Політичні кризи.
Конфліктологія

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

Вступ

Частина 1. Криза у політичній сфері. Історія та суть терміну «Політична криза»

Частина 2. Політичні кризи в Україні

Частина 3. Конфліктологія як наука, що включає вирішення питань політичної кризи

Висновки

Перелік використаної літератури

політична криза конфлікт

Вступ

Темою даної роботи є політична криза як стан у державі, та конфліктологія як наука, що вивчає положення людини у суспільстві, способи аналізу та попередження конфліктів, а також наука, що дає змогу зрозуміти суть політичної кризи у соціальному аспекті.

Актуальність теми. Україна зараз, як ніколи, потребує глибинного аналізу у всіх її сферах: соціальній, політичній, економічній тощо. Причиною цього стали невизначеність напрямку розвитку, слабко розвинений потенціал, неузгодженість влади та небажання народу активно впливати на стан у країні. Це призвело до того, що Україна перебуває у стані соціально-політичної кризи, коли необхідно знайти способи виходу з кризового положення. Саме для цього вимагається глибинне розуміння сутті поняття «політична криза», чим вона відрізняється від інших криз, тобто знати спільні риси, та такі, що притаманні лише політичній, проаналізувати аспекти виникнення їх у нашій та зарубіжних країнах.

Актуальність теми також яскраво виражена тим, що кризова ситуація в політичній сфері вважається однією з найнебезпечніших порушень, які можуть виникати в суспільстві. Відповідно, це призводить до пониження рівня життя громадян країни. Це пояснюється тим, що криза політична — це криза діалогу між владою на народом, що несе за собою погіршення функцій державної організації: охорону здоров’я, загострення інших конфліктів, а в результаті, порушення економіки, поява соціальних заворушень, переростання кризи у конфлікт між гілками влади, соціальними структурами, неполітичних організацій тощо.

Методологія. В ході дослідження питання політичних криз використовувався, насамперед, історичний метод, що дає змогу за допомогою опису і порівняння аналізувати причини виникнення політичних криз, умови та способи виходу з кризової ситуації. Невід'ємним від історичного є соціологічний метод, який дає змогу зрозуміти реакцію людей на події в країні, а також їх відповідь на неспроможність влади запобігти такому положенню. Петренко О., російський економіст і дослідниця питань взаємозв'язку між економічними та політичними подіями, вважає, що кризи у системі, громадянському суспільстві, необхідно пов’язувати з такими питаннями, як вчення про економічні цикли, синергетикою, що має у своєму інструментарії математичний понятійний апарат, теоріями керованих та зовнішньополітичних криз, а також теорією катастроф західноєвропейських математиків Т. Постона та І. Стюарта, тектологічної теорії російського вченого А. Богданова.

Деякі вчені вказують, що при дослідженні питання політичних криз та причин їх виникнення необхідно застосовувати системний метод, та теорію політичної модернізації. Тобто політична сфера, стикаючись з виникненням кризи, запобігаючи конфліктам, має бути модернізована, систематизована, у крайньому випадку, створенні нові органи влади, тощо. А поряд із синергійним методом важливо використовувати діалектичний, що спроможний дати відповідь на питання чому так склалося, як розвиватися далі - тобто відповіді, що випливають з розвитку країни, як результат розв’язання суперечностей окремих соціальних груп.

Російський дослідник А. Барсамов намагався дати відповідь на питання виникнення політичних криз через марксистські і немарксистські теорій революцій, адже вважав, що передреволюційні стани є різновидами кризи, а багато з причин революцій є, фактично, причинами політичних криз.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом, відповідно до теми, обрана політична криза як специфічний період існування політичної системи. В цей період вона характеризується частковою або повною втратою можливістю ефективно впливати на життя суспільства, що стає причиною виникнення політичних конфліктів. Окремим питанням винесене вивчення конфліктології як науки, що вивчає конфлікти, але у сфері політичній.

Предмет роботи — вивчення спільних та відмінних рис політичної кризи від інших, закономірностей кризових ситуацій, вивчення підходів щодо їх вивчення, систематизації тощо.

Мета роботи. Виходячи з вищевказаного, можна визначити мету роботи. Я намагався пояснити явище політичної кризи як особливого стану і процесу політичної системи. Для цього необхідно було визначити сутність політичної кризи через характеристики кризових явищ, а також деяких їх функцій у процесі розвитку політичної сфери життя суспільства. Також намагався зазначити чому саме політична криза є малодослідженим явищем, проте активно розвивається, має свою типологію, власну специфіку, що вимагають окремих досліджень як залежних від інших сфер суспільного життя кризових явищ.

Частина 1. Криза у політичній сфері. Історія та суть терміну «Політична криза»

Найкраща політика — бути чесним зі своїм народом, адже правда, що проступає крізь туман часу, в кінці кінців викриває всіх, хто прикрашений позолотою, зводячи на ні всі зусилля, що були витрачені ними для обману людей або життя.

Али Апшерони

Політична криза є феноменом, що слабо вивчена у світовій та вітчизняній науці. Проте необхідно відзначити походження терміну «політична криза» перед тим, як мати можливість класифікувати та систематизувати процеси в країні та поза її межами.

Прослідкуємо розвиток політичної думки в обраному аспекті. Насамперед необхідно виділити твори мислителів та політичних діячів марксистського напрямку Ф. Енгельса та В. Леніна. Серед вітчизняних політологів необхідно виділити радянського дослідника В. Овчіннікова, російських вчених, А Глухова, В. Барсамова, А. Венгерова, Ю. Яковця. У ході даної роботи також використовувалися теорії соціального філософі А. Тойнбі, англійського історика [2, 9].

Політична криза — явище, притаманне будь-якому політичному устрою, тобто є результатом порушення функціонування політичної системи у деякій країні світу. Дане явище може бути викликане різними факторами. Але спочатку зазначу, яким чином характеризують різні діячі політичної сфери та філософи категорію «політична криза».

Юрій Мацієвський, кандидат політичних наук, багато часу приділив вивченню даного феномена. Він відзначає, що з одного боку, це «особливий стан у розвитку і функціонуванні політичної системи, передусім владних структур», що виникає внаслідок загострення суперечностей між суб'єктами політичного життя. Тобто він вказує на той факт, що криза є не первинним, а вторинним, похідним явищем від суперечностей і конфліктів [20, 11].

За іншими джерелами криза — «тимчасове призупинення» або припинення функціонування окремих елементів чи інститутів політичної системи. Тут же ми бачимо, що криза — остання фаза розвитку конфлікту, в результаті якого конфлікт може бути подоланий або набути інших форм протікання.

Проте у своїй роботі [16, 20] Мацієвський вказує, що попередньо вказані визначення і розуміння кризи є некоректним. Чому? Гострий конфлікт не криза. Проте зовнішньо вони мають багато спільних рис, але сутнісно все ж відрізняються. З іншої сторони, маємо ситуацію стагнації конфлікту. Сторони не мають бажання або засобів, щоб подолати конфлікт. Складається враження, що виникла ситуативна криза. Проте спеціальна література визначає це явище скоріше як безвихідність, що не має під собою тих самих процесів, що й політична криза, по суті «глухий кут».

Саме по собі явище політичної кризи недостатньо активно вивчалося у світовій та вітчизняній науці, як було зазначено вище. Скоріше дане питання виступало як частина політичних вчень чи теорій. Українські дослідники Б. Андрушків, Н. Кирич та І. Сівчук займалися дослідженням даного питання. Вони зазначили, що згадане поняття використовується майже у всіх сферах суспільного життя, у технічних та гуманітарних науках. Криза характеризує певний перелом у функціонуванні будь-якої системи. Наприклад, радянські вчені вважали цей стан таким, що передує соціальній революції, що є результатом стихійних лих або війни, або виснаження пануючої формації, адже вона не спроможна вирішити поставленні перед нею питання [2, 9, 11].

Питаннями криз у різних галузях наук займається кризовий менеджмент. Але якщо говорити про політичні кризи, парламентські або кризи влади, то можна в такому випадку визначити кризу як загострення конфлікту [11].

Також я розглянув визначення політичної кризи, запропоноване українським науковцем, В. Василенком. Він вважав, що кризові явища пов’язані з розвитком системи у діалектичному взаємозв'язку з функціонуванням системного утворення, що забезпечує цілісність політичної сфери. Тобто він пропонує розглядати політичну кризу як результат невідповідності дій політичної влади з моментальними потребами народну, невирішення їх нагальних проблем.

Необхідно зазначити визначення політичної кризи за «Політичною енциклопедією». Це особливий стан в розвитку й функціонуванні політичної системи суспільства, зокрема його державної влади, що характеризується нестабільністю і розбалансованістю політичних інститутів, зниженням рівня керованості всіма сферами суспільного життя, наростанням соціально-політичної активності мас. Таким чином, повертаючись до думки політолога Ю. Мацієвського, криза розуміється саме як процес, а не стан. Це пояснюється структурою кризових процесів, які складаються зі стадій [29].

У свою чергу, кризові процеси зі сфери політичної можуть впливати на духовно-культурну сферу, та на економічне життя в цілому. Це пояснюється тісним зв’язком політики з ідеологією та економікою. Розглядаючи в подальшому питання з точки зору актуальності теми, кризові явища в сфері політики з подальшим впливом на інші сфери життя характерне саме для пострадянського суспільства. Це спричинено спробою окремих політичних груп захоплення влади через обіцянки покращення добробуту життя громадян (низькі ціни, високі соціальні трансферти тощо), тобто здобуття певного рівня легітимності через обіцянки, що не могли бути досягненні з огляду на економічний стан країн [16, 19, 20].

Наступним кроком необхідно визначити структуру та властивості політичної кризи як явища. Суспільство будь-якої країни включає різноманітні соціальні групи. Насичене життя та постійні зміни призводять до виникнення конфліктів. Класифікації конфліктів покликана дати відповідь на питання про причини виникнення конфліктів, тим самим допомагає оцінити шляхи їх вирішення. У цій класифікації не останнє місце займають політичні конфлікти.

Політичний конфлікт -- це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Можна зазначити, що політичні конфлікти зачіпають основу будь-якої політичної системи — державні інститути, що включають в себе підсистеми. Реакцією підсистем може бути новий якісний стан політичного конфлікту — криза. В результаті в напруженні виявляються об'єкти, що піддаються кризі найбільше, а саме: уряд, парламент, а через них і система, що включає і громадян країни. Тобто, політична криза -- це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності [5, 12, 13].

Зараз, на мою думку, важливо було б привести класифікацію криз у широкому сенсі. Найбільш типовими для перехідних суспільств, до яких відносяться більшість пострадянських країн, в тому числі і Україна, є такі кризи [20, 22]:

Криза ідентичності. Цей тип криз викликаний суперечностями, що пов’язані з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символі тощо. Філософи та дослідники явища криз пропонують апеляцію правлячих еліт до популізму, націоналізму як спосіб виходу з кризового положення. Тобто влада має або звернутися до історичного минулого країни, або намагатися виконати різкий ривок шляхом модернізацій них перетворень.

Криза легітимності. Легітимність -- це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами. А криза легітимності, відповідно до визначення, породжується розчарування частини населення в обраній владі. Саме тому соціальна база підтримки зменшується, реформи, що пропонуються політичною елітою, сприймаються нейтрально, негативно, але не підтримуються.

Криза проникнення. Даний тип криз характеризується через наступні аспекти: зниження ефективності рішень центральної влади, що відбувається через неспроможність або небажання діючої влади виконувати проголошені передвиборчі обіцянки; втрата єдності темпів змін у різних суспільних сферах; розбіжність процесів перетворень у різних регіонах країни тощо.

Криза розподілу матеріальних і духовних благ. Оскільки ми говоримо про перехідний етап, маємо на увазі, що країна намагається перейти від одного суспільного ладу, до іншого, обрати іншу формацію тощо. Але перехід, наприклад, до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукаються насамперед всередині суспільства. Це призводить до змін стандартів і способу розподілу. Таким чином політика, що спрямована на стабілізацію економіки, вимагає упорядкування соціальних витрат держави. Упорядкування в даному контексті означає скорочення трансферт, зменшення державних витрат, закупівель, зменшення грошової бази тощо. Це відбивається на життєвому рівні населення;

Криза участі. Цей тип криз викликаний процесами лібералізації, що спричиняють розширення включення громадян у політичні процеси і легальний прояв різних ідеологічних течій. В результаті починають створюватися нові політичні інститути (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування). Але вони не завжди готові до вираження різноманітності всіх інтересів, хоча це стає однією з пріоритетних цілей демократичного суспільства. Деякі нові інститути намагаються підмінити виконання запитів населення мітинговою стихією. Протилежним проявом цієї кризи є абсолютна пасивність населення. Тобто в першому випадку ми бачимо, що народ активно намагається використовувати нові можливості, не завжди розуміючи суті справи, а в другому люди ніяк не реагує на зміни в устрої.

Суттю політичної кризи є зміна у співвідношенні сил в уряді, парламенті, суспільстві. Криза завжди є наслідком дезорганізації, дестабілізації системи. Якщо ж будуть виявленні способи знаходження компромісів і встановлення нового балансу відповідних сил, це означатиме, що суспільство модернізувалося, змінилося.

Іншою класифікацією політичних криз є ступінь їх глибини та безпеки для суспільної стабільності. Таким чином політологи виділяють урядову, парламентську та конституційну кризи.

Рисунок 1.1. Типологія політичних криз [22]

Урядова криза. У деяких країнах кабінет міністрів формується через парламент, що призводить до урядової кризи. Це виникає через високу вірогідність виникнення непорозумінь між членами органу влади, що тягне за собою відставку деяких його членів. Через існування можливості блокування урядового курсу парламентською більшістю, якою користуються зацікавлені групи, можна говорити про ризик виникнення конфліктів між окремими групами вже всередині парламенту. Як результат кабінет міністрів призупиняю свою роботу та переобирається. На це витрачається ефективний робочий час органу.

Як я вже зазначив, уряд — зона підвищеного рівня можливості виникнення конфліктів. Членам уряду необхідно постійно узгоджувати свої рішення з прем'єр-міністром, передбачати реакцію окремих лобістських груп тощо. Всі вище перераховані фактори у тій чи іншій мірі можуть впливати на рішення щодо обраного політичного курсу. Як тільки кабінет міністрів втрачає легітимність, тобто підтримку народу, це може призвести до рішення парламенту призупинити дію органу (див. вище).

Парламентська криза. Якщо говорити про парламент, то тут ситуація схожа. Політична боротьба між окремими фракціями, між парламентом і урядом, президентом тощо призводить до унеможливлення вирішення питань співвідношення інтересів різних соціальних груп. Тобто від мирних форм взаємодії переходять до пасивної протидії. Я маю на увазі, що парламент призупиняє свої дії до вирішення сторонніх питань, що, можливо, не впливали б безпосередньо на актуальні. Окрім пасивної, можливий розвиток гострої політичної конфронтації, де окремі фракції та опозиція в більшості не підтримує аніяких рішень. Це робить неможливою законодавчу діяльність парламенту.

Конституційна криза. Даний вид кризи не виникає так само легко, як вище названі. Йому передує послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному та політичному ладі країни. Тобто перед виникненням самої кризи можна спостерігати велику кількість конституційних конфліктів, що мають під собою найрізноманітніші причини: недосконалість конституції, невідповідність її ціную чому ладу в суспільстві, тобто насадження думки меншості, неточність формулювань тощо. Як спосіб виходу з конфліктної ситуації та попередження кризи можна прибігати до таких методів, як внесення правок до закону парламентом, тлумачення статей Конституційним Судом тощо. У цьому випадку ми простежуємо виникнення суперечностей між змістом Конституції, та тим, як її розуміє пересічний громадянин.

В іншому разі маємо конфлікт Конституції і органів державної влади. Тобто намагання можновладців трактування змісту закону з користю для себе через заклик більшості парламенту, або через власну неграмотність. Якщо Конституція тривалий час не спроможна відповідати соціально-політичним та економічним реаліям, виникає конституційна криза [8, 16].

Окремими формами загострення політичних конфліктів є революція, повстання, війна тощо. Не випадково прусський генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є «продовженням політики іншими, насильницькими засобами».

Всі три типи політичних криз відносяться до внутрішньополітичних. Також важливо відзначити кризу політичної партії та соціально-політичну, або загальнонаціональну кризи.

Криза політичної партії - ще один різновид внутрішньополітичної кризи. Загалом, це ситуація, коли правляча або опозиційна партія, або коаліція партій, втрачають авторитет та підтримку внаслідок відходження від обраних соціально-політичних ідеалів, програмних цілей тощо. Це відбувається в результаті розриву єдності політичних лідерів від реального життя та інтересів народну. Така ситуація може бути штучно скомпрометована, або витікати з байдужості до виконання прямих обов’язків.

Соціально-політична криза — переломний момент у розвитку соціально-політичного процесу у країні, різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший. Тобто всі типи криз виникають через не достаток довіри, втрату авторитету окремих кіл правлячої еліти, окремих груп тощо.

Звичайно, політична криза може виходити за межі тієї чи іншої країни. Тоді це переростає в зовнішньополітичну кризу — переломний стан у відносинах між певними країнами з приводу конкретних найважливіших політичних подій на основі розходження докорінних інтересів. Важливо зауважити, в такому випадку криза є результатом міжнаціонального конфлікту. Це небезпечно тим, що можна втратити важливі стосунки з іншими країнами, авторитет на міжнародній арені і т. д [16].

На мою думку, необхідно підкреслити особливості кожної кризи.

Рисунок 1.2. Причини та способи виходу з політичних криз[20]

Говорячи про той чи інший тип політичної кризи, ми розуміємо, що всі вони викликані різними чинниками, проте мають спільні риси — ознаки кризи. Серед ознак політичної кризи наявною є нездатність політичної системи чи її складових виконувати свої функції. Якщо звертатися до історичних пам’яток, російський філософ і політичний діяч В. Ленін вважав, що правлячі кола є нездатними в умовах революційної ситуації управляти так само, як це робили раніше, через погіршення рівня нижчих класів і верств, що тягне за собою інтенсивне посилення активності мас.

Іншими ознаками політичної кризи є загострення протиріч у політичних відносинах, втрата владними структурами контролю над розвитком процесу даного загострення, існування загрози безпеки влади і політичної системи в цілому. Оскільки існує загроза, суб'єкти політичних відносин змушені шукати методи її подолання. Пошук має невідкладний характер і цим і ускладнює пошук цих методів.

Важливою ознакою кризи є її системний характер та велика можливість не бути поширеною поза межі однієї чи декількох з підсистем політичного життя. Прикладом може слугувати вище зазначена парламентська криза. В будь-якому разі головною ознакою є неможливість прийняття важливих стратегічних рішень через відсутність підтримки більшості, незацікавленості окремих груп тощо.

Будь-яка криза, в тому числі і політична, проходить певні етапи:

Передкризовий стан. На цьому етапі політична система в цілому або її окремі частини знаходяться у розвитку конфліктних ситуацій. Цей стан відрізняється від конфлікту, як такого, тим, що питання не можуть бути вирішення шляхом політичного компромісу;

Виникнення кризи. Владні структури втрачають можливість вирішувати проблеми, що стоять перед суспільством, використовуючи політичні методи. Це характерно для аполітичної системи;

Розвиток і загострення кризи. Якщо криза дійшла до цього етапу, можна спостерігати повний розпад політичних структур. Тобто виникає стан їхньої недієздатності, а в подальшому — безвладдя через призупинення їхнього існування.

Наприкінці, я б хотів розглянути питання, що є наслідком кризового стану. Юрій Мацієвський подає наступну схему політичного розпаду:

Рисунок1.3. Динаміка політичного циклу [16−19]

Розуміння положення політичної системи в даній схемі йде врозріз з означенням, що я ввів раніше, а саме те, що політична криза є наслідком конфлікту. Але даний політолог пропонує розглянути політичну кризу в контексті того, що до неї призводить не конфлікт окремих соціальних груп, а навпаки, передує всьому розпад політичної системи, що переживає кризу. Результатом кризи може стати загострення відношень всередині системи та призвести до конфліктів.

В будь-якому разі, політична криза не є останньою фазою політичного циклу. Відповідно до вищевказаного, компетентність правлячої еліти визначає, чи переросте кризова ситуація в конфлікт, або нейтралізує загрозу через зміну політичного напрямку дій. Якщо для запобігання необхідна зміна більш як одного параметру (стандарти, закон тощо), мова ведеться про політичну нестабільність і малу ефективність попередньо існуючої системи, тобто про її трансформацію. Загалом, Свенссоном П. була запропонована теорія розвалу і трансформації політичної системи. Він порушує головне питання: в який момент існування системи необхідно прибігати до примусового знищення її та створення нової [11].

Проте я не говорю, що при виникненні кризового стану в демократичному суспільстві, необхідно шукати прообраз нової системи в радикальній її зміні на протилежну, напр., на тоталітарну. Необхідно шукати зміни, які обмежились би реструктуризацією в межах демократії, наприклад, перехід від президентського типу правління до парламентсько-президентського. Це свідчило б про подолання кризи. В іншому разі, якщо немає іншого виходу, як перехід до авторитаризму чи тоталітаризму, тобто при зміні базових характеристик політичної системи, можемо свідчити про абсолютний розпад, що необхідно зупиняти через докорінну зміну правлячої еліти. Часом в запасах народу немає необхідної бази, що могла б ефективно замінити існуючу правлячу гілку. Але за необхідності можливе створення тимчасового уряду, лише для подолання існуючої ситуації.

Отже, політична система — стан та одночасно процес, що є реакцією на порушення функціонування політичної системи або її окремих складових. Криза виникає та загострюється за відсутності бажання або можливості пошуку компромісного рішення [13].

Хоча й на зараз немає певної класифікації ознак криз, можна вказати, що всі вони супроводжуються занепадом діяльності органів державної влади, з подальшою можливістю призупинення їх існування. Більшість інших ознак сильно залежать від соціально-історичного моменту існування країни. Тобто рішення про докорінну зміну політичного устрою залежить від вже діючого, від настроїв більшості населення та інших факторів.

За визначеною класифікацією та типологізацією політичних криз у цьому розділі я можу перейти до розгляду окремих прикладів виникнення цього явища на території нашої країни за часів незалежності. Вивчення минулих подій надасть змогу спрогнозувати подальший розвиток подій. Хоча це частково унеможливлюється соціальним фактором: люди спроможні змінювати свої погляди та інтереси в залежності від конкретної ситуації, що склалася в країні.

Частина 2. Політичні кризи в Україні

Для аналізу питання політичної кризи в Україні, я взяв для порівняння наступні: політичні кризи 2007, 2008 років, та коаціліада 2006 року. Аналіз проведу у хронологічній послідовності.

Коаціліада — це ситуація, що виникла у 2006 році, яка була пов’язана з тривалим процесом формування коаліції, від чого і отримала цю саркастичну назву.

Суть конфлікту знаходилася в неможливості створення уряду за участю не правлячих партій. Тобто таких, що не мали належності до правлячої коаліції. Це було закріплено Конституцією: участь в коаліції брали лише фракції, що перемогли на виборах, не допускалися окремі депутати-безфракційники та новостворені фракції. Цим фактом унеможливлювався факт підкупу та зради для отримання більшості голосів, в свою чергу це призвело до складнощів у створенні коаліції. Отже, ми бачимо конституційну кризу, що виникла внаслідок унеможливлення активних дій фракцій.

В ході загострення кризи, тобто на останньому етапі, відбувалися дії, що могли б допомогти, на думку правлячої еліти, обійти або змінити умови створення коаліції. Результатом розвитку кризи став розкол БЮТ, «Нашої України та соціалістів» — помаранчева коаліція. Оскільки конституційно прем'єр-міністр мав обиратися з числа фракції, що перемогла (такою партією став БЮТ), на цю посаду мала посісти Юлія Тимошенко. Проте з таким розвитком подій не погодилися інші фракції. Зрештою була створена «Антикризова коаліція» у складі «Партії регіонів», СПУ та КПУ, що стало змовою між Ющенко та Януковичем. В результаті формально «Наша Україна» не потрапила до коаліції, а фактично отримала половину посад міністрів.

Головному у цьому питанні контекст, а саме питання політичної кризи. Причиною я визначив протиборство фракцій та бажання захоплення влади. Результатом став розкол коаліційного об'єднання. Але вихід з кризи був знайдений через активізацію суспільства. Поспіхом створена коаліція не проіснувала довго і вже за рік союз змовників Ющенка та Януковича розпався. Причиною стала глибока парламентська криза. Як було зазначено в розділі 1, виходом з такої кризи є переобрання парламенту, що і відбулося в 2007 році. БЮТ знову отримав більшість голосів, а зрадницькі фракції навіть не подолали прохідний бар'єр. Проте «Наша Україна» вчинила наступним чином. Вона виключила зі своїх списків тих, хто, начебто, перейшов до протилежного табору, а сама у більшості старого складу ввійшла до нової коаліції [12, 13].

На мою думку, необхідно виділити наступні причини виникнення кризової ситуації:

Ющенко та Тимошенко, представники правлячої еліти, не могли дійти компромісу у багатьох питаннях, що стосувалися політики та економіки. Це призводило до виникання конфліктів, і відтворювалося на настроях відповідних фракцій;

Конфлікт існував не лише в колі політичних кіл. Тут ми спостерігаємо кризове положення у стосунках між окремою особою — Тимошенко, та представниками багатіїв. Ющенко надавав деяким з них особливі права, що могло б допомогти затвердити позиції, забезпечити підтримку частини народу. Кабмін на чолі Тимошенко не погоджувався з такою політикою, відповідно, не мав підтримки.

Перебіжки депутатів між фракціями не надавали можливості отримати кредит довіри населення. Хоча такі дії і мали вказані наслідки, народні обранці стали лише більше зраджувати попередньо обраному напрямку після перевиборів. Це стало своєрідною традицією.

Політологи з-за кордону, що весь час спостерігали за коаліціадою в Україні вказали на неспроможність президентського оточення бути далекоглядними та передбачувати результати власних рішень, через що і не отримали підтримки на наступних виборах.

Наступним явищем політичної кризи, що була яскраво виражена та висвітлювалася багатьма ЗМІ, стала криза 2007 року. Це було політичне протистояння законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, та Президентом України з іншої. Це є наслідком коаціліади 2006 року, що переросла у відповідні процеси у 2007. Протистояння було викликано указом «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» та перевиборами парламенту. Знову винила криза конституційного характеру. Довго не могли вирішити питання законності такого рішення, шукали підтримку серед народних мас. Проте результатом кризи стала згода парламенту на перевибори.

Політологи вважають, що цей процес радше був показовим, аніж мав якийсь важливий сенс. По суті це була затримка роботи парламенту, витрата бюджетних грошей для проведення позачергових виборів тощо, адже до парламенту, в результаті, ввійшли ті ж фракції, практично не змінивши свого складу (за виключення перебіжок багатьох депутатів). Але важливий сам факт прикладу парламентсько-конституційної кризи, виходом з якої став компроміс однієї із сторін [20, 21].

Політична криза 2008 року — криза довіри всередині новоутвореної коаліції 2007 року на чолі з БЮТ. Причинами кризи стала неузгодженість цілей та методів досягнення поставленого курсу. Політична криза в Україні була наслідком тривалої внутрішньої боротьби та непорозумінь між основними силами представленими в парламенті країни, зокрема між представниками БЮТ та НУ-НС.

Серед причин даної кризи політологи виділяють наступні: як було вказано раніше, основною причиною стала боротьба між основними політичними силами Блоку Юлії Тимошенко та НУ-НС (деякі вважають, що розбіжності були, насамперед, між особистісними та політичними стосунками Тимошенко та Ющенко, що передавалося на настрої фракцій); загострення боротьби перед виборами 2009 року. Серед можливих проблем виникнення кризи виділяють проблему військових дій у Грузії. Уряд звинуватив Тимошенко у зраді, а саме у спробі замовчення підтримки Росії у її зовнішній політиці, ворожо направленої по відношенню до Грузії. Звинувачення були зняті, коли Юлія Тимошенко підтвердила факт того, що вона підтримує ідею територіальної цілісності Грузії. Таким чином я можу виділити фактор зовнішньополітичної діяльності як можливий у виникненні політичних конфліктів між групами правлячої еліти з наслідками у вигляді політичної кризи.

В результаті наведених вищи подій виникла ситуація, коли діяльність коаліції унеможливлювалася. Підкріпленням розвитку кризи стали законопроекти, що були направлені на спрощення процедури імпічменту президента, а також позбавляли його права призначати деяких голів міністрів. Тобто існувало протистояння між парламентським об'єднанням та діючим президентом України, вигідним виходом з якого для перших було позбавлення деяких специфічних прав президента [27].

Результатом протистояння став розпуск демократичної коаліції. Після проходження піку кризи, почали шукати виходи з ситуації, що склалася. Існувала загроза нового розпуску діючого парламенту, через тривале зволікання у створенні нової політичної більшості. Політична криза завершилася з обранням Володимира Литвина на посаду Голови Верховної Ради 8 грудня 2008 року. Наступного дня Володимир Литвин повідомив про відновлення демократичної коаліції, до якої також приєднався і Блок Литвина. Юлія Тимошенко у якості прем'єр-міністра України виступила по телебаченню і заявила про закінчення політичної кризи 2008 року.

В якості висновку для цього короткого розділу я хочу провести поверхневий аналіз та надати попередню власну оцінку подіям 2006, 2007 та 2008 років.

Якщо слідувати схемі циклічності кризових ситуацій та конфліктів в соціальному середовищі, можна вказати наступне:

Конфліктогенними факторами в усіх трьох випадках слугують напружені стосунки у сфері політики між окремими політичними інститутами та окремими особами;

Результатами конфліктів є загострення проблем та безкомпромісність у вирішені головних питань. Тобто криза виникає на підставі наявних конфліктів, але часто не містить в собі предмету суперечності. Криза стає безпредметною та має затяжний характер. Звісно, це відносне твердження. Наприклад, бездіяльність парламенту в ході його формальної відсутності протягом чотирьох місяців є підставою для того, щоб назвати кризу затяжною. У цей період головний законодавчий орган не виконував свої прямі обов’язки.

В середовищі перехідного, трансформаційного періоду, що характерне для пострадянського суспільства, до якого належить і Україна, до сих пір немає встановлених пріоритетів політичного розвитку та цілковитої направленості. За умов визначеності хоча б у зовнішній політиці можна було б звертатися по допомогу до учасників союзу. (Це стосується безпосередньо проблем, що виникли зараз. Тобто фактично проблема вибору на Захід чи на Схід).

Результатом кризових ситуацій не завжди ставали ефективні дії. Ми бачимо, що відповідно до класифікації політичних криз вони можуть набувати як деструктивних, та і деструктивних наслідків. Розпуск парламенту є деструктивним наслідком, що призвів до застою та тимчасової бездіяльності. Як результат — виникнення нових конфліктів та предметів загострення суперечностей. Тобто ми бачимо ефект циклічності деструктивних політичних криз [28].

Частина 3. Конфліктологія як наука, що включає вирішення питань політичної кризи

Якщо у вашому житті немає конфліктів,

перевірте, чи є у вас пульс

Ч. Діксон

На мою думку, важливим у розгляді питання про політичну кризу як явище є вчення про конфлікт, його походження, протікання та наслідки — конфліктологія. Необхідно вказати визначення за різними джерелами.

Пірен М.І. вважав, що конфліктологія — наука, що проявляється одночасно в багатьох вимірах: людина, природа, положення місце людини в природі та суспільстві; намагається дати відповіді на питання психологічних оцінок між людьми, окремими групами в межах соціального напрямку тощо. Тобто це наука, що включає бази знань та категорій інших. До них відносяться політологія, соціологія, психологія, математика, філософія та інші, що в сукупності спроможні надавати цілісну оцінку ситуаціям. Такими ситуаціями вважаються будь-які зіткнення всередині людського суспільства, природи, взаємодії між людиною і природою [23].

У дослівному перекладі, конфліктологія — наука про конфлікти. Виходячи з цього, конфлікти — ті самі ситуації, описані вище, зіткнення. Повсякденно це слово вживається по відношенню до багатьох явищ: і збройні сутички між соціальними група, і проблеми особистості з оточуючим світом, і проблеми всередині окремих інститутів, наприклад, в сім'ї. Оскільки конфліктологія — система знань про конфлікти, механізми їх виникнення та вирішення, як окрема наука вона має структура та певну сукупність власних, базових категорій.

Конфліктологія як наука виділилася від соціології як її напрямок наприкінці 50-х років двадцятого століття і одержала назву «соціологія конфлікту». А на території Радянського Союзу термін «конфліктологія» вперше з’являється наприкінці двадцятого сторіччя, всередині 80-х. Зараз ми розглядаємо питання конфлікту через те, що саме він стає причиною кризи, проте такий вихід є не обов’язковим, але можливим. Щоб зарадити ситуації, необхідно знати її витоки, суть та характер. Цьому допомагає класифікація конфліктів.

За загальною класифікацією виділяють такі конфлікти:

За сферами прояву конфлікту

Економічні

Ідеологічні

Соціально-побутові

Сімейно-побутові

За ступенем тривалості та напруження конфлікту

Бурхливі швидкоплинні конфлікти

Гострі тривалі конфлікти

Слабковиражений і млявоплинний конфлікт

Слабковиражений та швидкоплинний конфлікт

За суб'єктами конфліктної взаємодії

Внутрішньоособові конфлікти

Міжособові конфлікти

Конфлікти «особистість-група»

Міжгрупові конфлікти

За соціальними наслідками

Конструктивні конфлікти

Деструктивні конфлікти

За предметом конфлікту

Реалістичні (предметні) конфлікти

Нереалістичні (безпредметні) конфлікти

В контексті даної наукової роботи я буду розглядати саме політичні конфлікти — зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (це можуть бути нації, політичні партії, організації тощо), що викликано протилежністю політичних інтересів та поглядів, і які покликані змінити баланс сил між цими групами, надати іншу роль влади, становище. Тобто це різновид конфліктів, де сторонами є політичні інститути [22].

За вище поданою класифікацією можна зазначити, що політичний конфлікт може мати в своїй основі як ідеологічні, економічні, так і соціально-побутові питання; різні за тривалістю (визначається ступенем свободи сторін суперечності, враховується їх бажання та можливість йти на компроміс); обов’язково не є внутрішньо особовим конфліктом (в даному пункті роблю акцент на тому, що політичний конфлікт завжди є протистоянням між групою і окремою постаттю (напр., парламент — президент), або між декількома групами (напр., парламент — кабмін)); відповідно, можуть приводити до вирішення поставлених питань, так і до деструктивних наслідків (одним з яких є криза, стагнація тощо); мати як реалістичні предмети диспуту, так і бути безпредметними (в такому разі ми говоримо про відстоювання власних, корисливих інтересів, цілей окремо взятої групи).

З досліджень питання політичного конфлікту видно, що змістом його є боротьба за вплив у системі політичних відносин. Кожна окрема політична група, що бере участь в конфлікті, вимагає монополію своїх інтересів, проте таким чином, щоб вони мали підтримку серед суспільства [15, 18].

Політичний конфлікт є різновидом соціального. Але має свої особливості. Головна з них те, що суб'єктами конфлікту виступають лише представники правлячої еліти, а об'єктами — влада, її розподіл та право володіння; політичний статус окремої соціальної групи; відстоювання цінностей, що побудовані на базі політичної влади тощо.

Як було зазначено, конфлікт може нести деструктивні наслідки для суспільства. Але здебільшого він виступає сигналом до змін, існування певних «гострих» питань та необхідність їх вирішення [8].

Будь-який соціальний конфлікт містить причину та виконавців — акторів. Об'єктивним аспектом політичного конфлікту є суперечність між єдиною системою політичного суспільства та окремо взятих груп, що відображає їх нерівність через отриманий політичний статус. Це і є причиною конфлікту. Політичний конфлікт, як окремий випадок соціального, несе в собі такі особливості суб'єктної поведінки [16, 20]:

Усвідомлення цими суб'єктами суперечності в певній сфера. Якщо немає усвідомлення проблеми, джерело конфлікту зникає, але виникає суперечність іншого роду: відсутності діалогу між групами, що тягне за собою кризу;

Організація конфлікту. Якщо ми говоримо про політичний конфлікт, то маємо розуміти, що все це має бути оформлено відповідно через необхідність правильної організації;

Чи можливо піддати окремо взяту конфліктну ситуацію типологізації. Якщо даний конфлікт не має чіткий встановлених рис, він виходить за рамки і перестає бути суто політичним.

Коли у першій частині я розглядав різновиди політичних криз, я вказував, що криза — лише результат невирішення конфлікту. Виходячи з цього, можна зрозуміти схожість у типологізації криз та конфліктів, адже вони мають одну базу.

За направленістю конфлікти можуть бути зовнішньополітичними та внутрішньополітичними. Останні в свою чергу поділяються на конфлікти між правлячою елітою та соціальними масами, що викликано неспівпаданням інтересів; між об'єднаннями всередині політичної еліти, тобто між правлячою більшістю та опозицією; а також конфлікти, що передаються через протистояння, зіткнення та кризи, направленні на вирішення питання володіння об'єктами влади (право бути керуючою партією, відстоювання власних інтересів тощо) [4].

Зовнішньополітичні конфлікти призводять до відповідних криз. Вони теж поділяються на наступні:

Ті, що вимагають вирішення питань, що можуть призвести до війни між двома або більше країнами. Це виражається за допомогою висунення вимог однієї нації до іншої. Вимоги мають бути обґрунтованими, тобто не безпідставними.

Якщо вимоги не мають під собою ґрунту, їх висунення вимагає певної аргументації. Така політика називається «виправдання ворожнечі» і характеризується діяльністю однієї держави проти іншої, підкріпленою провокацією.

Ті, що не висуваються на міжнародну арену, але вирішуються між правлячими елітами країн, тобто приховані.

Ті, що мають затяжний характер через небажання або неможливість моментального вирішення — довготривалі.

При виникненні конфліктної ситуації суспільство вимагає змін. В деяких випадках ці зміни можуть бути обмеженими однією-двома реформами, чого б стало достатньо для повернення до нормального ладу. Але частина конфліктів не може завершитися обмеженою політикою і наступає час радикальних змін. В основі таких конфліктів лежать суперечності за зміни політичних інтересів, потреб, цінностей тощо. Зазвичай є частина населення, що підтримує старі звичаї. Тоді виникає конфлікт між соціальними групами.

В залежності від політичного поля, на якому виникає конфлікт, можна говорити про суперечності між групами вищого та регіонального рівнів. Здебільшого конфлікти вищого, центрального типу не виносяться за межі кола акторів, що беруть участь у вирішені питання. А регіональні конфлікти залучають велику кількість соціальних мас, і не можуть бути приховані від обговорення [12, 13, 25].

За класифікацією було виділено предметні та безпредметні конфлікти. Безпредметний конфлікт може бути в свою чергу випадковим (суперечність не суттєва, але учасники приходять до беззмістовності конфлікту не одразу), змішаним (по сутті він включає в себе причини і суттєві, і беззмістовні), неправильно уявлений конфлікт (в такому разі помилково висуваються претензії не до тих груп, і суперечка переходить в стан неможливості вирішення) та помилковий конфлікт як окремий тип (що не має абсолютно жодних підстав, але в якому можуть бути зацікавлені окремі групи або особи).

В реаліях життя вищезазначені конфлікти не бувають у чистому вигляді; часто характерні риси одного проявляються в змісті іншого конфлікту. Але можливим результатом політичного конфлікту є вищий щабель — політична криза. Але перш ніж прийти до такого результату, конфлікт проходить декілька, іноді циклічних, етапів [23]:

Початковий етап

Етап підйому

Пік конфлікту

Фаза спаду

Науковці у сфері політології вважають, що у відсотковому відношенні можливість виходу з наявного політичного конфлікту присутня на кожному етапі у такому співвідношенні: на початковому етапі, коли ситуація лише виникає, 95%, на етапі підйому, коли починають приймати відповідні дії, 46%, на піці конфлікту — менше 5%, та фазі спаду вже 20%. Тобто найбільшу ймовірність переходу конфлікту в кризу є на другому на третьому етапах.

Якщо брати до уваги теорію, в якій пропонується вважати конфлікт таким, що передує кризі, необхідне роз’яснення процесу розпаду політичної системи. Розпад, або по-іншому, колапс держави — процес, що закінчується нездатністю держави до самостійної підтримки своєї безпеки, законності, інших факторів, що свідчили б про стабільність в більшості сфер окремої країни. Якщо відсутня стабільність, існує можливість втрати внутрішнього устрою та виникнення конфліктів, чинниками для яких можуть слугувати структурні, економічні, політичні і культурні фактори. Але найважливішим залишається поведінка та реакція політичних еліт. Структурні чинники тягнуть за собою можливість розпаду держави через втрату підтримки власної безпеки, що в свою чергу викликає революційні настрої. Тобто криза — обов’язкова умова, на думку деяких дослідників, що має місце як етап, на якому ще можна зарадити появі конфлікту. В такому контексті має місце схема 1.3 [25].

Отже, конфліктологія — наука, що вивчає структуру конфліктів, причини та наслідки їх виникнення. В контексті політичних криз, я з’ясував необхідність розуміти можливість передування конфлікту кризі та навпаки. Це свідчить про циклічність цих процесів. Політичний конфлікт, виходячи з етапів його створення, може визначати умови протікання кризи — обов’язкового елементу, під час якого шукаються можливі виходи з кризи аби попередити повторення конфліктної ситуації.

У західному суспільстві можна виділити кілька предметних зон, що присвячені саме вивченню конфлікту. У соціології вивченню конфлікту присвячена спеціальна теорія конфлікту, а також на рівні спеціальних соціологічних теорій конфліктів вивчається в руслі теорії мобілізації ресурсів, теорії відносної депресії та теоріях революції. В них йдеться про причини виникнення суспільних рухів, що мають конфліктний характер і мають можливість переходу до кризового стану.

За визначеною типологізацією, характеристиками тощо, наведених у цьому розділі, можна встановити момент переходу конфлікту в кризу і навпаки та мати можливість реагувати відповідно до необхідних соціально-політичних умов (зовнішньо- і внутрішньополітичних, міжгрупових соціальних, і т.д.).

Висновки

У ході роботи було розглянути важливе і актуальне зараз питання кризових ситуацій у сфері політичної системи. Результатом загострення суперечностей між різними соціально-політичними інститутами можуть стати політичні кризи, які можуть перерости у мирні або військові конфлікти.

За наданим переліком характерних рис політичної кризи можна чітко відокремити даний вид загострення стосунків у сфері направленості політичного курсу країни, встановлення цінностей та сфери впливу на внутрішній та міжнародній аренах.

У третьому розділі я дав характеристику науці конфліктологія, що розглядає конфлікти загалом та у політичному полі зокрема. Вивчення бази знань дає змогу зрозуміти суть конфліктів, надати їм структуру та вписати у цикл взаємодії між політичними інститутами як обов’язковий прояв прийняття рішень. Це свідчить про те, що не завжди одну ідею підтримує більшість як політичної еліти, так і народу. Конфліктологія дає відповідь на питання, чому виникає конфлікт, у сфері яких стосунків він знайшов загострення та чи передувала йому криза. Через структуризацію знань про конфлікти можна виокремити найяскравіші приклади суперечностей, що ведуть до одного результату та мають спільні фактори виникнення, і надати чіткі відповіді про їх вирішення.

Сумуючи результати аналізу, можна виокремити вказані якості у кризах, що виникали на просторах України. В першому випадку криза виникла внаслідок конфлікту між фракційними групами та мав відносно затяжний характер. У двох інших, що мали витоки з коаціліади, конфлікт став результатом політичної кризи. Цей факт доводить теорію про можливість циклічності конфліктів та криз. Також ми бачимо, що на будь-якому етапі можна знайти рішення виходу з кризової або конфліктної ситуації. Оскільки, і конфлікти та кризи мають специфічні ознаки, вони піддаються типологізації та стандартазиції у відповідних реакціях на відповідні чинники виникнення.

Перелік використаної літератури

Абалкина И. Л. Экологические конфликты: поиск решений через посредника [Книга]. — США-Канада, 1999. — Т. № 8.

Андрушків Б. М., Кирич Н. Б. та Сівчук І. П. Про кризу взаємовідносин у загальній теорії криз [Журнал] // Регіональна економіка. — 2008 p. — № 1. — сс. 206 — 210.

Бебешкіна І. Конфліктологічний підхід до аналізу суспільно-політичної ситуації в Україні [Книга]. — Київ: Абрис, 1994. — с. 48.

Ващенко К. В. Общая конфликтология. [Книга]. — Херсон, 2001.

Видоевич З. та Голенкова З. Социальные конфликты в трансформирующихся обществах [Книга]. — Социс, 1997. — № 2.

Глухова А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения [Журнал] // Государство и право. — 1993 — № 6. — сс. 3 — 16.

Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта [Книга]. — Социс, 1994. — № 5.

Дзвінчук Д. Конфлікти та способи їх подолання [Книга]. — Віче, 1999. — Т. № 5.

Истон Д. Категории системного анализа политики [Книга]. — Москва: Мысль, 1997. — Т. 2: 5: сс. 630 — 642. — Антология мировой политической мысли.

Ішмуратов А. Т. Конфлікт і злагода [Книга]. — Київ: Наук, думка, 1996. — с. 191.

Клим Ігор Михайлович МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ [Журнал] // Політичний менеджмент. — Київ, 2009 p.

Конфликты в обществе [Журнал] // Общественные науки. — 1995 p. — № 1.

Конфликты в обществе [Журнал] // Социально-политический журнал. — 1992 p. — № 7.

Косолапов Н. Конфликты постсоветского пространства: политические реалии [Книга]. — МЭ и МО, 1995. — Т. № 11.

Ложкин Г. В. та Повякель Н. И. Практическая психология конфликта: Учебное пособие [Книга]. — Київ: МАУП, 2002. — 2-е: с. 256.

Малярчик В. Політична криза на терезах європейського арбітражу [Книга]. — Віче, 2004. — Т. № 2.

Мацієвський Ю. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства [Книга]. — Генеза, 1995. — Т. № 1.

Мацієвський Ю. Конфліктологія: що та як вивчати [Журнал] // Людина і політика. — 2000 p. — 17: Т. № 1.

Мацієвський Ю. Між функціоналізмом і нормативізмом: академічна [Журнал] // Людина і політика. — 2004 — № 5. — сс. 61 — 69.

Мацієвський Юрій Деякі аспекти вивчення феномена кризи [Журнал] // Політичний менеджмент. — 2008 p. — № 6. — с. 29.

Нэх В. Политический конфликт, технология инициирования, регулирования, разрешения [Журнал] // Вестник МГУ. — 1995 p. — Серия 12: Т. № 5.

Петренко О. В. Политический кризис: генезис и эволюция теории. Автореф. дисерт. на соиск. научн. [З мережі]. — 2009 p. — www. mil. ru/files/autoreferatpetrenko. doc.

Пірен М. І. Конфліктологія: Підручник [Книга]. — Київ: МАУП, 2003. — с. 360.

Пойченко А. М., Ребкало В. А. та Хворостяний О. І. Конфлікт у політичному житті України: теорія і технологія розв’язання: Навч. посібник [Книга]. — УАДУ, 1997. — с. 96.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой