Політична програма Богдана Хмельницького

Міністерство освіти і науки України Волинський національний університет імені Лесі українки

Історичний факультет Кафедра давньої та нової історії України Курсова робота на тему:

Політична програма Богдана Хмельницького Підготував студент ІІ курсу

22-і групи Зубкович Вячеслав Сергійович Науковий керівник: Заєць Л.О.

Луцьк 2010

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. Богдан Хмельницький — фундатор Козацької держави

1.1 Короткий історичний портрет гетьмана

1.2 Умови формування політичного світогляду майбутнього гетьмана

1.3 Богдан Хмельницький як політик і дипломат РОЗДІЛ 2. Висунення ідеї створення незалежної Української держави — якісно новий етап розвитку історії України

2.1 Формування політичної програми Богдана Хмельницького на початку Національно-визвольної війни (1648−1657 рр.)

2.2 Західноукраїнські землі в період Національно-визвольної війни 1648−1657рр. та політичні плани Б. Хмельницького стосовно краю

2.3 Зборівський договір — перший юридичний акт визнання Української держави

2.4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького

2.5 Військо Запорізьке — повнокровна Українська держава РОЗДІЛ 3. Державотворча діяльність Богдана Великого і сучасна Україна

3.1 Розширення поля дослідження проблеми формування політичної програми Богдана Хмельницького

3.2 Історичні уроки Великого Гетьмана для сучасної України ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ ВСТУП В «Акті проголошення незалежності України», прийнятому її Верховною Радою 24 серпня 1991 р., зазначається, що, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні та виходячи з права на самовизначення українського народу, Верховна Рада «проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України». Ці вікопомні події надзвичайно збудили національну свідомість, інтерес до рідної історії і національної державності. Тому сьогодні історія нашої державності стає першорядною, актуальною і значимою. Ще під час святкування 250-ї річниці від початку Визвольної війни М. Грушевський зазначав: «Є події, що по короткім часі мають виключно історичне, сказати б — антікваричне значення; є знов такі, що служать вихідною точкою для подальших поколінь на довгий час, сотворяють для них цілком нові обставини життя, виносять на верх змагання й ідеї, що стають бойовим прапором для віків, святощами для одних і страхом для других. Се то, що звичайно зветься епохами. Для українського народу епохою була Хмельниччина. Її можна порівняти зі значенням реформації для німецького народу, французької революції для Західної Європи. Ми досі чуємо на собі вплив перемін, витворених Хмельниччиною…"[26, 1]. З моменту написання цих рядків збігло вже понад сто років, але й сьогодні схарактеризування великим істориком значущості подій більш ніж трьохсотп’ятидесятилітньої давності вражає своєю точністю та актуальністю.

Отож, актуальність обраної тематики дослідження полягає в тому, що вплив державотворчої політики Богдана Хмельницького ми можемо спостерігати протягом усіх наступних визвольних змагань українського народу. Богданова доба залишила незабутній слід в історичній пам’яті українців, була для них джерелом натхнення під час усіх державницьких починань. Світлий образ «Богданових вольностей» рухав і мазепинцями, і гарячими поборниками відновлення Гетьманщини (кінець XVIII ст.), і патріотами з бездержавного для України XIX ст., і будівничими Української держави в буремні 1917;1920 роки. Відчутні вони і в наш час, адже сьогодні для нас важливо не тільки знати, а й робити певні висновки з тих далеких, проте співзвучних нашому дню подій. Ми усвідомлюємо всю умовність історичних аналогій, але без них ми будемо обмежені у своїх можливостях моделювати наш нинішній і майбутній поступ. Тому надзвичайно важливим і актуальним залишається досвід політичної програми Б. Хмельницького у регіональній політиці, конфесійній, державотворчій, етнічній та соціальній сферах, появі та плеканні ідеї, яка б виступала об'єднавчою засадою для усіх категорій населення України, усіх її регіонів, та ще й при тому, що зараз знову активно наростають протиріччя між Західною і Східною Україною, між правим і лівим берегами Дніпра.

Власне, об'єктом дослідження є політична програма гетьмана Богдана Хмельницького у системі міжнародних та внутрідержавних відносин.

Предметом дослідження даної курсової роботи є проблема зародження, формування та еволюції державної ідеї Богдана Хмельницького протягом Національно-визвольної війни 1648−1657 років. Особлива увага приділяється саме стану цієї ідеї на початковому етапі визвольних змагань.

Мета роботи: показати розвиток державної ідеї в нерозривному зв’язку з боротьбою за її реалізацію як широкого загалу народних мас, так і еліти суспільства. Тому одне з центральних місць праці відведено висвітленню процесів державотворення.

Завдання:

*розкрити умови формування політичного світогляду майбутнього гетьмана та висвітлити ті чинники, які вплинули на структуру політичної програми Б. Хмельницького;

*проаналізувати зміст політичної програми Богдана Хмельницького на початку Національно-визвольної війни 1648−1657 рр., спираючись на власні слова гетьмана та повідомлення сучасників;

*з'ясувати політичні плани гетьмана щодо західноукраїнських земель;

*дослідити проблему становлення монархічної форми правління Б. Хмельницького як невід'ємну складову його політичної програми;

*подати коротку характеристику новоутвореної держави — Війська Запорозького;

Хронологічні межі дослідження визначаються тематичною спрямованістю даної праці та охоплюють невеликий період XVII століття, а зокрема 1648−1657 роки. Такі хронологічні рамки для даної проблеми пов’язані з тим, що саме в цей період відбувалось становлення та розвиток політичної програми Б. Хмельницького.

Методи дослідження: аналіз літературних джерел, історико-порівняльний метод, метод системного дослідження, біографічний та аналітичний методи. При подачі матеріалу намагався дотримуватися проблемно-хронологічного принципу.

Специфіка історіографії даної проблеми полягає у тому, що незважаючи на достатню кількість джерел та праць, присвячених проблемі Національно-визвольної війни 1648−1657 рр., власне питання даної курсової роботи є слабо дослідженим і потребує подальшого, ґрунтовного вивчення. На превеликий жаль, більшість джерел належать польським авторам і тому досить негативно характеризують саму постать гетьмана. Проте в цілому використані джерела дозволяють з’ясувати основну суть досліджуваної проблеми. Разом з тим відсутність архіву Української держави другої половини XVII — початку XVIII ст., щоденників, мемуарів і хронік патріотів цього часу вкрай ускладнює вивчення процесів формування державної еліти, її ментальності, політичних програм старшинських угруповань, а відтак і еволюції державної ідеї.

Під час написання даної курсової, я використав праці різного характеру, зокрема можна виокремити:

*загальні праці з історії України;

*спеціальні праці по біографії і життєвому шляху Богдана Хмельницького;

*спеціальні праці, що стосуються теми роботи: монографічну та періодичну літературу;

*літописи, хроніки та нормативні акти досліджуваного періоду.

З цілого ряду монографій, я не можу визначити одну, найголовнішу, оскільки, як зазначають і самі автори, дана тема не є достатньо висвітленою ні в одній з них. Проте, на мою думку, найважливішими працями є книги та статті Смолія В. А та Степанкова В. С., безпосередньо чи опосередковано присвячені досліджуваному питанню, адже це, мабуть, на даний час найавторитетніші дослідники епохи Богдана Хмельницького взагалі. Та не можу не відзначити важливості праць Івана Огієнка, М. Грушевського, О. Гуржія, І. Крип’якевича, Я. Федорука, В. Липинського, Л. Мельника, Я. Дашкевича, О. Оглобліна та багатьох інших.

Структура та зміст роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, поділених на відповідну кількість підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. Богдан Хмельницький — фундатор Козацької держави

1.1 Короткий історичний портрет гетьмана Постать Богдана Михайловича Хмельницького в історії України невіддільна від віковічних прагнень нашого народу до волі, справедливості, щастя. З його ім'ям пов’язане становлення Української держави, формування української нації.

Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький (додаток А) (27 грудня 1595−6 серпня 1657) — державний діяч, дипломат, полководець, гетьман (1648−1657). Народився в сім'ї чигиринського сотника М. Хмельницького, в родовому помісті на хуторі Суботів (додаток Б). Спочатку навчався в Київській братській школі, потім — у єзуїтській колегії у Львові. Обдарований від природи був вельми освіченою для свого часу людиною: крім української, знав польську, російську, латинську, турецьку, татарську й французьку мови. Здобувши освіту, вступив до козацького війська, у складі якого брав участь у війні Польщі з Туреччиною 1620−1621 рр. У битві під Цецорою 1620 р. потрапив у турецький полон, де перебував два роки. Після визволення з полону повернувся на Запоріжжя, згодом брав участь у морських виправах козаків проти Туреччини. Повернувшись з переможних походів, одружився з Ганною Сомко. Усіх дітей Б. Хмельницький мав саме від першого шлюбу. Із чотирьох синів і чотирьох доньок відомі лише Тимофій, Остап, Юрій, Олена, Степанида і Катерина [22, 25]. Згодом отримав чин чигиринського сотника, а з часом писаря всього реєстрового війська. Брав активну участь у повстаннях Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина й Дмитра Гуні. За участь у козацько-селянському повстанні 1637 р. був позбавлений посади писаря й призначений чигиринським сотником.

Варто подати одну з характеристик особи гетьману, яку давали йому чужинці-сучасники. Маємо, зокрема, відомості венеціанського посла Альберто Віміни. Про Богдана Хмельницького Віміна пише: «Росту він скоріш високого, ніж середнього, ширококостий і міцної будови. Його мова й спосіб правління показують, що він має розсудливу думку й проникливий розум. У поведінці він м’який і простий, і цим набуває собі любов вояків, але, з другого боку, він держить їх у послуху гострими вимогами. Усім, хто входить до його кімнати, він витягає руку й усіх просить сідати, якщо це козаки. Гетьманська світлиця уряджена просто, «щоб пам’ятати про своє становище й не захопитися духом надмірної гордості"[10, 131−132].

Богдан Хмельницький був знаний не тільки як військовий, але і як політичний діяч. Він неодноразово їздив з козацькими посольствами до польського короля й сейму із скаргами на тяжке становище українського народу, виступав на захист його прав; польський король Владислав IV посилав його для надання Франції допомоги у війні з Іспанією (1646 р. 2 400 козаків виїхали до Франції, де відзначилися при взятті фортеці Дюнкерк). Після повернення з Франції Хмельницький пережив страхітливу особисту трагедію: чигиринський підстароста Данило Чаплинський захопив родовий хутір Хмельницьких Суботів, забив до смерті його 10-літнього сина Остапа й викрав дружину. Саме з цього часу і починається визрівання плану організації антипольського повстання. Богдан разом із старшим сином Тимофієм у грудні 1647 р. тікає на Запорізьку Січ, де 2 лютого 1648 р. на Микитиному розі був обраний гетьманом.

Перші битви Національно-визвольної війни — Жовтоводська і Корсунська (Квітень-травень 1648 р.) здетонували всенародне повстання. І в наступні роки Хмельницький разом із своїми побратимами досягав блискучих перемог — це битви під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Батогом (1652), Жванцем (1653). І, незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком і захоплення в полон (1651), виявив себе видатним полководцем. Головною рисою його стратегії була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький був носієм нових ідей у воєнному мистецтві. І, нарешті, саме він, після тривалої перерви став фундатором нової української незалежної держави — Гетьманщини.

Отож, життя і справи Богдана Хмельницького були віддані на службу українському народові, боротьбі за його єдність і самостійність. Він посідає провідне місце в історії України і є однією з центральних постатей світової історії.

1.2 Умови формування політичного світогляду майбутнього гетьмана У багатовіковому розвитку українського народу XVII ст. займає особливе місце. Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний для середньовіччя, змінився різким прискоренням, своєрідним катаклізмом, що ознаменував у політичній сфері створення етнічної держави українців, в економічній — поступовий перехід до більш високого рівня суспільного виробництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили або окремих осіб, які їх уособлювали. У сфері соціальних відносин такою новою силою стало козацтво, яке з явища побутового на межі XVI-XVII ст. перетворилося у суспільний стан, через призму якого переломлювалися основні тенденції розвитку України.

Але цим далеко не вичерпувалось коло політичних сил і соціокультурних явищ, які свідчили про початок нового періоду у розвитку України. Вони проявилися у конфесійній сфері, у якісних змінах суспільної та етнічної свідомості різних категорій населення. Козацтво заявило про себе як організовану силу у боротьбі з польським режимом. Політична арена України поповнилася станом, який надзвичайно динамічно реагував на найменші зміни у політичному та господарському житті України.

Нова епоха висувала також нові завдання визвольної боротьби. У свідомості частини представників шляхетського стану та козацтва визрівають перші проекти надання автономії окремим козацьким регіонам України в складі Речі Посполитої (О. Верещинський, С. Наливайко). Ще далі йшло керівництво козацьких ватаг, які, вийшовши на «волость», встановлювали тут без будь-яких попередніх теоретичних розумувань «козацький присуд», що на практиці передбачав випадіння з-під юрисдикції місцевої королівської адміністрації цілих регіонів. В Україні почала зароджуватися чітка традиція визвольних змагань, які опиралися на військову силу козацтва, його організаційні засади та принципи.

У цій атмосфері двоїстості світу, традиціоналізму і водночас утвердження нових тенденцій, репрезентантом яких виступало козацтво, і формувався світогляд майбутнього гетьмана України та творця козацької держави Богдана Михайловича Хмельницького. Без всякого сумніву, відповідні знання та ціннісні орієнтири юнак одержав і під час свого навчання в двох різних за своїм характером шкільних закладах. Поєднання традиційної освіти, що існувала в Україні, з європейською сприяло розширенню світогляду Богдана. Він вивчав історичні джерела, праці середньовічних авторів, право, добре знав історію свого народу, його взаємин з сусідами. Добра лінгвістична підготовка дала можливість Хмельницькому розмовляти кількома мовами. Чи не тоді Богдан почав замислюватись над долею України, хитросплетіннями її історичного минулого і ймовірними моделями майбутнього розвитку? Ще ближче з реаліями тогочасного життя Богдан Хмельницький познайомився по переїзді батька у Чигирин. Почався якісно новий етап на його життєвому шляху. Він влився в атмосферу козаччини, відчув на собі реальну загрозу з боку турків і татар, результати політики польських властей. Проте, очевидно, саме ці екстремальні умови сприяли утвердженню принципової лінії поведінки Богдана і його політичного кредо. Хмельницький зв’язав свою долю з козацтвом. Він бере участь у боротьбі з турецько-татарською експансією на Україну, а під час походу польського війська у Молдавію і його поразки під Цецорою (1620) потрапляє навіть у полон, який тривав два роки. Після повернення у формуванні політичного світогляду майбутнього гетьмана розпочався новий етап. Він передусім був зв’язаний із хвилею козацьких повстань 20−30-х років XVII ст., які відзначалися значно вищими організаційними засадами, ідеологічним вмотивуванням дій і радикальністю вимог повсталих. Хмельницький не залишився стороннім спостерігачем подій, які розгорталися тоді в Україні. Очевидно, у Хмельницького саме тоді викристалізовується думка, що у боротьбі з польським режимом в Україні не варто обмежуватися лише військовими методами. Він дедалі більше приділяє уваги політичній стороні справи. Не випадково брав участь у складі козацьких посольств, які направлялися у Варшаву, підтримував зв’язки з представниками французького уряду та інших іноземних держав [25, 127].

Саме у цей період серед української духовної, культурної, політичної інтелігенції формується поняття «руський народ», «руський політичний народ» (у розумінні - український), рівноправний з польським та литовським, оскільки також мав «сарматське походження». Водночас його розглядали таким же, як і решта, співтворцем Речі Посполитої.

В українських інтелектуальних колах не вгасало переконання щодо генетичного зв’язку України з Київською Руссю, в тому, що українська історія — органічне продовження історії києво-руської, а українська еліта вийшла з князів і бояр Київської Русі. Що входження українських земель до складу Речі Посполитої відбулося на договірних засадах, порушення яких польською стороною й було підставою для денонсації договору. Тобто відбувався процес «переростання відчуття етнічної спорідненості, зіперте на спільність території, мови та релігії, в усвідомлення себе політичним колективом-народом, що має виключне право на політичну самореалізацію в межах власної території» [12, 66]. На мою думку, даний фактор також мав значний вплив на подальше формування політичного світогляду і політичної програми Богдана Хмельницького. Безсумнівним у даному плані є і сам факт існування Запорізької Січі - давнього центру української демократичної державності, виразника національних інтересів українців.

Без особливого перебільшення можна твердити, що на час 1648 р. Богдан Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби козацтва. Причому, у нього рівноцінними виступають як військові, так і політичні методи боротьби. У політичному мисленні майбутнього гетьмана тісно переплітались прагматизм, схильність до компромісів та переговорів Петра Сагайдачного і непримиримість і постійне апелювання до військової сили козацьких проводирів 20−30-х рр. XVII ст. Говорити про перевагу одного із цих компонентів не доводиться. У роки Визвольної війни Хмельницький продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети шляхом як відкритої збройної боротьби, так і методом переговорів, компромісів і навіть тимчасових поступок.

Отож, заслугою Б. Хмельницького було те, що він добре вловив нові тенденції у розвитку українського суспільства наприкінці 40-х рр. незважаючи на певні регіональні особливості і станову специфіку, це проявилося у формуванні атмосфери масового невдоволення існуючим режимом. У його внутрішніх змінах були зацікавлені козаки, селяни, міщани, духовенство. Трагедія у сімейному житті стала лише своєрідним детонатором, який підштовхнув вже політично свідомого Богдана Хмельницького до активних дій.

1.3 Богдан Хмельницький як політик і дипломат Велика народна революція в Україні середини XVII ст. назрівала ціле останнє століття через нелюдське ставлення поляків до українського народу, його православної віри. На чолі революції став Богдан Хмельницький — людина для свого часу, безумовно сильна та надзвичайно талановита. За час 1648—1657 рр. Хмельницький добре переконався, що в зміні вікового становища народу не все рішає гола зброя, але потрібно для цього й великої дипломатичної праці та небуденного таланту. З’ясувати Б. Хмельницького як дипломата й політика, а в тому й підкреслити питання про незалежну Україну в його політиці - одне з завдань моєї роботи. Вважаю за потрібне описати тільки головні риси політики гетьмана, оскільки це матеріал для більш широкого дослідження.

Хмельницький для свого часу був першорядний дипломат та вправний політик, який у кожній справі виявляв тонку політичну чутливість та чуйний дипломатичний хист. І справді, треба було мати великий організаційний талант, щоб за короткий час 1646—1648 рр. створити значну армію, здатну перемагати, і підняти народ проти поляків. Адам Кисіль, дипломат з великим досвідом, не раз у переговорах пасував перед Хмельницьким і не міг його перемогти. Про задуми Хмельницького часто не знало навіть найближче його оточення, але, розпалившись, він виявляв свої правдиві думки. Зокрема, 11 лютого 1649 року, трохи напідпитку, Хмельницький прорвався перед воєводою Адамом Киселем, погрожуючи, що забере від поляків усю Україну: «Покиньте-но ви, хороші православні пани, ляхів й оставайтеся з нами, козаками. Згине ляська земля, а Русь буде в цьому році панувати…», а наступного дня додав: «Я хоч і малий собі чоловік, але мені так Бог дав, що я тепер самовладний самодержець руський…"[10, 50]. Отож Хмельницький нерідко бував занадто чуттєвий у своїй політичній роботі, а це йому виразно шкодило.

Послів Хмельницький приймав звичайно там, де він того часу знаходився: чи в себе вдома, чи в своїй військовій ставці. Коли у 1649 році столицею України став Чигирин, то усі посольства гетьман приймав там. Послів гетьман приймав просто, в оточенні своїх полковників, і з послами, особливо польськими нерідко бував загрубим. Дипломатичний рух при гетьманському дворі в Чигирині завжди був дуже сильний. «Не було дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів і посланців і не посилав своїх» [10, 54]. Барон Парчевич, як посол австрійського цісаря, що прибув до Чигирина 1 березня 1657 р. повідомляв свій уряд, що на його прийнятті в гетьмана були ще: два посли шведські, два посли від Ракочі, посол турецький, посол татарський, три посли з Молдавії, три з Волощини, посол від польського короля і королеви з дарунками для гетьманші Ганни Золотаренко. Крім цього, при гетьманському дворі були посли литовського князя Богуслава Радзивила, а незабаром прибули посли московські [9, 54−55].

Спочатку при гетьмані було небагато помічників, але з розвитком подій Національно-визвольної війни число працівників на дипломатичній службі в Хмельницького збільшувалось. В Туреччині працював Кропив’янський полковник, татарин Ф. Джеджалій; в Семи городді - І. Брюховецький; в Криму — Махаринський. Дипломатичною мовою при гетьманському дворі була латинська — мова на той час інтернаціональна, яку дипломати мусили знати. При Хмельницькому було чимало осіб, що знали різні європейські мови, й цими мовами провадилось гетьманське листування. Варто надати перелік держав, з якими Богдан Хмельницький підтримував дипломатичні відносини — це: Кримське ханство, Османська імперія, Трансільванське князівство, Молдавське князівство, Волоське князівство, Венеціанська республіка, Королівство Швеція, Курфюрство Бранденбург, Московське царство, Австрійська монархія Габсбургів, Польське королівство, Велике князівство Литовське, Угорське королівство. Цілком можливо, що це далеко не повний перелік, який однозначно засвідчує високий дипломатичний хист Великого Гетьмана, що неодноразово допомагав йому у скрутні моменти вдало варіювати між інтересами цих держав, вдало годуючи кого треба обіцянками і угодами.

Однієї усталеної назви для держави Хмельницького не було. Найчастіші назви: Русь, Руська Земля, Козацька Земля, Україна і Військо Запорізьке. Ця остання назва була часто й офіційною й була синонімом України взагалі. Не було й усталеної назви для самого гетьмана. Найчастішою назвою була: Гетьман Війська Запорозького. В листах до Шведського короля Богдан підписувався: Гетьман Великий Військ Запорозьких; до Турецького султана — Гетьман Війська Запорозького і всея Русі; перед польськими послами — єдиновладним самодержцем Руським. Патріарх Єрусалимський Паїсій надав йому титул: Князь Русі [10, 57−58]. І це далеко не повний перелік гетьманських титулів, які мав Хмельницький, оскільки кожна особа, якій він був потрібний надавала йому різні високі звання. Варто зазначити, що вже сучасники звали Б. Хмельницького Великим Гетьманом.

Отже, можна з впевненістю говорити, що видатні дипломатичні здібності гетьмана можуть бути достойним прикладом для наших дипломатів і творців зовнішньої політики. Невеличкий Чигирин свого часу став визначним центром міжнародного життя сер. XVII ст. У надзвичайно складних міжнародних умовах, маневруючи між різнобічними інтересами супротивників, Хмельницький зумів зберегти основне — українську державу.

хмельницький гетьман політичний державний РОЗДІЛ 2. Висунення ідеї створення незалежної Української держави — якісно новий етап розвитку історії України

2.1 Формування політичної програми Богдана Хмельницького на початку Національно-визвольної війни (1648−1657)

Сьогодні вже навряд чи потрібно доводити, що визвольна епопея XVII ст. започаткувала нову епоху в боротьбі народу за незалежність, а головною її метою стало створення у межах всіх етнічно українських земель самостійної національної держави. Проте з’ясування розробки Б. Хмельницьким програми створення соборної України як суб'єкта міжнародного права продовжує залишатися серйозною науковою проблемою, розв’язання якої розкриває не тільки можливості усвідомлення рівня політичної свідомості еліти, а й сутності революційних подій, що відбувалися на першому етапі війни, мету національно-визвольної боротьби.

Процес національного державотворення чітко викристалізувався із самого початку Національно-визвольної війни. Джерела дають підстави стверджувати, що після блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (1648 р.) протягом червня-листопада у центральному, південному і східному регіонах України в основному завершується процес формування державних інституцій, а в західному вони переживали інтенсивне становлення: всі етнічно-українські землі були звільнені від польського панування, політична влада переходить до рук козацької старшини, почали функціонувати центральні й місцеві органи влади, відбулася заміна старого адміністративно-територіального устрою новим, запроваджуються козацькі суд і судочинство, формується національна армія, намітилися серйозні зміни в соціальній структурі суспільства [26, 2].

На початковому етапі Визвольної війни Б. Хмельницький та його соратники ще не висували програми боротьби за незалежність держави, оскільки продовжували вважати Річ Посполиту на чолі з королем своєю батьківщиною, а спромоглися лише сформулювати ідею політичної автономії козацької України, що, однак, було помітним успіхом у становленні національної державної ідеї. Її основні положення були оприлюднені в першій половині березня під час переговорів керівників повстання з послами коронного гетьмана Миколи Потоцького. Від імені козацької ради Б. Хмельницький висунув вимоги поновити давні козацькі права і вільності, усунути з полків полковників та інших старшин-«ляхів», вивести польське військо із Задніпров'я та України і скасувати тут управління Речі Посполитої. У травні ним було поставлено перед захопленим у полон М. Потоцьким вимогу створення по Білу Церкву удільної, з визначеними кордонами держави. Так чітко ідея необхідності витворення, хоча й на обмеженій території, автономного державного утворення була сформульована в українській суспільно-політичній думці вперше. Пізніше у джерелах зустрічаються згадки, що козаки хочуть опанувати територією по р. Горинь, а згодом і по місто Володимир. Поява впродовж трьох місяців однотипних вимог засвідчувала якісно нову грань у формуванні політичної програми Б.Хмельницького. однак значення її не слід перебільшувати. У червні 1648 р. Загальна рада, яка зібралася під Білою Церквою, виробила інструкцію козацького посольства до Варшави. Її зміст відбивав лише традиційні вимоги козацтва «збільшення реєстру, видачу платні, право вибирати старшину, повернення церков, захоплених уніятами» [4, 38−39]. Це свідчило про відхід від ідей Б. Хмельницького, висловлених ним у березні і травні. Тобто для цього етапу була характерна ще велика амплітуда коливань у поглядах гетьмана і його оточення на перспективи та кінцеву мету війни [25, 129]. Перемога під Пилявцями і похід Б. Хмельницького у західний регіон України стали ще однією важливою віхою на шляху остаточної кристалізації основних принципів політичної доктрини гетьмана (більш докладно плани гетьмана щодо західноукраїнських земель будуть висвітлені окремо). Водночас існуючий документальний матеріал не дає можливості реконструювати еволюцію поглядів Б. Хмельницького. Відомо лише, що під час походу української армії до західних рубежів України, з’являються дані про наміри гетьмана «відняти польські володіння до Вісли» [2, 153]. Проте, перебуваючи у полоні так званої концепції ягеллонського легітимізму, гетьман припускається політичної помилки: замість того, щоб закріпитися на західноукраїнських рубежах України, завершити тут процес створення державних інституцій, він під час переговорів з новообраним королем Яном Казимиром погодився відійти «на Україну», добровільно уступивши полякам західноукраїнський регіон [12, 130−131]. Але це лише на початковому етапі. Документи безпристрасно зафіксували, що під час переговорів з польським посольством, яке очолював А. Кисіль (лютий 1649 р.), Б. Хмельницький заявив, що «відірве від ляхів всю Русь і Україну"[1, 117]. Для розуміння уявлення гетьманом перспектив розвитку української державності надзвичайно важливе значення мали сказані ним слова 23 лютого 1649 р.: «Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчите, ляхи. Туди я загоню більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жодного князя і шляхотки тут в Україні…» [1, 118]. Заперечуючи тим дослідникам, які сьогодні ставлять під сумнів наявність планів державного будівництва у Б. Хмельницького, варто підкреслити, що програма розбудови Української національної держави в основних рисах викристалізовується в політичних планах гетьмана у першій половині 1649 р. Виникає цілком закономірне питання: у чому ж полягала її суть? Насамперед Б. Хмельницький вперше в політичній практиці України заявив про право українців на власну самостійну державу у межах історичного проживання українського етносу. Разом з тим було зроблено наголос на ідеї незалежності утвореної держави від влади польського короля, а також сформульовано положення про її соборність. Нарешті, вже в кінці 1649 р. Б. Хмельницький підкреслив тяглість розвитку державотворчого процесу в Україні, проголосивши новоутворену козацьку державу спадкоємицею Київської Русі. Про це свідчить уривок з переговорів гетьмана з московським послом Г. Унковським: «…уступили бы мне и Войску Запороскому всей Белой Руси по тем границам, как владели благочестивые великие князи…» [1, 154]. Тобто Б. Хмельницький наголосив на тому, що йому, як володарю України, належить право на політичний спадок Київської Русі, а отже і формування території держави в її етнографічних межах. Промовистим у цьому плані буде й таке свідчення польського розвідника С. Щитинського, який у донесенні канцлеру С. Корицинському (осінь 1652 р.) писав, що дізнався про мету діяльності Б. Хмельницького, яка полягала в тому, щоб «абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, які починаються від Дністра, йдуть до Дніпра й далі до московських кордонів» [26, 3]. Також немає жодних підстав говорити, що політична програма гетьмана була шовіністичною, замішаною на православному фанатизмі. Вважаю за потрібне приділити увагу такій події, як в'їзд Хмельницького до Києва (додаток В), адже це значно вплинуло на зміцнення влади гетьмана. На мою думку, основною причиною цього стала зустріч Богдана Великого з Єрусалимським патріархом Паїсієм, котрий надав гетьману титул «світлійшого князя», «князя Русі» і прирівняв його до Костянтина Великого. Не виключено також, що він провів освячення Б. Хмельницького на гетьманство. Відомо, що після цього володар булави почав висловлюватися про свою владу як надану Богом самодержавну владу правителя Русі, тобто започатковується еволюція влади виборного й жорстко підлеглого «колективній волі» козацької спільноти гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» Війська Запорозького.

Отже, на початок 1649 р. ключові складові політичної програми були гетьманом уже розроблені. Він переріс посаду козацького ватажка і мислив загальноукраїнськими інтересами. Стратегічна мета його полягала в побудові не суто козацької, а Української держави, в якій козаки разом із союзною шляхтою ставали провідним станом. Не автономія у складі Речі Посполитої, а самодостатня незалежна Українська держава, на козацький лад скроєна, на чолі з легітимним правителем, визнана далекими та близькими сусідами, — таким був ідеал Богдана. Висунення ідеї створення незалежної Української держави в межах її етнічних земель означало, що у політичній культурі українців, та й взагалі в історії України, був започаткований якісно новий етап розвитку.

2.2 Західноукраїнські землі в період Національно-визвольної війни 1648−1657 рр. та політичні плани Б. Хмельницького стосовно краю Розглядаючи питання політичної програми Богдана Хмельницького, особливу увагу привертає питання: які ж плани мав гетьман стосовно західноукраїнських земель? Адже в той час вони не підпадали під назву «Україна». Проте з впевненістю, посилаючись на ряд масштабних воєнних і політичних кампаній на цій території, можна говорити, що плани щодо земель Західної України: Волині, Галичини, Поділля — були невід'ємною складовою частиною політичної програми гетьмана.

В історіографії панувала думка, що в плани гетьмана західноукраїнські землі не входили. Такі дослідники, як С. Томашівський, О. Терлецький, В. Антонович, М. Костомаров вважають, що похід у Галичину мав характер демонстрації козацької сили, що Б. Хмельницький не вірив у можливість звільнити усі споконвічні українські землі і об'єднати їх у межах козацької республіки та й не ставив такої мети. Вони відмовляли гетьману в широких політичних задумах стосовно Галичини [23, 39]. Проте І. Крип’якевич та ряд інших дослідників об'єктивніше розв’язують проблему політичної програми Б. Хмельницького. вони вважають, що гетьман, здійснюючи похід у Галичину, вже тоді мав намір визволити цю територію з-під влади Польщі і приєднати її до козацької України. Про це свідчить той факт, що Богдан, вірогідно керуючись стратегічними настановами, залишав у містах Галичини військові залоги (наприклад, у Львові, Рогатині, Бродах, Жовкві) і запроваджував на визволених землях західного регіону України місцеві органи української державності [8, 229−230]. На мою думку, якщо з дипломатичних міркувань Б. Хмельницький у 1648 році відкрито не ставив питання про визволення західноукраїнських земель, то неофіційно розробив ряд заходів з метою підняття народних мас Галичини на боротьбу за свою незалежність. А на початку 1649 року, під час переговорів з польською шляхтою, що вже зазначалося у попередніх підрозділах, коли його позиції зміцніли в боротьбі з Річчю Посполитою, гетьман накреслив кордони визволених територій по Львів, Холм і Галич.

Отже, Б. Хмельницький уже наприкінці 1648 р. і протягом наступних років цікавився долею західноукраїнських земель. І в своїх державницьких планах бачив їх возз'єднаними в єдиній Українській козацькій державі. І ще раз наголошу на тому, що в цілому за вересень 1648 — серпень 1649 рр. завершується процес розроблення політичної програми Б. Хмельницьким, яка передбачала створення незалежної держави в межах етнографічних земель України.

2.3 Зборівський договір — перший юридичний акт визнання Української автономної держави Україна після блискучих перемог 1648 року увіч відчула, що вона в силі не тільки вибороти свої права, а й захистити їх, і що непереможність Польщі - лишень міф — це Україна вже практично довела, але свій успіх у 1649 році ще треба було підтвердити силою, відтак захистити й укріпити дрібне й середнє козацьке та шляхетське землеволодіння, що було економічною підпорою нової держави, що народжувалася. Слідуючи цьому гетьман в червні 1649 року підійшов до Збаража, де польське військо вже приготувалося тримати оборону.

Польське військо під Збаражем було вельми утиснуте, і йому на допомогу пішов король, якого Хмельницький зустрів під Зборовом і взяв в міцну облогу. Я навмисне не вдаюся в деталі Збаразько-Зборівської кампанії, а лише прагну виділити ті її аспекти, які так чи інакше мали потужний вплив на подальшу еволюцію і результати політичної програми Богдана Хмельницького. Здавалося, от він і наспів — момент остаточного розгрому Польщі, а відтак — придбання Україною волі і цілковитого становлення її як держави. Але у вирішальний момент сталося таке, чого гетьман, очевидно, не сподівався: його зрадив перший союзник — татари, які й примусили Б. Хмельницького поклонитися королеві і згодитися на умови так званого Зборівського договору. Тут мимовільно постає питання: чи не був помилкою відступ з-під Замостя в 1648 році? І що було б, коли б Хмельницький у Польщу все ж увійшов? Очевидно, було б те, що сталося з Карлом-Густавом, шведським королем, в часи так званого «потопу» польського. Але історія не знає умовного способу, не відоме їй слово «якби»; треба обмірковувати те, що сталося.

Отже, першим юридичним актом визнання Української автономної держави став Зборівський договір. «Зборівська умова, — писав В. Липинський, — єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпечення української нації в рамах польської державності:

1) політичної автономії на території козацькій (а не загальноукраїнській) і

2) культурно-національних прав у цілій Річі Посполитій"[9, 19]. Розглянемо, що цей договір (перша назва «Декларація ласки його королівської милості») передбачав: амністію воюючим, оголошував незалежність українського народу, який мав право мати своїх правителів і посадових осіб, що їх сам вибиратиме за своїм правом; православна віра урівнювалася у правах з римською, митрополит має місце в сенаті, а єпископи українські - поруч з єпископами польськими; держава мала означені межі (кордони): від чорного моря по Дністру до річки Горині і річки Прип’яті, а звідти через Дніпро по річці Сож до московських кордонів, тобто включалися в Козацьку державу воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське, власне, вони і носили тоді спільну назву Україна, а Волинське, Подільське і Руське (Галичина) воєводства до неї не входили; верховним вождем і господарем України мав бути гетьман на рівних правах з гетьманами коронним та литовським; Чигирин призначався для гетьмана, тобто мав бути його столицею; на території, зайнятій козаками, польського війська не могло бути; не дозволялося поселятися і вести промисли і торгівлю євреям; всі посади і чини мали роздаватися королем лише православній шляхті; реєстр козацького війська — 40 тисяч, визнано і підтверджено права українських шкіл і друкарень, мало бути скасовано унію. Фактично договір визначав, що Україна мала підлягати не Польщі, а лише польському королю. Умови ратифіковано на сеймі 1650 р., але з обмеженнями, які обурили українців: митрополиту не дали місця в сенаті, унію не було скасовано, обмежено амністію для шляхти, і що найгірше: на Україну мали повернутися власники латифундій. Саме ці поправки і зробили неможливим польсько-українське примирення, хоч на початку, після укладення декларації з королем, Б. Хмельницький був задоволений результатом кампанії. Він сказав перед московським послом Г. Нероновим: «Бог милостивий зглянувся на наші сльози і терпіння, не допустив до кінця погубити, дав нам на них побіду — від їх проклятої віри свободив, поступили поляки їм, православним християнам, в Запорозьку землю багато городів і рубеж між собою учинили"[6, 220]. Але як вже говорилося, ця угода не розв’язала суперечностей між Україною та Польщею. Відтак мала бути нова війна, яка й відбулася у трагічному 1651 році під Берестечком (де знову Хмельницький пізнав жорстоку зраду з боку Іслам-Гірея). Ця битва зумовила підписання 28 вересня 1651 р. ганебного для нас Білоцерківського договору, що був виразним кроком назад у становленні української державності, автономія мала ще обмеженіший характер. Але зупинятися на цьому моменті, на мою думку не варто, оскільки вже в травні 1652 р. Хмельницький блискучою перемогою під Батогом ліквідував умови цього нормативного акту.

Отже, як висновок варто сказати, що укладення Зборівського миру мало попри всі негативні оцінки, досить важливе значення, оскільки сам цей факт дозволив Хмельницькому юридично зафіксувати частину своїх намірів, хоча й у вигляді автономії. Укладення договору було обов’язковим, оскільки відмова означала б перехід татар на бік Польщі, а неспроможність правлячих кіл Речі Посполитої через свою пихатість і зверхнє ставлення до українського народу лише посприяло подальшій еволюції політичної програми Богдана Хмельницького і утвердження незалежної, відокремленої від Польщі Української держави.

2.4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького Серед багатьох аспектів Національно-визвольної війни 1648−1657 рр., що потребують подальшого дослідження, продовжує залишатися організація влади української держави в сер. XVII ст., коли закладалися основи функціонування її інституцій. Власне проблема еволюції форми правління української держави та ролі в ній Б. Хмельницького є однією з найменш вивчених й водночас найбільш дискусійних. Не ставлячи за мету з’ясування всього комплексу питань, безпосередньо й опосередковано зв’язаних з нею, обмежуся лише спробою пунктирно окреслити найголовніші віхи еволюції влади гетьмана від виборного глави козацтва до одноособового володаря держави й процесу зародження ідеї українського монархізму.

У другій половині 1648 р. у політичному розвитку козацької України чітко окреслилась тенденція до відмови від скликання «чорної» ради й зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, на скликаній військовій нараді під Замостям Б. Хмельницький міг уже заявити: «Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!» [28, 20]. Маємо підстави говорити, що по дорозі з-під Замостя до Києва він почав усвідомлювати себе як повноправного володаря козацької держави. Так, розпорядився залишати залоги в містах на схід від лінії: р. Горинь — м. Кам’янець-Подільський. В універсалі від 22 грудня до шляхти Б. Хмельницький засвідчив особисту відповідальність за майбутню долю населення західного регіону і право виступити в його захист [4, 86−87]. Цей процес переосмислення цілей боротьби та ролі в них власної особи в основних рисах завершується до червня 1649 р. вперше після загибелі Галицько-Волинської держави під час в'їзду Б. Хмельницького до Києва йому надавалися почесті як українському монархові.

Звертає на себе увагу той факт, що одночасно з формуванням національної державної ідеї окреслився процес відродження ідеї українського монархізму. Як засвідчують джерела, її носієм стає Богдан Хмельницький, котрий вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого він без натяків заявив польським послам: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським» [10, 57−58]. Цей, за влучним висловом В. Липинського, «прояв самодержавних, монархічних устремлінь Б. Хмельницького» починає не лише позначатися на політичному розвиткові Української держави, але й формувати у свідомості її населення зародок ідеї національного монархізму. [9, 117−120]. Справді Б. Хмельницький вживав рішучих заходів для зміцнення суверенності козацької України й неухильно проводив курс на зосередження у своїх руках всієї повноти державної влади, зокрема в кінці 1649 року розпочалося карбування національної монети, на якій «на одному боці - меч, а на другому боці його Богданове ім'я». При прийнятті рішень Б. Хмельницький все менше зважав на думки тих чи інших полковників, але без його відома полковники не мали права вирішувати більш-менш важливі справи державного життя.

З літа 1650 р. почав замислюватися над питаннями про встановлення династичного зв’язку з молдавським господарем В. Лупу шляхом одруження сина Тимофія з його донькою Розандою. Всім відомі його молдавські походи. Не виключено, що мета шлюбу сина з Розандою (серпень 1652 р.) «полягала не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престіл, але й способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви» Я. Радзивіллом [19, 83].

Гадаю, що йдучи на зближення з Портою, гетьман, окрім всього іншого, сподівався (прийнявши її протекцію) домогтися юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкового гетьманства. Він не тому відмовлявся від пропозиції іноземних володарів проголосити себе князем, що не прагнув до встановлення монархічної влади, а тому, що усвідомлював: по-перше, в Українській державі немає соціально-політичної сили, яка б виступала носієм й опорою князівської влади; по-друге, отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставило б під сумнів його легітимність. Тому Б. Хмельницький обрав інший шлях: добитися перетворення гетьманської влади, що зросла на національному ґрунті й дістала визнання і підтримку з боку більшості населення, у спадкову монархію. Однак і цього досягти було надзвичайно складно, бо протидіяла могутня сила в особі республіканських традицій війська Запорізького та олігархічних устремлінь старшини. В умовах відсутності соціально-активної опори для утвердження монархічного механізму влади Б. Хмельницький приділяє особливо велику увагу формуванню її ядра — власного клану, тобто кола осіб, безпосередньо чи опосередковано об'єднаних родинними зв’язками [19, 78−92].

Становище української держави на осінь 1653 р. стає критичним. Відстояти її незалежність власними силами не було змоги, а військово-політичний союз з Кримським ханством дедалі згубніше впливав на реалізацію національної ідеї (наслідки Жванецької кампанії). Потрібен був сильний союзник. Оскільки більшість старшин на скликаних радах виступала проти прийняття турецької протекції, гетьман змушений був піти на укладення Переяславсько-Московського договору з Росією, що передбачав конфедерацію (а не возз'єднання) обох держав. І він добився в його статтях фіксації права на по життєве володіння гетьманською булавою. Так було зроблено важливий крок до запровадження принципу спадкоємності влади. Безперечно, мав рацію О. Оглоблін, коли стверджував, що договір юридично визнавав легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного і повновладного володаря України [21, 11−14]. З цього часу посилюється процес еволюції гетьманської форми правління у монархічну. Зазнає змін і титулування гетьмана. Так, у листі до валаського воєводи К. Щербана від 28 червня 1657 р. воно виглядало вже по-монаршому: «Божою милістю гетьман Військ Запорозьких» [4, 592]. Цю ж думку висловив у листі до львів'ян від 20 жовтня: «Його милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою Руську, при цьому я стою» [4, 457].

Відчуваючи наближення смерті, він вирішив відповідно до козацьких традицій оформити передачу своєї влади сину Юрію. З цією метою у кінці березня 1657 р. гетьман розіслав універсали по полках, щоб на раду до Чигирина прибували не лише старшини, але й «війти і бурмістри». Вона відбулася у другій половині квітня. На ній гетьман добився легітимної передачі влади сину Юрію. Тим самим було зроблено вирішальний крок до встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких, що відображало прогресивну тенденцію політичного розвитку Української держави, оскільки сприяло б консолідації еліти та нації в цілому навколо гетьмана як носія легітимної верховної влади, а відтак відкривало б шлях для запобігання боротьбі старшинських угруповань за булаву. Проте, нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в українському суспільстві і трималася в основному на титанічній постаті великого гетьмана та вузького кола його однодумців.

Отже, складова політичної програми Богдана Хмельницького, спрямована на утвердження в козацькій Україні монархічної форми правління (спадкового гетьманства), хоч і мала особисті цілі звеличення роду, насамперед визначалася глибоким розумінням історичної перспективи розвитку національної держави. В тих конкретно-історичних умовах вона б сприяла консолідації еліти і суспільства навколо державної ідеї, розвитку національної самосвідомості, відкривала б шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за гетьманську булаву. Та, на жаль, довго жити цій втіленій ідеї не довелося.

2.5 Військо Запорізьке — повнокровна Українська держава Якою ж була українська держава, витворена в перші роки революції? (додаток Г). На літо 1650 р. її територія (бл. 180−200 тис. кв. км.) охоплювала Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства з загальною кількістю населення близько 2 млн. осіб. Державні кордони проходили на заході (з Молдавією й Польщею) — по річках Дністер, Мурафа, Мурашка та на схід від р. Случ; на півночі (з Великим князівством литовським) — уздовж р. Словечна (на Правобережжі) та вздовж р. Іпуть і далі по кордону Чернігівського воєводства (на Лівобережжі); на сході (з Московією) — по лінії давнього польсько-російського кордону; на півдні (з османською імперією й Кримським ханством) — по нижній течії Дніпра та Дикому Полю. У 1654−1657 рр. межі держави розширилися: на заході - до річок Немія й Горонь, на півночі й південному сході - за рахунок Пінського, Стародубського, частин Биховського, Могилівського й Кричевського повітів [27, 38].

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства. Від початку формування держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Водночас інтенсивно формується авторитарний режим у формі цезаризму, що привело до народження в 1657 році монархічної форми правління. За формою державного устрою козацька Україна була унітарною. Найважливішими складовими політичної системи виступали генеральна військова рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина, військова (генеральна) канцелярія. Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі (звідси й офіційна назва — Військо Запорізьке), яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів (див. рис. 2.1): генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20−30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань, зокрема: ведення війни, обрання генерального уряду. Гетьман України був правителем України, главою Генерального уряду. Він мав широкі державно-владні повноваження — законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради. Вища судова інстанція — Військова (козацька) рада. Судочинство велося на основі звичаєвого права Запорізької Січі, а також, як і в попередні століття, згідно традиціям Литовських Статутів, магдебурзького права. Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали такі посадовці, як: генеральний обозний, осавул, хорунжий. Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади; генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій. В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмельницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків. Полки поділялися на сотні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно полкові та сотенні уряди. У великих містах здійснювали управлінням займалися магістрати, а в малих привілейованих — отамани. За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у 40 тис., а в цілому за період 1648—1654 рр. українська армія сягала 300 тис. Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків. Полки (від 200 до 250 чоловік) поділялися на сотні, а сотні - на курені. В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. Частина цих земель залишалася для загальновійськових потреб, так звані «рангові» землі діставала козацька старшина, а деякі землі призначалися для утримання артилерії. Військо сплачувало державні податки, які визначав державний скарб (казна). Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія, очолювана генеральним підскарбієм. У підпорядкуванні генерального підскарбія були комісари в полках, а також комісарські десятники в сотнях. Необхідно звернути увагу на те, що з визволенням України з-під влади Речі Посполитої та утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Так, податки збиралися з селян і міських жителів, козаки, як один з привілейованих станів населення держави, від податків звільнялися. За податками також слідкував вже згадуваний генеральний підскарбій. У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах.