Предмет, метод цивільного права

Тип работы:
Шпаргалка
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Предмет, метод цивільного права

Складові цивільного права: наявність приватних осіб; приватний інтерес (основа); воля учасників, як умова вступу в цивільні правовідносини.

Цивільне право — система правових норм, що регулюють на засадах речової рівності майнові і немайнові відносини з метою наділення приватних осіб можливостями самоорганізації їхньої діяльності для задоволення їх власних (приватних) потреб.

Предмет цивільного права: майнові відносини, немайнові відносини.

Суб'єкти юридично рівні і незалежні один від одного для обох відносин.

Ознаки майнових відносин: майнове відособлення учасників (право мати, користуватися майном і відповідати за нього); еквівалентний платний характер (все обмінюється на рівні речі або за гроші); учасники відносин є рівноправними і незалежними один від одного.

Види майнових відносин:

1. речові (право власності), вони статику відносин: власності (абсолютні); відносні.

2. зобов’язальні - перехід права на майно або майно до інших осіб) — динамічні: договори; делікти (з приводу нанесення шкоди); спадкові (правонаступництво). Речові відносини виникають між всіма і не обмежені у часі на відміну від зобов’язальних.

3. корпоративні (членські) — виникають у юридичних корпораціях з приводу участі осіб у цих кооперативах, у учасника корпорації управлінські (акціонерні) права.

Види немайнових правовідносин:

1. немайнові, пов’язані з майновими (інтелектуальні права): ідеї, образа, символи, вони тісно пов’язані з особистістю, тут немайнова сторона відносин є головною, а майнова — похідною;

2. невідчужувана права і обов’язки людини (життя, здоров’я, честь, гідність).

Метод — диспозитивний (рівність сторін у правовідносинах) і імперативний (у виняткових випадках). 2. Джерела цивільного права

Джерела права — зовнішня форма вираження правових норм? яка має загальнообов’язковий характер.

Джерела ЦП: НПА, міжнародні договори, судові прецеденти, правовий звичай, цивілістична доктрина.

НПА — документ, прийнятий уповноваженим органом, в якому містяться правила поведінки.

Судовий прецедент — рішення суду вперше по конкретній справі, що набрало чинності. Судова практика має нормативну силу для: рішення КСУ про тлумачення Конституції і законів (квазіпрецедент); рішення Європейського суду з прав людини (сторонами можуть бути ті суб'єкти, які не мають відношення до України).

Правовий звичай — норма права, яка була встановлена шляхом багаторазового повторення (найстаріше джерело права, неможливо розрізнити права і обов’язки). Звичаї застосовуються тоді, коли не має норм законодавства.

Цивілістична доктрина — обґрунтовані науковцями певні висновки, які є результатом тлумачення позитивного права, а також порівняльного законодавства (монографії, автореферати, статті). Доктрина має велике значення для міжнародних відносин. Не є джерелом права: цивільно-правові договори (не мають правової основи), крім типових договорів; акти індивідуального регулювання.

3. Громадяни як суб'єкти цивільного права

Термін «громадянин» не вживається в ЦК.

Для того, щоб бути учасником цивільних відносин необхідно мати цивільну правосуб'єктність, елементами якої є цивільна право- та дієздатність.

Цивільна правоздатність — здатність мати цивільна права і обов’язки. Нею володіє кожен громадянин України. Виникає в момент народження і припиняється зі смертю. Правоздатність природна властивість кожної людини. Хоча в юридичній літературі радянських часів домінувала думка про те, що правоздатність набувається не від природи, а внаслідок закону, тобто є певною юридично можливість. Правоздатність — основа для правоволодіння. Ознаки цивільної правоздатності: всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я мають цивільну правоздатність; виникає в момент народження; припиняється зі смертю; рівність правоздатності громадян незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти; невідчужуванність правоздатності та неможливість її обмеження (угода спрямована на обмеження правоздатності є недійсною). Обмеження правоздатності можливе як покарання за вчинення злочину, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права: обіймати певні посади, займатися певною діяльністю. Цивільна правоздатність — якісна категорія. ЇЇ зміст полягає у можливості набуття прав, а не в їх сукупності. Цивільна правоздатність — передумова правоволодіння. Це здатність мати цивільна права і обов’язки.

Співвідношення цивільної правоздатності з суб'єктивним правом: можливість (правоздатність) і дійсність (суб'єктивне право).

Цивільна дієздатність — здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати юридичні обов’язки. Види дієздатності: часткова (до 14 років), неповна (14−18 років), повна, обмежена, недієздатність.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Фізична особа у віці від 14−18 років (неповнолітня особа) має право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою ОБОХ батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. 4. Юридичні особи як суб'єкти цивільного права

Юридична особа — організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати права і нести обов’язки, бути відповідачем і позивачем у справі.

Ознаки: 1. організаційна єдність (визначає організацію, як єдине ціле що має внутрішню структуру, яка полягає в наявності органів управління і окремих підрозділів), завдання і структура зазначаються в статуті. 2. наявність відокремленого майна. Будь-яка юридична особа повинна мати власне майно, відокремлене від майна засновників, держави, іншої юридичної особи. У більшості юридичних осіб виникає право власності на майно (крім державних підприємств, казенних підприємств і установ. Наявне майно — фонди. Майно, яке знаходиться у юридичних осіб зараховується на його баланс, що свідчить про наявність відокремленого майна (виняток казенні підприємства і установи, у них не баланс, а кошторис). 3. самостійна майнові відповідальність. Засновники не відповідають за боргами юридичної особи и навпаки. Виняток становлять деякі підприємства, відповідальність за які несуть засновники: повне товариство, командитне товариство, казенні підприємства і установи. 4. участь в цивільному обороті і в суді від свого імені. Кожна юридична особа має право на торгові знаки, виробничі марки, фірмове найменування. Юридична особа повинна мати юридичну адресу. 5. державна реєстрація. Право- і дієздатність виникає з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту виключення особи з єдиного Реєстру. Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності - цільова (обмежена) правоздатність особи. За новим ЦК кожна юридична особа має універсальну правоздатність. Юридична особа діє через свої органи. Дії органів є діями самої юридичної особи.

Органи юридичної особи: 1. загальні збори учасників — найвищій орган управління юридичної особи, збори можуть приймати рішення з будь-якого питання. Повноваження зборів: затвердження статуту і змін до нього; призначення виконавчих органів; визначення загальних напрямів діяльності юридичної особи; призначення дивіденду за результатами річної господарської діяльності. Рішення приймаються простою більшістю членів крім випадків передбачених законодавством, де використовується кваліфікована більшість. 2. колективно-виконавчий орган (правління, дирекція). Повноваження: поточне управління діяльністю, що передбачена в статуті. 3. одноособовий виконавчий орган (директор). Повноваження: представляти особу без довіреності, підпис договорів і фінансових документів. 4. наглядова рада. Повноваження: контроль за діяльністю виконавчих органів. До неї не входять особи, що входять до інших органів. 5. контрольно-ревізійна комісія. Повноваження: стежить за фінансовою дисципліною юридичною особи. До неї не входять особи, що входять до інших органів. 6. трудовий колектив.

Юридична особа припиняється: реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення); ліквідація. Підстави реорганізації: рішення учасників або уповноваженого органу; рішення орган державної влади. Підстави ліквідації: рішення учасників або уповноваженого органу; за рішення суду у випадку порушення законодавства або визнання державної реєстрації недійсною; банкрутство.

Види за метою здійснення діяльності: 1. підприємницькі (комерційні): підприємства (крім казенних); виробничі кооперативи; селянські (фермерські) господарства; господарські об'єднання. 2. не комерційні: державні і комунальні органи влади; громадські організації; споживчі кооперативи; релігійні організації; політичні партії і профспілки.

Види за ЦК: 1. публічного права (що створюються в силу припису закону або державного органу): держава, органи державної влади і м/с; органи соціальної сфери; казенні підприємства. 2. приватного права (за договором або волевиявленням власника): всі інші.

Види за залежністю: основні (материнські); залежні (у основного 25% акцій); дочерні (у основного 50% 1 акція).

5. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Юридичний факт — факт реальної дійсності, з яким право пов’язує виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Не всі обставини юридичними фактами.

Класифікація: 1 за юридичними наслідками: правоутворюючі - суб'єктивне право виникає вперше; правозмінюючі - приводять до змін правовідносин; правоприпиняючі - загибель речі, смерть особи. 2. За змістом: а) події (не залежать від волі осіб): абсолютні; відносні (відбуваються за волею осіб, а розвиваються поза їх волею); б) дії (воля спрямована на певні результати): правомірне (не суперечать принципам і вимогам закону): — акти (мають на меті створення юридичного результату): = адміністративні рішення; = правочини; = судові рішення; - вчинки (воля сторін не направлена на правовий результат (знахідка, рятування майна); неправомірні: — завдання шкоди (делікт); - порушення договору; - зловживання правом; - дії, здійсненні на підставі угод, визнаних недійсними; в) стани — важлива тривалість. 6. Цивільне правовідношення: поняття, структура, види

Правовідношення — вид соціальних зв’язків, врегульовані нормами права.

Риси цивільних правовідносин: суб'єкти є самостійними і рівними (це не завжди так); суб'єктивному обов’язку завжди кореспондує суб'єктивне право; основним юридичним фактом, який лежить в основі цивільних правовідносин є договір; мають переважно майновий характер.

Елементи цивільних правовідносин: підстави виникнення (юридичні факти); суб'єктний склад (ті, хто є учасниками (управомочена сторона і зобов’язальна)); зміст (суб'єктивні права і обов’язки); об'єкт (те, з приводу чого виникають відносини); санкції за невиконання (застосування примусових дій проти порушника).

Цивільні правовідносини — майнові і немайнові відносини, врегульовані цивільним правом, що виникають між відособленими та юридично рівними учасниками, які є носіями юридичних прав і обов’язків.

Зміст цивільних правовідносин: суб'єктивні права і обов’язки. Суб'єктивне цивільне право — міра і вид дозволеної (можливої) поведінки суб'єкта цивільних правовідносин (певна міра можливостей).

Правомочності: 1. вимоги: на чужі дії (суб'єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони належного виконання обов’язку; на власні дії; на захист (право вимагати застосування примусових заходів до правопорушника). Всі правомочності можуть бути не кожному виді цивільних правовідносин.

Суб'єктивний обов’язок — міра належної поведінки суб'єкта правовідносин, яка вимагає зробити певні дії (активний) або утриматись від їх здійснення (пасивний).

Структура правовідносин: проста (одна сторона зобов’язана, інша — управомочена); складна обидві сторони зобов’язані і управомочені).

Об'єкт цивільних правовідносин — предмет діяльності суб'єктів: матеріальні (речі, права, щодо надання речей); ідеальні (продукт інтелектуальної діяльності, особисті немайнові права і інформація); процес їх створення. Речі і права на речі - майно у вузькому смислі.

Суб'єкти: фізична особи; юридичні особи; держава; територіальні громади.

Види правовідносин: 1. за характером конкретизації осіб: абсолютні (невизначене коло зобов’язальних осіб); відносні (стосунки між визначеним колом осіб); загально регулятивні (відображаються зв’язок кожного з кожним). 2. за підставою виникнення: регулятивні (через них здійснюється регулятивна діяльність громадян і організацій); охоронні (пов'язані із застосуванням засобів державного примусу). 3. за поведінкою зобов’язальної сторони: активні; пасивні. 4. за об'єктом правовідносин: речові; зобов’язальні. 5. за об'єктом правовідносин: майнові (об'єктом відносин є майно); особисті немайнові (об'єктом є немайнові блага: честь, гідність).

7. Об'єкти цивільних правовідносин. Класифікація речей та її правове значення

Об'єкт цивільних правовідносин — все з приводу чого виникають і здійснюються права і обов’язки. Об'єкт — різні матеріальні і нематеріальні блага і процес їх створення, які становлять предмет діяльності суб'єктів. Діяння суб'єктів — дійсні об'єкти правовідносин.

Групи за природою: речі і інші майнові права; дії (роботи, послуги); результат творчої діяльності; інформація; особисті немайнові права.

За метаріальністью: матеріальні (речі і інше майно, дії щодо створення речей і їх поліпшення); нематеріальні (результат творчої діяльності, послуги, інформація, особисті немайнові права). Майно — використовується для визначення речей, це: у вузькому значенні речі і майнові права, зокрема право вимоги; у широкому значенні: речі і майнові права (активи), а також зобов’язання (пасиви). Речі - предмети матеріального світу, створені працею людини або оброблені людиною, які внаслідок цього мають матеріальну чи економічну вартість. Речі - матеріальні фізично осяжні блага, що мають економічну Фому товару.

Види: 1. за оборотоздатністю, тобто здатні бути предметом майнового обміну: речі, дозволені в обороті (тобто ті, що можуть бути предметом будь-якого правочину, мінятися і міняти власника); речі, обмежені в обороті (речі, які можуть належати лише встановленим особам і перебувати в цивільному обороті лише за спеціальним дозволом (зброя та боєприпаси; вибухові речовини; наркотичні і сильнодіючі речовини; дорогоцінні метали; засоби зняття інформації; спеціальні засоби індивідуального захисту)); речі, які не можуть бути предметом обігу і не змінюють власника (багатства континентального шельфу і морської економічної зони, об'єкти історичної і культурної цінності загального значення; об'єкти, що перебувають у зоні відчуження. 2. за ознакою зв’язку з землею: нерухомі, рухомі. 3. За самостійним значенням: головні; приналежні. 4. За критерієм прирощуванності: речі, які приносять приріст; приріст. 5 За ознакою індивідуалізації: індивідуально визначенні; родові. 6. За ознакою подільності: подільні; не подільні. 7. за ознакою витратності: споживні; неспоживчі. 8. складні речі; складні частини; цілісний майновий комплекс. 8. Поняття і види представництва. Поняття і форма довіреності

Представництво — правовідношення, в якому правочин, здійснений однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) в межах даних повноважень створює, змінює, чи припиняє цивільні права і обов’язки не для представника, а для особи, яку представляють.

Рівні представництва: між особою, яку представляють і представником (внутрішній характер); між представником і третьою стороною (зовнішній характер). Особливості представництва: права і обов’язки реалізуються за допомогою юридичних дій; представник діє від імені особи, яку представляє, не є представником особа, яка діє в інтересах іншої особи, але від власного імені; наслідки дій представника настають лише для особи, яку представляють, якщо не було перевищено повноважень представником; діяльність представника пов’язана з укладанням право чинів з третіми особами, не є представником особа, яка веде переговори про укладання право чинів в майбутньому; представник не може вчинювати правочини від імені особи, яку він представляє на користь собі або інших осіб, яких він представляє за винятком комерційного представництва. представник не можу вчинювати правочини, які за природою мають бути вчинені особисто.

Суб'єкти: особа, яку представляють (будь-який суб'єкт правовідносин); представник (фізична або юридична особа, наділені повноваженнями здійснювати юридичні дії від імені особи, яку представляють. Представник — повністю дієздатна особа. Юридична особа не може мати обмежень в статуті на здійснення цим видом діяльності); третя особа (особа, у якою з особою, яку представляють, виникають правовідносин в наслідок дії представника).

Сутність — діяльність представника з реалізації повноважень від імені та в інтересах особи, яку представляють. Повноваження — можливість представника здійснювати дії від імені і в інтересах особи, яку представляють. Повноваження — суб'єктивне право, делеговане представнику в наслідок договору, адміністративного акту чи закону. Відносини між представником і особою, яку представляють, мають особистий, фідуціарний характер. Довіреність — письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреністю оформлюються відносини представництва, що ґрунтуються на договорі та акті органу юридичної особи. Видача довіреності - односторонній право чин, а тому згода іншої сторони не потрібна. Неповнолітні від 14 до 18 років можуть видавати довіреності лише на здійснення право чинів, які вони мають право укладати.

Види: разова, спеціальна (на здійснення однорідних дій); генеральна (на здійснення різ рідних юридичних дій).

Форми: письмова, має відповідати формі правочину, який представник має здійснити; нотаріальної форми потребують (довіреності, що укладаються в порядку передоручення; довіреності не право чини, що потребують нотаріального засвідчення); не потребують нотаріального посвідчення довіреності на отримання грошових виплат; довіреності від імені юридичних собі видаються відповідними органами і скріплюються печаткою.

9. Правочини: поняття, види

Правочини — дії осіб, спрямовані на набуття, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків.

Особливості: це правомірні дії; впиняється між сторонами, що є рівноправними і мають право- і дієздатність; вольовий акт, направлений на юридичні наслідки.

Сутність: воля (мотивоване бажання особи досягти правового результату); волевиявлення (зовнішнє вираження волі, завдяки якому вона стає доступною для розуміння іншими суб'єктами). Правова мета, заради якої вчинюється правочин — підстава правочину. Юридичні наслідки, що виникають в результаті правочину — правовий результат.

Види:

1. за критерієм наявності сторін: односторонні (волю виявляє одна сторона — заповіт, довіреність, оголошення конкурсу, публічна обіцянка про винагороду. Односторонній правочин створює обов’язки для особи, яка його вчинила, а для інших осіб, лише за умови їх згоди); двосторонні (необхідне волевиявлення двох сторін, причому воно має бути зустрічне і узгодженим. Будь-які двосторонні правочини це договори); багатосторонні (потрібне волевиявлення більш ніж двох сторін. Це таж договори — установчий договір, домовленість про спільну діяльність).

2. за критерієм оплатності: оплатні (одна сторона повинна здійснити певну дію: сплатити гроші, надати товар, зробити послуги, виконати роботи — в обмін на здійснення дії іншою стороною. Оплатними можуть бути дво- та багатосторонні правочини); безоплатні (не передається нічого в обмін на дії однієї сторони. Односторонні правочини є безоплатними).

3. за критерієм моменту виникнення правовідносин між сторонами: консенсуальні (набирають чинності з моменту досягнення угоди по істотним умовам правочину. Консенсуальними є більшість правочинів); реальні (крмі угоди потрібна і передача речі, або вчинення інших дій: договори позики, дарування, схову (зберігання), перевезення вантажів).

4. за критерієм очевидності правової мети: казуальні (з яких видно, яку правові підставу має правочин); абстрактні (правочини, відірвані від правових підстав і не залежать від дійсності підстав: видача векселя).

5. за тривалістю: строкові (визначена загальна тривалість або позначена дата, до якої правочин є дійсним); безстрокові (не зазначено час, до якого договір є чинним і не зазначено тривалість. Можуть бути припиненні за вимогою будь-якої сторони, за умови попередження заздалегідь).

6. за межами класифікації: укладені під умовою (певною підставою щодо якої невідомо, чи настане вона. Водночас умова повинна бути здійснена юридично і фактично); фідуціарні (засновані на особливих договірчо-особистих, стосунках між сторонами: договори поруки, комісії, особистого найму. Ці договори можуть бути розірвані в односторонньому порядку.

10. Правочини: форма і наслідки її недотримання

Форма правочину — зовнішнє відображення внутрішньої волі сторін. Праовичини можуть укладатися в усній формі, письмовій формі, шляхом здійснення конклюдентних дій, мовчання.

Усна форма — воля сторін висловлюється словами, важко визначити момент укладання договору і сам факт укладання. Види: ті, що виконуються в момент укладання між будь-якими сторонами, стороні надаються документи, що підтверджують факт укладання договору, це не стосуються фізичних осіб; правочини фізичних осіб на суму, що не перевищує максимуму (20 НПМДГ).

Конклюдентні дії - не встановлено обов’язкової форми, може укладатися шляхом вчинення сторонами дій, що свідчать про намір бути зобов’язаними за правочином.

Мовчання — має місто у випадках, передбачених законом.

Письмова форма: проста; нотаріальна (кваліфікована). Проста — складання єдиного документу, обмін листами з використанням засобів зв’язку. Використовується у таких випадках: правочин між юридичними особами, фізичною і юридичною особою, крім тих, що виконуються в момент укладання; правочини між фізичними особами, що перевищують максимум, крім договорів, що виконуються при укладанні; договір найму між фізичними особами більше одного року; договір позики на суму понад 50 грн; договір про неустойку; договір поруки; договір застави крім іпотеки; договір уступки вимоги і переведення боргу; договір довіреності.

Правочини повинні містити реквізити: обов’язкові (не дотримання яких тягне недійсність; недотримання яких тягне визнання не письмовими); не обов’язкові.

Наслідки не дотримання простої письмової форми не тягнуть недійсності правочину, а лише позбавляють сторону праву доводити факт і зміст правочину шляхом використання свідків.

Нотаріальна форма — використовується для правочинів, що виходять за межі звичайних і стосуються ключових інтересів сторін, лише у випадках, передбачених законом: купівля-продаж і міна житла за участю фізичних осіб; договори дарування на суму понад 500 грн; договори довічного утримання; договори на відчуження земельної ділянки; договори купівлі-продажу держаного майна в порядку приватизації; договори іпотечної застави; заповіти; шлюбні контракти; довіреності. Недотримання нотаріальної форми тягне недійсність правочину за винятком, коли одна сторона виконує обов’язки, а інша ухиляється від нотаріального посвідчення.

Реєстрація правочину — договір за умов встановлених в законі вважається укладеним після Державіної реєстрації.

11. Недійсні правочини

Недійсність — невизнання за правочином властивостей юридичного факту, що призводить до виникнення, зміни і припинення наслідків, які сторони мали на увазі.

Правочин може бути визнаний недійсним лише на підстав і в порядку, передбаченому законом.

Види недійсності: нікчемність; заперечність.

Нікчемний правочин — абсолютно недійсний, не породжує прав і обов’язків незалежно від рішення суду. Умови недійсності зазначаються. Підстави: 1. не відповідають вимогам закону, зокрема правочини, що ущемляють права неповнолітніх (загальна норма). Визнаються недійсними правочини направлені на обмеження право- і дієздатності, вчиненні з порушенням простої письмової форми, якщо це передбачено законом; укладені без наявності ліцензії. Ця норма залучається коли не має умислу сторін; 2. укладання правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Мета правочину повинна суперечити інтересам держави і суспільства, наявність умислу. Застосовується у випадках: укладання правочину з метою використання чужого майна; використання чужого майна на шкоду інших осіб; збуд майна, отриманого злочинним шляхом; придбання, використання, чи продаж майна, вилученого чи обмеженого в обороті. Все отримане стороною і все належне до сплати звертається в доход держави. Такі дії супроводжуються кримінальною справою; 3. правочин, укладений з порушенням нотаріальної форми. У випадку, якщо одна сторона частково або повністю виконала обов’язки, а інша ухиляється від оформлення нотаріальної форми, суд може визнати такі правочини дійсними; 4. правочини, укладені юридичною особою всупереч її цілям (в новому ЦК такої статті не має); правочини, укладені неповнолітніми до 14 років. Виняток: такий правочин може бути схвалений батьками після укладання, він вважається схваленим, якщо батьки дізнавшись про укладання не оспорюють його протягом одного місяця; за відсутності схвалення правочин може бути визнаний дійсним судом, якщо він корисний для малолітньої дитини; 5. правочини, укладені недієздатними. За новим ЦК опікун може схвалити дрібні побутові правочини.

Заперечні - відносно недійсні правочини, визнаються такими судом, за заявою уповноваженої особи. Підстави: 1. правочини, укладені особою віком від 14 до 18 років. Такий правочин може бути схвалений батьками після укладання. 2. правочини, укладені обмежено дієздатними особами. Правочин за новим ЦК може бути схвалений піклувальником. 3. правочини, укладені особою, нездатною розуміти значення своїх дій. 4. правочини, укладені під впливом помилки. Помилка — помилкове сприйняття істотних умов правочину, що значно вплинуло на її волевиявлення. Не є помилкою, щодо мотиву правочину.

12. Захист цивільних прав. Самозахист цивільних прав

Правова охорона — заходи із забезпечення нормального здійснення прав (певне регулювання правовим шляхом встановлення правових норм) і заходи із попередження правопорушень, встановлення і визнання порушених прав. Захист — сукупність цивільних правових засобів, що застосовуються до порушників відносин, які оформлені за допомогою права власності і інших обмежених речових прав.

Загальні засоби захисту цивільних прав (Конституція, ЦК).

Способи захисту цивільних прав: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, що порушує право; відновлення становища, що існувало до порушення; примусове виконання зобов’язання; зміна чи припинення правовідносин; відшкодування збитків; відшкодування матеріальної немайнової шкоди; визнання незаконними дій, рішень, бездіяльності органів Державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб; інші способи, встановлені законом і договором.

13. Строки та періоди у цивільному праві: поняття, значення, види, порядок числення

Срок — определенный период во времени, с наступлением которого связан действие или событие, имеющее юридическое значение. Значение сроков: сроки дисциплинируют участник гражданских правоотношений; стимулируют активность участников гражданского оборота в осуществлении прав и исполнении обязательств; обеспечивают своевременную защиту нарушенных гражданских прав.

Виды сроков: 1. кем устанавливаются: законом; договором; решением суда; административным актом. 2. в зависимости от степени самостоятельности участником гражданских правоотношений: императивные; диспозитивные (могут быть изменены соглашением сторон). 3. по назначению: порождающие гражданские права; осуществляющие гражданские права; исполняющие обязанности; защиты прав. 4. определенные (подлежат точному исчислению); не определенные (наступление определено приблизительного, либо без указания момента). Течение срока начинается со следующего дня после соответствующей даты или наступления события, с которым связано его начало. Окончание срока зависит от его продолжительности. Осуществление действий в последний день срока: по общему правилу (действие может быть исполнено до окончания дня); если действие должно быть осуществлено в учреждении, то срок истечет, когда в учреждении прекращаются соответствующие операции; платежные заявления и уведомления сданные в учреждение связи до окончания последнего дня срока считаются сданными вовремя.

14. Позовна давність

Срок исковой давности — срок, в пределах которого лицо может обращаться в суд с требованием о защите своих прав и интересов.

Срок исковой давности может быть увеличен, но не уменьшен.

Виды: общий (три года и применяется ко всем требованиям, кроме специальных сроков); специальный (только если прямо указан в законе (один год, 5 лет, 10 лет)).

В отношении несоврешенолетних срок исковой давности начинается со дня достижения совершеннолетия.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; 3) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; 4) у зв’язку з недоліками проданого товару; 5) про розірвання договору дарування; 6) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти; 7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

15. Право приватної власності громадян

В об'єктивному значенні - система правових норм, що встановлюють і охороняють належність майна фізичним і юридичним особам. В суб'єктивному значенні - передбачене і гарантоване законом право фізичних і юридичних осіб (власників) здійснювати правомочності належним їм майном за своїм розсудом в межах не заборонених законом.

Суб'єкти: громадяни України.

Об'єкти: 1. будь-яке майно за винятком окремих видів, які відповідно зо законодавства не можуть їм належати (майно, що не може належати фізичним особам; майно, для якого встановлений особливий порядок набуття права власності; майно, для якого є спеціальні норми набуття права власності.

Виникнення: доходи від участі в суспільному виробництві (заробітна плата і інша оплата праці. Право власності на зарплату виникає з моменту виплати); доходи від підприємницької діяльності; доходи, отримані в результаті діяльності юридичних осіб — дивіденди (право власності виникає в момент виплати); набуття права власності за правочинами (за правочинами, що визнанні недійсними право власності не виникає, крім випадків, коли особа є добросовісним незаконним набувачем, що передав майно за плату; в порядку набувної давності); приватизація (спеціальний правовий інститут набуття права власності громадянами України на майно, що перебуває на права державної і комунальної власності).

Припинення: податки і збори; примусове вилучення для суспільних потреб; примусовий викуп. Межі здійснення права власності: загальні; спеціальні. 16. Право власності юридичних осіб

Юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. У ГК зазначається, що в Україні залишається поняття колективної власності.

Особливості права власності юридичних осіб: 1. юридична особа є єдиним і неподільним власником свого майна, яке було передано ним у статутний фонд, або зароблено чи створено в результаті господарської діяльності. Не існує поняття спільного права власності. Підприємство, що не володіють правом власності: державні підприємства (право повного господарського відання); казенні підприємства (право господарського управління). 2. зміст права власності юридичних осіб залежить від обсягу їх правоздатності. 3. в засновницьких документах зазначається джерело формування майна та шляхи його використання. 4. юридична особа відповідає за своїми боргами всім своїм майном.

Майно юридичної особи — сукупність речей та інших цінностей, зокрема, не матеріальних активів, що мають вартісне вираження, виробляються або використовуються в діяльності юридичної особи і відображаються в балансі чи обліковуються іншим шляхом.

Види за економічною формою: основні фонди (об'єкти нерухомості, машини і обладнання, інструменти, виробничий інвентар ті інше майно тривалого користування крім малоцінних і швидкозношуваних речей); оборотні кошти (сировина. паливо, споживчі матеріали, малоцінні та швидкозношувані предмети); грошові кошти (гроші в національній і іноземній валюті в безготівковій і готівковій формах); товари (вироблена продукція, виконанні роботи, надані послуги); цінні папери.

17. Право державної власності

Від імені і в інтересах держави право власності здійснюють державні органи.

Відповідно до Конституції вищим органом управління державною власності є КМУ.

Друга ланка — Фонд держмайна. Функції Фонду: це центральний орган приватизації (управляє об'єктами приватизації); це правління державними корпоративними правами; укладання договорів і нагляд за виконанням договорів про оренду цілісних майнових комплексів, що перебувають у державній власності.

Третя ланка — центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства, комітети, спеціальні комісії). Повноваження: загальний нагляд та управління державними і казенними підприємствами (укладання договорів).

Четверта ланка — місцеві державні адміністрації. Здійснюють делеговані повноваження.

Управління як повноваження — володіння, користування і розпорядження майном від імені і в інтересах держави. Об'єкт права державної власності - будь-яке майно, навіть вилучене з обороту, крім об'єктів, що належать виключно українському народу.

Підстави набуття державою права власності: виробнича діяльність державних і казенних підприємств; податки і інші обов’язкові платежі; примусове вилучення майна; конфіскація; безхазяйне та відумерле майно; скарб, якщо він становить культурну або історичну цінність.

18. Право комунальної власності

Статус комунальної власності регулюється Конституцією, і ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні».

Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада — особи, що постійно проживають на території села, селища, міста.

Об'єкти: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевих бюджетів, інші кошти; земля; природні ресурси.

Право комунальної власності здійснюється територіальною громадою безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Управління майном, що перебуває в комунальній власності передбачає можливість користування і розпорядження майном, створення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, установ. Основним органом, що здійснює повноваження з управління комунальним майном є місцеві ради. Повноваження можуть делегуватися місцевим державним адміністраціям.

19. Поняття і види спільної власності, їх особливості

Право спільної власності - право двох і більше осіб володіти, користуватися і розпоряджатися єдиним об'єктом права власності.

Риси: множинність суб'єктів (співвласників); єдність об'єктів (спільного майна).

Спільна власність — не форма власності, а особлива організація відносин, що полягає в присвоєності майна декількома суб'єктами. ЦК не передбачено обмежень щодо суб'єктного складу права власності. Співвласники володіють, користуються і розпоряджаються майном спільно за домовленістю.

Види: за визначенням часток співвласників; без визначення часток. У ЦК передбачена презумпція спільної часткової власності.

Виникає на підставі: закону; договору; відносин правонаступництва.

Припиняється внаслідок: загибелі майна; розподілу майна; придбання одним із співвласників часток всіх інших співвласників.

Право спільної часткової власності - право двох і більше осіб спільно і за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, що становить одне ціле.

Юридичною підставою виникнення є: правочини; створення або перероблення майна в результаті спільно праці і майнових внесків декількох осіб; спадкування.

Реальна частка — частка в праві на майно, яке фактично перебуває в володіння і користуванні співвласника. Ідеальна частка — частка в праві на майно, яке фактично не перебуває в володіння і користуванні співвласника. Учасник має право на збільшення своєї частки, якщо він власними коштами за згодою іншого учасника поліпшить майно, яке неможливо відокремити.

Права співвласників: виділ частки в спільному майні, якщо виділ в натурі не можливий, застосовується матеріальна компенсація.

Право спільної сумісної вартості - право двох чи більше осіб володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном без виділу часток кожного зі співвласників. Виникає: майно спільно нажите подружжям, якщо інше не передбачено законом чи договором; майно, створено в наслідок спільної праці за спільні кошти членів сім'ї, в тому числі майно, спільно нажите чоловіком і жінкою, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, якщо інше не передбачено договором між ними; майно, створено в наслідок спільної діяльності, якщо це передбачено угодою між ними; майно, що належить членам ферм, якщо інше не передбачено угодою; право, щодо приватизованих будинку чи квартири.

20. Захист права власності

Правова охорона — заходи із забезпечення нормального здійснення прав (певне регулювання правовим шляхом встановлення правових норм) і заходи із попередження правопорушень, встановлення і визнання порушених прав.

Захист — сукупність цивільних правових засобів, що застосовуються до порушників відносин, які оформлені за допомогою права власності і інших обмежених речових прав.

Рівні захисту: 1. загальні засоби захисту цивільних прав (Конституція, ЦК). Способи захисту цивільних прав: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, що порушує право; відновлення становища, що існувало до порушення; примусове виконання зобов’язання; зміна чи припинення правовідносин; відшкодування збитків; відшкодування матеріальної немайнової шкоди; визнання незаконними дій, рішень, бездіяльності органів Державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб; інші способи, встановлені законом і договором. 2. спеціальні способи захисту права власності (Конституція, ЦК, ЗУ «Про власність», спеціальне законодавство).

Групи захисту: 1. речово-правові: віндикаційний позов; негаторний позов; позов про визнання права власності; позов про виключення майна з опису; позов про захист прав співвласників у випадку розподілу спільного майна, виділення чи продажу частини зі спільного майна. 2. зобов’язально-правові: позов про відшкодування завданої шкоди; кондиційний позов. 3. спеціальні способи захисту: позов про визнання правочину недійсним; способи захисту права власності померлих осіб і осіб, визнаних безвісно відсутніми і померлими; способи захисту права власності від втручання державних рганів і місцевого самоврядування.

Віндикаційний позов — позов власника, який не володіє майном до не власника, який володіє незаконно майном з вимогою про повернення майна в натурі. Віндикація можлива у випадках: від недобросовісного набувача; якщо майно було придбано в особи, яка не мала права його відчужувати безкоштовно. Не допускається віндикація майна: що вибуло з володіння або іншого законного володільця від добросовісного незаконного набувача, який придбав майно за гроші; грошей і цінних паперів на пред’явника від добросовісного набувача; майна, проданого в порядку виконання судових рішень.

Негаторний позов — позов власника, що володіє майном до іншої особи про припинення перешкод, що зашкоджують розпоряджатися і користуватися майном. Позов про визнання права власності подається коли: втрачені правовстановлюючі документи; право випорюється; право не визнається.

21. Спадкування за заповітом

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом.

Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

22. Спадкування за законом

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі - з другого, прирівнюються до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги. У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв’язок, спадкують на загальних підставах.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

23. Зобов’язання: поняття, види, підстави виникнення

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК. Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой