Політичні партії в Україні та їх основні типи

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни «Політологія»

Лубни 2008 рік

1. Політичні партії в Україні та їх основні типи

В Україні існує два основних типи політичних партій: пропрезидентські, орієнтовані на європейський розвиток держави, вступ до ЄС, НАТО та інших організацій, та проросійські, орієнтовані на розвиток зв’язків з Росією та Білоруссю.

Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) — Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний (праворадикальний) — Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Ліві виступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орієнтації: одні виступають за оновлений союз, інші - за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.

У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисельніший і включав фракцію «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок виступав як опозиція реформістському курсові Президента.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

У попередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.

До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили. їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують увагу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємництва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформістського спрямування).

Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.

У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі»,

Націоналістичний напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і анти лібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї - ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології, за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

За характером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видів централізованих партій: з авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичним управлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає рекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ. Сучасна політична партія повинна мати гнучку децентралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію — як їх організаційне оформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня. В українській політологічній думці з’явилися ідеї, спрямовані на радикальне оновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:

члени партії, які не мають владних амбіцій, але підтримують партію фінансами та ідеями;

симпатики, що готові виконувати конкретні партійні завдання;

члени партії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;

члени партії, що пов’язують свій майбутній статус із представницькими органами (депутати парламенту та місцевих органів влади). Така організаційна структура може забезпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.

Метод" і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, а не бажання конструктивної співпраці.

Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «загальної департизації», згідно з яким заборонене членство партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про політичні партії, який закріпив би партійний принцип формування органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п’яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформаційної реєстрації замість реєстрації дозволу.

За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну спрямованість.

Що стосується владного статусу партій, то треба зазначити, що уряд та місцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості та меншості.

Світова практика знає декілька способів утворення парламентських фракцій: 1) з однієї партії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до них входять депутати і не за партійною ознакою. В Україні переважає третій тип.

Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».

Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований сильний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який зможе нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні:

слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власного електорату;

розрив між партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципу внутріпартійного управління;

суперечність між стратегічними цілями і тактичними засобами;

дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів;

слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;

наслідування багатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН-УПА, що не сприяє реалізації політичних потенцій особистості;

недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;

законодавче обмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутність стимулювання партійної конкуренції;

неспроможність партій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад. Тому нове виборче законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.

2. Національно-державницький напрям в українській історико-політичній науці

ПРОЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ ТА ІДЕЯ ФЕДЕРАЦІЇ

Національно-державницький напрям в українській політичній науці займає особливе місце. Вчені — представники цього напряму першими зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові державно-національні та етнопсихологічні традиції. Обидві конституції, авторами яких були С. Дністрянський і О. Ейхельман, складалися відповідно для Галичини і Наддніпрянської України (ЗУНР і УНР). У них враховувався досвід державного будівництва інших країн, використовувались власні політичні концепції авторів. Крім того, вчені-державники розробили концепцію федерації, де обгрунтували право народів на самовизначення.

С. Дністрянський у своїй теорії суспільних зв’язків органічно поєднує право народів на самовизначення з самовизначенням держав на основі національної ідеї та національної території. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній бік поняття народного самовизначення. Перший, на думку вченого, стосується права кожного народу вільно заявити про своє бажання належати до тієї чи іншої держави, або ж мати свою самостійну державу; другий, навпаки, «звертається до існуючих і будучих держав з жаданням, щоб дати всім народам повну самостійність, або повну політичну автономію». Водночас учений диференціює поняття зовнішніх і внутрішніх міжнародних зв’язків, або сполук. Він зазначає, що перші з них носять характер міжнародних відносин між державами, другі - державно-правовий. Ці останні служать закріпленню взаємин між державами на юридичних засадах державного права. Зовнішні зв’язки — це, як правило, міжнародні альянси, що укладаються з метою ведення війни або забезпечення миру на зразок Антанти або Троїстого союзу, внутрішні - це зв’язки держав на зразок федерації або конфедерації, де держави «задержують про себе державну самостійність, але відступають добровільно зі своєї суверенності стільки різних прерогатив, скільки потрібно, щоб перенести їх на державну сполуку, та в цій спільності піднести свій власний престиж». До внутрішніх зв’язків Дністрянський відносить чотири основні категорії державних союзів: зв’язкові держави (США, Швейцарія), зв’язки держав (Німеччина часів німецького бунду), особиста і реальна унії, зміст яких розглядався нами в ході аналізу праць Р. Лащенка. Проте вчений зазначає, що всі ці об'єднання є «сполуками поодиноких держав, не сполуками поодиноких народів», і пропонує нову конструкцію «політичної сполуки, яка так само є сполукою з внутрішнім характером, але для народних, а не для державних цілей». Свою теорію єднання народів С. Дністрянський обґрунтував ще в 1920 р., орієнтуючись переважно на Галичину (ЗУНР), доля якої у міжнародному аспекті тоді ще не була визначена.

Вчений вважає, що ані «зв'язок держав», ані «зв'язкова держава» не зможуть стати в майбутньому основою нових міжнародних союзів через суперечність своєї внутрішньої суті, як феноменів, реаліям нового часу. На думку дослідника, зв’язок держав як тривалий союз незалежних країн, укладений з метою охорони спільної території від ворожих наскоків, втрачає своє давне значення, «бо зв’язки держав основуються на тривалій сполуці, та не можуть в політичному житті теперішньої доби мати такого значення, як альянси, котрі не в’яжуть держав на неозначений час, та не мають спільних органів зв’язку і тому легше осягають свої імперіалістичні цілі, чим зв’язки держав». Тобто, за Дністрянським, зв’язок незалежних держав, будучи формою тривалої спілки, для України як майбутньої самостійної держави є неактуальним, оскільки незалежна держава визначає свою власну політику виходячи з конкретної зовнішньої і внутрішньої політичної ситуації, а в таких умовах більш придатними є тимчасові альянси.

Визначаючи актуальність зв’язкової держави як спілки народів, Дністрянський спирається на один із елементів своєї теорії суспільних зв’язків — національну ідею. Він вважає, що форма зв’язкової держави може бути актуальною лише там, де роз'єднані національні елементи прагнуть до об'єднання в одній державній сім'ї, і що «нема в Європі таких держав, котрі могли б змагати до сполуки з другими державами на основі національної ідеї». Навпаки, існують ще такі держави, які включають території кількох народів. Тому право на національне самовизначення таких народів має вирішуватись шляхом національного відокремлення від тієї держави, яка придушує своєю суверенністю їхнє право на самовизначення.

Вчений вважає, що форма зв’язкової держави непридатна для тих держав, де проживає багато народів, які прагнуть відділитися від них на основі свого права на самовизначення. Він наголошує, що при виборі тих чи інших форм державного будівництва необхідно враховувати, перш за все, ті інтереси, котрі для національних держав випливають із спільного порозуміння в галузі економічної і культурної політики. Аналізуючи питання про можливі шляхи розвитку України як національної держави, Дністрянський акцентує увагу на двох основних «стратегічних моментах», що мають обумовлювати цей вибір: 1) збереження Україною і своєї суверенності І водночас забезпечення прав національних меншин, що проживають на її території; 2) шляхом укладення «відповідних договорів з найближчими сусідами, з якими Україна має давні дружні стосунки, необхідно створити «внутрішню сполуку народів, не торкаючись ані питання державного престижу, ані питання якої-небудь верховної влади».

Тобто, на відміну від зв’язкової держави, обов’язковими атрибутами якої виступають спільна влада, армія, зовнішня політика, основою союзу різних національних держав, окрім збереження народної суверенності, поєднання своєї власної свободи зі свободою інших народів, має стати «спільне взаємне порозуміння». Таке «порозуміння», на думку Дністрянського, може бути організоване на основі спільного права, «спільного виміру справедливості» і спільних адміністративних органів, які «повинні полегшувати сполученим народам повне користування з громадянських, культурних і економічних свобод, на всіх землях сполучених народів».

Проект української конституції, на думку вченого, мав передбачати безпосередню участь найширших народних мас у житті держави й водночас функціонування, добре організованої влади, обраної на основі народного довір'я. Національні традиції, зокрема ідея віча, лягли в основу сформульованого Дністрянським у проекті конституції принципу національного кадастру, який він з огляду на свою теорію суспільних зв’язків вважав більш придатним для України, аніж пропорційна система виборів, запропонована професором О. Ейхельманом.

На зовсім Інших засадах побудований проект конституції -УНР, складений професором О. Ейхельманом. Автор, використавши ідеї М. Драгоманова, поклав в основу проекту федеративну систему української держави. Однак на відміну від останнього він поширює свій проект лише на українські землі і будує державну конструкцію не від громад до федеративної держави, а, навпаки, від центральної державної влади, через конструкцію земель як окремих держав федерації до громад. У своєму проекті вчений спочатку визначає компетенції федеративної влади, а вже від неї, відповідно до неї і в її рамках виводить компетенцію федеральних земель і нижчих самоуправних одиниць.

Слідом за Дністрянським автор проекту звертається до досвіду державного будівництва США і Швейцарії, використовує положення їхніх конституцій. Україну він хоче бачити незалежною суверенною демократичною федеративною республікою, в якій би послідовно втілювався в життя принцип народного суверенітету. У проекті чітко простежується цей принцип: «Основною засадою будівництва національної самостійної держави, після усталення відповідних етнічних кордонів, — є певне і послідовне проведення демократичного республіканського принципу. А саме — весь народ, в міру здібності кожної одиниці, що входить в його склад, повинен бути допущеним до громадсько-державної роботи. Панування в державі мусить належати організованому демократичному розумові, серйозній політичній дієздатності, бо тільки вони є суто міцною державною підвалиною для здійснення соціальної справедливості в людськім суспільстві І в кожній окремій нації».

Як і Дністрянський, Ейхельман вважав право кожної нації на своє самовизначення вищим від права держави: «Держава для народу. Народ — початок фундаменту. Держава — завершення для нього».

Землі УНР, згідно з проектом Ейхельмана, організовуються на зразок штатів США. У всіх державних та громадських справах, окрім вищезгаданих норм федеральної організації, вони управляються самостійно і мають свою законодавчу, виконавчу та судову владу. Кожна земля здійснює, самоуправління на своїй державній території в усіх справах, що не входять до компетенції федерально-державної організації. Кожна земля складає в рамках федеральної організації свою власну конституцію на засадах демократичної республіки, однак ці конституції може змінити всенародний референдум, якщо цього зажадають об'єднані збори обох палат федерального парламенту, або федеральний голова УНР. Уряди окремих земель мають право укладати міжнародні договори з сусідніми іноземними державами в справах внутрішнього управління та юстиції, але виключно за згодою федерального міністерства; федеральний голова в цих справах має право вето.

Земельний поділ України, на думку Ейхельмана, доцільно здійснювати в територіальних межах, з урахуванням «властивостей населення, економічних умов і топографічної конфігурації». До компетенції політично-федеративного об'єднання земель він відносить: 1) спільну організацію військових справ; 2) зовнішні відносини з іншими державами; 3) фінансування та інші загальнодержавні функції.

Таким чином, Ейхельман уявляє Україну як федерально-державну організацію у формі союзної держави. Концепція вченого побудована на основі еклектичного поєднання ідей М. Драгоманова, викладених останнім у «Вільній спілці», а також окремих положень з конституцій США і Швейцарії. Основна ідея концепції — федерація окремих земель — держав, об'єднаних в єдину федеративну республіканську державу.

Чільне місце серед концепцій федерацій, які обґрунтовували еміграції вчені національно-державницького напряму, займає геополітична теорія видатного українського вченого, історика і географа, академіка ВУЛН С. Л. Рудницького. Це єдина концепція, що постала не тільки на ґрунті історико-політичної і правової науки, а й була певним синтезом географії, історії та державознавчих теорій.

Рудницький доводить, що Східна Європа не може вважатися суцільною географічною одиницею, оскільки вона є комплексом менш самостійних одиниць, кожна з яких має окремий антропогеографічний характер. Вчений робить висновок, що за своїми географічними умовами Україна займає своєрідне місце серед країн Східної Європи як перехідна ланка до середньої Європи і з огляду на це мав всі передумови для самостійного державного життя.

Перебуваючи в еміграції, Рудницький основну увагу приділяє дослідженню, проблеми українського державознавства. В 1923 р. у Відні вийшла друком його праця «Огляд національної території України», присвячена питанням побудови української держави в межах її етнічних кордонів. У монографії «Українська справа зі становища політичної географії» (Берлін, 1923) Рудницький першим в українській науці спробував перенести теоретичні положення політичної географії на український грунт. Автор досліджує проблему української державності в контексті Східної, Середньої та Західної Європи, аналізує політико-географічне значення положення і кордонів України.

У тому ж році на кошти товариства «Український скиталець» у Йозефові (Чехо-Словаччина) була видана праця Рудницького «До основ українського націоналізму». Звертаючись до історії українського національного відродження, вчений порівнює його з національним відродженням росіян і поляків, дає характеристику позитивних і негативних рис української психіки і на їх основі намагається визначити шляхи розвитку української нації і держави.

Концепція української державності, яку висуває в своїх працях С. Рудницький, базується на основних методологічних принципах західноєвропейського і українського державознавства. Це, насамперед, ідеї геополітичної німецької школи Ф. Рацеля і Р. Челена. Розроблена Ф. Рацелем теорія взаємозв'язку І взаємообумовленості державного життя кожного народу його власною територією є відправною у концепції С. Рудницького. Вчений надає особливого значення Ідеї Рацеля про те, що природна територія кожного народу завжди виступає одним Із найважливіших психологічних чинників його державницьких прагнень та духовного росту, постійно оновлює себе в цій ролі на різних етапах політичного життя кожного конкретного народу.

Оскільки народ і територія, на думку вченого, становлять у сукупності основу держави як політичного організму, він у своїй концепції також використовує тритипову класифікацію недержавних націй відповідно до їхньої території та політичного становища, розроблену Р. Челеном. Останній ділить недержавні нації на три типи, зазначаючи, що кожний наступний тип є гіршим від попереднього у плані постання державності кожної конкретної нації. Сутність висунутої Челеном типології зводиться до такої схеми: «1) тип, А — нація має єдність та не має свободи; вона об'єднана в одній державі, яка, однак, не є її національною державою (чехи в Австрії, латиші в Росії і т. д.); 2) тип Б — нація має часткову свободу та не має єдності; одна. частина її має свою національну державу, друга — підлягає владі інших держав (сербо-хорвати, італійці, румуни в Австро-Угорщині); 3) тип В — нація не має ні єдності, ні свободи, оскільки вона розшматована між різними державами». Якщо для першого типу найбільш ефективний. шлях досягнення самостійності, незалежності і державності пролягає через автономію, для другого — це прилучення до власної національної держави, то для третього шлях до національного визволення, на думку вченого, є найбільш тяжким, оскільки він пов’язаний з різними непередбаченими внутрішніми і зовнішніми обставинами. До цього третього типу націй Рудницький відносить українську. Важливими методологічними засадами державотворчої теорії Рудницького були також концепція суспільних зв’язків та ідея визначення національної державності в своїх етнічним межах, які обґрунтував академік С. Дністрянський.

Основу національно-державницької концепції С. Рудницького складають чотири тісно пов’язані між собою Ідеї або положення, які можна згрупувати, виходячи з аналізу його праць, у послідовну, причинно-наслідкову ланку. Це, по-перше, власне трактування вченим таких понять, як нація, націоналізм, універсалізм стосовно українського народу; по-друге характеристика єдиної національної території України в її географічних межах як основи для утворення держави; по-третє, аналіз державницьких прагнень українського народу в контексті російської і польської культур, культурних, психологічних традицій та особливостей українського, російського і польського народів; по-четверте, обґрунтування необхідності побудови української національної держави у формі Балтійсько-Чорноморської федерації з парламентарною формою правління.

Націю Рудницький трактує як певну частину людства, що має визначену суму своєрідних, властивих лише для неї прикмет, які об'єднують усіх членів цієї групи в одну цілісність. Під цими прикметами він розуміє антропологічні риси, мову, історичні традиції, культуру, національну територію. З поняття нації вчений виводить поняття націоналізму. Оскільки нація, за С. Рудницьким, — це частина людства, що має свою характерну суть, то націоналізм - це намагання дану сутність зберегти і розвинути. «Націоналізм, — пише він, — це спрямування думок, слів чи діл одиниці чи гурту в той напрямок, у якого іде надійний, корисний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належать». Націоналізму вчений протиставляє «універсалізм», вбачаючи основну різницю між ними в тому, що перший завжди намагається утвердити індивідуальність племені, народу, особистості, утримати їхню окремішність, другий же, навпаки, прагне так чи інакше до нівеляції відмінностей між індивідуумами, племенами, народами і досягає цієї мети завжди в боротьбі з індивідуальністю одиниці чи гурти Рудницький виділяє чотири основні типи універсалізму: 1) державно-правовий універсалізм, започаткований ще феодальними національними державами середньовіччя, класова диференціація яких у кінцевому рахунку привела до інтернаціоналізації вищого класу — аристократії, котра, слідуючи своїм родовим традиціям, завжди надавала перевагу служінню державі, аніж нації; 2) релігійний універсалізм, який виходить із світових релігійних систем і намагається ущасливити людство на релігійно-моральному ґрунті. Хоча цей універсалізм, за Рудницьким, і набуває деколи національних форм, проте він не задовольняється пануванням над почуттями людини, а бажає повністю підкорити собі її інтелект, знівелювати будь-які відмінності між людьми на основі віри та універсально-релігійного авторитету; 3) капіталістичний універсалізм надає кожному Індивідуумові можливість розбагатіти і економічно панувати над Іншими людьми, проте насправді має на меті панування всесвітнього капіталу, так само тяжіє до загальної нівеляції, висуваючи як першооснову матеріальний бік справи, на відміну від обох попередніх, які приділяли основну увагу духовним засадам людського життя; 4) соціалістично-комуністичний універсалізм, який визнає лише класові відмінності між людьми, а насправді повністю нівелює особливості, притаманні людській особистості, племені та нації, висуваючи на перший план колективне господарство І удержавлення. Справжня суть цього універсалізму, вважає Рудницький, зводиться до того, що держава або гурт впорядкували примусово життя кожного індивідуума у всіх сферах його життєдіяльності. На думку вченого, відмінності між зазначеними типами універсалізму є досить суттєвими, що надзвичайно утруднює перехід людської самосвідомості від одного типу до іншого; проте ці типи універсалізму попри всі їхні відмінності все ж таки ближчі один до одного, ніж національний світогляд і будь-який універсалізм.

Що ж потрібно українській нації, аби подолати всі вади, притаманні універсалізму, й збудувати свою національну державу? На які точки опори вона може розраховувати?

Таким чином, незважаючи на певні розходження в об'єктах дослідження та відмінності в методах концептуального аналізу, в науковій спадщині вчених, про яких йшла мова у цьому розділі, можна простежити чотири основні спільні ідеї: 1) інтерес нації і держави — найвищий критерій історичної оцінки при домінанті суверенності нації над суверенністю держави (за винятком О. Ейхельмана); 2) обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території; 3) ідеї демократії і республікансько-демократичної державності як основи життя української нації; 4) визнання національної Ідеї та психології основою буття й сутності нації, що скеровують народ на боротьбу з територіальністю іншої держави.

Водночас вчені національно-державницького напряму, вважаючи український народ окремою етнічною одиницею, приділяли велику увагу використанню в державному будівництві України досвіду національно-визвольних рухів інших країн, переорієнтації національної свідомості, обґрунтуванню національної ідеї, політики дрібної праці і ролі Галичини як П'ємонту України. Вони обґрунтовували для України право народного самовизначення на основі дослідження національних демократичних традицій українського народу.

Вчені цього напряму зробили спробу скласти для України проекти конституцій, врахувавши в них притаманні українському народові державно-національні традиції, досвід конституцій інших держав, власні політико-юридичні концепції.

3. Відповіді на тести

1. Поділ політичних партій на м’які та жорсткі передбачає характер:

б) зв’язків між центральним керівництвом та партійними організаціями;

2. Держава, що намагається забезпечити кожному громадянину необхідні умови існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві, називається державою:

в) соціальною;

3. До конституційних монархій належать:

а) Данія;

4. Відчуження публічної влади від суспільства, суверенітет, територія, монополія на легальне застосування сили, видання законів, обов’язкових для всіх громадян, отримання податків — все це характерні ознаки:

в) держави;

5. Створення уряду на парламентській основі (парламентською більшістю) та його формальна відповідальність перед парламентом є ознакою:

в) парламентської республіки;

Використана література

1. Основи політології: Навчальний посібник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Товариство «Знання». КОО, 1999. — 427 с. — «Вища освіта ХХІ століття». Гелей С. Д., Рутар С. М. [1, с. 175 — 181].

2. Нариси з української політології (1819 -1991): Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1994. — 320 с. Потульницький В. А. [2, с. 262 -264, 266, 271, 274 -275, 277, 279 -281, 286].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой