Предмет, методи та процес правового регулювання державного управління: основна характеристика

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Предмет, методи та процес правового регулювання державного управління: основна характеристика

державний правовий регулювання управління

Будь-яка система, незалежно від її характеру, потребує регулювання чи саморегулювання. Державне управління в цьому випдку не є винятком, оскільки всі складові елементи цієї системи виконують різні завдання та функції, мають різнорідність виконання функцій та мають різне місце та роль в державі. В нашій роботі ми розглянемо особливості правового регулювання державного регулювання, визнами методи та процес правового регулювання державного управління в Україні. На основі досліджених матеріалів розробимо перспективи розвитку та можливі варіанти покращення правового регулювання державного управління в Україні.

Для початку розглянемо визначення «правового регулювання», що снує в юридичній науці.

Правове регулювання — це здійснений державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку. Існують такі види правового регулювання:

1) за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон — загальнодозволенний («дозволено все, що прямо не заборонено законом») і спеціальнодозволенний («дозволено лише те, що прямо зазначено в законі»);

2) за територіальним статусом правотворчого субєкта регулювання — централізоване (якщо субєктом є вищий або центральний орган держави) і нецентралізоване (коли таким субєктом є регіональний, місцевий чи інший територальний орган);

3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання — загальне, або нормативне (якщо такий обсяг є кількісно не визначеним) та індивідуаьне (якщо регулювання розроховане лише на одну конкретну життєву ситуацію). Індивідуальне правове регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначенних юридичних норм, коли існує можливість обрати на валсний розсуд, — проте в межах норм — конкретний варіант поведінки.

Стадії правового регулювання:

Обов’язкові:

1) моделювання (регламентування) суспільних вдносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обовязків їх учасників;

2) виникнення субєктивних юридичних прав та обов’язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов’язків.

Факультативні:

1) офіціне тлумачення правової норми;

2) застосування правової норми.

Сфера правового регулювання — це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання. Існують такі види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегулювана правом; її межі зумовлюються певними властивостями сусіпльних відносин, субєктів права, а також самихюридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання — ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. Її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та нтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;

3) сфера законодавчого (легального) регулвання — ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; межі її визначаються чинним законодавством. 12, С. 153−154]

Ми розкрили місце та значення правового регулювання в юридичній науці, на основі цього ми тепер можемо дати визначення та розкрити місце правового регулювання у державному управлінні.

Правового регулювання державного управління — це діяльність держави в особі уповноважених нею органів по створенню юридичних норм (правил поведінки), обов’язкових до виконання, що забезпечується як можливостям державного апарату так і суспільної думки та врегульовують статус органів державного управління та зміст державно-управлінських відносин або — це засіб державного впливу на державно-управлінські відносини з метою їх упорядкування в інтересах людини, суспільства і держави. 9, c. 134]

Управління та право як фундаментальні суспільні явища мають змістовні взаємозв'язоки та взаємодію. У даному контексті право розуміється як об'єктивно детермінована система загальнообов’язкових норм, правил поведінки, офіційно встановлених або санкціонованих державою, в яких виражені пануючі у даному суспільстві (через представництво у державно-владних структурах) суспільні інтереси, цінності та сподівання, слід зазначити, що за своєю сутністю право означає застосування рівної міри, однакового масштабу до всіх людей.

При цьому держава гарантує реалізацію права та охорону від його порушень. Завдяки своїм об'єктивним властивостям — нормативності, загальнообов'язковості, формальної визначеності, можливості державного примусу — право у демократичному суспільстві спрямоване, зрештою, на забезпечення належної організованості і впорядкованості, доцільної сталості й динамічності суспільних відносин. Тому право посідає провідне місце серед засобів нормативного регулювання суспільних відносин, а саме норм моралі, звичаїв, статутних норм громадських організацій тощо. Зовнішній вияв право дістає в юридичних актах, які видаються повноважними державними органами, сукупність яких утворює чинне законодавство. Його структура співпадає зі структурою права не повністю, а лише в основному, за принциповими ознаками. [7, c. 265]

Виходячи із узагальнюючої характеристики управління та права слід бачити певну функціонально-цільову близькість даних суспільних інститутів.
По-перше, як управління, так і право спрямовані в кінцевому підсумку на забезпечення чіткої організації, необхідної впорядкованості суспільного життя. Тобто основою функціональної близькості цих явищ є спільна для них соціально-організуюча роль. Виконуючи її, управління та право органічно взаємодіють і певним чином доповнюють одне одного.

По-друге, як управління, так і право прямо пов’язані з категорією владарювання, що трактується як здатність втілювати у життя пануючу в певних суспільних умовах волю. Справді, маючи державно-владну природу, з одного боку, право виражається у нормативно-правовій системі, оскільки державна воля не може не бути виражена як закон (у широкому розумінні цього терміну), що має державний захист, включаючи також і заходи державного примусу. З другого боку, зазначена природа управління безпосередньо реалізується в самій виконавчій діяльності держави, точніше — її відповідних органів.

Управління перебуває в органічній єдності з правом в цілому, з усією системою його галузей. Тобто здійснення державного управління неможливе поза правом, без застосування правових засобів у процесі управління, без використання правової форми у межах окремих його функцій, стадій та процедур. [6, c. 145]

Насамперед право впливає на управління вже самим фактом свого існування, підтримує належний рівень урегульованості та порядку всієї сукупності суспільних відносин, які так чи інакше входять до сфери державного управління. Даний аспект може бути визначений як загально-регулятивний, оскільки мова йде щодо ролі права як універсального регулятора суспільних відносин в цілому.

Одночасно суспільство як складна динамічна система характеризується тим, що підвищення різноманітності реально існуючих суспільних зв’язків об'єктивно випереджає за часом збільшення різноманітності свідомого регулюючого впливу на ці зв’язки. Для усунення такої невідповідності потрібні постійне удосконалення всіх галузей законодавства, що регулюють різні види суспільних відносин, а також зміцнення законності та правопорядку в державі. Отже, найсуттєвішу рису процесу вдосконалення законодавства слід бачити в тому, що воно спрямоване на підвищення рівня керованості важливих сфер суспільного життя, а тим самим на створення умов для ефективного управління цими сферами.

Інший аспект ролі права в управлінні пов’язаний з його (права) регулюючим впливом на ті суспільні відносини, через які здійснюється сама державно-управлінська діяльність, тобто на власне управлінські відносини. Саме за допомогою переважно правових норм забезпечується змістовність управлінського впливу, взаємозв'язки учасників управлінських відносин, розподіл між ними завдань, повноважень та відповідальності, чіткість визначення компетенції кожного з них. Даний аспект можна назвати службово-регулятивними, оскільки мова йде щодо службової ролі права в підтриманні належного «режиму» організації власне управління.

У зв’язку з надзвичайно широким обсягом сфери управлінських відносин вони опосередковуються нормами ряду галузей права, але домінуюче значення має право адміністративне та державне.

Розглянуті аспекти ролі права в державному управлінні ґрунтуються на характеристиці права як об'єктивно необхідної регулятивної основи, що забезпечує зовнішні (загально-регулятивний аспект) та внутрішні (службово-регулятивний аспект) умови для ефективної державної управлінської діяльності. Доречно нагадати, що методологічні підходи до розуміння ефективності управління, управлінської діяльності, наукового визначення його поняття та факторів забезпечення досі залишаються недостатньо розробленими, хоча українські науковці-юристи одними з перших в колишній радянській правовій науці звернули серйозну увагу на цю проблематику. Крім цього, є ще один аспект, який досить специфічно характеризує місце та роль права в управлінні. Він полягає в тому, що право використовується як об'єктивно необхідний інструмент державно-управлінського впливу на керовані суспільні процеси. Причому мова йде не про формальні ознаки, завдяки яким управлінські рішення виступають переважно у формі правових актів, а про змістовні критерії, які відображають своєрідну дію саме права, його так би мовити власну управлінську функцію.
Вона зводиться до того, що в правових актах безпосередньо закріплюються цілі управління, які завжди відіграють напрями зміни, вдосконалення, перетворення існуючих суспільних відносин.

Такі управлінські цілі не співпадають за своїм змістом з цілями власне правового регулювання, що властиві в кінцевому підсумку будь-якій юридичній нормі як засобу регулювання, тобто, насамперед, з цілями фіксації, забезпечення стабільності та впорядкованості того чи іншого суспільного явища або процесу. До того ж цілі управління значною мірою відмінні й від цілей самих правових актів, оскільки реалізація власного цільового призначення правового акту ще не означає здійснення управлінських цілей, що містяться в ньому.

З урахуванням сказаного розглянутий аспект ролі права в управлінні можна визначити як управлінсько-цілепокладаючий

Управлінське цілепокладання властиве всім рівням правової системи та здійснюється в ході правотворчої діяльності держави шляхом фіксації в правових актах, і передусім у Конституції країни політичних, економічних та інших суспільне значущих цілей. Цінність юридично-управлінського ціле-покладання залежить переважно від його наукової обґрунтованості, відповідності фактичним умовам життя, об'єктивним закономірностям та тенденціям суспільного розвитку Тому поглиблення такої обґрунтованості є важливою передумовою підвищення реальної ролі права в управлінні, подолання недоліків у ставленні громадської думки до закону, зростання довіри до правотворчих та правозастосовчих дій державних органів. 3, c. 276]

Правове регулювання державного управління має свій визначений предмет. Предмет правового регулювання державного управління — це:

— державно-управлінські відносини між державою (в особі органів державного управління) і суспільством (фізичними і юридичними особами) у яких реалізується безпосередній вплив на об'єкти державного управління;

— державно-управлінські відносини всередині держави (між органами державного управління, між ними та іншими органами державної влади) щодо розподілу предметів відання. Це відбувається шляхом закріплення відповідного правового статусу державних органів загалом і у сфері державного управління зокрема;

— вольові відносини між людьми, які є учасниками державно-управлінських процесів, виходячи з їх професійної діяльності (державна служба) чи у зв’язку з їх зверненнями до цих органів при вирішенні особистих проблем.

До предмету правового регулювання входять цілі, функції, структура, форми, методи, стадії, процедури, операції, принципи і багато інших елементів державно-упавлінських відносин.

Структура правового регулювання державного управління — це система нормативно-правових актів, завдяки яким кожному елементу державного управління надається відповідна правова форма, що відповідає його сутності і призначенню та забезпечує його ефективну реалізацію. Структура правового регулювання містить матеріальні норми (визначають статус учасників державно-управлінських відносин) та процесуальні норми (визначають порядок, процедури, стадії, правила реалізації матеріальних норм).

Елементами структури правового регулювання є: — законодавче регулювання, яким визначається основні принципи, підходи, методологічні засади найбільш типових елементів державного управління; - нормативне визначення певних елементів державного управління місцевими органами державного управління; - внутрішньопідсистемне нормативне регулювання управлінських процесів, здійснюване органами державного управління загальної і спеціальної компетенції; - самоврядне регулювання, здійснюване на невеликих територіях; - правоохоронне регулювання, здійснюване контрольними і правоохоронними органами, покликане гарантувати і захищати права і свободи людей.

Правове регулювання має свій специфічний метод. Суттю методу правового регулювання є владні приписи. Завдяки цьому більшість управлінських відносин, що перебувають в сфері правового регулювання, набувають правової форми.

Говорячи про специфіку правового регулювання управлінських відносин, слід враховувати, що в важливе теоретичне й практичне значення дістає з’ясування місця та ролі права в управлінні як державному, так і суспільному в цілому (оскільки перше є лише різновидом другого). Варто зауважити, що ця проблема безпосередньо пов’язана з потребами сучасної державно-правової практики. Адже право взагалі не усвідомлюється як об'єктивно детерміноване явище, а оцінюється спрощено — лише як прояв сьогоденної волі законодавця, інших державних інститутів. Інколи забувають, що, з одного боку — джерелом, а з другого — наслідком правових актів завжди є суспільні відносини, їх певний стан, міра розвиненості та впорядкованості. Натомість закони, інші акти законодавства інколи сприймаються як суто формальні документи, як допоміжні засоби управління, що в будь-який час можуть змінюватись або взагалі припиняти дію. Саме таке ставлення призводить, зокрема до зниження відповідальності службовці державного апарату, поширення неповаги до законності та правопорядку.

Форми правового регулювання державного управління — це нормативно-правові акти, прийняті за відповідними процедурами уповноваженими органами державної влади, що врегульовують зміст державного-управлінських відносин. Зміст державно-управлінських відносин свідчить, що при їх врегулюванні не можна дотримуватися лише окремих, а тим більше однієї форми правового регулювання.

Нормативно-правовий акт органу державного управління — це засноване на законі одностороннє юридично-владне волевиявлення повноважного суб'єкта виконавчої влади, спрямоване на встановлення адміністративно-правових норм чи виникнення, зміну і припинення адміністративно-правових відносин в цілях реалізації завдань і функцій державно-управлінської діяльності.

Існують первинні та вторинні форми правового регулювання. До первинним форм правового регулювання відносяться: Конституція, Закони, Декрети Кабінету Міністрів України, прийняті в межах делегованих парламентом повноважень в період з 19 грудня 1992 року по 21 травня 1993 року. До вторинних форм: Укази Президента України, Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, Накази та інші нормативні акти центральних органів виконавчої влади та урядових органів державного управління, Акти місцевих органів державного управління, Адміністративні договори, Акти судових органів, Акти органів місцевого самоврядування. 2, c. 139]

Загальні вимоги до форм правового регулювання:

— своєчасність правовстановлення;

— достатня стабільність прийнятих актів;

— оптимальне узагальнення норм;

— повнота нормативної основи державного управління;

— досягнення внутрішньої узгодженості правових норм.

Вимоги до власних форм правового регулювання органів державного управління:

— не повинні суперечити чинній Конституції і законам;

— повинні враховувати акти вищестоящих органів виконавчої влади;

— не повинні обмежувати або порушувати компетенцію і оперативну самостійність нижчестоящих органів державного управління;

— повинні бути видані повноважним органом державного управління чи наділеною відповідною компетенцією посадовою особою;

— повинні бути юридично обґрунтованим, тобто вказувати на цілі, підстави і юридичні наслідки правовстановлення.

Види актів центральних органів виконавчої влади:

— відомчі акти загальної дії (загальнообов'язкові відомчі акти);

— міжвідомчі акти (обов'язкові для декількох відомств);

— внутрівідомчі нормативні акти (обов'язкові лише для організацій і осіб, які входять в систему відомств, які їх видають).

Правове регулювання державного управління здійснюється механізмом держави. Зміст механізму держави, що забезпечує правове регулювання державного управління включає:

— норми права, якими визначається модель можливої і необхідної поведінки суб'єктів державно-управлінських відносин;

— юридичні факти, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення державно-управлінських відносин;

— власне державно-управлінські відносини, опосередковані нормами права;

— акти реалізації прав та обов’язків суб'єктів державно-управлінських відносин, тобто дії цих суб'єктів в межах приписів відповідних норм;

— правові санкції щодо порушників норм права.

Існують такі способи правового регулювання державного управління:

— позитивне зобов’язання — обов’язок здійснювати певні позитивні дії;

— заборона — обов’язок утримуватися від здійснення дій певного роду;

— дозвіл — надання особам права на власні активні дії.

Правове регулювання має свої аспекти, розглянемо деякі із них.

Соціологічний аспекту правового регулювання:

— формує уявлення про відповідність змісту правових норм суспільним потребам;

— визначає майбутні соціальні відносини (тобто саме в соціологічному аспекті правове регулювання розглядається як таке, що має прогнозний характер);

— визначає легітимність, тобто відповідність законів сутності права, наскільки закони відображають об'єктивні процеси суспільної життєдіяльності і отримують довіру суспільства.

Нормативний аспекту правового регулювання:

— це розробка і формальне закріплення норм (правил поведінки) стосовно учасників державно-управлінських відносин. Для досягнення цих цілей правового регулювання норми права повністю чи частково, прямо або опосередковано, детально чи узагальнено повинні: — виражати сам зміст правила поведінки; - визначати умови за яких зміст правової норми може і (чи) повинен здійснюватися; - встановлювати правові наслідки порушення правової норми, невигідні, іноді достатньо тяжкі для правопорушника.

Практичний аспекту правового регулювання:

— реальна дія норми в житті;

— можливості органів влади реалізувати норми, можливо іноді із застосуванням легітимного і легального примусу.

Процес правового регулювання розкриває особливості побудови зв’язків між елементами державного управління у динаміці, дає здатність досліджувати та розкривати структурні зміни у русі та характеризує вплив цих змін на систему державного управління вцілому. Процес правового регулювання мусить бути системно організованим. Досягнення такої взаємодії можливо за наступних умов: — по змісту правових актів, що регулюють однотипні чи близькі управлінські явища, процеси і відносини; - по органах, що складають територіальні, галузеві, функціональні чи інші підсистеми державного управління; - по юридичній силі правових актів, що відносяться до одного рівня організаційної структури державного управління. 9, c. 188]

Формування і функціонування державного управління потребує відповідного ресурсного забезпечення. Одним з таких ресурсів є правове регулювання державного управління, тобто діяльність держави в особі уповноважених нею органів по створенню юридичних норм (правил поведінки), обов’язкових до виконання, що забезпечується як можливостям державного апарату так і суспільної думки та якими врегульовується статус органів державного управління та зміст державно-управлінських відносин.

Правове регулювання державного управління в Україні здійснюється за допомогою відповідних методів (позитивне зобов’язання, дозвіл, заборона) та у відповідних формах (так званих первинних і вторинних формах правового регулювання). Первинними формами правового регулювання державного управління в Україні визначаються: Конституція й закони України та декрети Кабінету Міністрів України. Вторинними — акти Президента і Кабінету Міністрів України, центральних органів державного управління, урядових органів державного управління, місцевих органів державного управління, акти судових органів та органів місцевого самоврядування, що врегульовують державно-управлінські відносини.

До форм правового регулювання державного управління висуваються загальні вимоги (по відношенню до всіх) та спеціальні (по відношенню до власних нормативних актів органів державного управління).

Сутність правового регулювання державного управління може бути розкрита шляхом аналізу його соціологічного, нормативного і практичного аспектів.

У своїй сукупності нормативно-правові акти стосовно системи державного управління становлять відповідну структуру правового регулювання, що складається з матеріальних (що робити) та процесуальних (як робити) норм.

Список використаної літератури

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 квітня 2011 р. (ОФІЦ ТЕКСТ)/К: ПИЛАВОДА А.В., 2011. 56 с.

2. Давтян С. Г., Пойченко А. М., Саханенко С.Є. Організаційно-правовий механізм державного управління на місцевому рівні: Навч. посіб. / Національна академія держ. управління при Президентові України; Одеський регіональний ін-т держ. Управління/О.: ОРІДУ НАДУ, 2006. 252 с.

3. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посіб. /Кол. авт. За заг. ред.Н. Р. Нижник та В.М. Олуйка/ Львів: Вид-во Нац. ун-ту «Львівська політехніка», 2002. 352 с.

4. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Моногр. /Кол. авт.; відпов. ред. Н.Р. Нижник/К.: Вид-во УАДУ при Президентові України, 1997. 448 с.

5. Державне управління в умовах адміністративної• реформи в Украіні /За заг. ред. Н. Р. Нижник, О. Д. Крупчана /К.: Вид. дім «Ін-Юре», 2002. 95 с.

6. Державне управління: теорія і практика /За заг. ред. В.Б. Авер’янова. /К.: Юрінком-Інтер, 1998. 367 с.

7. Державне управління та державна служба: Словник-довідник/ Укл. О. Ю. Оболенський. /К.: КНЕУ, 2005. 480 с.

8. Леонова А. О., Давидова В. П., Новачук О. О. Ефективність державного управління в контексті євроінтеграції України: Навч. -метод. посіб. /К.: Кондор, 2007. 390 с.

9. Мельник А. Ф. Державне управління [Текст]: підручник / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна; за ред. д-ра екон. наук, проф. А. Ф. Мельник. /К.: Знання, 2009. -582 с.

10. Нижник Н., Машков О. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посіб. /К.: Вид-во УАДУ, 1999. 159 с.

11. Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку/К.- Івано-Франківськ: НІЧЛАВА, 2003. 288 с.

12. Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави і права. Видання 5-те. Навчальний посібник/К: Атіка, 2001. 176 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой