблеми людства — інтернаціональні - успішне розв’язання їх можливе тільки за умови зосередження зусиль країн, суспільства не лише на регіональному, а й на міжнародному рівнях, при досягненні стабільного розвитку людства.

На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів; забруднення навколишнього середовища; збіднення генофонду Землі.

Дуже різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Для країн третього світу характерний «демографічний вибух», а в розвинених країнах спостерігається постаріння і депопуляція населення.

Численні соціальні проблеми (охорона здоров’я, освіта, наука і культура, соціальне забезпечення) вимагають для свого вирішення великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів.

За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у вирішенні глобальних економічних проблем — сировинної і енергетичної. Проте у багатьох районах світу ці проблеми, так само як ще одна економічна проблема — продовольча, є дуже гострими.

Усе більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння світового океану та мирного освоєння космосу.

Зрозуміло, що будь-яка класифікація глобальних проблем не може бути вичерпною і абсолютно об'єктивною. Це пояснюється тим, що більшість проблем мають і політичні, і соціальні, і економічні корені і тісно взаємопов'язані. Так, зменшення витрат на гонку озброєнь дасть змогу розв’язати соціальні, екологічні та інші проблеми. Зменшення матеріале — та єнергомісткості продукції сприятиме вирішенню не лише економічних, а й екологічних проблем.

В останні десятиріччя суспільство все більше турбує стан навколишнього середовища, бо людина як біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Створення ж штучного середовища для життя людей є або абсолютно неможливим, або надзвичайно дорогим (американські проекти «штучної біосфери»). Тому екологічні проблеми (від грецького ойкос — середовище) зараз розглядаються як одні з найбільш загрозливих для людства.

Проблема збідніння природних ресурсів посилюється ще й тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля (більшість «промислових революцій» у світі відбувалось саме завдяки нещадному використанню мінеральних, лісових, водних та інших ресурсів).

У другій половині XX ст. загострилися проблеми забруднення навколишнього середовища, які можна розглядати у кількох аспектах:

1) як джерела викидів виділяють промисловість (відходи гірничовидобувної промисловості), сільське господарство (хімічне забруднення ґрунтів); транспорт (насамперед шкідливі викиди автомобілів) та побут (велика кількість побутового сміття);

2) серед забрудників можна виділити механічні (пил, тверді промис лові і побутові відходи); хімічні (різноманітні гази, рідини та аерозолі, які здатні негативно впливати на життєдіяльність організмів); радіоактивні (випромінювання і пил); бактеріальні (пов'язані насамперед з органічними відходами). Існують і такі специфічні види забруднень, як шумове та забруднення електромагнітними хвилями;

3) забруднення навколишнього середовища прийнято розглядати за геосферами: атмосферою, гідросферою та літосферою.

Забруднення атмосфери. У зв’язку з неперервністю повітряного простору та швидким кругообігом речовин в атмосфері тут спостерігається велике розсіювання забрудників. Тому глобальні зміни в цій оболонці можливі вже у найближчі десятиріччя, якщо людство не вживе кардинальних заходів. Для атмосфери найбільш гострими є проблеми «парникового ефекту», «озонових дір», кислотних дощів, пилового забруднення.

«Парниковий ефект», тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі вмісту вуглекислого газу (СО. ,), що утворюється в результаті згоряння органічного палива. За нормальних умов вміст CO., в атмосфері незначний і складає всього 0,03%.

Цей газ виділяється при диханні, а також при розпаді живих організмів і потрібний для живлення рослин. Але природний кругообіг вуглекислого газу в природі порушується. Згідно з оцінками, подвоєння вмісту CO., в повітрі може привести до підвищення середньої температури на планеті на 2−40 С. Підраховано, що лише за 1970−1990 pp. спалено стільки вугілля, нафти і горючих сланців, що вміст вуглекислого газу зріс на 15%, a подвоєння його кількості можна очікувати вже у 2030 р. Сприяє потеплінню клімату і безпосереднє теплове забруднення повітря, що зумовлене низьким коефіцієнтом корисної дії більшості машин і механізмів. Це вже яскраво помітно над великими агломераціями, мікроклімат яких значно тепліший, ніж на навколишніх територіях.

Для стабілізації вмісту вуглекислого газу, насамперед, рекомендується змінити світовий паливний баланс за рахунок збільшення частки природного газу (СН4), який містить дуже мало вуглецю. Проблема «парникового ефекту» сприяє розвиткові атомної енергетики, яка не дає викидів CO2. I тому після невеликого спаду в будівництві атомних електростанцій після Чорнобильської катастрофи, їх спорудження у багатьох країнах світу продовжується, правда, із більш жорсткими заходами екологічної безпеки. Кардинально проблема «парникового ефекту» може бути вирішена лише при переході людства до альтернативних джерел енергії і водневої енергетики.

У 70−80-х роках XX ст. учені все частіше стали фіксувати зменшення концентрації озону (О3,) у стратосфері, особливо над полярними і приполярними районами. Це явище отримало назву озонових дір. Вони небезпечні тим, що зменшення вмісту О3 дає змогу вільно проникати на поверхню Землі ультрафіолетовим променям, які є шкідливими для живих організмів. Зменшення вмісту озону спричинене викидами різних речовин, насамперед фреонів (вони використовуються у холодильниках і морозильниках) і розпилювачів. Крім зменшення викидів цих речовин, проблему «озонових дір» можна вирішити за допомогою спеціальних приладів — озонаторів. Адже О;і утворюється в природі під час гроз (проходження у повітрі електричних розрядів), тому технологія виготовлення такого приладу проста. Але робота озонаторів вимагає величезної кількості електроенергії і, відповідно, коштів.

Для тих регіонів світу, де електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля, актуальною є проблема «кислотних дощів». Уперше з цією проблемою зіткнулися на Північному Сході США, у Великобританії і Німеччині. У викопному паливі, крім вуглеводів, завжди є домішки сірки, фосфору та багатьох інших елементів. Так, у сирій нафті міститься від 0,1 до 5,5% сірки, а у різних сортах вугілля від 0,2 до 7% сірки. При спалюванні ці елементи, так само, як і азот, що міститься в повітрі, утворюють окисли. У результаті різноманітних фізико-хімічних процесів окисли сірки, азоту, фосфору перетворюються в кислоти, які разом з атмосферними опадами потрапляють на поверхню землі. Тоді як рН дистильованої води становить 7, кислотність опадів у доіндустріальні часи була 5,2−5,6 (за аналізом льодів Антарктиди і Гренландії), то в багатьох сучасних промислових районах рН дощових вод становить від 3,5 до 4,5. Особливо небезпечними значення рН бувають у густому тумані під час смогів. У Лос-Анджелесі була зафіксована рН-2, а під час трагічного лондонського смогу 1952 р. рН становила всього 1,6 (для порівняння рН лимонного соку 2). Потрапляючи в ґрунти, кислотні дощі зменшують в них кількість поживних сумішей калію, кальцію, магнію, гнітюче впливають на ріст рослин, а інколи приводять до їх повної загибелі. Найбільш чутливо на випадання таких опадів реагують хвойні ліси, які знаходяться в пригніченому стані на великих просторах Західної і Центральної Європи та північного сходу США.

Негативно впливають кислотні дощі і на органічний світ водойм. Спочатку зникають планктонні організми, потім гине риба, яка не має корму, а при ще нижчих значеннях рН розм’якшуються панцирі ракоподібних і молюсків. Значних збитків завдають окисли і кислоти сірки також матеріалам і спорудам. Посилюється корозія чорних і кольорових металів, мармур і вапняки внаслідок хімічних реакцій перетворюються у гіпс. Це особливо несприятливо позначається на стані архітектурно-історичних пам’ятників європейських країн, які, простоявши століття або навіть тисячоліття, можуть бути зруйновані за кілька десятків років (Парфенон в Афінах, будівлі в імператорському Римі, середньовічні статуї і храми багатьох міст Італії, Франції і Німеччини).

Антропогенне забруднення повітря пилом значно поступається природному надходженню пилу в атмосферу і має переважно локальний характер. До того ж, в останні десятиріччя, у зв’язку з розвитком систем газо-пилоочищення, кількість пилу і аерозолів, що викидаються різними джерелами забруднення, практично не зростає. Тому глобальне похолодання клімату внаслідок зменшення сонячної радіації через велику кількість пилу в атмосфері Землі є малоймовірним. Але на окремих промислових територіях щільність пилу у повітрі настільки значна, що впливає на зміну мікроклімату і, що особливо небезпечно, сприяє формуванню смогів. З пилом в атмосфері розсіюється велика кількість шкідливих важких металів — свинцю, кадмію, миш’яку, цинку та ін. Так, якщо загальна кількість пилу, що потрапляє в атмосферу із штучних джерел уп’ятеро менша від, що утворюється природним шляхом, то важких металів в результаті людської діяльності виділяється у кілька разів більше.

Найбільш забрудненими у гідросфері є річкові і озерні води. Коли ще кілька десятиліть тому (50−70-ті роки XX ст.) в найгіршому стані були поверхневі води Західної Європи (річки Рейн, Ельба, Маас, По) і США (річки басейну Міссісіпі, р. Гудзон, Великі Американські озера), то зараз найбільше нечистот є в ріках Східної Європи (Дунай в середній і нижній течії, Дніпро, Волга). Загрозливих масштабів набуває забруднення поверхневих вод у країнах, що розвиваються.

Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірських порід, забруднені значно менше. Масове проникання шкідливих речовин у горизонти міжпластових вод відбувається переважно при аваріях на нафтових свердловинах або при закачуванні забруднених стічних вод під землю. Проте можливе і природне погіршення якості підземної води при дуже активному її використанні (коли забори води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок інфільтрації) через зміну геохімічних процесів. Крім того, посилене відкачування підземних вод призводить до просідання території, часом на кілька метрів (у Мехіко деякі райони в XX ст. опустились на 5−7 метрів).

Просторам відкритого океану найбільшої шкоди завдає забруднення нафтопродуктами, яких викидалося до 10 млн т в рік. Раніше всі води після промивання танкерів і інших суден зливалися прямо в океан, але тепер міжнародні організації змушують власників суден здавати ці води екологічним службам портів. Іншим великим джерелом надходження нафти є аварії танкерів. Особливо «урожайними» на аварії великих танкерів були 70−80-ті роки, коли виливалися десятки або й сотні тисяч тонн нафти біля узбереж Європи і Північної Америки.

Нафтова плівка, яка надзвичайно швидко розтікається, може займати площі у сотні і тисячі квадратних кілометрів. В районі утворення цієї плівки припиняється обмін повітрям і водою між атмосферою і гідросферою, що призводить до загибелі морських організмів і різкого зменшення вологості повітря, а відповідно і клімату прилеглих територій.

На щастя, людство вже має достатньо позитивних зразків боротьби із забрудненням річкових, озерних і морських вод. За останні десятиріччя очищені річки в басейнах Рейну, Міссісіпі, Великі Американські озера, поліпшився екологічний стан Середземного моря.

Величезний негативний вплив на навколишнє середовище здійснює опустелювання, тобто зростання площ, зайнятих пустелями. Опустелювання може бути викликане декількома причинами. Це і зведення лісів з подальшою ерозією ґрунтів, і пересихання річок, струмків, і надмірний випас худоби, коли тварини не тільки з'їдають рослини, але і витоптують їх. Ґрунти, позбавлені кореневої системи рослин, легко видуваються, що приводить до їх вітрової ерозії. Неправильна обробка сільськогосподарських земель може викликати руйнування ґрунтового покриву і появу пустинних ландшафтів. Процес опустелювання найбільш інтенсивний в Африці в зоні Сахелі, де пустеля Сахара поступово переходить в напівпустелю і суху савану, що використовується як пасовища. Опустелювання також характерне для Південної Африки, Тихоокеанського узбережжя і Патагонії Південної Америки, Мексики, Аравійського півострова, центральних районів Азії, низки районів Австралії. Для боротьби з опустелюванням існують різні способи: створення лісозхисних смуг, висадження посухостійких рослин, регулювання випасу сільськогосподарських тварин, правильна обробка земель, відновлення лісів.

2. Особливості географічного положення Північної Америки та історія розвитку материка

2.1 Географічне положення Північної Америки

За своєю площею Північна Америка займає - 20,36 млн км кв. (з островами 24,25 млн км кв.) Посідає третє місце серед континентів планети. Як і Південна Америка, вона значно витягнута з півночі на південь.

Мис Мерчісон на північній окраїні материка омивається холодними водами Північного Льодовитого океану. А південній окраїні - мисі Мар’ято — невідомі а ні сніг, а ні крига На відміну від материків тропічних широт, Північна Америка розташована повністю у Північній півкулі. Континент простягається в усіх географічних поясах, крім екваторіального. Тому природа його різноманітніша порівняно, наприклад, з Південною Америкою.

Південну частину материка, що розташована у тропічних широтах, називають Центральною Америкою. До неї відносять також Центральноамериканські острови (Вест-Індія). Миси Принца Уельського і Сент-Чарльз — крайні західна та східна точки материка. Північна Америка за своєю формою нагадує трикутник, оскільки її південна частина значно вужча, ніж північна. Берегова лінія Північної Америки порізана значно сильніше порівняно з материками тропічних широт і Антарктидою. На півночі материка розташований найбільший у світі острів — Гренландія. На захід від нього розміщена велика група островів — Канадський Арктичний архіпелаг, що є одним із найбільших на планеті. З півночі та півдня материк омивають дві великі затоки. Одну з них, Гудзонову, іноді називають «мішок з льодом», оскільки вона більшу частину року вкрита кригою. Води другої - Мексиканської затоки, що у тропічних широтах, навпаки, дуже теплі.

Обидві затоки сприяють проникненню далеко вглиб континенту з півночі арктичних, а з півдня — тропічних водних і повітряних мас. Істотний вплив на природу Північної Америки мають і морські течії, що омивають її береги: Аляскинська, Каліфорнійська, Лабрадорська і течія Гольфстрім. Порізаність берегів Північної Америки сприяла виникненню тут численних морських портів. Особливо важливе значення для морського судноплавства має Панамський канал, найвужча частина якого становить 150 м. Він відокремлює материк від Південної Америки. Від Євразії Північна Америка відокремлена Берінговою протокою [2, 137].

Рельєф Північної Америки різноманітний. Майже ідеально плоскі рівнини у центральних областях чергуються з погорбованими просторами. На сході вони межують з порівняно невисокими Аппалачськими горами, які нагадують наші Карпати. На заході підносяться Кордильєри, гострі піки яких сягають висоти понад 6000 м. Особливості рельєфу Північної Америки передусім зумовлені історією геологічного розвитку території, яка налічує близько 4,5 млрд років. В основі континенту розміщена давня Північноамериканська платформа. Хвиляста поверхня її фундаменту спричинила формування різних за висотою рівнин. Так, на півночі, де породи фундаменту платформи виходять на поверхню у вигляді Канадського щита, утворилася Лаврентійська височина. Південніше, де щит змінюється плитою, — Центральні та Великі рівнини. Значна висота останніх (подекуди понад 1500 м) пояснюється потужними підняттями земної кори, що відбувалися в сусідній Кордильєрській області складчастості. На півдні материка сформувалася молода платформа. Фундамент її має палеозойський вік і занурений під товщу осадових відкладів. Тут, навколо Мексиканської затоки, а також на узбережжі Атлантичного океану виникли великі низовини: Примексиканська і Приатлантична. Загальну рівнинність на сході Північної Америки дещо порушують давні Аппалачські гори. Складкоутворення відбувалося тут і ще в каледонський і герцинський періоди. Протягом тривалого часу Аппалачі руйнувалися. Нині це дуже згладжені й невисокі гори [3, 96].

Найбільша область складчастості виникла на заході материка. Саме тут виникли Кордильєри — одна з найвеличніших гірських систем земної кулі. Найвища її вершина — гора Мак-Кінлі сягає висоти 6 193 м.

Простягаючись більш як на 9000 км і досягаючи завширшки 800−1600 км, гірський ланцюг Кордильєр продовжується в Південній Америці. Утворення Кордильєр, як і Анд, безпосередньо пов’язане з формуванням западини Тихого океану. Тут, на заході Америки, Тихоокеанська літосферна плита занурюється під материкову, зминаючи її у величезні складки.

Численні розломи на дні Тихого океану продовжуються в хребтах Кордильєр. З ними зв’язані виверження вулканів і руйнівні землетруси, що відбуваються тут і донині. Найбільші вулкани — Попокатепетль і Орисаба (найвищий на континенті - 5700 м). 18 квітня 1906 р. у місті Сан-Франциско стався землетрус, який тривав менше хвилини. Проте його сила була понад 8 балів. Пожежі, що трапилися внаслідок цього, довершили справу. Місто було повністю зруйновано, загинуло 3000 чоловік, 25 000 чоловік залишилися без житла.

Отже, як і в Південній Америці, головні гірські хребти Північної Америки простягаються переважно з півночі на південь і тяжіють до узбережжя [2, 115].

У формуванні рельєфу Північної Америки брали активну участь і зовнішні процеси. Багато тисяч років тому північні райони материка були вкриті льодовиком, який досягав сорокової паралелі, а розміри його удвічі перевищували площу Австралії. Рухаючись, потужний льодовик вирівнював поверхню, шліфуючи навіть скелі. Він захоплював величезну кількість уламкового матеріалу (пісок, гальку, глину, валуни) і відкладав його на шляху свого просування, утворюючи тисячі горбів завдовжки у кілька кілометрів.

Формували рельєф Північної Америки також поверхневі води. Так, річка Колорадо створила один із найглибших у світі (до 1800 м) Великий Каньйон. Завдяки підземним водам, що розчинили вапняки, виникла найдовша на земній кулі карстова печера — Флінт-Мамонтова завдовжки близько 500 км. Діяльність вітру на величезних просторах північноамериканських пустель привела до виникнення значної кількості дюн і барханів [3, 153].

Загальні особливості клімату. Значна протяжність Північної Америки з півночі на південь спричиняє відміни у нагріванні її суходолу. Влітку на півночі континенту температура повітря становить в середньому +5 °С, а на півдні +30 °С. Ще більша різниця виникає взимку, коли північніше полярного кола середня температура досягає близько -34 °С, а на півдні материка вона тримається вище +20 °С. Абсолютний максимум температури на континенті (+56,7 °С) зареєстровано в Долині Смерті. Різниця температур над північною та південною окраїнами материка викликає велику різницю в атмосферному тиску. За умови відсутності гір на півночі та півдні материка, рівнинного рельєфу центральних областей відбувається вільне проникнення повітряних мас з боку Північного Льодовитого океану і Мексиканської затоки вглиб континенту.

Особливо потужними потоки повітря бувають узимку, коли від області високого атмосферного тиску повітряні маси прямують на південь. Хвилі холоду іноді доходять до узбережжя Мексиканської затоки, де може випадати іній. У цей період на межі зіткнення арктичних, помірних і тропічних повітряних мас утворюються фронти. У зоні дії фронтів виникають циклони, погода часто змінюється, мають місце різкі коливання температур. На півночі рівнинної частини США траплялися випадки, коли протягом тільки однієї доби вторгнення арктичного повітря спричиняло падіння температури більш як на 50 °C. Більша частина Північної Америки розміщена в субарктичних і помірних широтах. Тому на континенті, на відміну від Південної Америки, переважає не пасатне, а західне перенесення повітряних мас. Перешкодою для західного потоку повітря є гірська система Кордильєр. Долаючи її, циклони залишають майже всю вологу на Тихоокеанському узбережжі материка. За рік тут випадає в середньому 2000−3000 мм опадів. А окремі ділянки хребтів одержують більш як 6000 мм опадів [3, 198].

На крайньому північному заході США розташований штат Вашингтон, який є своєрідним природним рекордсменом. Тільки протягом однієї доби тут якось випало 3960 мм опадів (у районі Києва впродовж року в середньому випадає близько 600 мм). А одного разу снігопад утворив покрив у 2,5 м завтовшки. На схід від Кордильєр повітряні маси значно сухіші і не сприяють випаданню опадів у внутрішніх районах. Скелясті гори, що облямовують із заходу Великі рівнини, є причиною виникнення теплого вітру — чинука. Повітря, що зривається з хребтів, швидко прогрівається і висушується. Зафіксовано випадок, коли протягом трьох хвилин температура повітря підвищилася на 47 °C. Не випадково чинук звуть «пожирачем снігу», оскільки під час такого зростання температури сніг не тане, а одразу випаровується.

Вплив Атлантичного океану на формування клімату Північної Америки також обмежується переважно прибережними ділянками. Причинами цього є зазначені особливості циркуляції атмосфери та розташування на сході материка гірської системи Аппалачів. Найбільший вплив Атлантики відчувається на південному сході материка. Завдяки вологим пасатам тут протягом року випадає близько 2000 мм опадів. Дуже мало опадів випадає на південному заході континенту, а також у міжгірських улоговинах Кордильєр.

На особливості клімату Тихоокеанського та Атлантичного узбережжя материка помітно впливають морські течії. Так, на Тихоокеанському узбережжі помірного поясу, яке перебуває під впливом теплої Аляскинської течії, випадає більше опадів. Тут, крім того, значно тепліше, ніж на Атлантичному, вздовж якого рухаються холодні води Лабрадорської течії.

Південніше 40-ї паралелі характер течій змінюється. Південний схід материка омивається теплими водами Гольфстріму, а південний захід — холодною Каліфорнійською течією. Тому субтропічне узбережжя Атлантичного океану тепліше за Тихоокеанське, а кількість опадів тут значно більша.

У Північній Америці спостерігаються майже всі відомі на Землі типи клімату. Закономірна зміна температурних умов і циркуляції повітря з півночі на південь зумовлюють виділення на материку різних кліматичних поясів [3, 179].

Північна Америка багата на внутрішні води. Тут протікає одна з найбільших річок земної кулі - Міссісіпі, розташоване найбільше прісноводне озеро Землі - Верхнє. Північноамериканські льодовики поступаються за площею тільки льодовикам Антарктиди. Є в Північній Америці великі болота та значні запаси підземних вод.

Проте розподілені води на території материка дуже нерівномірно. На великих просторах заходу, особливо у південно-західній частині континенту, річкова сітка розвинута слабо або відсутня зовсім. На південному сході, навпаки, вона густа. За винятком басейну внутрішнього стоку, що розташований на південному заході материка, всі річки несуть свої води до басейнів трьох океанів. Більшість річок належить до басейнів Атлантичного і Північного Льодовитого океанів. Переважно це рівнинні річки, які мають широкі та глибокі долини, їх живлення в основному дощове або мішане (дощове й снігове).

Річки басейну Атлантичного океану мають значну довжину та велику кількість приток. Найбільшою річкою Північної Америки є Міссісіпі, назва якої в перекладі з індіанської мови означає «Велика річка».

Міссісіпі - це система водотоків, що сформувалася внаслідок злиття трьох річок. Разом вони нагадують могутнє дерево, стовбуром якого є власне Міссісіпі, а «гілками» — Міссурі та Огайо. Басейн річки охоплює 1/6 частину континенту.

У верхів'ях Міссісіпі протікає через численні озера, утворюючи пороги й перекати. Тут річка широка, але несудноплавна. У теплий період року вона розливається, а взимку вкривається кригою. Нижче місця впадіння Міссурі в Міссісіпі спостерігається величне видовище. Два могутніх потоки, завширшки близько кілометра кожний, течуть, не перемішуючись, на протязі 150−180 км. Порівняно чиста та світла вода Міссісіпі тече уздовж лівого берега. Поступово вона зливається з каламутними водами Міссурі, забарвлюючись у жовтуватий колір. «Товста бруднуля» — так часто називають Міссурі. Розмиваючи пухкі породи, річка виносить величезну кількість піску, глини, мулу. Усе це потрапляє до Міссісіпі. І місцеві жителі кажуть: «Воду Міссісіпі пити не можна,) оскільки вона занадто густа, але й орати її неможливо, адже вона надто рідка». Своє прізвисько Міссурі дістала також внаслідок значного забруднення, винуватцем якого є сама людина.

Після впадіння Огайо — найповноводнішої притоки, об'єм води в Міссісіпі зростає більш як удвічі. Ширина її в цьому місці перевищує 2 км. Річище стає звивистим, у ньому багато островів. У нижній течії Міссісіпі тече в субтропічних широтах і ніколи не замерзає. Внаслідок зливових дощів і танення снігу на Міссісіпі часто бувають катастрофічні паводки. Траплялися випадки, коли за одну добу змивалися цілі населені пункти. А якось навесні один із річкових портів став сухопутним, опинившись за кілька кілометрів від самої річки. Міссісіпі залишила його, проклавши нове річище.

Для захисту від розлиття вод Міссісіпі вздовж річки побудовані спеціальні дамби завдовжки кілька тисяч кілометрів. Річки басейну Північного Льодовитого океану молоді, в переважній більшості порожисті. Тільки окремі з них мають значну довжину та є повноводними. Живляться вони переважно талими сніговими водами і взимку на тривалий час замерзають. Найбільша річка басейну — Маккензі, що бере початок з Великого Невільничого озера. Річки басейну Тихого океану беруть початок у Кордильєрах. їх витоки розташовані на відстані не більш як 150 км від океану. Отже, річки тут відносно короткі, бурхливі та багатоводні. Течуть у вузьких і глибоких ущелинах. Оскільки річки басейну Тихого океану зароджуються на значній висоті, вони мають велику швидкість течій та великі запаси гідроенергії. Особливо виділяється у цьому відношенні найповноводніша з річок басейну — Колумбія, що має льодовикове живлення [3, 201].

Озера. В Північній Америці розташована найбільша прісноводна озерна система світу. Вона об'єднує п’ять значних за розмірами озер, які величезними сходинками спускаються до Атлантики і віддають їй свою воду через річку Святого Лаврентія. За об'ємом води Великі озера перевищують Балтійське море. Останніх два озера в цьому водному ланцюжку сполучені між собою річкою Ніагарою, на якій знаходиться всесвітньо відомий Ніагарський водоспад. «Ніагара» мовою місцевих індіанців означає «вода, що гуркоче». Справді, шум падаючої води можна почути на відстані 25 км, а ті, що перебувають біля водоспаду, змушені кричати, аби почути один одного. Водяний пил піднімається на висоту до 100 м. Острів Козиний поділяє водоспад на дві частини. Ліва, канадська, має форму підкови, досягає близько 800 м завширшки та 48 м заввишки. Крізь неї проходить приблизно 95% усього і об'єму води Ніагари. Права частина водоспаду, яка належить США, шириною 300 м, має висоту 51 м. Ніагарський водоспад — один із найпотужніших у світі. Вода, що за добу проходить через водоспад, заповнила б залізничні цистерни, утворивши ланцюг, який тричі оповив би земну кулю. Улоговини Великих озер виникли в тектонічних прогинах, а потім були поглиблені давнім льодовиком. Ці озера є важливим джерелом прісної води. Окрім того, вони ніколи повністю не замерзають, тому протягом року їх використовують для судноплавства. Значні за площею озера розташовані на північному заході материка. В їх утворенні також брав участь давній льодовик. Кілька безстічних залишкових озер є на нагір'ї Великий Басейн. У наш час, втративши стік до океану, вони майже всі стали солоними. Найбільшим серед них є Велике Солоне озеро.

Великі запаси води законсервовані в льодовиках Гренландії і Канадського Арктичного архіпелагу [3, 225].

2.2 Історія розвитку Північної Америки

Історія відкриття та освоєння. Більш як 500 років тому, від першої експедиції Христофора Колумба, розпочалась історія відкриття та подальшого освоєння Америки європейцями. Але ще до Колумба з Північною Америкою познайомилися нормани (північні люди), предки сучасних норвежців. Приблизно тисячу років тому (в кінці X ст.) вони відвідали північно-східні береги материка і заснували там поселення.

Якщо відкриття норманів не мали помітних економічних наслідків, то плавання Колумба дали початок справжній колонізації Північної Америки. На початку XVI ст. в Центральну Америку ринули іспанські експедиції, які «вогнем і мечем» винищували місцеві племена. За іспанцями біля берегів континенту з’явилися експедиції з інших європейських країн. їхні маршрути пролягали північніше територій, що були вже захоплені Іспанією.

Наприкінці XV ст. італієць Джон Кабот (Джованні Кабото) відкрив острів Ньюфаундленд. У середині XVI ст. французька експедиція Жака Картьє досягла затоки Святого Лаврентія й увійшла в гирло річки з такою ж назвою. На узбережжі було засноване поселення, яке назвали Канадою. Англійці - Джон Девіс (XVI ст.), Генрі Гудзон, Вільям Баффін (XVII ст.), Александр Маккензі (XVIII ст.) та інші продовжили дослідження північно-східних і північних частин материка [3, 267].

Значну роль у дослідженнях західного узбережжя Північної Америки відіграли експедиції російських мореплавців середини XVIII ст. Так, експедиція, яку очолювали Вітус Беринг і наш співвітчизник Олексій Чириков, пройшла вздовж Алеутських островів, півострова Аляска, описала тихоокеанське узбережжя материка. Перші російські поселення в Північній Америці заснував Григорій Шеліхов. Саме з його ім'ям пов’язують виникнення так званої Російської Америки — північно-західної частини континенту Однак у 1867 р. російські володіння у Північній Америці були продані Сполученим Штатам Америки. Ще й донині тут проживають нащадки перших російських поселенців.

Приклад Північної Америки найрельєфніше простежується особливість, притаманна почасти й іншим материках концентричный характер розташування основних геологічних структур. Центральні частини материка більш однорідні разом із тим паче древні, ніж крайові. Не є випадковістю, а зумовлено специфікою розвитку материка. Докембрійскі структури. У основі Північної Америки лежить давня структура ахейсько-протерозойське ядро Північно-Американска платформа з Канадським щитом. За літологічним складом Канадський щит близький до Скандинавського. Його породи відрізняються сильною метаморфізацією, завдяки чому всюди мають кристалічну текстуру. Це правда званий, гранітно-гнейсевий комплекс, у якому дуже багато мінералів, чимало з яких мають важливе промислове значення. Вивчення абсолютного віку порід платформи показало, що древньої її невід'ємною частиною є район Великих озер, де виверження і метаморфічні породи мають вік більш 2500 млн. років. Довкола цієї ядра існували геосинклінальні басейни, розвиток яких встиг закінчитися ще докембрии, але значно пізніше, ніж утворилися центральні частини щита. Більше молоді структури поступово причленялись до центрального ядру, дедалі більше збільшуючи його розміри. Складчаті структури району Великого Ведмежого озера мають вік 1250−1450 млн. років, а району, розташованого на схід від долини річки Св. Лаврентія, 950−1100 млн. років. Отже, історія формування кристалічного щита Північної Америки була менш тривалої, ніж історія освіти решти, молодших її частин. На початку палеозою Північно-Американска платформа мала великі розміри, чітко це простежується на тектонічної карті (її західний край проходив на Захід території, зайнятою тепер Скелястими горами). Згодом західна частина платформи була залучена в геосинклинальні басейни і піддалася складчатости. Складчаті структури палеозою і мезозою. Вже палеозої південні, західні і північні частини платформи зазнали трансгресії, що призвело до накопичення на кристалічному фундаменті осадових порід пісковиків, доломітів і вапняків. Особливо потужні товщі осадових порід від кембрію до девону відклалися поза платформи, де у цей час існували геосинклинальні басейни. Як і докембриї, нижнепалеозойські геосинкліналі розташовувалися з обох боків материкового ядра, створюючи своєрідний кільцевої пояс: на півдні і південному сході перебувала Аппалачская, північ від і сході Гренландская і, нарешті, на запасі Кордильєрская геосинклінальні області [3, 301].

У Аппалачскої геосинкліналі потужність осадових порід становила до кінця кембрію 4000 м, до кінця силуру 6600 метрів і до кінця девону — 8500 м. Приблизно цими ж цифрами характеризувалася потужність відкладень та інших північноамериканських геосинклінальних басейнах. Вже силурийском періоді в геосинклиналях починається інтенсивне складкоутворення, що тривало потім у девонском періоді (каледонска зморшкуватість). Каледонскі структури збереглися лише в небагатьох місцях, значній відстані протязі вони або поховані, або перероблені молодшими рухами. Вони чітко виражені в Аппалачах (східний край гір південніше р. Нью-Йорк й усе гірський пояс в півночі від надання цього міста), і особливо у північно-східній і північної Гренландії, і навіть на острові Елсмир. Ці складчасті гірські ланцюга, згодом вирівняні, причленились до краю Північно-Американскої платформи, утворивши із нею єдине ціле. Каледонска зморшкуватість проявилася не лише у геосинкліналях, а й у платформі, проте, менш інтенсивно. Утворилися синеклізи і антеклізи. Найбільші їх Предаппалачский прогин (синекліза), Внутріматерикова синеклиза, що складається з двох басейнів, і антеклізи Адирондак, Озарк та інші. Ці структури продовжували розвиватись агресивно та у наступні періоди. Нині багато антекліз добре виражені в рельєфі, створюючи овальні височини. У періоди розвиток поверхні материка триває у тому плані. У палеозою Аппалачска геосинкліналь ще є, але область прогину зміщується зі сходу каледонскої складчастої структури. Нагромадження опадів відбувається на більшу частину Північно-Американскої платформи, і особливо у Предаппалачском прогині. З цією епохою відзначився м’який вологий клімат. Інтенсивне накопичення органічних речовин, у синеклизах спричинило створення у яких великих родовищ вугілля. У кам’яновугільного періоду відбувається інтенсивна герцинска зморшкуватість. Цього разу гірські ланцюга опоясують платформу переважно з Півдня і Сходу, продовжуючи, можливо, через Атлантичний океан до Європи. Східна частина гірської дуги поза сучасного материка і південна гілка, яка обіймала значну територію північніше Мексиканської затоки, не збереглися. Їх складчасті структури затоплені, і відклалася товща молодших порід. У герцинску зморшкуватість каледонскі структури Аппалачей було порушено, дислоковані і насунуті захід. Потужна товща осадових порід у в східній частині Предаппалачского прогину зім'яли в складки, які створили складчастий пояс (нині пояс хребтів і долин) [16, 45].

У цих процесів створилася єдина, але різновікова гірська система Аппалач, що простягся майже від узбережжя Мексиканської затоки до Ньюфаундленду. У Кордильєрскій геосинкліналі також відбувалися інтенсивні тектонічні процеси, що супроводжувалися вулканизмом, але створені ними структури, як і структури попередньої каледонской складчатости, майже збереглися. Протягом палеозою Північна Америка неодноразово поєднувалася каледонидами і герцинидами із Європою, а гірськими ланцюгами, періодично що виникали в Кордильєрскої геосинклинальной області, з Азією та Південної Америкою. Значна активність тектонічних процесів характерною і для арктичних районів. Наприкінці палеозою тут також виникають складчасті структури, що утворюють північно-західні частини Канадського Арктичного архіпелагу. Протягом мезозою поступово відбувається відділення Північної Америки від країн Європи, внаслідок розвитку западини в Атлантичному океані. На сході материка відгомони герцинскої складчатості відзначаються ще тріасі, але високі гірські хребти тим часом не утворюються. Аппалачи дозволяються, вирівнюються в середині мезозої частково затопляются океаном. На заході Північно-Американскої платформи трансгресії закінчилось остаточно в мезозої. Дуже бурхливо в мезозої розвиток Кордильєрской геосинкліналі. У юрському періоді утворюються складчасті структури, збережені по наш час. Гірські ланцюга, сформовані у процесі цієї складчатости, відповідала за часом кіммерійською складчатости Азії, названої на Північній Америці, простягнулися від Аляски (і навіть від Північно-Східній Азії) до Мексики. Складчатость відрізнялася винятковим розвитком інтрузивних процесів. Великі гранодіоритові батоліти, що у час на поверхню в хребтах Аляскинскому, Береговому, Сьерра-Невада та інших., становлять ядра високих гірських ланцюгів. Освіта складок і інтрузій відбувається на території плато Фрейзер і Колумбійському, і навіть на нагір'я Великого Бассейна. Протягом наступного час невадийскі хребти швидко руйнуються. Продукти денудации зносяться Схід захід. Як багато наносів відкладається на західному краю Північно-Американскої платформи, чому значною мірою сприяє занурення цієї маленької частини кристалічного фундаменту. Область прогину поступово захоплюється морем, яке покриває значну частину материка не більше Північно-Американскої платформи. Наприкінці крейди починається другий потужний орогенез (ларамийский), що охоплює всю Кордильєрску геосинклиналь, але це найбільш яскраво проявляється у в східній частині, дома вищезазначеного прогину (Див. додаток А).

Тут піднімаються потужні гори, серед яких Скелясті, Макензі і хребет Брукса. На півдні, в Мексиці, Америці і Великих Антильських Островах, поза платформи, вже у звичайній геосинклинали, зморшкуватість супроводжується інтенсивним вулканизмом. Однак за умов сильно прогнутого краю платформи зморшкуватість була дуже своєрідній. Для Скелястих гір США, наприклад, характерно наявність переривчастих коротких складок, їхнім виокремленням групу невеликих по протягу роз'єднаних хребтів. Розвиток природи в кайнозойское час. У зв’язку з нечисельністю даних важко будувати висновки про типах ландшафтів Північної Америки остаточно мезозою. До того ж обриси суші тоді було дуже далекі від сучасних. У крейдяний і третинний час для більшу частину Північної Америки характерні були вологі і холодні кліматичні умови, ніж для сучасної епохи. У палеогене і міоцені на більшу частину материка панували вічнозелені лісу, подібні до сучасними лісами вологих субтропіків і тропіків. Північні частини материка (до Гренландії і Канадського Арктичного архіпелагу) покривали лісу, із каштанів, буків, ликвидамбара, тюльпанного дерева з додатком деяких вічнозелених видів (так звана тургайская флора). У гірських областях Аляски в неогене формувався рослинний покрив з Альпійських, тундрових і тайгових видів. Південніше на схилах Кордильер росли надзвичайно пишні хвойні теплолюбні лісу. Материк тим часом поєднувався з Азією через Берингию (суходіл, куди входили Аляску і Чукотку з прилеглими островами), завдяки чому рослини безперешкодно мігрували з однієї материка в інший. Теплі і вологі кліматичні умови сприяли діяльності мінливих вод, що призвело до формування поверхонь вирівнювання, збережених до нашого часу на рівнинах, плоскогір'ях й окремими фрагментами в гірських областях Аппалачах і Кордильєрах. У той самий час у Кордильєрах активно тривають складко- і гороутворення. У неогені ніяких звань гірського пояса, частково в західних областях розвитку невадийских складчастих структур, виникає система внутрішніх прогибов. Одночасно відбувається підняття низки хребтів, великі сповіді базальтів у внутрішніх частинах гірського пояса (на Мексиканській нагір'я і кордоні навіть Канади), впровадження значних батолітів в Скалястих горах й у різноманітних частинах платформи. Окремі ділянки платформи також відчувають вертикальні руху. З кінця крейди починається підняття Аппалачей, північного сходу Лабрадора, Гренландії. Частина суші, особливо у півночі материка, опускається. Утворюється Девисов протоку й протоки Канадського Арктичного архіпелагу [3, 325].

Область енергійного занурення виникає у герцинсиих структурах (в эпигерцинской платформі) Півдні материка, що поступово захоплюється водами Мексиканської затоки. Аналогічний процес відбувається на північному заході Канадського Арктичного архіпелагу. У неогене скорочується площа суходолу на районі нинішнього Берингової моря. Материк набуває сучасні обриси, але з'єднання з Азією зберігається остаточно плейстоцену. Новий етап розвитку Землі пов’язані з материковим заледенінням. Гренландія покрилася льодом вже у неогене, Північна Америка в плейстоцене. Центрами формування льодовикового покриву на материку були Кордильєри ніяких звань і Баффінова Земля і Лабрадор Сході материка. Кордильерский льодовик, завтовшки близько 3 км, не поширювався далеко зі сходу гірського пояса, ограничивавшего перенесення атмосферної вологи з моря у центральні частини материка. Зате східний льодовик, під назвою гляциологами Лаврентийским, отримував багато вологи і завдяки повітряним масам, вступників з Атлантики, енергійно розростався. У періоди найбільшого розвитку обидва льодовика з'єднувалися, створюючи крижаної щит, протягивавшийся від східного до західного узбережжя материка. По Р. Флинту, найбільша площа Лаврентийского льодовика дорівнювала 13 135 тис. км2, Кордильерского — 2500 тис. км2 Загальна площа, зазнала оледенению, становила, в такий спосіб, 15,6 млн. км2 (без Гренландії), тобто в 2,5 рази перевищувало площа зледеніння Європи. Крижаний щит Північної Америки спускався до 40° з. ш. (до широти краю Апеннінського півострова). Як і Європі, тут було кілька оледенений. Їм назви по штатам, у яких зустрінуті їх відкладення небрасское, канзасское, иллинойсское і висконсинское. Найповніше збереглися, звісно, сліди останнього вісконсинского зледеніння, який досягав максимального розвитку близько 20−40 тис. років до зв. е. У Північній Америці, на відміну Європи, кордон останнього льодовика майже збігалася з кордонами максимальних оледенений. Деградація висконсинского льодовика почалася близько 20 тис. років до зв. е. й закінчилася на материку 6500 років до зв. е. Реликтами льодовикової епохи є Гренландский й великі льодовики арктичних островів. Під вагою льоду північні частини материка, мабуть, відчули занурення і, попри фраза підняття, досі не відновили колишні висоти. Морські тераси узбережжя Лабрадора, Канадського Арктичного архіпелагу і Гренландії зустрічаються тепер у висоті до 330 м, причому у багатьох місцях спостерігаються сліди триваючого підняття. Форма поверхні Канадського щита, сильно прогнутого у центрі, можливо, зобов’язана почасти тяжкості материкового льоду. У межах Канадського щита виникли переважно ледниково-экзарационные, а прилеглих до нього частинах платформи, особливо у районі Великих озер, льодовиково-акумулятивні форми рельєфу. У період отступания останнього льодовика в його країв утворилися великі озера Альгонське, Агассиц та інші (назви умовні); реліктами їх є найбільших із сучасних озер материка. У цей час океан, рівень якого підвищився внаслідок припливу талих вод, у багатьох місцях наступав на суходіл. Найбільшими були трансгресії долиною річки Святого Лаврентія, на південь від Гудзонової затоки, долиною річки Макензі, на Берегових низинах у; південно-східного краю материка. Ще істотні зміни припадають на органічному світі материка. Область льодовикового покриву становила майже цілком безжиттєва. Лише за неподвергавшихся оледенению частинах Аляски і арктичних островах за умов континентального холодного клімату розвивалася убога рослинність тундри. Аналогічна рослинність панувала і у південних країв льодовика. Лісові масиви південній частині Кордильер і Аппалачей сильно скоротилися. Тропічні і субтропічні види у яких поступово витіснялися бореальними. У Каліфорнії з’явилися їли, ялиця; в Аппалачах-берези, тополи і багато видів хвойних. Ряд тропічних пологів такі, як фікуси, мирты та інші, вимерли, та деякі, як, наприклад, тюльпанове дерево, секвоя, лаври, збереглися в південно-східної чи південно-західної частинах материка. Обидва лісових району Каліфорнійський і Аппалачский виявилися роз'єднаними. Між ними перебували території, мали чи надто холодний, або надто сухий клімат, що стало на перешкоді змішання флор. У плейстоцене, втім, зволоження було обильнее, що нині. Пустельні плоскогір'я Півдні Кордильєр отримували більше опадів, про що свідчать реліктові озера, копалини залишки деревної рослинності і червоно-бурі кори вивітрювання. Судячи з останніх, можна вважати, що згадані процеси латеритизации грунтового покрову, характерні тепер тільки для південно-східної частини, колись були типові й у південного заходу материка. Після отступания льодовика рослинний покрив став формуватися головним чином із видів бореальной флори [3, 400].

У цьому переважне торгівлі поширення набули елементи флори хвойних лісів і арктоальпийские види, мигрировавшие із Заходу. Поруч із, деякі рослини поширилися і із Європи. Значну територію зайняли ландшафти тундри, тайги, степів, змішаних і широколистяних; лісів. У південній частині зміни були б менш значні, й тут краще збереглися древні елементи рослинності, мають подібність, завдяки існуванню сухопутних зв’язків, з рослинністю Центральній, і Південної Америки. Льодовиковий покрив знищив грунту в північних частинах материка, тому тут стали формуватися сутнісно заново. У південних районах триває процес латеритизации: Еволюція тваринного світу подібна до історією рослинного царства. У цьому плані також значної ролі грали зв’язки Польщі з Азією, звідки протягом кайнозою проникли багатьох видів тварин. Більше давні види збереглися у вологих і теплих районах Кордильєр і Аппалачей. Наприкінці Плейстоцена з Азії [17, 312].

Висновки

Слідуючи з поставлених завдань можна зробити наступні висновки: на сьогодні глобальні проблеми людства займають головне місце не лише в розвитку материка Північна Америка, але й в розвитку всього людства.

Глобальні проблеми людства — це сукупність нагальних проблем, що постали перед людством у другій половині XX ст. Частина з них пов’язана із взаємовідносинами всередині світового співтовариства (запобігання ядерному конфлікту, подолання відсталості країн, що розвиваються тощо), частина ж є відображенням кризи у взаємовідносинах між суспільством і природою (демографічна, продовольча, ресурсна, екологічна, енергетична проблеми). Саме тому Північна Америка, як один із найрозвиненіших материків землі ставить за мету подолання глобальних проблем (ті що мають антропогенний характер) та зменшити наслідки дії тих чинників які є природними та не залежать від діяльності людини (урагани, цунамі, землетруси, виверження вулканів).

Для Північної Америки природні катастрофи проявляються в межах поясів, на території тектонічних розломів та у умовах розходження літосферних плит (Північно-Американської та Тихоокеаської). Найбільша кількість землетрусів та вивержень вулканів характерна для гірської частини материка, адже Кордильєри відносно молоді гори, для яких і до нині характерні активні процеси гороутворення. Найсильніші землетруси на території Північної Америки відбулися після відносної тиші в тектоніці материка.

Материк Північна Америка пройшов довгу історію свого формування. На території материка є і молоді платформи та молоді гори, а також є і найдавніші тектонічні структури, які зазнали атмосферного впливу та почали руйнуватися. До таких найдавніших тектонічних структур відносяться Аппалацьки гори, які хоча є і одними із найдавніших гір на Землі, але на сучасному етапі розвитку відновили свою тектонічні діяльність і є сейсмічно активними (у ХХ ст. відновилися процеси горотворення).

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой