Політика гетьмана Івана Мазепи

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Політика гетьмана Івана Мазепи»

Вступ

В історії України Мазепа — постать, навколо якої майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування — щонайменше такий діапазон суджень про нього.

Ця людина поширювала свої ідеї серед козацтва, простого народу за відновлення незалежності, звільнення від московського гніту, зазіхань інших чужоземних держав, які поступово знищували авторитет держави і підривали її політичне становище. Тому потрібно зауважити, що саме Мазепа зумів підняти внутрішню та зовнішню політику, закріпити дружні відносини із Швецією, підписати ряд дипломатичних угод, які стосувалися оборони державних кордонів, врегулювати церковний устрій, надати привілеї селянам і частково козакам.

Актуальність визначається потребою для сучасності, адже культурна та політична спадщина гетьмана Івана Мазепи є пластом не лише української, а й світової культури та політичної діяльності, які потрібно досліджувати, це незабутні сторінки, які є невід'ємною частиною нашого життя.

З огляду на те, що дана тема розглядалася багатьма авторами, але у сучасному суспільстві сталися зміни, зріс великий інтерес до поглибленого аналізу даного питання.

Предмет дослідження: політична діяльність гетьмана Івана Мазепи, Північна війна 1700−1721 рр., яка в подальшому привела до спустошливих нападів Московщини на українські землі, зрада гетьмана (Петру I), і перехід його на бік Швеції.

Мета дослідження — поглиблення та теоретичне обґрунтування політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи наприкінці XVIІ - першої половини ХVІІІ ст. та його вплив на розвиток держави.

Завдання:

- простежити напрямки зовнішньої політики гетьмана та її вплив на розвиток українського народу;

- розглянути взаємовідносини Івана Мазепи та російського царя;

- проаналізувати основні аспекти внутрішньої політики гетьмана;

- дослідити передумови переходу Івана Мазепи на бік шведів;

- прослідкувати останні роки життя гетьмана.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період кінця XVIІ - першої половини XVIIІ ст. включно.

Джерельна база та історіографія.

На сьогоднішньому етапі розвитку цивілізації наша наукова спадщина багата на цінні статті, наукові видання, які досліджують питання політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи. Також багато відомостей можна почерпнути з підручників з історії України

При написанні курсової роботи були використані книги А. В. Журавльова «Мазепа», Б. Крупницького «Гетьман Мазепа та його доба» та інші.

Практичне значення дослідженої теми полягає у поданні важливих фактів про політичну діяльність гетьмана Івана Мазепи, розкриття вагомих чинників, що сприяли формуванню нації, утвердження її державності. Подані матеріали варто використовувати у практичній навчальній діяльності для розширення діапазону усвідомлення історичних процесів з науково-навчального боку. Подані матеріали можуть бути використані для вивчення в школі на уроках та позакласних заходах присвячених даній темі, конференціях, семінарах.

мазепа цар політика російський

1. Лівобережний гетьман І. Мазепа та його зовнішня політика

1. 1 Коломацькі статті

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича і побиттям або навіть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподілом усіх основних посад між старшинами і підписанням так званих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою.

Суть цих статей зводилася до таких позицій:

1. Було підтверджено права і вольності Війська Запогрозького, але одночасно статті закріплювали посилення царської влади в Гетьманщині й обмеження української козацької автономії, що відбувалося постійно при кожних виборах нового гетьмана.

2. Гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу, а старшина — переобирати гетьмана.

3. Гетьману, як і раніше, було відмовлено у праві відносин з іноземними державами. Для його «охорони» у гетьманській столиці Батурині виділявся окремий полк московських стрільців.

4. Установлювалося, що російські воєводи, які перебували у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.

5. Козацькій старшині надавалися значні права і привілеї: свободу від

будь — яких податків, натуральних повинностей беззастережне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо.

6. Гетьман і старшина зобов’язувалися дбати про зближення з великоросами, особливо через мішані шлюби, для чого дозволялося українським мешканцям мати вільний перехід до великоросійських міст.

7. Реєстрового війська повинно було бути 30 тисяч козаків.

8. На півдні Гетьманщини для захисту від турецько — татарських набігів мали бути побудовані укріплення міста — фортеці на річках Самарі, Орелі і Орчику. Слід сказати, що цей пункт запорізькі козаки сприйняли як зазіхання на їхні привілеї на південних землях [33; с. 45]…

Коломацькі статті, як вважає О. Оглоблін, були складені на основі Глухівських статей гетьмана Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. При докладному розгляді деякі пункти статей виявляються надзвичайно цікавими, тому приділимо їм певну увагу — адже саме на їхній основі, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У листування з іноземними государями відмовлено ще Юрію Хмельницькому в 1659 році, і з тих часів щоразу в договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна повинна була чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання якого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Мова йшла перш за все про участь у діяльності Священної Ліги — антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Українські та російські війська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом і ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укріплення проти татар по річках Орелі, Самарі, Берестовій та Орчику, заселяючи їх «малоросійськими жителями». Основне знаряддя здійснення вищезгаданої активної зовнішньої політики — козацьке військо — мало, згідно з Коломацькими статтями, складатися з 30 тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцем перебування «військової» (генеральної) артилерії (а, вона нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденція — Батурин [7; c. 34].

Вже згаданий 19-й пункт статей передбачав покарання (аж до смертної кари) для тих українців, які відмовлялися приймати за грошову одиницю так звані «севські» чехи (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік українсько-російського кордону. Насправді їх виготовляли з міді з невеликою домішкою срібла, тож населення і України, і Росії небезпідставно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян) 1689 року російський уряд був змушений припинити нав’язування неповноцінної монети, і цей пункт статей втратив силу [l; с. 223].

Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будЬ-якого іншого старшини) до влади. Так Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Субтельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики. Але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.

1. 2 Стосунки з московським урядом

Невдача двох Кримських походів стала однією з причин двірцевого перевороту в Москві. Молодий цар Петро І у серпні 1689 року захопив усю повноту влади. При особистій зустрічі з новим царем Мазепі поталанило викликати в Петра І повагу і симпатію. Відтоді гетьман мав цілковиту довіру московського царя.

На початку 90-х років ХVІІ ст. відбулася вагома і неоднозначна подія у політичному житті Війська Запорозького — канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко (Петрик) утік на Запорожжя й почав схиляти козаків до виступу проти старшини і визволення Гетьманщини від московських військ. Ставши січовим писарем, Петрик розгорнув активну дипломатичну діяльність щодо створення антиросійської коаліції держав. При цьому він скористався досвідом Богдана Хмельницького і пішов на зближення з урядом Кримського ханства. Козацький літописець Самійло Величко вважає, що плани Петрика опосередковано і таємно підтримував сам гетьман Мазепа [l8; с. 36].

26 травня 1692 року Петрик підписав із Кримом мирний договір, який закріплював союз «двох незалежних держав». Угода складалася з 16 статей. Її основними умовами були:

1. Визнавалася незалежність Української держави і підтверджувалися усі «вольності» українського народу.

2. Кримське ханство і Україна зобов’язувалися спільно захищатися від агресії «Поляків і Москви».

3. Першочерговим завданням ставилося відвоювання «Малоросійської України» у Москви.

4. Територія нової Української держави мала складатися із земель колишніх Чернігівського та Київського воєводств, Сумського та Охтирського полків Слобожанщини і тих правобережних земель, які були визволені за часів Хмельницького і перебували у складі Речі Посполитої.

5. За надану допомогу Гетьманщина мала відкрити татарським ордам «муравські шляхи» на Москву. Для цього передбачалося переселити жителів Харківського, Острогозького і Чернігівського полків на Чигиринщину.

6. Південний кордон козацької України мав проходити по р. Самарі.

7. Сторони зобов’язувалися створити взаємовигідні умови для торгівлі, занять рибним та мисливським промислами, добування солі тощо.

8. Бралося зобов’язання про припинення руйнівних нападів козаків на Крим, а татар на українські землі [26; c. 112−113].

9. Передбачався обмін резидентами, посольствами, влаштування регулярного поштового зв’язку.

Хоча цей договір не був реалізований на практиці, а Петрик через не підтримку українського населення і складні геополітичні обставини зазнав у кінцевому підсумку невдачі, ця угода залишила неабиякий слід в історії української політико-правової та державотворчої думки, наочно показала невдоволення частини національної еліти тодішнім політичним та економічним становищем України у складі Московської держави.

Тим часом Петро І, узявши в 1689 р. управління країною, відразу ж здійснив спробу вийти до Чорного моря. Для цього він організував т. зв. Азово-дніпровські походи 1695 і 1696 рр., у яких взяли участь і лівобережні козацькі полки і які завершилися виходом Росії до Азовського моря. Однак після цього успіху московський цар учинив різку зовнішньополітичну переорієнтацію Росії. Москва у 1700 році уклала з Портою Константинопольський мирний договір і розпочала боротьбу за вихід до Балтійського моря, а Україну залишила напризволяще з її багатовіковою чорноморською проблемою. Незважаючи на такий стан справ, в цілому чорноморський напрям зовнішньої політики Івана Мазепи та усі його прояви були органічно пов’язані із загальними планами гетьмана будівництва Української самостійної держави [2; c. 226].

Московський вектор зовнішньополітичної діяльності гетьмана Мазепи у перший період його правління (до 1700 року) досить суперечливий та малодосліджений. Відомо, що І. Мазепа, був противником «Вічного миру» 1686 року, слушно вбачав у ньому небезпеку для козацької державності і для її поборницьких прагнень. Саме тому гетьман продовжував традиційну політику — не допустити втручання Москви у внутрішні справи Гетьманщини. Але допомога Москви була потрібна Мазепі у здійсненні його широкої програми об'єднання українських земель під гетьманською булавою. Незалежно від свого ставлення до Москви, гетьман у 1690-х роках проводить лояльну політику у відносинах із російським урядом [9; c. 66].

Спочатку І. Мазепа ретельно й лояльно виконував військові зобов’язання Коломацьких угод. Зокрема, навесні 1688 року він розпочав будівництво фортець на півдні Гетьманщини. Це викликало велике невдоволення на Січі й стало однією з головних причин ворожого ставлення Запорожжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування. Крім того, фактично від Коломацького договору 1687 року до початку Північної війни у 1700 році на вимоги царського уряду українські козаки брали участь у численних боях проти татар і турків, а селяни і міщани мусили забезпечувати російські війська, які проходили через українські міста і села, квартирами для постоїв, провіантом, фуражем тощо. Московські воєводи безборонно знущалися над місцевим українським населенням. З цього приводу І. Мазепа писав до Петра І: От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, вимагають від жителів собі корму й життя, а ні - то б’ють і безчестять навіть старшину козацьку… Тож не важко всякому розсудити, які труднощі, збитки й розорення від тих безперестанних походів терпить Україна [6; c. 342].

Мазепа досить часто був у Москві, кожного разу бачився з Петром, з яким зав’язує дуже приязні відносини. Така лояльна політика Івана Мазепи щодо Москви була дуже непопулярна серед українського загалу. У широких колах суспільства зростало невдоволення «промосковською» політикою гетьмана, звучали слова докору й осуду.

2. Внутрішня політика І. Мазепи наприкінці XVII — першої половини XVIII століття

2. 1 Доброчинна діяльність церкві

Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого — його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О. Лазаревський у «Замітках про Мазепу», знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей не було самозрозумілим, оскільки церкви і монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики — адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців [38; с. 99].

Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж ворогів. так, Петро I у листі до рязанського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708 р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там-таки вимагав оголосити анафему гетьманові, який відійшов од Москви.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор при монастирі св. Миколи, 1698-го при ньому ж — церкву св. Богоматері, при Печерському — церкву Всіх Святих, при Братському — велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам’яною огорожею Печерський монастир — вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі [5; c. 117].

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90-х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння, що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія [8; с. 0].

Всі ті коштовності що їх віддавав гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення — книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Назвемо найцінніші з них. Межигірськоиу монастирю ним було даровано вівтар, Печерському монастирю — золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.

Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1695, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян — як самостійних господарів, так і підсусідків, — котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватися общинними землями вряди-годи виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечено від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра [23; с. 76].

Звичайно Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася.

2.2 Становище селян

Підданське становище селянства, власне основної його маси — так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності - натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини — усе це бло ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого — змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина.

На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи — 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, а з пішого право займатися гуральництвом — «показанщину» — по 2 таляри [25; c. 339].

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття, відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних шарварків (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги тощо) [3; с. 80].

Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII — на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника — з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого — по 1 копійці, писаря — по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» — по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своїм скотом перевозять, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел. З посполитих свобідних гуси, кури, яйця и поросята» [13; с. 66].

Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати життя державців та експлуатацію посполитих.

Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволеннями російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У1692 році уряд Петра I, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого із старшин маєтностей у Полтавському полку [19; с. 42].

Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов’язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх предківських ґрунтах, або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями.

Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною — уряд був змушений іти на популярні кроки, які недодавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації - це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування [4; с. 264].

3. Україна в роки Північної війни 1700-1721 рр.

3. 1 Переорієнтація Мазепи на бік шведів

Перехід гнтьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708 р. змальовував Мазепу як 70-річного бездітного багатія, який здобув цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією не поступаючись владою самому монархові. «Беручи все це до уваги, — писав далі, — важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти» [28; с. 87].

Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, віділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча б уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно-культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави [32; с. 18].

Саме, як державний діяч дійшов він висновку, що зв’язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. Її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу для цього давало поступове обмеження прав України.

3. 2 Царський терор в Україні

Російський цар, довідавшись про перехід до шведів Мазепи, впав у страшенну лють. Не гаючи часу, він вирішив помститися на столиці гетьмана Батурині. Туди з війсь ком відправився Меншиков. Батурин був добре укріплений і мав близько 10 000 війська під орудою полковника Чечеля і гарматного осавула Кенігсека, родом німця. Штурм захисники відкинули, але серед них знайшовся зрадник — полковий старшина Ніс, котрий показав росіянам таємний підземний хід, яким нападаючі вагони увірвалися в місто. Все населення Батурина, включаючи жінок і дітей, було знищене. Козаків, які потрапили у полон живими, нападники закатували, їх тіла прив’язали до дощок і кинули у Сейм, щоб плили і лякали тих, хто думав перебігти до Мазепи. Сучасники із жахом писали про знищення Батурина: «Й то место все потом разорено, и впредь никакому поселит в ищу быть тут заказано». Помстившись на батуринцях, Меншиков відступив, бо до міста наближалися Мазепа із шведами [8; с. 356].

Блискавичні дії Петра І поєднували обіцянки з терором. Він домігся того, що заляканий і обдурений народ, не маючи правдивої інформації про наміри Мазепи, залишився в цілому пасивним.

Вже наступного дня після отримання повідомлення про перехід Мазепи до шведів Петро І звернувся з маніфестом до українського народу. В цьому просякнутому відвертою брехнею і демагогією документі він, підступно граючи на антипольських настроях українців, оголошував, що Мазепа хоче повернути Україну під владу Польщі, а православні церкви передати уніатам. Удаючи з себе батька народу, Петро І обіцяв боронити його прав, тут же заявляючи, що Мазепа без відома Москви наклав на народ задля власного збагачення великі побори, і, що він (Петро І), довідавшись про це, велів «ції тяготи нині з малоросійського народу знятити. У маніфесті наказувалося старшині негайно з’явитися у Глухів для обрання нового гетьмана [37; с. 84].

За наказом царя до Глухова з'їхалась частина старшини. Гетьманом обрали стародубського полковника Івана Скоропадського. Був кандидатом на гетьмана і чернігівський полковник Полуботок, але Петро І відвів його кандидатуру: «Полуботок дуже хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Нехай краще оберуть Скоропадського». Ця фраза проливає світло на те, якою насправді була свобода вибору.

Після обрання гетьманом Скоропадського Петро І нагородив вірних йому старшин: наказним полковникам присвоїв звання повних полковників, роздав жалувані грамоти на землі і села. Іван Ніс за здачу Батурина отримав прилуцьке полковництво. Багато маєтностей одержав Полуботок. Разом із старшиною щедрі подарунки за рахунок сконфіскованих у мазепинців маєтків здобули царські генерали і міністри Меншиков, Головкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметьев. Цар також обіцяє простити всіх, хто протягом місяця покине Мазепу і пристане до російського війська. Одними з перших від Мазепи до Петра І перебігли Данило Апостол І Гнат Галаган [22; c. 69].

Цар продовжував жорстоко карати всіх, кого підозрювали у симпатіях до Мазепи. В містечку Лебедині, куди в кінці 1708 р. з Глухова переїхала ставка царя, засідав спеціальний суд [10; c. 267].

Тим часом Мазепа, прибувши до Батурина, побачив руїну. То був для нього великий удар: загинули вірні йому козаки і населення, пограбовано військовий запас. Це і події, які відбулися після Глухова, перекреслили плани гетьмана зібрати під своїм проводом все козацьке військо. За таких умов останньою надією Мазепи стало Запорожжя, відносини з яким були не найкращими. Мазепа не раз скаржився на запорожців російському урядові, звинувачуючи їх у сваволі, зв’язках з кримськими татарами тощо. Особливо його турбувало, що Запорожжя вносить елементи дестабілізації на Гетьманщині. «Не так страшні вони, запорожці, — писав Мазепа адміралу Головіну, — їх не так багато числом, і не так страшні зв’язки з ними кримського хана, але постійно думати треба, що ледве не вся Україна тим же запорозьким духом дихає, бо звичайним є, що народ посполитий сваволю любить, і всякий, хто під владою перебуває, бажає її над собою не мати». Демократичне запорозьке товариство, з свого боку, не могло співчувати гетьману, тісно пов’язаному з феодальними колами Гетьманщини і Росії. Запорожці бачили в Мазепі провідника царської політики, котра дедалі більше демонструвала ворожі наміри щодо Запорожжя. Так, запорожці значно прислужилися російському урядові в Азовських виправах 1695−1696 рр. Але незважаючи на це, з кінця 90-х років Петро І повів наступ на вільні запорозькі землі. Особливо козаків дратувало, що уряд почав будувати фортеці поблизу Запорожжя на Дніпрі і по річці Самарі. Одразу почалися сутички з російським воєводою, котрий перебував у фортеці Кам’яний затон. На початку 1704 р. тільки що обраний кошовим Кость Гордієнко заявив царському посланцю: «Кам'янозатонський воєвода Шеншин чинить нам всілякі неприємності, коней відбирає, мене і все поспільство лає і називає своїми підданими, загрожує, говорячи нібито солдати, тікаючи з Кам’яного затону, живуть у нас, у Січі. Але у нас в Січі таких збіглих солдат нема, а хоч би і були, то у нас здавна такий звичай: хто прийде, того й приймаємо, і хто захоче, той і живе у нас». Далі Гордієнко застерігав: «Якщо воєвода і далі так буде робити, то нам вже терпіти не можна більше; щоб від його злих вчинків не стало якогось заворушення, котре може охопити і всю північ; не підняти б цим і всю Україну».

Отже, коли кошовий Гордієнко із запорожцями отримали від Мазепи звістку про те, що останній перейшов до шведів, їхньому подиву не було меж. Порадившись, вони вирішили підтримати його. В листі до Мазепи запорожці запропонували прислати до них гетьманських і королівських уповноважених, щоб умовитися про спільні дії. Крім того, просили військової допомоги для зруйнування російської фортеці при Кам’яному затоні. Після цього обіцяли прийти на допомогу Мазепі і шведському королю [35; c. 74].

3. 3 Полтавська битва

В контексті розгляду даного питання варто ще раз згадати про про роль козаків в обороні Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. Позицію на півночі од Петрівки вони залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави і, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву [18; c. 284].

30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал-квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2-тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня — цілий полк їхньої піхоти.

Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня — 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня — відповідно 9 і 5, 22 травня — 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд [12; c. 365].

Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи.

Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал-квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Саме тому мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що ходити в розвідку й бути фуражирами [31; c. 245].

У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от-от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян. Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з’ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів.

Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е. Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною — річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії - росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг [24; c. 32].

Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З’ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони.

Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу [27; c. 342].

Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Окрім того, С. Томашівський у своїй статті «Словацький посол в Україні» наводить свідчення Крмана, котрий, невідь-чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії.

Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2-ї години пополудні біля обозу з’явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту.

Свіжі з'єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності [11; c. 294].

Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За «Примітками» Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму.

Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки [30; c. 183].

Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9-тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті-решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори.

Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.

Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною [36; c. 79].

3.4 Смерть Івана Мазепи

Битва під Полтавою завершилася. За російськими даними, шведи втратили більше 9 тисяч чоловік убитими та близько 3 тисяч полоненими (включно з фельдмаршалом Реншильдом, першим міністром графом Піпером та ще кількома генералами), російські втрати становили, знову-таки за офіційними даними, — 1345 убитих та близько 3 тисяч поранених. Через недостатньо активне переслідування з боку ворога, шведам і козакам Мазепи вдалося, зберігаючи дисципліну, відступити до Переволочни на Дніпрі. Гетьман, якому було дуже погано, з двома тисячами козаків та із частиною скарбів переправився через Дніпро, 29 червня близько четвертої години дня, а шведський король, відібравши 1300 солдат та офіцерів, здійснив переправу в ніч з 29 на 30 червня (джерела твердять в один голос: Карла, як і гетьмана, переправили запорозькі козаки) човнів та плотів не вистачало. Тому переправити всю 16-тисячну армію шведів та кілька тисяч гетьманців і запорожців, що залишалися на лівому березі (ширинa Дніпра в цьому місці становила у XVIII столітті близько 2 кілометрів), було неможливо. Нарешті з’явилися й переслідувачі - Петро І послав наздоганяти шведів драгунські полки під командуванням Меншикова, Волконського та Голіцина. Генерал Левенхаупт у безвихідній ситуації занепав духом і провів опитування офіцерів та генералітету, що слід робити, битися чи капітулювати. Результати були неясними. Тоді головнокомандувач шведською армією наказав спалити секретні документи, роздати солдатам жалування та скласти зброю. Серед умов капітуляції пункт про долю союзників шведів — запорожців і гетьманців — був взагалі відсутній. Більшість українців у шведському таборі відчайдушно спробувала перепливти Дніпро, глибини якого стали могилою для багатьох козаків і старшин. Ті, хто не наважився на переправу, немилосердно винищувалися переможцями. Чимало запорожців та німецького офіцера Мюленфельса, що колись перебіг з російського табору до шведів, було посаджено на палю. До речі, подальша доля Левенхаупта чимось нагадує долю фельдмаршала Паулюса, багато хто з тих шведських офіцерів, що повернулися з російського полону, не пробачили йому цю капітуляцію, так само як і їхній король. Згодом Карл написав кілька листів, в яких гнівно картав генерала за подібну безчесну поведінку [21; c. 78].

За іронією долі, затримка росіян під Переволочною, викликана необхідністю прийняти капітуляцію шведської армії, можливо, врятувала гетьмана Мазепу та шведського короля від полону. Петро І з радістю чекав звістки про захоплення обох, вигадуючи бенкетні тости для привітання першого та люті тортури для останнього. Але прудкі козацькі коні мчали обох ворогів царя степовими шляхами на південь, до володінь Османської імперії.

Не знаючи, що сталося в Переволочні, Карл XII та Мазепа з невеликим загоном шведів та кількома тисячами козаків поспішали до Очакова. До речі, на відміну від пізніших шведських істориків, які вкладали у вуста короля гіркі докори на адресу Мазепи за програш кампанії, тогочасні документи свідчать, що Карл XII ніколи не вважав Мазепу винним у поразці. Пройшовши між верхів'ями річок Інгул та Інгулець, втікачі наблизились до нижньої течії Південного Бугу, де запорожці знайшли колодязь із гарною водою. 7 липня шведи і запорожці переправилися через Південний Буг, причому переправу ледь не зірвала поява драгунів Волконського, які увесь час переслідували короля та гетьмана. Проте і на цей раз запорожці врятували Мазепу і Карла, самі зазнавши втрат. Неподалік проходив державний кордон — між українськими та турецькими землями, і росіяни не могли переслідувати втікачів далі, бо це означало спровокувати війну між Росією та Туреччиною, до якої Петро був ще не готовий. Тому цар спробував домогтися видачі втікачів іншими способами [34; c. 285].

Загін Карла XII та гетьмана Мазепи не затримався надовго в прикордонній фортеці Очаків, а згодом переїхав західніше, до міста Бендери (у Бессарабії, сучасна Республіка Молдова). У Бендерах була резиденція турецького сераскера — військового та цивільного намісника Бессарабії, і тут можна було сподіватися на відновлення дипломатичних контактів з Константинополем та Бахчисараєм. Саме в передмісті Бендер, Варниці, і став табором Карл XII, його шведи та більша частина українських політичних емігрантів-мазепинців. Щоправда, залишки генеральної старшини переїхали до столиці Молдавського князівства — міста Ясси. До Ясс переїхав навіть Пилип Орлик, посварившись із Войнаровським, який ледь не зарубав майбутнього творця «Пактів і конституції Війська Запорозького» в присутності Мазепи. Сам гетьман жив у Варниці аж до своєї смерті. Шведський король вважав, що пробуде в цьому невеличкому провінційному місті на Дністрі недовго. Він планував швидко зібрати своїх прихильників у Польщі (і дійсно — невдовзі до Бендер прибули більше 2 тисяч поляків на чолі з Юзефом Потоцьким, найвідданішим прихильником Лещинського і Карла) і їхати до Швеції збирати нове військо. Проте щодо себе особисто старий український гетьман знав, що його дні пораховані [15; c. 275].

Матеріальне становище українських емігрантів було важким. Ніхто (за одним винятком) не мав із собою значних грошей, і запорожці та гетьманці мусили брати позики у місцевих купців, які згодом треба було відпрацьовувати. Значні скарби зберіг лише сам Іван Степанович. Володіючи великими багатствами, він завжди цінував їх не самі по собі, а як засіб, яким можна впливати на людей, зміцнювати свій авторитет та здобувати їхню підтримку і вдячність. Протягом 1708−1709 років він зробив чимало різноманітних, нерідко дуже цінних подарунків: королю Карлу (якому він позичив незадовго до Полтавської битви 60 тисяч талерів), кошовому Костю Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому у пригоді. Так, взимку 1708/1709 року під час одного з нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи — подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішному обмундируванні, на якому Абрахам брав згодом участь в Полтавській битві. Чимало гетьманського золота потрапило до рук солдатів Меншикова після взяття Батурина (хоча українська легендарна традиція вперто твердить, що гетьман сховав скарби і потім забрав їх із собою, відшукавши серед руїн столиці). Хоча прямих документальних підтверджень цьому і немає, очевидно, дещо довелося кинути під час переправи через Дніпро біля Переволочни. Історики й митці згодом любили тішити публіку колоритними картинами того, як, сидячи в навантажених по вінця човнах, які перевозили Івана Мазепу та його соратників через річку, козаки кидали за борт золоті червінці, аби хоч трохи полегшити судно. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в’юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне — коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується (про гетьманську скриньку із самоцвітами згадують шведські джерела). Про Мазепині скарби ходили легенди. Чутка про них спливала і значно пізніше за найнесподіваніших обставин. Так, знаменитий шотландський економіст Адам Сміт у своїй книзі «Багатство народів» писав: «…кажуть, що дуже великі багатства мав Мазепа, лідер українських козаків, славетний союзник Карла XII». За оцінками шведського комісара Солдана, що склав на прохання Мазепи опис його майна за кілька годин до смерті гетьмана, цінність усього майна українського володаря становила від 750 тисяч до 1 мільйона шведських рейхсталерів (чверть річного прибутку Швеції станом на 1699 рік). Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський — його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі: про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Якщо видача шведського короля загрожувала колосальним міжнародним скандалом, і турки навряд чи пішли б на такий крок, то ідея видати Мазепу, підкріплена величезною сумою в 300 тисяч червінців, які російський посол в Константинополі Толстой пропонував за українського гетьмана, була не такою вже й нездійсненною. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії - лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам. «Непідкупність» турків, проте, мала і свої межі - за два роки після смерті Мазепи саме золото врятує Петра І та його армію від повної поразки на берегах Пруту, коли помста за Батурин і Полтаву буквально вислизнула з рук Орлика та Карла XII [20; c. 163].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой