Політичні партії та об'єднання сучасної України

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Новітня історія України»

Донецьк 2010

Зміст

  • 1. Політичні партії та об'єднання сучасної України (90-і роки ХХ століття — початок ХХІ століття)
  • 2. Ситуація в соціальній сфері в сучасній Україні
  • 3. Зовнішня політика України на сучасному етапі
  • 4. Внутрішня і зовнішня політика президентів Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича
  • 5. Розвиток культури України на початку ХХІ століття
  • 6. Порівняльний аналіз міжнародного становища Української РСР і незалежної України
  • 7. Утворення Західноукраїнської Народної республіки
  • 8. Історичний портрет Волошина А.І.
  • 9. Економіка України на початку ХХ століття
  • 10. Економічний розвиток України
  • 11. Українські політичні партії на початку ХХ століття
  • 12. Україна в умовах революції 1905−1907 рр.
  • 13. Аграрні реформи царизму в Україні
  • 14. Україна в роки Першої світової війни
  • Список використаної літератури

1. Політичні партії та об'єднання сучасної України (90-і роки ХХ століття — початок ХХІ століття)

Назва політичних партій (об'єднань)

Рік утворення

Керівник

Інтереси яких верств населення виражає

Основні програмні положення

Комуністична партія України

1993

Симоненко П. М.

Робітники, селянство

— усунення від влади антинародного, антинаціонального режиму і повернення влади трудовому народові в особі Рад депутатів трудящих та інших повноважних органів;

повернення народу і взяття під контроль держави майна, привласненого всупереч суспільним інтересам;

припинення падіння виробництва і відновлення основних соціально-економічних прав трудящих;

організації контролю трудових колективів через створені на підприємствах ради робітників за виробництвом і розподілом національного багатства

Народний рух України

1993

Тарасюк Б.І.

Робітники, селянство, середній клас

— суть змін в економічній політиці повинна полягати в переході від обмежувальних заходів до стимулювальних, наслідком чого повинне стати пожвавлення виробництва і на цій основі підвищення життєвого рівня населення;

стимулювання об'єднання приватного підприємництва, структурних галузевих перетворень, концентрації капіталів через акціонерні товариства, вільний продаж акцій, захист прав акціонерів, підпорядкування держави як акціонера рішенням корпорації;

забезпечення права на працю і створення умов зайнятості населення, реформа системи оплати праці, пенсійна реформа, реформа системи надання соціальних послуг

Соціалістична партія України

1991

Мороз О. О.

Цушко В.П. — з 2010 р.

Робітники, селянство, середній клас

— подолання відчуження людини від держави, виробництва, суспільства, людини від людини, поділу України на Схід і Захід, а українців — за етнічним походженням, мовою та політичними переконаннями;

соціально орієнтована економіка, різноманітність форм власності, ефективне державне регулювання ринкового господарства;

сильна державна влада під постійним контролем народу;

динамічне суспільство, що розвивається, засноване на політичній стабільності, національній єдності, відкритості, змагальності ідей у політиці

Партія зелених України

1990

Кондратюк Т.В.

Всі верстви населення

— орієнтація на споживання не може дати людині щастя та досягнення мети життя;

необхідність еволюційного ненасильницького розвитку суспільства;

пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією, прав особистості над правами держави

Селянська партія України

1992

Холоднюк З.В.

Аграрії-господарники, робітники АПК

— соціально-економічний розвиток України можливий на основі різних форм господарювання за збереження життєздатності важливих галузей промисловості та сільського господарства шляхом поетапного входження в ринкову економіку та міжнародні економічні зв’язки з метою побудови суспільства соціальної справедливості;

розвиток усіх форм економічної діяльності, що сприяють зростанню матеріального добробуту народу;

розглядає приватизацію як необхідний механізм ефективної економічної діяльності на сучасному етапі в тих галузях народного господарства, що вичерпали свої потенційні можливості в умовах спотвореного соціалістичного способу виробництва

Народно-демократична партія

1996

Супрун Л.П.

Робітники, селянство, середній клас

— реалізація права працездатних громадян на отримання роботи та справедливу оплату, що забезпечить добробут кожної сім'ї, а також права непрацездатних на підтримку і захист з боку суспільства;

орієнтація на підтримку ефективного власника, формування міцного середнього класу як основи соціально-економічної стабільності держави, незворотності ринкових реформ;

за перерозподіл функцій і відповідальності у вирішенні соціальних проблем між державою, працівником і підприємцями, підвищення ролі регіонів у здійсненні соціальної політики;

в основу соціально-трудових відносин повинні бути закладені засади соціального партнерства як засобу досягнення консенсусу, пошуку взаємоприйнятних рішень між власниками, державою, найманими працівниками

Партія регіонів

1997

Азаров М. Я.

Всі верстви населення

— підсилення ролі місцевого самоврядування, розвиток в регіонах України демократії та ініціативи відповідає загальносвітовим тенденціям. Саме в областях, містах, районах, селищах і селах зосереджується людський капітал, створюється національне багатство, стверджується сьогодення і визначається майбутнє країни;

побудова міцної демократичної держави, здатної ефективно відповідати на сучасні глобальні виклики, можлива лише за умов повноцінного представництва регіонів у вищих органах влади та ефективного розподілу повноважень між центральною владою і органами місцевого самоврядування;

фундаментом Партії регіонів, її кадровим ядром, соціальною опорою є люди праці всіх сфер суспільного життя, чиїми зусиллями твориться новітня українська історія, зміцнюється держава та суспільство;

політичний центризм — основа стратегії Партії регіонів.

Прогресивна соціалістична партія України

1996

Вітренко Н. М.

Робітники, селянство

— теоретичною основою програми ПСПУ є марксизм;

головною умовою зміни курсу реформ партія визнає розрив відносин з Міжнародним валютним фондом і визнань стратегічними партнерами Росії та Білорусії;

необхідним напрямком економічних перетворень є зміна податкової, банківської, інвестиційної, цінової, зовнішньоекономічної політики з метою створення нових робочих місць, захисту внутрішнього ринку, забезпечення стабільного зростання виробництва;

безумовними вимогами є відновлення контролю й обліку, планування, управління економікою, інвентаризація усіх приватизованих об'єктів при використанні процедури націоналізації для захисту інтересів, неприпустимість перетворення землі на товар;

необхідними напрямками у соціальній політиці є реформа системи заробітної плати, пенсії і соціальних виплат на основі їхньої відповідальності прожитковому мінімуму і повернення трудових заощаджень населенню. забезпечення безкоштовними послугами охорони здоров’я та освіти, доступність житлово-комунальних послуг

Наша Україна

2005

Ющенко В.А.

Робітники, селянство, середній клас

— зміцнення та захист незалежності, державного суверенітету та єдності України;

утвердження в житті держави і суспільства цінностей людської гідності, свободи, справедливості, забезпечення демократії і верховенства права;

формування нових демократичних інститутів, які консолідують активність мільйонів українців для реалізації їхніх прагнень та інтересів

Всеукраїнське об'єднання Батьківщина

1999

Тимошенко Ю.В.

Робітники, селянство, середній клас

— відродження духовності та інтелекту нації повинні стати головним аргументом України в боротьбі за її місце в Об'єднаній Європі та світі;

головним мірилом ефективності державної влади на найближчий п’ятирічний період повинно стати подолання бідності народу, підвищення його життєвого рівня, особливо малозабезпечених громадян, багатодітних сімей, пенсіонерів i інвалідів до рівня сусідніх країн Європи;

подолання суперечностей між інтересами суспільства i приватного капіталу у володінні засобами виробництва, забезпечення справедливого, раціонального розподілу i перерозподілу національного багатства та розумне співвідношення між споживанням i накопиченням;

в основу економічної модернізації України «Батьківщина» покладає стратегію випереджаючого інноваційно-інтелектуального розвитку

2. Ситуація в соціальній сфері в сучасній Україні

Негативні тенденції в соціальній сфері

Як вони проявились

Основні заходи, які використовує уряд для їх ліквідації

Заниження ролі соціальної сфери на противагу економіці та політиці

Відмова від патерналістської моделі (через обмежені фінансові можливості держави) і відсутність чітких орієнтацій у значенні вибору оптимальної моделі (через зміщення соціальних проблем на останнє місце після політичних і економічних), соціальна політика поки орієнтована лише на зниження соціальної напруженості

Створення робочих груп з питань мінімізації негативного впливу на соціально-економічну ситуацію

Старіння нації, значне скорочення працездатного населення, скорочення рівня життя

На даний час в Україні 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, людей похилого віку при загальній чисельності населення — 46,6 млн.

Прийняття низки законів: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо погашення заборгованості перед Пенсійним фондом України та посилення відповідальності за порушення законодавства у сфері загальнообов`язкового державного пенсійного страхування», «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення інвалідів автомобілями»

Низький рівень життя більшості населення, безробіття

Робітник не може на заробітну плату забезпечити себе і свою сім'ю, а значить, змушений звертатися за допомогою в органи соціального забезпечення. Так, сьогодні державну допомогу одержують 4,6 млн. українських сімей, тобто кожна четверта. Наявність освіти і високої кваліфікації є причиною бідності вчених, лікарів, викладачів

Затвердження змін до методики обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги. Відтепер при визначенні права на отримання державної соціальної допомоги на дітей одиноким матерям та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до сукупного доходу сім'ї враховується грошовий еквівалент пільг за спожиті житлово-комунальні послуги.

Тобто, якщо хтось із членів сім'ї має пільги на житлово-комунальні послуги відповідно до чинного законодавства як громадянин, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, то при призначенні вищезазначених допомог з урахуванням доходів до сукупного доходу сім'ї враховується частина плати за житлово-комунальні послуги, яка погашається з державного або місцевого бюджетів.

Крім цього, в даній методиці передбачено, що винагорода жінкам з почесним званням України «Мати-героїня» до сукупного доходу сім'ї не включається.

Ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості членів особистих селянських господарств»

3. Зовнішня політика України на сучасному етапі

ПІБ президента

Основні напрямки зовнішньої політики

Основні завдання

Основні заходи щодо їх організації

Л. Кравчук

— мета української зовнішньої політики — членство у Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах;

активна участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння;

вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками

— співпраця з Європейським Союзом;

процес зниження рівня військових потенціалів повинен стати всеосяжним, тобто охоплювати всі види зброї, всі регіони, всі країни світу;

активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави — члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону Африки, Латинської Америки

— підписання 16 червня 1994 року Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом і Україною (УПС);

Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе 1990 р. зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюдження як неядерна держава;

у 1992 р. було затверджено Положення «Про дипломатичне представництво за кордоном»

відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п’яти державах «Великої сімки», в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ

Л. Кучма

— повноправне членство в Європейському Союзі;

співпраця у межах Співдружності незалежних держав

— розвиток торгово-економічних зв’язків з ЄС до набуття чинності УПС між Україною та ЄС;

створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

підвищення ролі нашої держави у підтриманні безпеки і стабільності не тільки в Європі, але й на всій планеті

— 7 лютого 1995 року Президентом затверджено Указ «Про заходи щодо вдосконалення співробітництва України з Європейським Союзом»;

30 листопада 1995 року Л. Кучма своїм Указом Тимчасову Угоду про торгівлю та питання пов’язані з торгівлею між Україною і ЄС, підписану в Брюсселі 1 червня 1995 року;

затвердженя 20 грудня 1996 року в Брюсселі «Плану дій ЄС щодо України» та прийняття Меморандуму про порозуміння між Україною і ЄС були важливими кроками двосторонньої співпраці;

16 жовтня 1998 року у Відні відбувся другий саміт Україна — ЄС, що став ключовою подією двосторонніх відносин. Президент України та керівництво ЄС досягли домовленості щодо вивчення ЄС можливості початку консультацій про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

проведення спільних самітів з ЄС;

обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2000−2001 рр.

В. Ющенко

— інтеграція України в НАТО і ЄС

— надійне міжнародне гарантування національної безпеки України. Пошук усіх можливих форматів, включно з тими можливостями, які містилися у Будапештському меморандумі 1994 року;

у відносинах зі Сполученими Штатами Америки активно наповнювати практичним змістом стратегічне партнерство, відновлення конструктивного партнерства з Російською Федерацією;

захист інтересів українських громадян за кордоном

— на початку 2006 року Україна стане парламентською-президентською республікою, що типово для більшості країн центральної Європи та балтійських країн

В. Янукович

— відновлення стосунків з Росією;

відмова від інтеграції до НАТО;

євроінтеграція — не пріоритетний напрямок

— відновлення технологічних зв’язків та співпраця на світових ринках для максимальних прибутків обох сторін. Потрібно модернізувати ГТС та порти. Це спільні проекти із суднобудування та з авіабудування — йдеться про проект АН-70. До того ж Україна, Росія та Казахстан мають змогу формувати спільні зернове та олійне торговельні об'єднання

— прийняття Верховною Радою Закону про проведення міжнародних військових навчань на території України;

ратифікація угоди про демаркацію українсько-російського кордону;

підписання «харківських домовленостей» про дешевший газ в обмін на перебування російського флоту в Україні;

повернення до президентської системи правління

4. Внутрішня і зовнішня політика президентів Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича

ПІБ президента

Напрямки внутрішньої політики

Основні напрямки зовнішньої політики

Л. Кравчук

— демократичний шлях розвитку;

— мета української зовнішньої політики — членство у Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах;

активна участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння;

вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками

Л. Кучма

— ухвалення Конституції;

ринкові перетворення

— повноправне членство в Європейському Союзі;

співпраця у межах Співдружності незалежних держав

В. Ющенко

— активна боротьба з корупцією;

націотворення та еволюційні заходи щодо утвердження української мови;

економічні реформи

— інтеграція України в НАТО і ЄС

В. Янукович

— запровадження Європейську хартії регіональних мов;

політика зворотна політиці В. Ющенка;

затвердження закону у сфері будівництва державності;

розвиток місцевого самоврядування і стимулювання розвитку регіонів;

формування інститутів громадянського суспільства, національної безпеки і оборони, в економічній, соціальній, гуманітарній, екологічній сфері і сфері техногенної безпеки

— відновлення стосунків з Росією;

відмова від інтеграції до НАТО;

євроінтеграція — не пріоритетний напрямок

5. Розвиток культури України на початку ХХІ століття

Основні напрямки культури

Тенденції розвитку

Позитивні

Негативні

Освіта і наука

— завершено формування нормативно-правової бази освіти;

прийнято ряд законів, які регламентують діяльність системи освіти і науки в цілому, її окремих підгалузей, структурних підрозділів тощо;

активізувався процес застосування інформаційних технологій;

створено повний комплект національних підручників;

зміцнення позицій українських університетів на національному, європейському і світовому ринку праці та ринку освітніх послуг;

трансформація освітніх стандартів, розвиток університетських програм навчання відповідно до вимог Болонського процесу;

Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар».

— чіткі тенденції старіння вчителів у загальній середній та позашкільній освіті;

відток педагогічних працівників із шкіл, особливо це стосується сільського вчителя;

залишковий принцип фінансування

Література

— повернено донедавна забуті й заборонені імена;

поява нової генерації літераторів;

державна підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування

— висока політизація суспільства;

мовна політика держави

Живопис

— вільний розвиток всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва;

широка популяризація живопису шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок

— обмежене фінансування;

значне скорочення кількості придбаних творів

Музика

— молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо;

відродження пісенної творчості, розвиток сучасної української пісні

— обмежене фінансування

Кіно, театральне мистецтво

— кіно і театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі

— виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося;

із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно»

Архітектура і скульптура

— реконструкція звільняє архітектурні здобутки від «плям соціалізму»;

споруджено десятки нових пам’ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам’ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам’ятника М. С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності;

відбудови визначних пам’яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври

— обмежене фінансування

6. Порівняльний аналіз міжнародного становища Української РСР і незалежної України

Значна роль у зовнішній політиці Радянського Союзу належала Українській PCP. За роки другої світової війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка взяла найактивнішу участь у збройній боротьбі проти гітлерівської агресії. Перемога у війні створила Радянському Союзові умови для врегулювання територіальних проблем і кордонів на основі добровільної згоди і укладення відповідної угоди між Радянським Союзом та Польщею. Цим було остаточно розв’язано проблеми кордонів між Українською PCP та Польською Республікою.

Міжнародний авторитет Української PCP виявився і в тому, що вона як один із фундаторів Організації Об'єднаних Націй (ООН) підписала й ратифікувала Статут цієї міжнародної організації. Дипломатична діяльність уряду України на міжнародній арені виявлялася і в зростаючому обміні з нею делегаціями державних, політичних і громадських діячів багатьох країн світу.

Участь громадськості республіки у розвитку зв’язків із зарубіжними країнами в повоєнні роки була надзвичайно утруднена «холодною війною», що її розпочав Сталін і його тоталітарний режим проти демократичних країн Заходу. Провідним напрямом розвитку відносин Радянського Союзу з зарубіжними державами ставали економічні зв’язки, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). У таких зв’язках переважала зовнішня торгівля. І тут вагоме місце належало Україні, яка постачала країнам-членам РЕВ вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Повоєнний період відкрив нову сторінку міжнародних культурних і наукових зв’язків УРСР із зарубіжними країнами. Розвиток цих зв’язків мав суперечливий характер. У роки сталінщини, коли в міжнародних відносинах широко культивувалися шпигуноманія та відчуженість між народами, зв’язки у галузі культури і науки всіляко обмежувалися. І все ж такі контакти остаточно не припинялися.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Україна стала повноцінним суб'єктом міжнародних відносин. Цей факт зумовив ряд наукових розробок у сфері міжнародних відносин. Адже, для здійснення ефективної зовнішньої політики держави необхідні і стабільний курс, і нормативно-правова база даних відносин. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в Європі. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати, нарешті, демократичною та європейською. Був час, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, а й руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як «детонатора» у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло та стриманість у розвитку відносин із Заходом, то надалі вони «повернулися обличчям» до ЄС, НАТО.

7. Утворення Західноукраїнської Народної республіки

Зовнішня і внутрішня політика уряду Західноукраїнської Народної Республіки

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 19 жовтня 1918 р. вважається днем проголошення на західноукраїнським землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич та Кость Левицький діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули Демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно складна. З перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицьких уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава і нарешті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла Галичину й Велику Україну. Нарешті президент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з'єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919 р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську. Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. 21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919 р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла до історії як Чортківська офензива. 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

8. Історичний портрет Волошина А.І.

Отець Августин Волошин, мій вуйко, залишився в моїй пам’яті людиною сильного характеру, надзвичайно жертовною, працьовитою, строгою до себе, ласкавою і терплячою до інших. Побожний і ревний священик пожертвував усе, що мав, навіть і своє життя за благо церкви і рідного народу.

Августин Волошин у спогадах племінниці Емілії Дутки.

Майже вся історія Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. пов’язана з іменем Августина Волошина. Ця світла постать активно присутня і в подальшому історичному процесі краю. Її значення ми належно оцінили тільки з кінця 80-х рр., коли почала відроджуватися незалежна Українська Держава. Карпатська Україна була потоплена в крові угорсько-фашистськими окупантами, здискредитована комуністично-більшовицькою пропагандою, на довгі десятиліття піддана паплюженню й забуттю. Більшість її лідерів потрапила в жорна карально-репресивної системи радянської імперії зла. Загинув у московській тюрмі й Авґустин Волошин. Десятиліття відділяють нас від тих незабутніх тривожних і кривавих подій. Повертаючись до них в умовах незалежної України, ми ставимо питання: ким був А. Волошин для Закарпаття, яка його роль у національно-культурному відродженні закарпатців? Які сили й ідеї змусили його включитися в політичне життя, віддати свій могутній талант організатора, педагога і культурно-освітнього діяча державотворчій справі, стати на прю з такими нерівними для себе силами, як угорський фашизм і радянський тоталітаризм.

Рід Волошина — давній. Він бере свій початок від лібертинів. Свого часу поміж селянами виділялася така верства. Вона була опосередкованою ланкою між кметами, з одного боку, і шляхтою — з іншого. Отець Іван Волошин, тобто дід о. Августина Волошина, був вихідцем з лібертинів села Великі Лучки, де він служив священиком у 20−30-х рр. XIX століття. Тут, під синіми верхами, що пружно розляглися над Келечином, Обляською та Голятином, 18 березня 1874 року народився Августин Волошин. Подружжя Емілії Замбор-Волошиної та Івана Волошина, мало, окрім єдиного сина, ще трьох дочок — Ольгу, Олену та Елеонору. Рідне село о. А. Волошин завжди згадував зворушливими рядками, присвятив йому оповідку під назвою «Над Келечином». Воно описане в иншому творі О. А. Волошина, видрукованому 1923 року в Ужгороді під назвою «Моя родина»: «Я уродився в селі Келечин. Келечин — моя родина. Це село находиться близ під Бескидом у вишнім краю Марамороша. Село оперезують високі гори з густими лісами. Через село тече невелика ріка, повз котру проходить дорога. В селі є около сто хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по большій часті соломою. Но суть і побивані хижі. В середині села єсть красна мурована церков, а недалеко од неї фара, де биває духовний отець, моя солодка мати, там я родився, там одержав першу науку. За то я все мило і благодарно згадую сєсє святое для мене місце, цілоє родноє село, всіх жителів його».

Як мати, так і батько о. Августина Волошина були вихідцями із греко-католицьких родин. Вони відзначалися доброю освітою, інтелігентністю, високою національною свідомістю. У колі сім'ї розмовляли українською, яка у верховинських районах, осібно у селах і містечках Волівщини, дзвінко звучала в устах горян. Сюди менше долинали удари мадяризації, що особливо посилилася від 60-х років XIX ст.

Отець Іван Волошин з дитинства привив синові любов до рідної мови українського народу, а «солодка мати» прищепила Августинові засади християнської моралі, палкого гуманного співчуття до бідних і знедолених. Ці ідеї червоною ниткою згодом пронизуватимуть усі педагогічні праці о. А. Волошина. З дитячих літ він, за свідченням Василя Гренджі-Донського, «по-мадярськи мало знав, так, що коли прийшов до Ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі». Справа дійшла до того, що під час вступного іспиту до гімназії учень «не хотів відповідати мадярською й тому його прийняли лише до приготованої кляси». Згодом, обдарований верховинець досконало оволодів мовою Петефі, а також, окрім угорської, ще й іншими іноземними мовами. Як підкреслює знавець і дослідник історії Закарпаття Григорій Дем’ян, О. А. Волошин блискуче знав грецьку, латинську, німецьку, чеську, словацьку, сербську, російську, староболгарську мови. У 1883−1892 рр. він навчається в ужгородській гімназії. Уся наука в Ужгородській — як загалом в усіх мадярськіх гімназіях, мала одну головну ціль: виховати добрих мадярів. До осягнення сеї ціли служили всі предмети, а в першій лінії історія, землепис і само собою розумієтся — історія мадярської літератури. Незабаром Волошин одружується з Іриною Петрик, дочкою професора Ужгородської гімназії, 22 березня 1897 р. висвятився і став працювати капеланом ужгородської Цегольнянської Преображенської церкви. Цього ж року, з 1 листопада, А. Волошин розпочав педагогічну роботу в Ужгородській учительській семінарії. У 1899−1900 рр. у Будапештні при високій педагогічній школі він приватне склав додаткові іспити і одержав диплом викладача фізики й математики горожанських шкіл, що дало йому право викладати і в учительській семінарії. У 1900−1917 рр. він був звичайним професором семінарії, а з 1917 і до 1938 р. — її директором. Протягом довгих років педагогічної праці в семінарії А. Волошин викладав найрізноманітніші предмети — фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію та ін., з усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним ученим-педагогом краю. Він виховав сотні учнів, які ширили освіту на Закарпатті, проводили велику культурну, просвітницьку і громадсько-політичну роботу серед народу.

На початку XX ст. А. Волошин кілька разів побував у Львові, познайомився з галицьким культурним і освітнім життям, галицькою пресою, літературою, шкільними підручниками. Зв’язки з Галичиною він підтримував і далі, особливо з галицькою «Просвітою».

Як греко-католицький священик А. Волошин відстоював інтереси греко-католицької церкви, боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль в акції збереження церковнослов’янської мови в богослужінні і кирилиці в друкуванні книжок. Оборона кирилиці від угорського шовіністичного наступу — одна з великих заслуг А. Волошина перед своїм народом. Він не побоявся на всіх рівнях виступити проти тих священиків, єпископів і представників влади з Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом. Спільними зусиллями патріотів Закарпаття ця антиукраїнська акція не була переведена у життя. За заслуги перед своїм народом і ревну багатолітню працю на користь Церкви папа римський Пій XII призначив А. Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат, монсиньйор, шамбелян).

Окремої уваги заслуговує журналістська діяльність А. Волошина. Він був журналістом-професіоналом, віддавав цій роботі велику частину свого плідного творчого життя. З 1903 року він стає редактором популярної і єдиної руської газети «Наука», у якій друкує численні матеріали про життя свого народу, морально-повчальні статті, поширює знання з різних галузей. «Наука» відіграла велику роль у культурному і громадському житті краю, навчала селян культури землеробства, популяризувала відкриття читалень, кооперативів, антиалкогольних товариств, підтримала «Верховинську акцію» Е. Еґана, боролася проти лихварського засилля, звертала увагу на безземелля селянства і його вимушену еміграцію. У своїй журналістській роботі А. Волошин орієнтувався на галицькі періодичні видання, знайомив закарпатців із загальноукраїнською культурою та літературою. Зрозуміло, у його власних кореспонденціях, замальовках, статтях, популярних науково-практичних порадах переважав морально-повчальний аспект, він виступав просвітителем свого народу, вчив його добру і праці, прищеплював йому високі релігійні і громадянські принципи життя.

Активна громадсько-політична діяльність А. Волошина припадає на 20 — 30-ті рр. Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду складалися так, що змушений був займатися громадськими і політичними справами, відіграючи у їхньому перебігу провідну роль.

Найбільше дискусій викликає політична діяльність А. Волошина, хоч треба одразу застерегти, що чистою політикою він займався мало: у 1918 — 1921 рр. взяв участь у об'єднанні Народних Рад і був членом «Директорії». Як посол до Празького парламенту А. Волошин відстоював інтереси Закарпаття, провів там кілька помітних акцій. У 1926 р. він домігся введення на Закарпатті кооперативних законів, які захистили девальвовані після приєднання краю до Чехословацької республіки вклади закарпатських кооперативних спілок у будапештських банках. У 1928 р.А. Волошин як посол домігся поширення на Закарпаття закону про конгруу — державну допомогу священикам.

У 30-х рр. А. Волошин своєю невсипущою працею на користь політичного, економічного, культурно-національного і релігійного розвитку Закарпаття піднявся до рівня провідника свого народу; його авторитет перевищував авторитет губернатора, до його слів прислухалися представники всіх орієнтацій. Він був ініціатором створення, душею, а почасти і керівником численних спілок, товариств, фабрик.

Мав А. Волошин і ворогів, насамперед серед комуністів і мадяронів, угорських фашистів. Комуністи негативно ставилися до нього як до священика, проповідника християнської етики і моралі, що відстоював класовий мир, всенародну злагоду, національну українську свідомість, боровся проти примітивного атеїзму. Йому докоряли за невеличкий власний маєток (виноградник у с. Севлюшка Земплинської жупи), прибуток з якого повністю йшов на утримання заснованого ним в Ужгороді будинку для сиріт. Мадяри ненавиділи його за українство, українську національну орієнтацію, не могли пробачити йому, що він, провчившись шістнадцять років у мадярських школах, не став угорським патріотом, відстоював руську мову й кирилицю і у 1919 р. відіграв не останню роль у виході Закарпаття зі складу Угорщини та приєднанні його до Чехословаччини. Антиугорська орієнтація А. Волошина найбільше проявилася у 1938 — 1939 рр., коли він рішуче виступив проти угорських претензій на Закарпаття, і очолювана ним Карпатська Україна вчинила збройний опір угорсько-фашистській окупації краю у березні 1939 р. Угорсько-фашистська пропаганда робила все для того, щоб дискредитувати А. Волошина, принизити його як політика і громадянина, використавши для цього не лише засоби масової інформації, а й карні елементи, озброєні банди голодранців (rongyosgбrda), які жорстоко розправлялися з карпатськими січовиками і безборонними карпатськими українцями, прихильниками Карпатоукраїнської держави. А. Волошин не пішов на ані найменші поступки угорському фашизму, до кінця виконав патріотичний обов’язок перед своїм народом.

Розв’язання питання про автономію Закарпаття і створення незалежної Карпатоукраїнської держави було прискорене міжнародними подіями. Після Мюнхенської конференції 29 — 30 вересня 1938 р., у якій взяли участь керівники чотирьох великих європейських держав — Німеччини, Англії, Франції та Італії, — Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців, 8 жовтня 1938 р. Перша Русько-Українська Центральна Народна Рада, очолювана А. Волошином, і Центральная Русская Народная Рада на чолі з Й. Камінським порозумілися між собою й вирішили «домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина.» Волею долі А. Волошин посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення невеликої молодої незалежної держави. У своїй державотворчій діяльності він намагався насамперед відбити агресію фашистської Угорщини, яка претендувала на територію Закарпаття. Угорська фашистська пропаганда почала шалений наступ на молоду державу, і, користуючись правом сильного, Угорщина домоглася захоплення низинної території Закарпаття.

Почався короткотривалий період розбудови карпатоукраїнської державності, яка зводилася переважно до оборони краю від угорської і польської агресії і з’ясування непорозумінь з чеською адміністрацією та військовою владою. На території Карпатської України було створено молодіжну організацію національної самооборони «Карпатська Січ», яка боронила край від угорських та польських терористів, стояла на сторожі національної безпеки молодої держави. У будівництво Карпатської України включилися також представники всього українського народу, вихідці з Галичини і Східної України. Почала надходити допомога від американських і канадських українців.

Перше засідання Сойму Карпатської України відбулося 15 березня 1939 р. Сойм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі; державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм одноголосно обрав А. Волошина президентом Карпатської України.

День 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. А. Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики озброєній танками й артилерією в стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світової війни. Це — перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Керівництво Карпатської України у своїй політичній діяльності орієнтувалося на Німеччину, яка обіцяла захистити новостворену маленьку державу. Але Угорщині, зацікавленій у спільному угорсько-польському кордоні, вдалося переконати Німеччину змінити свої погляди і віддати їй Закарпаття як плату за вступ до антикомінтернівського пакту.

Не можна докоряти ні А. Волошину, ні його уряду за те, що сталося в березні 1939 р. Карпатська Україна займала не останнє місце в міжнародних відносинах, опинилася у сфері інтересів багатьох країн — Німеччини, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. її долю вирішували на Мюнхенській конференції і Віденському арбітражі Німеччина, Англія, Італія і Франція. Здавалося, що Німеччина була найприхильнішою до цього краю, послала до Хуста свого консула і обіцяла вберегти від угорської агресії. Тому нині цілком зрозуміла політична орієнтація Карпатської України на Німеччину. Це зовсім не означає співробітництво з Німеччиною чи участь у підготовці Німеччини до Другої світової війни. Німеччина підступно зрадила Карпатську Україну, віддавши її на поталу своєму надійному союзникові.

Радянський Союз потрактував німецьку присутність в Карпатській Україні як створення плацдарму для нападу на Радянський Союз і міфічну підготовку приєднання Радянської України до Карпатської України. Сталін на XVIII з'їзді ВКП (б) негативно висловився про Карпатську Україну, приписавши їй фантастичні плани приєднання до Карпатської України Радянської України. Польща не сприйняла Карпатської України, бо це перешкодило їй досягти спільного польсько-угорського кордону. Чехословаччина так само неприязно поставилася до незалежної Карпатської України, бо з її рук вислизав ласий шматок — сировинний придаток республіки. Невиразне ставлення щодо Карпатської України займала Румунія. Вона не підтримувала угорської окупації Закарпаття та водночас не наважилася виступити проти прийнятих сильнішими державами рішень. Отже, Карпатська Україна була ізольована в оточенні майже ворожих держав. Не маючи армії, вона не могла дати відповідної збройної відсічі нападникам. Коли від неї відвернулася Німеччина, то стало очевидним, що її дні полічені. Волошин діяв спокійно, розсудливо, не йшов на провокації. У нього не було жодного виходу. Сили зла перемогли Карпатську Україну і кинули її в чорну ніч понад п’ятирічної угорсько-фашистської окупації. А. Волошин разом із своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р. у Празі, пов’язавши свою долю з Українським Вільним Університетом.

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя. Його поховання — невідоме. Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських учених-педагогів і політиків Закарпаття першої половини XX ст. А. Волошина, президента Карпатської України.

Є всі підстави вважати А. Волошина одним із видатних українських педагогів XX ст. Справа не тільки в тому, що понад сорок п’ять років свого творчого життя він віддав педагогічній і культурно-освітній роботі. Він був педагогом за покликанням, і його майже півстолітня праця на ниві народної освіти дала напрочуд гарні наслідки. Як довголітній професор, директор Ужгородської учительської семінарії і голова «Учительської громади», А. Волошин виховав кілька поколінь закарпатського учительства, яке розбудовувало в Закарпатті національну освіту, за прикладом свого вчителя виховувало майбутніх свідомих українців, носіїв української національної ідеї за Карпатами.

А. Волошин мав теологічну освіту, був священиком. Свої душпастирські обов’язки він виконував до кінця, прищеплюючи своєму народу високі моральні якості, навчаючи його працелюбності, добру, справедливості й милосердю. Водночас він здобув і другу освіту — педагогічну, мав диплом викладача фізики й математики. Та ця вузька спеціальність не задовольняла його, самотужки він оволодіває майже всіма гуманітарними предметами, стає визнаним спеціалістом з мови, літератури, педагогіки, психології, логіки, дидактики. В цій багатопрофільності наукових і педагогічних зацікавлень А. Волошина була закладена ціла програма його подвижницької освітньої праці для свого народу. Перебуваючи на посаді директора учительської семінарії з руською (українською) мовою навчання, А. Волошин міг піти іншим, легшим шляхом — перекласти існуючі стабільні чеські чи угорські підручники й без будь-яких проблем користуватися ними. Оригінальними могли бути хіба що підручники з рідної мови. Проте він мав іншу програму, вважав, що всі підручники для початкових і середніх шкіл Закарпаття мають бути оригінальними, написаними місцевими авторами з використанням місцевого матеріалу. Так він реалізував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.

Авторство більшої частини шкільних підручників Закарпаття першої половини XX ст. належить А. Волошину. За неповними бібліографічними даними А. Волошин з 1899 до 1944 р. написав і видав понад 40 підручників, окремі з яких витримали по кілька видань. Букварі, читанки, підручники рідної мови, арифметики, фізики, педагогіки, психології, дидактики, логіки, науки стилізації, педагогічної етики і методології - такий результат науково-педагогічних інтересів А. Волошина і його комплексного підходу до проблем національного виховання. Сюди ще треба додати його катехитичні проповіді, «Малий катехизис», «малу» і «середню» Біблію — теж підпорядковані потребам шкільного навчання і морального виховання.

Для написання своїх підручників А. Волошин широко використовував існуючу педагогічну та методичну літературу різними мовами — українською, російською, угорською, чеською, німецькою і латинською. Додані до його підручників списки використаної літератури свідчать, що А. Волошин не відставав від європейської педагогічної думки, добре володів не тільки історією предмета, а й глибоко висвітлював сучасний його стан. Авторитетами для нього в історії педагогіки і педагогічній методології були вчені з світовими іменами — С. Русова, Л. Толстой, В. Успенський, О. Каднер, Я. А. Коменський, Г. Кершенштайнер, В. Райн, Ж. Ж. Руссо, Й. Песталоцці та ін. Не минав він і середньовічних отців церкви — Св. Авґустина і Св. Ієроніма. Як високоосвічений і ерудований вчений А. Волошин завжди ретельно викладав історію питання, з’ясовував різні погляди й суперечності, ніколи не був категоричним у висновках.

Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX-XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п’ять основних чинників виховання: сім'ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя («О соціяльном вихованню», 1924).

Найвище А. Волошин ставив вивчення у школі рідної мови й літератури. Особливо цінними є його висловлювання про українську літературу: «Література є дзеркалом людського життя цілої нації. Навчання літератури являється по правді фактичною етикою, практичною психологією і практичною соціологією. Письменник своїми шляхетними думками і моральним світоглядом найкраще виховує свій нарід. Моральні принципи скоріше черпаємо із добрих п'єс, ніж із абстрактних теорій. Більше психологічного знання подає якийсь добрий роман, ніж найліпша психологія».

В майбутній українській школі А. Волошин бачив пріоритети національного і релігійно-морального виховання. Ці його погляди заслуговують на пильну увагу й нині, коли система народної освіти і її правовий захист в Україні переживають затяжну кризу.

А. Волошин ніколи не сумнівався в існуванні «малоруської» (української) мови. Він добре знав про заборони української мови російським царизмом, вважав, що вона розвинулася із давньоруської мови і відрізняється від великоруської мови.

А. Волошин виступав також і як письменник, писав вірші, оповідання, п'єси, давав оцінки літературним творам, книжкам, переробляв і пристосовував чужі твори для місцевого читача. А. Волошин був також цікавим белетристом і драматургом. Його численні твори — вірші, оповідання, п'єси, художні оповіді не належать до великої літератури.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой