Політичний устрій Італії

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ. 1. Теоретичні засади дослідження

1.1 Теоретичне обґрунтування форми державного устрою — унітарної держави

1.2 Теоретичне обґрунтування форми державного правління — парламентської республіки

Розділ 2. Політичний устрій

2.1 Форма правління і державний устрій Італії

2.2 Парламент

2.3 Президент, права і повноваження

2.4 Партійна система

Розділ 3. Зовнішня політика Італії

3.1 Загальна характеристика зовнішньої політики Італії

3.2 Політика Італії щодо Євросоюзу

3.3 Зовнішньополітичні пріоритети Італії в Україні

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Актуальність теми. На сьогоднішній день Італія — одна із найбільш розвинутих держав сучасного світу. Колиска великої Римської імперії, вона не раз ставала прикладом для наслідування багатьох держав. За довгий час свого існування її політична система доволі часто зазнавала змін: від монархії, до республіки, збагачена віковим досвідом, тому вона сьогодні слугує прикладом для дослідження та наслідування.

Італію неможливо не відмітити на карті. Вона розташована між Адріатичним, Іонічним, Лігурійським і Тірренськім морями, кожне з яких є частиною Середземного моря. Це морська і гірська країна одночасно.

На північному заході Італія межує з Францією, на півночі - зі Швейцарією та Австрією, а на північному сході - зі Словенією. У межах Італії розташовані держави-карлики Сан-Марино і Ватикан. Окрім материкової частини, вона включає ще і острови Ельба, Сардинія, Капрі, Сицилія.

Італія — типова середземноморська країна Південної Європи. Її положення в центрі Середземноморського басейну, на перехресті торгових шляхів між Заходом і Сходом, завжди відігравало важливу роль в житті країни. У ХХI ст. особливого значення набуває положення Італії на шляху від країн Близького Сходу з їх багатими нафтовими родовищами до індустріальних районів Зарубіжної Європи, промисловість яких споживає близькосхідну нафту.

Італія розташована в центрі Середземноморського басейну, що сприяло розвитку її зв’язків з країнами Близького Сходу і Північної Африки, а також з іншими країнами Південної Європи. І тепер це сприяє господарському розвитку Італії. Північна Італія знаходиться у вигіднішому, ніж Південна положенні, оскільки має можливість здійснювати зовнішні економічні зв’язки.

За республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 22 грудня 1947 р. і набула чинності 1 січня 1948 р., Італія є «демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її в формах і межах, визначених Конституцією». Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади. Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на сім років. Обов’язком Президента Республіки є призначення Президента Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів.

Італія поділяється на 20 областей — Валле д’Аоста, Ломбардія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія, П'ємонт, Лігурія, Венето, Тоскана, Умбрія, Емілія Романія, Марке, Абруццо, Лаціо, Молізе, Базіліката, Кампанія, Калабрія, Апулія, Сардинія і Сицилія, (п'ять з яких —

Сицилія, Сардинія, Трентіно-Альто-Адідже, Валле-д'Аоста та Фріулі-Венеція Джулія — мають особливий статус), області поділені на 110 провінцій. Провінції в свою чергу поділяються на коммуни. Загальна кількість коммун — 8101. Області із особливим статусом (автономії) мають власні парламенти — обласні ради та уряди — джунти, які мають спеціальні повноваження в питаннях місцевого самоврядування.

Мета та завдання роботи. Здійснити аналіз політичного устрою та зовнішньополітичної діяльності Італії. Дати змістовну характеристику форми державного правління та державного устрою, законодавчих, виконавчих та судових органів влади.

Мета роботи обумовлює виконання таких завдань:

— здійснити системний аналіз політико-правових засад Італійської Республіки;

— зробити контент-аналіз основних питань з євроінтеграції Італії;

— поглибити дослідження передумов та специфіки становлення відносин Італії та ЄС;

— узагальнити зовнішньополітичну діяльність Італії у 1990−2010 рр. та її зв’язки з Україною;

— теоретично обґрунтувати форму державного устрою — унітарну державу;

— теоретично обгрунтувати форму державного правління — парламентську республіку.

Об'єкт дослідження. Італія, як Республіка.

Предмет дослідження. Політичний устрій Італії.

Структура курсової роботи. Дана робота містить вступ, основну частину, яка складається з 3розділів та висновків. В кінці роботи зазначено список використаної літератури та джерел.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження

1.1 Теоретичне обґрунтування форми державного устрою — унітарної держави

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія подіялється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації) [20 cт. 371].

Проста унітарна держава -- це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Білорусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться: Україна, Іспанія, Італія, Португалія [22].

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Юридичні ознаки унітарної держави:

— вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;

— являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі);

— у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають);

— має єдину систему законодавста;

— має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);

— існує єдине громадянство [23, ст. 286].

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканості, цілісності, комплексності і керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів [23, ст. 90−92].

1.2 Теоретичне обґрунтування форми державного правління — парламентської республіки

Республіка (від лат. res publika — суспільна справа, держава) — форма правління, за якої вища влада в державі належить обраним на визначений термін представницьким органам влади, за якої відсутнім є інститут правлячої династії (що притаманно спадковим монархіям) і глава держави, як правило (за вийнятком автократичної Республіки), обіймає у сфері особистих та громадянських прав звичайний статус громадянина, несе юридичну відповідальність за свої дії й має обмежений строксвоїх повноважень (в усякому разі їх необхідно періодично підтверджувати, якщо не існує інституту довічного глави держави) [19, ст. 384].

Найпоширенішою є класифікація Республік на президентські та парламентськіна основі таких ознак: способу обрання глави держави (на загальних виборах чи парламентом); суб'єкта формування уряду (президентом чи лідером фракції, яка має більшість місць у парламенті); підзвітності уряду (президенту чи парламенту) [20, cт. 296].

Республіка має такі юридичні ознаки:

— обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

— виборність і відповідальність глави держави;

— можливість представництва держави лише за дорученням парламенту чи виборців [19, ст. 102].

Парламентська республіка визначається тим, що верховна влада належить парламенту, який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом); залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відображає реальну розстановку сил у парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост Прем'єр-Міністра, як правило, автоматично посідає лідер партії (партійної коаліції), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер — недовіра одному членові кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Президент — глава держави, але не глава уряду; не керманич, а символ єдності нації. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра, який є главою уряду. Його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, окрім суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюється за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі [3].

Президент у парламентських республіках обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Ефіопія).

Розділ 2. Політичний устрій Італії

2.1 Форма правління і державний устрій Італії

Сучасна італійська державність бере витоки у XIX ст., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 р. для королівства Сардінія-П'ємонт було введено першу конституцію, відому в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 р. ця конституція була сприйнята і для всієї держави в цілому. За цим актом встановлювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, яка з часом шляхом еволюції трансформувалася на парламенту монархію [4].

Після приходу до влади фашистівця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент був здеформований і з часом ліквідований. Формально залишалася чинною і конституція 1848 р., хоча державний лад був кардинально змінений рядом законів, прийнятих у 1922−1928 рр. Ці закони запровадили інститути так званої корпоративної держави. Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 р., було ліквідовано монархію і запроваджено республіканську форму правління [14, cт. 93].

Італія — перша країна, в якій була встановлена фашистська диктатура (1922 р.). Після повалення фашизму, в наслідок референдуму 2 червня 1946 р., коли більшість виборців проголосувала проти монархії, Італія стала демократичною республікою. 1 січня 1948 р. Установчі збори ухвалили демократичну Конституцію [ 23, ст. 194].

Державний лад сучасної Італії визначено Конституцією від 22 грудня 1947 р., яка була прийнята обраними установчими зборами. За цією Конституцією Італія є парламентською республікою [ 18, ст. 94].

За формою державного устрою Італія є унітарною державною. З метою врядування її територія поділена на 20 областей. Кожна область наділена правами адміністративної автономії, до того ж 5 із них мають спеціальний статус. Статус автономних утворень — областей — визначений Конституцією і статусами областей. Кожний статут ухвалюється обласною радою і затверджується національним парламентом [15].

Існуючий в Італії адміністративно-територіальний поділ передбачає також утворення таких його ланок, як провінції та комуни. На рівні цих ланок здійснюється місцеве смоврядування [22].

Законодавчі органи влади

Законодавча влада в Італії довірена двопалатному парламенту, який складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус.

До складу нижньої палати — Палати Депутатів — входять 630 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Строк повноважень Палати Депутатів, як і Сенату — п’ять років. Віковий ценз для кандидатів у депутати — 25 р. До складу Сенату верхньої палати входять 315 обраних осіб. Сенатори обираються від областей: їх число відбиває пропорцію, що існує між чисельністю населлення областей. Віковий ценз для кандидатів у сенатори — 40 р. Активне виборче право належить громадянам 18 і 25 р. на виборах відповідно до Палати Депутатів і до Сенату. Вибори до обох палат італійського парламенту проводяться за пропорційною системою [20, ст. 132].

Окрім обраних членів, до складу Сенату входять довічно всі колишні Президенти Республіки, «якщо вони не відмовляються від цього» (ст. 59 Конституції). Палати парламенту Італії в законодавчому процесі є рівноправними. Законодавчу ініціативу, насамперед, здійснюють уряд, члени обох палат, а також деякі інші органи, визначені спеціальним законом. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам, Національній раді економіки та праці, а також групам виборців не менше як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вносити проекти в галузях, зарезервованих за урядом. Особливість законодавчого процесу — представлення палатами права передавати свої законодавчі повноваження комісіям. У результаті близько трьох чвертей активної практики приймається відповідно до цієї полегшеної і прискореної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються про дотримані нормальної процедури [8, 18 cт. 95].

Виконавчі органи влади

Уряд — Рада Міністрів — є вищим органом виконавчої влади. Виконавча влада має двоїсту структуру, — вона включає Президента республіки та уряд — Раду міністрів. Президент республіки обирається на спільному засіданні палат парламенту за участю делегатів від обласних рад (по три делегата від кожної області і один від однієї з них) [18, ст. 95].

Строк повноважень Президента — сім років. Віковий ценз для кандидатів у Президенти — 50 р.

Повноваження глави держави досить великі, реальне використання конституційних прав значною мірою залежить від особистості Президента, його особистісних рис. Президент є главою держави і представляє національну єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а також постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних і військових посадових осіб, акредитує дипломатичних представників в іноземних державах, ратифікує міжнародні договори. Президент Республіки головує в Раді Міністрів, у Вищій раді магістратури; має право помилування, дарує знаки відмінності [20, ст. 47].

Голова Ради Міністрів «здійснює загальне керівництво політикою уряду та несе за неї відповідальність» (ст. 95 Конституції). Процедура формування уряду передбачає його інвеститурну в обох палатах парламенту. Уряд несе колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед обома палатами парламенту, що може спричинити його відставку або відставку обох міністрів. Конституція не визначає конкретні повноваження Ради Міністрів, однак її реальна концепція широка. Таке становище є характерним для більшості парламентних республік. Водночас в Конституції передбачене делегування парламентомм законодавчих повноважень уряду і навіть припускається можливість самостійної урядової законотворчості «у випадках необхідності і терміновості» у вигляді декретів з наступним їх парламентським затвердженням [18, ст. 96].

Уряд управляє країною в цілому відповідно до волі парламентської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з управління; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здійснюються урядом. На практиці уряд в Італії набагато більшою мірою, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки правовий стан останнього в системі, державних органів, а й спосіб його формування: парламент обирається шляхом загального обов’язкового голосування [13].

Судові органи влади

За Конституцією судову владу здійснюють суди загальної юристдикції та органи адміністративної юстиції. Систему загальних судів очолює Вищий Касаційний Суд, а систему органів адміністративної юстиції -Державна рада — є також консультативним органом з юридичних питань насамперед стосовно до уряду. Статус Конституційного Суду визначено окремо. До його складу входять п’ятнадцять судів, у рівній кількості призначуваних Президентом, парламентом (на спільному засіданні палат) і вищими судами (органами) загальної і адміністративної юристдикції. Строк повноважень суддів Конституційного Суду — дев’ять років [8, ст. 469].

Головними органами судової влади є Конституційний Суд, головним повноваженням якого є винесення рішень щодо конституційності законів, та Вища Рада магістратури, основним завданням якої є обрання кандидатур до складу судового корпусу, і яка діє на основі самоврядування. Державне управління в Італії поділяється між державою та місцевими адміністраціями. Повноваження, які виключно належать державі, зазначені у Конституції. Там же встановлені керівні принципи та обмеження, які входять до повноважень держави. Всі питання, вирішення яких не належить безпосередньо до компетенції вирішення держави, також розглядаються на місцевому рівні. Конституційний суд вповноважений вирішувати спірні питання, які виникають між державою та місцевими органами [12, cт. 425].

2.2 Парламент

Парламент — найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво основних соціально та політично активних груп населення [20, ст. 240−241].

Італія — перша країна, в якій була встановлена фашистська диктатура. Прихід до влади харизматичного дуче — Б. Муссоліні у 1922 р. не лише загальмував розвиток демократичних інституцій на чверть століття, а й заклав передумови до подальшої політичної нестабільності. Саме тому створенню ефективно функціонуючого законодавчого органу, що мав стати осередком демократії та політичного плюралізму, приділялась значна увага.

За формою державного правління Італія є парламентською республікою. Це зумовлює ключову роль парламенту в існуючій системі органів державної влади та конституційно закріплену відповідальність уряду перед обома палатами парламенту. Конституція Італії закріплює двопалатну структуру парламенту, що складається з верхньої палати — Сенату та нижньої палати — Палати депутатів [17].

Сенат: порядок формування

Характерною особливістю Італії є те, що власне Італійська Конституція не розмежовує Сенат та Палату депутатів з точки зору їх компетенції, внутрішньої структури та процедур. Це було обумовлено, насамперед, історичним розвитком італійського парламентаризму. Після падіння фашистського режиму в Італії політичні партії, що брали участь в русі опору, виступили за докорінну зміну державного устрою. Референдум 2 червня 1946 р. поклав край традиційній для Італії монархії, слабкість якої власне і призвела до фашистського заколоту. Одночасно за пропорційною системою були обрані Установчі збори, що складалися з 222 депутатів. Близько 80% місць в ньому отримали антифашистські та демократичні сили, в основному лівого спрямування, що в подальшому відбилося на змісті Конституції. Зважаючи на те, що жодна з політичних партій не мала абсолютної більшості в Установчих зборах (християнські демократи — 35, 2%, соціалісти — 20, 7%, комуністи — 19, 7%), норми Конституції, що стосувались законодавчого органу влади, були результатом компромісу [17].

Двопалатна структура італійського парламенту характеризується, таким чином, сильною верхньою палатою (Сенатом), яка є практично рівноправною з нижньою. Навіть у тих випадках, коли палати приймають рішення спільно, той факт, що Сенат кількісно удвічі менший за Палату депутатів, істотного значення не має, бо депутати та сенатори під час голосування рахуються за своєю належністю не до палати, а до політичної партії. Розбіжності між Сенатом та Палатою депутатів щодо тих чи інших питань, як правило, не мають політичного характеру. Оскільки істотних відмінностей у порядку формування обох палат немає, політичний склад Сенату та Палати депутатів майже ідентичний. На конституційному рівні закріплено, що Сенат та Палата депутатів беруть рівну участь в управлінні державними справами, вони не представляють різні суспільні інтереси [9, ст. 49−51].

Сфера повноважень Сенату є досить широкою, що характерно для парламентської республіки. Діяльність Сенату зводиться до таких основних напрямків:

— законодавча сфера. Сенат разом із Палатою депутатів бере участь у законодавчому процесі. Конституція Італії закріплює, що законодавча функція здійснюється обома палатами. Законопроект має бути схвалений як Сенатом, так і Палатою депутатів.

— участь у формуванні інших органів влади. З одного боку, Сенат та Палата депутатів наділені рівними правами щодо формування ключових структур державного апарату. Так, Президент обирається Парламентом на спільному засіданні всіх членів обох Палат. Але традиційно вплив Сенату є визначальним, а позиція лідерів політичних сил у Сенаті має великий авторитет та привертає значно більшу увагу засобів масової інформації, ніж позиція лідерів Палати депутатів. У разі ж якщо Президент не може виконувати свої обов’язки, його функції здійснює саме Голова Сенату.

— зовнішня діяльність. На відміну від Сенату США, без згоди якого Президент не має права укласти жодного міжнародного договору, повноваження італійського Сенату у зовнішній політиці є обмеженими. Так, ратифікація міжнародного договору вимагає дозволу Сенату та Палати депутатів лише за певних умов, наприклад, якщо такий договір передбачає зміну території, чинних законів, або пов’язаний із судовим врегулюванням, збільшенням фінансового тягаря [17].

— контроль за діяльністю центральних органів виконавчої влади. Сенат та Палата депутатів здійснюють повноваження у цій сфері відносно самостійно один від одного. Так, задля того, аби притягти до політичної відповідальності Уряд Італії, Сенат може прийняти «резолюцію недовіри», проект якої має бути ініційований не менш як 1/10 членів Сенату та прийнятий простою більшістю голосів. Однак відсутність необхідності окремого узгодження позицій Сенату із Палатою депутатів не є причиною рекордно швидкої зміни урядів, оскільки на практиці Уряд часто йде у відставку не очікуючи резолюції недовіри. Цікаво, що жоден з майже 50 урядів, які знаходились при владі до вищезазначеної конституційної реформи 1993 р., не був скинутий конституційним шляхом. Основною причиною політичної нестабільності був саме розкол в коаліційному блоці політичних партій [11, cт. 328].

Всього до складу Італійського Сенату входить 321 сенатор, з них 315 — обираються прямими виборами, п’ятеро — призначаються Президентом Республіки за видатні досягнення у соціальній, науковій, художній та літературній сферах, двоє - входять до Сенату за посадою (колишні Президенти Італії). Система виборів до органів законодавчої влади зазнала значних змін у 1993 р., коли під впливом ініційованого державою суспільного руху по боротьбі з корупцією (операція «Чисті руки») відбулися значні політичні зрушення, реальні конституційні зміни. Італійське виборче законодавство до 1993 р. передбачало формування Сенату лише за пропорційною системою без будь-яких обмежень. Результатом цього була наявність великої кількості фракцій, що перешкоджало формуванню стійкого уряду та його нормальному функціонуванню [11, ст. 42−43].

Правовий статус парламенту

Конституція Італії не закріпила істотних відмінностей у правовому статусі членів верхньої та нижньої палат Парламенту. На відміну від членів верхньої палати Парламенту ФРН (Бундесрату), які наділені подвійним статусом, оскільки вони одночасно залишаються членами урядів земель, правовий статус членів Сенату не можна визначити як подвійний. Італійське законодавство передбачає ряд обмежень щодо несумісності депутатського мандата для членів обох палат Парламенту, тим самим практично зрівнюючи їх правове положення [3].

Так, член Сенату та Палати депутатів не може бути членом обласних рад, головою вищих адміністративних інстанцій провінцій, мером комуни з населенням більш ніж 20 тис. осіб, префектом, віце-префектом, чиновником поліції, представником Уряду в областях, членом кабінету міністрів, дипломатом, консулом тощо. Таким чином, традиційна для парламентської республіки модель подвійного статусу члена верхньої палати парламенту набула в Італії певної особливості, зумовленої історичною децентралізацією земель.

Конституція Італії зазначає, що кожен член Парламенту представляє націю, та містить пряму заборону імперативного мандату, який відображає зв’язок депутата з рішеннями відповідної політичної сили. Однак на практиці на політичну позицію депутата визначальний вплив має саме його приналежність до тієї чи іншої політичної партії чи групи. До того ж, у Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до якої-небудь парламентської групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи — десять осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менш ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них [4].

Палата депутатів: порядок формування

Палата депутатів — нижня палата італійського парламенту, вищий орган законодавчої влади, який здійснює представництво інтересів народу та має значні законодавчі повноваження. Саме Палата депутатів відіграє ключову роль у структурі органів державної влади та віддзеркалює співвідношення політичних сил у країні, ставлення широких верств населення до правлячої партії.

Зважаючи на те, що Італія за своєю формою правління — парламентська республіка, Палата депутатів наділена широкою компетенцією, яка досить побіжно регламентована Конституцією, що надає значний простір для укладення політичних компромісів між політичними рухами, що входять до Парламенту. Так, вона здійснює законодавчі функції нарівні із Сенатом. Виходячи з того, що законопроект має бути схвалений обома палатами Парламенту, а італійським законодавством не передбачені узгоджувальні процедури (тобто існує система так званого «човника»), зближення позицій палат щодо тих чи інших питань в більшій мірі залежить саме від Палати депутатів [7].

Крім того, Палата депутатів бере участь у формуванні інших органів державної влади. Так, Президент обирається Парламентом на спільному засіданні всіх членів обох Палат. У випадку неможливості Президента виконувати свої обов’язки у зв’язку з наявністю перешкод, які мають постійний характер, смерті Президента або його відставки, Голова Палати депутатів призначає вибори нового Президента. В міжнародній сфері Палата депутатів ратифікує договори з іншими державами, разом із Сенатом оголошує стан війни. Також на спільному засіданні двох палат вирішується питання про призначення 1/3 частини членів Конституційного суду, 1/3 частини членів Вищої ради магістратури [8, ст. 372].

Палата депутатів нараховує 630 членів, які обираються загальним, прямим та рівним, вільним і таємним голосуванням в один тур, строком на п’ять років. Останні вибори відбулися 13 травня 2001 р., наступні заплановано на травень 2006 р. Вибори проводяться за змішаною виборчою системою: 475 депутатів обираються в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, 155 — в багатомандатних округах за пропорційною системою. При цьому кожен виборець отримує по два бюлетені: один — для голосування за кандидата у депутати в одномандатному окрузі, а другий — для голосування за список політичної партії. Виборчий бар'єр встановлено на рівні 4%.

2.3 Президент, права і повноваження

Президент Італійської Республіки (італ. Presidente della Repubblica Italiana) — Глава держави, представник національної єдності і гарант конституції Італії. Президент є конституційним органом держави, який обирається на спільному засіданні палат Парламенту Італії. Термін повноважень президента — сім років [10, ст. 54].

В конституції Італії встановлено, що президентом може бути громадянин Італійської Республіки не молодше 50 р. і володіє цивільними і політичними правами. Пост президента республіки несумісний з якою-небудь іншою посадою.

Резиденція президента Італії перебуває в Римі, в Квірінальському палаці. Президенти мають маєтком в Кастель Порціано, поблизу Риму, і Віллою Росбер в Неаполі [21].

В даний час президентом Італії є Джорджо Наполітано, що займає цю посаду. Після відставки президенти Італії отримують посаду довічного сенатора та почесну посаду Почесного президента Італійської Республіки.

Президента обирає спеціальна колегія виборщиків, що складається з сенаторів і депутатів Парламенту, що засідають разом із представниками провінцій. У виборах беруть участь по три делегати від кожної області, обраних обласною радою із забезпеченням представництва меншості. Область Валле-д'Аоста має одного делегата [3].

У перших трьох турах голосування потрібно не менше 2 / 3 голосів для обрання кандидата. Якщо президент не обраний протягом трьох турів, у наступних потрібна проста більшість голосів (50% + 1 голос). За тридцять днів до закінчення цього терміну голова Палати депутатів скликає Парламент і делегатів від областей на спільне засідання для обрання нового президента республіки.

Якщо палати розпущені або коли до закінчення їх повноважень залишається менше трьох місяців, вибори проводяться протягом п’ятнадцяти днів після скликання нових палат. На цей час продовжуються повноваження президента, що знаходиться на посаді. Якщо президент Італії не може виконувати свої обов’язки, то його повноваження переходять до голови Сенату [21].

У конституції перераховані всі повноваження президента.

До компетенції глави держави ставляться наступні питання:

— може направляти палатам послання;

— призначає вибори палат Парламенту і визначає день їх першого засідання;

— санкціонує уявлення палатам урядові законопроекти;

— підписує закони, видає декрети, які мають силу закону, і постанови; (Акти президента Італії не дійсні, якщо він не контрассігнован запропонували його міністрами, які за цей акт відповідальні, а акти, що мають силу закону, і інші зазначені в законі акти контрассигнуются також головою Ради міністрів);

— призначає народний референдум у випадках, передбачених конституцією;

— призначає у випадках, зазначених законом, посадових осіб держави;

— акредитує і приймає дипломатичних представників;

— ратифікує міжнародні договори, у відповідних випадках — з попереднього дозволу палат Парламенту;

— оголошує, за рішенням палат Парламенту, стан війни;

— здійснює помилування і пом’якшення покарання;

— нагороджує державними нагородами Італії;

— заслухавши голів палат Парламенту, може розпустити обидві палати або одну з них. (Не може скористатися цим правом в останні шість місяців своїх повноважень);

— призначає 1 / 3 суддів Конституційного суду Італії.

Президент є:

— Командуючим Збройними силами;

— Головою Верховного ради оборони;

— Головою Вищої ради магістратури [7].

Президент Італії не відповідальний за дії, вчинені під час виконання своїх функцій, виключаючи державну зраду або посягання на конституцію. У таких випадках він віддається до суду Парламентом на спільному засіданні палат абсолютною більшістю голосів його членів. Президент вступає на посаду після прийняття Присяги.

2.4 Партійна система

Партійна система Італії характеризується багатопартійністю. Велика кількість партій виражає велику кількість інтересів соціальних груп і класів., шляхом представництва в Парламенті і висуненням кандидатів на пост Президента Республіки, який обирається парламентським корпусом і регіональними представниками. Усі партії Італії можна поділити на 3 групи: L’Olivo — (парламентське об'єднання, яке займає 48% в Сенаті й 45% в Парламенті) Партія лівих демократів, Народна Партія, Партія оновлення Італії, Партія Зелених; Альянс Волі(35% в Сенаті і 39% в Парламенті) Партія «Італія, Вперед!», Національний Альянс, Християнсько — демократичний Центр, Християнсько-Демократичний Союз; і інші партії (які не ввійшли в 2 попередні блоки) Північна Ліга, Партія оновлення комунізму, Партія Східного Тіроля, Італійські Соціалісти і Радикальна партія [9].

Італійське законодавство найчастіше оперує терміном «політична група» для позначення певної організованої політичної сили, яка має власну програму, лідера, усталену структуру та обирає певну стратегію для досягнення мети [4].

Зважаючи на сумний досвід майже двадцятип’ятирічного перебування при владі фашистської партії на чолі із Б. Муссоліні, італійський законодавець приділив значну увагу регламентації правового статусу політичних партій та їхньому фінансуванню. На рівні Перехідних та Заключних положень італійської Конституції категорично заборонено відновлення у будь-якій формі розпущеної фашистської партії. Наприкінці 1940-х рр. відбувалося стрімке формування законодавства вільної Італії, яке у засобах масової інформації отримало назву «реанімування демократії». Насамперед були враховані всі недоліки минулої політичної системи та виборчого законодавства, що так чи інакше сприяли приходу до влади диктатора — дуче. Парадоксальним виявилося те, що саме в цей момент фактично відбувалося закладання всіх майбутніх проблем італійського парламентаризму. Так, прийшовши до влади спершу одноособово і обійнявши посаду Голови уряду, Б. Муссоліні для того, щоб зосередити всі законодавчі повноваження у руках фашистів кількома надзвичайними указами піднімав виборчий бар'єр доти, доки в Парламенті не залишилася лише одна партія. З метою уникнення такої ситуації у майбутньому була запроваджена пропорційна система із набагато меншим виборчим бар'єром, що й призвело до великої кількості парламентських груп та хронічної політичної нестабільності [5].

В умовах багатопартійності різноманітні політичні угруповання змушені об'єднуватися в коаліції, займатися насамперед пошуком політичного компромісу. Італійське законодавство не містить будь-яких заборон, спрямованих на дистанціювання держави від політичних партій. Так, відсутні норми про неможливість суміщення державних посад із виконанням певних функцій у партіях.

Об'єднання у групи, фракції в Парламенті здійснюється, в основному, за партійною приналежністю, хоча існують і змішані парламентські групи. Як вже було зазначено, в Сенаті кожен його член зобов’язаний увійти до певної групи. Мінімальна кількість членів такої парламентської групи — десять осіб, однак у Сенаті скласти групу можуть і п’ять членів, якщо вони належать до однієї політичної партії, яка виставила кандидатів у не менше, ніж 15 областях, причому ці сенатори були обрані хоча б в трьох із них. В Палаті депутатів парламентська група повинна об'єднувати не менше 20 членів, однак Президія палати може дозволити створення такої групи меншої чисельності, якщо вона представляє належним чином організовану і діючу партію, яка виконала вимоги відносно чисельності висунутих на виборах кандидатів і кількості отриманих голосів [4].

У структурі Парламенту при Сенаті та Палаті депутатів існують так звані «конференції» при головах палат. Вони складаються з лідерів парламентських груп, перших осіб політичних партій. Офіційно вони разом з представниками уряду та центральних органів виконавчої влади визначають порядок денний роботи кожної з палат. Однак основним напрямком їхньої діяльності є узгодження позицій з тих чи інших питань між обома палатами та урядом. Від позиції конференцій в більшості випадків залежить доля того чи іншого законопроекту [7].

В Італії особлива увага приділяється фінансуванню парламентських груп. Це питання отримало детальне регламентування в італійському законодавстві. Так, в Законі 1974 р. про участь держави у фінансуванні політичних партій міститься положення про те, що держава субсидує лише політичні групи в Палаті депутатів та Сенаті. Кредити розподіляються з розрахунку по 2% на кожну фракцію, 23% - в рівній мірі між групами і парламентаріями, що не належать до певної політичної партії, причому останні отримують 1/10 від суми, що припадає на долю партії, яка має двох і більше парламентарів, або 1/30, якщо група має тільки одного парламентаря. Тобто загальний розрахунок полягає в тому, щоб 75% суми розподілялись між парламентськими групами пропорційно їх чисельності. Розподілом коштів, що надаються політичним групам, займаються голови обох палат на прохання лідерів цих груп. Передбачено також цілий ряд обмежень, наприклад, будь — яка форма фінансування з боку публічної адміністрації або товариств, не менше 20% капіталу яких належить державі, заборонена [8, ст. 363].

Політичні секретарі партій, які отримують кошти від держави, до 31 січня кожного року повинні опублікувати в офіційному органі партії і в щоденній газеті, яка поширюється в національному масштабі, фінансовий баланс за попередній рік. Цей баланс повинен бути схвалений компетентним органом партії і представлений у формі, встановленій Головою Палати депутатів за погодженням із Головою Сенату. Якщо ці вимоги не виконуються або звіт не відповідає встановленій формі, то виплата коштів з державної казни призупиняється до врегулювання проблеми, у якому беруть участь голови обох палат Парламенту [17].

унітарний парламент зовнішньополітичний

Розділ 3. Зовнішня політика Італії

3.1 Загальна характеристика зовнішньої політики Італії

За останні 15 років зовнішня політики італійської республіки характеризувалась значним посиленням міжнародної активності, як в Європі, так і в усьому світі. Це відбувалося на основі виробленої італійськими властями нової зовнішньополітичної ідеології країни, заснованій на концепції основних гравців (по-італійськи — концепції «світу протагоністів»). Одним з таких гравців, які роблять значний вплив на хід світового розвитку, прагне стати і сама Італія [25].

На сьогодні Італія є членом ООН, групи «Великої вісімки», ЄС, ОБСЄ, Ради Європи, НАТО та інших міжнародних, європейських та регіональних організацій, впливовим гравцем на світовій та європейській аренах. Об'єктивною передумовою для реалізації зовнішньої політики Італії є економічні показники держави: потужна промисловість, розвинуте сільське господарство та високорозвинений науковий потенціал. Втім, слід зазначити, що одним з суперечливих факторів впливу на зовнішню політику країни є обмеження італійського суверенітету в багатьох аспектах та приналежність країни до зони інтересів США, що заважає, особливо, після глобальної фінансової кризи, реалізації зовнішнього політичного курсу країни.

На сучасному етапі італійська політика спрямована на розширення міжнародного співробітництва та інтеграції, зміцнення стабільності, миру і безпеки, вирішення глобальних проблем і надання допомоги країнам, які потребують, відповідно з законом Італії про надання допомоги «бідним країнам» Legge numero 49 (26 Febbraio 2002) («Nuova Disciplina Della Cooperazione Dell’Italia Con I Paesi Poveri»). Перш за все — це країни африканського континенту (наприклад, країни Африки, країни, по яким були прийняті важливі міжнародні зобов’язання (таким як, наприклад, Афганістан і Ліван), а також країни, з якими налагоджені довгострокові економічні відносини і політичний взаємодія (країни Латинської Америки, Близького Сходу та Середземномор’я). Для реалізації фінансових інтересів Італія співпрацює з міжнародними інституціями та організаціями, такими як ЄС і країнами, що розвиваються [16, ст. 357].

Головним зовнішньополітичним пріоритетом для Італії залишається:

— участь в західних структурах, насамперед — в ЄС і НАТО;

— посилення участі та впливу на Балканах і в Середземномор'ї;

— встановлення та розширення співтовариства з Росією.

Однак, незважаючи на завидне географічне положення, в сучасній Італії відсутня чітка геополітична доктрина, оскільки її національні інтереси залежать від позиції США, адже внаслідок членства в НАТО на території Італії знаходиться більш ніж 100 військових баз, а відсутність енергоресурсів, економічна і соціальна нестабільність, наслідки глобальної фінансової кризи та майже щорічних урядових криз не дають можливості повної реалізації зовнішньополітичного курсу країни. Це вимагає від керівництва Італії перегляду власних позицій щодо реалізації зовнішньо політичного стратегії, створення нової сильної політичної еліти для формування країни як національної держави та необхідності збалансувати зовнішньополітичні пріоритетами з наявними на сучасному етапі ресурсами для їх реалізації [24].

3.2 Політика Італії щодо Євросоюзу

На рубежі XXI ст. весь хід відтворювального процесу в Італії вплетений в систему інтернаціонального розподілу праці і виробничої кооперації. Цілі групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах суспільно-політичного і господарського життя [1, ст. 241].

Участь Італії в європейських інтеграційних процесах є одним з найважливіших факторів її економічного розвитку. Італія — один з найголовніших членів Європейського Союзу (ЄС), країна, яка виступила ініціатором його створення.

З моменту створення ЄС, взаємозв'язок усередені співтовариства не втрачає своєї актуальності і завжди залишається дискусійним питанням. Дослідження відносин Італії та ЄС розглядалося у працях таких вчених-економістів: І.А. Іванова, В. В. Ковалевського, Ю. Г. Козака, В.В. Копійки, А.І. Погорлецького, І.В. Свечкаря, Т. Г. Шинкаренко [24].

У 1951 р. зі встановленням Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОУС) був підписаний Паризький Договір з шістьма країнами-членами: Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди.

Із вступом до ЄС Італія отримала суттєві переваги:

— прискорився процес концентрації виробництва;

— відкрився вільний, не обтяжений торговими бар'єрами, доступ до європейського ринку збуту;

— активізувався розвиток сільського господарства Італії;

— розширилась технічна модернізація виробництва.

Італія залишається на четвертому місці в ЄС проте вона виграла від інтеграції, ефективно використавши переваги міжнародного поділу праці.

Особливо сприятливі умови створилися для італійського сільського господарства, яке одержало широкий західноєвропейський ринок збуту, вільний від торговельних перешкод. Захищене зовнішніми протекціоністськими бар'єрами від конкуренції США, Канади та деяких країн, що розвиваються, італійське сільське господарство одержало вільний, безмитний доступ до ринків партнерів по ЄС, де його конкурентоспроможність вища, ніж у інших країнах об'єднання [6].

Різко активізувалась зовнішня торгівля. Перевалююча частина якої припадає на країни ЄС. Внаслідок інтегрування Італії в європейській економічній структурі зміцніла економіка й зросла її роль на світовому економічному терені.

Поряд з низкою переваг членства Італії в Європейському Союзі існує і ряд протиріч, виникаючих у їхніх взаємовідносинах. Основні розбіжності полягають у наступному:

— італійці прагнуть зайняти лідируючу позицію в сучасному ЄС, що загострює стосунки з Німеччиною, Великобританією та Францією;

— Італія виступає проти подальшого розширення ЄС, особливо це стосується прийняття до складу об'єднання Туреччини;

— співпраця з Північно-Атлантичним Альянсом (НАТО);

— економічна політика.

В Італії завжди існувало два радикально різних підходи щодо Європи. Деякі італійці вбачають в ЄС співдружність, що об'єднує національні інтереси країн-членів. Інша точка зору наголошує на тому, що ЄС — це не більше, ніж «множник могутності» для Італії, що дозволяє їй захищати свої національні інтереси [7].

Замість того, щоб використовувати Європу для розповсюдження італійських ідей на весь континент, Італія повинна розвивати в собі культуру сравжнього розділення влади та компромісу. Такі зміни мали б глибокі наслідки для широкого спектру італійської політики, починаючи з внутрішніх проблем ЄС і економіки, і закінчуючи зовнішньою політикою і роллю Європи в світі.

Говорячи про глобальну безпеку, очевидно, що країни ЄС можуть мати міжнародний вплив тільки тоді, коли вони діють погоджено. Італія повинна з’ясувати свої відносини з НАТО та визначитися, яку роль вона хоче відігравати в трансатлантичних форумах [24].

Особливо гостро Італія реагує на перспективу членства в Європейсьокму Союзі Туреччини. Після того, як ЄС після довгих обговорень визнав, що Туреччина гіпотетично може ввійти до складу об'єднання, протиріччя загострились. Відповіддю Італії став результат національного референдуму щодо Конституції ЄС, який відбувся у 2005 р. тоді від Конституції відмовились більш ніж 60% італійців. Тоді як чисельність супротивників членства Туреччини в Європейському Союзі у Італії досягає 80%. Для прийняття Конституції Євросоюзу, яка визначає принципи функціонування розширеного ЄС, необхідна згода на це його 27 держав-членів.

Італія свою позицію з «турецького питання» досі чітко не визначила. Після того як італійці, проголосувавши проти Конституції ЄС, дали зрозуміти своїм лідерам, що вони виступають проти подальшого розширення ЄС та проти «розмиття» християнського Європейського Союзу, італійська влада змінила своє «так» вступу Туреччини на невизначену відповідь [25].

Після приходу до влади у 1994 р. нового уряду на чолі зі С. Берлусконі Італія відмовилася від традиційного зовнішньополітичного курсу. Новий кабінет міністрів став провідником політики так званого «євроскептицизму». Його суть заключалася у критиці положень Маастріхтського договору, який встановив чотири фінансово-економічні критерії для країн-учасниць з метою досягнення єдиної грошової системи в Європі. Італія не попала до числа так званого «твердого ядра» (Німеччина, Франція, Бенілюкс).

Після відставки у грудні 1994 р. уряду С. Берлусконі було сформовано у січні наступного року перехідний уряд Ламберто Діні. Першим кроком нового уряду стало «повернення до Європи» і він запевнив, що виконуватиме Маастрихтський договір, в тому числі фінансово-економічні критерії [2, ст. 54].

З 1 липня 2003 р. Італія перебрала піврічне керівництво в ЄС. Тому Є. Берлусконі і Ф. Фраттіні виступили з ідеєю про відродження так званого «духу засновників» Євросоюзу. Мова йшла про те, щоб шість країн, які стояли біля витоків європейської інтеграції, виробили би спільні пропозиції з нової реформи ЄС напередодні його розширення. Зокрема, італійці запропонували створити офіційну посаду міністра закордонних справ ЄС, який би об'єднав існуючі тоді посади комісара з зовнішніх справ і високого представника з СЗППБ. Інша ідея зводилася до створення «зони єврооборони», з тим, щоб країни ЄС оформили свої території як єдиний військовий простір, тобто прийняли би на себе зобов’язання з колективної оборони за аналогією зі статею п’ятою статуту НАТО і ЗЄС. Наступна італйська пропозиція зводилася до розробки чіткого механізму субсидіарності і підпорядкування між усіма національними парламентами ЄС і Європарламентом.

Одже, для того, щоб Італія відігравала повноцінну роль у формуванні майбутнього ЄС італійська еліта повинна визнати помилки минулого і знайти кращі способи вирішувати сьогоднішні проблеми. Звичайним італійцям також є над чим замислитися: відношення до ринку і відносини з іншими країнами Європи, а також погляди на світ за межами ЄС.

3.3 Зовнішньополітичні пріорітети Італії в Україні

Україно-італійські відносини мають довгу історію. Ще до появи у другій половині ХІХ ст. незалежної держави Італія український та італійський народи мали активні торговельні та гуманітарні контакти. Так, відома венеціанська династія мандрівників та торговців М. Поло тримала у ХІІІ ст. в Криму у місті Судак власний торговельний дім [3].

Обидва народи разом пережили деякі етапи своєї історії. Наприклад, довгий час західні регіони України та італійське Ломбардо — Венеціанське королівство входили до складу Австрійської імперії.

Наприкінці грудня 1991 р. Італія визнала незалежність України. Із того часу інтенсивно розвивається взаємовигідне співробітництво між нашими державами [6].

Італія підтримує Україну в її прагненні стати повноправним членом європейської спільноти націй. Саме італійський міністр закордонних справ був одним із перших серед європейських політиків, який визнав необхідність переведення відносин між Україною та Європейським Союзом на рівень асоціації. І саме італійський прем'єр-міністр С. Берлусконі визнав під час свого візиту до України у жовтні 2003 р., що Україна може бути готова до вступу в ЄС раніше, ніж у 2011 р. Україна та Італія роблять активний внесок у справу забезпечення миру на планеті шляхом участі у миротворчих операціях. Обидві країні є одними з найактивніших контрибуторів у проведення міжнародних миротворчих операцій під егідою ООН.

Український та італійський військові контингенти виконують нелегкі завдання із забезпечення стабільності та миру, підтримки діяльності суспільних інституцій у багатостраждальному Іраку [6].

Італія є одним із основних партнерів нашої держави в торговельно-економічній галузі й за обсягами торгівлі з Україною посідає друге місце в Західній Європі (після Німеччини). Товарообіг між Україною та Італією у 2004 р. досяг, за даними Держкомстату України, 2,4 млрд дол. США, що на 26,81% більше, ніж у 2003 р. При цьому експорт збільшився на 27,74% і склав 1,62 млрд дол. США, імпорт — на 25% і дорівнює 805 млн дол. США. Сальдо торговельного балансу для України — позитивне (814 млн дол. США) [11, ст. 325].

Рекордні темпи економічного зростання в нашій державі приваблюють італійський бізнес. Підприємці цієї країни інтенсивніше за своїх європейських колег освоюють український ринок. Італійські інвестиції присутні у виробничому секторі України. Станом на 1 жовтня 2004 р., обсяг італійських інвестицій в Україні складав 99 млн дол. (зростання з початку року — 4,4%). Існують, утім, значні невикористані можливості для участі італійського бізнесу в приватизаційних проектах в Україні. Великий інтерес для України представляє досвід Італії, яка майже на 100 відсотків залежить від зарубіжних енергоносіїв, в розвитку новітніх енергозберігаючих технологій.

Обидві країни щиро зацікавлені у розвитку культурного та гуманітарного співробітництва. У співпраці з українською стороною Національною телекомпанією Італії РАІ підготовлено ряд документальних фільмів на українську тематику, які з травня по липень 2004 р. демонструвалися по італійському телебаченню.

Практично кожного року в обох країнах проводяться масштабні культурно-мистецькі заходи. У провінції Віченца була відкрита виставка українського образотворчого мистецтва кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Безумовно, в українсько-італійських відносинах існують і проблемні питання [7].

Перше місце серед них посідає питання соціального статусу українських заробітчан, які у пошуках роботи прибули до Італії останніми роками. Україна виступає за якнайскоріше укладення між двома країнами угоди про працевлаштування та соціальних захист українських громадян. Ії підписання дозволить значно полегшити долю наших співвітчизників у цій країні. Вирішенню відповідних питань, пов`язаних з перебуванням в Італії громадян України, сприятиме і набуття чинності Міждержавної консульської конвенції, яка була ратифікована ВР України і нині проходить внутрішньодержавні процедури в Італії. Україна прагне також укласти між двома країнами угоду про взаємне визнання дипломів про середню та вищу освіту, що також допоможе багатьом нашим громадянам, які працюють в Італії. Іншим важливим питанням, над яким наполегливо працює українська дипломатія, є спрощення візового режиму між Україною та Італією та поліпшення процедури взаємного отримання віз.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой