Пристосування до низьких та високих температур і тисків

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Биология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Пристосування до низьких та високих температур і тисків

Товщина біосфери — земної оболонки, яку населяють живі організми, дещо більше 20 км. Біля верхньої межі біосфери, де низькі температури і тиск та велика концентрація ультрафіолетового проміння, що згубно впливає на живі істоти, та нижньої межі з її високою температурою (понад 100°С) зустрічаються лише спори нижчих рослин. Так, на висоту 20 км підіймаються спори бактерій і деяких грибів, а у земних надрах, на глибині понад 3 км, у водах нафтових родовищ можуть існувати тільки певні види бактерій.

Тварини зрідка підіймаються на висоту 12 км, а у грунт проникають не глибше 11 м; вони можуть жити в найглибших печерах (понад 1000 м глибини) і в найбільших глибинах океану. Є багато видів, які можуть існувати при дуже низькій температурі (до — 60° - 70° С), досить високій (до 60° у пустелях і понад 40° С у гарячих джерелах), під великим тиском у граничних глибинах океанів, високо у горах, де тиск і температура низькі, а' кисню обмаль, в умовах цілодобового полярного дня і вічної ночі в печерах.

З кліматичних факторів головну роль відіграє температура. Наземні тварини з непостійною температурою тіла (холоднокровні) потребують теплого або гарячого клімату з достатньою вологістю, а тому найчастіше вони зустрічаються у тропіках і субтропіках. Низькі температури краще витримують тварини з постійною температурою тіла (теплокровні).

Чемпіоном витривалості до низьких температур слід визнати антарктичних пінгвінів, зокрема імператорських. Вони не лише добре переносять страшенну холоднечу і сніжні бурани антарктичної зими, а ще й розмножуються у цей період і при цьому нікуди не ховаються, гнізд не влаштовують. Витримувати жорстокий холод Антарктики їм допомагає щільне й густе оперення та підшкірний шар жиру. Обов’язкове для всіх птахів линяння у них також має пристосований характер: старі пера випадають тільки після того, як виростають нові. Пташенята імператорських пінгвінів вкриті густим пухом, з’являються вони навесні, за літо мужніють настільки, Що вже можуть витримати сувору і довгу зиму. Пінгвінам допомагає захищатися від сильного вітру та морозу й те, що вони часто скупчуються у так звані черепахи, які нагадують собою коло у декілька метрів діаметром. Таке коло повільно і безперервно рухається навколо центру і проти вітру, що сприяє збереженню температури тіла і меншій втраті ваги (одинокі птахи втрачають щоденно понад 200 г, а у «черепасі» — лише 100 г).

З морських ссавців найнижчі температури доводиться витримувати антарктичним тюленям: морські води в Південній півкулі холодніші, ніж в Північній на тих самих широтах. Зокрема тюлені Уеддела навіть взимку тримаються" антарктичного континенту і сусідніх островів. Пристосуватись до низьких антарктичних температур дає можливість товстий підшкірний шар жиру до 7 см завтовшки у дорослих особин (загальною масою до 30% ваги тіла). Взимку на поверхню льоду вони майже не4 виходять через сильні вітри і низьку температуру, а плавають біля льодової кромки, дихаючи через отвори-продушини, які самі роблять і постійно їх відновлюють. Так само поводяться взимку і нерпи, які в найлютіші морози перебувають у воді.

В Арктиці сильні морози найкраще переносить білий ведмідь — цей велетенський напівводяний мешканець полярних морів і островів. У пошуках своєї основної поживи — нерп — білі ведмеді долають значні відстані на полярних крижинах і по чистій воді. Довга і густа шерсть з густим підшерстком, до того ж добре змащена жиром, не намокає у воді і не вкривається льодом на морозі. Товстий шар підшкірного жиру захищає від холоду у воді і на повітрі, зменшує питому вагу звіра, полегшуючи плавання. Широкі лапи з плавальними перетинками між пальцями вкриті густою шерстю не лише зверху, а й знизу, на підошвах, що дає можливість не провалюватись у снігу, не ковзати на льоду і не обморожувати лап.

Білий ведмідь

У зимову сплячку білі ведмеді не падають. Самки у могутніх снігових наметах скелястих берегів влаштовують барліг у вигляді печери і там народжують найчастіше двох малят, які у тримісячному віці можуть вже йти за матір'ю і живуть разом з нею до двох років.

Не так багато залишилось цих «володарів Арктики», як іноді називають білих ведмедів, — десь близько 20 тис. Тому на їх захист 1956 р. виступив Радянський Союз, 1957 р. до нього приєднались США. На білих ведмедів заборонено полювання, прийнято міжнародний закон про охорону цих могутніх звірів, які внесені в Червону книгу.

Такий арктичний мешканець, як вівцебик, також не боїться будь-яких морозів. Вівцебика називають ще мускусним биком, хоч назва ця двічі невірна: по-перше, залоз, які виділяють мускус речовину з гострим і різким запахом, у нього нема, а по-друге, вівцебик не належить до родини биків, він більше родич баранів. Цей ендемік Арктики — присадкувата, заввишки в 120 — 140 см і вагою до 300−400 кг волохата тварина з рогами, які покручені у самців на лобі і, спускаючись донизу, вигнуті наперед. Бура шерсть у вівцебика довга і густа, шовковиста і на 60−80% складається з теплого підшерстка. Вона вважається найтеплішою у світі, вартість її висока — 100 доларів за 1 кг. Влітку вівцебик живиться різними травами, мохами, лишайниками, листям і пагонами дерев і кущів, взимку розкопує сніг, добираючись до мохів і лишайників. Вівцебик-сучасник мамонта, колись був широко розповсюджений на півночі Євразії, пізніше зберігся лише у Гренландії, звідки був завезений в Аляску, Північно-Західну Канаду і деякі північні острови. Добре акліматизувався на островах Нунівак і Шпіцберген. У 1974 р. 50 вівцебиків з Канади і острова Нунівак завезли до нас на Таймир і острів Врангеля. їх акліматизація і розведення дадуть можливість одержувати цінний м’ясо, яке за смаком не поступається воловому, та молоко, густіше і жирніше за коров’яче.

Відомим мешканцем Арктики і Субарктики є песець — цінний хутровий промисловий звір, що живе у тундрі і на чисельних островах Північного Льодовитого океану. Густе і пухнасте хутро чудово захищає його від сильних морозів.

Песець риє нори — складні лабіринти з численними отворами. У них звір виводить малят, знаходить захист від негоди. Взимку він може викопувати нори у сніговому заметі і там відлежуватися, іноді по декілька днів, під час сильних морозів і пурги.

Добре витримують сувору арктичну зиму чистуни. Крнюги, звичайні чистуни, старики, тупики, топірці у зимовий період тримаються у прибережних водах, вільних від крижин, або у відкритому морі. Кайри здійснюють невеликі зимові міграції з північних районів у південні.

Серед наземних хребетних тварин з непостійною температурою тіла — земноводних і плазунів — також зустрічаються мешканці Арктики. Так, сибірський кутозуб зряду хвостатих земноводних-єдиний з класу амфібій проникає за полярне коло і зберігає активність та здатність рухатися при температурі +2 +4°С і навіть при0°С. Під час розмноження відкладає ікру у водойми з температурою 4−5°С, де за такої низької температури ікра розвивається.

Ще одна особливість відрізняє кутозуба від інших земноводних — його здатність перебувати довгий час у стані анабіозу. Цих тварин неодноразово знаходили «замурованими» у крижаних скибах на значній глибині. Коли лід розтавав, кутозуб оживав. Скільки часу він перебував у замороженому стані-питання, яке цікавило Дослідників. За характером місць знаходження припускали, що цей стан тривав тисячоліття; деякі вчені вважали, що лише декілька років, щонайбільше 20-ЗО. Українські дослідники за допомогою радіовуглецевого методу встановили, що вік кутозуба, знайденого на глибині 11 м у скибі вічної криги, становить приблизно 100 років.

З плазунів най витривалішою до низьких температур є високогірна ящірка — перуанська мінлива ігуана, що живе у суворому кліматі Кордильєрів на висоті до 5000 м над рівнем моря. Навіть влітку там часто випадає сніг, а температура вночі падає до 0° С. Ігуани так пристосувалися до цих суворих умов, що рухаються при температурі тіла, яка лише на 1,5° вище нуля, чого не може жодна інша ящірка у світі. Розмножуються ігуани яйце живородінням: після спарювання яйця визрівають у тілі самки на протязі півроку і молоді народжуються у період, коли кліматичні умови є найсприятливішими.

У класі риб чимало видів живуть і розмножуються в суворих кліматичних умовах, але своєрідним рекордистом серед них є мешканці Антарктики трематомуси, зокрема пістряк і смугастик, та широколоби. їх багато у прибережних водах Антарктиди, де температура води під двометровим шаром льоду, який тримається майже 10 місяців, сягає 1,8−1,9° нижче нуля. Проте ці риби не замерзають, бо засобом пристосування до таких умов є наявність у плазмі їхньої крові особливих речовин, що відіграють роль антифризів, знижуючи точку замерзання до — 2,07° С. Цікаво, що ці риби не виносять значного підвищення температури: так, при +6°С вони гинуть.

Низькі температури і до того ж низький тиск доводиться витримувати високогірним тваринам, які постійно мешкають у горах на різній висоті над рівнем моря. З ссавців найвище (до 5000−6000 м над рівнем моря) живуть пищухи з ряду зайцеподібних, зокрема велико-вуха пищуха (схід Паміру і Алайського хребта, Центральний Тянь-Шань), червона та американська (Кордильєри). Ці колоніальні звірки живуть у пустотах кам’янистих розсипів, влаштовуючи там свої кубла. Влітку вони з трав заготовляють сіно, складаючи його у стіжки висотою до півметра. Тому їх ще називають сіноставцями.

Приблизно на такій самій висоті (5700 м) у Гімалаях живуть кам’яні полівки, які у щілинах скель влаштовують з сухих трав кулясте кубло, вистелене всередині шерстю гірських козлів. Ці високогірні гризуни також заготовляють на зиму сіно, яке ховають між камінням.

Серед високогірних тварин є багато копитних, зокрема біломордий тібетський олень, відкритий І.М. Пржевальським. Цей рідкісний вид оленів живе на висоті 5 — 6 тис. м. Рідкісними є снігова коза з Скелястих гір Північної Америки та золотий такин з Тібету.

Снігова коза досконало пристосована до життя серед скель і навіть зимою не спускається з верхнього поясу Скелястих гір. У неї чудова біла довга і густа шерсть з тонким і легким підшерстком. Заради цінної шкіри і шерсті ці тварини були в основному винищені і збереглися лише у заповідниках США і Канади.

Золотий такин — ендемік високогірних районів Центральної Азії - живе у недоступних районах, а тому мало вивчений. Його ще називають гірським буйволом, хоча він має багато схожого з баранами і антилопами і близький до вівцебиків.

Високо у горах Тібету, понад 5000 м над рівнем моря, живуть яки — великі добре пристосовані до суворих гірських умов тварини. Усе їхнє тіло вкрите густою і довгою шерстю, що звисає аж до землі з боків, на череві і ногах. Коли як лягає, то шерсть захищає його знизу від холоду. Ці масивні тварини (вага старих самців досягає 1000 кг) з дивовижною легкістю підіймаються крутими схилами, перестрибують з виступу на виступ.

Домашні яки дрібніші за диких, у гірських умовах вони незамінні як транспортні тварини. Крім того, від них одержують шерсть, молоко, а м’ясо їх за якістюне поступається воловому. Тому в радгоспах Паміру культивують кількатисячні стада цих тварин.

Високогірними тваринами є також гірські барани, козли, сарни. Живуть вони на висоті 3000−5000 м, а голубі барани (Гімалаї, Тібет) навіть вище — до 5500 м над рівнем моря.

Високо в Андах на захмарних пасовиськах, на межі вічних снігів, десь близько 5500 м над рівнем моря, живуть вікуньї - тварини з найкращою у світі шерстю. Вони належать до одного ряду з верблюдами, ламами, гуанако. Колись у стада; вікуній було сотні тисяч голів, але з приходом конкістадорів почалось масове винищення цих тварин заради дорогоцінного пуху. Настав час, коли цьому виду почало загрожувати зникнення. Лише тоді було заборонено полювання на вікуній і їх почали розводити на спеціальних фермах.

З хижих тварин до високогірних належать сніговий барс (Центральна і Середня Азія), пума (гірські ліси Північної і Південної Америки), андська кішка, гімалайський ведмідь та ін.

Сніговий барс, або ірбіс, — рідкісна тварина, занесена в Червону книгу. Влітку він тримається снігової лінії, підіймаючись у Гімалаях на висоту до 5500 м над рівнем моря, а взимку слідом за гірськими козлами — основною своєю поживою — спускається до 1800−1200 м. Присадкувате коротконоге тіло снігового барса захищене від холоду густим і пухнастим хутром, основний білий колір якого допомагає йому маскуватися на безлісних ділянках гір, де він живе. Лігво сніговий барс влаштовує у печерах або розщелинах; там же самка народжує одного-двох малят.

Високогірна андська кішка також добре пристосована до суворих гірських умов: довга і густа сріблясто-біла шерсть з невиразними жовтуватими плямами робить її малопомітною, що дає можливість підкрадатися до здобичі.

З птахів найвисотнішим мешканцем гір вважається кондор з родини американських грифів. На півночі Південної Америки він гніздиться на скелях на висоті до 5000 м, а іноді й вище-до 7000 м. Живиться цей величезний птах з розмахом крил до 2,75 м головним чином падлом.

Високо у гори підіймаються орли і грифи в Гімалаях. Так, гімалайський, або сніговий гриф, гніздиться на висоті від 2000 до 5200 м, що вище рівня гірських лісів. Він має бліде світло-буре забарвлення, довжина тіла до 150 см. На висоті до 6000 м зустрічається тібетський крук. Цей гірський птах при відсутності дерев, на верхів'ях яких звичайно гніздиться, може влаштовувати гнізда на скелях. Живиться також падлом.

Високо у горах живуть не тільки великі птахи. У Південній Америці деякі види найменших у світі птахів — -колібрі - зустрічаються на межі вічних снігів на висоті до 5000 м. Живляться вони нектаром квітів альпійських чагарників з родини астерців.

Досі йшлося про птахів — високогірних мешканців. Високо у повітрі можуть літати багато птахів, але над рівнинами вони рідко підіймаються вище 3000 м. Журавлів спостерігали на висоті 5000 м. Дикі гуси у час перельотів можуть літати на висоті близько 9500 м, де температура сягає-40° С; встановлено, що ці птахи можуть витримувати ще нижчу температуру. Рекордистами з висоти вважаються грифи: їх бачили з літаків на рівні 12 км. Невідомі жодні інші тварини, які б підіймалися на таку висоту.

З безхребетних тварин високо в гори, на висоту понад 6000 м, проникають деякі види метеликів; на альпійських луках близько їхньої верхньої межі можна зустріти бджіл. Постійними мешканцями альпійської зони є павуки-косарі. їх знаходили навіть і вище, на висоті близько 7300 м. Альпіністи виявили павука-стрибунчика на вершині Джомолунгми — найвищої гори Землі (8848 м). Павуків у горах можна зустріти не тільки біля снігів, а й на снігу. З інших членистоногих на льодовиках великими скупченнями живуть так звані глетчерні блохи — первинно безкрилі комахи з ряду ногохвісток.

Наскільки високо тварини можуть підійматися в гори і навіть постійно там жити, настільки мало проникають вони у глибину землі. Хоч ґрунтових мешканців взагалі дуже багато, однак живуть вони переважно у поверхневих шарах. Так, різні найпростіші, круглі черви (нематоди, коловертки), нижчі комахи, личинки вищих, павукоподібні в основному не спускаються глибше 50 см. Нори ящірок, різних комахоїдних (кроти, землерийки), гризунів і деяких хижих (барсуки, лиси, песці, тхорі та ін) можуть мати більше 10 м довжини, але в глибину сягають на 2−3 м. Дощові черви у деяких грунтах мешкають на глибині 4 м.

Рекордистами з глибини проникання у грунт є деякі види термітів тропічних мурашок, зокрема листорізів з Центральної і Південної Америки. їх гнізда можуть сягати до 11 м в глибину. Там комахи знаходять захист від перегріву, що згубно діє на них, та від зимових холодів (у помірних широтах).

Шипохвіст

Найвища температура на поверхні Землі буває у пустелях. Повітря там нагрівається до 50° і вище, а грунт — Д° 55−57° С. У пустелях живе багато різних тварин: ссавців, птахів, плазунів, різних безхребетних, головним чином комах і павукоподібних. Усі вони пристосовані до високої температури і відсутності вологи. Більшість з них веде нічний спосіб життя, проявляючи активність в ті години доби, коли спека спадає. Вдень вони перебувають у норах, іноді досить глибоких, або вилазять на гілки дерев і кущів, де температура вже на висоті 2 м нижча за температуру грунту від 10° (у тіні) до 28° С (на сонці).

Серед хребетних тварин з непостійною температурою тіла чемпіоном витривалості до високих температур є пустельні ящірки шипохвости з Північної Африки, Пів-денно-Західної і Центральної Азії. Цим ящіркам Африки властива підвищена стійкість до високих температур, вони залишаються активними на поверхні розпеченого грунту навіть тоді, коли всі інші мешканці пустель уникають контакту з ним. При цьому температура тіла шилохвостів підіймається до 43−50° С, чого не витримують усі інші ящірки. До того ж шипохвости можуть довгий час обходитись без води, бо у порожнині їх тіла є мішкоподібні утворення, куди надходить вода з рослинної їжі, яку потім ящірки споживають. Важливим пристосуванням до витримування високої температури є спеціальні залози у куточках очей, які виділяють з крові надлишок солі, котра потім виводиться у носові проходи, а звідти назовні. Чим вища навколишня температура, тим більше солі виділяється. Завдяки цьому концентрація солі у крові не збільшується, що запобігає збезводнюванню організму. Цікаво, що сеча шилохвостів зовсім безводна і має вигляд білуватих камінців.

Інші плазуни — мешканці пустель, зокрема змії, мають всередині шкіри прошарок у вигляді заповненого повітрям простору, який відіграє роль теплоізоляційної повітряної подушки. Крім того, такі змії під час дощів запасають до 1500 мг води, а коли настає сухий сезон, то витрачають за день лише 0,5 мг. Тому вони можуть обходитись без води понад два роки.

З теплокровних тварин, зокрема ссавців, витримувати високу температуру пустель і до того ж довгий час обходитись без води (17 днів під пекучим сонцем) можуть верблюди, зокрема одногорбі, або дромадери. Дуже довго ця їх властивість була загадкою і лише кілька років тому вдалося її розгадати.

Професор Б. Гржімек у книзі «Дикі тварини Африки» розповідає про ці «верблюжі таємниці». Ось вони:

Встановлено, що верблюди в умовах пустелі можуть втратити до 25% вологи і залишитися живими, в той час як людина за цих же умов вмирає, втративши лише 12%.

Вдалося довідатись, чим пояснити те, що, втрачаючи таку велику кількість вологи, верблюди не гинуть. Справа у кількості води в крові. Втрата води верблюдами проходить в основному не за рахунок зменшення її у крові (кров втрачає лише десяту частину своєї води), тому вона залишається весь час рідкою. Люди ж в спеку гублять '/з частину води з крові, тому вона стає густою, циркулює дуже повільно, не транспортує тепло до шкіри, температура тіла підвищується і людина може вмерти від перегрівання (тепловий удар).

3) У верблюдів під час водопою вода нагромаджується не лише у травних органах, але її у великій кількості (до 240%) вбирають червоні кров’яні тільця. Ось чому верблюди довгий час можуть не пити, а коли п’ють, то дуже багато (більше 10 відер за один раз).

Одногорбий верблюд

У верблюдів виділяється з організму набагато менше води, ніж у людини за тих самих умов. Пояснюється це тим, що верблюди виділяють піт лише після того, як температура їх тіла, повільно підіймаючись, досягне 40° С, а в людини потовиділення починається одразу, як тільки температура навколишнього повітря стає вища за температуру тіла. До того ж у верблюдів у літню спеку значно коливається температура тіла: вночі падає до 34°, а вдень доходить до 40° С.

Втраті води під час виділення поту у верблюдів перешкоджає густий волосяний покрив завтовшки від 5 до 10 см, котрий захищає шкіру від впливу прямих сонячних променів. До того ж жировий горб також відіграє захисну роль, бо, як відомо, жир — поганий провідник тепла. Крім того, горб є джерелом так званої метаболічної води, яка виділяється в процесі розкладу жирової тканини.

Сукупність усіх перелічених властивостей дає право назвати верблюда чемпіоном витривалості до високих температур і подолання спраги серед теплокровних тварин.

З диких тварин — мешканців пустель не тільки тижнями, а й місяцями можуть обходитись без води африканські антилопи аддакси. Живуть вони у надзвичайно посушливих місцях, живляться бідною пустельною рослинністю, ведуть нічний спосіб життя, а вдень (у найпекучіші години) ховаються у глибоких ямах, що викопують у піску під якоюсь скелею.

За високої температури доводиться існувати мешканцям гарячих джерел. Це переважно безхребетні тварини: найпростіші, нематоди, деякі молюски і нижчі ракоподібні, різні комахи (жуки, личинки мух і комарів). Серед них найбільшу температуру витримує черевоногий слимак акута, котрий живе у джерелах з температурою води до 58° С. Вищу температуру, аж до 150 °C включно, можуть переносити лише спори і цисти деяких видів найпростіших і червів. Відомий дуже цікавий вид прісноводного рачка, що живе в одному з теплих джерел Тунісу. Температура у цьому джерелі постійна — 45° С; якщо ж температуру знизити до 30° С, то рачок гине від «холоду».

З хребетних тварин мешканцями гарячих джерел є деякі риби. Окремі види їх, зокрема коропозубики, можуть йти у джерелах з температурою вище 40° С, а невелика каліфорнійська рибка луканія водиться у джерелах з ще вищою температурою.

Часто море називають колискою життя, бо в ньому з’явились перші живі істоти. На протязі сотень мільйонів років у процесі еволюції виникла величезна кількість видів морських тварин, що пристосувалися до найрізноманітніших умов температури, тиску, солоності води, кількості розчиненого у воді кисню, характеру морських течій, припливів і відпливів тощо.

Усіх морських мешканців поділяють на основні три групи: планктон, нектон і бентос. До зоопланктону належать деякі найпростіші (радіолярії, джгутикові), дрібні медузи, деякі черви, дрібні рачки, ікра і мальки багатьох риб тощо. Планктонні організми пересуваються пасивно, рухом води, і лише по вертикалі можуть спускатися вниз і підійматись угору. Маса планктону в Світовому океані величезна — приблизно 36 млрд. т. Він є кормом багатьох риб і китів.

До нектону належать тварини, які живуть у товщах води і досить швидко в них пересуваються. Це різні риби, ластоногі, китоподібні, великі медузи, головоногі молюски. Загальна маса нектону дорівнює 18 млрд. т. Це вдвічі менше, ніж планктону, хоч тварини нектону набагато крупніші за планктонні.

До бентосу належать мешканці дна. Найбільше бентичних організмів зустрічається до 150−200 м, а на великих глибинах їх дуже мало. Загальна маса бентосу — близько 8 млрд. т. Проте за кількістю видів бентичних тварин набагато більше, ніж тих, що населяють товщу води: з 160 тис. видів морських тварин 157 тис. — мешканці дна.

Серед тварин бентосу є сидячі (губки, коралові поліпи, морські лілії, чимало молюсків і нижчих хордових), малорухливі (різні молюски і голкошкірі) і рухливі, але такі, що тримаються дна (більшість скатів, камбали, бички та багато інших риб, морські зірки і їжаки, раки тощо).

Тварини нектону і бентосу живуть на різних глибинах, а це означає - при різних температурах і тискові. У верхніх шарах води температура набагато вища, ніж у глибинах, і значно коливається. У морських глибинах (понад 2100 м) температура досить низька (1−2° С) і постійна, а тиск великий, бо при збільшенні глибини на кожні 10 м тиск зростає на одну атмосферу, отже, на глибині 10 тис. м тиск сягає 1 тис. атмосфер. Це означає, що на площу 20 кв. см тисне вага у 20 тис. кг. Сонячне проміння не проникає у товщі води глибше 200 м. Отже, у морських глибинах панує вічна темрява.

Довгий час вважали, що в океанах життя існує тільки до глибини 6000 м, а нижче жодні істоти не можуть жити через величезний тиск. Однак дослідження вчених на експедиційних суднах, зокрема на радянському судні «Витязь», довели, що життя існує і на більших глибинах. Так, дослідники, які працювали на судні «Витязь», за допомогою глибинного тралу підняли з глибини 7579 м рибу карєпроктус. До 1960 р. ця риба вважалась найглибиннішою.

Але 1960 р. француз Ж. Піккар та американець Д. Уолш на спеціальному підводному судні для дослідження великих глибин — батискафі «Трієст» спустилися на дно найглибшої в океані Маріанської западини (максимальна її глибина 11 022 м) і у променях прожектора побачили плоску сріблясту рибу, яка «…повільно, дуже повільно посунулась геть, тримаючись наполовину в мулі, поки не зникла у вічній ночі».

Не тільки риби живуть на таких глибинах. Мешканцями найбільших глибин (від 9600 і понад 10 000 м) виявились певні види актиній, багатощетинкових червів, крабів, бокоплавів, голотурій.

У межах від 6 до 9 тис. м живе більша кількість глибоководних тварин. Крім багатощетинкових червів, там є глибоководні нематоди, з найпростіших — найкрупніші форамініфери, черепашки яких мають 5−6 см у діаметрі, гідроїдні поліпи, актинії, з голкошкірих — морські лілії, морські їжаки, офіури, морські зірки та ін.

«Поверхом» вище (3−6 тис. м) різноманітність тварин ще більша. Там мешкає велика кількість глибоководних хижих риб химерного вигляду: з величезними пащами, озброєними довгими гострими зубами, з різними виростами на тілі, на яких містяться світні органи — фотофори, що служать для приваблення здобичі. На цих глибинах є чимало хижих головоногих молюсків: каракатиць, глибоководних восьминогів, кальмарів, зокрема «чудесна лампа»; з членистоногих глибоководні світні креветки, краби, раки-самітники, морські кліщі, глибинні морські павуки, різноманітні кишечнопорожнинні і губки, серед них глибоководні красуні - скляні губки, тощо.

У ще вищих шарах значно збільшується кількість риб, молюсків та інших тварин. На глибину понад 1000 м може пірнати кашалот за своєю поживою-глибоководними гігантськими кальмарами. З ссавців він є чемпіоном занурення на велику глибину і витримування великого тиску, а також тривалості часу перебування під водою.

Рекордистом з тривалості занурення є також пляшко-ніс — антарктичний зубастий кит з родини дзьоборилих. За розмірами він посідає друге місце після кашалота — до 15 м довжини сягають самки (самці дещо менші). Ці кити можуть перебувати під водою 1,5−2 години. Цьому сприяє величезна кількість міоглобіну — гемоглобіну (складової червоних кров’яних тілець), що є у м’язах. Під час дихання китів на поверхні води міоглобін сполучається з киснем, який надходить з повітря, і при цьому утворюється величезний його резерв. Крім того, неабияку роль відіграє величезна ємкість легень, значний процент крові по відношенню до маси тіла, а також економне витрачання кисню під час занурення: діяльність серця уповільнюється, а течія крові перерозподіляється так, що кров, багату на кисень, одержують насамперед головний мозок і серцевий м’яз, а м’язи тіла на цей час переводяться на «голодний пайок».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой