Предмет політології, сутність та зміст

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Предмет політології, сутність та зміст

Зміст

1. Предмет політології. Сутність, зміст, соціальні функції та методи.

2. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.

Серед найважливіших галузей діяльності люди з незапам’ятних часів виділяли політику. Ще в V ст. до н.е. Арістотель (384−322 до н. е) відзначав, що політика невід'ємна від природи людини — соціальної істоти, що здатна повноцінно жити лише в колективі, суспільстві і приречена взаємодіяти з іншими людьми. Політика — необхідність і водночас потреба сучасної людини, оскільки існує система показників та обмежень її різноманітних дій у всіх сферах життя суспільства, що неможливе без політичного регулювання. А тому набуття знань про політику відповідає інтересам кожної людини, яка бажає зрозуміти власні місце і роль у суспільстві, повніше задовольняти особисті та групові потреби, впливати на вибір цілей і засобів їх реалізації у масштабах держави.

Вивчення будь-якої науки починається із з’ясування того, чому така наука виникла та як вона розвивається, що і як досліджує, які її найхарактерніші риси, місце і роль у пізнанні та перетворенні суспільства, дійсності. В сучасних умовах політологія особливо важлива для життя соціуму. Це виявляється у підвищеній увазі політологів і всього суспільства до результатів аналізу політики держав, у можливості моделювання політичних ситуацій у міжнародних відносинах, в усвідомленні специфіки регіональної політики, в постійно зростаючому прагненні скористатися результатами порівняльного політичного аналізу. Наука про політику своїми засобами і методами дозволяє проникати в таємниці політики та влади і таким чином розкривати справжню суть діяльності держави та її органів, політичних партій, лідерів, політичної поведінки різноманітних соціальних груп. Політологія — наука про політику — виступає методологічною основою дослідження активності та творчості людей у реалізації пізнавальних і практичних проблем політичного розвитку суспільства.

1. Предмет політології. Сутність, зміст, соціальні функції та методи

1.1. Предмет політології, сутність та зміст

Поняття «політологія» утворилося з двох грецьких слів — politike (державні справи) і logos (вчення). Політична наука як самостійна сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою «земних», а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, ДУК. Локк, Ш. -Л. Монтеск'є та ін. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному — політичне мистецтво, політичне вчення тощо.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в другій половині XIX ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук.

У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще під час Великої Французької революції. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.

У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів держав-ної влади та управлінців різних рівнів.

У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі починаючи з кінця ХІХ ст. Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.

В Україні у 80-ті роки XVII ст. лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» читалися у Львівському університеті.

У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер. Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР. При Київському національному, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.

Об'єктом дослідження політології є сфера політики, політична дійсність, політичне життя особи й суспільства. Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з особливостями її розвитку, функціонування, зв’язками з економічною та духовною сферами суспільства.

Політична сфера є взаємодією в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає в себе й соціально-політичні інститути та організації, через які відбувається взаємодія між окремими суб'єктами політики.

Предметом політології є політична влада, закономірності її формування і розвитку, форми і способи її функціонування й використання в державно-організованому суспільстві, а також конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди відносять такі феномени, як політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політичне лідерство тощо.

Незважаючи на розбіжності в трактуванні предмета політології, більшість учених погоджується з тим, що політична наука в основі єдина і внутрішньо диференційована — у змісті, стосовно похідних галузей політичних знань. У такому контексті правомірно говорити про ряд політичних наук як про теорії середнього і нижнього рівнів, що виступають специфічними галузями єдиної політичної науки.

Щоб перебороти значні різночитання в тлумаченні змісту політології як науки, група експертів ЮНЕСКО ще в 1948 р. прийняла резолюцію, де пропонувався перелік проблем, досліджуваних нею: політична історія, політичні інститути, партії, групи і суспільна думка, міжнародні відносини.

Отже, усвідомлена в загальній формі, політологія є наукою про політику та про її взаємини з людиною і суспільством.

У цілому всю сукупність проблем, які є предметом політології, можна розділити на такі основні групи:

v ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесів і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні парадигми, що відповідають конкретному історичному періоду;

v політичні системи, політична влада, політичні режими (умови їх розвитку і зміни), держава, політичні партії, суспільні рухи;

v політичні процеси, політична діяльність, політична участь і політична поведінка.

Політологія — це наука, предметом вивчення якої виступає дослідження законів функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність щодо реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Політологія як наука розробляється на трьох рівнях:

Ш На рівні філософського аналізу, на якому загальнометодологічні принципи, гіпотези і судження філософії «вводяться» у політологію.

Ш На рівні конкретно-теоретичного аналізу, де в центрі інтересів перебувають категорії, поняття і вихідні положення політології, система яких формує наукові образи політичної реальності в цілому.

Ш На рівні емпіричного аналізу, пов’язаного з конкретними результатами застосування категорій і дефініцій політології для дослідження соціальної дійсності в її політичних вимірах у даному місці і часі в описовій формі, у формі пояснень, прогнозів і т.п.

Як зміст політології, можна виділити її наступні розділи:

Ш теорію політики, що являє собою «введення в політологію», яке присвячене філософсько-методологічним основам політики і політичних відносин;

Ш теорію політичних систем та їхніх елементів;

Ш теорію міжнародних відносин, предмет якої складають система міжнародних відносин, природа війн, проблеми національної і світової політики, шляхів зміцнення загального миру;

Ш теорію керування соціально-політичними процесами, що вивчає форми і методи політичного керівництва і безпосереднього керування суспільством з боку державних, громадських організацій, шляхи підвищення ефективності функціонування всіх соціально-політичних інститутів;

Ш політичну ідеологію, яка досліджує роль і функції ідеології в системі політичної влади;

Ш історію політичних вчень, сукупність яких дозволяє усвідомити генезис по-літології.

1.2. Соціальні функції та методи політології

Місце і роль будь-якої науки визначається функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність і структуру політології, можна визначити її основні функції:

· методологічна

· гносеологічна

· інструментальна

· прогностична

· світоглядна

Ш Методологічна функція політології полягає у виробленні способів і прийомів аналізу політичних явищ і процесів. Результатом такого пошуку є система соціальне апробованих принципів і способів раціонального пізнання політичної дійсності, правил і нормативів побудови політичної теорії і зразків організації практичної політичної діяльності.

Ш Гносеологічна функція політології припускає накопичення, опис, вивчення фактів політичної дійсності, аналіз кон-кретних політичних явищ і процесів, виявлення найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана дати раціональне пояснення політичній дійсності, відповідаючи на запитання: як, чому, через які причини виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття політичної реальності, розкриття властивих їй об'єктив них зв’язків, тенденцій і закономірностей розвитку.

Ш Інструментальна функція. Характерною рисою політології є її тісний зв’язок з політичним життям суспільства з політичною практикою. Політологія розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає конкретну інформація необхідну для здійснення ефективної політичного керівництва та управлінь суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входять підготовка політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили (впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія «невразливості», політичний моніторинг, реалізація політичних рішень і протидія опозиційним си-лам. Інструментальна функція виражається в тому, що політологія (прикладна її частина) безпосередньо бере участь у розробці практичних рекомендацій з питань підвищення ефективності керівництва політичними процесами, керування політичними подіями.

Ш Прогностична функція політології припускає визначення найближчих і віддалених перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті об'єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування — одне з найважливіших і найскладніших завдань політичної науки. Останнім часом можливості прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень, обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.

Ш Світоглядна функція виражається в пошуку відповіді на запитання, яке місце займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє місце в системі суспільних відносин і свою роль у політичних процесах. Результатом такого пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного, формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина, групи, партії.

Поряд з функціями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єк-тивних зв’язків. Діалектика є науковим методом матеріаліс-тичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. Найважливіші з них, що використовуються най-частіше, доцільно поділити на три групи.

Перша група загальних, методів дослідження політичних, об'єктів

Соціологічний підхід. Він припускає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної домовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури. Цей метод яскраво виражений в теорії зацікавлених груп А. Бентлі, який розглядає політику як сферу суперництва різноманітних суспільних груп, що переслідують власні інтереси. Соціологічний метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці, багато в чому визначає специфіку політичної соціології. Одним з його проявів є культурологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Протягом усього періоду свого існування політична наука багато в чому ґрунтується на нормативному, чи нормативно-ціннісному підході. Він припускає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з погляду загального блага, справедливості, волі, поваги людської гідності та ін. Цей підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Він вимагає виходити з належного чи бажаного, з етичних цінностей і норм та відповідно до них будувати політичні інститути і поведінку.

На відміну від нормативного, функціональний підхід вимагає вивчення залежностей між політичними явищами, що виявляються на практиці, наприклад, у взаємозв'язках між рівнем економічного розвитку і політичним ладом, між ступенем урбанізації населення і його політичною активністю, між кількістю партій і виборчою системою тощо. Цей метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики і ґрунтується на позитивістській орієнтації дослідника. Одним з перших функціональний метод у політології широко використовував Н. Макіавеллі, який проголосив відмовлення від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у всій його суперечливості.

Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських настанов виступає біхевіористський (від лат. Bihaviour — поведінка, буквально — наука про поведінку) підхід, що претендує на максимальну науковість у політичних дослідженнях у порівнянні з іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики методів, що використовуються у природних науках і конкретній соціології. Його суть полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної (вербальної і практичної, усвідомленої і підсвідомої) поведінки окремих особистостей і груп. Цей метод вимагає експліцитності, тобто ясності вираження і чіткості визначення дослідницької процедури та верифікації знань досвідом. Констатуючими засадами цього методу виступають наступні положення: політика має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей так чи інакше залежать від поведінки конкретних особистостей, які є головними об'єктами політичного дослідження; домінуючими мотивами політичної поведінки є психологічні мотиви, що, звичайно, можуть бути соціальне обумовленими, але можуть мати і специфічну, індивідуальну природу; у політології можуть використовуватися досягнення інших наук, у тому числі природничих, оскільки моделі (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і різних видах діяльності (наприклад, поведінка військовослужбовця і службовця промислової корпорації); політичні явища вимірюються кількісно, що відкриває перед політологією широкі можливості використання математичних та інших методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп’ютерної техніки.

До функціоналістських, позитивістсько-орієнтованих методів примикає структурно-функціональний аналіз. Він припускає розгляд політики як деякої цілісності, системи, що має складну структуру, кожен елемент якої, у свою чергу, має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи і її експетацій (очікувань). Діяльність елементів системи немовби запрограмована загальною структурною організацією, безпосередньо займаними позиціями і виконуваними ролями. Структурно-функціональний метод широко використовувався К. Марксом, Т. Парсонсом і багатьма іншими соціологами і політологами. Він виступає як один із принципів системного аналізу.

Системний підхід у політиці вперше був детально розроблений у 50 — 60-х роках XX ст. Т. Парсонсом і особливо Д. Істоном. Суть цього методу полягає в розгляді політики як цілісного, складно організованого організму, як саморегулюючого механізму, що знаходиться в безупинній взаємодії з навколишнім середовищем через «вхід» і «вихід» системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує в суспільстві (по Істону) дві найважливіші функції: розподіл цінностей і ресурсів; забезпечення сприйняття громадянами прийнятих рішень як обов’язкових. За порівняно обмежений термін системний підхід до політики засвідчив свою конструктивність, зараз він достатньо представлений у різноманітних теоріях політичних систем.

Інституціональний підхід, поряд з нормативним, аж до початку XX ст. був пануючим у політичній науці. Він орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність, тобто держави, партій, інших організацій і об'єднань, права, урядових програм та інших регуляторів політичної діяльності.

Антропологічний підхід багато в чому протилежний соціологічному методу. Він вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, що має стійкий набір основних потреб (у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, духовному розвиткові тощо). Він виходить, що-найменше, із трьох найважливіших принципів: сталості фундаментальних родо-вих якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної (духовної), що споконвічно володіє волею; універсальності людини, єдності людського роду, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших розходжень, рівноправності всіх людей; невід'ємності природних, основних прав людини, їх пріоритету стосовно принципів устрою, законів і діяльності держави. Стосовно дослідження реальних політичних дій антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища чи розумної, раціональної мотивації, але виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви поведінки, зумовлені людською природою.

Психологічний підхід подібний антропологічному методу щодо вимоги йти в політичних дослідженнях відлюдний. Однак, на відміну від антропологізму, він має на увазі не людину взагалі, не людину як представника роду, а конкретного індивідуума, що вимагає врахування його специфічних якостей, соціального оточення та особливостей індивідуального розвитку.

Цей метод орієнтує на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психологічних процесів, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Даний підхід зародився в далекій давнині. Так, ще Конфуцій рекомендував правителям враховувати у свої поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри і слухняності. Помітний внесок у розробку психології володарювання вніс Н. Макіавеллі, особливо у своєму творі «Государ».

Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне з центральних місць у ньому належить психоаналізу, основи якого розробив З. Фрейд. Психоаналіз ставить у центр дослідження природи людської свідомості несвідомі психічні процеси і мотивації. Він виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються в сферу несвідомого і продовжують впливати на політичну поведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки і, зокрема, авторитарного типу особистості, що прагне за допомогою досягнення влади до подолання почуття власної неповноцінності, різного роду комплексів, внутрішнього напруження.

Психологічний підхід не претендує на винятковість і дозволяє виявити один із важливих аспектів політичного життя. Його специфічним продовженням виступає соціально-політичний метод, що орієнтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їхнього включення в соціальні групи, а також на дослідження психологічних характеристик соціальних об'єднань (націй, класів, малих груп тощо).

Діяльнісний підхід малює динамічну картину політики. Він припускає її розгляд як специфічного виду живої та опредметненої діяльності, як циклічного процесу, що має визначені стадії (етапи). Це визначення цілей діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення, регулювання діяльності; облік і контроль за реалізацією цілей; аналіз результатів і постановка нових цілей і завдань. Діяльнісний підхід слугує методологічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, обов’язкових для всього суспільства. З використанням діяльнісного підходу пов’язане і трактування політики як спе-цифічної форми управління суспільством.

Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного підходу є критично-діалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз політики, на виявлення суперечливостей як джерела її саморуху, її невпинних змін. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (І. Хабермас, Т. Адорно та ін.), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, у цілому ряді інших Ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається, власне кажучи, всіма прихильниками плюралістичної демократії і плюралістичної організації суспільства в цілому, тому ще плюралістична теорія ґрунтується на принципі протиріч, конкурентного суперництва різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і соціальних груп. Критично-діалектичний метод є провідним) такій важливій політологічній і соціологічній дисципліні, як конфліктологія.

Порівняльний підхід широко застосований у сучасній політології. Він використовувався ще в Античному світі Платоном і Аристотелем та іншими мислителями. Цей метод припускам зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних систем, різних способів реалізації політичних функцій з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, визначення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдань. Застосування порівняльною методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн І народів. Він особливо актуальний для сучасної української політології в умовах радикальних політичних реформ, появи реальних можливостей розбудови демократичної держави, творчого використання світового досвіду. Активне використання у політичній науці порівняльного методу є підставою для виділення в ній спеціальної галузі знань — порівняльної політології.

Субстанціальний (онтологічний) підхід вимагає виявлення і дослідження тієї першооснови, що становить специфічну, якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування і підпорядкування в їхніх різноманітних виявах чи розподіл суспільства на друзів і ворогів (К. Шмітт). Серед значної кількості дефініцій політики явно домінують її характеристики через владу і панування.

Історичний підхід здавна використовується в політології й інших суспільних науках. Він вимагає вивчення політичних явищ у їхньому послідовному часовому розвитку, виявлення зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім. Цей метод досить добре відомий і навряд чи потребує спеціальних коментарів.

Друга група загальних методів дослідження політичних об'єктів

Використання всіх названих методів першої (у нашій класифікації) групи дозволяє дати різноманітні характеристики політичної реальності. Однак арсенал пізнавальних засобів політології не вичерпується загальними методами дослідження політичних об'єктів. Він включає і другу групу методів, що відносяться не до дослідження політичних об'єктів, а безпосередньо до організації і процедури пізнавального процесу. Їх іноді називають загальнологічними методами. З огляду на той факт, що ці пізнавальні засоби не дають специфічної картини політики і належать не тільки політології, а науці в цілому, можна обмежитися їх коротким переліком. У дану групу методів входять аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування і шлях від абстрактного до конкретного, поєднання історичного і логічного аналізів, експеримент, моделювання, математичні, кібернетичні, прогностичні методи тощо.

Третя група загальних методів дослідження політичних об'єктів

Дану групу пізнавальних засобів політології складають методи емпіричних досліджень, одержання первинної інформації про політичні факти. Ці методи, так само як і попередні, прямо не відбивають специфіки політології, оскільки вони в основному запозичені з конкретної соціології, кібернетики, деяких інших наук. До них відносяться: використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; теорія ігор, особливо плідна при прийнятті рішень; спостереження, здійснюване дослідником, який є безпосереднім учасником реальних політичних подій, спостереження за поведінкою людей, що знаходяться в умовах експериментальної ситуації тощо.

1.3. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорій. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає крізь приз-му політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її досягнення, застосування та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорій загальної теорії політики та політичних систем належать: політика, політична влада, суб'єкти політики, політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми, політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об'єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Політологія як наука має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та сталі тенденції розвитку та використання політичної влади. У політологічній літературі виділяють три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву:

1. Політико-економічні закономірності, які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. З погляду марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. І політика, і вся система політичної, державної влади зумовлені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій стосовно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу «обійти» економічні закони не сприяють досягненню поставленої мети.

2. Політико-соціальні закономірності, які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи, з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення стабільності політичної влади, причому в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

3. Політико-психологічні закономірності, що відбивають комплекс існуючих зв’язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов’язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н. Макіавеллі.

У політологічній літературі існують і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, слід виділити закони структури, функціонування та розвитку.

Закони структури визначають способи організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість.

Закони функціонування — це істотні, необхідні зв’язки між політичними суб'єктами в процесі їх часових змін.

Закони розвитку — це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Г. Т. Тавадов у систему законів (закономірностей) політології включає: а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленість з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства;

б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;

в) закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій;

г) закономірності взаємовідносин особистості і влади.

2. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології

2.1. Роль та місце політології в системі суспільних наук

Практично кожна із суспільних наук змістовно пов’язана з політологією. З науки про державу і право політологи використовують все, що відноситься до формальних організаційних структур державної влади і взаємозалежності між цими структурами; теоретичний і емпіричний матеріал, що стосується взаємозв'язку різних типів правових суджень і норм з інтересами різних соціальних груп; діяльність держави та її організацій, оскільки держава виступає як одна з центральних категорій політології.

Політологія взаємодіє з низкою наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної дійсності

· Політична філософія

· Політична соціологія

· Політична географія (геополітика)

· Політична історія та історія політичних вчень

· Політична психологія

· Теорія міжнародної політики

· Політико-правова наука

· Політико-економічна наука

· Політична антропологія, демографія та етнографія

· Політична етика

Політична філософія вивчає політику як цілісність, її природу, вона розробляє загальні критерії оцінки політики, ідеали та нормативні принципи організації суспільства. Політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу (добро — зло, справедливість — несправедливість, збереження — зміни і т. д.).

Політична соціологія є наукою про взаємодію політичного суспільства (держави) з громадянським суспільством, взаємодію політичних і соціальних процесів. Для політології надзвичайно корисними є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, контент-аналізу, експертних опитувань тощо). Соціологія дає політології інформацію про функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин.

Політична географія (геополітика) вивчає взаємозв'язок політичних процесів з просторовим розташуванням держави.

Політична історія та історія політичних вчень вивчає політичні теорії, погляди, інститути, події в їх хронологічній послідовності та взаємозв'язку.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства, які формуються на рівні політичної свідомості націй, соціальних груп, окремих особистостей та ін. Вона вивчає вплив на політичну поведінку свідомості, підсвідомості, емоцій, волі людини, її ціннісних орієнтацій.

Теорія міжнародної політики має предметом свого дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, об'єднань громадян, проблеми війни та миру, запобігання виникненню міжнародних конфліктів і їх урегулювання тощо.

Політико-правова наука досліджує походження, роль держави та права, принципи їх побудови, форми політичної організації суспільства тощо.

Політико-економічна наука розглядає економічні процеси як основу соціально-політичної сфери громадянського суспільства.

Політична антропологія, демографія та етнографія вивчають зв’язок політики з соціологічними, інтелектуальними, релігійними та іншими характеристиками людини; демографія, зокрема, досліджує кількісні та якісні характеристики змін народонаселення.

Політична етика з’ясовує проблеми моралі та послідовності політичної поведінки та політичного спілкування.

2.2. Воєнні питання в курсі політології

В курсі політології вивчаються наступні воєнні питання (проблеми):

Ш воєнна політика;

Ш роль армії у вирішенні політичних конфліктів у зовнішній політиці;

Ш оцінка воєнно-політичної обстановки;

Ш роль і місце армії в політичній системі суспільства;

Ш воєнно-політичне прогнозування тощо.

А взагалі - є така наука, як воєнна політологія, де центральне місце посідає воєнна політика держави.

Воєнна політологія вивчає наступні проблеми:

Ш об'єктивні закони виникнення і розвитку конфліктних ситуацій, закони війни і воєнної політики, мистецтво їхнього використання дипломатичними і військово-командними колами в інтересах політики свого класу і держави. Іншими словами, мова йде про воєнну політику держави;

Ш поняття воєнної могутності (військової сили) держави та інших суб'єктів політики (партій, суспільних рухів тощо). У центрі уваги тут знаходяться армія, її взаємини із суспільством, а також потенціали, що характеризують воєнну могутність країни;

Ш міжнародну і внутрішню політичну обстановку, суперечності і ситуації, у яких з’являється необхідність використання військової сили. Центральною проблемою тут є категорія воєнно-політичних ситуацій і передбачення їхньої еволюції, розкриття джерел війни, воєнних конфліктів, «вузлів напруги», що можуть виникнути;

Ш види і форми застосування військової сили — війни внутрішні (громадянські), зовнішні (міждержавні, коаліційні, воєнні конфлікти), а також інші види застосування воєнного насильства (інтервенція, демонстрація сили, «каральні» заходи, перевороти і т.п.).

Перераховані проблеми у першу чергу є предметами спостереження та аналізу власне воєнної науки. Однак межу між воєнною політикою і мирною політикою неможливо провести, виходячи тільки із засобів насильства (армії) та форм їх застосування (війн і воєнних конфліктів). Справа в тому, що війна народжується в протиріччях мирного співіснування держав і народів. І у свою чергу, якою б не була війна (аж до її світового масштабу), кінцевою метою її є встановлення миру (у тій його формі, що вигідна державі-переможцю або більшості із воюючих сторін). Тому війну неможливо зрозуміти, пояснити й оцінити, не розглянувши характеру передуючого їй миру. В той же час і мир неможливо зрозуміти, не оцінивши наслідків війн, що передували йому. Виходячи з таких роздумів, мир є якщо і не прямим, то все ж таки обов’язковим предметом дос-лідження військової політології.

Підсумовуючи наведені аргументи, ми можемо визначити воєнну політологію як науку про роль військової сили у зовнішньо- та внутрішньополітичних відносинах та про особливості її використання суб'єктами політики (влади) для відстоювання своїх інтересів.

Дослідження вище перелічених завдань воєнної політології виводить на необхідність вивчення інтегральної для них проблеми — національної безпеки країни. Справа у тому, що аналіз воєнної політики, проблем війни і миру, воєнної могутності, воєнно-політичної обстановки цікавий для суб'єкта політики з того погляду, наскільки забезпечена його безпека, що немислимо поза межами національних вимірів. Як співвідносяться національна і воєнна безпе-ки, обороноздатність і воєнна могутність, яка роль армії в забезпеченні воєнної безпеки — усе це входить в коло питань, що досліджуються воєнною політологією.

Висновок: Таким чином, особливості політологічного знання визначаються тим, що воно розглядає суспільство як органічну єдність різних сторін його життєдіяльності, які функціонують і розвиваються через політичну діяльність людей. Політологія вивчає політичні інтереси і відносини, що виникають у процесі цієї діяльності, у взаємозв'язку і взаємодії об'єктивного і суб'єктивного факторів. Політична система й у цілому політична сфера суспільства виступають як найважливіший об'єкт політологічних досліджень, їх об'єктивне усвідомлення включає всі питання, що пов’язані з проблемами політики, з політичними погребами і цінностями, політичними орієнтаціями людей і ступенем їхньої реалізації, із ставленням людей до самих себе як суб'єктів політики, а також до різних політичних подій, процесів, що відбуваються в суспільстві.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой