Природоохоронні території

Тип работы:
Научная работа
Предмет:
География


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Петрівська ЗОШ І - ІІІ ступеня

Дослідницька робота

Природоохоронні території

Виконала: Содолинська Г.

Керівник: Розборська Л. М.

2009

Зміст

Вступ

1. Заповідники

2. Національні природні парки

3. Регіональні ландшафтні парки

4. Заказники

5. Пам’ятки природи

6. Ботанічні сади

7. Диндрологічні парки

8. Зологочні парки

9. Пам’ятки садово-паркового мистецтва

Література

Вступ

Для збереження природи створюють заповідні території. Вони належать державі. Оскільки всі природні компоненти взаємопов'язані і утворюють природні комплекси, то охорона природи також має проводитися комплексно.

Заповідний статус надається ділянкам суші і природного простору, які мають особливу наукову, естетичну та іншу цінність.

Заповідні території -- це ділянки незайманої природи.

Їх виділяють для збереження природних краєвидів: водойм, водоспадів, гарячих джерел, а також гірських порід, окремих рослин і тварин. Заповідні ділянки вилучають із господарської діяльності повністю або частково. У такий спосіб вдається підтримувати екологічну рівновагу на цих територіях та спостерігати за природою.

Заповідні території існують у формі природних національних парків, заповідників, регіональних ландшафтних парків, дендрологічних парків, пам’яток садово — паркового мистецтва, заказників, пам’яток природи, а також ботанічних садів, зоопарків та мисливських господарств. Їхні завдання у справі охорони природи — різні, але всі вони правлять за природні лабораторії, в яких вивчаються складні взаємозв'язки компонентів живої природи.

Заповідники

Природні заповідники

Природні заповідники — це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. Статус природного заповідника передбачає повну заборону на його території господарської діяльності. У світі є понад 2 тисячі природних заповідників.

Поліський заповідник

Українське Полісся займає північну частину України і становить 19% її території. Поліські ландшафти властиві більшої частини Волинської, Ровенської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. Поліський державний заповідник розташований у північній частині Житомирської області в межиріччі Уборті і Болотниці. За схемою фізико-географічного районування він знаходиться в Олевському районі Західно-Житомирської без моренної під області Житомирського Полісся, яке входить у зону мішаних лісів. Цей район характеризується майже суцільним поширенням піщаних водно-льодовикових і алювіальних відкладень, високою заболоченістю (10−12%), значним поширенням соснових лісів (понад 50% лісової площі) і рівнинною слабодренованою поверхнею з окремими підвищеннями -- оголеннями кристалічних порід і еоловими піщаними горбкуватостями.

Територія заповідника розташована на межі Українського кристалічного щита і Прип’ятської низовини. В основі геологічної будови лежать гірські породи докембрийского віку (граніти, гнейси, кварцити, габро). У межах Українського кристалічного щита вони залягають неглибоко і перекриті незначною товщею осадових порід, а в деяких місцях виходять на поверхню.

Територія заповідника знаходиться між двома малими річками (Уборть і Болотниця), на їхніх погано виражених других терасах і низькому межиріччі, що зливається з терасами. Рельєф тут утворений пісчаними грядами, валами, дюнами. Значну площу займають різні за розміром і формою неглибокі западини і пониження прохідних долин.

Клімат району заповідника менш теплий і більш вологий, ніж в інших областях України. І узимку, і влітку тут дують західні і північно-західні вітри, середня швидкість яких досягає 4 м/с. Тривалість сонячного сяяння в Поліссі в середньому становить 1500−1800 годин. Абсолютний мінімум температури повітря --36 °С, абсолютний максимум -- +33 °С. Середня річна температура повітря --6,5 °С. Гідрографічну мережу заповідника утворюють Уборть і її притоки, Уздовж західної межі заповідника протікає Перга, що впадає в Уборть, і далі протягом 17--18 км -- сама Уборть, що підходить безпосередньо до межі заповідника тільки в двох місцях. На Болотниці знаходиться водойма -- «Дідове озеро» -- гідрологічний заказник.

Ґрунтовий покрив заповідника характеризується монотонним комплексом, властивим рівнинним районам, де в якості ґрунтоутворюючих порід поширені піщані водно-льодовикові відкладення. Переважають дерено-підзолисті піщані і глинясто-піщані ґрунти.

Рослинність Поліського державного заповідника нараховує близько 600 видів. Найкраще у флорі заповідника представлені північні види, серед яких на південній межі ареалу знаходяться верби лапландська і чорнична, журавлина дрібноплідна, ялівець, на східній -- росичка, ситник, на північній -- тимофіївка, овсяниця. На території заповідника виявлено місця зростання реліктів -- водяного горіха, рододендрона жовтого, митника королівського. До Червоної книги занесені журавлина, плаун колючий, росичка, водяний горіх. У заповіднику нараховується 139 видів мохів. З рідкісних видів зареєстрований сфагнум м’який, полія пухирчаста, брахітецій. Соснові ліси займають 13 736 га. На ліси з берези повислої припадає 2995 га, а з вільхи чорної -- 222 га. Невеликими ділянками (до 2 га) зустрічаються сосново-дубові й осикові асоціації.

Характерна риса заповідника, як і всього Південно-Поліського геоботанічного району, -- значна заболоченість територій. Болота займають найбільш понижені ділянки -- замкнуті безстічні улоговини (місцева назва -- «мохи») і долини, що простягнулися в меридіональному напрямку, -- «погоні». Площа боліт, з лісовими включають, -- 4321 га.

Фауна заповідника ще недостатньо вивчена. Зокрема, це стосується риб, земноводних, плазунів, ссавців, але особливо комах і безхребетних. Розташування заповідника в системі розгалуження приток Прип’яті і великої кількості боліт сприяє багатому розвитку гідро-фауни. За попередніми даними, тут нараховується не менше 2 тис. видів найпростіших і близько 50 видів риб і амфібій. Найбільшу групу в порівнянні з усіма іншими водними організмами (рослинами, безхребетними і хребетними тваринами) становлять членистоногі. Зокрема до них належать ракоподібні (черепашкові, щитні, циклопи, бокоплави), павукоподібні (павуки сріблянка, доломед, скакуни, кліщі). Багато тут бабок, веснянок, водяних клопів, ґедзів. Видова розмаїтість наземних безхребетних набагато більша, ніж водних. Це павуки тарантул південноросійський, хрестовик вуглуватий, скакунці, коник зелений, клопи, жужелиці та ін. З метеликів до рідкісних видів належать мішочниці, павичеве око, шовкопряди. До Червоної книги занесені шовкопряди, бражники, шмелевидка, прозерпіна.

У ріках і озерах водяться щука, плотва, головень, піскар, карась, в’юн, окунь, йорж. У заповіднику зареєстровано 11 видів земноводних -- тритони, жаби сіра і зелена, а також 6 видів плазуючих -- ящірки, вуж, гадюка, болотна черепаха. Усі вони без винятку корисні, оскільки у величезній кількості знищують різних шкідників культурних рослин, кровососів і переносників збудників небезпечних захворювань.

Тут відмічене гніздування 120 видів птахів. У період сезонних міграцій у даному регіоні зустрічаються турухтан, великий кроншнеп, озерна чайка, крачки, качки. Часто зустрічаються беркут, пугач, дятли, солов'ї, шпаки, дрозди, щиглі. З великих птахів, що гніздяться, у заповіднику живуть білий і чорний лелеки, сіра чапля, глухар, тетерев, рябчики. Найцінніший компонент орнітологічного комплексу заповідника -- чорний лелека. Останні 15 років тут гніздиться 6 пар чорних лелек. У Червону книгу занесені орел-змієїд, орлан-білохвіст, балобан, пугач.

У заповіднику і його околицях живе близько 40 видів ссавців. Це -- кріт, їжак, вухань звичайний, лось, козуля, дикі свині. Усі вони -- важливий об'єкт харчування для хижих тварин, що представлені тут -- вовки, лисиці, рись. У групі кунячих особливої уваги заслуговує видра, чисельність якої невисока, у межах десятка осіб. Зустрічаються також два види зайців -- русак і біляк. До Червоної книги занесені вечірниця мала і кіт лісовий.

Найбагатша видами група гризунів -- це в першу чергу бобер, самий великий у Євразії вид. Переважний тип житла бобрів -- хатки. Межиріччя Уборті і Болотниці, де розташовано заповідник, належить до тих поліських територій, що збереглися у відносно первинному вигляді у зв’язку з високою заболоченістю і важко доступністю. Але заповідник у наш час відчув антропогенний вплив. Весь рослинний покрив у різній мірі порушено. Це призвело до збідніння біотичних комплексів екосистем, а потім до їхньої зміни і локальної деградації.

Для збереження екологічної рівноваги і нормального функціонування екосистем заповідника необхідне проведення ряду заходів. І найважливішим з них є зменшення господарського впливу -- випасу, осушення.

Канівський природний заповідник

Розташування: Черкаська область, Канівський район Площа: 2027,0 га

У верхів'ях Бондарського яру. Багатостовбурні граби просто висять над яром.

Яри майже завжди заболочені. На фото болото в центральній частині Бондарського яру.

Унікальність рельєфу, неповторна краса ландшафтів, величезне біорізноманіття дивом збереглися в самому центрі густонаселеної України. Земля тут буквально усіяна археологічними пам’ятками ще з часів палеоліту. Ці місця вже в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. привертали увагу вчених: біологів, геологів, географів, археологів, краєзнавців.

Ще майже за століття до створення заповідника, у 1832 році Ф. Дюбуа де Монпере звернув увагу на деформованість поширених тут геологічних порід, що дало початок вивченню відомих тепер у всьому світі Канівських геологічних дислокацій. У 1875−1876 роках професор А. Рогович зібрав унікальний палеозоологічний матеріал і звернув увагу на величезні скупчення у ньому викопних решток різних геологічних епох.

На одній із гір заповідника — Княжій — в результаті археологічних розкопок академік М.Ф. Біляшівський у 1892 році відкрив залишки літописного міста Родня — одного з перших міст східних слов’ян. Під час пізніших розкопок на території нинішнього заповідника було виявлено поселення скіфів і полян. Важливою передумовою створення заповідника була також і потреба захисту Тарасової (Чернечої) гори від ерозійної руйнації шляхом вилучення із господарської діяльності навколишніх земель.

Канівський природний заповідник — один з найстаріших заповідників в Україні. Він був створений згідно з постановою Колегії Наркомзему УРСР від 30 липня 1923 р. За останні 83 роки площа заповідника та статус цієї території неодноразово змінювались. З 1951 по 1968 роки ця територія була учбово-дослідним лісовим господарством Київського університету. Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 їй було повернуто статус державного заповідника. Розпорядженням Р М УРСР від 22 грудня 1986 року № 717-р площа заповідника була збільшена і на сьогодні вона становить 2027,0 га.

Його територія включає так звану нагірну частину — покриті лісом яри та пагорби на правому березі Дніпра (1415 га), два заплавних острови Дніпра — Круглик (92 га) і Шелестів (394 га) та Зміїні острови (116 га) в Канівському водосховищі - останці лівобережної тераси. Навколо території заповідника встановлено охоронну зону площею 1353 га.

Основними функціями і завданнями заповідника є охорона і збереження у природному стані типових та унікальних природних комплексів Лісостепу України, збереження біорізноманіття, моніторинг динаміки природних процесів. Заповідник є також учбовою базою Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, де проходять польову практику студенти біологічного, географічного та історичного факультетів.

У заповіднику працюють 72 чоловіки, з них у науковому підрозділі - 11, у службі охорони — 14 осіб.

За схемою фізико-географічного районування територія заповідника знаходиться на межі Дністровсько-Дніпровського та Лівобережно-Дніпровського лісостепових країв Лісостепової зони. За геоботанічним районуванням рослинність цієї території відноситься до Уманьсько-Канівського (Правобережного центрального) округу Подільсько-Середньопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області.

Через значну розчленованість рельєфу на території заповідника спостерігається велика різноманітність мікрокліматичних умов, ґрунтового й рослинного покривів та тваринного світу.

Ще в недалекому минулому Канівські гори були лісовим краєм. Ковилово-різнотравний степ займав переважно верхівки горбів і південні крутосхили. Та вже на початку ХХ ст. внаслідок людської діяльності лісовий покрив значно зменшився. Вирубування лісів призвело до заміни основної породи дуба грабом. Після знищення лісів на крутосхилах почалася сильна ґрунтова ерозія. Тому нині яри займають майже третину території заповідника. Глибина деяких із них — Сухий потік, Маланчин потік, Комашиний яр — сягає 30−40 м. До території заповідника входять також відроги Хмілянського яру — одного з найбільших у Європі.

У лісовому покриві домінує граб з домішкою дуба звичайного, кленів гостролистого і польового, липи серцелистої, берези бородавчастої, ясена звичайного. Грабова діброва заповідника знаходиться на східній межі суцільного поширення європейських грабових лісів. Тут відомі і найбільш північні та східні місця зростання деяких європейських рідкісних рослин: підсніжника звичайного, скополії карніолійської, цибулі ведмежої, ранника весняного. На затінених північних схилах та в тальвегах трапляються реліктові рослини, що збереглися тут з льодовикових часів: багаторядники Брауна та шипуватий, голокучник дубовий, грушанка мала. На добре освітлених південних схилах можна зустріти релікти вже більш теплого міжльодовикового періоду: чину рябу, шоломницю високу та ін.

Значний науковий інтерес становлять екосистеми заплавних островів. Саме їх можна віднести до еталонних. Після створення на Дніпрі каскаду водосховищ таких островів практично не залишилося.

На Зміїних островах значну частину території займають вікові дуби й сосни з багатими підліском і трав’яним покривом. Тут на одній ділянці можна зустріти сон-траву, очерет і конвалію. Це пов’язано з підтопленням островів водами водосховища — у типові комплекси інтенсивно вселяються болотні види. Відбувається перебудова природної екосистеми.

На території заповідника охороняються 2 лісових, 1 степове та 2 водних рослинних угруповання, занесені до Зеленої книги України.

У флорі заповідника нараховується 990 видів судинних рослин, що становить близько 20% флори України. Тут виявлено 170 видів лишайників, 138 — мохоподібних, а також 1232 види справжніх грибів. У заповіднику зростають 5 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 29 видів, занесених до Червоної книги України, 6 видів з Додатку 1 Бернської конвенції.

Багатою є також фауна заповідника. В районі Канівських дислокацій виявлено понад 10 тис. видів безхребетних тварин (всього по Україні їх нараховується 25 тис. видів). Тільки комах мешкає у заповіднику близько 8000 видів, з яких 36 видів занесено до Червоної книги України (дибка степова, красотіл пахучий, жук-олень, вусач великий дубовий, джміль моховий, бджола-тесляр звичайний, сколія-гігант, ктир гігантський, бражник мертва голова, ведмедиця Гера, махаон, поліксена). Тут охороняється понад 300 видів павукоподібних, 200 видів молюсків, 130 видів ракоподібних, 49 видів багатоніжок, у тому числі рідкісний вид полідесмус український.

Серед хребетних тварин у заповіднику мешкають 233 види птахів, 53 види ссавців, 11 видів земноводних, 8 видів плазунів, 37 видів риб та 1 вид круглоротих, у тому числі чимало рідкісних видів. Щороку на Дніпрі біля заповідних островів зимує до 14 особин орлана-білохвоста, а з 1996 року цей птах почав гніздитись у заповіднику. Трапляється на прольоті чорний лелека. Неодноразово зустрічались змієїд і балобан. На острові Круглик є велика колонія чаплі сірої - близько 150 гнізд. На прольоті у порівняно великій кількості бувають на островах велика та мала білі чаплі.

Велике значення має заповідник і як місце відпочинку птахів під час прольотів. Восени в затоках і затопленому лісі на Круглику можна бачити великі зграї качок, куликів, мартинів.

Із ссавців звичними мешканцями заповідника є козулі, кабани, лисиці, зайці, борсуки, трапляються лосі. На островах постійно живуть кілька сімей бобрів, біля води можна побачити сліди видри та норки.

Із земноводних поширені жаби гостроморда, трав’яна і ставкова, ропуха сіра, квакша, часничниця. Трапляються тритони звичайний та гребінчастий. Серед плазунів найчисленнішими є ящірки зелена та прудка, вуж, рідше трапляються веретільниця, мідянка, гадюка звичайна (чорна та плямиста форми).

Загалом на території заповідника зберігається 26 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку, 83 види, занесені до Червоної книги України, та 175 видів тварин, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

Без перебільшення можна сказати, що екосистеми Канівського заповідника є одними з найбільш вивчених в Україні. Фахівцями різних галузей опубліковано понад 3500 наукових праць, присвячених заповіднику. Науковцями заповідника з 1968 року ведеться «Літопис природи» — основний звітний документ наукового відділу. На постійних пробних ділянках проводяться регулярні спостереження за річною та сезонною динамікою рослинного покриву. Накопичено досвід ведення комплексних екологічних досліджень, складено геоботанічну, ландшафтну та ґрунтову карти заповідника, проведено інвентаризацію основних груп рослин, тварин і грибів.

Актуальним і перспективним для заповідника є вивчення сукцесійних процесів, що дає змогу прогнозувати розвиток екосистем, збереження рідкісних видів та підтримання біорізноманіття.

Не менш важливим для заповідника є вивчення інтродукованих видів рослин і тварин. Деякі з них поводять себе досить агресивно відносно місцевих видів. Так, акація біла, клен американський та аморфа кущова вже займають значні площі, потіснивши аборигенні деревні та чагарникові види. Завезена десятки років тому американська норка витісняє європейську. Тому актуальним стало прогнозування подальшого розвитку природних комплексів загалом і стану окремих популяцій місцевих та інтродукованих видів.

Оскільки м. Канів є значним туристичним центром (Тарасову гору щороку відвідують до 300 тис. туристів), заповідник частково виконує і роль національного парку. Науковці розробили кілька екологічних стежок для організованих екскурсій. Особливою популярністю у відвідувачів користується музей природи, розташований на території садиби заповідника в меморіальному будинку академіка М. Ф. Біляшівського. Експозиція музею складається із 7 відділів (археологічного, палеонтологічного, лісового, ботанічного, зоологічного, відділу загальної екології, відділу вшанування пам’яті першого ректора Київського університету — професора М. Максимовича) та двох меморіальних кімнат академіка М. Ф. Біляшівського. Вона побудована виключно на багатющому місцевому матеріалі, а деякі експонати могли б стати справжньою окрасою провідних музеїв світу. Такими є кам’яні жіночі фігурки епохи палеоліту, кам’яні знаряддя праці, кераміка трипільської культури, елементи прикрас ранньослов’янського періоду.

У відділі палеонтології вражають людську уяву скам’янілі бивні та зуби мамонта, роги гігантського оленя, зуби акули лямна, «чортові пальці» та ін. Лісовий відділ розкриває перед відвідувачами таємниці життя лісу, а ботанічний, ніби продовжуючи цю тему, оповідає про рідкісні та лікарські рослини рідного краю, про ті величезні можливості, які має природа у відновленні та підтриманні нашого здоров’я. У зоологічному відділі одночасно можна милуватися чудовою колекцією метеликів, опудалами граціозної козулі, плямистого оленя, лося, кабана, суворого і гордого вовка, могутнього орла-беркута тощо. Експозиція відділу загальної екології розповідає про історію охорони природи, заповідної справи, про ті біди, яких зазнають люди від варварського ставлення до природи, порушення її законів. У відділі вшанування пам’яті першого ректора Київського університету можна дізнатися про його творчу та велику історико-культурну спадщину.

Невід'ємною частиною історії заповідника є життя і творчість великого вченого, історика, археолога, краєзнавця, фундатора Українського історичного музею академіка Миколи Федоровича Біляшівського. У двох невеликих меморіальних кімнатах музею представлено багато оригінальних документів про життя і творчість ученого.

Канівський заповідник дає змогу віч-на-віч спілкуватися з природою, яка живе за своїми мудрими законами і навчає нас пізнавати розумом і серцем красу і добро цього неповторного світу.

Кримський природний заповідник

Кримський природний заповідник, найбільший у Криму й один з найстарших на Україні, був створений у 1923 р. на місці колишнього Заказника імператорських полювань і прилягаючих до нього землях. Загальна площа заповідника в даний час складає 44 175 га, у тому числі філія «Лебедячі острови», що має міжнародне значення, як місце мешкання водоплавних і болотних птахів.

Складна геологічна структура, своєрідні кліматичні умови, унікальний рослинний і тваринний світ — усе це додає заповіднику виняткову наукову цінність. У заповідних лісах живуть олені, козулі, дикі кабани, муфлони, лиси, борсуки й інші ссавці.

Щоб ознайомитися з Кримським природним заповідником, можна відвідати дуже цікавий Музей природи, що знаходиться В Алушті, на вулиці Партизанській, 42, розташовано адміністративну будівлю Кримського природного заповідника. У ньому відкритий прекрасний музей, а поряд — мініатюрний дендрозоопарк, де у вольєрах знаходяться основні види звірів і птахів, що зустрічаються в заповіднику на волі, і виростає близько 370 видів рослин.

Кримський державний заповідник — найкрупніший на півострові. Його площа дорівнює 42 962 га разом з філіалом «Лебедині острови». Заповідник розташований серед найвищих гір Криму. На його території знаходяться вершини Чатирдаг (1527 м), Кемаль-Эгерек (1529 м), Демір-Капу (1542 м) і найвища гора Криму Роман-Кош (1545 м). Найвищий в Криму (1448 VI) перевал — Никітській — теж проходить через заповідник.

З побережжя Роман-Кіш не видно, але для всіх охочих існує прекрасна можливість розглянути головні вершини Криму (і, звичайно ж, не тільки їх), відвідавши найбільший заповідник півострова.

У заповіднику налічується 300 водних джерел, найзнаменитіший з яких — Савлух-су. Витікаюча з великих глибин вода протягом всього року має постійну температуру 6−7°С. У ній міститься багато мікроелементів, особливо срібло, дякуючи чому вона у відкритому вигляді зберігає свої властивості протягом багатьох місяців.

Біля джерела Савлух-су зціляли хворих знамениті лікарі - брати Козьма і Даміан. У 1856 р. біля джерела був заснований чоловічий монастир, на місці якого в даний час зведена каплиця. У 1870 р. поряд з монастирем був облаштований царський мисливський будиночок, від якого збереглися невеликий басейн і величезна прекрасна ялина. У 1913 г. поблизу був заснований Імператорський мисливський заповідник.

На території заповідника були зроблені цінні археологічні знахідки, тут є більше 80 історичних і культурних пам’ятників.

Мужність і доброта, працьовитість і знання людей зберегли для нас заповідник. Тут виростає майже 1200 видів рослин, з яких 58 є ендемічними, а 70 — рідкісними; тут зустрічається більше 200 видів хребетних тварин, 93 з них занесене в Червону книгу.

На порівняно невеликій площі заповідника розташовані декілька природно-кліматичних зон. Більше половини лісових угідь (53%) займає дубовий ліс, 23% - бук і 13% - сосновий. Прекрасні заповідні плато яйли, з південного краю яких відкривається чудовий вигляд на узбережжя.

Недалеко від галасливої гірської річки Альми знаходяться форелеві ставки, багато інших природних багатств предстає перед гостями заповідника, але царює тут по праву благородний кримський олень. На початку XX в. у Криму цей вигляд опинився на межі знищення.

Особливо багато оленів на схилах гори Чорної. Синаб-Дага, Великої і Малої Чучелі. У цьому урочищі в 1913 р. був організований Його Імператорської Величності Чучельській звіринець. У численних вольєрах цього унікального, вписаного в природний ландшафт зоологічного парку містилися не тільки олені, але і муфлони, тури, зубри. У роки громадянської війни звіринець загинув, але муфлони вижили, з тих пір мешкаючи в заповіднику.

У околицях Алушти є ще декілька заповідників. Поблизу від села Генеральське, в оголошеному з 1974 р. державним заповідником живописній ущелині Хапхал, посеред вікового лісу, знаходиться наймогутніший в Криму водопад — пятнадцатіметровий Джур-Джур. А в східних околицях Алушти розташовані що стали заповідними: мис, урочище і долина Сотера, де вражають уяву створені вивітрюванням і водною ерозією утворення з каменя, дивно схожі на гриби. У XIX в у цьому таємничому місці виявлені кістки мамонта.

Природний заповідник «Медобори»

Розташування: Тернопільська область, Гусятинський, Підволочинський та Кременецький райони Площа: 10 521,0 га.

У рельєфі Подільської височини чітко виступає смуга Товтр — вузького горбистого пасма, ізольованих горбів, гребенів, які піднімаються над прилеглою територією на 60−100 м. Заліснена частина їх багата на медоносні рослини, звідси пішла назва місцевості - «Медобори». Це горбисте пасмо тягнеться з північного заходу на південний схід від с. Підкамінь Львівської області через Тернопільську і Хмельницьку області та Молдову до Румунії. У центральній частині Товтрової гряди та у західній частині Кременецького кряжу на території Тернопільської області постановою Ради Міністрів УРСР від 8 лютого 1990 р. № 25 був створений державний заповідник. Указом Президента України від 20 вересня 2000 року № 1095 його територію було розширено. Вона складається з двох частин, а саме: «Медобори» (9521,0 га, Гусятинський і Підволочиський р-ни) і «Кременецькі гори» (1000,0 га, Кременецький р-н).

Питання охорони Товтр порушувалося ще на початку ХХ ст. польськими науковцями. У 1910 році тут були утворені степові резервати гір Гостра та Ципель з метою охорони моховатково-коралових скель сарматського віку з подільськими степовими рослинами. Тоді ж було обґрунтовано створення лісового резервату Волиці (нині - Краснянське лісництво). У 1963 році на нинішній території заповідника було оголошено пам’ятку природи загальнодержавного значення — «Кременецькі гори» площею 1000,0 га, а у 1982 році - Медобірський геологічний заказник загальнодержавного значення площею 8071 га.

Заповідник створено з метою збереження у природному стані унікальних природних комплексів Подільських товтр і Кременецьких гір, генофонду рослинного і тваринного світу та використання їх у наукових цілях.

В установі працюють 129 чоловік, з них у науковому підрозділі - 6, у службі охорони — 47 осіб.

Товтри є унікальною пам’яткою природи та геологічного минулого, подібного їм немає у всій Європі. Вони формувалися 15−20 млн. років тому в прибережних водах теплого Галіційського (Сарматського) моря, що розміщувалося уздовж зовнішнього краю Карпат. Уздовж східного його берега тягнувся водоростевий бар'єрний риф 170 км завдовжки, складений з решток організмів з вапняковим скелетом: літотамнієвих водоростей, моховаток, молюсків, серпул. Вони і утворили пасмо, південно-західний схил якого крутий, а північно-східний — пологий.

Орографічно у Товтровому пасмі виділяється головне пасмо, утворене ланцюгом горбів, яке вирізняється найбільшими абсолютними висотами і масивною будовою, та бокові гряди і групи товтр, що обрамлюють його. Відносна висота пасма становить 50−60 м, над долиною р. Збруч — до 100 м. Гора Бохіт є найвищою вершиною заповідника (414 м). На вершинах пасма багато мальовничих скель, кам’яних полів, складених десятками різновидів вапняків з рештками різноманітних морських організмів. Потужні вапняки сприятливо впливають на розвиток різних форм карстового рельєфу — від дрібних каррових ямок і рівчаків до великих печер, лійок, колодязів, які поглинають воду. Тут знаходяться печери «Перлина», «Христина» та «Пуща Відлюдника».

Філіал заповідника «Кременецькі гори» розміщено у західній частині Кременецького кряжа. До його території увійшли гори Бона, Черча, Божа, Гостра, Страхова, Маслятин і ін. В основі кряжа залягає потужна товща білої крейди, перекрита шаром сарматських пісків, які переходять у вапняковий пісковик. Верхнім шаром морських відкладів є черепашково-піщані та черепашкові сильно зцементовані вапняки, які утворюють обривисті скелі, що вінчають вершини гір.

Клімат території заповідника характеризується м’якою зимою (середня температура січня -3°С) і помірно теплим літом (середня температура липня +18°С). Значна кількість опадів (620 мм на рік) створює сприятливі умови для росту середньоєвропейських лісових видів. У ґрунтовому покриві переважають сірі суглинкові ґрунти на лесах, лесовидних суглинках та делювії вапняків.

Значна частина території (більше 93%) заповідника вкрита дубово-грабовими, грабово-дубовими, дубово-грабово-ясеневими та дубово-буковими лісами. Є і чисті бучини незначної площі, східна межа поширення яких проходить саме в заповіднику. У підліску переважають бруслини європейська та бородавчаста, гордовина, ліщина звичайна, свидина.

Флора заповідника нараховує близько 1000 видів вищих судинних рослин із значною часткою рідкісних, ендемічних, реліктових і погранично-ареальних видів. До Червоної книги України занесено 44 види: ясенець білий, шиверекію подільську, цибулю ведмежу, астранцію велику, лунарію оживаючу, лілію лісову, крокус Гейфелів, 12 видів орхідних, серед яких зозулині черевички справжні та ін., до Європейського червоного списку — 6 видів рослин.

Незначними за площею, але унікальними, є ділянки степової, наскельно-степової та лучно-степової рослинності з рідкісними формаціями осоки низької, ковили волосистої та пірчастої. Тут, крім характерних степових видів, росте багато волино-подільських ендемічних та погранично-ареальних видів: шавлія зарослева і кременецька, шиверекія подільська, самосил гірський, змієголовник австрійський, аконіт кущистий і шерстистовусий, ясенець білий, ковили пірчаста та волосиста, вівсюнець Бессера, ломиніс цілолистий, півники угорські, цибуля подільська, молочай волинський, зіноваті біла, подільська та Блоцького, відкасник осотоподібний. Ендеміками виключно Кременецьких гір є гвоздика несправжньопізня, мінуарція побільшена, незабудка Людмили, юринея товстосім'янкова і вузьколокальний ендемік та реліктовий вид — береза Клокова, що росте на вершинах гір Страхова і Маслятин.

На території заповідника підтверджено зростання 160 видів мохоподібних, 188 — лишайників, 369 видів грибів. Місцева флора багата медоносними, лікарськими та вітамінними рослинами. Тут охороняються також багато регіонально рідкісних видів: авринія скельна, гадючник шестипелюстковий, перстач білий, півники злаколисті, півники угорські, холодок лікарський, цибуля гірська і ін. До Зеленої книги України віднесено 7 рослинних угруповань: 2 лісових і 5 степових угруповань.

Не менш цікавим і різноманітним є тваринний світ заповідника. Різновікові деревостани, висока залісненість схилів, перемежування їх із степовими ділянками, що поросли різнотрав'ям і островами ягідних кущів, створюють сприятливі умови для оселення тварин, які утворюють типову лісостепову групу. У заповіднику зустрічаються всі фонові види Подільсько-Придністровського зоогеографічного району. Із фауни безхребетних на сьогодні виявлено близько 1500 видів комах, з яких 17 занесено до Червоної книги України. Серед них: жук-олень, мнемозина, махаон, вусач мускусний, сатурнія руда, джміль моховий, стрічкарка блакитна, ксилокопа звичайна тощо.

Із хребетних на даний час на заповідній території виявлено 9 видів риб, 11 — земноводних, 7 — плазунів. Орнітофауна є найчисельнішою групою хребетних у заповіднику і нараховує 188 видів. В основному це типові для даної території види, із яких 14 занесені до Червоної книги України. Це підорлик малий та великий, лунь польовий, кам’яний дрізд строкатий, сипуха, довгохвоста сова, сорокопуд сірий та ін. Ссавці у заповіднику представлені 47 видами. Звичайними тут є представники гризунів та хижих. Із крупних звірів на заповідній території можна зустріти козулю європейську, свиню дику, лисицю. В межах заповідника проживає 6 видів ссавців, занесених до Червоної книги України: борсук, горностай та 4 види рукокрилих. Загалом на території заповідника охороняються 34 «червонокнижні» види тварин. Тут мешкають також 7 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку: нічниця велика, вухань бурий, деркач, слимак виноградний, жук-самітник і ін. Особливої уваги заслуговують рукокрилі, які населяють печеру «Перлина» та інші, переважно невеликі печери. Тут великій кількості мешкає нічниця велика — вид, занесений до Червоної книги України та Європейського червоного списку.

Багата територія заповідника і на історичні пам’ятки, які датуються Х-ХІІІ ст. В той період тут одночасно функціонувало три різнотипні городища-святилища: Бохіт, Говда та Звенигород. Найкраще збереженим виявилось капище на горі Бохіт, де в Х-ХІІІ ст. стояв всесвітньовідомий Збруцький ідол (Святовит) — божество східних слов’ян. Цю унікальну історико-культурну пам’ятку було знайдено у 1848 році у р. Збруч, поблизу с. Личківці.

На території городищ-святилищ знайдено та досліджено хлібні печі, жертовні колодязі та довгі будинки-контини, у яких, як свідчать письмові джерела, слов’яни-язичники збирались для виконання обрядів. Функціонування городищ-святилищ та обслуговування прочан забезпечували селища-супутники, яких тут відомо 15. Розташовувались вони неподалік городищ. Ці давньоруські городища-святилища разом із селищами-супутниками становлять єдиний археологічний комплекс — «Збруцький культовий центр». Важливу роль у його діяльності відіграли цілющі джерела, які існують до сьогодні. Багата на історичні пам’ятки і територія «Кременецьких гір». На вершині гори Бона знаходяться руїни однойменної давньої фортеці, закладеної ще в ХІІІ ст., а на горі Божа є цінне лікувальне джерело, яке має ще й вагоме культове значення.

На території заповідника «Медобори» функціонують екологічні стежки «Гостра скеля», «Пуща відлюдника», «Бохіт», а у філіалі «Кременнецькі гори» — «Гора Бона», «Гора Божа», «Дівочі скелі».

Луганський природний заповідник

Розташування: Луганська область, Станично-Луганський, Міловський та Свердловський райони Площа: 2122,0 га Заповідник було створено згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 у складі двох відділень — «Станично-Луганське» (494 га — Станично-Луганський р-н) та «Стрільцівський степ» (494 га — Міловський р-н). Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 22 грудня 1975 р. № 1003-р було створено третє відділення заповідника — «Провальський степ» (587,5 га — Свердловський р-н). Указом Президента України від 21 квітня 2004 р. № 466 площу заповідника було розширено і на сьогодні вона становить 2122,0 га. Площа його охоронної зони складає 1602,55 га.

Заповідник було створено з метою збереження у природному стані типових та унікальних для степової ландшафтної зони природних комплексів.

В установі працюють 34 чоловіки, з них у науковому підрозділі - 5, у службі охорони — 11 осіб.

В заповіднику зростають цілинні різнотравно-ковилові, типчаково-ковилові степи, заплавні та байрачні ліси. Відділення Провальський і Стрільцівський степи репрезентують типові еталони цілинних східноєвропейських різнотравно-типчаково-ковилових степів, Станично-Луганське відділення, або Придінцівська заплава, включає заплавні екосистеми Сіверського Дінця.

Загальна кількість природної флори заповідника нараховує 1862 види, з них флора судинних рослин — 1135 видів, мохоподібних — 30 видів, зелених водоростей — 178 видів, лишайників — 25 видів. Тут зростають також 494 види грибів. У флорі заповідника нараховується 186 ендемічних видів.

У Луганському природному заповіднику охороняються 15 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 41 вид, занесений до Червоної книги України, 4 види, занесені до Додатку 1 Бернської конвенції. До Зеленої книги України занесено 15 рослинних угруповань, з них — 12 степових та 3 водних.

Загальна кількість видів природної фауни заповідника нараховує приблизно 2634 види тварин, у тому числі павукоподібних — орієнтовно 250, комах — 2000 видів. З хребетних тварин тут мешкають 1 вид круглоротих, 46 — риб, 9 -земноводних, 10 — плазунів, 245 — птахів, 66 видів ссавців. З них до Європейського червоного списку віднесено 28 видів, до Червоної книги України — 102 види, 196 видів належать до тих, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

«Стрільцівський степ» (площа 1036,5 га) розташований біля села Криничне Великоцької сільради Міловського району Луганської області. З 1805 року його територія входила до складу угідь кінного заводу, у 1931 році тут було оголошено заказник місцевого значення, а в 1948 році створено державний заповідник. Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 22 червня 1961 р. територія «Стрільцівського степу» увійшла до складу Українського державного степового заповідника, а відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. — передана до складу Луганського державного заповідника. Охоронну зону заповідника площею 1159,0 га було оголошено у 1972 р. У 2004 р. за рахунок її частини (514,4 га) було розширено площу відділення. Зараз площа охоронної зони становить 644,6 га.

Головна мета заповідання — збереження популяції бабака (сурка європейського) і цілинної ділянки мезотичного варіанту різнотравно-типчаково-ковилового степу на південних відрогах Середньо-Руської височини.

Згідно з фізико-географічним районуванням України, Стрільцівський степ розміщений у Придонецькому районі Айдарської підобласті Старобільської схилово-височинної області і характеризується північностеповими ландшафтами, де поєднуються вододільно-хвилясті, яристо-балкові, надзаплавно-терасові і заплавні місцевості.

У ґрунтовому покриві переважають звичайні чорноземи із вмістом гумусу від 5 до 7%.

Клімат тут континентальний: середньорічна температура повітря становить +7°С, у найбільш холодний місяць (січень) середня температура становить -9°С, у найтепліші місяці (червень, липень) — +20°С, максимальна — +34°С. Зима холодна, з неглибоким сніговим покривом (10−20 см). Весна тривала, прохолодна, з частими заморозками. Літо сухе й жарке. Температура вища за +10°С триває 160−175 днів. Наприкінці весни і влітку часто бувають суховії. Середньорічна кількість опадів становить 380−400 мм, у посушливі роки — 250−300 мм.

На території Стрільцівського степу немає постійних природних водойм. В охоронній зоні на півночі протікає степова річка Черепаха, в її заплаві та біля неї є два невеликих ставки.

Основний тип рослинності тут степовий, частково представлені луки, чагарники, фрагментарно — трав’яні болота. До Зеленої книги України занесено 11 рослинних угруповань Стрільцівського степу.

Флора налічує 673 види судинних рослин, 25 видів мохоподібних, 78 зелених водоростей, а також тут виявлено 150 видів грибів. Переважають злаки: ковили, костриці, стоколоси, тонконоги. Росте до 200 видів кормових рослин, близько 50 ефіроолійних, понад 60 видів лікарських, дуже багато декоративних — гвоздики, дзвоники, ковили, незабудки, конюшини, чина, шавлії, мигдаль степовий, брандушка різноколірна та ін. Тут зареєстровано 107 ендемічних видів рослин: гвоздика рівнинна, еремогоне довголиста, смілка дніпровська, гірчак новоасканійський, кермек перетинчастий, фіалка двозначна, дворядник крейдяний, перстач пісковий, шипшина яблуневидна, ферульник камеденосний, льонок азовський і ін. Із «червонокнижних» видів, яких тут нараховується 25 видів, зростають: печериця таблитчаста, пирій ковилолистий, ковила шорстка, дніпровська, пухнастолиста, відокремлена, Граффа, Лессінга, пірчаста, вузьколиста, українська, Залеського, тюльпан змієлистий і ін.

У межах цього відділення заповідника зареєстровано також 47 видів ссавців, 190 — птахів, 7 — плазунів, 6 видів земноводних. Із безхребетних найбільшим різноманіттям відрізняються комахи — їх тут відмічено біля 1100 видів. До Європейського червоного списку віднесено 13 видів тварин, до Червоної книги України — 62 види, до Додатку 2 Бернської конвенції - 156 видів. Із «червонокнижних» у заповіднику мешкають мишівка степова, тушканчик великий, їжак вухатий, тхір степовий, полоз чотирисмугий, вівсянка чорноголова, дрофа, червоновола казарка та багато видів рідкісних комах.

Особливої уваги заслуговує бабак. Колись він траплявся майже на всіх рівнинах Європи. Нині його популяція на сході нашої держави налічує лише кілька тисяч особин. Їх чисельність скоротилася через розорювання земель і надмірне добування мисливцями. З бабаком пов’язана екологія багатьох тварин степу: в його норах оселюється їжак вухатий, влаштовує виводкові гнізда огар, знаходить сховище гадюка.

У заповідному степу досить різноманітний світ пернатих. Навесні тут багато різних видів жайворонків. У заростях кущів трапляються перепілки, куріпки, фазани, пастушки, деркачі. На відкритих місцях можна побачити лежня, чайку чубату, сивку золотисту, кроншнепа великого. Через малі розміри заповідного степу на ньому не можуть селитися такі види, як дрофа, хохітва, журавель-красень степовий, які з’являються тут тільки під час перельотів. Із хижих птахів у степу є звичайними луні, боривітер, кібчик, канюк, шуліка, осоїд та ін. Під час перельоту на деякий час тут затримуються беркут, могильник, орлан-білохвіст, змієїд.

Стрільцівський степ — це пам’ятник Старобільським степам, їх останній невеликий залишок. Колись ці степи займали площу понад 40 000 га, а тепер залишилися тільки маленькі ділянки їх у Луганському заповіднику та Юницькому ботанічному заказнику. Територія Стрільцівського степу — це своєрідна жива лабораторія, де вчені України та зарубіжжя досліджують і спостерігають процеси, що відбуваються в природному степу в період інтенсивного антропогенного пресу на навколишнє середовище.

Станично-Луганське відділення, або Придінцівська заплава (площа 498,0 га), розташоване на лівому березі р. Сіверський Донець, за 30 км на північ від м. Луганська, у 8-ми км від смт. Станично-Луганськке, біля хутора Піщаний. Площа охоронної зони відділення становить 520,0 га. Тут заповідається заплавний ландшафт з боровою терасою. До встановлення заповідного режиму ця ділянка належала Кіндрашівському лісництву Станично-Луганського лісгоспу. Тут проводили свого часу рубки догляду та санітарні рубки, висаджували деревні культури, луки викошували або спасували, окремі ділянки розорювали. На половині території природний рослинний покрив був замінений лісовими культурами.

Основне природоохоронне завдання відділення — охорона комплексів рослинності, флори і фауни заплави Сіверського Дінця.

Придінцівська заплава знаходиться у Сіверсько-Донецькому фізико-географічному районі, який в тектонічному і географічному відношенні аналогічний Придонецькому району. Орографічно він охоплює акумулятивні тераси Сіверського Дінця і виділяється як Донецька терасова рівнина. Висота місцевості - до 50 м н.р.м.

На території відділення переважає чорноземоподібний супісок, підстилаючими породами є дрібно- і середньозернисті піски. Потужність алювіальних відкладів — до 15−20 м. Материнські породи — крейда і мергель. На надзаплавній терасі - піски дрібних і середніх фракцій, місцями трапляються дюни.

Гідрографічна сітка в Станично-Луганському відділенні представлена р. Сіверський Донець та її озерами-старицями. Озера Солдатське (2,0 га), Красненьке (0,8 га) знаходяться в центральній частині заплави, а інші - Піщане (7,6 га), Став (4,0 га), Мосякіна ямка (0,7 га) — у притерасній частині заплави. Головне джерело живлення річки і озер — атмосферні опади та ґрунтові води.

Характерний ландшафт Придінцівської заплави — поєднання листяних лісів з мальовничими лучними галявинами, тихими заводями стариць, гладдю озер.

Клімат місцевості континентальний, посушливий. Літо жарке (середньомісячна температура червня і липня становить +21°С при абсолютному максимумі +31−34°С), зима холодна (середньомісячна температура січня -24−30°С) і малосніжна. Вегетаційний період триває 200−210 днів. Середньорічна кількість опадів у регіоні становить 460 мм при коливаннях від 300 до 680 мм.

Оскільки відділення розташоване в заплаві і на піщаній терасі Сіверського Дінця, рослинність тут має інтразональний характер і представлена степовим, лісовим, лучним, болотним, водним типами.

У Станично-Луганському відділенні переважає лісовий тип рослинності - заплавні широколистяні ліси. Це середньо- і короткозаплавні ліси з регулярним режимом затоплення. За місцем росту рослинності лісовий фонд поділяють на: заплавнодібровний — 58,8%, боровий — 32,9%, судіброви — 8,9% і субори — 1,4%; за зволоженням ґрунту — на свіжі (43,8%), вологі (27,2%), сухі (24%), сирі (3,5%) і мокрі (1,5%). На берегових піщаних косах ростуть тополі і верби; на підвищених місцях переважає осокір; на підвищених ділянках, складених легкими суглинками, — свіжа бересто-пакленова діброва; низини центральної частини заплави, складені суглинистими алювіальними відкладами, зайняті вологою бересто-пакленовою дібровою, яка в притерасних пониженнях змінюється сирим чорновільховим лісом.

Флора Станично-Луганського відділення включає 745 видів судинних рослин, 131 вид зелених водоростей. Тут відмічено також зростання 266 видів грибів. У цьому відділенні охороняються 10 видів рослин, занесених до Червоної книги України (рябчик малий і руський, волошка первиногерберова, косарики безкрилі, рястка Буше, сальвінія плаваюча, тюльпан дібровний, ковила дніпровська і Лесінга, рядовка опеньковидна), 7 видів, занесених до Європейського червоного списку (глід український, жовтозілля дніпровське, зірочки борові, козельці донські тощо), 12 реліктових, 65 ендемічних видів рослин (роговик неспражньоболгарський, фіалка Лавренка, молочай тонкостеблий, льонок солодкий, шавлія сухостепова, полин Черняєва, волошка волосистоголова, юринея донська тощо), більш як 25 регіонально рідкісних видів. На цій території зареєстровано 3 водних рослинних угруповання, що занесені до Зеленої книги України: формації сальвінії плаваючої, рдесника червонуватого, куширу підводного.

Тваринний світ представлений 49 видами ссавців, 169 — птахів, 6 видами плазунів, 5 — земноводних, 29 видами риб, 1 — круглоротих. Із безхребетних відомо існування 136 видів павукоподібних і 1050 видів комах. Із них до Червоної книги України занесені 52 види (вусач мускусний, джміль глинистий, ведмедиця гера, каптурниця блискуча, жук-олень, мінога українська, ялець Данилевського, вирезуб, мідянка, поручайник, лежень, скопа, нічниця Наттетера, норка європейська і ін.), до Європейського червоного списку 19 видів (вухань бурий, вовк, деркач, слимак виноградний, павиноочка грушева, синявець аргірогномон тощо), до Додатку 2 Бернської конвенції 152 види.

У лісі зимують чижі, омелюхи, снігурі, корольки, які з початком весни відлітають на північ. Із осілих хижих птахів біля лісових озер-стариць зустрічається орлан-білохвіст, що живиться рибою, водоплавними птахами, такими ссавцями, як зайці, білки, великі мишоподібні. З інших хижаків у заповіднику трапляються балобан, канюк, змієїд, могильник, орел-карлик, скопа, пугач та ін. Найчисленніші фонові види — горобці, дятли, горлиці, горихвістки, зеленяки, зяблики, вівсянки, славки, шпаки, синиці, сойки. По берегах річки та озер постійно живуть представники качиних, що відлітають тільки при замерзанні водойм. Під час перельотів зупиняються на відпочинок лежень, дрофа, журавлі сірий і степовий, лебеді, поручайник, хохітва, ходуличник.

Із ссавців в лісі можна зустріти лося, козулю, дикого кабана, лисицю, єнота, горностая, білку, борсука, зайця.

Раніше в озерах мешкала хохуля звичайна — реліктовий звірок, який зник внаслідок пересихання озер. Нині спостерігається підняття ґрунтових вод, деякі озера (Став, Красненьке) постійно заповнені водою, тому з’являється можливість провести реакліматизацію хохулі.

Відділення «Провальський степ» (площа 587,5 га) розташоване біля села Провалля Свердловського району і складається з двох ділянок (урочищ): Калинівської (299,61 га) і Грушевської (287,89 га). З 1846 року ця територія належала Провальському кінному заводу, з 1945-го — радгоспу «Провальський», у господарстві якого у 1972 році утримувалось близько 4400 голів великої рогатої худоби, 9100 овець, 2800 свиней, 3800 голів птиці. Це негативно позначилося на стані кам’янистих степів. У 1975 році тут було створено державний заповідник, до складу якого увійшли такі угіддя: пасовище -416 га, ліс — 162,4 га, сіножаті - 7,5 га і рілля — 1,6 га.

Територія «Провальського степу» належить до Лозовсько-Каменського фізико-географічного району, який в тектонічному відношенні збігається з північним крилом Донецької складчастої країни. В геологічному складі вирішальну роль відіграють пісковики, вапняки і піщані сланці кам’яновугільного віку. Рельєф території гривастий (грядово-улоговинний), поверхня сильно розчленована улоговинами і балками. Висота місцевості становить від 150 до 230 м н.р.м.

Грушевська ділянка включає частину вододілу між річками Велике Провалля і балкою Грушевською; Калинівська — між балками Велике Провалля і Калинівська.

Переважаючі ґрунти — чорноземи щебенисті на елювії піщано-глинистих і глинистих сланців, чорноземи щебенисті на елювії піщаників, дернові ґрунти на елювії некарбонатних порід, піщано- і пилувато-середньо-суглинистого механічного складу.

Клімат місцевості більш континентальний порівняно із кліматом західних районів області і вологіший, ніж в оточуючих рівнинно-степових районах Донбасу. Річна сума опадів сягає 600 мм, середньорічна температура повітря становить +6−7°С, середньомісячна температура січня — -6−8°С, липня — +20−22°С. Абсолютні температурні мінімуми досягають -30−35°С, максимуми — +35−40°С. Безморозний період триває 160−180 днів. Для цього району характерні весняно-літні суховії.

На території «Провальського степу» існують постійні водотоки — р. Верхнє Провалля та її притока р. Калинова. Вони неглибокі (15−57 см) і вузькі (3−5 м завширшки), на кам’янистих перекатах розбиваються на кілька дрібних струмків. В охоронній зоні Грушевського урочища в балці Грушевській є ставок Катарал, площею близько 42 га, у межах Калинівської ділянки — невеликий (0,3 га) ставок, що був побудований у 90-х роках минулого століття на р. Верхнє Провалля. Річки і балка належать до системи р. Велика Кам’янка — правої притоки Сіверського Дінця.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой