Предмет цивільного права

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ПРЕДМЕТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Содержание

  • Вступ
  • Розділ 1. Цивільне право як галузь права
  • 1.1 Поняття цивільного права як галузі права
  • 1.2 Цивільний кодекс України — історичні аспекти
  • Розділ 2. Предмет цивільного права
  • 2.1 Предмет цивільно-правового регулювання
  • 2.2 Метод цивільного права
  • 2.3 Функції цивільного права
  • 2.4 Принципи цивільного права
  • Висновки

Вступ

Актуальність обраної теми пов’язана з необхідністю вдосконалення нового Цивільного кодексу України, який створив би стабільну основу правового регулювання цивільно-правових відносин в усіх сферах громадського суспільства.

Для того, щоб розкрити предмет регулювання цивільного права України, необхідно для початку хоча б коротко розкрити поняття «цивільне право».

Як відомо, термін «цивільне право» використовується в декількох значеннях — так звана множинність поняття — як суб'єктивне право, як галузь національного права, як система законодавства, як частина науки право, як учбова дисципліна. Відмінністю між ними є розуміння цивільного права як суб'єктивного права, яке належить конкретній приватній особі і як галузі права, яка є виявленням приватного права на рівні національної правової системи (в даній ситуації - української). Тобто цивільне право, як право що належить суб'єкту цивільних відносин — це основане на нормах природного та позитивного права можливість його конкретної поведінки, захист якої гарантована державою. А в розумінні галузі національного (українського) права цивільне право — це совокупність концепцій, ідей та правових норм, які на принципах диспозитивності, юридичного рівноправ'я та ініціативи сторін визначають статус приватної особи та забезпечують захист її інтересів. Необхідно відмітити, що одним з критерієм відокремлення цивільного права як галузі національного права якраз і є предмет цивільного права.

Інтерес до предмету цивільного права з боку правознавців і його всестороннє вивчення в курсі теорії і практики є досить розповсюдженим. Такі широко відомі вчені, як Еременко Г. В., Вільнянський С.І., Братусь С. М., Чигір В.Ф., Халфина P.O. і багато інших присвятили дослідженню предмета цивільного права свої численні статті та монографії. Проте, вивчення предмета цивільного права продовжує залишатися актуальним.

Мета роботи — визначення та розкриття поняття предмету цивільного права — обумовило окреслення конкретних завдань:

— відібрати певний матеріал, за допомогою котрого можливо проаналізувати предмет цивільного права;

— систематизувати знайдену інформацію;

— на підставі здійсненого дослідження зробити висновки стосовно предмету цивільного права.

В дослідженні були використані методи аналізу та синтезу, метод класифікації.

Об'єктом нашого дослідження виступають різноманітні нормативно-правові акти.

Предметом дослідження є аналіз предмету, методу, функцій та принципів цивільного права.

Робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаноїї літератури.

У вступі обгрунтовується актуальність дослідження, його мета та завдання, описуються методи та об'єкт дослідження, викоритстані у роботі матеріали та структура роботи.

Перший розділ присвячено цивільному праву як галузі права. У розділі розглядається поняття цивільного права та його місце в системі права України.

У другому розділі проводиться аналіз предмета цивільно-правового регулювання, його методів, принципів та фукцій.

У висновку підбиваються підсумки, які було зроблено на основі матеріалу роботи.

Розділ 1. Цивільне право як галузь права

1.1 Поняття цивільного права як галузі права

Терміном «цивільне право» охоплюється кілька взаємозалежних, але не тотожних понять. Необхідно розрізняти цивільне право як галузь права, галузь законодавства й галузь правової науки (юридичних знань). При цьому насамперед особливо повинне бути виділене поняття цивільного права як галузі права через його основне значення.

Право України в цілому є сукупність установлених або санкціонованих державою норм, розрахованих на регулювання й охорону відносин суспільства, що представляє їм. Але це не проста, а систематизована сукупність норм. Вона підрозділяється на певні галузі залежно від специфіки норм і регульованих ними відносин. Однієї з таких галузей у системі права України і є цивільне право [17; 9].

Цивільне право України у своєму розвитку пройшло певний шлях. У період існування в Україні, як й в інших союзних республіках колишнього СРСР, адміністративно-командної організації суспільства цивільне право в значній мірі було одержавлено й будувалося переважно на засадах, властивих не частці, а публічному праву. Це, природно, накладало й свій відбиток на границі дії, характер і зміст норм цивільного права. Ряд відносин, наприклад, у сфері підприємництва, уважався злочинним і взагалі не міг бути предметом цивільно-правового регулювання. Підприємства, будинку, спорудження вважалися вилученими із цивільного обороту. Вони не могли бути предметом цивільно-правових угод і на них не можна було обертати стягнення. Договори поставки, перевезення вантажів різними видами транспорту й багато хто інші у своєму змісті визначалися обов’язковими для сторін плановими актами й сторонам практично не про що було домовлятися. Особисті права громадян й організацій у цивільно-правовому порядку могли захищатися лише у випадках, особливо передбачених законом (наприклад, при порушенні честі й достоїнства).

Становлення незалежної й суверенної України як правової держави, що опирається на принципи справді цивільного суспільства, заснованого на різноманітті форм власності й підприємництва, усілякому захисту невід'ємних прав особистості, обумовило й зовсім інший характер її цивільного права. Інакше кажучи, сучасне цивільне право України - це право такої стадії нового суспільства, коли завершується перехід від ігнорування приватно-правових початків у цивільному праві (що приводило раніше до слабості цивільного суспільства, поглинання цивільного суспільства його політичною організацією), до формування цивільного права як права частки, до встановлення такої системи взаємин держави й цивільного суспільства, коли держава підкоряється служінню цивільному суспільству. Головне, що його зараз відрізняє, — це розширення й поглиблення демократії.

Разом з тим термін «цивільне право«, застосовуваний для позначення відповідної галузі права України, сам по собі не відбиває всього суб'єктного складу відносин нею регульованих, як наприклад, і термін «держава», похідний від слова «государ» не відбиває всієї сутності позначуваного їм поняття. Історично термін «цивільне право» веде свій початок від римського права — ins civile - права громадян древнього Рима, що ще не знало в регульованій їм області асоційованих суб'єктів суспільних відносин.

Сучасне цивільне право всіх цивілізованих держав, у тому числі й України, регулює, через ускладнення суспільного виробництва й пов’язаних з ним інших сфер громадського життя людей, численні й різноманітні відносини як за участю громадян, так і за участю організацій. Відповідно більш широко розуміється й цивільне суспільство. Таким уважається суспільство, у якому громадяни й організації, будучи зовсім самостійними в правовому відношенні, зв’язані один з одним винятково взаємними інтересами й діють, керуючись цими інтересами, за своїм розсудом. Ідеал громадянського суспільства — вільний розвиток кожного — є умова вільного розвитку всіх.

Отже, сучасне цивільне право України — це встановлена або санкціонована державою сукупність норм, які відбивають інтереси окремих осіб (громадян й організацій) як членів цивільного суспільства, сприяють на основі їхніх волевиявлень досягненню не суперечному закону цілей, забезпечує ним можливості для застосування своїх творчих сил, здатностей і дарувань, створюють умови для всебічного розвитку особистості [18; 7].

Іншу галузь права України утворять норми публічного права — державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові й деякі інші, стосовні до статусу й стану держави, що відбивають його інтереси, що забезпечують функціонування всіх владних структур держави, що припиняють здійснення суспільно-небезпечних дій і встановлюють відповідальність осіб, їх що зробили, перед державою.

У правовій державі, у якому розмежовуються поняття цивільного суспільства й політична організація суспільства, розподіл права на цивільне (приватне) і публічне є об'єктивним розподілом. Проведене в Україні реформування всієї правової системи на якісно нових початках також припускає визнання об'єктивного розподілу права на приватне (цивільне) і публічне.

Однак, незважаючи на незбіжне призначення приватного (цивільного) і публічного права, ці дві галузі права утворять єдність — цілісну систему права України, у якій кожна з галузей права становить її органічну частину. Це єдність зазначених галузей права ґрунтується на єдності волі народу України, вираженої в нормах цих галузей права, на вимозі погодженого регулювання відносин цивільного суспільства й відносин у сфері владної діяльності держави, що не може бути відділена від цивільного суспільства «китайською стіною». Тільки в єдності всіх своїх галузей право забезпечує всебічне регулювання сукупності всіх відносин, які складаються в процесі функціонування цивільного суспільства й держави.

Однак ясно й т. е. що кожна галузь права, регулюючи відносини у своїй області, по особливому впливає на них своїми нормами, здійснює властиві їй функції. Це значить, що єдність права не виключає, а, навпроти, припускає чітке визначення місця кожної галузі в його системі, змісту й границь їхньої дії. Відносини цивільного суспільства первинні в порівнянні із владовідносинами. Тому й місце цивільного (частки) права характеризується тим, що воно в системі права в цілому відіграє роль своєрідних «базисних» норм. Держава, як було сказано, покликано служити цивільному суспільству. Природно, що нормам цивільного права властиві свій метод впливу на регульовані ними відносини. Регулюючи відносини, вони здійснюють і властиві їм функції. Однак, хоча дані норми виходять від держави, є результатом його правотворчої діяльності, їхній специфічний характер і зміст визначені умовами суспільного виробництва, і вони не можуть бути іншими, поки існують, що викликали їх до життя умови суспільного виробництва. Доречно у зв’язку із цим згадати й слова К. Маркса про те, що законодавець законів не робить, він не винаходить їх, а тільки формулює.

Тому у всій повноті визначити природу норм цивільного права можна лише попередньо з’ясувавши відносини, що становлять предмет їхнього регулювання, відносини, які в силу існуючих умов суспільного виробництва для свого врегулювання вимагають застосування норм саме цієї галузі права [19; 6].

1.2 Цивільний кодекс України — історичні аспекти

Через закони держава реалізує гуманітарну, демографічну, господарську, аграрну, інвестиційну, житлову та інші види політики, які є складовими єдиної державної політики, що спрямована на забезпечення добробуту кожного громадянина, а відтак — і усієї держави.

Цивільний кодекс України є, безумовно, актом політичним, оскільки є засобом реалізації державної політики.

У кожен період нашої історії цивільне законодавство відображало певну ідеологію, обслуговувало її.

Гасло про деідеологізацію законодавства, яке було висунуте у перші роки незалежності України, було виваженим лише частково. З Цивільного кодексу 1963 р. була виключена преамбула, у якій, зокрема, йшлося про створення матеріально-технічної бази комунізму, були зроблені інші кроки до відмови від зовнішніх проявів соціалістичної, комуністичної ідеології в законі1.

Складніше з внутрішньою ідеологією законодавства, яка притаманна кожному законові чи іншому нормативно-правовому актові. Ідеологічними засадами Цивільного кодексу Української РСР були фетишизація державної власності, утвердження споживчого характеру об'єктів права особистої власності, пріоритет планового акту перед договором, домінування імперативності у регулюванні цивільних відносин.

Час вимагав зміни внутрішньої ідеології цивільного законодавства, що пов’язувалося із пристосуванням його до нових умов життя суспільства і, звичайно, — відмови від ідеологічно застарілих правових принципів.

Однак зовнішня ідеологічна чистка не була проведена до кінця. У Цивільному кодексі станом на 16 січня 2003 р. залишилися і «моральні принципи суспільства, що будує комунізм» і «законодавство Союзу РСР і союзних республік» і «соціалістичні організації». Не було внесено змін і щодо назви валюти — «карбованці», хоча такої валюти насправді й не було. Були — «рублі».

Цивільний кодекс України базується на інших ідеологічних засадах, які сконцентровані у статті 3 «Загальні засади цивільного законодавства». її зміст — це своєрідна увертюра Цивільного кодексу, його програма.

У Цивільному кодексі України на перше місце поставлена людина, її права — як основна соціальна цінність суспільства. І в цьому — головний ідеологічний здобуток Цивільного кодексу України.

Власність — це те, що прив’язує людину до певного місця, робить її виваженою у своїй поведінці, оскільки їй є що втрачати. Власність є запорукою свободи. Власність робить людину незалежною, в тому числі від держави.

Не лише сам власник, а й все суспільство заінтересоване у стабільності відносин власності. Стабільність відносин власності зумовила неприпустимість позбавлення права власності, крім поодиноких випадків, визначених у законі.

На повазі до інтересів кожного суб'єкта цивільних відносин вибудована свобода договору, яка дозволяє сторонам самим творити для себе право, з врахуванням тих особливостей, яких законодавець об'єктивно не може знати.

Кожна людина — невичерпне джерело приватних ініціатив, які стримувалися впродовж десятиріч. Цивільний кодекс відкриває простір для їх виявлення та реалізації, зокрема у сфері господарювання. Стара ідеологічна засада: «багата держава — багата людина» замінена на свою протилежність: «багата людина — багата держава», — яка стала обґрунтуванням свободи підприємництва.

Лише суд є тією інституцією, яка здатна забезпечити швидке та справедливе вирішення спору про право цивільне. Лише судова процедура забезпечує можливість повного, всебічного вияснення обставин справи.

Немає такого права або інтересу, який би не міг бути об'єктом судового захисту.

Потужним кінцевим акордом статті З ЦК є необхідність узгодженості актів цивільного законодавства із засадами справедливості, добросовісності та розумності. Ним розшифровано суть конституційного принципу верховенства права.

Надання нормам Конституції України прямої дії означає право суду не застосовувати ту норму закону чи іншого нормативно-правового акта, яка є несправедливою, нерозумною, оберігає майнові інтереси того, хто діяв недобросовісно.

Практика життя засвідчує, що, на жаль, ці засади ще не діють повною мірою. Але це — уже інший аспект проблеми.

Розділ 2. Предмет цивільного права

2.1 Предмет цивільно-правового регулювання

Предмет цивільно-правового регулювання становлять майнові й особисті немайнові відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями. Про це прямо сказано в статтях 1 й 2 Цивільні кодекси УкраїниДалі - Ц К Украины. Учасником цих відносин може бути й держава.

Майнові відносини - це основна й найбільш широка у своєму обсязі частина відносин, регульованих нормами цивільного права. Вони насамперед й обумовлюють існування особливих цивільно-правових норм, згідно яким учасники цих відносин визнавалися б носіями відповідних прав й обов’язків.

Ф. Енгельс правильно вказував, що цивільне право «санкціонує існуючі, за даних обставин нормальні, економічні відносини між окремими особами». Маються на увазі через відношення, що складаються між особами в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ на основі певної форми власності на засоби виробництва. Однак не будь-які економічні (виробничі) відносини приймають форму майнових відносин, а лише ті, які є товарно-грошовими, обумовлені існуванням товарного суспільного виробництва, охоплюються поняттям ринкової економіки.

Із сказаного випливає, що майнові відносини в цивільному праві - це по своїй глибинній сутності товарно-грошові, економічні або, що те саме, виробничі відносини. У цьому змісті вони є об'єктивними, матеріальними, складаються по об'єктивних економічних законах товарного виробництва [1; 45].

Разом з тим люди, що беруть участь у цих відношеннях діють свідомо, тому що тільки в результаті їх свідомої й вольової діяльності має місце виробництво. Це означає, що майнові відносини будучи об'єктивними в своєму значенні, проявляються у вольових актах людей і здійснюються людьми завжди в більшій або меншій мері свідомо. «Товари не можуть самі відправлятися на ринок й обмінюватися. Щоб дані речі могли ставитися друг до друга як товари, товаровласники повинні ставитися друг до друга як особи, воля яких розпоряджається цими речами.» Отже, товарно-грошові економічні відносини з погляду своєї форми є вольовими відносинами. Тому право, незважаючи на об'єктивну сутність названих відносин, може робити й впливає на їх, певним чином їх регулює відповідно до пізнаних закономірностей їхнього розвитку. [2; 15]

Таким чином, майнові відносини, регульовані нормами цивільного права, - це властиві товарному виробництву об'єктивні в своєму значенні й вольові за своєю формою відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями або між організаціями в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання насамперед матеріальних благ (засобів і продуктів виробництва), якими вони володіють, користуються й розпоряджаються, підкоряючись загальним вимогам товарного виробництва, але в рамках, певних юридичними законами, а саме нормами цивільного права.

У сучасній науковій літературі є й інші думки про поняття майнових відносин і співвідношення їх з поняттям відносин економічних. Зокрема, висловлена думка про те, що майнові відносини можуть бути предметом регулювання не тільки норм цивільного, але й норм публічного права (наприклад, адміністративно-правових) [3; 10]. Із цією думкою важко погодитися. Як було вже сказане, форму майнових відносин приймають не будь-які економічні відносини, а тільки товарно-грошові. Крім того, важливо враховувати й те, що майнові відносини, будучи вольовою формою вираження економічних відносин, являють собою одночасно я юридичну кваліфікацію цих економічних відносин. Тому майнові відносини можуть становити тільки предмет цивільно-правового регулювання.

Погляди та співвідношення понять майнових й економічних (виробничих) відносин можна звести до трьох напрямків. Відповідно до першого з них, майнові відносини — це і є в чистому виді економічні (виробничі) відносини [4,5].

На думку прихильників другого напрямку, майнові й економічні (виробничі) відносини — це різні відносини: перші - це конкретні відносини, а. другі - їх сукупний кінцевий результат. При цьому одні з авторів не визнають майнові відносини економічними, оскільки вони є вольовими [6; 9], інші вважають їх економічними [6; 10].

Відповідно до третього напрямку, під майновими відносинами розуміються економічні (виробничі) відносини, але те, у повному їхньому обсязі, а в тій частині, у якій вони втілюють у собі вольові людські акти.

Зазначена суперечка, як представляється, у відомій мері носить схоластичний характер, навіяний догматичним трактуванням економічних (виробничих) відносин як базисних і вольових (юридичних) відносин, як надбудовних. Вся справа в тому, що економічні (виробничі) відносини, узяті самі по собі, тобто поза вольовим їхнім вираженням, — це лише наукова абстракція. У реальному житті - це завжди конкретні вольові (юридичні) відносини, лише визначені у своєму змісті, становленні й розвитку об'єктивними умовами суспільного виробництва, які й обумовлюють їх відповідним цим умовам правове регулювання. Отже, коли мова йде про правове регулювання відносин у сфері виробництва, обміну, розподілу й споживання матеріальних благ, немає підстав для розчленовування цих відносин на два самостійних види — економічні (виробничі) і вольові (юридичні). Вони існують у єдності матеріального й вольового, хоча в науковому плані вони можуть і повинні вивчатися політекономією як відносини економічні (виробничі), юриспруденцією — як вольові (юридичні). Тому всякі спроби кваліфікувати майнові відносини як предмет цивільного права як чисто економічні або як тільки вольові (юридичні), ділити всі економічні відносини на вольові і невольові або розглядати майнові відносини як тільки частина економічних (виробничих) відносин представляються марними. Разом з тим, варто підкреслити ще раз, що майнові відносини, будучи в те саме час економічними й вольовими, такими вважаються лише в системі товарного суспільного виробництва, у системі ринкової економіки [8; 4].

В умовах існування в Україні адміністративно-командної системи господарювання сфера дії справжніх-майнових відносин, природно, була обмеженою.

Юридичними ознаками майнових відносин, що виражають їхню економічну сутність, є: майнова відособленість, автономність суб'єктів цих відносин й, як узагальнююча ознака, їхня рівність, заснована на вольовому зв’язку, позбавленої владного характеру. Зокрема, всім цим ознакам і відповідають відносини власності, а також відносини економічного обороту — найважливіші види майнових відносин цивільного права. Відносини власності вказують на приналежність особам певних матеріальних благ, на те, що ці особи (власники) володіють, користуються й розпоряджаються названими благами як своїми. Всі інші особи, їм конфронтуючі, повинні це визнавати й зважати на це.

Відносини економічного обороту — це відносини, у рамках яких відбувається рух матеріальних благ. Розпоряджаючись своїм майном, власник вступає з іншими особами у відносини купівлі-продажу, міни, позики й т.д. Для цих відносин характерно те, що воля їхніх учасників предметно виражена або, інакше кажучи, персоніфікована в приналежним їм речах (майнова відособленість); учасники ставляться друг до друга як незалежні особи (автономність); вони рівні, тому що кожний з них перебуває в однаковому положенні й перехід майна від одного до іншому можливий лише за допомогою їх загального вольового акту (рівність, заснована на вольовому зв’язку, позбавленої владного характеру). Названі відносини об'єктивно вимагають для свого врегулювання встановлення специфічних норм права. Причини ж, що повідомляють цим майновим відносинам зазначені властивості, криються в їхньому змісті, у способі виробництва, необхідним елементом якого ці відносини є [20; 11].

Із сказаного також випливає, що регульовані цивільним правом майнові відносини є відносини, які безпосередньо виражають розподіл у суспільстві матеріальних умов виробництва, що визначають природу самого цього виробництва, наступний розподіл створених у процесі виробництва матеріальних благ, їхній обмін і споживання. Громадяни, що беруть участь у цих відносинах, організації (у тому числі державні), діють не як органи влади, а господарюючих суб'єктів, тобто організацій, що здійснюють господарську діяльність. Всі інші відносини, у яких беруть участь державні організації, виражають обумовлену суспільним виробництвом потреба керування їм або опосередковують перехід майна від суб'єктів відносин, регульованих нормами цивільного права, у доход держави по підставах, передбачених у законі. Тут характерні владні початки. Тому до всіх цих відносин, заснованим на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони інший, а також до податкових і бюджетних відносин норми цивільного права не застосовуються (ст. 2 ЦК України). Ці відносини, як було сказано, регулюються нормами публічного права.

У літературі дискусійним є й питання про найбільш істотну юридичну ознаку майнових відносин цивільного права. Один з наукових напрямків у цьому питанні зводиться до того, що рівність сторін — ознака не самих майнових відносин, а методу їхнього регулювання. Головною ознакою останніх є те, що об'єкт цих відносин — завжди майно, що має певну вартість [5].

Із цим твердженням важко погодитися, по-перше, тому, що вартість, якщо під нею розуміти абстрактна праця ув’язнений у товарі, саме й обумовлює в «цих відносинах рівність сторін. Відношення однієї особи до іншого в процесі обміну товарами на основі загального для обох вольового акту «є відношення рівності [9; 187]. По-друге, вказівка на «вартість майна» як просто на певну грошову суму або річ, що має грошову оцінку не є ознакою, що дозволяє відмежувати майнові відносини цивільного права від відносин публічного права, оскільки й платежі в бюджет, і податки, все це — «вартості», виражені в грошових сумах.

Багато авторів визнають рівність сторін як ознака майнових відносин цивільного права, але вказують, що майнові відносини цивільного права мають цю ознаку тому, що всі вони так чи інакше пов’язані з товарним оборотом. Із цього погляду й відносини власності становлять предмет цивільно-правового регулювання лише остільки, оскільки вони виконують роль передумови й результату товарно-грошового обігу [10; 86]. Важко погодитися й із цим, тому що безпідставно звужується коло майнових відносин, регульованих нормами цивільного права, і за його межами виявляються відносини, що виникають при спадкуванні, всі безоплатні майнові відносини.

Нарешті, в цивілістичній літературі не завжди підкреслюється, що майнове відношення, у якому суб'єкти цивільного права діють на засадах рівності, позбавлено владного характеру. Тому справедливо вказують, що й у відносинах, наприклад, між пенсіонером і відповідним органом соціального забезпечення у зв’язку з ходатайством про призначення пенсії жодна йз сторін не підлегла один одному [11; 8]. Але ці відносини коштують за межами цивільного права, тому що державні організації, що беруть участь у цих відносинах, діють як органи влади. Зрозуміло, що ці відносини й не можна кваліфікувати як майнові. Для останніх, тільки як для відносин цивільного права, характерні юридична децентралізація й приватне самовизначення. Цивільне право регулює відносини між громадянами й організаціями лише як між членами цивільного суспільства.

Іншу групу відносин, регульованих нормами цивільного права, становлять особисті немайнові відносини, тобто ті відносини, об'єктом яких є нематеріальні блага. Зрозуміло, і особисті немайнові відносини між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями регулюються цивільним правом як відносини між членами цивільного суспільства. Тому не входять у предмет цивільного права, наприклад, особисті немайнові відносини, що складаються в області політичної діяльності громадян при здійсненні ними виборчих прав і права бути обраними у відповідні органи державної влади. Ці відносини визначають участь громадян у керуванні справами держави.

Норми цивільного права регулюють особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (наприклад, відносини, об'єктом яких є добутки науки, літератури, мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції й т.д.), і особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими (наприклад, відносини, об'єктом яких є честь і достоїнство громадян й організацій, інші нематеріальні блага, невіддільні від особистості людини).

Особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (з можливістю одержання винагороди за використання добутків науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій і т.д.), становлять із останніми єдине ціле. Однак названі особисті немайнові відносини незалежно від їхнього зв’язку з майновими регулюються цивільним правом тоді, наприклад, коли мова йде лише про визнання авторства на відповідні добутки науки, літератури або мистецтва й про захист цих благ як таких.

Особисті немайнові відносини — як перші, так і другі - істинно відносини цивільного права. Так само як і майнові відносини цивільного права, вони виражають приналежність конкретних благ певним особам (окремим громадянам й організаціям) і характеризуються відособленістю осіб у цих відносинах, їхньою автономністю (незалежністю друг від друга) і рівністю. Саме на підставі спільності ознак майнових й особистих немайнових відносин останні включаються в предмет цивільного права.

Дискусійним у літературі є й питання про відносність до цивільного права особистих немайнових відносин. Деякі автори вважають, що особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, у силу нерозривності з останніми включаються в предмет цивільно-правового регулювання. Щодо особистих відносин, не пов’язаних з майновими, вони не дають яких-небудь пояснень і просто констатують, що такі, оскільки їхнє регулювання у вигляді захисту в особливо зазначених випадках передбачено законом, входять у предмет цивільного права [12,13]. Якщо ж і погодитися з тим, що перша група особистих немайнових відносин дійсно пов’язана з майновими відносинами, то саме по собі це ще не визначає їхньої приналежності до цивільного права. Вони, як було сказано, можуть регулюватися цивільним правом і незалежно від зв’язку з майновими відносинами. Отже, це самостійний вид відносин у структурі предмета цивільного права.

Настільки ж самостійне значення в структурі предмета цивільного права мають особисті відносини, не пов’язані з майновими. Ці відносини й до їхнього порушення мають правове значення й, притім, саме цивільно-правове. Треба правильним уважати, що й всі особисті відносини, безпосередньо не пов’язані з майновими, органічно включаються в предмет цивільного права. Цивільне суспільство, основу майнових відносин якого становить ринкова економіка з її різноманіттям форм власності й підприємництва, з необхідністю припускає в якості найважливішого свого компонента й властиві йому особисті відносини, що бідують без яких-небудь обмежень у цивільно-правових засобах захисту.

Піддані аналізу майнові й особисті немайнові відносини, обумовлюючи існування в системі права його особою галузі - цивільного права, визначають, природно, і всі специфічні риси самої цієї галузі права. Вони насамперед проявляються в методі, за допомогою якого цивільне право регулює суспільні відносини, у його функціях й у тих принципах, відповідно до яких воно здійснює регулювання цих відносин [21; 15].

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, які є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

1) Суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин виступають стосовно один одного як юридичне рівні суб'єкти, відокремлені один від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачено законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, не властивого цивільному праву.

2) Характер зв’язку між суб'єктами. Цивільні правовідносини — це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі.

3) Зміст. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав І обов’язків.

4) Характер захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов’язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, в судовому порядку.

5) Особливість підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема такими підставами є не тільки обставини, передбачені законом чи іншими актами, а також і дії суб'єктів, які хоч і не встановлені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

2.2 Метод цивільного права

Особливості проаналізованих майнових та особистих немайнових відносин, безумовно, стали визначальним фактором у формуванні цивільного права як галузі права. Визначення кола цих відносин дало нам відповідь на питання — які саме суспільні відносини становлять предмет цивільно-правового регулювання. Однак важливо встановити не лише що регулює цивільне право, а й як це здійснюється, якими засобами воно впливає на ці відносини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання численних майнових та немайнових відносин. Специфіка відносин, що регулюються відповідною галуззю права, водночас обумовлює специфіку методу правового регулювання. Тобто існує безпосередній тісний взаємозв'язок між предметом правового регулювання і його методом [22; 10].

На думку С.С. Алексєєва, вирішальне значення, що надає правовому режиму основних галузей права юридично чітке, контрастне вираження, має наявність особливих, притаманних лише даній галузі методу і механізму регулювання, які виявляються насамперед в особливостях правового статусу суб'єктів. Знання методу правового регулювання має не лише теоретично-пізнавальне, а й практичне значення. У процесі законотворення послідовне застосування правового методу дає змогу уникати неадекватного врегулювання суспільних відносин, будувати струнку і послідовну законодавчу систему. Натомість ігнорування методу неодмінно призведе до розбалансування правового механізму того чи іншого законодавчого акта, позбавить його цілісності.

У юридичній літературі ще за радянських часів сформувалося уявлення про загальне поняття методу правового регулювання. Вважалося, що метод правового регулювання виражає особливості форм, прийомів, способів, застосовуваних державою для регулювання суспільних відносин даного виду.

В сучасній літературі такий підхід до визначення методу правового регулювання підтримується з тими чи іншими редакційними особливостями. Наприклад, метод правового регулювання визначається як система специфічних способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право як регулятор суспільних відносин впливає на них у нормативному порядку, встановлюючи правила поведінки їх учасників, надаючи їм права та встановлюючи їм обов’язки.

Якщо щодо загального розуміння методу правового регулювання у юристів особливих проблем не виникає, то з приводу змісту галузевого методу висловлюється чимало дискусійних поглядів. При цьому переважна частина вчених схиляється до думки про єдність цивільно-правового методу з притаманною йому певною низкою ознак. Водночас деякі автори (М.Д. Єгоров) визнають притаманність цивільно-правовому методу єдиної ознаки, якою має бути рівність сторін, оскільки вона втілюється у кожній нормі цивільного права [15].

Більш перспективною мені уявляється перша точка зору, адже надто спрощеною є думка про визнання рівності сторін єдиною ознакою цивільно-правого методу. Тут необхідно враховувати очевидно усі фундаментальні риси, притаманні галузевому методу регулювання. Досить раціональною уявляється пропозиція розкривати метод правового регулювання в чотирьох напрямах, виявляючи при цьому:

— особливості виникнення правових зв’язків між ними;

— специфіку вирішення конфліктів, що виникають;

— особливості засобів примусового впливу на правопорушників.

Резонним є також твердження Д.В. Бобрової щодо того, що ознаки методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин відображені в загальному юридично рівному становищі суб'єктів цивільного права, у специфіці юридичних фактів, у диспозитивних засадах цивільного законодавства, в особливостях цивільно-правових санкцій.

При встановленні ознак цивільно-правового методу необхідно також враховувати належність цивільного права до сфери приватного права, для якого характерні дозвільність, ініціативність вибору суб'єктами юридичних дій, самостійність у виборі правових засобів для задоволення своїх потреб та інтересів [16].

Аналіз цивільного законодавства, досягнень цивілістичної науки дає підстави виділити такі основоположні ознаки методу цивільно-правового регулювання:

— юридична рівність учасників цивільних правовідносин;

— самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус учасників цивільних правовідносин;

— ініціативно-диспозитивний характер цивільно-правових норм;

— відновлювально-компенсаційний характер захисних засобів порушеного права, спрямованих на майнову сферу порушника, а не на особу [23; 8].

В літературі трапляються й інші ознаки методу цивільно-правового регулювання, наприклад, судовий захист порушених цивільних прав, майнова спрямованість відповідальності особи за вчинене правопорушення. Безумовно ці риси притаманні нормам цивільного прав, але їх роль не вирішальна у формуванні методу цивільно-правового регулювання, адже на сучасному етапі згідно з Конституцією України судовий порядок захисту є домінуючим щодо захисту будь-яких порушених прав, а майновий характер відповідальності не є єдиним для всіх засобів цивільно-правового захисту.

Юридична рівність суб'єктів цивільного права означає, що жодна сторона не набуває правових переваг у відносинах, що мають регулюватися нормами цивільного права. Тут мається на увазі не економічна рівність, оскільки сторони можуть мати далеко не однаковий майновий базис, одна сторона може мати значну кількість об'єктів нерухомості у власності, інша може взагалі не мати таких об'єктів.

Важливо, що можлива економічна фактична нерівність суб'єктів цивільного права не скасовує їх юридичну рівність при виникненні між ними цивільно-правових відносин. Однак не завжди будуть однаковими за своїм змістом права та обов’язки сторін, наприклад у договірних зобов’язаннях, у яких одна сторона виступає кредитором, інша — боржником, яка зобов’язана відповідно вчинити певну дію на користь кредитора, який у свою чергу має право вимагати її вчинення. Але й у цьому разі боржник не позбавляється законом захисту від можливих неправомірних дій кредитора, зберігаючи право висувати свої заперечення проти таких дій кредитора [24; 12].

Самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права відображає особливу властивість учасників цивільно-правових відносин, яка виявляється у рівному обсязі правоздатності особи, яка набуває статусу суб'єкта цивільного права. Відповідно до статей 25 і 26 нового ЦК України цивільна правоздатність визнається за всіма фізичними особами рівною мірою. Суб'єктами цивільного права також є колективні утворення зі статусом юридичної особи, держава, територіальні громади, які також мають свою правоздатність, що існує внаслідок наявності у них статусу суб'єкта цивільного права, в основі якого лежить, зокрема, організаційно-правова єдність та наявність у них відокремленого (власного) майна, належного їм на підставі відповідного титулу (наприклад, права власності). Юридична особа відповідно до своєї цивільної правоздатності може мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Таким чином, самостійність (незалежність) учасників цивільного обігу забезпечується шляхом визнання їх суб'єктами цивільного права з рівною правоздатністю.

За таких обставин два чи більше учасників, вступаючи, наприклад, у договірні відносини, зберігають свій самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус суб'єкта цивільного права.

Ініціативно-диспозитивний, характер цивільних норм відображає специфіку виникнення правових зв’язків між учасниками суспільних відносин, що потрапляють у сферу дії цивільно-правового регулювання. Реально це виявляється в тому, що за загальним правилом суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначають порядок і доцільність своєї поведінки. За таких обставин особа має можливість обрати оптимальний варіант своєї поведінки [25; 15].

У деяких випадках законодавець може безпосередньо діяти за власною ініціативою. Наприклад, відповідно до ст. 320 ЦК України та ст. З Закону України «Про власність» власник має право на свій розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. В законі використовується й інший спосіб визначення поведінки суб'єктів цивільного права. Так, відповідно до ст. 336 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто сторони в договорі мають право самостійно визначити момент виникнення права власності на відчужуване майно. Якщо сторони цього не виконають і такий момент не буде визначений спеціальною нормою, то діятиме загальне правило про виникнення права власності на річ з моменту її передачі набувачеві. Таке правило не є обмеженням сторін у праві вибору поведінки, навпаки, воно спрямоване на встановлення визначеності у їх правовому становищі за відсутності їх власної волі у вирішенні даної проблеми. Саме тому у багатьох інших випадках закон визначає порядок поведінки суб'єктів цивільного права. Іншими словами, цивільне право здійснює свою регулятивну функцію щодо відносин у їх нормальному (позитивному) стані.

Є певні особливості виявлення ініціативності у «негативних» відносинах, наприклад у тих, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди однією особою іншій (деліктні зобов’язання). Ця особливість полягає насамперед у тому, що деліктне (негативне) зобов’язання виникає за волею однієї особи і всупереч волі іншої. У такій ситуації заподіювач шкоди стає боржником, а потерпіла особа — кредитором. Відповідно потерпілий набуває право звернутися до заподіювача шкоди з вимогами (в тому числі і в судовому порядку) про відшкодування завданої шкоди, а заподіювач такої шкоди не позбавлений права за власною ініціативою її відшкодувати [26; 18].

Будь-яке право особи, закріплене в законі, не може існувати без механізму його захисту. Відповідно кожній галузі права притаманний свій правозахисний механізм. Особливість цивільного правозахисного механізму полягає саме у відновлювально-компенсаційному характері захисних засобів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямовуються на майновий статус особи, а не на саму особу, як це здійснюється у кримінальному праві. Так, у разі пошкодження орендарем орендованої речі орендодавець має право вимагати від порушника виправлення цієї речі, її заміни тощо. Таким чином забезпечується відновлення майнового статусу орендодавця. Однак цивільне право передбачає застосування й інших цивільно-правових санкцій, серед яких центральне місце посідають міри цивільно-правової відповідальності, які полягають у стягненні з порушника збитків, сплаті неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом, захист порушених цивільних прав здійснюється за ініціативою особи, яка вважає свої права порушеними [14].

2.3 Функції цивільного права

Термін «функція» походить від латинського слова functia, яке означає виконання, здійснення. Вважається, що функції права поряд з методом правового регулювання і принципами права становлять правові категорії, які відображають основні елементи змісту сучасного права і характеризують його в цілому.

Функції цивільного права — це напрями впливу цивільно-правових норм на суб'єктів права.

Цивілістична наука, цивільне законодавство, практика розрізняють такі функції цивільного права: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну та попереджувальна стимулюючу,

Функції права досить часто зводять до тієї чи іншої мети, яку, ставить перед собою законодавець, запроваджуючи ту чи іншу правову норму або приймаючи певний законодавчий акт.

Говорячи про функції тих чи інших норм цивільного права, на наш погляд, слід перш за все з’ясувати практичну придатність цих правових норм. Ті норми, які реалізуються або можуть бути реалізованими, слід віднести до правових норм, які функціонують. І навпаки, ті норми, що не придатні до застосування, не можна вважати такими, що функціонують [27; 12].

Слід розрізняти матеріальне і формальне здійснення цивільного права.

Матеріальне здійснення права — це його фактичне функціонування, яке залежить від потенційної придатності і узгодженості матеріальних положень права. Здійснення норми права визначається станом суспільного життя, вимогами часу, характером населення держави та іншими матеріальними чинниками,

Формальне здійснення права — це процес застосування абстрактної норми до конкретного випадку. Чим простіший пошук необхідної для застосування норми права і надійніший його результат, тим краще функціонує норма, тим краще вона виконує свою функцію, і навпаки.

Під принципами цивільного права розуміють основні засади, в яких втілені корінні, найхарактерніші риси цього права. Керуючись принципами права, законодавець проводить удосконалення цивільного законодавства, врегульовує ті суспільні відносини, які раніше цивільним правом не регулювалися. Становлення і розвиток цивільного права базується як на загально-правових принципах, так і на спеціальних.

Загально-правові принципи визначаються в Конституції України'. Вони поширюються на всі галузі права.

До спеціальних слід віднести такі принципи:

створення рівних умов для розвитку всіх форм власності та їх захисту;

закріплення рівності прав і обов’язків суб'єктів

цивільного права;

поєднання інтересів особи і суспільства;

матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових відносин;

трудового характеру створення і примноження доходів суб'єктів цивільно-правових відносин;

недопущення такого здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню;

захисту цивільних прав від будь-яких порушень та інші [28; 12].

Принцип створення рівних умов для розвитку всіх форм власності та для їх захисту. Цей принцип дістав закріплення в ст. ст. 2, 3, 4, 48 Закону України «Про власність». Він полягає в тому, що всі форми власності в державі є рівними. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Особи можуть мати майно на праві спільної власності. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності та забезпечує їм рівні умови захисту права власності,

Принцип закріплення рівності прав і обов’язків суб'єктів цивільного права. Втіленням цього принципу в законодавстві є, наприклад, п. 5 ст.4 Закону України «Про власність, в якому говориться, що власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Принцип поєднання інтересів особи та суспільства. В Україні проголошується право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання (п. 2 ст.1 Закону України «Про власність»). Кожен громадянин має право у відповідності із законодавством України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб і зобов’язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші ресурси, сприяти їх відновленню як першооснов свого життя і життя суспільства (п. п, 4, 5 ст. 10 Закону України «Про власність»).

Принцип матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових відносин. Цей принцип має своє втілення в нормативному положенні, згідно з яким власникові надається право на свій розсуд володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Використовуючи майно для здійснення господарської та іншої незабороненої законом діяльності, він, зокрема, може передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам (ст. 4 Закону України «Про власність»),

Принцип трудового характеру створення і примноження доходів суб'єктів цивільно-правових відносин. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності як на доходи від участі у суспільному виробництві, від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, так і на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (ст. 12 Закону України «Про власність»).

Принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню. Цей принцип дістав своє відображення в ст. 5 ЦК України, яка встановлює, що «цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав». У п. 6 ст.4 закону «Про власність» зазначено, що у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежена та припинена. Одним із способів позбавлення права власності є передбачене законодавством безоплатне вилучення (конфіскація) майна у власника за рішенням (вироком) суду, арбітражного суду чи іншого компетентного органу як санкція за вчинення правопорушення (п. 4, ст. 55 Закону України «Про власність»).

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой