Політичне лобіювання, як головний засобі впливу груп інтересів

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Политология


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

У всі часи типова риса будь-якого суспільства — це об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, мистецтво, побут і суспільство в цілому.

«З розвитком політичної культури населення, демократії, громадянського суспільства соціальні рухи стають, за словами англійця Ентоні Гідденс, настільки ж типовими, як і формальні бюрократичні структури, яким вони протистоять.

Соціальні рухи та організації - це добровільні об'єднання людей на основі загальних інтересів і цілей, що виникають в результаті їх вільного волевиявлення. Їх призначення — виразити і представити інтереси входять до них людей у взаємовідносинах між собою і з державою.

За своїми масштабами, рівнями прояву, характеру і типу організованості вони різноманітні: релігійні групи, сімейні або етнічні асоціації, молодіжні та феміністичні руху, фермерські та підприємницькі об'єднання, екологічні організації, клуби і т.п. Вони можуть бути офіційно організованими або складатися стихійно в ході будь-яких компаній. Однак спільним для всіх є колективна спроба реалізувати свій приватний інтерес, впливаючи на державну владу. У зв’язку з цим у західній літературі стосовно до них більш вживано поняття «зацікавлені групи» або «Групи тиску» «. [3]

Як суспільно-політичний феномен соціально-політичні рухи істотно відрізняються від партій.

«По-перше, ідейно-політична орієнтація рухів набагато ширше і розпливчастіші, а цілі набагато вже і конкретніше — всього одна-дві великі політичні завдання. Це дозволяє брати участь у них людям не тільки різних соціальних, етнічних, конфесійних верств, а й дуже різних політичних поглядів, аби між ними було певне порозуміння в політичних завданнях, задля вирішення яких створюється і діє рух. Це дозволяє рухам на своєму напрямі швидко придбати значну силу.

По-друге, руху зазвичай не мають сильного центру, ієрархічної структури і дисципліни. Ядром рухів є самодіяльні ініціативні групи, інших — комітети або комісії, створені партіями. Вони спираються на неорганізовані маси, а нерідко підтримуються різними громадськими організаціями та автономними асоціаціями деяких партій. У цілому ж рухи розвиваються на основі солідарності і самодіяльності їх добровільних учасників, не пов’язуючи їх дисципліною.

По-третє, політичні рухи прагнуть впливати на владу, домагаються від неї певних політичних рішень та їх реалізації, але самі, як правило, не домагаються влади, якщо до цього не приводить їх сама логіка боротьби «. [4]

«Ідея розглянути політичний процес як взаємодія зацікавлених груп, що здійснює тиск на державу, на прийняття ним політичних рішень, належить американським вченим А. Бентлі («Процес правління. Вивчення суспільних тисків «, 1908) та Д. Трумена («Управлінський процес «, 1951). Вони спробували подолати обмеженість інституціонального підходу і розкрити механізми прийняття державних рішень з урахуванням усіх реальних суб'єктів, контролюючих владу. Їх загальний висновок: рішення, що приймаються державою, по суті, є результатом співвідношення сил між зацікавленими групами «. [5]

Лобістські організації -- це формально зареєстровані або тіньові об'єднання, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв’язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у «коридорах влади». Специфіка полягає в їхньому посередництві (а не захисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсутності неполітичних форм діяльності. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший -- заборонний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його ліквідації. Другий -- регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легальний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. У деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридичне визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

1. Групи тиску як соціально-політичний феномен

Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи іншого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за характером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до поняття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єднання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних політичних рішень. У такому разі, групи тиску -- це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певними видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропозицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйняття того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті безпосередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх широко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно утворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх інтересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси, а саме:

— колективний характер діяльності;

— добровільність асоціації;

— принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;

— відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні групи інтересів. До них належать:

— агрегація інтересів;

— артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

— інформування органів влади;

— здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

— інтеграція груп;

— формування політичних еліт;

— політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владному рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття політичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бувають різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від мети, якої намагається досягнути група.

Політичне лобіювання є головним засобом впливу груп інтересів

Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досягнення цілей групами інтересів. Семантично «лобіювання» -- це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:

— виступи в комітетах і комісіях парламенту;

— розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів;

— особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;

— використання методів 'public relations' для формування суспільної думки;

— організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);

— організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;

— цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;

— фінансування виборчих кампаній;

— прямий підкуп посадових осіб.

Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, лобістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регіональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийняття рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобістами є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам президент тощо).

Основними техніками політичного лобіювання є:

— контроль за виборчими процесами;

— «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;

— створення та діяльність груп тиску;

— формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.

Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рівнях політичного й управлінського процесу змушує вважати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групової політики.

Соціальні рухи та організації на відміну від держави не мають владних повноважень. Вони не ставлять собі за мету завоювання державної влади, на відміну від політичних партій, а отже, не є споконвічно політичними, хоча і можуть політизуватися згодом. Однак їм зовсім не байдуже, хто стоїть при владі, в чиїх інтересах діє держава.

З іншого боку, держава, прямо не втручається в діяльність зацікавлених груп, прагне регулювати їх відповідним законодавством, обумовлюючи в ньому порядок формування, функціонування та рамки активності цих груп.

«Все різноманіття соціальних рухів прийнято класифікувати по різних підставах: за суб'єктами (робочий, селянське, буржуазний рух), по відношенню до існуючого ладу (консервативні, реформаторські, революційні), за ступенем організованості, статево-віковими ознакою, масштабами діяльності, методам і способам дій і т. д.

Розгорнута система основних типів соціальних рухів запропонована Девідом Аберлемом. Це — трансформаційні рухи, спрямовані на глибинні, радикальні зміни в суспільстві (наприклад, революційні, національно-визвольні рухи); реформатівние руху, націлені на зміни окремих сторін окремих сторін суспільного життя (у їхньому числі молодіжні, феміністичні, антирасистські, екологічні рухи і т. д.); руху порятунку, що ставлять собі за мету звільнення людей від «гріховних» форм життя (релігійні рухи); альтернативні руху, що передбачають часткові зміни індивідуального стилю життя людей «[5].

Громадські організації є вираз плюралістичної природи суспільства, наявності в ньому безлічі соціальних верств і груп зі специфічними інтересами. Це останнє обставина породжує велике розмаїття громадських організацій. «…Громадські організації в строгому сенсі слова, професійні (профспілки, союзи ремісників, творчі спілки інтелігенції, наукові товариства), духовні (клуби, культурно-освітні товариства, самодіяльні ансамблі і театри, спілки колекціонерів, спілки шанувальників знаменитостей і т.д.) «. [1]

Досі тривають дискусії щодо того, хто є суб'єктом лобізму (зацікавлені групи чи групи тиску), наскільки це явище вписується у правові та моральні норми життєдіяльності суспільства, чиї інтереси відбиває лобістська діяльність (суспільні, замовника або власні тощо).

Лобізм у його позитивному сенсі постає життєво необхідним інститутом демократичного процесу, бо є системою організаційного оформлення представництва різноманітних групових інтересів, формою законного впливу груп тиску на прийняття управлінських рішень державних органів із метою задоволення інтересів певних соціальних структур (організацій, територіальних асоціацій, верств суспільства тощо).

Водночас у суспільній свідомості слово «лобізм» має неоднозначну оцінку, сприймається в легальному та тіньовому контекстах. Останній зазвичай набуває суто негативного значення, є синонімом понять «блат», «протекціонізм», «підкуп», купівля голосів для задоволення власних корисливих інтересів шляхом нехтування потреб інших. І для цього є всі підстави. Адже нерідко лобіст для реалізації своїх завдань використовує досить сумнівні засоби та методи. Зокрема, йдеться про нелегальний тиск (хабарництво, корупція тощо) на представників влади, за допомогою яких ухвалюються управлінські рішення в інтересах певних груп або осіб.

На Заході лобісти, котрі, як правило, є висококваліфікованими фахівцями, часто виконують роль посередників в операціях між групами інтересів та політичними діячами, зокрема законодавцями та членами уряду, тим самим істотно впливаючи на формування політичного курсу країни. Отже, лобізм посідає важливе місце в механізмі демократії.

Для організації та проведення лобістської діяльності використовуються засоби, зв’язки й можливості, спрямовані на доведення певних прагнень до структур, які ухвалюють відповідні рішення. Лобістські утворення також намагаються використовувати можливості впливу на ЗМІ задля забезпечення суспільної підтримки, соціального позиціонування.

Правовою основою лобізму в більшості демократично розвинених держав є конституційне положення, згідно з яким кожний суб'єкт суспільних відносин має право захищати власні інтереси всіма законними способами, зокрема беручи участь у формуванні державної політики та впливаючи на процес прийняття владних рішень.

Початок професійному лобізму поклав прийнятий у США в 1946 році спеціальний закон про його регулювання. У цій країні, де лобізм набув значного поширення, виокремлюють такі форми лобістської діяльності: виступ на слуханнях у комітетах Конгресу з викладом позицій зацікавлених сторін; складання проектів законів і пропозицій для внесення їх на обговорення парламенту; організація пропагандистських кампаній «за» чи «проти», «тиск знизу» (потоки листів, телеграм, телефонних дзвінків на адресу законодавців, особисті візити впливових місцевих виборців до своїх депутатів)[5].

Становлення професійного лобізму в США пояснюється загальною ліберальною атмосферою, прагматизмом політичної культури нації, порівняно з іншими, консервативнішими країнами. Скажімо, у Франції лобістська діяльність є незаконною, хоча фактично й здійснюється. В Італії вона не визнається, а в Індії - прирівняна до корупції. Закони про лобістську діяльність є лише у США (закон «Про розкриття лобістської діяльності») та Канаді (закон «Про реєстрацію лобістів»). У Австралії, Бразилії та Росії ці закони на стадії розробки. У Німеччині спеціальних законів про лобізм нема, однак норми, які регулюють таку діяльність, інкорпоровані в інші нормативно-правові акти (Єдине положення про федеральні міністерства, Регламент діяльності Бундестагу, Кодекс поведінки члена Бундестагу, Положення про реєстрацію союзів і їхніх представників при Бундестазі в Німеччині тощо).

Реалізація завдань, які стоять перед групами інтересів у європейських країнах, тісно пов’язана з діяльністю політичних партій. Ці групи, використовуючи наявні ресурси й засоби, сприяють проходженню відповідної партії до парламенту, а надалі активно взаємодіють із ними в розв’язанні проблем, пов’язаних із реалізацією власних інтересів.

У Сполучених Штатах групи інтересів фактично відмовилися від послуг політичних партій. Натомість роблять ставку на лобістів. Як наслідок сформувалася певна професійна орієнтація. Якщо в США адвокати, політологи й аналітики розглядають лобізм як основний вид своєї діяльності, то в європейських країнах — як додаток до неї.

Реалізація цілей лобізму в США передбачає розвинену матеріальну базу, яку утворюють насамперед практично всі великі корпорації, підприємницькі союзи, професійні асоціації, громадські та різні спеціалізовані організації, що мають у своєму складі спеціально підготовлені до лобістської діяльності підрозділи, які налічують до декількох десятків і навіть сотень працівників. Як правило, колишніх радників, сенаторів, міністрів, чиновників, юристів та інших фахівців, що мають необхідну підготовку, відповідні здібності, зв’язки тощо. Потрібно наголосити: лобіюванню як професії в США навчаються в університетах. Зазвичай до цієї діяльності вдаються професійні чиновники й політики, що вийшли у відставку, але мають добре налагоджені зв’язки в коридорах влади, володіють технікою прийняття рішень, спроможні впливати на депутатів, можновладців, посадових осіб, аби схилити останніх до прийняття чи провалу певних законів, постанов, рішень, адміністративних актів. Звідси ще одна назва лобістів. Здійснюючи тиск на представників публічної влади та чиновників держапарату, вони намагаються вибороти необхідний для їхніх патронів політичний курс, державні замовлення, дешеві джерела сировини, ринки збуту продукції. Саме тому лобістів часто називають групами тиску [5]. У разі потреби групи інтересів можуть продемонструвати рішучість у досягненні поставлених цілей. Для цього вони намагаються отримати у своє розпорядження засоби для організації та проведення комплексу спеціальних заходів. До них, зокрема, належать:

— здійснення політичного тиску на центральні органи державної влади (погрози й організація загальнодержавних страйків, підкуп голосів у парламенті тощо);

— демонстрація економічного тиску (погрози відмовитися від сплати податків; вимоги територіальної автономії, самостійності в розв’язанні проблем розподілу квот, ліцензій, укладання економічних договорів тощо);

— використання можливостей засобів масової інформації з метою формування суспільної думки[4].

Збіг інтересів окремих суб'єктів лобістської діяльності може сприяти створенню тимчасових коаліційних груп, що неабияк розширює можливості лобістської структури під час вирішення конкретного питання.

Об'єктом впливу лобістів найчастіше є умови господарської діяльності. Причому лобістська діяльність в усіх сферах економіки розподілена дуже нерівномірно.

Так, у Великій Британії традиційно сильним є «аграрне лобі», у США впливові позиції в органах влади має військово-промисловий комплекс. Свою активність вони спрямовують насамперед на:

— боротьбу за власність і право розпорядження нею;

— набуття права займатися конкретним видом діяльності;

— визначення податків і квот, надання ліцензій;

— боротьбу за видатки з державного бюджету;

— отримання державного замовлення.

За належністю лобізму до тієї чи іншої гілки влади, міри його вкоріненості виокремлюють законодавче, виконавче та судове лобіювання.

А за характером ухвалених управлінських рішень лобіювання поділяється на:

— правотворче (лобізм у законодавчих органах шляхом прийняття нормативних актів);

— правозастосовне (лобізм у виконавчих органах шляхом застосування норм права);

— правоінтерпретаційне (лобізм шляхом тлумачення актів права).

Достатньо поширеним є лобізм, що репрезентується засобами масової інформації, а також власне лобізм, який на Заході (насамперед у США, де він є доволі престижним видом діяльності) дістав назву «п'ятої гілки влади».

Є два основні способи взаємодії між державою та групами інтересів. Один із них характеризується тим, що тиск на органи влади здійснюється знизу вгору. Йдеться про групи населення, які на засадах самоорганізації впливають або тиснуть на державні органи з метою одержання певних переваг, пільг чи привілеїв. При цьому апріорі передбачається, що тільки держава контролює розподіл ресурсів, економічних і соціальних пільг. Групи інтересів намагаються впливати на державу, але прийняття рішень багато в чому залежить від її волі.

У цьому випадку можна говорити про плюралістичний тип представництва інтересів (плюралістичне лобі), коли групи тиску виникають спонтанно, є численними, конкурують між собою й не організовані в якусь ієрархічну систему. Вони незалежно від держави визначають власний інтерес і своїх лідерів. В одній і тій само сфері діяльності може бути кілька таких груп. Жодна з них не має монополії на представництво інтересів. Досягнення будь-якої з цілей, тобто справляння впливу на державу, є результатом конкурентної боротьби. Отже, головною ознакою плюралізму є конкуренція, вільне змагання груп тиску в їхньому впливі на державу.

Другий спосіб виникає за умов, коли держава укладає своєрідну конвенцію з якоюсь із груп інтересів, натомість одержуючи за надані привілеї лояльність, гарантії сприяння державним інтересам. Тут ідеться про корпоративний тип представництва (корпоративне лобі). Групи інтересів цього типу порівняно нечисленні, функціонально упорядковані, мають ієрархічну структуру. Держава визнає за такою групою монопольне право на представництво певного інтересу в обмін на право в певний спосіб впливати на визначення цього інтересу. За корпоративного представництва інтересів обов’язково має бути наявність «картельної угоди», функціональної диференціації та монополії певних груп на представництво певних інтересів.

Варто наголосити: і плюралістичне, і корпоративне лобі вкрай рідко існують у чистому вигляді. Навіть у сучасних демократичних державах кількість вільних, таких, що діють на засадах конкурентної боротьби, груп інтересів (тиску) порівняно невелика.

лобістський політичний тиск

2. Співставлення термінів лобістські організації, групи тиску, групи інтересів

Лобізм, як і будь-який соціальний засіб впливу, корегування соціальної дії, позиціонування та конструювання соціального простору, може бути орієнтований як на благо суспільства, так і на забезпечення власних, корпоративних інтересів, що зумовлено соціально-економічним і політичним устроєм, культурними традиціями тощо. Орієнтації лобізму на соціальне благо передують певні умови: реальне функціонування демократичних інститутів і норм, економічна й політична стабільність, свобода засобів масової інформації, розвинене громадянське суспільство тощо. За умов перехідного періоду лобізм зазвичай неспроможний набути цивілізованих ознак.

У всіх без винятку країнах, де тією чи іншою мірою лобізм поширений, реалізація завдань, що стоять перед його суб'єктами, пов’язана, як правило, з порушеннями моральних норм або має «кримінальний відтінок».

Тож лобістська діяльність повинна бути об'єктом пильного контролю з боку держави та суспільства. Як засвідчує практика, якщо така діяльність безконтрольна, то неминуче стає джерелом численних зловживань. Нині у світі є два загальновизнані стандарти, що їх слід дотримуватися під час розробки заходів з регулювання лобізму.

Аксіоматичним є насамперед правило, згідно з яким заходи, спрямовані на регулювання цього явища, не повинні перешкоджати реалізації конституційного права на індивідуальні або колективні звернення до органів державної влади щодо задоволення своїх скарг. Законопроекти, які передбачають заходи, спрямовані на заборону або перешкоджання лобіюванню, можна розглядати як пряме порушення принципу верховенства права.

Другою вимогою є забезпечення прозорості законодавчого процесу. Якщо громадяни беруть участь у реалізації влади, то вони мають знати, що відбувається під час прийняття державних рішень. Лобістська діяльність, яка здійснюється таємно, може призвести до небажаних результатів.

Найдосконалішу систему законодавчого контролю за діяльністю лобістів розроблено в США. Головна мета — законодавче забезпечення боротьби з хабарництвом і підкупом посадових осіб. Даних про спроби лобістів відкрито підкупити законодавця у США нині не зафіксовано. Проте використовуються завуальованіші форми підкупу. Законодавець, наприклад, може одержати гонорар за виступ перед групою інтересів чи гроші за консультації. Якась особа або група можуть просто придбати акції компанії, партнером якої є законодавець, або ж укласти угоди з фірмою. До того ж передача хабарів часто відбувається шляхом переказування грошей на таємні рахунки посадових осіб.

Варто наголосити, що згадані злочини загрожують нормальному функціонуванню не так центральних органів державної влади, як органів самоврядування та місцевих рад.

Виявлені факти хабарництва державних службовців у процесі лобіювання, за американським законодавством, розглядаються як склад кримінального злочину. Відповідальність за його вчинення визначається як законами штатів, так і Федеральним зведенням законів США. Аби забезпечити невідворотність покарання, законодавець намагається формулювати відповідні пункти закону якомога ширше, не залишаючи лазівки для хабарництва.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює лобістську діяльність у США, є вищезгаданий закон про регулювання лобізму, який регламентує вимоги до осіб, що займаються лобістською діяльністю, визначає порядок їх реєстрації в законодавчому органі, а також правила їхньої поведінки. Американський законодавець приділяє особливу увагу законодавчому регулюванню забезпечення контролю за лобістської діяльністю, яка передбачає захист іноземних інтересів. Відповідно до закону про регулювання лобізму тільки зареєстровані в Міністерстві юстиції лобісти іноземних урядів й іноземних компаній можуть займатися тією чи іншою формою лобіювання. Періодично вони зобов’язані повідомляти цьому міністерству про доходи, отримані за контрактом у результаті своєї діяльності.

Норми закону про регулювання лобізму вимагають, щоб така діяльність була прозорою та відкритою для суспільства. За оцінками американських експертів, саме розвиток сучасних засобів масової інформації та висока суспільна свідомість сприяють зменшенню кількості зловживань владою [6].

Одним із непрямих регуляторів лобіювання є формалізм. Законодавці, які з того чи іншого питання перебувають під впливом лобістів, зазвичай не становлять більшості в парламенті, тому їхні дії - це дії меншості. Як свідчить практика, діяльність лобістів найефективніша в середовищі фракцій зі слабкою партійною дисципліною.

Найефективнішим знаряддям меншості є застосування методу обструкції: меншість вимагає суворого виконання всіх без винятку процедур, включаючи обов’язкове за регламентом читання повного тексту законопроектів, попри те, що з ним уже ознайомився кожний член парламенту.

Передбачені регламентом умови затвердження законопроекту дають змогу депутатам відхиляти законопроекти, просто ігноруючи пленарні засідання. Це зручно для політиканів, які потім завжди можуть послатися на те, що зустрічалися з виборцями. Інколи, щоб протягнути «потрібний» законопроект, застосовується пакетне голосування.

У структурованому суспільстві поступово виникає величезна кількість груп інтересів, які намагаються безпосередньо впливати на політичний процес, проте кожна з них не має достатніх можливостей самотужки вплинути на ухвалення необхідного рішення. Бо кожне з таких рішень потребує схвалення багатьох відповідальних посадових осіб, які можуть залежати від інших учасників лобістської діяльності. Це об'єктивно спонукає лобістів об'єднувати зусилля, встановлювати своєрідні правила гри.

Зокрема, для вашингтонської політичної системи характерні взаємозалежність усіх суб'єктів лобістської діяльності, невідворотність санкцій проти порушників домовленостей. На думку фахівців, це відіграє набагато важливішу роль, ніж прийняття будь-яких законодавчих актів, спрямованих на врегулювання лобістської діяльності.

Водночас слід зазначити, що згадана система спрямована на протидію окремим порушенням.

Найефективніший контроль за лобізмом, на думку американських фахівців, — це обрання висококваліфікованих, відповідальних перед народом політичних діячів. Зменшення залежності законодавчого процесу від лобістського впливу можна досягти шляхом удосконалення процедур прийняття рішень, залучення професійних експертів.

Таким чином, поняття «групи інтересів», «групи тиску», «лобістські організації», «громадські організації», «суспільні рухи» мають багато спільного, хоча й не є тотожними. Вони відбивають багатоманітність наявних у громадянському суспільстві інтересів, але кожне з них робить це по-своєму, особливо щодо взаємодії цих інтересів з державною владою. Найбільш загальним серед них є поняття «групи інтересів», яке охоплює всю багатоманітність наявних у суспільстві соціально-політичних інтересів, наголошує на представництві цих інтересів у політичному житті і водночас указує на особливості цього представництва порівняно з представництвом суто політичних організацій -- партій.

Групи тиску є активними суб'єктами політики, також є важливим каналом зв’язку правлячої політичної еліти і суспільства. Через них громадяни отримують можливість заявити свої вимоги, домогтися зміни політичного курсу. У свою чергу, правляча еліта за допомогою цих груп збагачується конкретної інформацією, а також може звертатися до населення за підтримкою. Отже, групи тиску є незамінним чинником у формуванні демократичного суспільства, у якому співпрацює влада й народ заради загального блага.

Література

1. Конституційне право зарубіжних країн / За заг. ред. В. О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер. — 2004. -367с.

2. Кривогуз І. М. Політологія. Учеб. для студ. высш. учебн. закладів. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС. — 2001. — 235c.

3. Панарін А. С. Политология. Підручник. — М.: «Проспект». — 1998с. 4. Політологія. Навч. пособ. для вузів. Под ред. А. А. Радугина. — М.: Изд. ЦЕНТР. — 1997. — 658с.

5. Політична соціологія. — Ростов н/Д.: Фенікс. — 2001. — 376c.

6. Уроки демократії: світовий досвід для України. — К.: Міжнародний центр перспективних досліджень.- 2007. — 589с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой